НАШІ КОРИФЕЇ


Микола Дмитрович ЛЕОНТОВИЧ


Народився 13 грудня 1877, присілок Монастирьок біля с. Селевинці, Брацлавського повіту, що на Поділлі, тепер Вінницької обл. – загинув 23 січня 1921 у с. Марківка тієї ж обл.

Композитор, хор. диригент, педагог, збирач муз. фольклору, муз.-громад. діяч. Митець у своїй творчості, органічно злитій з багатющою народнопісенною культурою України, вигранив досконалі й неперевершені форми виявлення у музиці художньої суті національного духу.

Майбутній композитор народився у багатодітній сім’ї священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Микола змалку виявив потяг до народної пісні й співу, чому сприяли й освічені музично батьки. Швидко промайнули дитячі роки у с. Шершні біля Тиврова, і хлопця, після року занять у підготовчому класі Немирівської гімназії, за традицією священицьких родин Поділля, віддали вчитися до Шаргородського початкового духовного училища( 1888–1892).

Наступний етап – Кам’янець-Подільська духовна семінарія (1892–1899; у цьому відомому на Поділлі учбовому закладі вчилися і дід, і батько Леонтовича, а пізніше – молодший брат Олександр). Участь у семінарському хорі, а після 3-го курсу й у новоствореному струнному оркестрі, серйозне опанування різними музичними інструментами – скрипкою, флейтою, фісгармонією, – поступово формують у нього бажання серйозно зайнятися музикою.


Під час канікул, наїжджаючи до рідної домівки (сім’я Леонтовичів з 1895 р. живе у с. Білоусівка Журавлівської волості, Брацлавського повіту), молодий музика починає записувати зразки подільського фольклору, які пізніше ляжуть за основу його власних композицій. У семінарські роки з’являються його перші обробки („Ой з-за гори кам’яної”, „Ой піду я в ліс по дрова”, „Мала мати одну дочку” та ін.), він працює з хором і оркестром семінарії вже як диригент, під його регентською рукою звучать твори Бортнянського, Березовського, Архангельського. Семінарський вчитель з музики Ю. Богданов індивідуально займається з талановитим учнем музично-теоретичними науками, гармонією, поліфонією й контрапунктом.

З осені 1899 р. М.Леонтович – вчитель співів та арифметики Чуківської двокласної школи. Він при школі організовує хор, невеличкий оркестр, які виконують популярні на той час твори російських та європейських композиторів, власних композицій молодого вчителя. У Чукові М.Леонтович укладає свою „Першу збірку пісень з Полісся” (полишилася в рукописі). Першим друкованим виданням стала „Друга збірка пісень з Полісся” (Київ, 1903 р.), присвячена М.Лисенкові. Однак, хоча до збірки й входили такі вдалі обробки як „Гаю, гаю, зелен розмаю”, „Ой час, пора до куреня” та ін., сам автор був незадоволений з неї, і поступово скупив увесь тираж (300 примірників)та, як сам жартома казав, „Пускав у Дніпро”.

1901 р. М.Леонтович – вчитель церковного співу й чистописання у Тиврівському духовному училищі, а вже 1902 р. він переїздить до Вінниці вчителювати у церковно-приходській школі. І тут теж організовує хор, а згодом і невеличкий духовий оркестр.

Молодий композитор відчуває настійну потребу підвищувати свій музично-професіональний рівень й у 1903–1904 роках (під час шкільних канікул) наїжджає до Санкт-Петербургу, де прослуховує лекції у Петербурзькій придворній капелі, чия історія пов’язана з іменами М. Березовського, Д. Бортнянського, М. Глінки. Заняття з відомими спеціалістами С.Бармотіним (теорія музики, гармонія, поліфонія) та О.Пузаревським (хорове виконавство) стало вельми корисними для музики з Поділля. Він успішно складає іспити і 22 квітня 1904 отримує Свідоцтво на звання реґента церковних хорів, що підтверджувало його спеціальну – музичну – освіту.

З осені 1904 р. М. Леонтович починає працювати у станційному містечку Гришино, що на Донеччині, як вчитель співів у залізничній школі. Одразу організував хор, створив невеличкий оркестр, який акомпанував солістам, підготував репертуар, що складався з поширених на той час творів М.Лисенка, П.Ніщинського, А.Коципінського, обробок російських, польських, вірменських, єврейських пісень. Революційні заворушення 1905 р. та заангажованість композитора у тих подіях спричинилися до погіршення взаємин з місцевою владою й на весні 1908 р. повернення на рідне Поділля.

М.Леонтович став вчителем співів у Тульчинській жіночій єпархіальній школі. Тут він теж упорядив хор, у репертуарі якого були твори російських –. М. Глінки, О. Верстовського, П. Чайковського, та українських композиторів – М. Лисенка, К. Стеценка, П. Козицького. Їх партитури довелося Миколі Дмитровичу спеціально опрацювати для жіночого складу. Заглиблюється він і у вивчення збірки фольклориста А.Конощенка „Українські пісні з нотами” (І т ІІ сотня, видані у Одесі 1900 та 1902 рр.), здійснюючи хорові обробки окремих зразків – „Над річкою бережком”, „При долині мак”, „Ой у полі та туман, димно”.

Гостро відчуваючи потребу в осягненні музичної освіти саме композиторського спрямування, М.Леонтович влітку 1908 р. їде до Москви, щоби домовитись про консультації у відомих професорів консерваторії. С. Танєєв порекомендував Леонтовичу займатися зі своїм учнем Б.Л.Яворським (1877–1942) – відомим вченим-теоретиком, прекрасним знавцем поліфонії, автором знаменитої на початку ХХ ст. ладової теорії (на основі тетрахордних угрупувань). Впродовж 12 років Микола Дмитрович брав лекції у Б.Л.Яворського, наїжджаючи спочатку до Москви, а з 1916 р. – до Києва, той куди переїхав.

У Тульчинський – найбільш плідний період творчості М.Леонтовича – з’являються такі знамениті хорові обробки як „Козака несуть”, „Пряля”, „Піють півні”, „Женчичок-бренчичок” та ін. Композитор значно розширює коло фольклорних першоджерел, використовуючи зразки з фольклорних збірок К.Поліщука й М.Остаповича (Збірничок найкращих українських пісень з нотами. Зібрав К.Л.Поліщук. Ноти записав М.Остапович. Редакція А.Кошіц. Ч.І–ІV. – К. – 1913), І.Демченка (Українське весілля. – Одеса. – 1905), К.Квітки (Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка. – К. – 1917), аранжуючи й власні записи.

М.Леонтович активно включається і в культурно-громадське життя Тульчина – очолює місцевий відділок „Просвіти”, де читає лекції на літературну тематику, ставить сцени з дитячої опери „Коза-дереза” М.Лисенка та „Вечорниці” П.Ніщинського до драми „Назар Стодоля” Т.Шевченка.
За дружньою підтримкою та й наполяганнями К. Стеценка М.Леонтович наважуються дати свої обробки для виконання університетським хором під орудою О. Кошиця у Києві. Справжнім потрясінням для київської громади стало прем’єрне виконання на Різдво 1916 р. (25 грудня) „Щедрика” у обробці М. Леонтовича. Ця хорова мініатюра одразу зробила відомим ім’я Леонтовича серед українських шанувальників музики й породила надзвичайне зацікавлення до Леонтовичевого доробку взагалі. „Щедрик” став могутнім імпульсом визнання харизми митця з зеленого Поділля для всієї України.

Після проголошення Україною незалежності 1918 р. М.Леонтовича запрошують до Києва викладати хорове диригування у новоствореному Музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка та у Народній консерваторії. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти (Наркомпрос’у) він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою. Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники „Нотна грамота” та „Підручник для навчання в школах народних”, з запалом поринає у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики.

Як людина, що мала фахову духовну освіту, М.Леонтович пильно стежить за рухом визнання автономії української православної церкви, що почався у 1918 р. Доробок митця, у слід за К.Стеценком та О.Кошицем, збагачується на нові духовні твори: „На воскресіння Христа”, „Хваліте ім’я Господнє”, „Світе тихий” та ін. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його „Літургія”, першовиконання якої відбулося у Миколаївському соборі на Печерську 22 травня 1919 р.

У Києві композитор наважується розширити звичні йому жанрові межі своєї творчості (обробки народної пісні) й писати цілком оригінальні авторські твори. Так народжуються відомі хори „Льодолом” та „Літні тони” на вірші Г. Чупринки, „Легенда” на вірші М.Вороного та „Моя пісня” на слова К.Білиловського. Замислив він написати й оперу за сюжетом казки Б.Грінченка „Русалчин Великдень”. Та наступ денікінців на Київ зірвав усі плани композитора. У листопаді 1919 р., як і більшість діячів українських урядових установ, він полишає Київ і знову повертається до Тульчина. Однак єпархіальне училище було ліквідовано, довелося вчителювати у трудовій школі.

23 січня 1921 р. М. Леонтович був у с. Марківці, куди ще 8 січня (на Різдво) приїхав відвідати батька – сільського священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був фурман Федір Грабчак, а другий – людина у шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Вінницького ЧК на ім’я Афанасія Грищенка. Попросилися переночувати. Грищенка поклали у одній кімнаті з М.Леонтовичем. На світанку пролунав постріл... Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров’ю...

Смерть Миколи Дмитровича на 44-му році життя була незбагненою і непередбаченою для української громади. Вона збурила свідоме українське суспільство. 1 лютого 1921 р. у Києві зібралася велика громада діячів культури, професори і студенти Київського музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити дев’ять днів по смерті митця. Вони упорядили Комітет пам’яті М.Леонтовичу, відомий потім як Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Леонтовича, під егідою якого аж до 1928 р. розвивалась українська музична культура доби Українського відродження ХХ сторіччя.

 

Основні твори Миколи ЛЕОНТОВИЧА:

опера «На Русалчин Великдень» (за казкою Б.Грінченка, 1919, незакінчена);
хори – «Льодолом», «Літні тони» (обидва на сл. Г. Чупринки), «Моя пісня» (сл. І. Білиловського), «Легенда» (сл. М. Вороного);
духовна музика – Літургія св. Івана Златоустого, Молебен, частини Всенощної;
хорові обробки українських народних пісень (понад 150) – «Щедрик», «Дударик», «Пряля», «Козака несуть», «Мала мати одну дочку», «Зашуміла ліщинонька», «Ой з-за гори кам’яної», «Із-за гори сніжок летить», «За городом качки пливуть», «Піють півні», «Коза», «Гра в зайчика» та ін.

Музикознавчі праці М. Леонтовича:


Практичний курс навчання співу у середніх школах України: з педагогічної спадщини, К, 1989;
Як я організував оркестр у сільській школі// Музика, 1925, №1/2.

Основні нотні видання творів М. Леонтовича

Леонтович М. Народі пісні. – К. – Вид-во Дніпросоюзу. – 1921 (5 десятків, редактор П.Козицький).
Леонтович М. Музичні твори. – К.–Х. – Книгоспілка. – 1930–31 (8 збірників, перевірив і примітки подав Я. Юрмас).
Леонтович М. Українські народні пісні для хору. – К. – Мистецтво. – 1952 (Упорядкував М. Вериківський; 2 вид. – 1961).
М.Леонтович. Хорові твори. – К. – Музична Україна. – 1970 (Загальна редакція М.Гордійчука, упорядкування та примітки В. Брусса).
Леонтович М. Вибрані хорові твори. – К. – Музична Україна. – 1977 (Спец.-редакція І.Мартона).
Леонтович М. Хорові твори на народнопісенні теми. З неопублікованого. – К. – Музична Україна. – 1987 (Упорядкування і редакція Б. Луканюка).
Леонтович М. На русалчин Великдень. Опера на 1 дію. Лібрето М.Леонтовича за казкою Б.Грінченка. – К. – Музична Україна. – 1980 (Літ. редакція А.Бобиря. Муз. редакція для солістів, хору та симфонічного оркестру М. Скорика).
Леонтович М. Духовні хорові твори. – К. – Музична Україна. – 1993 (Упорядкування В.Іванова).
Духовно-музичні твори українських композиторів ХХ ст. – К. – 2004 (Упорядкування і редакція М. Юрченка).
Духовні твори М. Леонтовича. – К. – 2005 (Упорядник М. Гобдич).
М.Леонтович. Хорові твори. – К. – Музична Україна. – 2005 (Редактор-упорядник В.Кузик).

Література про композитора:

Дяченко В. М.Д.Леонтович. Малюнки з життя. – К.– 1941, 1950, 1963, 1969, 1985; Леонтович М.Д. Зб. статей і матеріалів, упор. В.Довженко. – К. – 1947; Гордійчук М. М.Д.Леонтович. Нарис про життя і творчість. – К. – 1956; він же. М.Леонтович. – К. – 1960, 1972,1974, 1977; Творчість М.Д.Леонтовича. Зб. статей, упор. В.Золочевський. – К. – 1977; Орфеєв С. М.Леонтович і українська народна пісня. – К. –1981; Завальнюк А. М.Д.Леонтович. Невідомі сторінки творчості. – Вінниця. – 1996; він же. Деякі питання стилю творчості М.Д.Леонтовича. – Вінниця. – 1996; він же. М.Д.Леонтович. – Вінниця. – 1997; він же. Микола Леонтович: дослідження, документи, листи. – Вінниця. – 2002; Микола Леонтович. Спогади. Листи. Матеріали / Упорядкування, примітки та коментарі В.Іванова. – К. – 1982; Практичний курс навчання співу у середніх школах України (З педагогічної спадщини композитора) / Упорядник Л.Іванова; передмова М. Гордійчука. – К. – Музична Україна. – 1989. Чапківський Ол. Микола Леонтович // Музика. – 1923 – №1; Козицький П. Творчість Леонтовича // там само; він же. Форми музичного мислення Миколи Леонтовича // Червоний шлях – 1926 – №4; Ільченко Д. Спогади про М.Д.Леонтовича // Музика, 1925, № 11/12; Гордійчук М. 100-річчя видатного митця // Музика, 1977, №2; Годзішевський І. Микола Леонтович // Нар. творчість та етнографія, 1958, №1; Горюхіна Н. Гармонія в обробках народних пісень М.Д.Леонтовича // Укр. рад. музика, вип.2, К., 1962; Герасимова-Персидська Н. Характерні риси поліфонії М.Д.Леонтовича // там само. Загайкевич М. З нагоди ювілею // Музика, 1977, №4; Іванов В. Про невідомі твори М.Д.Леонтовича // Музика, 1970, №4; він же. Дитячі та юнацькі роки М.Д.Леонтовича // Музика, 1977, №3; він же. З документальних джерел // Музика, 1983, №3; він же. Маловідомі сторінки біографії М.Леонтовича // Український музичний архів. Вип. 2. – К. – 1999; Снігур В. Шана майстрові // Музика, 1977, №1; Волковинський В. Документи розповідають // Музика, 1977, №5; Степанченко Г. Інтернаціоналізм творів М.Д.Леонтовича // Музика, 1977, №6; Уманець В. Методико-педагогічні принципи М.Д.Леонтовича // Нар. творчість та етнографія, 1985, №1; Луканюк Б. Про творчий метод М.Леонтовича // Укр. музикознавство, вип.24, К., 1989; Бужанський О. Безмежно закоханий в спів // Музика, 1991, №3; Щероцька-Кравчук І. Микола Леонтович і Тульчинський музей // Культура і життя, 1991, 5 жовт.; Кузик В. Нова притча про терпінь-камінь // Культура і життя, 1991, 13 трав.; вона ж. Як загинув Микола Леонтович // Літературна Україна. – 1996. – 23 трав.; вона ж. Ще раз про вбивство М.Д.Леонтовича // Культура і життя, 1996, 18 верес.; вона ж. З історії утворення Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича // Український музичний архів. Вип. 2. – К. – 1999; Деменко О. У передчутті нового // Музика, 1993. №1; Гордійчук М. Духовні твори Леонтовича // Нар. творчість та етнографія, 1993, №1.

Валентина Кузик, доктор філософії мистецтва, лауреат Премії ім.М.В.Лисенка

© 2006 НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА
КОМПОЗИТОРІВ УКРАЇНИ