Індонезія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Респу́бліка Індоне́зія
інд. Republik Indonesia

Прапор Індонезії Герб Індонезії
Прапор Герб
Девіз: «Bhinneka Tunggal Ika»
(Давньояванська) «Єдність в різноманітті»
Ідеологія: Панкасіла
Гімн: Indonesia Raya
Розташування Індонезії
Столиця
(та найбільше місто)
Джакарта
6°08′ пд. ш. 106°45′ сх. д. / 6.133° пд. ш. 106.750° сх. д. / -6.133; 106.750
Офіційні мови Індонезійська
Державний устрій Президентська республіка
 - Президент Сусіло Бамбанг Юдхойоно
 - Віце-президент Будіоно
Незалежність від Нідерландів 
 - Проголошена 17 серпня 1945 
 - Визнана 27 грудня 1949 
Площа
 - Загалом 1 919 440 км² (14-та)
 - Води (%) 4,85
Населення
 - оцінка 2011 р. 245 600 000 (4-та)
 - перепис 2010 р. 237 641 326
 - Густота 123 8/км² (84-та)
ВВП (ПКС) 2010 р., оцінка
 - Повний 1,03 трлн. $ (16-та)
 - На душу населення 4 300 $[1] (110-та)
ІРЛП  (2011) 0,617 (середній) (124-та)
Валюта рупія (IDR)
Часовий пояс декілька (UTCвід +7 до +9)
Домен інтернету .id
Телефонний код +62

Індоне́зія (інд. Indonesia), офіційна назва — Респу́бліка Індоне́зія (інд. Republik Indonesia) — країна в Океанії та Південно-східній Азії. Населення, за офіційними даними на червень 2010 року, становить більше 237 500 000 чоловік (за оціночними даними на липень 2011 року більш 245 600 000 чоловік), територія — 1 919 440 км², згідно з цими двома показниками є найбільшою країною регіону. Займає четверте місце у світі за кількістю населення та п'ятнадцяте за територією.

Столиця — Джакарта. Державна мова — індонезійська.

Унітарна держава, президентська республіка. Станом на лютий 2012 року посаду президента займає Сусіло Бамбанг Юдхойоно, віце-президента — Будіоно. Поділяється на 33 адміністративно-територіальні одиниці, 31 з яких є провінціями і 2 являють собою особливі округи, прирівняні за статусом до провінцій.

Розташована на островах Малайського архіпелагу та західної частини острова Нова Гвінея. Омивається водами Тихого та Індійського океанів. Є найбільшою острівною державою у світі. Значна частина островів відноситься до Зондських, які в свою чергу поділяються на Великі Зондські та Малі Зондські острови. Має сухопутний кордон з Малайзією (на острові Калімантан), Папуа-Новою Гвінеєю (на острові Нова Гвінея) та Східним Тимором (на острові Тимор).

Відрізняється значним етнокультурним розмаїттям. Велика частина віруючих (близько 88% населення) сповідує іслам, що робить Індонезію країною з найбільшим мусульманським населенням у світі.

Аграрно-індустріальна країна з економікою, що динамічно розвивається. Обсяг ВВП за 2010 рік склав 1,03 трильйона доларів США (близько 4300 доларів США на душу населення). Грошова одиниця — індонезійська рупія (усереднений курс за 2010 рік — 9170 рупій за 1 долар США).

Незалежність країни проголошена 17 серпня 1945 року. За три роки до цього вона перебувала під японською окупацією, а до того була колоніальним володінням Нідерландів, які почали її освоєння в першій половині XVII століття й об'єднали більшу частину території сучасної Індонезії під своєю владою до кінця XIX століття.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Індонезії

Недавня історія[ред.ред. код]

У XIX ст. — першій половині XX ст. територія Індонезії була голландською колонією — Нідерландською (або Голландською) Ост-Індією. 17 серпня 1945 сили національно-визвольного руху Індонезії проголосили незалежність своєї країни. Офіційна передача суверенітету сталася 27 грудня 1949. Територія провінції Іріан-Джая на о. Нова Гвінея знаходилася під контролем Нідерландів аж до 1962. У 1963 ця територія перейшла під управління індонезійської влади, а в 1969 була законодавчим шляхом включена до складу Індонезії. Після придушення комуністичного руху до влади прийшов генерал Сухарто, який правив країною в 1966–1998 роках.

У 1975 Індонезія ввела війська в Східний Тимор (колишню колонію Португалії в північно-східній частині о. Тімор), а в 1976 оголосила його своєю провінцією.

Унітарна конституція прийнята в 1950 після формальної передачі суверенітету від Голландії за рік до того. Західна Нова Гвінея передана Нідерландами в 1963. Анексія з застосуванням сили колишньої португальської колонії Східний Тимор у 1976. Розстріл демонстрантів у Східному Тиморі в 1991 серйозно зашкодив міжнародній репутації Індонезії.

Географія, природа[ред.ред. код]

Дивіться також: Геологія Індонезії, Гідрогеологія Індонезії

Тераси для вирощування рису на острові Балі

Фізична структура Індонезії унікальна і складна, тому що острови знаходяться на стику трьох найбільших тектонічних плит на Землі. Індонезійський архіпелаг, оточений важливим сполученням тектонічних плит, є одним із найнезвичайніших місць у світі та місце зустрічі багатьох культур Азії та Океанії. Це створило надзвичайно різноманітне довкілля, загальними елементами якого є висока сейсмічна та вулканічна активність, близькість до моря та вологий, тропічний клімат.

Найбільші острови Індонезії оточені мілиною і кораловими рифами та характеризуються безліччю вулканічних гір, що вкриті густими тропічними лісами. Тут часто зустрічаються болота. Найбільшу площу обробленої землі займають посіви рису, який вирощують на гірських насипах.

Борнео, третій найбільший острів у світі, має горбисту місцевість, проте, рідко вищу ніж 1700 метрів, а висота більшості островів не перевищує 300 метрів над рівнем моря. Індонезійська частина Борнео займає три четвертих острова. Структурні відхилення тут визначенні не так добре, як на сусідніх островах, хоча головна гірська система простягається приблизно з північного сходу на південний захід. Вона включає найвищу вершину острова — Кінабалу (4125 м) в Малайзії.

Острів Суматра розташований в західній частині лінії рідконаселених невулканічних островів. Суматра має витягнуту форму довжиною 1600 км, і тягнеться із північного заходу на південний-схід. Острів ділиться на чотири головні фізичні області: вузьку рівнинну частину вздовж заходу; гірську територію, яка тягнеться по всій довжині острова біля західного краю; внутрішню невулканічну зону; та широку смугу низин, що має ширину 240 км та не вищу ніж 30 метрів над рівнем моря, і яка займає східну частину острова.

Ява близько 1060 км в довжину та 200 км в ширину. Тут фізичний розподіл не такий виразний, як на Суматрі, через те що континентальний шельф швидко знижується в південній частині острова. Яву можна розділити на п'ять широтних фізико-географічних районів. Серію невеликих вапнякових плато, що простягаються біля південного узбережжя; території, на деяких ділянках яких формуються розмиті водою карстові райони, що ускладнюють зв'язок та проживання. Пояс вулканів в центральній частині, що включає 55 активних конусів та 22 вулкани, останні виверження більшості з яких відбувалися порівняно недавно. Та алювіальний пояс на півночі.

Ґрунти[ред.ред. код]

Гірські породи на Яві переважно вулканічні (темно-сірого кольору, що складаються головним чином з олігоклазу та польового шпату), в той час як ріоліти домінують на Суматрі, граніти на островах Ріау, осадові породи на Калімантані та Папуа. Таким чином, ґрунти в вогких зонах в основному латеритові (містить в собі оксиди заліза та гідроксид алюмінію) і змінює свою родючість залежно від характеру гірських порід. Чорноземи зустрічаються тільки в областях з чітко вираженими сухими порами року.

Постійні високі температури та рясні опади в Індонезії стали причиною швидкої ерозії та глибокого хімічного визолювання, що стало причиною виснаження ґрунтів. В зонах, які вкриті тропічними лісами, наприклад Калімантан, ґрунти захищені лісовим циклом: коли рослина помирає, вона швидко розкладається, звільняючи поживні речовини для росту нових рослин. Хоча такі ґрунти підтримують багату рослинність, вони не можуть утримувати велике населення, тому що після вирубки лісів швидко прискорюється погіршення ґрунту.

Мінерали, що вимиваються з ґрунтів поповнюються наносними осадами з річок. Найродючішим в Індонезії є вулканічний попіл, який переноситься вітром і відкладається однорідним шаром; він також наноситься потоками річок та зрошувальних каналів.

Клімат[ред.ред. код]

На клімат в Індонезії впливають структури островів та близькість екватору, що створює рівні високі температури. Найвищі температури вздовж узбережжя від 23 до 31 °C впродовж року, та помірні на висоті близько 600 метрів. Є тільки одна вершина в Індонезії висока настільки, щоб пішов сніг — це гора Маоке на Папуа. Денна відмінність температур в Джакарті щонайменше в п'ять разів більша ніж різниця між найвищими температурами січня і липня. Найвища зареєстрована в Джакарті температура 37 °C, найнижча — 19 °C.

На більшості території Індонезії впродовж року випадає дуже багато опадів, найбільше — в період з січня по березень. На території від центральної Яви до Австралії існує також посушливий сезон (з червня по жовтень), впродовж якого на островах Тімор і Сумба випадає дуже мало опадів. Найбільше опадів випадає в гористих районах Суматри, Калімантану, Целебесу та Папуа (близько 2000 мм). На східній частині Яви, Балі, південного та центрального Целебесу і Тимору від 1500 до 2000 мм, в той час як на Малих Зондських островах кількість опадів не перевищує 1500 мм.

Сейсмічність[ред.ред. код]

У 2004 році в Індонезії стався землетрус.

Адміністративно-територіальний поділ[ред.ред. код]

Провінції Індонезії (en)

Поселення[ред.ред. код]

Села[ред.ред. код]

Приклад звичайного індонезійського села. На фото поселення на острові Флоурз в південно-східній Індонезії

Індонезія передусім сільська країна (більшість населення живе в селах). Це дві третіх від усього населення Яви, Мадури і Балі. Сільське населення також чисельне в деяких районах Суматри і Целебесу. Більшість інших регіонів це дикі території, більшість населення яких складається з невеликих родових громад.

Невеликі села — найпоширеніші населені пункти на Яві. Місцеві мешканці в основному займаються вирощуванням рису на гірських терасах. В густонаселених областях центральної та східної Яви є тисячі таких поселень, деякі з них мають населення чималого розміру.

Люди з кожного села формують групи, що однорідні і в економічних умовах, і в соціальних інтересах. Часто, особливо в районах із штучним зрошуванням, існує також взаємний обмін робочої сили. Перенаселеність в деяких районах призвела до зменшення розміру середньої ферми та збільшила число безземельних селян.

Кожне село має джерело питної води, мечеть та початкову школу. Товари постачаються вуличними торговцями, малими крамницями (warung) чи з базарних міст, які часто є місцевими урядовими центрами. Каркаси більшості будинків будуються з бамбуку, а дахи устелюються червоною черепицею чи кокосовими волокнами. Будинки, побудовані із цегли, стають все більше і більше поширеними, особливо серед багатих селян.

Міста[ред.ред. код]

Рівень урбанізації в Індонезії низький порівняно з країнами, які знаходяться на приблизно такому ж рівні економічного розвитку. Але це явище не постійне чи «маятникове»: люди з сіл живуть та працюють в містах, але вони повертаються до себе додому щонайменше раз у шість місяців. Хоча є деякі місцеві відмінності в рівні урбанізації, але здебільшого великі міста швидко ростуть.

Джакарта — столиця та найбільший центр фінансів

Ріст великих міст не супроводжується паралельним ростом промисловості, і світогляд більшості міського населення залишається сільським. Велика кількість населення, навіть у Джакарті, живуть у копіях сіл, які характеризуються сільськими звичаями. Хоча міські жителі більш забезпечені ніж сільські і якість обслуговування зростає, але забезпечення житлом, питною водою чи громадським транспортом залишається на критично низькому рівні.

Кожне велике місто має свої характерні ознаки. Джакарта, як столиця та центр фінансів має багато великих урядових будинків, великі дороги, і зростаючу кількість багатоповерхових готелів та офісних будинків. Сурабая — найбільший порт та промислове місто. В Бандунзі, курортному та військовому центрі, є багато університетів та підприємств легкої промисловості. Семаранг — адміністративна столиця та торговельний центр на Яві. Джок'якарта — місце проживання султана і великий центр яванської культури. Тут також знаходиться найбільший університет, багато шкіл мистецтва, народних танців та музики.

Соціальний та економічний характер жителів великих міст Індонезії все ще залишається темою вивчення. Соціальна ієрархія тут приблизно така: вищі кола урядових службовців, військові офіцери, та бізнес керівники; зростаючий середній клас громадських службовців, учителів, інших спеціалістів та кваліфікованих працівників, яким часто недоплачують і вони змушені боротися за своє економічне становище; і велика кількість бідно освічених чорноробів, торговців та інших членів неформального господарства.

Населення[ред.ред. код]

Індонезійський національний девіз «Єдність та різноманіття» робить натяк на надзвичайну різноманітність населення: тут є більше ніж 300 етнічних груп та 250 окремих мов. Більшість населення говорить мовами, що мають Малайсько-Полінезійську основу та сповідують іслам. Найбільша підгрупа — яванці, мова яких також найпоширеніша.

Індонезія розташована на точці зустрічі двох світових груп населення, азіатці на заході та маланезійці на сході. Абсолютна більшість населення Індонезії тісно зв'язана з народами Східної Азії, хоча з плином часу до місцевого населення домішувалися араби, індійці та європейці. Проте, на східних островах більшість людей маланезійського походження.

Мови[ред.ред. код]

Яванці у національному одязі

Більшість мов, якими говорять в Індонезії, мають австранезійське походження. Хоча мови Папуа, які теж дещо поширені відносяться зовсім до іншої мовної сім'ї. Австронезійська мовна сім'я розділена на 18 груп з мовами, які тісно пов'язані, але помітно відмінні. На Яві говорять в основному яванською, сунданейською та мадурейською мовами, тоді як на Суматрі їх 15, багато з яких мають безліч діалектних варіантів. В межах торайської групи відносно мале населення центрального Целебесу має шість основних мов. А в східній Індонезії кожен острів має свою мову, яка не завжди зрозуміла мешканцям сусідніх островів.

Сучасна державна мова — Індонезійська, розвинулася з малайського діалекту, яким говорили жителі східної Суматри. Вона має багато спільного і з іншими малайськими діалектами, які колись служили місцевою лінгвою-франка. Індонезійська відносно проста та поширена тут мова, що не має зв'язку ні з одною панівною етнічною групою та є силою народного об'єднання. Її зараз разом із регіональними мовами вивчають всі школярі. В 1972 р. перероблений стандарт правопису був узгоджений між Індонезією та Малайзією так, щоб покращився зв'язок, та полегшити обмін літературними надбаннями.

Релігії[ред.ред. код]

Більшість індонезійців сповідують іслам, який часто змішують з елементами індуїзму, буддизму та місцевих язичницьких релігій. Прихильники індуїзму живуть переважно на Балі, а християни розсіяні по всій країні. Дві третини з усього християнського населення Індонезії — протестанти, інші переважно римські католики. Також тут багато буддистів та конфуціанців. У віддалених областях дуже поширені родові релігії.

Іслам найбільш суворо сповідують на західній Суматрі, Яві, південно-східному Калімантані та Малих Зондських Островах. В інших районах тільки одна третя частина із тих, хто вважають себе мусульманами дотримуються всіх ритуалів.

Демографічна ситуація[ред.ред. код]

Індонезія — четверта у світі країна за кількістю населення. Розподіл та густота населення тут дуже різні: на островах Ява, Балі та Мадура проживає близько дві третини з усього населення. Близько 1960 р. в Індонезії відбулося різке підвищення рівня народжуваності і населення з тих часів зросло вдвічі. Смертність також зменшилася, в основному завдяки покращенню охорони здоров'я, якості їжі та питної води.

Вікова структура населення Індонезії подібна до структури населення інших країн, які розвиваються. Близько одній третині населення тут виповнилося менше 15 років. Середня довжина життя — 65 років для чоловіків та 69 для жінок.

Економіка[ред.ред. код]

Хоч Індонезії має великі запаси ресурсів та вигідне географічне положення, вона грала скромну роль у світовій економіці після здобуття незалежності. Але тим не менш, Індонезія — один з найбільших у світі експортерів сирої нафти та природного газу. Індонезія також великий постачальник каучуку та широкого діапазону інших товарів, наприклад, кави, чаю, тютюну, копри, спецій. Хоча Індонезія має репутацію постачальника сировини на світові ринки, це також важливий виробник промислових товарів для внутрішнього споживання та експорту. Однак, більшість Індонезійської робочої сили все ще залишається аграрною. Незалежні фермери — основні виробники сільськогосподарської продукції, переважно рису.

Деякий час розвиток економіки в Індонезії бува сильно пригальмований через брак досвіду, невмілі дії влади та невідповідність вимогам статистичної та іншої інформації. Необхідні були крупні фінансові вливання як допомога виконання економічних програм та проектів. Навіть зараз низька зарплатня та умови праці сприяють корупції, яка погіршує розвиток та стала справжнім тягарем.

Ресурси[ред.ред. код]

В Індонезії є багато, часто нерозвіданих, покладів корисних копалин, включаючи нафту, природний газ, олово, марганець, мідь, нікель, вугілля та боксити. Найбагатші поклади олова розташовані на островах Банка, Сінґкеп та Беллітон. Нікелю — на Целебесі, Галмагері та Папуа. Поклади марганцю розташовані на центральній Яві, Суматрі, Калімнтані і Целебесі. Мідь знаходиться переважно на Папуа. На островах Ріау, Банка, Сінґкеп та на Калімантані знайдені боксити, а вугілля на Суматрі. В Індонезії також є поклади заліза, сіри, золота та срібла, але на економіку вони мало впливають.

На межі ХХ-XXI ст. І. постачає на світовий ринок ряд важливих сировинних товарів, зокрема: нафту і природний газ (2/3 експортних прибутків), олово, нікелеві руди. Основа енергобалансу І. — нафта (бл. 80%), а також природний газ (18,1%). На кам'яне вугілля припадає всього 0,9%, гідроенергію — 1,4% ВВП.

Сільське господарство[ред.ред. код]

Стійкий мусонний клімат і рівний розподіл кількості опадів зробили можливим вирощування сільськогосподарських культур майже по всій території Індонезії. Однак, землі для посівів займають тільки одну десяту частину суші. На Яві більшість обробленої землі займають тераси для вирощування рису, здебільшого вздовж північних береговий та центральних рівнин. В сухішій східній частині Яви вирощують кукурудзу, маніоку, солодку картоплю, земляний горіх (арахіс), сою, тютюн та каву.

Розвиток на Суматрі та інших зовнішніх островах не такий інтенсивний і складається переважно з невеликих ферм. Проте, навколо Медану лежать великі плантації, які вирощують тютюн, каучукові дерева, пальмову олію, капок, чай та каву. Рис, кукурудзу та маніоку вирощують в основному у районі рідкого лісу на півночі та Палембангу на південному сході.

Худоби відносно мало — близько 15 млн кіз, 12 млн голів великої рогатої худоби і 10 млн свиней. Проте курей розводять дуже багато, у 2002 їх було понад мільярд. За підтримки Японії розвивається рибальство у великих масштабах.

Промисловість[ред.ред. код]

Заміщення імпорту та підтримка сільськогосподарського сектору довго були двома основними цілями індустріальної політики. Заміщення імпорту було застосоване для таких товарів як їжа, текстильні вироби, добрива і, в результаті цього широкомасштабна політика індустріалізації не розпочалася до кінця 80-х років ХХ ст. Через це промисловість зростала дуже повільно, і зараз оцінюється не більше ніж одна четверта частина ВВП.

За традицією, найрозвиненішими галузями промисловості в Індонезії були ті, що займалися обробкою сільськогосподарських ресурсів та корисних копалин. Зараз велику частину виробництва займають малі та середні приватні підприємства, більшість з яких виготовляють товари загального вжитку. Багато малих підприємств належать китайцям, які емігрували зі своєї батьківщини. Ці невеликі майстерні виробляють такі товари загального вжитку як меблі, побутові прилади, текстильні вироби та займаються друкарською справою. Основний центр приватної промисловості — західна Ява, хоча ця галузь також розвинута в Джакарті. З середини 80-х в Індонезії повільно, але стійко почали розвиватися великомасштабні та високотехнологічні підприємства, які виробляють телекомунікаційні, електронні товари та автомобілі.

Найбільшою галуззю промисловості, що переробляє імпортовані сировинні матеріали, є текстильна промисловість. Прядильні фабрики в більшості належать державі чи знаходяться в руках іноземних фірм, тоді як ткацькі та апретурні підприємства, які сконцентровані в Бандунзі, переважно невеликі та належать місцевим підприємцям.

Фінансова система[ред.ред. код]

Загалом мета урядової кредитної та фінансової політики — забезпечити умови для особистої ініціативи в ситуації фінансової ортодоксії. Проте субсидовані кредитні та відсоткові ставки використовуються згідно з загальними пріоритетами уряду. Споживчий та торговельний кредит значною мірою визначається такою системою, але є й певне поле діяльності для приватного банкування та лихварства. Але приватний фінансовий сектор слабкий і в мобілізації внутрішніх коштів відіграє тільки допоміжну роль. Неабиякі зусилля докладаються для лібералізації фінансової системи, відповідно до умов розвитку заохочуються іноземні капіталовкладення та допомога. Систему роботи з іноземною валютою в Індонезії дуже спрощено й іноземні інвестиції приймаються схвально.

«Bank Indonesia», центральний банк, відповідає за випуск рупій, національних грошей. Є й інші фінансові установи (які належать уряду), в тому числі «Bank Mandiri», який було утворено в 1999 році завдяки злиттю «Bank Ekspor Impor Indonesia» (експортно-імпортного банку), «Bank Bumi Daya» (банку землеволодіння та лісового господарства), «Bank Pembangunan Indonesia» (банку розвитку) та «Bank Dagang Negara» (банку іноземної валюти); «Bank Rakyat Indonesia» та «Bank Negara Indonesia», що спеціалізуються на кредитуванні відповідно сільського господарства та промисловості, «Bank Tabungan Negara», державний ощадний банк. Кожен банк надає широкий спектр послуг і діє незалежно. В Індонезії працюють також іноземні банки. Небанківські фінансові установи обмежуються. В Джакарті та Сурабаї є також фондові біржі.

Комерція і торгівля[ред.ред. код]

У країні сформувався складний та досить розвинений комерційний сектор, який спирається на маркетинг та експорт сільськогосподарської продукції, постачання споживчих товарів та надання послуг для внутрішнього ринку. Тут панує китайська громада, хоча на нижчих рівнях зросла й участь корінного населення та неофіційна діяльність армії.

Нафта та природний газ, промислові товари (лісоматеріали, текстильна продукція) та готовий одяг і взуття — це головні експортні товари Індонезії. Сільськогосподарський експорт охоплює каучук, каву, копру (сушене ядро кокосового горіха), чай, перець, тютюн та вироби з олійної пальми. Імпорт складається здебільшого з промислового та транспортного устаткування, мінерального палива, хімікатів та промислових товарів. Найважливішими торговельними партнерами Індонезії є Японія, США, Сінгапур, Південна Корея та Китай. Упродовж років країна має позитивний баланс торгівлі. Економічно важливим як джерело іноземної валюти стає туризм.

Транспорт[ред.ред. код]

Індонезія — острівна країна, тому морський транспорт відіграє тут важливу роль в доставці сировинних матеріалів та сільськогосподарських продуктів з місця їх видобутку на ринок. Фізична природа країни сприяє розвитку морських з'єднань для перевозки вантажів і повітряних для пасажирів. На багатьох диких районах Індонезії прокладання транспортних шляхів спричинює великі труднощі, що дуже перешкоджає розвитку економіки.

Дороги та залізниці[ред.ред. код]

Бакасі експрес — поїзд, що з'єднує Бакасі з Джакартою

В Індонезії тільки на островах Ява, Мадура і Суматра є мережі доріг з твердим покриттям достатньої якості. На Яві дороги достатньої якості та можуть бути розширені щоб зустріти потреби зростаючого населення. Через невеликі відстані, пріоритет тут поставлений на дорожній транспорт. Попри це, залізничний транспорт також важливий для перевезення вантажів і пасажирів. Через велику чисельність та густоту населення, Ява не зовсім придатна для будівництва нових залізниць.

Індонезійська Державна Залізниця (Perusahaan Jawatan Kereta Api) працює на Яві, Мадурі та Суматрі. Географічні особливості і склад товару зменшили конкурентноздатність залізниці. Для далекого транспортування великої кількості товарів в Індонезії найчастіше використовують морський транспорт.

Більшість доріг з твердим покриттям знаходяться на Яві і Мадурі. Багато доріг нижчої якості є і на Суматрі, Целебесі, Калімантані та Балі, але на Папуа є тільки декілька доріг, які найчастіше зв'язують найнаселеніші регіони.

Водний та повітряний транспорт[ред.ред. код]

Літак авіалінії «Merpati Nusantara»

Більшість високонаселених міст мають доступ до моря, тому судноплавство тут дуже розповсюджене. Внутрішні моря Індонезії відносно спокійні, тому що Індонезія лежить поза поясом тайфунів та сильних вітрів. Тому що в Індонезії мало портів для розвантаження високотонажних кораблів, тут зазвичай використовують ліхтери та інші малі судна.

Тут є багато портів, але тільки невеликий відсоток з них може прийняти корабель більше 500 тонн. Основні порти для завантаження сухого вантажу: Тан'юнгперіук в Джакарті, Тан'юнгперак в Сурабаї та Белаван у Медані. Полембанґ на південній Суматрі — головний нафтовий порт країни.

Міжнародні повітряні перевозки доступні тільки у Джакарті, Медані та Денпасарі. Послуги авіаперевезення надають «Garuda Indonesia», національна авіалінія, та «Merpati Nusantara», що частково субсидується урядом. Є також кілька менших авіаліній.


Дивіться також:

Політичний устрій[ред.ред. код]

Основи державного устрою[ред.ред. код]

Індонезія — унітарна республіка президентського типу. Основним законом держави є конституція, прийнята в 1945 році. Конституція 1945 року скасовувалася в 1950 році, була відновлена ​​в 1959 році і в даний час діє з низкою поправок, основні з яких були прийняті в 1998, 1999 і 2001 роках.

Основні інститути індонезійської державності були сформовані в перші роки незалежного розвитку країни. Разом з тим, значні зміни в правову основу їх функціонування були внесені в ході масштабних ліберально-демократичних перетворень кінця 1990-х — початку 2000-х років. Ці зміни здійснювалися як шляхом внесення згаданих поправок до конституції, так і прийняттям пакету правових актів, відомих в Індонезії як «Політичні закони» (індон. Undang-Undang Politik). Основними підсумками реформ стали відхід збройних сил від політичної діяльності, введення в країні реальної багатопартійності і прямих президентських виборів і підвищення ролі законодавчих органів влади.

Виконавча влада[ред.ред. код]

Теперішній президент Індонезії Сусіло Бамбанг Юдхойоно

Незалежність Індонезії від Нідерландів була проголошена у 1945 р. Республіка Індонезія включала територію від Себанґу на Суматрі до Марауке на Папуа, або іншими словами всю територію колишньої Східної Голландської Індії. В цей час Нідерланди ще утримували більшу частину цієї території, але почали швидко її втрачати після спалаху революції.

Коли боротьба за незалежність закінчилася, була створена Республіка Сполучених Штатів Індонезії. Проте, федеральна система не прижилася і у 1950 р. федеративні штати одноголосно вирішили повернутися до республіканської форми правління.

Виконавча влада знаходиться у руках президента, якому допомагає віце-президент. До 2002 р. обоє обиралися Народними Дорадчими Зборами (Majelis Permusyawaratan Rakyat; MPR) кожні п'ять років, але цього року був прийнятий указ про обрання президента безпосередньо народом. Міністри та голови департаментів призначаються та звільняються президентом, який також є головнокомандувачем армії, військово-морського флоту та повітряних сил. В президента є повноваження видавати розпорядження, забезпечити виконання указів та укладати договори з іноземними державами. Президенту допомагає кабінет містрів з різних урядових відомств.

Законодавча влада[ред.ред. код]

Вищим органом законодавчої влади є Народний консультативний конгрес, НКК (індон. Majelis Permusyawaratan Rakyat, MPR). НКК, який не є постійно діючою структурою, скликається на сесії не рідше, ніж раз на п'ять років, і складається з двох палат: Ради народних представників, СНП (індон. Dewan Perwakilan Rakyat, DPR) і Ради представників регіонів, СПР (індон. Dewan Perwakilan Daerah, DPD).

На своїх регулярних сесіях НКК проводить інавгурацію обраних президента і віце-президента і затверджує запропоновані президентом основні напрями державного курсу на п'ятирічний термін. Президент несе відповідальність перед НКК, конгрес може оголосити йому імпічмент, зібравшись для цього на позачергову сесію. Кількісний склад НКК формально не регламентується і визначається складом входять до нього СНП і СПР. У складі НКК останнього скликання, зведеного до присяги 4 жовтня 2009, 692 депутата. Голова НКК — Тофік Кимас (Індон. Taufiq Kiemas), представник Демократичної партії боротьби Індонезії, чоловік колишнього президента країни Мегаваті Сукарнопутрі.

У перервах між сесіями НКК поточні законодавчі функції виконує Рада національних представників, фактично являє собою постійно діючий однопалатний парламент. До компетенції СНП входять розробка, прийняття та контроль за виконанням законів, затвердження державного бюджету, ратифікація частини міжнародних угод. Депутати СНП обираються на п'ятирічний термін в ході прямих загальних парламентських виборів, що проводяться за пропорційною системою в багатомандатних округах. Кількісний склад Ради, регламентований чинним законодавством, багаторазово варіювався за роки існування цього органу. У нинішньому складі СНП, сформованому за підсумками парламентських виборів 2009 року і наведеному до присяги 1 жовтня 2009, — 560 осіб. Депутатів 9 пройшли до парламенту партій сформовано 9 фракцій. Голова СНП — Марзукі Алі.

Рада представників регіонів — нове утворення в політичній системі Індонезії, що існує з 2004 року. До цього до складу НКК, крім депутатів СНП, входили представники місцевих законодавчих органів влади, різних громадських організацій, а також політичних партій та збройних сил пропорційно присутності депутатів останніх у СНП, при цьому сукупність депутатів НКК, що не входять в СНП, не була самостійним політичним інститутом і не мала будь-якого назви. За обсягом повноважень СПР значно поступається СНП. До його компетенції належить розробка законопроектів, що стосуються питань адміністративно-територіального устрою країни, регіонального самоврядування, економічного, соціального та культурного розвитку регіонів для подальшої передачі їх у СНП. СПР формується з представників провінцій і прирівнюваних до провінцій адміністративно-територіальних одиниць Індонезії — по 4 делегата від кожної відповідної території. Члени СНП обираються на непартійній основі одночасно з депутатами СНП. У нинішньому складі Ради, сформованому за підсумками парламентських виборів 2009 року і наведеному до присяги 1 жовтня 2009, 132 депутата, що представляють 31 провінції і 2 особливих округу. Голова СПР — Ірма Гусман

Альбом[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]