Наш Пантаґрюель

Прощання з Анатолем Перепадею в Спілці письменників. Фото Анатолія Лучки

Замість передмови

Запис у моєму ЖЖ

11 червень 2008 at 2:44 PM
Учора весь день чомусь згадував Олега Даля, а в п’ятницю розглядав неймовірно красиву водяну лілею й думав – чому саме її обрав знаряддям Персефони Борис Віан у «Піні днів»…

Анатоль Перепадя: «Пруста в Україні так і не усвідомили, натомість переймаються, як перекладати російські матюки»

Фото з сайту www.dt.ua

Анатоль Перепадя вже увійшов в історію як перекладач українською семитомового циклу романів Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу». Цього не вдалося зробити самотужки нікому зі Східної та Центральної Європи: втручались якісь містичні сили, чеський, польський та російський перекладачі помирали після п’ятого тому. Перепадя на цьому етапі також мав серйозні проблеми з серцем, однак блискуче завершив роботу. Після цього він здійснив також переклад п’ятикнижжя Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель».

- Пане Анатолю, відомо, що Ви живете лише літературою. Тож поговоримо про українські медіа з погляду літературної критики. Існує думка, що справжньої світоглядної критики у нас взагалі немає, все обмежується рецензіями.

- Я вважаю, що літературне життя в Україні зовсім не висвітлюється, навіть такими солідними газетами, як «День», «Дзеркало тижня» тощо. Можу судити з перекладу «В пошуках утраченого часу»: в українській пресі давалась дуже поверхова інформація.

- Щодо «Дзеркала тижня»: чи не здавалось Вам, що на літературній сторінці там фігурують прізвища авторів із певного «ближнього кола», себто – переважають кланові інтереси.

- Так, у цій газеті йдеться переважно про твори вузького кола письменників, скажімо, наближених до Юрія Андруховича. І дехто з них дійсно добре пише, але, на жаль, ці твори – й, відповідно, рецензії на них – читають тільки автори та ще, може, кілька чоловік.

- В одній із рецензій на Ваш переклад епопеї Пруста рефлексії «критика» будувалися не стільки на самому тексті, скільки на сексуальній орієнтації автора.

- Це ще раз засвідчує, наскільки нефаховою є сучасна українська літературна критика. Коли мені випадає бувати на зустрічах молодих літераторів та критиків, я з сумом констатую, що вони розмовляють не про мистецтво, а, скажімо, про якісь проблеми гендерної політики, роль жінки в суспільстві тощо, одне слово – про речі, далекі від творчості й мені особисто нецікаві. Так, одного разу літерати ніби обговорювали роман Євгенії Кононенко, і, зрештою, виявилося, що ніхто його не читав і не має до нього жодного інтересу… Натомість бідкалися, що не перекладають Донцову, і переймалися тим, як перекладати російські матюки. А сім томів Пруста пройшли – й ніхто навіть не зауважив. Та ж «Літературна Україна» не писала про це як про подію; ніякого усвідомлення не відбулось. Відгуки якщо й були, то в такому плані, як Ви сказали: «Нарешті видали “Содом і Гоморру” в повному обсязі!»

- Можна передбачити щось подібне й стосовно п’ятикнижжя «Гаргантюа та Пантагрюель», нещодавно Вами перекладеного.

- Цілком можливо, адже справжнього Рабле ще не знають з існуючого російського перекладу: там немає жодної глави, де б не було якогось скорочення. Ішли навіть на те, що перекручували й спотворювали автора – в особливо, на їхню думку, сороміцьких місцях.

- Що в українських медіа протягом останнього часу розчарувало Вас найбільше?

- Згадаймо першого Президента Леоніда Кравчука. Його зять – мій колишній однокурсник Анатолій Москаленко. Я думав, вони розуміють, що треба створити бодай одну справжню українську газету на кшталт «Фігаро» чи «Зюддойче Цайтунг», тобто відомий на весь світ великоформатний багатосторінковий насичений інформацією часопис, який би мав власних кореспондентів у найбільших столицях світу. Я сподівався, що ось-ось така газета з’явиться… Аж ніяк. Хоча Москаленко завідував Інститутом журналістики, талановитий менеджер, проте… Натомість в Україні процвітають «Известия», «Комсомольская правда», «Московский комсомолец». Що це таке? Якщо росіяни так хочуть працювати на нашому ринку, то нехай видаються українською мовою. Разом з тим, у нас все ще тривають балачки про двомовність, все ще намагаються довести життєздатність цієї химери. Насправді, ніколи ці дві мови в нашій країні не уживуться: одна з них тут зайва, що б там не казали. Можна припустити таке «співмешкання» на перехідний період, але ж ми бачимо, що дванадцять років поки що нічого доброго українській мові на своїй землі не принесли.

* * *

Анатоль Перепадя та Всеволод Ткаченко на врученні премії ім. Г.Сковороди-2007. Фото з сайту www.ambafranceua.org

Ех, наші довгі розмови – про все на світі – варто би було записувати. Аби люди потім прочитали й відчули, зрозуміли – ось таким був Анатоль Перепадя, ось так він мислив, ось чого він прагнув у цім житті…

Ось – його голос із незабутнього 2004 року, напередодні Помаранчевої революції. Перечитую записане тоді, згадую пана Анатоля – і ніби чую його тихий, сповнений внутрішньої радості голос.

- Пане Анатолю, Ви стали кавалером французького ордена Академічних пальм. Приймаючи його з рук посла Франції в Україні, Ви відзначили, що всю свою діяльність присвячуєте тому, аби український народ якомога принаймні не гірше за французький.

- Один не дуже гарний герой Достоєвського – Смердяков – вивчав французькі вокабули з тим, щоб одвідати щасливі місця Європи. Ясно, що Франція і є таким місцем. А я сказав, що вивчав їхні вокабули, щоб стара Європа допомогла новій стати тим щасливим місцем. Тобто, щоб Україна була такою, як Франція. І я в це вірю. Зокрема, цьому становленню допоможе французька культура.

- Пане Анатолю, надходить гаряча осінь 2004-го, коли вирішиться: як розвиватиметься ситуація в Україні далі. Чого особисто Ви очікуєте і що думаєте з цього приводу?

- Я заспокоївся ще 11 років тому, – відтоді як 1993 року «Боїнг» переніс мене до Франції. Коли я зійшов і побачив цю країну, мені здалося, що я перенісся в майбутнє України. Я навіть вважаю себе візіонером у тому сенсі, що коли тільки прийшов до влади Горбачов, я вже тоді казав, що згодом СССР не стане, а будуть окремі незалежні держави. Сперечався з іншими літераторами, говорив про українські гроші: тоді ще ніхто в це не вірив. Десь у той-таки час їхав із Сімферополя до Керчі й, милуючись горами й прекрасними краєвидами, кричав: «Не віддамо!» – тоді ще навіть не знав чому, бо до розпаду радянської імперії ще були роки. А в Севастополі разом з онукою обмалювали набережну українськими прапорами. Тож відколи Україна таки стала незалежною, я – спокійний. Звичайно, дуже багато залежить від того, хто стане Президентом. Але ж вирішувати українцям. Повторюю, я спокійний, навіть якщо вийде не так, як хотілося б: тоді, звісно, доведеться більше чекати. Але все одно – Україна стане нормальною європейською державою. І головне, що Україна буде україномовною. Ось зараз найбільші обласні видання оголосили, що на честь 13 річниці Незалежності, вони переходять на українську мову.

- На жаль, лише на один день.

- Так, але процес іде. На позір існує криклива русифікація, але підспудно вона здає свої позиції. І перекладачі відіграватимуть у цьому величезну роль. Зокрема, львівська перекладацька школа, де існують прекрасні фахівці з греки й латини. Адже український Гомер, Горацій і так далі – кращі за російських. Навіть українська просодія – гнучкіша й може віддати більше ритмів і тропів. У російській ритми відбиваються, як у метрономі, тоді як в українській ця музика слів набагато ширша, вона може розливатись, як море. І ще ось такий цікавий факт: перекладаючи з французької, я звернув увагу на таке: скільки сторінок французького тексту – стільки ж виходить і українського. Візьмемо Рабле: в російському, навіть неповному перекладі – 60 друкованих аркушів, а у мене, в куди повнішому перекладі українською – 45, приблизно як і в оригіналі.

Українська значно лаконічніша за російську й, наприклад, з французької точніше передає всі нюанси художньої думки.

- Один український літератор висловив припущення, що якби ми перейшли на латинський шрифт, то наші люди почали б менше красти.

- Щодо цього – не знаю, але думаю, що було б дуже корисно перейти з кирилиці на латиницю – й українцям, а особливо – білорусам. Бо білоруська просто кошмарно виглядає у кирилиці, а ось їхні пісні у польській графіці – прекрасно виходить. Якби ми перейшли на латиницю, українська мова остаточно б стала незалежною від російської.

- Ви головну ставку робите на мову – і це справедливо, без мови й культури не існує нації. Але ж багато важитиме й те, як далі розвиватиметься наша економіка.

- Усе взаємопов’язано: коли з’явиться дух нації, тоді й економіка розвиватиметься належним чином. Але вона – це потяг, який не треба ставити попереду паротяга, як це роблять наші можновладці. І Леонід Кучма, й більшість парламентарів та урядовців вважали й вважають, що відродження культури й мови – не на часі. Але це хибна позиція. І найдивніше, що з цим погодилися, принаймні – змирилися, і Драч, і Павличко. Сказали: «Ну що ж, переждемо…» А це ж головне. Створити й об’єднати справжніх українців може тільки своя мова. І коли вона стане справді державною, я не буду антагоністом влади.

* * *
А це, мабуть, останнє наше інтерв’ю, яке збереглося. Травень 2005 року.

Анатоль Перепадя: «Відчуваю себе Пантагрюелем»

Побачив світ прекрасний переклад українською нетлінного твору Рабле «Гаргантюа та Пантагрюель» – у не менш досконалому видавничому виконанні. Суть цього твору в тому, що сміхом можна творити гармонійне людське суспільство. Перекладач Анатоль Перепадя вбачає щось раблезіанське й у нашій помаранчевій революції. Зокрема, згадуючи один з багатьох епізодів на тлі загальних веселощів: Майданом прогулюється маленький живий цапик, якому начепили на голову опаску з написом «Проффесор».

- Пане Анатолю, яким Вам бачиться шлях українського перекладу Рабле; які взаємозв’язки Вам уявляються між шедевром 16 століття й сьогочасним суспільством?

- Думаю, що цей твір підхоплять обов’язково, як це було з епопеєю Марселя Пруста. Спочатку журналісти сприйняли його з недовірою, критикували мене. Але вже пройшло 10 років від появи мого перекладу першого тому, і вплив твору відчувається навіть у молодій літературі. Скажімо, юне обдарування Любко Дереш в своєму романі вкладає в уста героя: «Треба прочитати Пруста…» А головне, що й незвична лексика, яку я використав тоді, вже з’явилася в нових творах. Це мене тішить, я бачу, що правильно обрав шлях, пішовши вслід за Миколою Лукашем, побачивши – яка це плідна дорога для розвитку української мови. «Гаргантюа і Пантагрюель» видано в «Кальварії» на найвищому рівні. Це комерційне, дороге видання, а наступного року готується ще й ілюстроване видання з малюнками Михайла Олександрова. Річ у тому, що, наприклад, «Декамерон» Бокаччо виходить щороку – і не одне видання по різних видавництвах світу. Цей рік – не виняток.

- Така ж доля, на Вашу думку, очікує й Рабле в Україні?

- Так, треба, окрім подарункового видання, пускати його ще й великим накладом у м’якій обкладинці, щоб книжка була доступною всім. Бо, скажімо, росіяни видали його масовим тиражом – півмільйона примірників. Я продав львівській «Кальварії» права на мій переклад Рабле на 10 років і думаю, що вони обов’язково видадуть його в необхідній кількості. Перші відгуки під час презентації у Французькому культурному центрі в Києві були дуже прихильні.

- Перекладаючи цей величезний твір зі старофранцузької, Ви вжилися в кожну фразу. Чи бачите Ви відображення тих архетипів у сучасному світі?

- Звичайно. Ось мій учитель Микола Лукаш – типовий пантагрюелець, і за стилем життя, і, власне, як ерудит, який уміло орудував багатьма мовами. І потім, мою парсуну в цьому виданні також вмістили – у вигляді медальйону. Кожна з п’яти книг Рабле прикрашена авторським портретом. Причому я вивіз їх із музею Рабле у Девоньєрі. Це такий хутірець біля міста Шінон, де продавалися листівки з його портретами пензля Де ла Круа, Матісса та інших майстрів. Але відкривається книга передмовою з моєю парсуною. Автор цього фотопортрета – відомий перекладач з української на французьку Володимир Бойчук, який мешкає в Нансі. Він сфотографував мене в цьому музеї, коли я стояв біля так званої Опери Пантагрюеля. Я – тлумач – почувався персонажем цієї книжки, таким собі сучасним Пантагрюелем у «плюндрах», тобто в коротких «сплюндрованих штанях» з повідрізуваними холошами й пишними бганками вгорі.

- Так, на цьому портреті Ви маєте доволі гедоністичний вигляд.

- Я навіть назвав його «Корок геть!», маючи на увазі близкість французьких виноградників, один з головних інтер’єрів твору . Я почував себе, як у французькому прислів’ї: «Nous sommes dans la vigne du Seigneur» – «Ми у винограднику Господа Бога». У переносному значенні – «Ми вже добре “намонялися”, нахмелювалися». Головне те, що Рабле – це письменник на всі віки. Модерністи й постмодерністи думають, що вони щось придумали, навигадували нового. Нічого подібного! Усе це вже є в творі Рабле: оцей заум, коли незрозуміло, що він говорить, але ясно, що хоче висловити. Абсурд – не новочасна вигадка, там він панує цілком, у своєрідному казковому вигляді. Рабле відчував, що наше життя взагалі фантастичне, якась фантасмагорія. Тож воно й постає в цьому творі у вигляді карнавалу, сатурналії, дійства, веселощів. І навіть, я б сказав, що є тут щось раблезіанське у нашій помаранчевій революції.

- Цікаво, що саме?

- Загальна веселість, те, як не агресивно, а радісно навіть можна розв’язувати серйозні проблеми. Зрозуміло ж, що у творі їх вистачає: замахи державців на світове панування, які яскраво висміюються. Тобто, суть цього твору в тому, що сміхом можна творити гармонійне людське суспільство.

- Якщо проводити паралелі з помаранчевою революцією, відразу згадуються «Веселі яйця» – театралізовані та кінодійства.

- А також – маленький живий цапик, якому начепили на голову опаску, де написано «Проффесор». (Сміється.) Так що уявіть собі, що все це перегукується. Класики – завжди живі й модерні. І цей твір Рабле – вічна книга, яка виходитиме, доки існує людство.

* * *
Востаннє ми бачилися з паном Анатолем 17 жовтня 2007 року у Французькому культурному центрі в Україні. Тоді за участю Посла Франції в Україні п. Жана-Поля Везіана відбулося вручення премії ім. Г. Сковороди за кращий переклад з французької мови на українську. Пан Анатоль отримав чимало премій та нагород, і ми стільки разів бачилися на різноманітних перекладацьких і взагалі мистецьких подіях… Тепер же, проходячи вулицею Горького повз Французький центр, подумки знімаю капелюха й кажу панові Анатолеві (я певен, десь його душа відчує це): Chapeau, le Maître…

Він казав, що відчуває себе сучасним Пантаґрюелем. І він справді таким був, а для мене й лишається назавжди.