Вадим Рубель

КІТАБАТАКЕ ТІКАФУСА - ПОБОРНИК НОВОЇ ЯПОНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Кожна країна поряд ”з відносно спокійними періодами знає і зламів ні століття, в колізіях яких закладається новий історичний курс. Людям непросто в такі часи, на них лягає надмірний тягар і відповідальність, а майбутнє здатні забезпечити не зусилля, а над-зусилля, і тільки вольові постаті грають тоді першу скрипку. Таким століттям для Японії видалося чотирнадцяте. Десятиліттями "Країні Вранішнього Сонця" загрожувала могутня Юаньська імперія, яка займала значну частину азійського континенту і основне населення якої складали гноблені китайці. Панували ж — завойовники-монголи, бюрократичний апарат набирався з персів, середньоазійців, тібетців і непальців, а релігійною політикою держави, як правило була цілковита свобода совісті. Півстоліття монголи тримали Японію в напрузі, а двічі (у 1274 та 1281 роках) лише "допомога" природи (тайфун) дозволила, японцям відстояти незалежність. Непомірні оборонні витрати й пов'язана з цим економічна криза ускладнилися квазіетнічними суперечками в самурайському стані' й бурхливими ідеологічними змінами в японському суспільстві наприкінці XIII—XIV ст. [Рубель 1993]. За цих умов особливо проявився талант політика й науковця Кітабатаке Тікафуса — державного й військового діяча середньовічної Японії, автора політико-історичної концепції розвитку країни та розбудови нової імператорської державності.

Відчутно визначав політичний клімат”у японській державі другої половини XIII — першої половини XIV ст. розкол всередині імператорського роду. 1259 року імператор Гофукакуса зрікся престолу і, як інсей (екс-імператор із саном буддійського ченця), усамітнився в монастирі Дзімьоін [Goиdertier 1968, 101}. З різних причин справжня політична влада давно випала з рук японських імператорів (тенно). Вони стали скоріше символічними постатями в політичному устрої держави, маріонетками спершу всесильних регентів-канцлерів Фудзівара, а тоді й самурайських диктаторів. З XIII ст. такими диктаторами були Ходзьо, що за офіційний взяли титул сіккен ("самодержець"), а штаб-квартирою зробили містечко Кама-кура. Саме через втручання уряду сіккена наступним тенно, з не зовсім зрозумілих причин, було проголошено Камеяма, теж вихідця з імператорської родини, проте не прямого нащадка попереднього імператора Гофукакуса. Через що Камеяма й не мав права на престол. В імператорському клані утворилися дві гілки, і обидві зазіхали на трон: одна увійшла в історію як лінія Дзімьоін (нащадки Гофукакуса), а друга — як лінія Дайка-кудзі (нащадки Камеяма).2 Так виникло протистояння двох відгалужень роду тенно, яке згодом призвело до загальнояпонської міжусобиці, відомої як "епоха Північної та Південної династій" (1336—1392).

Кітабатаке Тікафуса (1293-1354) — державний та військовий діяч, філософ і священик, історик та ідеолог, походив з-придворних чиновників Муракамі Гендзі: Моросіге (батько) та Моротіка (мати) Кітабатаке [Kasa-hara Kazuo 1965, 23\. Коли Тікафуса було тринадцять років, його батько, оплакуючи смерть імператора Камеяма, подався в буддійські ченці, і Ті-.

кафуса став головою родини. 1318 року на престол зійшов новий імператор Годайго, і Тікафуса здобув при його дворі неабиякий вплив.

Годайго (з лінії Дайкакудзі) був непересічною людиною: освічений, знавець буддизму, особливо шкіл Сінгон та Дзен (і її китайського різною виду Чань), він глибоко опанував сунське конфуціанство [Jino shotoki 1969, 172}, мав чітку програму повалення Камакурської самурайської диктатури й відновлення влади тенно. Тікафуса припав до вподоби новому володарю і 1324 року він отримав титул дайнагон ("старший радник"), хоча раніше ніхто з цієї родини не піднімався вище гон-дайнагона, що відав забезпеченням двору харчами й одягом. Для Японії, де на службу відбирали найперше за походженням та вдачею, а лише тоді за здібностями [Sansom 1981, б9[, такий відступ у присвоєнні титулів свідчив про неабиякі здібності й заслуги того, кого це стосувалося. Водночас Тікафуса отримав нову "сімейну посаду" — очолив клан Муракамі-Гендзі. Йому виявили й "вищу імператорську" довіру — бути наставником спадкоємця престолу, сина Годайго — Йорійосі.

Того-таки 1324 року Годайго вперше випробував міць Ходзьо. В анти-камакурській змові, крім імператора, активно діяли представники куге (двірцева аристократія) Хіно Сукетомо та Хіно Тосітомо, і частина самураїв на чолі з Токі Йорікане. Проте перша спроба реставрації імператорської влади, відома як "інцидент доби Сьотю", не вдалася. Заколот було викрито, а організаторів покарано: аристократів відправили у заслання, а Токі Йорікане зробив собі харакірі [Goedertier 1968, 263}.

Кітабатаке Тікафуса не брав участі у цьому проімператорському виступі й тому не переслідувався — він лишився при дворі. Але 1330 року помер спадкоємець престолу Йорійосі. Смерть підопічного так вразила Кітабатаке Тікафуса, що він полишив державну службу й став священиком, узявши буддійське ім'я Сьоген [A Chronicle... 1980, 2}. Та за кілька років події повернули Тікафуса до політичного життя. "Порушником спокою" знову, став імператор Годайго. 1331 року тенно, навербувавши солдатів у поблизьких провінціях, утік з Кіото й закріпився на горі Касагі (провінція Ямасіро). При підтримці впливового самурайського командира Кусунокі Масасіге імператорські війська біля Нара дали бій силам Ходзьо, проте невдало. Годайго ув'язнили в замку Рокухара, а через рік позбавили'влади й вислали на дикі острови Окі.3 Та висилка Годайго стала лише початком міжусобиці. Проти Ходзьо виступив ще один самурайський командир -Нітта Йосісада, і в лютому 1333 року Годайго втік з Окі. Від Ходзьо одій-шов і могутній союзник-васал, крупний землевласник Асікага Такаудзі. У травні 1333 року камакурські сили були вщент розбиті, а рід Ходзьо, який сто років правив Японією, був до ноги винищений. У червні того самого року Годайго повернувся в Кіото, скинув маріонетку Ходзьо імператора Коген (з лінії Дзімьоін) і поновив свою владу - ця подія увійшла в історію як "Реставрація Кемму" ("Кемму-но Тюко").4 Кітабатаке Тікафуса повернувся до активної політичної діяльності, причому під знаменом реставраційного уряду. Восени 1333 року із сином Акііє він очолив імператорське військо для втихомирення північних провінцій [A Chronicle... 1980, 3}.

Уряд Кемму виявився неспроможним керувати країною. Через великі воєнні витрати імператор мусив увести 5-процентний податок на майно губернаторів, що підірвало його авторитет. А заплутавшись у боргах, Годайго видав указ про скасування своєї заборгованості, що викликало невдоволення лихварів. Навіть самураї, на мечах яких Годайго прийшов до влади, лишилися ні з чим. Замість сподіваного збільшення земельних володінь самураї отримали нові податки й нових шпигунів: імператор увів посаду муся-докоро, який мав наглядати за самураями в Кіото.

У квітні 1335 року Кітабатаке Тікафуса повернувся до Кіото якраз під останні дні уряду Кемму. Скориставшися загальним невдоволенням, Асі-кага Такаудзі вчинив у січні 1336 року заколот проти імператора і захопив у столиці владу. Тікафуса було заарештовано й вислано з Кіото в Ice, де Кітабатаке мав родові володіння [A Chronicle... 1980, 4\.

Рід Асікага походив з гілки Сейва родини Мінамото [Hall, Toyoda Takeshi 1977, 11} — сьогунського клану, панівного в Японії наприкінці XII ct. і пов'язаного далекими родинними узами з Муракамі-Гендзі. Особливо відчутно на політичне життя Асікага впливали в північно-східних провінціях, спираючись на які Такаудзі зважився захопити владу. Спершу становище Годайго не було безнадійним. Авторитет тенно як нащадка богів лишався настільки високим, що навіть у клані Асікага знайшлися родини (Хосогава, Ацусіяма, Імагава, Сіба, Ніккі), які виступали за імператорську владу [Naganuma Kenkai 1944, 8\. Але через розпорошеність проімператорських сил і відсутність єдиного керівництва, Такаудзі у вирішальній битві на річці Мінатогава біля нинішнього Кобе розбив імператорське військо; Годайго мусив рятуватися на священній горі Хіей [A Chronicle... 1980, J|. У листопаді 1336 року Асікага Такаудзі проголосив себе сьогуном (військовим диктатором) Японії, а невдовзі, скинувши Годайго з престолу, відновив військове керівництво країною. Новим імператором став представник лінії Дзімьоін - Комьо.

Напочатку під тиском обставин Годайго заявив, що зрікається престолу й передає імператорські регалії новому тенно. Та незабаром утік на південь, лишивши регалії при собі. Там Годайго знову оголосив себе законним правителем, мовляв, у його опонента немає священних імператорських відзнак (меч, яшма й дзеркало). Відтоді й почалася боротьба "Південної та Північної династій" ("Намбокутьо", 1336—1392), в якій Південну династію представляв Годайго з нащадками (гілка Дайкакудзі), а північну — гілка Дзімьоін: причому перші виступали за пряме імператорське правління, а другі були політичними маріонетками сьогунського режиму Муроматі.

Невідомо, чим займався Кітабатаке Тікафуса два роки по цьому, але 1338 року він знову приєднався до Годайго. Наступні три роки відмічені винятковою політичною нестійкістю Асікага, коли "північні" вперше вдалися до наступальних операцій, які ініціював Тікафуса [Grossberg 1981, 75]. 1338 року разом із Норійосі, сином Годайго, та власним сином Акі-нобу (Акііє за рік перед тим поліг у битві) Тікафуса вирушив морем у північно-східні провінції, щоб на "корінних" землях Асікага боротися з сьогунатом. Але буря на морі розкидала кораблі, і, потрапивши до Хітаті, Тікафуса одразу піддався нападу військ сьогуна. Тікафуса одійшов у фортецю Ода, контрольовану прибічником Південного двору Ода Харухіса, де пробув три роки (1338-1341). Отут Тікафуса й вирішив переманити до себе фактичного правителя цих земель Юкі Тікамото. Тікафуса написав йому майже 70 листів, що становить найбільше листування однієї особи до іншої за всю середньовічну історію Японії [A Chronicle... 1980, 5\. У

листах наводилися докази "законності" Південної династії, а це вимагало звернення до історії імператорського роду і сприяло створенню імператорської генеалогії. 1339 року в замку Ода Тікафуса написав історію імператорського роду, але доказів у відданого прибічника Південного двору виявилося недостатньо: 1343 року Тікамото пристав до "північних". Та навіть після цієї "ідеологічної" поразки Тікафуса працював над історією Японії і 1353 року завершив її "повний" варіант, названий "Дзіно сьото-кі" ("Записи про правильне наслідування божеств та імператорів"). Довідкове по суті видання стало історико-політичним трактатом, який зажив у Японії неабиякої слави.

Стрижнем його політико-історичної концепції стало сінтоїстське бачення історії: концепція "божественності й неповторності Японії", а також "божественності й неперервності імператорської династії", в якій Тікафуса вбачав запоруку життєвості й процвітання Японії. Ідейними засадами вчення Кітабатаке Тікафуса були сінтоїзм, пожвавлений наприкінці XIII ст., і відродження національної самосвідомості після вдалої відсічі монгольській агресії. На основі філософії сінто Кітабатаке Тікафуса вивів першу основоположну тезу — про "божественність" Японії. "Дзіно сьотокі" починаються знаменитою фразою: "Японія — божественна країна (сінкоку). Небесний прабатько створив її, а богиня Сонця заповіла своїм нащадкам вічно управляти нею. Тільки в нашій країні істина" [Jino shotoki 1969, 4І\.

На перший погляд, тут немає нічого особливого: ідеї створення країни богами досить поширені в Азії. Аде концепція Тікафуса включає не лише "божественність" створення, а й "божественність" існування Японії, ставить "Країну Вранішнього Сонця" вище інших країн. Твердження вимагало переконливих доказів, і Тікафуса їх знайшов. Як порівняльний матеріал в "Дзіно сьотокі" використовуються Індія та Китай, бо ці дві країни символізували цивілізований усесвіт у середньовічній Японії. Досліджуючи історію цих країн, Кітабатаке Тікафуса підкреслює, що й вони несуть відбиток "божественного" творіння. Проте з часом "божественні" лінії правителів урвались, і навіть незнатна людина, "при достатній військовій силі, могла стати правителем" [Jino shotoki 1969, 48[. Лише в Китаї Тікафуса нарахував 36 династичних змін. Щодо Японії, то "тільки в нашій країні імператорська влада успадковується безперервно, відколи Небо й Земля відокремились... Це наслідок священного мандату Аматерасу і ось чому Японія не схожа на інші країни" [Jino shotoki 1969, 4S-49\. Першою ознакою "святості" своєї батьківщини Тікафуса вважає "божественність" правлячої династії, що її втратили сусщи.

Ще одним предметом порівняння, завжди цінованим на Далекому Сході і який Тікафуса не міг обминути, був рівень релігійно-філософської традиції. Тут обгрунтувати першість Японії було складно, оскільки Китай — батьківщина конфуціанства, даосизму й філософії Інь-Ян, а буддизм, виниклий в Індії, також потрапив до Японії з Китаю. Але й обмежитися в доказах тільки сінтоїзмом Тікафуса не міг. Китай та Індія були для нього аналогом світової цивілізації, і Тікафуса прагнув через них увести Японію в орбіту всесвітньої історії. А це вимагало звернення до буддизму й конфуціанства, бо сінтоїзм, як національна японська релігія, не міг бути порівняльним матеріалом.

Обґрунтовуючи першість японського конфуціанства, Тікафуса вдався до подій III ст. до н. е., коли перший імператор об'єднаного Китаю Цінь Шіхуан (246—210 pp. до н. е.), захоплюючись чаклунством, шукав еліксиру вічного життя. Китайці знали про Японію, називали її "землею східних варварів" і вважали, що "це земля найкращих людей і вічного життя" [Jino shotoki 1969,72). Тож саме до японців звернувся Цінь Шіхуан у пошуках безсмертя. Натомість японці зажадали від Китаю комплект конфуціансь-ких книг і отримали "їх. Втім, еліксир не порятував імператора; невдовзі він помер, але перед цим конфуціанців з його наказу піддали репресіям, а їхні книги спалили укупі з уцілілими авторами. "Конфуціанському вченню в Китаї настав край;'. Як наслідок, повний комплект конфуціанських книг зберігся лише в Японії, а це означало, що саме тут, а не в Китаї знаходяться конфуціанські першоджерела. Так само нестандартно витлумачив Тікафуса тезу, що японський буддизм класичніший за китайський, і вже зовсім фантастичну думку, ніби японська цивілізація — найдавніша, в світі [Jino shotoki 1969, 63-65\.

Нарешті Тікафуса дійшов необхідності власної концепції історичного розвитку, щоб обгрунтувати право Південної династії на владу. За "Дзіно сьотокі", саме імператорський рід — запорука японської державності, як володар священних регалій. "Доки три імператорських регалії існують у світі, успадкування імператорської лінії триватиме в нашій країні нескінченно. Ми маємо шанобливо дивитися на правителів, які приймають цю спадщину" [Jino shotoki 1969, 66\. Але вимагала пояснення схизма в імператорській родині XIII—XrV ст. Аналізуючи минуле, Тікафуса виводить останню основоположну тезу своєї концепції - "Теорію основної та побічних ліній".

За нею існує певна "основна" лінія (сьото) успадкування імператорської влади від батька до сина. Саме сьото найкраще передає "священні" якості, притаманні "божественній" династії, і, якщо є "основні спадкоємці імператорської гілки, ніхто з побічних принців, хоч який мудрий, не може зійти на трон" [Jino shotoki 1969, 9(?. Суттєвою відмінністю сьото від "побічних ліній" є її неперервність, як ознака виняткової стабільності, отже й "святості". Саме в цій лінії успадкування, у її неперервності полягала, за Кітабатаке Тікафуса, запорука існування Японії як геополітичної реальності.

Траплялося, що з різних причин наступність влади тенно в межах "основної лінії" унеможливлювалась. То могла бути передчасна смерть спадкоємця (раніше правлячого імператора), як у випадку з принцем Ямато-таке, що помер від "чаклунських чар зловмисного духа" [Jino shotoki 1969, 75- 7б\, доходило й до самогубств основних спадкоємців, як у випадку з принцем Удзі-но-Вака [Jino shotoki 1969, 83—84\. Тоді влада тимчасово переходила до "побічної лінії", ознакою якої була її завершеність, перервність, на відміну від сьото, чиї представники за будь-яких умов залишали по собі нащадків.

Тривалість "побічної лінії" бувала різною і залежала від доброчесності її засновника. Так, правління 17-го імператора Нінтоку "було одним з найдобродійніших". Він шість років не збирав податків, жив у занедбаному палаці, носив лахміття, а піддані відгодовувались, розкошували і нечу-вано багатіли. Нагородою Нінтоку стало вісімдесятисемирічне правління, а заснована ним династична гілка після нього включила ще дев'ять імператорів. Проте на противагу "основній лінії", чия "божественність" постійна і невичерпна, побічна лінія з кожним поколінням позбувається доброчесності, закладеної її засновником. Нінтоку був взірцем правителя, і тому його лінія налічує десять імператорів. Засновники інших династичних гілок менш здібні, тому їхня лінія уривалася в другому-третьому коліні. Але Кітабатаке Тікафуса принципово цікавила саме їхня перервність. За ним, коли ліміт доброчесності, закладений засновником "побічної лінії", вичерпувався, відбувалося сьото е каеру — влада поверталася до представників "основної лінії" імператорського роду; ними для Тікафуса були імператори Південного двору. Тож теорія історичного розвитку Японії, за ним. ніби маятник, у якому влада, відхиляючися від "основної лінії", неминуче повертається до сьото з його "божественною благодаттю" — запорукою існування "Країни Вранішнього Сонця".

Навесні 1344 року Кітабатаке Тікафуса повернувся на о. Сікоку, де продовжив службу при дворі Південної династії. Військова потуга Дайкакудзі натоді була незначна, а на престол зійшов другий "південний" імператор Гомуракамі (1339—1368). Але 1350 року в Південного двору з'явилася нагода: почалася міжусобиця в клані Асікага між сьогуном Такаудзі та його молодшим братом Тадайосі, який, прагнучи влади; перекинувся до Південного двору, щоб знайти спільників і узаконити свій виступ. Та він недооцінив брата: через рік сам Такаудзі піддався Південному двору, видавши указ про покару Тадайосі.

Тікафуса святкував перемогу: він особисто провів імператорську процесію в столицю 1352 року й того самого року, після арешту й страти Тадайосі прибічники Південної династії мусили залишити Кіото. Заодно "південні" знову прихопили імператорські регалії, а на додачу — й трьох колишніх "північних" імператорів. Але Асікага звели на трон четверту маріонетку — Гокогон (1352—1374), і політична схизма поновилась.

Наприкінці 1352 року у Південного двору знову з'явився спільник — уже Асікага Тадафую, син Асікага Такаудзі, його чомусь усиновив і виховав дядько Тадайосі [Variey 1971, 118\. Природно, що в міжусобиці початку 1350-х років Тадафую підтримав названого батька і пішов війною на рідного. Після смерті Тадайосі він привів своє військо до ворогів Такаудзі.

Підсилений армією Тадафую, Південний двір 1353 року знову захопив Кіото, але наступного року шістдесятирічний ватажок "південних", "десниця імператора" Гомуракамі - Кітабатаке Тікафуса помер. Його поховали на березі ріки Йосіно, де довгий час містилася штаб-квартира Південного двору. Втрата була непоправною, і невдовзі "південних" вигнали зі столиці, а 1392 року останній імператор з Дайкакудзі (Гокамеяма) склав повноваження і передав "священні регалії" Північному двору.

Забулося місце, де похований Тікафуса, проте теорія пережила творця. Його ідеї "божественності" Японії, "святості" й неперервності імператорської династії лишались офіційними до другої світової війни, коли державною ідеологією стала концепція кокутай ("країноєдність") [Мещеряков 1988, 99\.

Та й зараз теорія Тікафуса — складова японського національного менталітету.

' Про несхожість менталітету та пов'язані з ним непорозуміння між півдснно- західними та північно-східними самураями свідчать джерела [Повесть... 1982, 260-261}.

Найменування лінії Дайкакудзі походить від назви монастиря Дайкакудзі, в якому Камеяма та його нащадки жили з 1276 р.

3 У деяких виданнях Окі називають островом (Сила-Новицкая 1990, IS], але цс цілий архіпелаг, найбільшим з островів якого є Дого [Малый... 1979,97\.

4 Кемму - гасло правління імператора Годайго з січня 1334 до грудня 1336 р.

5 Ставка Асікага знаходилася в районі Муроматі столиці країни - Кіото, звідки пішла назва другого в історії Японії сьогунату (1336-1573).

ДЖЕРЕЛА

Повесть... 1982. Повесть о доме Тайра: эпос (XIII в.). Перевод со старояпонского И. Львовой. Москва.

A Chronicle... 1980. A Chronicle of Gods and Sovereigns Jinno Shotold of Kitabatake Chikafusa translated by H. P.Varley. New York.

Jino shotoki. 1969. Tokyo.

ЛІТЕРАТУРА

Малый... 1979. Малый атлас мира. Москва.

Мещеряков А. H. 1988. “Из истории политической мысли Японии:

концепция "национальной исключительности" К. Тикафуса”. История политической мысли и современность. Москва.

Рубель В. А. 1993.Ідеологічна еволюція Японії в XIII—XIV ст. Деп. у ДНТБ України № 818-Ук 93.

Сила-Новицкая Т. Г. 1990. Культ императора в Японии: мифы, история, доктрины, политика. Москва.

Goedertier G. 1968. A Historical dictionary of Japanese History. Tokyo.

Grossberg К. А. 1981. Japan's renaissance. The Politics of the Muromaclii Bacufu. Cambridge,— London.

Hall J. M., Toyoda Takeshi. 1977. Japan in the Muromachi Age. Berkeley-Los Angeles — London.

Kasahara Kazuo, 1965. Sono jitsuryokushatachi. Tokyo.

Naganuma Kenkai. 1944. Muromachi jidai shi. Tokyo.

Sansom G. 1981. A History of Japan to 1334. New York - Tokyo.

Variey H. P. 1971. Imperial Restoration in Medieval Japan. New York -London.