ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ
УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ

Розділ IIІ.
Кінець автономізму.- Унезалежнення України.- Переяславська Умова і Переяславська Легенда.- Перші реальні наслідки Умови.

Офіціальний розрив з Польщею, а з ним кінець політики автономізму, припав на послідні місяці 1653 року. "Рік це власне королівський, а мені і моїм замислам во всім противний" - так схарактеризував сей пам'ятний рік сам Хмельницький, "всіляке в ньому Полякам щастя предсказуючи". Становище Гетьмана було дійсно трагічне. Хан кримський, перекуплений 100 тисячами дукатів через Короля польського, одержавши крім того від нього ж дозвіл брати ясир коло Львова і в дальшій Україні, зрадив Хмельницькому в найбільше критичній хвилині - під Жванцем.

З послом козацьким Виговським поляки в ніякі нові переговори вступати не хотіли, бо сенатори польські знов козаків за своїх "підданих" стали уважати. Татари - як писав до Царя Хмельницький - хотіли його й Виговського видати Королеві, а на початок 1654 року готовила Польща величезний похід для остаточного приборкання "збунтованої" України. Що найважніше, великі монархічно-династичні замисли Гетьманські, розраховані на поміч турецьку і на протекторат султанський, захитались під впливом смерти улюбленого сина й наслідника Тимофія, вбитого під Сучавою в вересні 1653 року.

Захитались і упали вони врешті зовсім під вражінням нової зради татарської і тих страшних спустошень, які татари тоді ж таки в Україні учинили. Все, здавалося, перло до того, щоб цей страшний рік став дійсно "роком королівським" і щоб Хмельницький "Маєстатові Річипосполитої" скорившись, знов тільки козацтвом та вірним підданством став задовольнятись. Але такий поворот ані для Великого Гетьмана, ані для сформованої вже тоді і вже в достаточній мірі сильної української аристократії не був можливий. І замість повороту до Річипосполитої поставили перед собою Гетьман і його помічники новий, настільки великий, настільки рисковний плян, щоб він з того безвихідного становища, в якім вони опинились, міг їх своєю незвичайністю і своєю грандіозністю вирвати. Сей плян був: розвалити Польщу й Крим при помочі Москви і - замість

[C.18]

під іновірним султанським - під одновірним царським протекторатом українську державу козацьку збудувати. "Нічого іншого ці неприягелі козаки не замишляють, як тільки спільними силами з Москвою в державу Вашої Королевської Милости вторгнутись, його знести, та по побіді в Києві столицю мати хотять" - писав 14 лютого 1654 р. до польського Короля добре в ділах українських поінформований Воєвода молдавський.

"Більшими нас свободами, державами й добрами наділить Царське Величество, ніж Королі Польські і старі Князі Руські" - так розуміли значення й вагу протекторату царського для України самі творці Переяславської Умови, котрі - кажучи їх власними, Гетьмана Хмельницького, словами - "за ті свободи, держави й добра кров свою проливаємо, від дідів і прадідів їх тримаючи та пропасти їм не даючи". Державно-творчий розмах, простолінійність і - у відношенню до головного тодішнього ворога, Польщі - катастрофічність ("або пан, або пропав") того пляну забезпечили йому певну побіду над всіма іншими, може більше практичними, логічними, дипломатичними і т. д.- тогочасними політичними комбінаціями.

На Переяславську Умову ми звикли дивитись крізь призму пізніше витвореної Переяславської Легенди. А власне треба виразно одрізняти ці дві абсолютно різні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська Легенда постала під час руїни козацької державности, сучасні ж свої ідеологічні форми прибрала вона допіру по полтавськім погромі й остаточнім знищенню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. В сій своїй послідній формі вона гласить, що "народ малоросійський" під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі, добровільно пристав до одновірної Московської держави - при чім поняття "одновірної" ще пізніше - бо тільки в кінці ХІХ-го століття - було замінено поняттям "однонаціональної". В той спосіб Переяславська Легенда лягла в основу теорії: "возсоединенія Руси"...

Подібно як Легенда Люблинська, про добровільну злуку Руси з Польщею, відограла величезну ролю в життю української аристократії в Річипасполитій - так само її рідна по духу сестра, Легенда Переяславська, відограла таку саму ролю в історії української козацької аристократичної верстви в Імперії російській. Як Люблинська Легенда в Польщі, так само Переяславська Легенда в Росії ідеологічно і юридично спасла українську аристократію - по банкротстві її власної держави - від положення верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій.

Ці легенди і тут і там дали нашій аристократії всі права й привілеї аристократії державної нації на тій підставі, що мовляв вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала. Але ж треба твердо пам'ятати, що це тільки, для отієї спеціяльно цілі пізніше видумані, легенди. І тому, між іншим, всі щирі бажання істориків найти в Переяславській Умові основну підставу Переяславської Легенди: умови, на яких Україна добровільно пристала до держави московської - не дали очевидячки ніяких позитивних результатів. Можна сказати, що скільки істориків, стільки на цю справу різноманітних поглядів. Всі ж вони сходяться тільки в однім, а саме, що ці умови прилучення

[C.19]

сформуловані дуже неточно, а особливо ті пункти, на підставі котрих оте "прилучення" мало б відбутися. На мою думку шукання в Переяславській Умові основ Переяславської Легенди це безцільна схолястика, захоплення котрою пояснюється просто тим величезним впливом, який пізніше Москва в нашій історії відограла. Будь на місці Москви - Туреччина - історіографи нашого легітимізму з певністю в умовах Хмельницького з Султаном юридичних підстав нашого "возсоединенія" з турками шукали.

І мабуть ся праця була б продуктивніша тому, що Туреччина значно більшу ролю чим Москва в генезі й зародженню повстання Хмельницького відограла. Бо хто хоче утожсамити Переяславську Легенду з Переяславською Умовою й бачити в Умові легенду про добровіль- o не "возсоединеніе Руси" - мусить перш за все доказати, що Гетьман Хмельницький підняв повстання проти Польщі во ім'я прилучення України до Москви і що Переяславська Умова являється тільки формальним закінченням, посліднім скріпленим на папері актом отого ним задуманого діла. Але ж розуміється ніхто не може доказати того, чого не було.

А раз Богдан Хмельницький не підіймав повстання проти Польщі во ім'я і в намірі прилучення України до Москви, то ясно, що його умова з Москвою в р. 1654-ім була таким самим випадковим союзом зверненим проти Польщі й заключеним для визволення України з-під Польщі, якими були всі його попередні такі ж самі союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною. Практична ціль того союзу була така сама, як і ціль союзів попередніх. В боротьбі з Польщею Цар заступив місце Султана, й тільки.

Ставши протектором України, він мав їй дати мілітарну поміч проти Польщі і за цю поміч мав діставати від України певну щорічну грошеву данину таку саму, яку діставав за свій протекторат Султан в Семигороді, в Молдавії, в Волощині. І умова з Царем робиться по тим готовим взірцям, по якім і робилися до того часу умови України в справі протекторату з Султаном. Основні підставові пункти Переяславської Умови сформуловані дуже ясно і ні одна ні друга сторона нічого в них сказати не забула. Війська царські мають іти на Польщу під Смоленськ і крім того має бути дана Україні проти Польщі постійна мілітарна підмога, а коли треба буде, то й поміч проти Татар. Так постановляють пункти 7-ий, 8-ий і 10-ий переяславських "статтей".

За це Цар має право побирати в свою казну дань (пункт 1-ий), при чім обидві сторони торгуються. Гетьман хоче, щоб з цієї дані за військову поміч були одчислені в формі "жалування" всі розходи на козацьке військо (пункт 2-ий, 3-ій, 4-ий, 9-ий, 11-ий), а Цар в своїй, довшій від усіх інших, резолюції (при пункті 9-ім) широко оповідає, скільки його власні "рускіе, немецкіе й татарскіе рати многіе", котрі він зібрав "для вашіе оборони", коштують і чому він думав, що за ту оборону йому від Війська Запорожського "убьітка не будегь". На це Гетьман знов в листі своїм звертає царську увагу, що Султан турецький, хоч і бісурменин, згоджувався дати Україні свою протекцію без всякої дані.

Поза широко обговореною справою військової помочі і дані, забезпечено тільки одним пунктом (5-им) повне право Війська Запорожського зноситися з чужоземними державами, сповіщаючи свого протектора тільки про се, що "имьло бьіть противно Царского Величества"

[C.20]

і одним пунктом підтверджуються маєткові права (що було необхідне з огляду на ту саму дань) київського Митрополита і духовенства, а осібною грамотою такі ж маєткові права української шляхти. Це і вся Переяславська Умова. Як мілітарний союз проти Польщі й Татар, забезпечений формою протекторату, вона зовсім ясна. Але дальші політичні цілі обох сторін, котрі її заключали, були абсолютно різні й тому зразу для кожної сторони взаємно неясні.

Ця різниця політичних цілей, з котрими Україна і Москва до Умови приступали, виявляється вже формально у всіх переговорах, у всіх актах, а показує себе виразно наділі, зараз же на другий день по заключенню Умови. Вона була причиною того, що обидві сторони стали різно, кожна по своєму, Переяславську Умову інтерпретувати-. "Не можна нам більше жити без Царя!" - ці клясичні слова Гетьмана Хмельницького, сказані на Переяславській Раді, абсолютно точно відповідають тогочасній українській дійсності, всім тогочасним політичним і соціяльним умовам. Тільки ж Гетьман, котрий ті слова сказав, і царські посли, котрі ті слова чули й Цареві передали - надавали їм, кожний по своєму абсолютно різне значення.

Гетьман, пропонуючи в слід за тим чотирьох кандидатів: Царя турецького, Царя кримського, Царя московського і Короля польського - вибрав Царя московського, бо думав - що з-поміж цих чотирьох він, як "Цар одновірний" буде тим, котрий всі "свободи наші" забезпечить і хотів, щоб цей новий протектор "державою" наділив його - Гетьмана, фактичного "Самодержця руського" - більшою, чим була вона на Україні не тільки за Королів польських, але й за своїх Князів руських. Знов же Цар московський думав і хотів, щоб Гетьман Запорожський своє фактичне самодержавство на Україні йому - Цареві московському - передав.

Тому Гетьман, вважаючи себе Головою держави, хоче присягати на додержання союзу Цареві протекторові тільки сам один, без старшини й без Війська, і чутки про се, що так іменна сталося, роспускаються по Україні урядовими гетьманськими колами; і тому Цар хоче, щоб йому безпосередно присягали всі нові піддані й відібрання присяги від незначної частини старшини, міщанства, козацтва безпосередно "на Царя" це перша дипломатична побіда Москви, котрою голосно хваляться московські посли (наскільки зрештою справедливо, це справа досі неясна) і про котру завзято мовчать на Україні. Тому Гетьман хоче, щоб йому - як Цареві рівному - посли московські на додержання союзу "за Государя присягу учинили" і аж до смерти Гетьмана всі на Україні певні, що така присяга була принесена Царем - тому Цар Хмельницькому присягати не хоче, бо, як заявляють посли московські, "тільки піддані присягають свому Государеві" - і в результаті справа ся так в завішенню й остається.

Тому Гетьман хоче платити Цареві дань безпосередно сам, сам її через своїх урядовців збираючи та круглою сумою один раз на рік її виплачуючи - тому знов Цар хоче мати своїх воєвод по всіх важніших українських городах і безпосередно на себе положену з України дань побирати. Тому врешті формальна сторона того конфлікту була усунена обома сторонами за допомогою недоговорених дипломатичних обіцянок, а на реальне фактичне зменшення своєї "держави", своєї

[C.21]

власти Гетьман не пристав ніколи. За його життя не було на Україні ані одного воєводи московського там, де б сам Хмельницький того не забажав; за його життя Цар не дістав ні одного гроша дані з України; а в що потім обернулась наділі царська протекція - про це йде мова далі.

Одним словом - творець Переяславської Умови не був творцем Переяславської Легенди... Коли одначе, не вважаючи на всі ці зразу ж роз'єднуючі непорозуміння, Хмельницький Переяславську Умову заключив і царську протекцію прийняв, то - крім конечного в його безвихіднім становищі мілітарного союзу - були для цього інші, далеко глибші й важніші соціяльні та політичні причини. Не можна ніколи забувати факту, що все тодішнє українське суспільство було вже дуже сильно Польщею засимільоване і з Польщею міцно всім укладом свого життя зв'язане. Крім того, ця його найбільше монархічна частина, що повстання підняла й вела, для "маєстату королівського" мала глибокий законний пієтизм, котрий кидався у вічі всім сучасникам і котрий вона на ділі не раз під час першої доби автономізму, з великою шкодою для України, доказала.

І тому творець незалежної від Польщі держави мусів знайти таку - сучасним правнодержавним поняттям відповідаючу форму розриву з Польщею, котра б своєю легальностю могла отой глибокий український легітимізм супроти Польської Річипосполитої знищити. Союз з нехристиянським монархом - турецьким Султаном - того очевидно зробити не міг. Звільнення України від присяги польському Королеві на тій піставі, що Король порушив заприсяжені ним права православного "Руського" народу в Річипосполитій - звільнення, яке в Переяславі проголошував Україні "одновірний", а Королеві польському, яко помазанник Божий, рівний Цар московський - це була та легальна форма відділення України від Польщі, котра робила для Гетьмана Хмельницького і для тодішніх будівничих Української Держави Переяславську Умову необхідною.

Другою такою ж многоважною стороною Переяславської Умови була її явність і офіціяльність. Гетьман сам домагається від Царя негайної присилки до Києва царського воєводи тому, "щоб усі сусідні володарі знали про їх підданство під високу руку Царського Величества". Перекладаючи цю дипломатичну фразу на мову сучасної політичної практики, вона значила: щоб усі сусідні володарі - з котрими Україна, як держава, все частіше зноситься і з котрими, згідно з Переяславською Умовою, зноситися має право - знали про її непідданство польському Королеві, тобто про здобуту нею у відношенні до Польщі суверенність.

Ця абсолютна й легальна емансипація від Польської Річипосполитої,- емансипація, як в поняттю самих українців, так і в поняттю сусідніх володарів - творила всю ідеологічну правно-державну суть Переяславської Умови. Тим тільки вона відрізнялась від усіх попередніх союзів з Туреччиною, в тім лежала вся її вага і все її - для самих її творців ще тоді необчислене - значення для цілої будучини України. Щоб "груба й дика", в розумінні тогочасних українців, Москва могла колинебудь зайняти на Україні місце єзуїтської, європейської, блискучої своєю культурою і привабливої своїм "раєм шляхетським" Польщі - така смішна на ті часи думка ні одному політикові українському

[C.22]

- ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому - не могла прийти навіть в голову... Але розуміння того глибокого політичного перевороту, який приносила б з собою протекція царська, було причиною того, що Гетьман рішився на цей крок тільки тоді, коли всі інші спроби визволити Україну не вдалися й коли становище Гетьмана на Україні було вже настільки сильне, що він міг зважитись такий переворот в поняттях перевести. До того часу вся його політика супроти Москви зводилася до того, щоб за всяку ціну "вічний мир", заключений давніше між Москвою й Польщею розірвати та обох монархів - Царя й Короля - роз'єдинити.

І як не було, здається, засобу, якого б - почавши від дарування Цареві Сіверщини, литовських городів по Дніпро й польського престолу, а на погрозах "розорати Татарами" царство московське скінчивши - не вживав в тій своїй політиці Гетьман, так знов ніщо не доводило його до більшої лютости, як всяка звістка про польсько-московську згоду. Коли в половині 1651 р. прибув до Хмельницького царський гонець "з посольством, що Цар Гетьмана усовіщає, аби він з паном своїм (тоб-то Королем польським) не воював, бо в такім разі Цар своєму брату Королю мусів би дати поміч і військо своє послати"- то Хмельницький, як оповіщає наочний свідок тієї сцени, посол князя Януша Радзівілла, Мисловський,- "роз'ївся і зірвався, хотячи дати послові царському по пиці, ледве Шумейко, полковник черніивський, встиг вхопити Гетьмана в обійми".

Попереднього року він за те саме послів московських до гармат приковував, а в Чигрині, в своїм дворі, переховував самозванного "царя" Тимошку Акундінова, котрого мав намір в разі потреби випустити на Москву... По довгих тяганинах, гетьманських просьбах та погрозах, згодився нарешті московський собор в р. 1653 на те, щоб Цар прийняв Хмельницького й Військо Запорожське "в підданство". В початку 1654 р. приїхали на Україну московські бояри для відібрання присяги. Мілітарний союз з Москвою і протекторат царський над Україною - стали доконаним фактом. І "Річпосполита - як слушно зачувши про це, сказав в своїй сеймовій до Короля промові маршалок сойму Францішек Дубравський - на саму тільки дискрецію (благо-усмотріння) Хмельницького віддана зістала". З того часу й Поляки стали поважати Гетьмана.

Він, здобувши силу, перестав бути в їх очах і в очах сусідніх володарів "збунтованим рабом", а став головою нової великої держави. Ціль Переяславської Умови була осягнута вповні. Але засіб, при помочі котрого була осягнута та ціль, скоро виказав усі свої небезпечні дефекти. Ідея царського протекторату, скріпленого взаємною присягою Царя й Гетьмана, не могла мати в тодішніх обставинах ворогів на Україні. Але присяга безпосередньо Цареві зустрічала скрізь завзятий опір. Старий полковник Богун, один з найбільше заслужених і найбільше поважаних провідників повстання, рішуче від такої присяги відмовився. І він, розуміється, не був винятком серед чисто військової старшини козацької, котра майже вся поголовне була, при своїй ненависті до Польщі й антипатії до Москви, настроєна прихильно до Туреччини. Так само не хотіло присягати й рядове козацтво. В полках Кропивнянськім та Полтавськім козаки урядників

[C.23]

московських "киями побили". Полки Уманський і Брацлавський, хоч найбільше на небезпеку від Польщі виставлені, Цареві присяги не зложили. Міщани чорнобильські "Москву неохоче прийняли", а переяславських треба було насильно до присяги гнати. Київ "силою, під мечовим каранням" до присяги був приведений. Що найзнаменніше відмовилось присягати українське православне духовенство. "Митрополит і^архимандрит печерський заявили, що волять померти, чим присягнути цареві".

Вони вислали через окремого післанця протест до Луцького гроду проти .насилування їх до присяги і заготовленої вже для них царської жалованної грамоти, супроти такого їх поведення, не дістали. На підставі відомих нам досі джерел трудно сказати, чи ця опозиція була ведена по наказу і з відома самого Гетьмана - якого плянам і намірам вона зовсім відповідала - чи зверталась вона і проти особи та політики гетьманської. Але вже сама можливість такого питання вказує, які в даний момент були слабі місця тієї політики. Хмельницький при всій своїй геніяльності був і мусів бути залежним від своєї, в дусі державної неповноправсти вихованої козацької верстви. Скинувши з великим зусиллям гіпноз іновірного "маєстату королівського", він зважитись зразу на рішучу боротьбу з новим одновірним "маєстатом царським" ще не рішався.

"Самодержець руський" в Гетьмані козацькім в очах українського народу ріс і розвивався поволі. Але у всякому разі він у ті часи вже був настільки великим, що всяка внутрішня опозиція - як що вона в дійсності й була - захитати його становища не змогла. І всякі непорозуміння з царським урядом всякими дипломатичними двозначниками залатавши і опозицією так чи інакше припинивши, Хмельницький Переяславську Умову в життя фактично перевів. Дальші події одначе виказали незабаром всю хиткість політичної умови, котру обидві сторони інакше - кожна по своєму - хотіли розуміти. Конфлікт московсько-український був неминучий і почався він зразу ж по затвердженні Переяславської Умови, з початку на території білоруській.

В іншім місці (в томі 1-ім моїх "Студій") я говорив про окупацію Білоруси українськими військами і про заведення там козацької влади, в формі "козацького присуду", за згодою, а навіть на жадання білоруського селянства, міщанства, духовенства й частини білоруської шляхти. Ця окупація йшла по лінії політики Богдана Хмельницького, якої метою було "визволення з ляцької неволі" не тільки козацької території (тодішньої "України"), але й усіх так званих "руських земель" Річипосполитої, залежних віддавна від духовної влади Київського Митрополита.

Поруч цієї традиційної, споконвічної влади духовної, ідейної - тепер мала відродитись стара держава, реальна влада політична під проводом Гетьмана Війська Запорожського. Історичним, з ідеології православної "руської" шляхти і духовенства зачерпнутим, завданням тієї влади було так чи інакше об'єднати (чи то в рамах Річипосполитої в першій добі повстання, чи то від Річипосполитої відірвавши, як було в добі другій) - оці всі православні "руські" землі, які в Польській державі по руїні держави київської опинилися. От така українська традиційно-державна "руська" київська політика

[C.24]

зразу ж стала в повну суперечність з державною політикою московською. Представники цієї останньої хотіли бачити в Переяславській Умові акт добровільного підцання частини польської держави з "одновірним" козацьким православним населенням під державну зверхність московську і мілітарний союз з українськими козаками уявляли собі в формі їхньої добровільної військової помочі Москві при завойованню нею інших польських земель.

Нічого дивного, що між Україною і її союзницею Москвою - як тільки внаслідок Переяславської Умови вибухла війна польсько-московська і на Білорусь під проводом самого Царя увійшло військо московське - розпочалася зараз же вперта боротьба за городи білоруські, котрі Москва стала вважати очевидно своїми і в котрих про ніяку владу Гетьманську, ніякий присуд козацький, ніяку залежність від руського київського Митрополита - ні знати, ні чути не хотіла. Один епізод тієї боротьби двох "Русей" за "Русь" третю я представив в іншім місці, в біографії одного з видатніших Хмельничан, Гетьманового зятя Івана Нечая (брата прославленого відомою піснею Данила) "Полковника Білоруського, Могилівського, Гомельського і Чаусського", як титулувався він в р. 1656. Ця боротьба незвичайно цікава, особливо для розуміння дійсного характеру т. зв. "возсоєдиненія".

Як багато інших, найбільше важних, сторін нашої історії, вона мусить бути досліджена повніше, чим це було зроблено досі. Тут для зрозуміння подій, що до присяги шляхти повіту Пинського будуть відноситись, наведу один її початковий, але характерний і типовий для цеї стадії московсько-українського конфлікту момент: справу Костя Пок донського. Кость Вячеслав Поклонський, шляхтич білоруський родом з Мо-гилівщини, "жовнір відважний, промовець красномовний, людина зручна і з великими зв'язками між могилівською шляхтою", був давнім знайомим і приятелем Богдана Хмельницького.

Його політичної діяльности в перших часах повстання не знаємо, але можемо здогадуватись, що він належав до того типу білоруської православної шляхти, котра в Вел. Кн. Литовськім здавна була елементом крайнє супроти Польщі ворожим і котра від самого початку українського повстання шукала в ньому помочі козацької для своїх противопольських плянів. У всякому разі був він напевно не тільки в приятельських, але і в політичних зносинах з Гетьманом і не без його впливу в часі вступних переговорів перед Переяславською Умовою Хмельницький і Виговскький запевняли московських бояр, що й Могшгів царську протекцію разом з Гетьманом Війська Запорожського прийме.

І справді в таборі ніжинського полковника Івана Золотаренка, котрого по заключенню Переяславської Умови Гетьман послав на Білорусь для спільної акції з московськими військами проти Польщі, появився Поклонський і заявив, що він хоче їхати до Чигрина, щоб зложити на руки Гетьмана Запорожського присягу московському Цареві, їхав Поклонський не сам, а з численним почотом 400 могилів-ських міщан та шляхтичів; між послідніми визначніші були: Лесько Унчинський, Станіслав М он від, Богдан Івановський, Павло Окуревич, Михайло Рудницький, Олександер Кучинський, двох Хоментовських й інші. Золотаренко розуміється зараз відіслав Поклонського до Гетьмана,

[C.25]

давши йому для охорони відділ козацький. З того приводу між козацьким полковником і московськими боярами виникло остре непорозуміння, яке зараз же прибрало широкі розміри й стало причиною першого московсько-українського, покищо дипломатичного конфлікту. Московські бояри, ведучи твердо свою державно-політичну лінію, вимагали, щоб Поклонський присягав Цареві безпосередньо, а не через Гетьмана, і щоб Золотаренко відіслав його зараз же не до Чигрина, а до царського табору. Намісник гетьманський одначе не дав себе переконати: боярам "одписався", Поклонського відослав до Гетьмана, а сам розпочав енергійну окупацію Білоруси, зорганізувавши ввесь край між Гомелем і Могилевом по-козацьки та принявши по наказу Хмельницького титул Гетьмана Сіверського.

Тоді Москва, залишивши дипломатичну переписку, хопилась іншого, певнішого способу. Всякими обітницями й титулом полковника білоруського вона перетягнула на свій бік Поклонського; наданням маєтків здеморалізувала його прихильників серед білоруської шляхти (так Петро Маньковський дістав від Царя село Самулки, Марцінкевичі Добуж і т. д.), а та шляхта Вел. Князівства Литовського, котра здавна ставилась дуже вороже до козаків і до України, а котра тепер, при вступленні московських військ, присягала безпосередно Цареві, придбала собі надзвичайну царську ласку і протекцію (напр. Криштрф Завіша, маршалок В. Кн. Литовського дістав від Царя величезні маєтки Янушевої Радзівіллової). В той спосіб українські політичні пляни були "союзниками" зашаховані.

Могилів, який перед тим сам домагався злуки з Україною, тепер піддався Москві, не вважаючи на лист протопопа ніжинського, написаний до могилівців від імени Гетьмана і Митрополита з порадою, щоб вони - "до Війська Запорожського прихилились і під оборону Гетьманів Запорожських і цілого Війська оддались, аби, борони Боже, Москва, своїм звичаєм, не схотіла в городі вашім права свої установляти, але щоб такі воль-ності мали, які Цар дав нашій Україні і Пану Гетьману". Оці постійні змагання українських дипломатів і політиків одділити поняття про ідеальну особу протектора Царя від поняття реальної "грубої та дикої" Москви, не дали тоді ніяких позитивних наслідків.

"Одновірний Цар" у ті часи не був ще пізнішим петербурзьким Імператором всеросійським, а був лише Царем московським. І тодішня царська політика була тільки національно-державною політикою московською... Прохання Золотаренка, щоб вільно було принаймні в могилівськім повіті приймати за дозволом царським до Війська Запорожського тих, хто хоче бути козаками - були царськими дипломатами відкинуті. Мало того, Поклонський і його товариші, налякані жорстокостями, які Москва, укріпившись на Білорусі, стала проявляти (частина шляхти смоленської була вивезена в Московщину, те саме згодом сталось зі шляхтою вітебською й т. ін.) та стративши зовсім надію при її допомозі визволити Білорусь з-під Польщі - а зірвавши перед тим з Україною - тепер повернули назад у підданство Річипосполитої, зустрівши там очевидно радісний прийом і діставши повну амнестію.

[C.26]

З того всього Гетьман міг зробити тільки такі висновки, що московську владу царську з українським присудом козацьким погодити не можна й що дикий терор та абсолютно відмінна культура його нових московських союзників викличуть у східніх козацьких українських землях і серед вихованої в формах західньо-европейської цивілізації старшини козацької польонофільську реакцію. Все виразніші заборчі апетити царських воєвод у Києві, яких завдання мало бути - по плянам Гетьмана - тільки репрезентативне, і обчислені на незадоволення Москвою демагогічні універсали королівські до українського народу, що не тільки "всякі вольності козакам", але навіть "вічне увільнення від робіт і військових повинностей для людей міських та сільських, господарства пильнуючих" обіцювали - ці висновки гетьманські мусіли скріпити.

В результаті відношення Гетьмана до Москви починає радикально мінятись, її вмішуванню у внутрішні українські діла він кладе кінець тим, що за зносини поза його плечима й без його згоди та відома з царським урядом карає прототипів пізніших "самоотверженньгх малороссіян" без милосердя. А щоб унезалежнити себе й у політиці закордонній, він уважає потрібним відновити перш за все свій старий союз із Туреччиною. І вже в спільній з Москвою кампанії 1655 р. проти Польщі незгода і роздвій поміж союзниками показали себе в повній силі. Цю кампанію Гетьман веде в тіснім порозумінню з новою заприязненою державою - Швецією, наміри Москви скрізь де тільки можна паралізуючи. При тім засобів уживає він досить рішучих.

Так під Гусятином, наприклад, Гетьман наказав своїм козакам шаблями штурмуючі царські війська розігнати, мотивуючи перед представниками царськими цей надзвичайний учинок тим, що в Гусятині єсть "багато православних". Потім, під час облоги Львова, Виговський в порозумінню з Гетьманом потаємно перестерігає львов'ян, щоб вони в ніякі переговори з Москвою не входили. Під Люблином знов вибухає гострий конфлікт між командуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався скрізь відбирати присягу "на царське ймя", і полковником Данилом Виговським, який до того допустити не схотів.

Врешті кампанія ця скінчилась тим, що Гетьман поза плечима своїх непевних московських союзників заключне умову з татарами, де зобов'язався московські війська на їх власну долю на Україні покинути. Внаслідок цієї умови воєвода Бутурлін був оточений татарами, мусів їм величезний викуп заплатити й усю свою, в війні з поляками на українських землях добуту, здобич воєнну відступити... Взаємне роздражнення росло з обох боків і розрив з Москвою ставав в таких умовах неминучим. Посліднім і безпосереднім до того товчком послужив мир, заключений при жвавім посередництві Австрії між Москвою й Польщею у Вільні, в вересні (септембрі) 1656 року.

[C.27]


Р о з д і л IV.
Віленський мир між Москвою й Польщею.- Великий Сойм у Чигрині в жовтні (октобрі) 1656 року.- Зворот із під царської протекції. - Унезалежнення козацької держави та її участь в міжнародній європейській політиці.

Московсько-польський мир порушував усі найважніші політичні інтереси України; він за одним заходом валив великі державні пляни Гетьмана. Москва ставала союзницею Польщі. Значить для України мілітарний союз із Москвою, звернений проти Польщі, тратив усяку вагу й значення; значить для об'єднання в козацькій державі всіх руських земель Річипосполитої протекція царська ставала не тільки зайвою, але навіть небезпечною і шкідливою. Але ж одночасно поза цим мілітарним союзом проти Польщі нічого іншого з Переяславської Умови не осталося. Бо протекція царська, як символ унезалежнення від Польщі, вже давно відограла для України свою ролю.

Україна "сусідніми володарями" вже була признана незалежною державою і постійні зносини Гетьмана з цими володарями стали офіціальним, всім відомим і нікого вже не дивуючим фактом... Крім того московсько-польський союз звертався проти нового союзника України - Короля шведського Карла-Густава. Він, скріпляючи Польщу супроти Швеції, тим самим ослаблював Україну. Вкінці, що найважніше, обезсилена в той спосіб Україна мала стати офірним козлом нової польсько-московської згоди.

Всі українські державні змагання мали бути спільними силами нових союзників здавлені і сфера польських та московських впливів на наших землях за обопільною їх згодою поділена. "Козаків самі в послуху не вдержите, а тоді буде і нам і вам тяжче; стане з них новий Крим, коли вони турецьку приймуть протекцію... Цi люди (козаки), як дикі звірі: треба їх наперед обласкати, а потім уживати. Коли вони зрозуміють, що ви їх хочете мати, не будуть ані вашими, ані нашими. Ви самі перестерігали нас, що вони із Шведом і Ракочим порозуміваються; певне до них, або до бісурменів підуть" - так формулували у Вільні царські" бояри перед польськими мировими уповноваженими конечність відступлення Москві частини козацької України.

На домагання польських магнатів, викинутих козацькими повстаннями з України й Білоруси, вставлено в польсько-московський договір пункт про покликання найближчим соймом Річипосполитої московського Царя на польський престол. Ці магнати мали надію повернути собі в той спосіб утрачені маєтки при допомозі влади царської, значно могутнішої від знесиленої влади королівської. Послів козацьких,

[C.28]

котрих Гетьман і Військо Запорожське до Вільна делегували, комісари польські та московські до нарад не допустили, кажучи, що де монархи ведуть переговори, там їхні піддані голосу мати не можуть...

Архіви переховали до наших часів характеристичне оповідання старого Остапа Виговського (батька тодішнього писаря, а пізнішого Гетьмана) про те, що діялось у Чигрині, коли туди наспіли звістки про Віденський мир. Посли козацькі, що з Вільна повернули, явилися скласти перед Гетьманом, Писарем Генеральним і Полковниками реляцію. "Вони - наводжу дослівно оповідання присутнього при цій реляції Виговського - кинувшись Гетьману Богдану Хмельницькому в ноги та слізьми обливаючись, казали: "нині Військо Запорожське в Україні пропало. Помочі немає ні звідки і голови нема де притулити. Нічого не знаємо, яку угоду заключили з комісарами лядськими повновластні Царського Величества посли.

Бо не тільки не радились вони з нами, але навіть із далека до наметів посольських не допустили, наче собак до Церкви Божої. А Ляхи нам розказували, що вони угоду з царськими послами заключили по Поляновському трактату і що нам, Війську Запорожсь-кому, бути зо всею Україною в державі королівській, у них, у ворогів хреста святого, у Ляхів, по старому в підданстві. Коли ж не схотіло би бути Військо Запорожське й уся Україна у Ляхів у послушенстві, то Царське Величество військами своїми Ляхам помагати і, з ними з'єднавшись, Військо Запорожське громити буде".- І Полковники стали дуже дивуватись, в який спосіб таке з ними могло статися А Гетьман Богдан Хмельницький схопився як скажений, що розуму збувся, та крикнув: "Не журіться діти! Я знаю, що робити! Треба од-ступити нам од руки царської, і підемо туди, де нам Всевишній Владика бути скаже - не тільки під володаря християнського, а хоч би й під самого бісурмана!" Бо запалився був Гетьман так - пояснював скромно Виговський слухаючим його оповідання боярам московським - як не личить християнинові православному.

І наказав він у цю ж мить Полковникам скликати всю старшину на сойм". Цей незабутній сойм зібрався в Чигрині 2/І2 жовтня (октобра) 1656, року. На соймі цім - як доносили своєму урядові московські воєводи - "всі полковники, осавули й сотники складали собі взаємно, проміж себе, присягу, що коли хтонебудь на них наступатиме, то вони проти ворога всі, як один муж, вмісті стояти будуть". Ідея державної незалежности України, народжена в 1648 році під час першого небідного, тріумфального в'їзду Гетьмана Богдана Хмельницького до Києва, тільки тепер, по восьми роках політичних вагань і тяжкої кривавої оружної боротьби могла бути здійснена. Нав чені кривавим досвідом - Гетьман, Полковники, Осавули й Сотники не зрадливим і на землю українську ласим "стороннім монархам", а собі самим і всім умісті своїми грудьми одстояти Україну присягали.

І з того часу все, що тій засаді незалежности, солідарности і вірности самим собі противилось, несло Україні занепад та руїну. З того часу всяка політика українська, що нехтувала присягу в Чигрині, зложену представниками одного з найкращих поколінь української нації, кінчилась незмінно політичною деморалізацією і національним розкладом...

[C.29]

Перед отим вічнопам'ятним сеймом, що зібрався під вражінням банкротства Переяславської Угоди і грядущої грізної катастрофи, але що зумів викресати із себе одиноке рятуючий нації вогонь запалу й посвяти, станули знов усі найважніші питання тодішньої української як міжнародної так і внутрішньої політики.

На півночі виріс раптом могутній і грізний противник - Москва, сильний та небезпечний своїм дисциплінованим азіятським державним апаратом і виплеканою - всякими південними "грецькими" біженцями та ученими при дворі царськім - ідеєю первородства і гла-венства московського над усею Руссю православною. На півдні, як і раніш, чатувала кочова Татарська Орда, готова служити кожному руїнникові України, кожному ворогові осілої хліборобської української праці, що крок за кроком відвойовувала від кочовиків дикі степи. Із заходу врешті рятувала себе союзом з Москвою ослаблена, але все на Україну зажерлива і всю свою експанзивну енергію на схід направляюча Річпосполита.

Всі союзи з Кримом, Туреччиною й Москвою, звернеш проти Польщі, себе не оправдали. Тепер, коли Польща була вже ослаблена і, порівнюючи з Москвою, менше небезпечна, насувалась опортуністична комбінація союзу з Польщею й Кримом проти Москви; комбінація тим більше приваблива, що поляки в ті часи - Хмельницькому "воєводство Запорожське" і місце в сенаті, а козацькій Україні нобілітацію шости тисяч козаків та інші золоті гори обіцювали. Але Гетьман Хмельницький був за мудрим політиком, щоб дати зловити себе на гачок, на який пізніше польські мужі державні нового Гетьмана Виговського і всю культурнішу частину старшини козацької піймали.

"Був час - казав Хмельницький своєму старому приятелеві й ку-. мові, присланому до нього з пропозиціями угоди польському послові Любовідзькому, перед тим йому відому байку про селянина, його сина й хатнього вужа розказавши - коли ми, в цій великій хаті Річи-посполитої в згоді живучи, якнайбільшого заживали добра. Козаки захищали вас своїми грудьми перед наїздЬм варварів, а обивателі королівства не жалували їм тої дрібки молока в куті, до якого не ходили ті, що себе за одиноких синів тієї стародавної батьківщини вважали.

Тоді цвіло королівство польське, викликуючи заздрість у сусідів, і поляки в злуці з козаками все тільки одержували перемоги. Та відколи ті, що себе за синів королівства польського вважають, почали наші вольності нарушати й нам рани завдавати, козаки почали кусати і хоча за це їх у великій кількості посічено, але й не мало синів королівства загинуло. І як тільки одна або друга сторона пригадає ту руїну, собі взаємно зроблену, відживає помста, і хочби навіть наступило поєднання, його зірве найдрібніша причина.

Тож наймудріша голова не видумає іншого способу для заведення тривкого миру, як тільки той один, що лишився: хай Королівство Польське зречеться всіх прав своїх, що воно заявляє на ціле Князівство Руське і хай віддасть козакам Русь по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль з умовою, щоб вони від ворогів Річпосполиту захищали. Але ж - кінчив свою мову Гетьман - шляхта польська на це не дозволить, хочби їх сто в цілім Королівстві лишилося, а козаки, поки сил стане, від цієї умови не відступлять".

[C.30]

Таку саму відповідь дістав і другий польський посол Лянцкрронський, якого Гетьман приняв уже дуже неохоче, заявивши йому при відправі: "хай поляки всіх русинів вільними проголосять, хай із ними як із приятелями й сусідами, а не як із підданими поступають; хай зречуться всіх своїх претенсій до Руси, бо поляк і спокій у купі на Руси перебувати не можуть".

Історична фатальна необхідність для козацької України завершити розпочате діло визволення цілого "руського народу" з-під польської державности і така ж фатальна історична ворожнеча Польщі до ідеї державної незалежности України, що му сіл а потягнути за собою признання з польського боку рівновартости "руської нації" і значить відречення від т. зв. "цивілізаційної місії" на сході, тобто від експансії Польщі на схід, це були непоборимі перешкоди для будь-якої польсько-української угоди. Неминучим наслідком такої угоди для України мусіло б бути признання польської державности хоч у частині українських земель, а через те спараліжування всеї майбутньої боротьби з Москвою.

Бо союз із Москвою був наслідком боротьби з Польщею і поки ця боротьба не була завершена, поки не знищено було на просторі всіх українських земель почуття рабської залежности, як політичної так і національної, від Польщі, найстрашніші тепер для Гетьмана москвофільські настрої серед українських народних мас робили б усяку війну з "одновірною" Москвою неможливою. А ці москвофільські настрої, не вважаючи на всю небезпеку, що наближалась для України з Москви, під впливом польської політики зростали.

Криваве спустошення цілої Брацлавщини польськими військами в 1654 році, чванлива задиркуватість у відношенні до України всіх поляків, від керівників держави почавши і на посліднім польськім жовнірі скінчивши, а одночасно улесливе запобігання польських політиків царської та султанської ласки, аби тільки пошкодити Україні - все це дратувало українську людність, виводило її з рівноваги, і зненависть до слабого, але докучливого ворога, закривала від її очей небезпеку від ворога значно дужчого і багато більше небезпечного... Не закінчивши отже боротьби з Річпосполитою і не вибивши остаточно "всю Русь з неволі лядської", не забезпечивши крім того хліборобську українську людність від набігів татарських,- про ліквідацію наслідків Переяславської Угоди і здержання грізного московського напору на Україну не могло бути й мови.

Гетьман Хмельницький розумів це дуже добре і на цих основах побудовані були найбільше гені-яльні політичні пляни посліднього року його, на нещастя для України, за короткого панування. Головною метою цих плянів Гетьманських було: унезалежнити себе від агресивної політики Москви; відобрати від Річпосполитої ті північно-західні українські землі, що в склад державної козацької України, визнаної і Переяславським трактатом, ще не ввійшли; зробити нешкідливим для України татарський Крим, і, врешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити наслідственність Верховної Влади в новій Українській Державі. Все це разом означало забезпечення й угрунтування державної незалежности України, і це було те завдання, якому Великий Гетьман

[C.31]

віддав усю свою кипучу енергію, всю свою фанатичну впертість і весь свій багатий досвід послідніх літ свого життя. Новопоставша тоді на Сході Европи коаліція держав, в якій по великих трудах удалось гетьманській дипломатії забезпечити собі один із перших рішаючих голосів, поставила зразу нову Державу Українську на становище держави не тільки абсолютно суверенної, але й ведучої свою окрему виразну політику.

Европа побачила, що державний чорганізм, збудований залізною волею одної людини на далеких окраїнах Польщі й Московії, не тільки здатний до життя та розвитку, але вже виріс у силу, що на Сході має не менше від Москви й Польщі значення і що супроти Москви та Польщі може відограти велику ролю в питаннях політичної рівноваги і паралізування заборчих тенденцій цих двох експансивних держав. Таким чином Україна за Гетьмана Богдана здобула собі наново в міжнародних відносинах утрачене було нею право рівности супроти Москви та Польщі,- право, що від початку й до кінця існування української нації, єсть і буде першою й необхідною перед посилкою її вільного, незалежного життя.

У цю новопоставшу коаліцію держав уходила Швеція, Прусія, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина й Литва. Звернена була ця коаліція безпосередньо проти Москви з одного боку і проти Польщі та Криму з другого (посередньо, через Крим, зачіпала вона також інтереси Туреччини). Виступити оружно супроти Польщі, а коли треба буде, то й супроти Криму; відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінчення боротьби з Польщею, і добитись невтралітету Туреччини,- таке було завдання української політики й дипломатії в цій коаліції. Коаліція вищеназваних держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільности їхніх політичних інтересів, а формально була зв'язана рядом трактатів та умов.

І одно й друге постараюсь вкоротці - o поскільки того тема цієї студії вимагає - представити. Швеція в своїх давніх намірах заволодіти польським побережжям Балтійського моря і.у своїй старій династичній війні з Польщею, опинилась раптом - по Віденськім мирі - перед можливістю скріплення Польщі союзом з Москвою і перед перспективою вибору московського Царя на польський престол. Запобігти цій небезпеці і, випередивши Москву та всупереч її тенденціям, зайняти можливо найбільше польських земель - таке було завдання нового, енергійного й войовничого Короля шведського 'Карла Густава.

І тут Україна - ворог Польщі та незадоволений царською протекцією вассал Москви - була для нього природним і надзвичайно важливим та потрібним союзником. Фрідріх Вільгельм - прозваний пізніше Великим - Князь Пруський і Курфюрст Бранденбурзький, основатель сили та могутности Пруської Держави, завдяки козацькому повстанню під проводом Богдана Хмельницького, зміг визволитись з-під впливу і влади Річипоспо-литої. Він - в пару місяців по вибуху польсько-української війни - одержав у жовтні 1648 р. від Короля Яна Казіміра в Непоренті "ассе- курацію", яка його - першого з Курфюрстів - звільняла від обов'язків складати особистий "голд" польському Королеві і платити в знак залежности щорічну грошову данину. З дальшою емансипацією У країни

[C.32]

й ослабленням Польщі - яке ця емансипація за собою вела - був очевидно зв'язаний дальший зріст і дальше унезалежнення Пруської Держави. Документальних слідів безпосередніх зносин Курфюрста Фрід-ріха Вільгельма з Гетьманом Хмельницьким для тих часів досі не не знайдено. Але що вони мусіли бути, свідчать пізніші (в 1668 році) переговори українських політиків з послом Курфюрста Говербеком у Варшаві в справі протекторату Прусії над Україною.

Свідчить також про попередні політичні й дипломатичні зносини лист Гетьмана Дорошенка до того ж Курфюрста Фрідріха Вільгельма, висланий у 1671 р. з пропозицією дати Курфюрсту козацьку військову допомогу для зайняття польського престолу. Знаючи, що посли Гетьмана Хмельницького до Швеції - як наприклад монах отець Данило - часто через Прусію переїздили, можемо здогадуватись, що вони по дорозі з пруськими дипломатами переговори вели. У всякому разі Прусія, зв'язана договором зі Швецією, разом із нею на підставі того договору приступила до антипольської й антимосковської коаліції. Територіяльним лучником між цею північною шведсько-пруською групою коаліції та її групою південною мала стати Литва.

По смерті найвидатнішого представника й голови литовського сепаратизму, князя Януша Радзівілла, провід сепаратистичного литовського руху опинився в руках його брата - князя Богуслава. Він у часі шведсько-польської війни перейшов зі своїми сторонниками на бік шведського Короля і прийняв шведську протекцію. Тепер приймав під свою протекцію князя Радзівілла і Гетьман Хмельницький, який зараз же звернувся до Царя з проханням повернути сконфісковані Радзівіл-лівські маєтності, а князю Богуславові обіцяв боронити його в разі потреби навіть збройною силою від Москви. Як Король шведський так і Гетьман український забезпечували кн. Богуславові суверенне володіння Князівством Слуцьким і Воєводством Новогродським із су-межніми литовськими землями. - Південну групу коаліції творили Україна, Семигород, Молдавія й Волощина.

Ці три послідні держави, зв'язані тісними спільними інтересами і спільною васальною залежністю від Порти, були так само тісно зв'язані і з Україною. Молдавію й Волощину лучили з Україною давні культурні, релігійні й династичні взаємини (між іншим, після смерти свого сина Тимофія, Гетьман хотів видати свою дочку за небожа молдавського Воєводи Михайла). Єднало їх теж спільне сусідство та спільна боротьба з татарськими кочовниками. Такі ж давні політичні й військові зносини (багато угрів було між козаками і цілі відділи козацькі ходили на угорську службу) існували між Україною й Семигородом.

Окріпли вони особливо тепер, коли князь семигородський Юрій II Ракочи завдався ціллю поширити свою державу коштом Польщі і коли для цього йому необхідною стала допомога українська, а так само молдавська й волоська. Цю послідню він міг дістати теж тільки тоді, коли б Україна взяла на себе оборону цих земель від нежданних нападів татарських. Одночасно Ракочи стояв у найтісніших зносинах з Королем шведським Карлом Густавом, а енергійно посередничив у цих зносинах Кромвель, бо в інтересах

[C.33]

Англії було тоді якнайшвидше союз некатолицьких держав Европи скласти. Ця балтійсько-чорноморська - коли можна її так назвати - коаліція, що клином врізувалась між Москву та Польщу і паралізувала велико-державні тенденції цих двох експансивних націй, була зв'язана цілим рядом писаних умов і трактатів.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених при посередництві Швеції від початку 1656 року - з одного боку се-мигородськими послами в Чигрині: Стефаном Лютшем і Францом Себешим - аз другого українськими послами в Семигороді: Іваном Креховецьким, Іваном Брюховецьким і іншими - був обома сторонами заприсягнутий 7 вересня 1656 р. "трактат вічної приязні" між Гетьманом Хмельницьким і Князем Ракочим.

Підписали цей трактат від імени Гетьмана уповноважені посли - осавула генеральний Іван Ко-валевський і писар Іван Груша, прийняті Князем з надзвичайними почестями. Згідно з тим трактатом, як Хмельницький і його наслід-ники, так Ракочи і його наслідники, взаємно зобов'язувались боронити себе спільно від ворогів. Коли Ракочи розпічне війну з Польщею, Гетьман пришле йому військову допомогу, не оглядаючись на Царя. За те дістане Хмельницький всю Червону Русь; крім того Ракочи допоможе Гетьманові одержати частину Білої Руси з титулом Князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві.

На підставі тієї ж умови Господарі молдавський і волошський мали дати допомогу Ракочрму - перший три .тисячі люда, другий дві тисячі - і за те Гетьман обіцював їм оборону від татар і приязнь так довго, як довго вони будуть у союзі з Князем семигородським. Король шведський, довідавшись, що договір між Князем семигородським і Гетьманом українським вже підписаний, поспішив сам підписати в Раднот 6 грудня 1656 р. трактат "вічного союзу" з Ракочим. На підставі того трактату, а також трактату між Королем шведським Карлом Густавом і Курфюрстом бранденбурзьким Фрідріхом Вільгельмом, підписаного в Мальборку 26 червня 1656 р.- Король шведський мав одержати Помор'я, Прусію королівську, Курляндію, Ліфляндію, Семигалію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке, частину Литви й частину Білоруси до воєводств Полоцького та Вітебського.

Решту Литви, як окреме князівство, мав дістати князь Богуслав Рад-зівілл. Курфюрст бранденбурзький одержував цілу Великопольщу (воєводство Познанське, Калішське, Ленчицьке і т. д.), та Ракочи - Краків і Малопольщу. Справа "руських земель" Річпосполитої й північної Білоруси мала бути вирішена на підставі безпосередньої умови між Швецією й Україною. Таким чином ця майбутня шведеько-українська умова мала всі попередні поодинокі трактати зв'язати та оформлення союзу всіх держав коаліції завершити. Зносини Гетьмана Хмельницького зі Швецією почались ще за панування Королеви шведської Христини в 1652 p., при посередництві давнього козацького приятеля, підканцлера коронного Гієроніма Радзієвського, що тоді, як емігрант з Польщі, на дворі шведськім перебував. Пізніший союз України з Москвою став трохи цим зносинам на перешкоді. Вже на початку 1653 р. Москва не хотіла пропустити в

[C.34]

Швецію послів Гетьмана: Силуяна Мужиловського і Бурлая. Не вва жаючи однак на перешкоди з боку Москви, зносини ті все ж продовжуються. По підписанню Переяславської Умови Гетьман посилав у липні 1654 р. нове посольство до Королеви шведської, тим разом надзвичайно зручного українського дипломата - афонського монаха отця Данила.

По вступленню на шведський престол войовничого Короля Карла Густава, в міру того, як відносини Гетьмана до Москви стають усе більше натягнуті, його взаємини з новим шведським Королем стають усе ближчі й живіші Вже у вересні 1655 p., як тільки розпочалась шведсько-польська війна, Хмельницький пропонує Карлу Густаву союз і допомогу проти Польщі з тим, щоб усі "руські землі" Річипо-сполитої були віддані козацькій Україні і щоб Король шведський зі своїми військами "за Вислу" не переходив.

Через кілька місяців у падолисті того самого року, побачивши, що в Порті сильно ростуть польські антиукраїнські впливи, Гетьман знов через отця Данила представляє амбітному шведському володареві широкий військовий плян коаліції Швеції, України, Москви, Англії, Венеції, Австрії і Персії - коаліції, що мала б на меті завоювання та ліквідацію Туреччини й увільнення з мусульманської неволі всіх християн, а в першій мірі греків. Король шведський, що саме тоді був серед свого війська в поході проти Польщі, прийняв гетьманського посла незвичайно бучно, за обідом пив на здоров'я Богдана Хмельницького, а до шведської Ради Державної, де було багато сторонників Польщі, написав, що для нього "сила козацька більше варта від приязні польської".

Незабаром навесні 1656 р. він вислав на Україну свого посла Грондського, і з того часу дипломатичні зносини між Королем та Гетьманом мають характер сталий та регулярний. Україна в політиці шведській займає настільки важне місце, що в конгресі, який по ініціятиві Франції мав відбутися в кінці 1656 р. з метою помирити Швецію з Польщею, повинні були - на жадання Короля Карла Густава - взяти участь і представники Гетьмана Хмельницькою. Одинокою точкою незгоди в шведсько-українських переговорах, що велися на протязі 1656 року, була справа "руських земель" Річи-посполитої.

До цієї етнографічне української, але ще не козацької території, мав претенсії Король шведський і по части - за його ж намовою - Князь семигородський, а одночасно Гетьман цих земель нікому й у ніякім разі уступити не хотів. Справа ця розбила була вже зовсім полагоджене заключення шведсько-українського договору в січш 1657 року, коли посли шведські Веллінг і Тернешельд привезли до Чигрина готовий проект союзу (projectum foederis). Хмельницький, довідавшись, що Король шведський забезпечує йому незалежну державу тільки на козацькій території, з послами сам не схотів навіть говорити.

Переказавши через писаря генерального Виговського, що він мусить мати "всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Вислу" - зарядив Гетьман одночасно послам сказати, що коні для них в дорогу вже готові... Але незабаром наспіла до Чигрина звістка, що Карл Густав дає згоду на всі територіяльні жадання Гетьмана і шле на Україну нового

[C.35]

"великого" посла, уповноваженого заключній і за обопільною присягою підписати умову. Дійсно 10 квітня виїхав від Короля в Україну відомий шведський дипломат Густав Лілієнкрона й у червні він прибув до Чигрина. Карл Густав жадав від Хмельницького заприсяженої "ассекурації" на ті польські краї, які він відповідно до умови з Курфюрстом бранденбурзьким хотів забезпечити для себе, і військової допомоги проти Москви та Польщі в числі 20-30 тисяч козаків, не рахуючи тих, що вже послані були на поміч Ракочому. Взамін за це Гетьман мав дістати всі "руські замлі" Річипосполитої і південну Білорусь по Смоленськ.

Ця послідня умова, разом з. попередніми, заключеними між поодинокими державами коаліцД означала повний розділ Польщі, "будто Коруна Польская й не бьівала", як доносив спішно Цареві московський посол на Україні - Бутурлін. Щоб підкреслити офіціяльний характер нового союзу, Гетьман умисне задержав у Чигрині московське посольство, що збиралось уже від'їздити, і в присутності царських представників - хоч сам хворий і в ліжку, але з надзвичайними почестями - прийняв Лілієнкрона на урочистій авдієнції 22 червня 1657 року.

В той же самий день Гетьман сказав себе завести до мешкання шведського посла й там там ще раз, в присутності численно зібраної старшини, заявив, що хоч Цар і хоче відтягнути козаків від союзу зі шведами й обіцює їм за це військову допомогу й значну суму грошей, але він - Гетьман - хоче бути приятелем приятелів і ворогом ворогів шведського Короля. Ці останні слова повторив Гетьман з притиском кілька разів, зазначивши, що те саме він вже написав - у відповідь на зроблені йому пропозиції - Цареві. Вкінці сказав, що військо має на поготові і може зараз рушити походом, як на Польщу й татар, так і на Москву.

Розуміється обидві загрожені тим новим сильним союзом сторони - Польща й Москва - готувались до енергійної оборони. Зайняті війною зі Швецією і її союзницею Прусією - а Польща ще й війною з Ракочим - оружно напасти на Україну вони зразу не могли. Отже покищо на дипломатичні заходи була звернена вся їхня увага й енергія. Вже в кінці 1655 року Король польський намагався прихилити на свій бік Туреччину. В марті слідуючого року польський посол перестерігав Султана, що два єретицькі володарі - Кромвель і Король шведський - хочуть завоювати для себе весь Схід і Захід.

Тому між іншим Король шведський хоче союзу з Хмельницьким і тому в інтересі Султана - для якого той союз може стати небезпечним - лежить Гетьмана козацького від приязні зі шведами відтягнути й до давнього послуху та підданства Королеві польському привести. В той самий час посол польський у Криму дістав інструкцію переконати Хана, що посівна держава, яку собі робить з України Хмельницький", стане могутньою та небезпечною сусідкою Татар; отже для власного свого добра повинен Хан старатись, щоб козаки були в підданстві польського Короля, а вся Україна "під владою панів" (магнатів), як і давніше бувало... Восени того ж 1656 року польські дипломати лякали Ракочого,

[C.36]

наскільки небезпечним в будуччині для Семигороду може стати його союзник Хмельницький, який, "маючи власть над усіми руськими краями, стане монархом, що стотисячною армією розпо-ряджати буде".

І навіть самого Гетьмана повинен був переконати хитрий королівський посол Бєнєвський, що "той його процедер ходження від одної до другої протекції не забезпечить йому незалежности". Коли ж показалось, що Богдан Хмельницький має в цій справі зовсім інші - відмінні від польських - погляди, і коли місія Бєневського (що пізніше, за Виговського, дала такі блискучі для Польщі результати) тепер закінчилась повним фіяском, то до Австрії звернулась польська дипломатія з пропозицією взяти на себе посередництво в справі привернення назад України до Польщі.

Але головного союзника в поборюванні України бачили все ж таки польські державні мужі в Москві. Стихійна їхня ворожнеча до "Руси" і страх перед державним унезалежненням України лягли в основу польсько-московської угоди у Вільні. І пізніше, в початку 1657 p., запевняли польські дипломати дипломатів московських, що "Гетьман Хмельницький нас між собою хоче навмисне посварити тому, щоб стати собі самому паном". Навіть на повну державну злуку з Москвою годились польські політики, аби тільки не допустити до повстання незалежної української держави.

"По чім знати, чи це не така вже доля, щоб ці два народи (польський та московський) одним народом стали" - так висловився з приводу польсько-московського союзу один з найвищих достойників Річипос-политої, канцлер коронний Корицінський... Але самою дипломатією трудно вже було перемогти Гетьмана Хмельницького. В Стамбулі його посол, а разом із тим близький приятель і господар гетьманського двора - Лаврин Капуста - спаралі-жував польські впливи здемаскуванням пропозиції Річипосполитої підняти козаків на війну з Туреччиною. В Криму справи українські вів у тім часі уміло і зручно тамошній гетьманський посол і резидент, дуже освічений шляхтич український Михайло Махаринський.

До Цісаря австрійського Гетьман 18 квітня 1657 р. написав, що на посередництво Австрії між Україною й Польщею він годиться, але під умовою, щоб цілість його держави не була порушена ("si tamen secu-ritati integritatique status nostri nulla inferatur injuria"). А погрози царські, що стали тоді все частіше приходити з Москви, Гетьман міг уже тепер легковажити. Царському послові Бутурлінові Гетьман на авдієнції 19 червня заявив, що союз України зі Швецією давнішими, чим союз із Царем і що Гетьман Шведам вірить, бо "слово шведське певне". Натомість Цар - казав Гетьман - хоче віддати Україну назад полякам, і як би він не заключне був союзу зі шведами, Ракочим і Господарями, то Україна, не діждавшись царської допомоги, мусіла б із польських рук загинути.

При тій нагоді зазначив Гетьман, що царського воєводу, згідно умові в Переяславі, він хотів мати тільки одного, у Києві, а дані платити Цареві не міг і не може, бо всі гроші йдуть на козацькі військові потреби і на оборону православної віри... За життя Богдана Хмельницького не дали ніяких позитивних результатів і спроби здеморалізувати Україну підкупами та провокаціями,

[C.37]

що як Польща, так і Москва вважала найкращим і найпевнішим засобом для знищення української нації й держави. Вже тоді московські бояри почали були роздавати українцям "за вірну службу" царські "соболі" й інші матеріяльні ознаки царської ласки.

Ще за життя Гетьмана, бо в маї 1656 р. був царськими воєводами зроблений "обьіск в Полку Нечаевом", при чому під час цього "обиску" найбільше голосно - так щоб це вся чернь козацька чула - розбиралось цими воеводами питання: яку віру "католицьку чи християнську" визнає полковник Іван Нечай. Це була перша спроба вмовити в народні маси українські, що їхня старшина, їхні "люди начальні", що проти політики московської повстають і за свої права й вольності козацькі стоять, це ж "ляхи", "католики", вороги "черні й святої віри православної";- перша спроба тієї провокації, яка пізніше, за Виговського й Мазепи, московську державу на Україні скріпила і яка згодом, міняючи відповідно до історичної доби свою форму, стала підставою взагалі всякої "народної" демагогічної політики на Україні...

Вже тоді Польща, обіцюючи своїм сторонникам поміж козаками "нобілітації і маєтки", вишукувала серед них амбітних або продажних авантюрників, яких можна було б висунути проти Хмельницького і почати внутрішню колотнечу на Україні. Українські повстання проти гетьманської влади Польща намагалась організувати не раз, або за посередництвом кримського Хана, або просто через своїх на Україні агентів. Але все це, поки жив старий Гетьман, показалось ні до чого. Соболі за московську службу хоч і брались, але з великим страхом і під секретом.

Надання маєтків од чужих урядів закопувались у землю, щоб бува Гетьман про них не дізнався. В полку Івана Нечая все козацтво - від черні до старшини - одностайно присягнуло, що полковник їхній "віри християнської православної", а піддержувані Ханом і Польщею кандидати в голови народної опозиції гинули швидше, чим ім'я їхнє ставало ширшим масам відоме. Великий Гетьман знав краще психологію свого народу, чим його вороги. І влада його була така, що жартувати з нею було небезпечно. Це не був дрібний кровожерний тиран типу тих "покутніх гетьманчиків", яких стільки породила пізніша "Руїна",- а творець з розмахом дійсного оснувателя держави.

"Встречно Гетману говорить ми не смели, а кто де й молвил тот й жив не бьіл" - так характеризували зі слів українців у своїх "отписках" московські воєводи спосіб правління Богдана Хмельницького, одинокого в нашій історії всіми любленого й усіми поважаного Українського Гетьмана... І його мрії, його "думи шалені" про заснування своєї власної козацької держави прибрали вже зовсім реальні форми в посліднім - десятім - році його панування.

"Україна, або земля козацька" - як читаємо на картах Сходу, роблених тодішніми європейськими ученими, стала на тім Сході новою європейською землею, привабливою своїми економічними багатствами, сильною своєю великою, добре зорганізованою армією, славною талантом свого могутнього Вождя. Чигрин, столиця цієї землі і резиденція "Гетьмана Великого Військ Запорожських" - як почав тоді підписуватись Хмельницький в листах до шведського Короля - став осередком, де справи Сходу вирішалися,

[C.38]

де стикалися дві цивілізації і де творча організуюча цивілізація європейська брала все більшу перевагу над примітивним хаосом і стихійністю азіятською.

Здавалося, що під сильною рукою козацького Гетьмана воскресають повні слави часи "Князів руських" і що відродилась в Україні козацькій стара могутня Русь Київська - варяжська... Посол австрійського Цісаря барон Парчевич, єпископ мартіяно-польський, що першого марта того пам'ятного 1657 року прибув до Чигрина, щоб в імені Австрії посередничити в справі миру між Україною й Польщею і щоб, відповідно до умови з венецьким послом Наш у Відні, склонити Україну до війни з Туреччиною - доносив своєму урядові, що на прийомі у нього в Чигрині було двох послів шведських, двох послів Ракочого, посол турецький, посол татарський, трьох послів з Молдавії трьох з Волощини, посол польського Короля й посол польської Королеви, що приїхав з дарунками для Гетьманової. Крім тих був ще тоді при дворі гетьманськім представник кн.

Богуслава Радзівілла, а незабаром прибули посли московські, не згадуючи вже полу-офіціяльних і дрібних чужоземних агентів, чи просто емігрантів, яких багато під видом купців, монахів, або пошукуючих щастя жовнірів, крутилось по всій Україні, дуже часто тут лишаючись і побільшуючи собою число нової козацької державної аристократії. Справа, до якої старий Гетьман прив'язував тоді найбільшу вагу - справд признання і затвердження наслідником його сина Юрія - мала нарешті дійти до бажаного кінця. Угрунтування - в формі наслід-ственної князівсько-гетьманської верховної влади - суверенітету й незалежности Української Держави мало стати доконаним фактом.

"Коли "той, що царствує в Москві" був сином боярина, настановленого на царство служилим воїнством московським, то чому Самодержцем українським не міг стати син такого ж представника такого ж самого лицарського військового стану, наставленого на гетьманство таким же самим служилим воїнством: козацтвом українським. Тодішні Українці ані рабами московськими ані нижчими чи менше вартими від Москалів себе не почували.

Гетьман і його найближче оточення не могли помиритись з думкою, що діло державне, яке було можливе для "варварів московських", не зможе бути виконане ними, нащадками славної перводержавної київської Руси. І вони це велике діло дер-жагне виконали. В квітні 1657 року відбувся бучний з'їзд усеї старшини козацької в Чигрині, на який - як оповідає свідок того з'їзду посол австрійський Парчевич - самих тільки полковників прибуло 26. З'їзд цей одноголосне затвердив наслідником шістьнадцятилітнього сина Гетьманського Юрія. Три дні з приводу цього великого свята був бенкет великий, музики й гарматня стрілянина. Для старого Гетьмана це були мабуть одинокі щасливі дні за цих десять літ страшної надлюдської боротьби.

Його діло наближалось до кінця. І залізний організм старої людини наче тільки цим ділом і держався. Гетьман з того часу став чим раз дужче занедужувати. Але йому ще вистало сил добитись, Щоб усі сусідні держави цей його державно-династичний акт офціяльно визнали. Москва, Польща, Швеція, Туреччина, Крим, Семиго-род, Молдавія й Волощина признали молодого Юрія законним

[C.39]

Наслідником Гетьманським. Одна тільки Москва поставила жадання присяги від Наслідника, але Гетьман тому жаданню рішуче спротивився. Той, кому він передавав сильну й міцну державу, не мав потреби повторювати актів, до яких подіями був примушений він - цієї держави в крові, в поті, серед небезпек катастрофічних - будівничий... Одночасно велось далі основне військове діло.

На поміч Ракочому проти Польщі і для окупації західніх "руських земель" послав був Гетьман ще в кінці 1656 року полковника Антона Ждановича, придавши йому в допомогу одного з найбільш поважаних на Україні людей, суддю генерального Івана Креховецького, значного шляхтича землі Галицької, якого завданням було приєднати тамошню шляхту для державних плянів гетьманських і заразом далі заступати українські інтереси при дворі Ракочого. Жданович дістав наказ поводитись зі Львовом і з іншими тамошніми городами так, "щоб жаден з піших ані їздних не важився на них набігати, але щоб з людьми тими поступали, як з власними нашими". До магістрату города Львова вислав Гетьман листа, де запевняв львівських міщан про свою доброзичливість і прихильність... Тепер в червні місяці на підмогу Ждановичу і щоб добути собі славу воєнну, пішов по батьковому наказу молодий Наслідник Гетьманич.

В разі, коли б Москва оружно проти такої політики гетьманської запротестувала і коли б Цар вмішався в війну, станувши по стороні Польщі проти Швеції, Семигороду й України - мусіло між Україною й Москвою прийти до оружної розправи. Гетьман, зміцняючи козацькі залоги на Білорусі, був до цієї війни готовий - хоч дипломатія українська далі твердо вела супроти Москви свою нейтрально-пацифістичну лінію. Але полковнику Ждановичу був посланий наказ уважати за ворогів ті відділи московські, які б він зустрів поміж польськими військами... І власне в тій хвилині, коли важилась доля України, коли її державне унезалежнення ступило - здавалося - на певний шлях, прибула до Гетьмана депутація від шляхти Пинського повіту зложити від імени цієї шляхти присягу вірности й вічний союз з Гетьманом і Військом Запорожським заключити.

Присяга ця була прийнята Гетьманом 20 червня, на другий день по прощальній авдієнції, даній московському послу Бутурліну, і на два дні перед урочистим прийомом шведського посла Лілієнкрони. З радістю великою вітав Гетьман цю шляхетську депутацію. Вона ж бо приходила з тих "руських земель", що мали бути тепер до пня матернього, до осередка держави української - до козацької України - прилучені. При тім як раз із того їх північного клина, що, відповідно до намірів гетьманських, продовжений незалежною Литвою, мав врізатись між Москву та Польщу, цих двох смертельних ворогів України розлучаючи.

Приходила вона з тих земель, де цементу козацької держави української - Війська Запорожського - не було і де верства шляхетська, тепер "вічним союзом" з Військом Запорожським зв'язана, мала бути покликана ролю того Українського державного цементу відограти...

[C.40]

І щоб цей акт великої історичної ваги зрозуміти, мусимо з'ясувати собі не тільки процес державного унезалежнення України, нашу тодішню військову й дипломатичну боротьбу з сусідами, але і нашу політику й боротьбу внутрішню - процес тодішнього формування, консолідації й дозрівання Української Нації.

[C.41]


Вячеслав Липинський Україна на переломі // Вивід прав України / М.Грушевський, І.Франко, М.Костомаров та ін. - Львів: МП"Слово", 1991. -С.18-41.


При використанні матеріалів сайту посилання на © "Iсторичний веб-сайт UKRAЇNARUS`"- http://ukrayinarus.cjb.net - є обов'язковим

UKRAЇNARUS

<<Повернутись на головну сторiнку

1