З історії болісних підрахунків
Якщо матеріальні збитки, заподіяні Україні в роки другої світової війни, у вітчизняній історіографії значною мірою відображені, то про демографічні втрати, на жаль, ми ще й наприкінці 90‑х років XX ст. знаємо недостатньо, оскільки такі відомості тривалий час були таємницею за сьома замками. Лише останнім часом вчені доторкнулися до того, що ретельно оберігалося від стороннього погляду неусипним контролем державних можновладців. Ми стоїмо на початку шляху до з'ясування справжніх розмірів народної трагедії у війні і зможемо вважати свій обов'язок перед загиблими виконаним лише в тому випадку, коли вшануємо всіх, хто поліг у лиху годину.
На відміну від зарубіжної історіографії, де питання про втрати знаходиться в одному ряду з іншими напрямками наукових досліджень, радянські історики вимушені були притримуватись точки зору партійно-військових верхів. Заангажованість науковців випливала з того, що проблема соціальних втрат у війні в Радянському Союзі мала політичну фабулу. Зусилля науковців упродовж десятиріч спрямовувалися на те, щоб применшити страждання народу від економічних експериментів, репресій, воєн.
За часів Й. Сталіна «дослідники» доводили, що наші прямі втрати у війні не перевищували 7 млн. чоловік. М. Хрущов збільшив втрати радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни до 20 млн., Л. Брежнєв уточнив цифру і назвав уже – понад 20 мільйонів. А квапливий «перебудовник» М. Горбачов з допомогою О. Яковлєва запустив на широкий читацький загал цифру 27–28 млн. чоловік.
Останнім часом на сторінках різних видань, зокрема українських і російських, опубліковано низку офіційних документів, а також дослідницьких версій, які стосуються втрат радянського народу у другій світовій війні. Слід сказати, що в Росії ця проблема стала однією з пріоритетних для військових і цивільних істориків, і вони зробили в цьому напрямку кілька послідовних кроків. У працях Г. Кривошеєва, Д. Волкогонова, Б. Соколова, Р. Степанова, М. Гареєва, А. Хорькова, В. Копасова, А. Терещука та інших на основі аналізу раніше закритих архівних матеріалів зроблено спроби більш повно встановити кількість прямих військових втрат СРСР у війні, в тому числі безповоротних і санітарних, а також загальну цифру радянських військовополонених. Підсумком останнього етапу досліджень став вихід двох праць[1], у яких висвітлені оцінки втрат Радянського Союзу у війні, що вважаються офіційними. Автори називають загальну цифру громадян СРСР, які загинули протягом 1941–1945 рр., – 27 млн. чоловік. В основу підрахунків військових втрат покладено обліково-статистичний метод, що базується на вивченні наявних облікових документів. Утрати цивільного населення обчислювалися за допомогою балансового методу, тобто шляхом порівняння чисельності та вікової структури населення Радянського Союзу на початок та кінець війни. Оцінкою військових втрат займалася спеціальна дослідницька група Генштабу російських збройних сил, втрат серед цивільного населення – комісія з науковців, представників державних і громадських організацій. Авторитет спеціалістів, які вивчали цю проблему, сумнівів не викликає. І все ж наведені ними цифри не можна вважати остаточними і абсолютними. Адже радянська статистика, як і деякі інші напрямки науково-прикладних досліджень, була знаряддям у руках політиків. Тому покладатися на достовірність як військово-облікових картотек, так і даних довоєнних і післявоєнних переписів населення, було б дещо необачним. Отже, оцінка людських втрат на базі статистичних зведень може коливатись у той чи інший бік.
Одним з головних джерел вивчення втрат серед цивільного населення були звіти Надзвичайної державної комісії по розслідуванню злочинів окупантів на території СРСР. У 1950 р. вона припинила свою діяльність, і після того лише авторський колектив тритомника «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.» спробував з'ясувати справжні розміри нацистського геноциду. Вказані обставини слід мати на увазі щоразу, коли йдеться про оцінку демографічних процесів часів радянської доби. Очевидно, не вдалось уникнути деякого впливу згаданого чинника й авторам цього видання, оскільки практично всі демографічні, соціальні, військові дослідження українських вчених здійснюються на основі централізованих джерел, що зберігаються в російських архівах.
Між тим, у російських публікаціях відсутня загальна оцінка втрат народу України у війні, хоч і наводяться окремі відомості, наприклад, про цивільне населення, знищене окупантами на території республіки. В українській історіографії радянської доби відсутня єдність в оцінці людських втрат УРСР в роки війни. В одній з праць говориться про понад
[1] Див. зокрема: Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах. Статистическое исследование. – М.: Воениздат, 1993; Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941–1945. – М.: Большая Российская Энциклопедия, 1995. Далі – «Памяти павших».