Дозволяється використовувати матеріали сайту ©"Ukraїnarus`" при написанні наукових робот. Не дозволяється запозичення секцій і підсекцій сайту "Ukraїnarus`" іншими сайтами в мережі Інтернет. При використанні окремих матеріалів сайту посилання на ©"Ukraїnarus`" є обов'язковим.

 
Де Голь: "Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі

Copyright © Ukraїnarus`
Свген Коновалець (1891—1938), полковник Apмії УHP, командант УВО, Голова Проводу Українських Haціоналістів, підступно вбитий агентом НКВД в Роттердамі
Copyright © Ukraїnarus`
Андрій Мельник (1890—1964),
полковник Apмії УНР, Голова Проводу Українських Націоналістів
Copyright © Ukraїnarus`
Степан Бандера (1909—1959), Голова Проводу ОУН (1940—1959), в'язень концтабору Заксенхаузен (1941—1944). Вбитий агентом КДБ в Мюнхені
Copyright © Ukraїnarus`
Ярослав Стецько (1912-1986) - діяч українського національно-визвольного руху. Народився в М.Тернополі. Навчався в Краківському і Львівському університетах. З 1932 - активний член ОУН, кілька разів ув'язнений польською владою. Брав участь у підготовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозиційної фракції "Революційна ОУН", організатор акту 30 червня 1941 у Львові, голова утвореного внаслідок нього українського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944. Від 1945 - член Бюро Проводу ОУН, від 1946 - голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В 1968 обраний членом Проводу ОУН. Автор книги "30 червня 1941" (1967). Помер у Мюнхені.
Copyright © Ukraїnarus`
Дмитро Мирон-Орлик (1911—1942), член Проводу ОУН (1941—1942), вбитий німцями в Киеві
Copyright © Ukraїnarus`
Олена Теліга (1907—1942), поетеса, активна учасниця ОУН Мельника, розстріляна разом з групою українських націоналістів у Бабиному Яру на околиці Киева
Copyright © Ukraїnarus`
Іван Климів-Легенда (1909—1942). член Проводу ОУН (1941—1942), закатований СД у Львові
Copyright © Ukraїnarus`
Василь Сидор-Шелест (1911-1949), полковник, командир УПА—Захід, Краевий Провідник ОУН в Карпатському Краю. Загинув у бою з групою МВД—МГБ в долині ріки Лімниці
Copyright © Ukraїnarus`
Роман Шухевич-Тарас Чупринка (1907-1950), генерал, Головний Командир УПА (1943— 1950), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (1943-1950), Голова Генерального Секретаріату УГВР (1944—1950). Загинув у бою, оточений спецвідділами МВД—МГБ в селі Клогорща біля Львова
"Західні історики визнають УПА кращим партизанським рухом Другої світової війни. Не маючи ні матеріальної, ні моральної підтримки з-за кордону, як усі інші рухи Опору того часу, українські повстанці змогли понад 10 років протистояти військовим машинам двох найпотужніших за всю історію людства тоталітарних імперій - нацистської Німеччини та більшовицької Росії."

Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. -К:"Бібліотека Українця", 1997. -С.13


"Борьбу против ОУН—УПА вели несколько похожих друг на друга тоталитарных режимов: немецко- нацистский, сталинско-советский, прокоммунистические польский и чехословацкий. Все они были едины в своем стремлении полностю уничтожить ОУН—УПА и подавить национально-освободительное движение украинцев. При этом наряду с силой широко использовались психолого- пропагандистские и экономические рычаги воздействия. Была схожей и общая схема их действий. Это сочетание войсковых операций с террором против местного нселения и его депортациями, а также с мощным идеологическим воздействием. Сходным было также общее развитие процесса противоборства с ОУН—УПА: от отдельных акций регулярных вооруженных сил до сотрудничества всех органов репрессивно-карательной системы нескольких государств; постоянное переосмысление опыта боевых действий; неизбежная консолидация усилий в одних руках (либо в армии, либо в органах госбезопасности)."

Ткаченко С.Н. Повстанческая армия (Тактика борьбы)/ Под общ. ред. А.Е. Тараса / Мн.:Харвест; М.: АСТ, 2000. -С.370-371


"Якщо відкинути нав'язані радянською пропагандою узвичаєні стереотипи мислення, то для українців як Сталін, так і Гітлер були, по суті, катами одного ш т и б у ( дійсно, а що ж насправді принесло Україні звільнення від німецької окупації—іншу окупацію, більшовицьку, і поновлення тих же репресій, депортацій, голоду), хоча перший за десятиліття зведення своєї імперії винищив значно більше українців, аніж останній встиг винищити за порівняно короткий час окупації, а отже українцям, як писав Т. Шевченко, «не за Україну, а за її ката, довелось пролить кров...» І лише вояки Української Повстанської Армії, воюючи проти обох поневолювачів, проливали кров тільки за рідну землю, за Україну. До речі, наскільки нам відомо, узвичаєні в СРСР звинувачення УПА у співробітництві з німцями жодних документальних потверджень (укладання офіційних угод, договорів, пактів тощо) не мають. Ба більше — офіційні документи рейху, доступ до яких став можливим лише після розпаду СРСР, свідчать якраз про протилежне. Ось, зокрема, як розцінювали діяльність ОУН—УПА самі німці [48]:

«Документ 106. 25 листопада 1941 p. Айнзацкоманда С/5 поліції безпеки і СД... Незаперечне встановлено, що рух Бендери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всіх активістів руху Бандери треба негайно арештувати і, після грунтовного допиту, таємно знищити як грабіжників»...

І це цілком закономірно, оскільки німці були надзвичайно обурені тією несподіваною—про щонайменше попереднє узгодження з окупаційною владою навіть мови не велося — «вихваткою» ОУН із проголошенням незалежності України. Причому, це зовсім не виглядало малозначущою заявою якоїсь групки політичних екстремістів. Прибувши 30 червня 1941 року до Львова (радянські війська залишили місто увечері 29 червня) члени похідної групи С.Бандери ([49],стор.114—118) «скликали на кінець дня зібрання представників українського національного життя. Національні збори прийняли текст проголошення незалежності, а також декрет, яким першого заступника Бандери Ярослава Стецька призначено головою уряду... У тексті проголошення було сказано, ще «волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Акт проголошення закликав населення «не скласти зброї так довго, доки на в с і х українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада». Чи таке — двічі передане по радіо, і вже 1 липня видане Українським національним комітетом у Кракові у вигляді інформаційного бюлетеня — могло сподобатися німцям?! «Заскочені розвитком подій, керівні органи Берліна висловлювали роздратування», і вже 3 липня Берлін «наказав посадити під домашній арешт» діячів Українського національного комітету, серед них і Бандеру. У розмові з заступником держсекретаря Кундтом у Кракові, «яка перетворилася у допит», останній пояснив, що «інформація, яка з'явилася у бюлетені, розповсюдженому Національним Комітетом, була хибною, що український уряд не був створений за згодою Німеччини, що Райх і вермахт не є союзниками українців... Бандера узяв на себе всю відповідальність і заявив: «...даючи розпорядження, я не спирався на жодний наказ, ні на жодну згоду німецьких чиновників, а тільки на мандат, який я отримав від українців». Після арешту Бандери керівники ОУН, що були на той час у Львові (Стецько, Лебедь, Старух, Климів-Легенда, Ребет, Равлик, Турковський), зібралися, щоб обговорити ситуацію. Не маючи жодної можливості підняти загальне повстання проти Рейху негайно, вони зголосилися «перейти спочатку до психологічної, військової та організаційної підготовки».

Німці ж вирішили будь-що домогтися від С. Бандери та Я. Стецька відкликання проголошення незалежності і розпуску уряду. 21 липня політичне бюро ОУН під проводом Бандери в Берліні надрукувало декларацію, де стверджувалося, що проголошення «вже є історичним фактом», ба більше — «ОУН Бандери заявила, що вона не мас жодного законного права розпускати уряд і що тільки законодавча Народна Асамблея може це зробити». Разом з тим ОУН Бандери «намагалася переконати німецький уряд у корисності співробітництва між двома країнами... в боротьбі проти більшовизму» (тамже.стор. 127—129). Як наголошувалося, таке співробітництво «могло спиратися тільки на визнання повної незалежності Української держави. Однак націонал- соціалістська влада не мала жодного наміру змінити своє ставлення і свою політику у Східній Європі». Незважаючи на репресії («арешти членів ОУН Бандери тривали»), український національний рух охоплював все нові й нові території: «діючи в підпіллі... похідні групи ОУН Бандери інтенсивно розширюють свою пропагандистську діяльність на користь «створення незалежної! соборної Української держави». Як визнавалося вдонесенні СД за 12 вересня (там же, стор. 141), «емісари ОУН відзначаються своїм рішучим стремлінням до мети, своєю скромністю і своєю відданістю», а тому, зазначали 15 вересня автори рапорта «про діяльність і стан айнзацгруп поліції безпеки і СД у СРСР №4», «діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більше шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично ніякого сприятливого підгрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому. Буловжито відповідних заходів... Ill I Inland II g. 431 в f. 131» (там же, стор. 529). Заарештувавши багато | тисячлюдей(15вересня1941 року поліція безпеки, СД, гестапо, військова ! секретна поліція, абвер провели м а сові арешти членів ОУН Бандери як по всій Україні, так і в еміграції; були заарештовані також С. Бандера і Я. Стецько, які майже всю війну перебували у концентраційному таборі Заксенгаузені), німці сподівалися, що питання таким чином буде вирішено. Але в Україні вже визріла зовсім нова ситуація: «українське населення, яке на початку вітало вермахт як визволителів, поступово змінило своє ставлення. Політична воля стала поступово набирати силу на всіх землях України». «Все сильніше проявляється прагнення до незалежності, а також рішучість звільнитися від німецького впливу... Стремління до самостійності України стає щораз більш виразним», говориться у донесенні фон Курбієра, командира 213-ї дивізії безпеки за 27 серпня 1941 року (там же, стор. 525). В результаті — вже навесні 1942 року започаткується і пошириться збройний опір, що вже восени призведе до створення Української Повстанської Армії і розгортання широкомасштабних збройних змагань за незалежність Української держави [За даними Головнокомандування вермахту на початку лютого 1944 p., «бойова організація [, що] називається Українська Повстанська Армія (УПА) [має] загальний чисельний склад... 80 тисяч осіб» ([49], стор. 620)].

Або ось іще одне свідчення [48]: «Документ 189. 26 червня 1944 p. ...У ході сутички з бандою УПА (ця назва теж красномовно свідчить про дійсне ставлення німців до борців за незалежність України.— М.Л.) на півдні від Миколаєва 29 бандитів убито, захоплено 2 гармати, боєприпаси, радіопередавач, 5 вантажних автомобілів, вози і коней. Решта банди відступила на північно-захід. Близько 300 бандитів у німецькій і російській формах пройшли з південного сходу від Кам'янки Струмилової у напрямку на захід... II I RH 2/V 1944 с. 146». Ось так «співробітничали» ОУН—УПА з німецькими окупантами. [З подачі більшовицьких ідеологів давно стали узвичаєними і звинувачення «бандерівців», як і свого часу «петлюрівців», у антисемітських настроях та єврейських погромах. А ось яке свідчення знаходимо в секретних документах німецького рейху ([49], стор. 557): «із донесення про подііу СРСР № 187. Берлін, 30 березня 1942 р. Секретна справа Райху! Начальник поліції безпеки і СД. (...) Рух Бандери / ...Сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими паспортами не тільки всіх своїх членів, а й також є в р е ї в»...]
В той же час співробітництво Кремля з Німеччиною документально — і не раз — засвідчено. Один лише горезвісний «пакт Ріббентропа- Молотова», що розв'язав Гітлерові руки, убезпечивши від перспективи ведення війни на два—Захід-Схід— напрямки одночасно і фактично відкрив «шлюзи» другій світовій війні, чого вартий! А от щодо таких звинувачень на адресу УПА — аж захлиналися! Для збільшення кривавого рахунку УПА, як це видно із доповідної записки військового прокурора військ МВД Кошарськогодо секретаря ЦК КП(б) України М.С. Хрущова, поданої 15.02.1949 року з грифом «Совершенно секретно» [50], Міністерством Держбезпеки Української РСР «в Западных областях Украины широко применяются т. н. спецгруппы, действующие под видом бандитов «УПА». Ці «спецгруппы МГБ, КАК ПОКАЗЫВАЮТ ФАКТЫ», а їх у доповідній наведено чимало, широко застосовували «произвол и насилие над местным населением,.. подвергали пыткам,.. жестоко истязали... насиловали...» мирних громадян (навіть інвалідів Великої Вітчизняної!) і, як наголошує Кошарський, подібні факти, «к сожалению, далеко не единичны».
А результати цих далеко не поодиноких вчинків, які, навіть на думку звичного до таких справ військового прокурора, «носят ярко выраженный бандитский... характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями», звичайно ж, будуть приписані — і у величезних кількостях! — «бандитам» УПА! [Між тим, основи такої «тактики» були закладені саме Леніним. «Уже после заключения мирных договоров с Эстонией и Латвией (1920 р. — М. Л.) глава советского правительства узнает, что на территории только образовавшихся государств, кажется, идет запись добровольцев в отряды, борющиеся с Советской Россией» ([7], стор. 31). Не вдовольнившись дипломатичними протестами він у власноручно написаних записках наказує* «принять военные меры, т. е. постараться наказать Латвию и Эстляндию военным образом (например, «на плечах» Балаховича перейти где-либо границу на 1 версту и повесить там 100—1000 их чиновников и богачей)» (ЦПА ИМЛ, ф. 2, on. 2, д. 447). Та невдовзі таке покарання видається йому вже замалим і у наступній записці він додає: «Под видом «зеленых» (мы потом на них и свалим) пройдем на 10—20 верст и перевешаем кулаков, попов, помещиков (усіх, які трапляться! — М. Л.). Премия 100000руб. за повешенного» (ЦПА ИМЛ, ф. 2, on. 2, д. 380)».}

Не дивно, що сформоване такими методами непримиренне ставлення широкого радянського загалу до всього «бандерівського» стало узвичаєним — це цілком відповідало природі імперських інтересів Москви в Україні. Але ж нам самим, бажаючи спокою на рідній землі, годі б уже ділити наших ветеранів на «справжніх» і «не...», бо і ті з них, що воювали проти німецьких окупантів в складі Червоної Армії, і ті, що боролися з окупантами в лавах УПА, усі вони хотіли бачити рідну Україну вільною, а український народ — щасливим. І від цього розбрату нема й не буде найменшої користі ні одним, ні другим, ані Україні в цілому, бо — згадаймо історію — від наших роздорів з будь-якого приводу завжди вигравала третя сторона.

Та й будь-які намагання навернути ветеранів Великої Вітчизняної до іншої «правди війни», вочевидь, заздалегідь приречені на невдачу, бо, як наголосив у згаданій статті [46] Василь Биков, «правда о войне no- прежнему остается недоступной для большинства. В целом это понятно. Военно-пропагандистская ложь стала составной частью коммунистической идеологии. А именно на этой идеологии [весьма удобной для недалекого и ограниченного ума (так, запозичені у великих утопістів ідеї комуністичного способу життя були спрощені до рівня, розрахованого на інтелект чи радше — ниці інстинкти навіть особин на кшталт булгаківського Шарикова, який, доволі швидко засвоївши основи більшовицької ідеології, щиро вважав, що для повного щастя достатньо все «взять... и поделить», не надто переймаючись клопотами про те, що ж буде затим, коли поділене проїсться, а ті, хто власним горбом, у поті лиця, з покоління у покоління створював ті набутки, значною мірою будуть винищені. — М. Л.), благодаря чему она и овладела миллионами] взращивалось сознание большинства наших уважаемых ветеранов...» А поет-фронтовик з Москви Юрій Левитанський, котрий, за його визнанням, «был очень опечален, что многие из его друзей-фронтовиков так и не поняли кровавой сущности сталинизма и коммунизма», якось на зустрічі із журналістами гірко зазначив [51]: «Ничего не поделаешь, видимо, они так и уйдут из жизни со своим «великим» Сталиным», оскільки — скористаймося висловом А. Тойнбі ([52], стор. 15) — «вони вперто дотримуються світогляду, властивого суспільству, що померло і відійшло у небуття». Із цим, останнім, їм, зрозуміло, важко змиритися. Це гірко, однак, тут дійсно нічого не вдієш, бо, «як свідчать соціологи, суспільство, що перебуває під тиском, граничним із межею його витривалості, розшаровується на засадах жорсткої ієрархії на «погоничів», «прислужників», «рабів» і зрештою починає вважати цю структуру чимось природним. Свобода такою спільнотою сприймається як загроза структурного зламу і викликає бажання відновити «одвічний» («союзний». — М. Л.) устрій» ([53], стор. 15). Так само підуть «зі своїм» і ветерани Повстанської Армії..."

Михайло Лукінюк Україна - Крим - Росія: сучасне на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин.-К., "Бібліотека Українця". -С.160-162


" ... Акт 30 червня 1941 р. засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України. Цю радісну вістку понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюди творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший з них був на Дніпропетровщині - 5 тисяч осіб, Кіровоградщині - 1100, на Донбасі і в Криму.

Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери: Айнзацкомандо С/5 СБ і СД.-О. У. 25.11.1941.-Команда -Денний Наказ ч. 12432/41. Г.Р.С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери. "Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріяті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Оганізації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів".

Таємне! Звіт про події в Україні, 4.164. Осідок: Київ. "Захоплені друковані матеріяли та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці /з німецькими чинниками/. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації".

Січень 1942 р., повідомлення ч. 9. "В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Легенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю совєтської армії не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні".

Повідомлення ч. 10. 3.07.1942 р. "У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано: "Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!"

Повідомлення ч. 26. 23.10.1942 р. "Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України".

Цей документ згодом відіграв важливу роль на нюрнберзькому процесі, і ОУН-УПА була визнана цивілізованим світом як воююча сторона. На ультиматум Гітлера - відкликати Акт Відновлення Української Держави, Провідник ОУН Степан Бандера, прем'єр уряду Ярослав Стецько і голова УНК Володимир Гербовий дали гідну відсіч і мужньо вистояли, не похитнулися, поневіряючись у концтаборі Заксенгавзен. Моральна сила характеру Бандери та його фізична видержливість на тортури виявилися міцнішими, ніж уся фізична сила гестапо. Все це зміцнило авторитет ОУН в народі і заохотило до геройської боротьби проти фашизму та всіх окупантів, які нищили Україну. Степан казав: "Нам йдеться про захист найвищих загальнолюдських цінностей - віри в Бога, волі, гідності, права й вільного розвитку народу й людини. Адже ціле визвольне змагання ведеться якраз для того, щоб у власній незалежній державі найповніше, якнайкраще забезпечити, розвинути й піднести ці всі цінності..."

За перших півроку німці знищили три мільйони українців, з яких 2,5 - штучним голодом під відкритим небом, обгороджених колючим дротом, а решта під тортурами. Вістря гестапо було спрямоване особливо на бандерівців. З 6 тисяч похідної групи на схід загинуло понад 4 тисячі, але своє завдання вони виконали - підняли народ на боротьбу проти Гітлера і Сталіна. У боротьбі проти руху Бандери дружньо співпрацювали з фашистами польські шовіністи і московські комуністи. У ті самі дні, коли гестапо вивезло Степана до Берліна, у Києві КГБ розстріляло його батька і вивезло до Сибіру трьох сестер Марту, Володимиру і Оксану.

На Східній Україні від рук гестапо загинув Богдан Бандера, а Василь і Олекса в липні 1942 р. були закатовані в німецькому концтаборі Освенцим. Разом з фашистами братів катували польські в'язні-шовіністи. Олексу страшно побили, обсипали цементом і дротяними щітками здирали шкіру з лиця і голови, а Василя змасакрували і зробили смертельну ін'єкцію. Також варта уваги доля видатного діяча ОУН, бандерівця, керівника Служби Безпеки Івана Равлика. Він організував у Львові українську поліцію і рішучо відмовився повідомити німцям прізвища та адреси польських і єврейських діячів науки та культури, а навпаки- намагався дискретно попереджувати їх про небезпеку. У грудні 1941 р. гестапо закатувало Равлика разом з молодою дружиною Мирославом і тещею. Скільки років після цього брехлива комуна дурила людей, що бандерівці були заодно з фашистами! Хоч нині покайтесь, нещасні, бо буде ще Страшний Суд!

Акт 30 червня 1941 р. покликав до боротьби широкі кола українського населення, і на фундаменті збройних відділів ОУН народилася Українська Повстанська Армія. Очолив її генерал-хорунжий Роман Шухевич, який до самої смерті 5.03.1950р. був вірним сподвижником Степана Бандери. Офіційна дата створення УПА - 14.10.1942р. Окрім українців, в УПА воювали представники всіх національностей поневолених комунізмом народів. УПА контролювала величезні території України і провадила активну збройну боротьбу зі всіма окупантами до 1954 р.! У 1943р. відділи УПА знищили шефа гітлерівського штабу Віктора Люце, у 1944р.- російського генерала Ватугіна, а в 1947 р. - польського генерала Свєрчевського. УПА - явище феноменальне в цілій історії людства. Жодна армія світу не до порівняння з тією жертовністю та високою організованістю, що їх виявили воїни УПА. Знаменитий французький Президент генерал де Голь сказав: "Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі". Цікаво, що генерал Роман Шухевич був першим у світі, хто рішуче виступив проти застосування атомної зброї. Весною 1944 р. бандерівці запросили на нараду одного професора фізики, родом з-під Яворова, з науковою доповіддю. Після цього Шухевич сказав: "Такої зброї людям не треба, вона нищитиме все і всіх поспіль, винахід її - це найбільший злочин проти всього людства, проти всіх народів. Тож чи не злочинцями найвищої категорії є вчені, які придумують те, що не допомагає людям, а знищує їх, руйнує все довкола і може перетворити нашу землю на пустелю?"

УПА налічувала 40 тисяч бойовиків і 60 тисяч допоміжних структур. Масовий збройний опір не давав можливості німцям вивозити молодь до Німеччини, а також боронив населення від польського і більшовицького терору. 22 червня 1944 p. Берія і Жуков підписали сатанинський план про вивезення з рідних земель всіх українців, тобто цілковите знищення України. І тут бандерівці дали окупантам таку школу, що після неї більшовики не тільки українців, а й грузинів, вірменів, литовців, казахів, узбеків та інших ще довгі роки називали бандерівцями.

Післявоєнний розподіл кордонів приніс Україні ще одну біду. Москва продала комуністичній Польщі 19 тисяч кв. км споконвічної української території з півторамільйонним населенням. Почалося насильне вивезення українців з рідних земель, яке супроводжувалося неймовірним польським терором. В обороні Закерзоння стало біля 5 тисяч бандерівців, які два роки (!) чинили такий опір, що Москва, Польща і Чехія у 1947 р. виставила проти них понад 20 тисяч війська з танками і літаками. Навіть поляки почали у пресі відзначати неймовірний героїзм бандерівців і унікальне мистецтво ведення бою. Бійці УПА прорвали кільце і через кордони інших країн дісталися у вільний світ, щоб висвітлити правду про комуністичний "рай". Святий Апостол Павло з пошаною відзивається про тих, що на війні виявили мужність і напади чужинців відбивали (Євр. 11:34). Так чи не буде гріхом, коли ми будемо мовчати про тих, хто став на боротьбу з антихристом, хто боронив Церкву Христову і правду Божу?

Також успішно були проведені бравурні рейди бандерівців на території інших країн з метою інформування громадян про характер і цілі боротьби УПА: влітку 1947 р. до Білорусії і Польщі, аж під Варшаву, до Чехословаччини, восени до Німеччини і Мадярщини, зимою 1948 р. у східну Прусію, весною у Західну Німеччину, влітку 1949 р. до Румунії. Ці рейди спричинилися до зародження проти-комуністичних настроїв у місцевого населення. УПА мала такий великий успіх у боротьбі проти переважаючих сил комуно-фашистів завдяки залізній дисципліні. Так, у курені командира Коника у присутності 800 повстанців був розстріляний воїн, що обікрав поляка. Тікаючи з України, німці задарма пропонували зброю для УПА, щоб стримати натиск Москви. ОУН-УПА відкинули співпрацю з фашистами і видали заборону всім своїм частинам про будь-які переговори з німцями. Лиш в одному випадку сотник Сосенко пробував вести переговори, за що його поставлено перед польовим судом і розстріляно. УПА - це єдина армія у світі, яка за злочини батьків не карала дітей і жінок! Поза себе ОУН дивилася з гордістю, а перед себе - з вірою! Бачачи, що місцеве населення активно підтримує УПА, більшовики пішли на страшну підлість. Підготували 156 спецгруп лжебандерівців, кількісно 1763 чоловік. Ці озвірілі бандити в жахливий спосіб грабували, мордували і вбивали невинних людей, видаючи себе за воїнів УПА. Процес визволення від фашизму супроводжувався злочинами радянської влади супроти українського народу. Моя думка така, що всі ці війни створювалися сатанистами для винищення християнських народів, щоб знищити всяку мораль і віру в Бога. Отже, хто не боровся за вільну Україну-- той мовчазно погоджувався з пануванням сатанинської влади, яка навчила людей пити, курити, жити в розпусті, вбивати своїх дітей (аборти) і не ходити до церкви...

Тисячі бандерівців йшли на боротьбу з однією думкою - здобудем Україну або загинем у боротьбі за її волю! Тут хочу висвітлити ще одну сторону боротьби ОУН-УПА, а саме як вмирали бандерівці. Ось що описує Валентина Миронцова, ветеран війни і праці з с. Октябрське Тульської області Російської федерації: "Перебуваючи у відрядженні в Рівному, я стала випадковим свідком, коли привезли на автомашині групу бійців УПА і повісили на моїх очах. Усі вони мужньо зустріли смерть, я б сказала, героїчно. Жоден з них не просив помилування. І що мене особливо вразило - всі вони вмирали, приймаючи мученицьку смерть зісловами "Слава Україні!" Блискавично сяйнула думка: хіба можуть так мужньо вмирати бандити, як їх називала комуністична пропаганда? Так ідуть на ешафот лише хлопці, які палко люблять свою землю, свій народ, прагнуть звільнити свою землю від окупантів. І я подумала: то хто ж бандити - ті, що вмирають за вільну Україну, чи ті, що прийшли на цю землю і творять злодійства? Я схиляю свою сиву голову перед тими молодими мучениками, які 50 років тому віддали своє молоде життя за незалежну, вільну Україну".

Загальновідомий факт, що в рядах УПА поруч українців боролися і євреї. Сьогодні в Ізраїлі проживає Стелла Кренцбах, яка працює в міністерстві і її підпис знає не один дипломат. Вона пообіцяла собі інформувати світ про українців та їхню геройську УПА. "Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлеві, я завдячую, очевидно, лише Богові і УПА. Членом героїчної УПА я стала 7.11.1943 р. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів". Виконуючи особливе завдання, Стелла попала більшовикам в руки. Її довго катували і, нічого не дізнавшись, засудили до смертної кари. Бандерівці напали на тюрму і звільнили Стеллу. Після запеклих боїв у жовтні 1946 р. вона дісталася до Австрії, а згодом до Палестини. "Я звертаюся до свободолюбного світу й остерігаю його, щоб не легковажив собі українського питання, бо тільки вільна Українська Держава буде запорукою і доказом справедливого миру в світі".

Микола Крепченко, підполковник у відставці, м. Радомисль, пише: "Я виховувався в дусі радянського патріотизму і був повний злості й ненависті до бандерівців. Будучи командиром батальйону півтора року, воював з ними на Львівщині. Ми, звичайно, були поінформовані, що УПА - армія добре організована: всі вояки розбиті на одиниці, добре розвинута розвідка, конспірація, служба безпеки, майже в кожному селі є боївки. Ще казали, що бандерівці служили фашистам. Я і мої солдати вірили тому. У бою ми захопили підшивки бандерівських газет. Читаю й очима кліпаю: в одному місці вояки УПА підірвали німецький ешелон, у другому - розгромили німецький гарнізон, у третьому - перехопили ешелон, який віз людей у німецьке рабство... Які ж вони пособники фашистів, коли б'ють їх? Та й фашисти не милували бандерівців. Тоді перший сумнів закрався в мою голову. Зізнаюсь, я вже тоді зрозумів, що бандерівці - то не ті люди, якими їх виставляли наші командири. Я воював проти патріотів України, котрі перед полоном надавали перевагу смерті. І вмирали як патріоти України.

Неподалік с. Оглядів Лопатинського району ми натрапили в лісі на криївку. Оточили її з усіх боків і запропонували здатися. "Подумаємо", - почули у відповідь. Через кілька хвилин з отвору схрону долинуло "Ще не вмерла Україна". Я тоді вперше почув Гімн України. Не знаю, що мене більше вразило: чи слова, чи зухвалість співаків? А вже коли один за одним пролунали вибухи, коли ми побачили, що сім молодих вояків, яким тільки жити та бути, підірвали себе гранатами - якщо й були рештки більшовицької брехливої полуди, вони спали. Тепер я не раз запитую тих, хто називає бандерівців бандитами: "Хіба бандити будуть помирати такою смертю?" Хочу ще раз підкреслити, служба безпеки УПА ніколи не порушувала свого слова, от НКВД часто-густо топтало свої обіцянки.

Мій брат Олександер і тітка Ганка голодного 47-го року забилися в с. Оглядів, де жили люди, за якими я ганявся по лісах, намагаючись їх убити. Ніхто їм нічого не зробив, а, навпаки, ще наділили харчами і побажали доброї дороги. А як чинили в таких випадках "освободітєлі"? Розправлялися з цілими сім'ями, з цілими селами. Скільки разів збирався поїхати в Лопатинський район, зустрітися з тими людьми, хоч пробачення в них попросити, але ніяк не зважуся... А роки летять, як розгнуздані коні".

Чому ж бандерівці не здавалися в полон, якщо міжнародні угоди зобов'язують під час війни поважати цивільне населення, поранених солдатів, військовополонених і поводитися з ними гуманно? Тому що радянська влада й не думала дотримуватися будь-яких людських угод, а, навпаки, по-сатанинськи катувала тих, хто вірив в Бога і любив Україну. Щоб під тортурами не видати тайни чи своїх ближніх - бандерівці вибирали смерть. Крім того, моральна богословія каже: "Тяжкий психічний розлад, страх чи невиносна тривога перед випробуваннями, стражданнями чи тортурами можуть зменшити відповідальність самовбивці". Бандерівці завжди молилися перед смертю і вмирали з думкою, що їхня жертовна боротьба не пропаде намарно, а прийде час - розвалиться комуністична імперія зла і на її руїні повстануть вільні народи, серед яких Соборна Самостійна Українська Держава (УССД). Так і сталося. Саме бандерівці, які опинилися в пекельних радянських концтаборах, зуміли там навести порядок і приборкати кримінальних злочинців. Згодом організували повстання в'язнів, найбільші з яких були у Норильську - 1953 р. і в Кінгірі - 1954 р., що розхитали комуністичну систему і дали поштовх до боротьби всім поневоленим народам. У Кінгірі більшовицькі звірі розчавили танками 500 українських жінок, які стали на захист в'язнів-чоловіків. У таборах бандерівців називали святими, тому що більше за них не було побожних і справедливих людей..."


Цар І. За що ми любимо Бандеру: З нагоди 90- річниці з дня народження Великого Сина України.- Львів,1999. С.24-33


C.БАНДЕРА "З МОСКАЛЯМИ НЕМА СПІЛЬНОЇ МОВИ":

"Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіялізму - гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український. В наслідок національного поневолення Україна, як теж інші народи в такому ж становищі зазнали саме найгірших лих, з-поміж усіх тих, що ними відзначалась кожна доцьогочасна московська державно-політична і суспільна система. Кожний режим московської тюрми народів зосереджував свої сили, всі найжорстокіші засоби для того, щоб втримати та закріпити поневолення, пограбування і нищення України й інших народів.

Московський нарід не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіялізму. Ривалізуючі за владу системи і сили в Росії, намагаючись з'єднати собі симпатії більшости московського народу і плямуючи непопулярні риси противника, завжди суперничали між собою в тому, хто з них здобуде більше для російського імперіялізму. Кожна московська держава, як царська, так демократична і большевицька, завжди послуговувались підступом і віроломністю супроти України й інших народів, і кожну форму союзу перетворювала в найжахливіше поневолення. Отже, ворогом був не тільки даний режим - царський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе.

Мета наших визвольних змагань - повне унезалежнення від Москви через побудову Суверенної Соборної Української Держави, - не може бути нічим підмінена. Сама зміна режиму й устрою Росії, при будь-якому узалежненні від неї України, не є ані суттю, ані етапом українського визволення. Сучасна визвольна боротьба українського народу з большевицькою Москвою є одночасно боротьбою з імперіялізмом московської нації взагалі, так, як большевизм є формою і витвором цього імперіялізму… Зате ж немає таких московських сил, які позитивно ставилися б до самостійницьких змагань України і її союзників, які протиставились би імперіялістичним діям і тенденціям Московщини.

Московські протибольшевицькі течії і настрої є проти самого режиму, проти комуністичного ладу і системи, а не проти національно-політичного поневолення інших народів. Різні еміграційні московські партії й організації, при своєму декляративному протибольшевицькому наставленні, свою фактичну діяльність зосереджують на поборюванні українського самостійницького руху. Таким чином, коли йде про втримання московської імперії, вони змагають до того самого, що й большевики і доповняють їх роботу там, де не сягають большевицькі руки. В цьому існує фактичний поділ ролі між двома ривалізуючими формами московського імперіялізму.

Повторюється історія 1917-1920 років, коли-то білі і червоні московські сили, не зважаючи на найбільшу взаємну ворожнечу, однаково звертали свої головні сили на знищення самостійности України та інших відновлених національних держав. Денікін узяв усю поміч західніх держав, призначену на боротьбу з большевизмом, і повернув її головним чином проти Українських Армій, що стояли в боротьбі з цим же большевизмом. Так само тепер московські імперіялісти на еміграції, під формою протибольшевицької акції і спільного фронту, намагаються захопити під свій вплив політику західніх держав на цьому відтинку та скерувати їх акцію на єдинонеділимські рейки, на шкоду визвольним змаганням України та всіх поневолених Москвою народів.

Вони намагаються зіпхнути справу державної самостійности України з політичного обрію й утвердити у світовій політиці переконання, що нібито суттю цілого протибольшевицького змагання є тільки справа усунення комуністичного режиму і системи, а самозбереження московської імперії не підлягає жодній дискусії. Українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України, і що під цим оглядом надалі маємо справу з одностайним фронтом большевиків й антикомуністичних московських імперіялістів. В такій ситуації кожне намагання звести українську політику до спільних позицій з московськими антирежимними силами є рівнозначне з намаганням довести до капітуляції українських визвольних змагань перед московським імперіялізмом. Будь-які зв'язки з ворогом на такій плятформі капітулянства були б злочином національної зради.

Як по московському боці немає інших діючих сил, тільки імперіялістичні, що найбільш ворожо ставляться до визвольних змагань України й інших народів, так само з нашого боку супроти них може бути тільки одна постава: відпір і боротьба. Боротьба з Москвою, з большевизмом і з кожною іншою формою її загарбницького імперіялізму, аж до повного визволення, поки московська нація не виречеться своїх намагань поневолювати Україну й інші народи та не погодиться жити з ними в мирних взаєминах, на засаді пошанування самостійности і всіх прав кожного народу. А до того часу, поки в московському таборі не виступлять неімперіялістичні сили з такою програмою і не почнуть діяти по лінії позитивното ставлення до головних цілей визвольної боротьби України й інших поневолених народів - доти не може бути спільної мови з жодними московськими чинниками."

С.Бандера Перспективи української революції. - К.: Інститут національного державознавства, 1999. -С.261-263


"Солько себя помню, советская пресса всегда поддерживала национально-освободительные движения народов Африки, Азии, Латинской Америки, сбрасывающих узы колониализма и встающих на свой путь развития. Мы, правда, хотели, чтобы этот путь совпадал с нашим, но даже и в тех случаях, когда по-нашему не выходило, со страниц официальной прессы со ссылками на классиков неизменно призывали подходить дифференцирование ко всему, что касается национальных проблем. Эти призывы между тем всегда соседствовали с критическими выпадами против национализма — давнего врага всех многонациональных империй, а по существу своему просто обостренного национального чувства, усиленного комплексом хронической исторической несправедливости. И если это чувство не отрицает человека другой национальности, не поднимает свою нацию выше всех остальных и не требует пролития крови, то оно я убежден свято и достойно уважения. Почему же тогда украинский буржуазный (это слово всегда было обязательным) национализм изобличался средствами массовой пропаганды в течение всего советского периода как наистрашнейшее зло? Началось это сразу же после воссое- динения Украинской Народной Республики (УНР), объявившей о своем создании после революции 1917 года и признанной Лениным наряду с Финляндией и Польшей, с Западноукраинской Народной Республикой (ЗУНР), возникшей в результате распада Австро-Венгерской империи в 1918 году. В январе 1919 года Ленин напоавил Красную Армию во главе с Львом Троцким на Украину. Войска объединенной УНР были разбиты, а результатом этого поражения стало новое разделение объединившейся Украины между Россией и Польшей. Очередная перекройка границ требовала своего объяснения, тем более что не все были с ней согласны. Направленная пропаганда в печати к 1930 году переросла в первые гримкие процессы. Большинство из проходивших по делу так называемого Союза освобождения Украины были расстреляны. Сейчас они все реабилитированы, при этом доказано, что такого «союза» никогда не существовало... Пересказывать подробно историю 30-х годов нет смысла. Обозначим лишь некоторые вехи. В 1939 году это пакт Молотова — Риббентропа, положительные оценки фашизма на страницах советских газет, раздел Польши, советские войска в Западной Украине. Количество репрессированных за неполных полтора года советской власти на Западной Украине, по некоторым данным, превысило полтора миллиона человек. В один ряд выстраиваются раскулачивание, Сибирь, ГУЛАГ, расстрелы... Естественный результат — сопротивление. Но сопротивление не абстрактной (читай нынешней) советской вла- сти, а сталинско-бериевскому террору, тоталитарному режиму, то есть той власти, которая всеми средствами массовой информации и на всех государственных уровнях признана несправедливой, антигуманной, жестокой. ИЗ ИСТОРИИ Организации украинских националистов (ОУН) известно, что возникла она на территории Польши как реакция на польский шовинизм. Голод на Украине дал повод не верить и советской пропаганде, а репрессии 1939—1941 гг. подняли на вооруженную борьбу. Мы много говорим сейчас о жертвах сталинизма, о тех, кто погиб в ГУЛАГе и кто пробыл там едва ли не всю свою жизнь. Но ведь те, кто воевал за Украину с Красной Армией,—тоже жертвы сталинизма. Потому что советская власть и воссоединение украинских земель пришли к ним в его обличье. Да и вся страшная война на Западной Украине, длившаяся до середины 50-х годов, и все, кто погиб в ней,- это следствие и жертвы сталинизма. Равно как и те, кто вынужден был покинуть родину, спасая слою жизнь, узти в эмиграцию. Многие годы позорное клеймо, ярлык "националистов- врагов народа" носили люди, которые в течение пятидесяти лет упорно сохраняли язык и культуру, живя в разных странах, пеклись о будущем своей Украины, мечтали о ней, о ее свободе ... а как же с теми, кто вершил сталинские репрессии? С теми, кто назначал расстрелы и ссылки, кто пытал и мучил, кто убивал, работая изо всех сил по доброй воле на тот сталинский режим, на то бериевское НКВД? Если судить, так надо судить всех, кто виноват в гибели людей, в массовых расстрелах. Однако до сих пор нераскрыты имена тех, кто убил в Катыни польских офицеров. А кто дал команду расстрелять заключенных перед вступлением немцев на территорию Западной Украины? Результаты: во Львове — 10 тысяч, в Луцке — 3 тысячи, в Дубно — тысяча, в Виннице — 3 тысячи человек... Кто мог любить такую советскую власть? От нее искали защиты и в какой-то момент увидели ее в лице Германии. Но немцы не менее жестоко расправлялись с украинским национальным движением ... Вероятно, не многие знают, что руководители ОУН С. Бандера, А. Мельник, Т. Бульба-Боровец, Л. Ребет, Я. Стецько и другие до конца 1944 года находились в концлагере Заксенхаузен. 3адесь же в этом концлагере, немцами был казнен известный украинский поэт деятель ОУН Олег Ольжич-Кандыба. А в Освенцимееще в 1942 году фашисты замучили двух родных братьев Бандеры. Десятки тысяч украинских патриотов приняли смерть от рук гестаповцев ... "

Ю.Покальчук Откуда берет начало движение украинских националистов // "Собеседник" №5, январь1991г.


Історія утворення ОУН-УПА

Copyright © Ukraїnarus` "Основной и наиболее массовой силой сопротивления украинского народа немецким фашистам и советским коммунистам была УПА, созданная Организацией украинских националистов.

Организация украинских националистов - это всеукраинское политическое движение националистического типа. Оно оформилось на 1-м Конгрессе украинских националистов, состоявшемся в Вене (Австрия) с 28 января по 3 февраля 1929 года. Руководящим органом ОУН являлся Провод украинских националистов (ПУН) во главе с Евгением Коно-вальцем, полковником армии Украинской Народной республики, существовавшей в 1918-19 гг. Именно он разработал идеологические положения, программу на основе идей интегрального национализма Н.И. Михновского, а также создал организационную структуру и план действий организации.Местом пребывания ПУН были Женева (1929-36 гг.), Рим (1936-40), Берлин (1940-45), Люксембург (1945-65), Париж (с 1965 года).

 

В 30-ые годы ОУН стала довольно заметной и активной политической силой на западно-украинских землях, ибо она возникла в противовес террору против украинского населения, осуществлявшегося колониальными органами власти Польского государства. В тот период ОУН осуществила целый ряд террористических акций. Так, летом 1930 г. были произведены массовые поджоги хозяйств польских помещиков, экономически закабалявших украинских крестьян. В сентябре 1933 г. прошла так называемая школьная акция, направленная против ополячивания украинских детей. В октябре 1933 г. член ОУН М. Лемик убил работника советского представительства во Львове О. Майлова в знак проте ста против массового голодомора, организованного коммунистами на территории Восточной Украины. В июне 1934г.членОУН Г. Мацейко убил в Варшаве польского министра внутренних дел Б. Перацкого, протестуя таким образом против проводившихся под руководством последнего антиукраинских акций в Галичине и на Волыни (так называемая пацификация).

В 1938 г. в Роттердаме (Голландия) агент НКВД Волюх убил Е. Коновальца. Второй большой сбор (Рим, август 1939 г.) утвердил новым руководителем ПУН А. Мельника. Однако у последователей Коновальца (А. Мельника, представлявшего более умеренное крыло, и С. Бандеры - руководителя молодых радикалов) не было единства во взглядах на методы и тактику борьбы с немцами, которые согласно пакту Молотова-Риббентропа оккупировали Западную Украину.

10 февраля 1940г. бандеровское крыло ОУН создало параллельный Провод организации. С того времени в ОУН существовали две фракции - радикальная, действенная Степана Бандеры - ОУН "Б", или ОУН "Р" (революционная), я которую входили также Ярослав Стецько, Иван Климив, Николай Климишин, Роман Шухевнч, и более либеральная Андрея Мельника, ориентировавшаяся на Германию - ОУН "М".

В преддверии войны Германии против СССР ОУН "Б" совместно с немцами создала военные отряды "Нахтигаль" (командир - сотник Р. Шухевич) и "Роланд" (командир - сотник Р. Ярый). Они приняли некоторое участие в военных действиях летом 1941 года, но в 1942 г. эти формирования были разоружены, а затем и расформированы немецкими властями.

ОУН "Б" 30 июня 1941 г. провозгласила во Львове воссоздание Украинской державы под руководством Я. Стецько. Эта акция была проведена без ведома немцев. Спустя несколько дней гестапо арестовало С. Бандеру и его сторонников и бросило их в концлагерь. Данное событие на какое-то время затормозило дальнейшие действия ОУН "Б" и поставило вопрос о выборе стратегии и тактики борьбы с оккупантами. После ареста Бандеры обязанности Проводника ОУН на Украине в 1941-43 гг. исполнял Николай Лебедь.

Вопрос о точном времени создания УПА считается дискуссионным. Один из деятелей ОУН Евгений Стахив настаивает, что начало деятельности УПА следует отнести к конференции ОУН 15 сентября 1941 г. Дело в том, что после провозглашения 30 июня 1941 года Акта о воссоздании Украинской державы немецкие власти начали аресты членов ОУН. Они решили до конца сентября нанести "унич тожающий удар по организации". Поэтому именно дату конференции Стахив считает началом войны с немецко-фашистскими оккупантами.

Однако реально конференция ОУН постановила следующее: 1. Прежде всего вести активную пропагандистскую деятельность по подготовке украинского населения к активной борьбе с оккупантами. 2. Собирать и складировать оружие. 3. Развернуть массовое обучение членов ОУН военному делу. Постановление о немедленном переходе к всеобщему вооруженному сопротивлению было отклонено как несвоевременное.

Copyright © Ukraїnarus` Таким образом, ни о какой повстанческой армии в 1941 году речь еще не шла. Вообще, 1941год - это год попыток решить украинско-немецкий конфликт не оружием, а средствами дипломатии. Однако немецкие власти не желали никаких компромиссов: расстрел манифестации под Базаром, ликвидация Украинской Рады, массовые репрессии против национальной интеллигенции только углубили немецко-украинское противостояние. Вдобавок ко всему прочему, Германия начала осуществлять на оккупированных территориях свой колониальный план "Ост". Тем не менее, для развертывания мощного и результативного сопротивления фашистским войскам и немецкой администрации потребовалось более года.

Дело в том, что Украина попала под немецкую оккупацию в совсем иной исторической ситуации, чем Польша, Франция или Югославия. Эти страны имели до войны собственные вооруженные силы и спецслужбы, которые хотя и не выстояли в открытых боях, но могли вести партизанскую борьбу с врагами. Украина же не имела своей армии, а глав- ное - опытных кадров специалистов. Кроме того, в своей антинемецкой борьбе украинские националисты не могли надеяться даже на минимальную помощь извне. Между тем, вооруженная борьба с немецкими оккупантами в Югославии, Франции и Польше опиралась на эффективную помощь Англии, США и СССР, не говоря уже о советских партизанах на временно оккупированной территории СССР. Украинские же повстанческие отряды должны были всегда рассчитывать только на свои силы. Необходимо было время, чтобы достичь того минимума, который требовался для начала партизанско-повстанческой войны.

Необходимо также отметить, что не все украинские политики в тот период осознавали необходимость именно партизанской борьбы с врагом. Н. Лебедь, например, продемонстрировал полное непонимание ситуации, выступив против партизанщины, за "освободительную революцию миллионных украинских масс". Однако и он вскоре уяснил, что подобная тактика в сложившейся ситуации не только нецелесообразна, но и просто невозможна.

Осенью 1942 г. на Волыни и Полесье возникли первые подразделения ОУН (Б). Отряды УПА в Восточной Галичине появились позже, в июне 1943 г. в Карпатах. Их официальное название - Украинская народная самооборона.

ОУН (М) в 1942-43 гг. тоже создала свои отряды, которые преимущественно базировались в районах Кременца и Владимирца (Тернополыцина и северо-запад Ровенщины соответственно) и тесно сотрудничали с Полесской Сечыо "Бульбы" Боровца.
Первое время в лагере национально-освободительных сил господствовали хаос и атаманщина. Многочисленные партизанские отряды объединялись, распадались, враждовалимежду собой, вели пере говоры, подписывали меморандумы и декларации. Теперь ни один историк не сможет точно узнать, сколько же отрядов под руководством "атаманов", "генералов" и "полковников" действовало в то время на Украине. Весьма неточные и приблизительные подсчеты дают цифру около тридцати. Необходимо было остановить разброд и шатания, объединить все партизанские отряды в единую армию. Учитывая украинскую ментальность, понятно, что подобное объединение не могло произойти бескровно. Осуществить его могла лишь организационно мощная политическая сила, авторитарная, лишенная всякого либерализма, ибо законы военного времени не терпят демократии. Такой силой выступила ОУН (Б).

14 октября 1942 г., в день Покрова Божьей Матери, Сергей Качинский (псевдоним "Остап") сформировал первый отдел Украинской повстанческой армии. С этого дня началась борьба против ата-манщины, мешавшей единству УПА, а также против внешних врагов - Германии, СССР, польских вооруженных отрядов. Постепенно удалось разоружить почти все партизанские формирования, часть их влилась в УПА. К середине августа 1943 года с атаманщиной в основном удалось покончить.

Непосредственным поводом для создания УПА стал немецко-фашистский террор против украинского населения, который с 1942 года приобрел систематический характер. Реквизиция продуктов питания, отправка молодежи на работы в Германию, массовые расстрелы (например, в Ровно 8 марта 1943 г., в Кременце 23 февраля 1943 г. и других местах) стали причиной ненависти и жажды отмщения врагу. К январю 1943 г. ОУН (Б) окончательно убедилась, что борьбы с немцами не миновать.

9 апреля того же года Н. Лебедь предложил Бульбе-Боровцу подчиниться ОУН и стать командиром УПА. Боровец отказался, ответив, что УПА должна подчиняться правительству (имея в виду эмигрантское правительство УHP), а не отдельным политическим движениям. Именно после этого Лебедь переименовал свои партийные боевки в УПА.

Тогда же, в апреле 1943 г., командование УПА решительно и быстро довело численность своих формирований до 20 тысяч человек. Служба безопасности (СБ) активно ликвидировала политических противников и оппонентов. Поэтому когда молодым людям предлагали вступать в УПА, альтернативы у них в большинстве случаев не было.

Формировалась УПА и за счет того, что в нее вошла часть украинской полиции, которую немецкие власти заменили на польскую. Это спровоцировало, трагические столкновения между польскими и украинскими боевиками, а также обоюдный террор против мирного населения на религиозно-национальной почве.

Copyright © Ukraїnarus`
Уніформа деяких відділів УПА
В августе 1943г. отделы ОУН (Б) разоружили отряды УНРА, после чего последняя фактически перестала существовать. Такая же судьба постигла и военные отделы ОУН (М). Провозгласив линию на борьбу против большевизма походными группами и оставаясь при этом на позициях терпимости к оккупантам, руководители ОУН (М) обрекли себя на полиную изоляцию, а потом и на ликвидацию как вооруженной силы. Разоруженные отделы ОУН (М) частично пополнили УПА. (Некоторые из них стали базой для создания немцами на Волыни 31-го карательного отряда СС численностью 600 человек, боровшегося в основном против поляков и евреев).
Численность УПА нарубеже 1943-44 гг. составляла около 40 тысяч бойцов. Всего же за годы существования УПА в ее рядах побывало до 400 тысяч человек. А если принять во внимание, что кроме УПА существовали еще формирования СКО и территориальная подпольная сеть ОУН, то получается, что за 12 лет боевых и политико-пропагандистских действий через движение сопротивления прошли не менее 700 тысяч человек! Кроме того, надо учесть, что каждого повстанца и подпольщика кормили и содержали как минимум 4-5 крестьян, рабочих и интеллигентов. Таким образом, общая численность участников этого движения исчисляется более чем тремя миллионами. Это свидетельствует о всенародном характере борьбы с нацистами и коммунистами.

Политическая платформа УПА базировалась на националистической идеологии, она включала в себя лозунги самостоятельного украинского государства, народной демократии, равноправия народов.

Первым командующим УПА был полковник Д. Клячкивский (псевдоним Клим Савур), начальником штаба - полковник Л. Ступницкий (псевдоним Гончаренко), начальником оперативного отдела - полковник М. Омелюсйк. В конце 1943г. главнокомандующим УПА стал Роман Шухевич (псевдонимы Тарас Чупринка, Тур), которыйодновремен-но исполнял обязанности председателя ОУН (Б).

УПА разделялась по территориальному принципу на 4 группы. УПА-Север (командир Д. Клячкивский) действовала на Волыни и Полесье, включая Житомирщину и Киевщину. УПА-Запад (командир В. Сидор) охватывала Закарпатье, Галнчину, Буковину. Зона действий УПА-Юг (командир Е. Грабец), включала Винничину, Кремеиеччииу, Бесса рабию, Одесщину. УПА-Восток воевала в центральных К восточных областях Украины. Краевым командирам и штабам подчинялись военные округа, Им в свою очередь - курени, каждый из которых включал три-четыре сотни по 160-200 бойцов.

Тактическими формами вооруженных действий УПА являлись рейды, нападения на немецкие гарнизоны, склады, обозы, столкновения с советскими партизанами, войсками НКВД, польскими боевиками, подразделениями Армии Крайовой. Все эти формы мы детально рассмотрим ниже.

Уже вскоре после своего создания УПА контролировала значительную часть Волыни и Полесья. Попытки немцев, которые к тому времени терпели поражение за поражением на восточном фронте и оказались перед угрозой открытия второго фронта в Европе (а потому не имели возможности активно действовать против партизан), установить контакты с УПА и достичь соглашения с ней не имели успеха. Повстанцы не желали идти на компромисс. К осени 1943 г. численность УПА значительно увеличилась, она распространила сферу своих действий на Буковину, Галичину, некоторые территории Надднепрянщины. Тогда же было создано Главное командование УПА, которое возглавил Р. Шухевич.

Copyright © Ukraїnarus`
Золотий Хрест Заслуги
Copyright © Ukraїnarus`
Золотий Хрест Бойової Заслуги 1 кл.

Контакты с надднепрянцами и расширение УПА за их счет имели серьезные политические последствия. УПА до того момента существовала как чисто военная сила. Теперь же, когда немцы на Украине ослабли, возникла необходимость создания соборной державы. Авторитарное устройство ОУН и идеология интегрального национализма, сыгравшие свою роль в консолидации вооруженных сил украинской нации, на этапе строительства государства могли помешать. Лидеры ОУН (Н. Лебедь, Л. Ребет, В. Охримович и др.) видели, что надднепрянцы не поддерживают их старые лозунги. Поэтому, чтобы и дальше оставаться главной силой в УПА, ОУН (Б) была вынуждена произвести организационную и теоретическую реформу, что и было сделано на Третьем чрезвычайном великом сборе ОУН в августе 1943 г.

В результате реформирования ОУН возникла необходимость создания органа, который бы не только руководил борьбой УПА за независимость, но и возглавил государственное строительство. В этой связи осенью 1943 г. началась подготовка к форуму, который мог бы создать общенациональный руководящий центр освободительной борьбы. Был организован инициативный комитет во главе с Л. Шанковским, который сформулировал политическую платформу будущей организации.

11-15 июля 1944 г. состоялся Великий сбор Украинской Главной Освободительной Рады (УГОР). На нем решено было создать новый институт власти, принять временный Устрой УГОР, разработать платформу УГОР, Универсал и присягу.Собор избрал президента УГОР (К. Осьмак), трех вице-президентов (В. Мудрый, И. Гринех, И. Вовчук), председателя генерального секретариата УГОР (Р. Щухевич), генерального судью (Я. Беленький), генеральных секретарей иностранных и внутренних дел^соответственно, Н. Лебедь и Р. Волошин).

Со времени Великого сбора борьбу УПА против фашистов и большевиков возглавила именно Украинская Главная Освободительная Рада. И хотя в ней доминировали представители ОУН, но появились и выходцы с востока Украины. Таким обращаем, УГОР еще раз засвидетельствовала стремление всей украинской нации к освобождению.

Однако все государственные проекты ОУН касались только украинского народа. Неоднозначным было ее отношение к другим нациям, особенно к полякам и евреям. Первые - давнишние враги - сами стремились усилить свое влияние на западе Украины и захватить украинские земли. Это привело к созданию третьего фронта: между ОУН-УПА, с одной стороны, и поляками со своими формированиями, с другой.

Отношениия с евреями также были непростыми. В начальный период войны ОУН поддерживала политику Германии в еврейском вопросе, дело доходило до прямого участия боевок ОУН и СБ в геноциде. Однако позже ситуация начала меняться, евреи стали принимать участие в украинском освободительном движении, работая в отделах УПА (как правило, врачами). Известно немало случаев освобождения еврейских смертников формированиями УПА, предоставления убежищ евреям на подконтрольной ей территории. Все же имели место стычки между отдельными отрядами на антисемитской почве.

Последние бои с нацистами УПА вела осенью 1944 г. УПА, в основном для добычи вооружения. С этого периода ее главные силы сосредоточились на антисоветском и антипольском фронтах. Новый приход коммунистов, с их коллективизацией, репрессиями, поисками "пособников оккупантов и бандитов" вынудил население Украины браться за оружие и массово уходить в УПА. С момента вступления Красной Армии на западно-украинские земли УПА, выполняя указания руководства ОУН (Б) и предписания Третьего чрезвычайного великого сбора ОУН (август 1944 г.), полностью сосредоточилась на вооруженном противодействии фронтовым соединениям Красной Армии и советским партизанам. Бои и стычки с регулярными войсками продолжались и после прохождения через Украину основных сил действующей армии.

После окончания германо-советской войны борьба УПА с органами советской власти значительно усилилась. Это было обусловлено беспредельной жестокостью (даже садизмом) карательно-репрессивного аппарата НКВД, мародерством коммунистических функционеров, их моральными издевательствами над украинским населением. Еще восемь лет продолжалась эта преисполненная героизма борьба.

Ареной кровавой борьбы стала огромная территория (по крайней мере десять областей) общей площадью в 150 тысяч квадратных километров, на которой проживали 15 миллионов человек. При этом надо иметь в виду, что УПА вела активные боевые действия и на украинских этнических землях, отошедших к Польше - Лемковщине, Перемышлыцине, Ярославщине, Хомщине, Подляшье. Кроме того, К арене украинского повстанческого движения нужно отнести зону за бывшей линией Керзона в юго-восточных районах Польши."

УПА создала после установления советско-польской границы 6-й военный округ под кодовым названием "Сан", который охватывал этнические украинские земли. Вследствие достаточно плотной охраны границы польскими и советскими пограничниками, а также из-за особенностей боевых действий в Польше, этот округ функционировал автономно. Борьба с польскими правительственными войсками продолжалась до 1948г. Поляки вели против повстанцев не только военные действия, но и проводили акции этнического характера. Например, опе- рации "Жешув" и "Висла" по выселению этнических украинцев из юго-восточной Польши.

Национально-освободительное движение на западе Украины приобрело масштабы и характер гражданской войны. Здесь развернулась настоящая партизанская война. Кроме того, ОУН создала на местах нелегальную национально-государственную структуру, противостоявшую органам советской власти. Почти на всей территории, где действовали подпольщики ОУН и отряды УПА, царило фактически двоевластие. Нелегальную власть представляли станицы, кусты, районные, надрайонные, окружные, областные и краевые проводы ОУН.

О крупных масштабах боевых действий в этом регионе свидетельствуют данные о боевых потерях с обеих сторон. Так, согласно справке НКВД УССР, подписанной заместителем наркома Т. Строкачем, который курировал западные области, с февраля 1944 г. до октября 1945 г. Красная Армия и войска НКВД провели 26685 боевых операций против ОУН и УПА. За это время были убиты 98846 повстанцев и подпольщиков, взяты в плен либо арестованы 104990 человек. Были, конечно, потери и с другой стороны. Как указано в справке, погибли 9621 красноармейцев и сотрудников НКВД, ранены 1343 и пропали без вести 2456 человек. И это всего за 20 месяцев.

Однако с 1947 года наступательные операции УПА почти прекратились. Крайне усложнилась связь между отдельными боевками. Тогда УПА отказалась от фронтальных боев, перешла к мелким подпольно-партизанским акциям, стала проводить политико-пропагандистские рейды. Свои идеи УПА доносила до, народа через печатные органы, листовки, обращения и т.д.

После гибели Р. Шухевича 5 марта 1950 г. накал повстанческого движения заметно спал. Новый главнокомандующий В. Коваль уже не смог возродить УПА, хотя вплоть до 1953 г. организация продолжала от случая к случаю наносить удары по врагу. Только с арестом Коваля в 1955 г. деятельность УПА фактически прекратилась. Последние мелкие очаги сопротивления были ликвидированы, по данным архивов НКВД и КГБ, в 1956 г. Некоторые отряды УПА, боровшиеся против советской власти в начале 50-х годов, ушли в ФРГ или Австрию через горные районы Словакии и Чехии.

Причинами успешного подавления движения сопротивления в Западной Украине явились, с одной стороны, боевые и карательные операции Красной Армии и войск НКВД, с другой - массовая депортация украинского населения."

Ткаченко С.Н. Повстанческая армия (Тактика борьбы)/ Под общ. ред. А.Е. Тараса / Мн.:Харвест; М.: АСТ, 2000. -С.10-25


Дозволяється використовувати матеріали сайту ©"Ukraїnarus`" при написанні наукових робот. Не дозволяється запозичення секцій і підсекцій сайту "Ukraїnarus`" іншими сайтами в мережі Інтернет. При використанні окремих матеріалів сайту посилання на ©"Ukraїnarus`" є обов'язковим.

<<ЧАСТИНА1<ПОВЕРНУТИСЬ

"Фашистский меч ковался в СССР"

Український перець ч. І. Листопад 1943р

Український перець ч.2. Вересень 1944р

Український перець ч.3. Березень 1945р

<<Повернутись на головну сторiнку

1