Місто

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Мі́сто — тип поселення, зазвичай значного за чисельністю й густотою населення, жителі якого зайняті, як правило, поза сільським господарством. У багатьох країнах статус міста визначається і закріплюється законодавчо, при цьому може висуватися критерій чисельності населення.

У науковій літературі існує безліч[1] визначень поняття «місто» однак однозначного підходу до трактування цього терміну немає, що зумовлено великою кількістю різних характерних ознак міста та ступенем висвітлення їхніх особливостей.[1] Переважна неаграрна приналежність міських жителів відображає швидше специфіку місцевого ринку праці, а не сутність самого поняття «місто».[1]. Чисельнисть міста визначаться зокрема будівельними нормами.

Загальна характеристика[ред.ред. код]

Населення міста формами життя і повсякденної діяльності об'єднане у певну соціально-територіальну спільність, тому місто є історично конкретною соціально-просторовою формою існування суспільства. Місто виступає як особлива соціально-територіальна форма організації суспільного виробництва, де відбуваються не тільки виробництво але й формування самих людей та їх способу життя. Формування людини багато в чому залежить від стану соціально-культурного середовища, що визначається поряд з іншими і такими чинниками, як наявність і якість житла та комунальних послуг, транспорту та зв'язку, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури тощо. Ускладнення міського середовища призводить до змін характеристик самої людини та суспільства.

Історично місто, як форма поселення, виникло внаслідок суспільного розподілу праці, тобто відокремлення ремесла від сільського господарства і зосередження обміну в руках певної громадської групи, відрізняється від села високим ступенем різноманітності та інтеграції трудової діяльності (виробничої та невиробничої). Тут концентрувалось багато галузей народного господарства — промисловість, наука, культура, інформація, що зробило місто центрами науково-технічного і соціального прогресу. Усе це у поєднанні з розвинутою соціальною та інженерною інфраструктурою зумовило формування у містах специфічного міського способу життя, який у процесі урбанізації поширюється на все більшу кількість поселень, у тому числі сільських.

Міста розрізняють:

  • за профілем їх містобудівельної бази (добувна і обробна промисловість, наукові, навчальні, культурні, рекреаційні, транспортні та ін. центри);
  • за ступенем складності структури народногосподарського комплексу (монофункціональні, поліфункціональні);
  • за історико-культурним потенціалом (місцевого, регіонального, національного, світового значення);
  • за величиною (найбільші, надвеликі, великі, середні, малі).

Віднесення населеного пункту до категорії міст оформляється в законодавчому порядку; при цьому критерій чисельності населення міста різниться — від 250 людей в Данії до 50 тисяч у Японії.

Історія[ред.ред. код]

Перші згадки про метрополіси відносяться до IV—III-го тисячоліття до нашої ери, найбільш відомі давні торгові, ремісничі центри: в Месопотамії — Ур, Урук, Вавилон; Єгипті — Мемфіс, Фіви; Індії — Мохенджо-Даро, Хараппа; Греції — Спарта, Афіни. В ХІ — XII століттях найбільші метрополіси Європи: Константинополь, Кордова, Київ, Венеція, Флоренція, Рим, Париж, Лондон, Кельн, Новгород.

Історичне значення міст, а особливо найстаріших метрополій та їх колоній, є неоціненним для всіх основних епох людської історії, що підтверджують археологічні та писемні тогочасні свідчення. Ці метрополії налічували від кількох десятків тисяч до мільйона осіб, і були найбільшими для своєї епохи та визначальними для багатьох поколінь людської популяції. Всі ці метрополії мають більш-менш виражені ознаки та функції сучасного поняття «міста» та його міської інфраструктури і соціально-побутові елементи притаманні міській культурі.

Найстаріші міста світу[ред.ред. код]

Єрихон (Західна Азія, приблизно від 9000 до н. е., в наш час[Коли?] Палестина)
Чатал-Гуюк (у Малій Азії, з приблизно 6000 до н. е., матріархальна культура, нині Туреччина)
Урук (приблизно з 3300 до н.е.)
Суза (напр. близько 3500 до н. е., в наш час[Коли?] Іран)
Ур (приблизно з 2500 до н. е.)
Вавилон (приблизно від 1800 до н. е.)
Руїни оборонних мурів Трої
Троя (у Малій Азії, в Геллеспонт, приблизно від 3000 до н. е.)
Мілет (Мала Азія, Егейське море, з 3-го тисячоліття до н. е.)
Єрусалим (близько 1850 року до н. е.)
Мемфіс — (часи Стародавнього царства, приблизно від 2500 до н. е.)
Фіви — (часи Нових царств, приблизно з 1500 до н. е.)
  • Стародавній Іран — приблизно з 1000 до н. е.
Персеполіс (приблизно з 600 до н. е.)
  • Стародавня Греція — приблизно з 1000 до н. е.
Корінф (з 10-го століття до н. е.)
Афіни (з 7 століття до нашої ери, розквіт приблизно з 500 до н. е.)
Олександрія (приблизно з 400 р. до н. е., переміщення Мемфісі, в наш час[Коли?] Єгипет)
Рим (З 7 століття до н. е., в наш час[Коли?] Італія)
Трір (римське військове поселення, приблизно з 30 до н. е., в наш час[Коли?] Німеччина)
Кельн (римське поселення, назване ім'ям Колонія Клаудіа Ара Agripinensum)
Візантій (заснований у 7 столітті до нашої ери, пізніше на його місці побудована столиця Східної Римської імперії Константинополь, з часів Османської імперії: Стамбул, сьогодні Туреччина)
Салоніки (від 315 до нашої ери, розквіт приблизно з 600 року, нині Греція)
Любек, вид міста в 1641 році
  • Середньовіччя — приблизно з 500, зростання середньовічних великих німецьких міст особливо інтенсивне наприкінці, приблизно з 1000–1200 років.
Кельн (1180 року найбільше німецьке місто, було за величиною порівняне з Єрусалимом, Константинополем і Римом)
Любек (столиця Ганзейського союзу, з 1200, нині Німеччина)
Мілан (столиця Ломбардської Ліги, в наш час[Коли?] Італія)
Венеція (Пізнє Середньовіччя і епоха Відродження, зокрема, з 1300, нині Італія)
Флоренція (приблизно з 1400, сьогодні Італія)
  • Ісламська історія (з 650 року)
Багдад (створенно приблизно 750, в наш час[Коли?] Ірак)
Ісфахан (особливо за часів ісламського Ірану приблизно з 1500 року, старе місто засноване ще за перських часів, близько 600 р. до н. е., в наш час[Коли?] Іран)
Тімбукту (приблизно з 1400 року — кінцева точка верблюжих караванів, зараз Малі)
  • Давній Китай (приблизно з 1000 до н. е.)
Сіань (відправна точка Шовкового шляху і Великої Стіни)
  • Стародавня Корея — приблизно з 2300 до н. е.
Пхеньян (приблизно з 2300 до н. е.)
Сеул (18 до н. е.)
  • Стародавня Японія — з 200 року нашої ери.
Кіото (з 200 року нашої ери)
  • Стародавня Індія — приблизно з 4000 до н. е.
Хараппа (Індська цивілізація, приблизно від 4000 до н. е., в наш час[Коли?] Пакистан)
  • Стародавня Східна Азія — з 500 року.
Ангкор (величезне місто-храм, в наш час[Коли?] в Камбоджі)
  • Доколумбівська Америка — приблизно з 500 року до н. е.
Теотіуакан (з 500 р. до н. е., в наш час[Коли?] Мексика)
Чан-Чан (найбільше американське древнє місто, приблизно з 1000 року, в наш час[Коли?] Перу)

Особливість структури міста[ред.ред. код]

Вид на головну площу Харкова

Структури міста, оцінюється за його структурними елементами та мережами. Вони повинні бути адаптовані до експансивного розвитку і можливої зміни потреб мешканців міста, з перспективою у нарощуванні потенціалу міста шляхом долучення, доповнення або покращення міської структури та мешканців міста, що користуються всією інфраструктурою міста. Місцевість, демографічні зміни, споруди, транспортні потоки, мережі саме й визначають та формують історію розвитку міста і символізують місто, як структурний елемент людської спільноти — суспільства.

Внутрішні особливості[ред.ред. код]

Структурні елементи міської інфраструктури:

  • Будівлі, будинкові блоки
  • Структура і містобудування: двори, квартали, міські райони; а також — місто, центр міста, околиці міста, промислова зона (в сучасну еру — бізнес-сіті).
  • Інфраструктура:

Зовнішні особливості[ред.ред. код]

Місто, в основному виступає в якості адміністративної одиниці державного устрою з відповідними на те ознаками:

  • Просторовими: місто, міська агломерація, регіон, край і країна.
  • Функціональними: економіка, фінанси, торгівля, політичні структури, соціально-побутові чинники, культура, спорт і т. д.
  • Політичними: міські і районні консультативні ради (по мірі необхідності — регіональні, міські ради, районно-квартальні самоврядні одиниці), можливість представлення урядових, державних управлінських структур
  • Населенням: етноси та мови, релігії, соціальні класи, вік та стать….

Географія[ред.ред. код]

Діловий центр Дніпропетровська

Часто міста розташовані на узбережжі й мають гавань або біля річки, що дає економічні переваги. Водні перевезення по річках і океанах були (і часто є) дешевшими та ефективнішими за дорожні перевезення на великі відстані.

Сучасні міста[ред.ред. код]

Сучасні міста діляться на малі (до 50 тис. жителів), середні (50-100 тис.), великі (100–250 тис.), надвеликі (250–500 тис.), найбільші (500 тис.—1 млн) і міста-мільйонери (понад 1 млн жителів). У 1980-х роках у світі налічувалося близько 220 міст-мільйонерів, найбільший — Мехіко (18 млн жителів, 1990). Поблизу багатьох великих міст виникають міста-супутники. Часто міста і міста-супутники об'єднуються, утворюючи агломерації, які можуть бути об'єднані в мегаполіси. На цей час найбільшим у світі мегаполісом є Токіо (більше 20 млн жителів).

Статус міста у різних країнах[ред.ред. код]

У різних країнах існує різний формальний та неформальний поділ на села та міста, а також поділ міст за величиною. В Україні розрізняються села, селища міського типу (неформально містечка) та міста. У англійській та іберійських мовах поширений триступеневий поділ на місто, містечко та село (англ. city, town, village; порт. cidade, vila, aldeia; ісп. ciudad, villa, pueblo). Інші романські мови мають лише двоступеневий поділ (фр. ville, village).

Болгарія[ред.ред. код]

У Болгарії слово «град» означає місто, слово «градче» може бути використане для невеликих міст або селищ. Надає та знімає статус територіальної одиниці Рада міністрів. З 2005 року введена норма, згідно з якою, щоб село стало містом, воно повинно мати розвинену соціальну і технічну інфраструктуру та населення понад 3500 осіб (у курортних містах — понад 1000). Деякі міста мають свій статус з історичних та культурних причин (Мелник з населенням 358 осіб), або з політичних причин (Правец, Каблешково та ін).

Найбільші міста: Софія, Пловдив, Варна

Італія[ред.ред. код]

В Італії місто називається città, іменник походить від лат. Civitas. Статус «міста» надається Президентом Республіки відповідним декретом. Найбільші і найважливіші міста в країні, такі як Рим, Мілан, Неаполь та Турин, називаються Aree metropolitane, бо вони містять кілька невеликих міст та містечок як свої райони. Герби міст мають вежу з золотою короною.

Канада[ред.ред. код]

Торонто — найбільше місто Канади

У Канаді, статус міста надається провінціями, причому, визначення і критерії міста у різних частинах країни істотно відрізняються. У Британській Колумбії та Саскачевані, містечко (town) може стати містом (city) після досягнення ним населення 5000 осіб[2][3], в Альберті, Нью-Брансвіку та Онтаріо ця границя виносить 10000 осіб[4][5].

У Манітобі міське поселення не може називатися містом (city), якщо населення не досягло 7500 жителів[6].Онтаріо має багато міст у звичайному значенні, але надає цей статус також типово сільським районам муніципалітетів, які були об'єднані у графства[Джерело?].

Нова Шотландія взагалі скасувала статус міста, замінивши його статусом регіонального муніципалітету. У Квебеку, раніше існував поділ на міста (cité) та містечка (ville), але був скасований і всім міським поселенням надано статус ville[Джерело?].

Польща[ред.ред. код]

Сучасна Варшава

У Польщі статус міста (пол. miasto) надається виключно адміністративними рішеннями центрального уряду. Більші міста утворюють окремий повіт (місто з правами повіту, пол. miasto na prawach powiatu), менші можуть бути міською гміною, або частиною місько-сільської гміни.

Містами з населенням понад 100 тисяч мешканців керують президенти міст, меншими — бурмістри. Обидві посади займають особи обрані на безпосередніх виборах.

Найбільші міста Польщі: Варшава, Лодзь, Краків, Гданськ, Познань, Вроцлав.

Португалія[ред.ред. код]

В португальській мові є традиційна різниця між містами (cidades) — та містечками (vilas). Ця різниця закріплена в законі[7] згідно з яким місто повинно мати:

  • Не менше 8000 виборців (приблизно 10 000 жителів)
  • Мінімум половину з таких послуг:
    • лікарню;
    • аптеку;
    • пожежну станцію;
    • театр або будинок культури;
    • музей;
    • бібліотеку;
    • готельні послуги;
    • початкову і середню школу;
    • громадський транспорт;
    • сад або міський парк.

В особливих випадках, поселенню може бути наданий статус міста, якщо воно має історичну, культурну або архітектурну значимість.

Росія[ред.ред. код]

У Росії статус міста визначається законодавством суб'єктів. При цьому виділяються два типи міст: регіонального (обласного, крайового, республіканського і т. д.) та районного значення. Так, наприклад, у Волгоградській області для визнання населеного пункту містом районного значення необхідно виконання наступних умов: населення не менше 10 тис. осіб, з них робітники, службовці та члени їх сімей повинні становити не менше 85 відсотків (формальні критерії); поселення повинно бути промисловим і культурним центром (оціночний критерій)[8]. Відповідно, для міст обласного підпорядкування вимоги вище. Однак, ці вимоги не є жорсткими. Так, невідповідність населеного пункту якому-небудь з критеріїв (в першу чергу формальним, особливо щодо кількості жителів) не несе за собою автоматичну втрату статусу міста, оскільки для цього потрібне прийняття відповідного нормативного правового акта (обласного закону); а незначні коливання населення цілком природні. Крім того, статус міста може відповідати інтересам будь-яких політичних сил (див. Магас — найменше місто Росії), бути даниною історії міста або його культурі (Чекалін, Верхоянськ).

У 1990-х роках в Російській Федерації було понад 1030 міст, в яких проживало 73% населення.

Франція[ред.ред. код]

У Франції поділ на міста (фр. ville) та село (фр. village, близько 50—2000 жителів)[9] має неформальний характер. Французи, зазвичай, суб'єктивно відрізняють місто, яке має більш ніж близько 10000 жителів (місто) і те, яке має менше 10000 (мале місто, фр. petite ville). Для великих міст може бути використаний термін метрополія або Grande Ville (велике місто).

Найбільші міста Франції: Париж, Марсель, Ліон, Тулуза.

Японія[ред.ред. код]

В Японії статус міста надається таким містечкам або селам, кількість мешканців яких перевищує 50 000 осіб. Проте цей статус не змінюється навіть за умови зменшення жителів міста. На відміну від містечок і сіл, міста не є складовими повітів, а на пряму підлягають префектурам, на території яких розташовані. Права міст визначені «Законом Японії про місцеве самоврядування» 1947 року.

Столиця Японії Токіо за офіційним статусом не є містом, а столичною префектурою. В той час, як кожен з 23 особливих районів Токіо мають статус і права як звичайне японське місто. Сьогодні в Японії нараховується 782 міста[10].

Україна[ред.ред. код]

В Україні населений пункт може отримати статус міста лише за окремим законом вищого законодавчого органу держави — Верховної ради України, якщо у населеному пункті проживає не менше 10 тисяч жителів, при цьому «переважна більшість» населення має бути зайнята у галузях поза сільським господарством. Такі міста як Берестечко й Угнів — налічують менше 2 тисяч жителів, а міста Прип'ять та Чорнобиль не мають постійного населення.

Інтродукція поняття «місто» на теренах України пов'язується лише при появі Магдебурзького права, оскільки зі створенням міської ради виник орган, що не мав аналога у селах[11]. Після війта та лави міська рада стала третім за важливістю органом міського самоврядування[12].

Данія[ред.ред. код]

Формально, термін «місто» в Данії застосовується до площ з кількістю жителів не менш 200, а відстань між сусідніми населеними пунктами до 200 метрів, називається «зоною міста».[13][14]

Швеція[ред.ред. код]

Швеція відмінила офіційний юридичний термін місто (швед. Stad) у 1971 році. Використовується тільки слово муніципалітет (швед. Kommun).

Нова Зеландія[ред.ред. код]

У Новій Зеландії, місцевими органами управління може бути оголошено містом, тільки якщо територія відповідає певним критеріям. Зокрема, «місто […] повинне мати мінімальну кількість населення 50.000, бути переважно міським по характеру, бути самостійним підрозділом і головним центром діяльності в рамках регіону».[15]

Ізраїль[ред.ред. код]

У Ізраїлі термін «місто» не є юридичним терміном.

Бразилія[ред.ред. код]

Великі міста та мегаполіси[ред.ред. код]

Малі та середні міста[ред.ред. код]

Довгострокове процвітання малих і середніх міст залежить від того, наскільки розвинена в ньому інфраструктура і наскільки вона готова взяти на себе навантаження нового основного виробництва. Що більше розвинена інфраструктура (допоміжне виробництво), то гнучкішою є вся економіка міста, тим на міцнішій основі базується його економічний розвиток і процвітання.

Міста і довкілля[ред.ред. код]

У ряді документів міжнародного рівня (Соціальна хартія міст — членів союзу Балтійських міст (Росток, 13 жовтня 2001); визначальні принципи стійкого просторового розвитку Європейського континенту (Ганновер, 7-8 вересня 2000); Стратегія європейського регіонального планування (Лозанна, Страсбург, 1988); Європейська хартія місцевого самоврядування (Страсбург, 15 жовтня 1985); Хартія «Міста Європи на шляху до стійкого розвитку» (Ольборзька хартія, Данія, 27 травня 1994); «Порядок денний Хабітат II» (Стамбул, 3-14 червня 1996); «Порядок денний на XXI ст». (Ріо-де-Жанейро, 3-12 червня 1992)) зазначено, що місто не має право експортувати проблеми і порушення рівноваги на зовнішнє середовище або в майбутнє. Всі проблеми мають врегульовуватися всередині міста або за певних умов виноситься на територіальні системи регіонального (національного) рівня.[16]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Герасимчук З. В., Середа О. В. Особливості типології міст як передумова ефективного стратегічного управління їх розвитком // Економічний форум Науковий журнал — 2012. — Вип. 1
  2. Local Government Act, Part 2 – Incorporation of Municipalities. British Columbia Queen's Printer. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-07. 
  3. The Cities Act, Part IV – Incorporation of Cities. Saskatchewan Queen's Printer. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-07. 
  4. Municipal Government Act, Part 4 – Formation, Fundamental Changes and Dissolution. Alberta Queen's Printer. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-07. 
  5. Municipalities Act. New Brunswick Queen's Printer. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-07. 
  6. Municipalities Act, Part 2 – Formation, Fundamental Changes and Dissolution. Province of Manitoba. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-08. 
  7. Law n.° 11/82 (Lei das designações e determinação de categoria das povoações), of June, 2nd (PDF). Процитовано 2010-05-16. 
  8. Стаття 1 Закону Волгоградської області від 7.10.1997 «Про адміністративно-територіальний устрій Волгоградської області» № 139-ОД
  9. INSEE.fr
  10. Перелік японських міст
  11. Kamińska K. Lokacje miast na prawie magdeburskim na ziemiach polskich do 1370 r.: studium historycznoprawne / Krystyna Kamińska. — Toruń : UMK, 1990. — 235 s. (с.: 142)
  12. М. Кобилецький. Функції та повноваження міських рад у містах України за Магдебурзьким правом // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2012, Вип. 55
  13. Salmonsens Konversationsleksikon; opslag: by
  14. Danmarks Statistik, Varedeklaration: Byopgørelsen pr. 1. januar
  15. Geographic Definitions, 2006 Census Information About Data, 2006 Census, Statistics New Zealand. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2010-01-26. 
  16. Кравченко Т. А. Світові тенденції розвитку міст і зарубіжний досвід вирішення проблем міського соціально-економічного розвитку. // Держава та регіони. Серія: Державне управління Науково-виробничий журнал — 2011. — № 4 ISSN:1813-3401 (с. 135–141)

Література[ред.ред. код]

  • Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945–1991 рр: Монографія / М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
  • Chandler, T. Four Thousand Years of Urban Growth: An Historical Census. Lewiston, NY: Edwin Mellen Press, 1987.
  • Patrick Geddes, City Development (1904)
  • Jacobs, Jane (1969). The Economy of Cities. New York: Random House Inc. 
  • Monti, Daniel J., Jr., The American City: A Social and Cultural History. Oxford, England and Malden, Massachusetts: Blackwell Publishers, 1999. 391 pp. ISBN 978-1-55786-918-0.
  • Lewis Mumford, The City in History (1961)
  • Reader, John (2005) Cities. Vintage, New York.
  • Robson, W.A., and Regan, D.E., ed., Great Cities of the World, (3d ed., 2 vol., 1972)
  • Rybczynski, W., City Life: Urban Expectations in a New World, (1995)
  • Smith, Michael E. (2002) The Earliest Cities. In Urban Life: Readings in Urban Anthropology, edited by George Gmelch and Walter Zenner, pp. 3-19. 4th ed. Waveland Press, Prospect Heights, IL.
  • Thernstrom, S., and Sennett, R., ed., Nineteenth-Century Cities (1969)
  • Arnold J. Toynbee, Cities of Destiny, New York: McGraw-Hill, 1967. Pan historical/geographical essays, many images. Starts with «Athens», ends with «The Coming World City-Ecumenopolis».
  • Max Weber, The City, 1921. (tr. 1958)
  • G. Andrusz, M. Harloe, I. Szelenyi (Hrsg): Cities after Socialism. Urban and Regional Change and Conflict in Post-Socialist Societies. Oxford 1996.
  • Leonardo Benevolo: Die Geschichte der Stadt. 7. Auflage Frankfurt 1993.
  • Frank Betker: «Einsicht in die Notwendigkeit!» Kommunale Stadtplanung in der DDR und nach der Wende (1945–1994), Beiträge zur Stadtgeschichte und Urbanisierungsforschung Bd. 3. Steiner Stuttgart 2005, ISBN 3-515-08734-6 (zur sozialistischen Stadt siehe S. 104-111)
  • Raimund Blödt, Frid Bühler, Faruk Murat, Jörg Seifert: Beyond Metropolis. Eine Auseinandersetzung mit der verstädterten Landschaft. Sulgen/Zürich 2006, ISBN 3-7212-0583-9.
  • Elisabeth Blum, Peter Neitzke: FavelaMetropolis. Berichte und Projekte aus Rio de Janeiro und São Paulo. bauverlag, Birkhäuser, 2004, ISBN 978-3-7643-7063-3.
  • Elisabeth Blum: Schöne neue Stadt. Wie der Sicherheitswahn die urbane Umwelt diszipliniert. Basel 2003, ISBN 3-7643-6250-2.
  • G. Curdes: Stadtstruktur und Stadtgestaltung. 2. Auflage. Stuttgart 1996.
  • Ernst Egli: Geschichte des Städtebaues, Bd. 1-3. 1959-67.
  • Evamaria Engel: Die deutsche Stadt im Mittelalter. München 1993.
  • Jean-Claude Golvin: Metropolen der Antike. Konrad Theiss Verlag GmbH, Stuttgart 2005, ISBN 3-8062-1941-9.
  • Matthias Hardinghaus: Zur amerikanischen Entwicklung der Stadt. Peter Lang, Frankfurt am Main 2004.
  • Dieter Hoffmann-Axthelm: Die dritte Stadt. Frankfurt 1993, ISBN 3-518-11796-3.
  • E. Isenmann: Die deutsche Stadt im Spätmittelalter. 1250–1500 — Stadtgestalt, Recht, Stadtregiment, Kirche, Gesellschaft, Wirtschaft. Stuttgart 1988.
  • Leopold Kohr. Probleme der Stadt. Gedanken zur Stadt- und Verkehrsplanung. Otto Müller, Salzburg, 2008. ISBN 978-3-7013-1154-5
  • Frank Kolb: Die Stadt im Altertum. München 1984.
  • Herbert Knittler: Die europäische Stadt in der frühen Neuzeit. Institutionen, Strukturen, Entwicklungen. Wien 2000.
  • Wolfgang R. Krabbe: Die deutsche Stadt im 19. und 20. Jahrhundert: eine Einführung. Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen 1989, ISBN 3-525-33555-5, 224 S. (= Kleine Vandenhoeck-Reihe 1543).
  • Le Corbusier: An die Studenten — Die «Charte d’ Athènes». Éditions de Minuit, Paris 1957 bzw. Rowohlt Taschenbuchverlag: rowohlts deutsche enzyklopädie Nr. 141, Hamburg 1962.
  • Karl Dietrich Hüllmann: Städtewesen des Mittelalters, I–IV. Bonn 1826–1829, Neudruck Aalen 1974
  • Lexikon der Kunst, Gerhard Strauss (Begr.), Leipzig, Seemann, verschiedene 5-7bändige Ausg., ca. 1968-94, u. a. alle Begriffe mit Stadt…
  • Elisabeth Lichtenberger: Die Stadt. Von der Polis zur Metropolis. Wissenschaftliche Buchgesellschaft Darmstadt 2002.
  • Martina Löw: Soziologie der Städte. Frankfurt am Main, 2008.
  • Nikolaus Pevsner, Hugh Honour, John Fleming: Lexikon der Weltarchitektur. Mit einer umfassenden Bibliographie und einem Ortsregister der Abbildungen. 3., aktualisierte und erw. Auflage. 1992.
  • Cord Meckseper: Kleine Kunstgeschichte der deutschen Stadt im Mittelalter. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 1982, ISBN 3-534-08579-5.
  • Alexander Mitscherlich: Die Unwirtlichkeit unserer Städte. Frankfurt am Main, 1965.
  • A. Montanari, G. Curdes, L. Forsyth (Hrsg.): Urban Landscape Dynamics. A Multi-Level Innovation Process. Aldershot (UK) 1993.
  • Werner Müller: Dtv-Atlas zur Baukunst, Bd. 1-2. 13. bzw. 12. Auflage. 2002.
  • Wolfgang Müller: Städtebau. 4., neubearb. Auflage. 1999.
  • Lewis Mumford: Die Stadt, Geschichte und Ausblick. (The city in history) Band 1 und 2, dtv, München 1979,1980. ISBN 3-423-04326-1.
  • Franz Oswald, Peter Baccini: Netzstadt. Einführung in das Stadtentwerfen. Basel/Boston/Berlin 2003.
  • Franz Oswald, Nicola Schüller (Hrsg.): Neue Urbanität. Das Verschmelzen von Stadt und Landschaft. Zürich 2003.
  • Philipp Oswalt (Hrsg.): Schrumpfende Städte. Städtischer Wandel im Zeichen von Postfordismus und Globalisierung. Hatje Cantz Verlag 2004.
  • Hermann Rafetseder: Stadterhebungen in Österreich seit 1945 (Voraussetzungen, äußere Umstände und Hintergründe von Stadt- und Markterhebungen). In: Pro civitate Austriae. H. 7 (1988), S. 13-59.
  • Sabine Rahmsdorf: Stadt und Architektur in der literarischen Utopie der frühen Neuzeit. Winter, Heidelberg 1999. — 345 S.: Ill.(Beiträge zur neueren Literaturgeschichte; [Folge 3], Bd. 168)
  • Jürgen Reulecke, Clemens Zimmermann (Hrsg.): Die Stadt als Moloch? Das Land als Kraftquell?. Wahrnehmungen und Wirkungen der Großstädte um 1900. Basel, 1999, Stadtforschung aktuell; 76), ISBN 3-7643-6038-0.
  • Werner Rietdorf (Hrsg): Auslaufmodell Europäische Stadt? Neue Herausforderungen und Fragestellungen am Beginn des 21. Jahrhunderts. Verlag für Wissenschaft und Forschung, Berlin 2001, ISBN 3-89700-310-4.
  • Klaus Ronneberger, Stephan Lanz, Walther Jahn: Die Stadt als Beute. Dietz, Bonn 1999.
  • Thomas Sieverts: Zwischenstadt. Zwischen Ort und Welt, Raum und Zeit, Stadt und Land. Vieweg, Braunschweig 1997, ISBN 3-528-06118-9.
  • Jens Wassermann: Die Region Hannover — Regionale Kooperation vor dem Hintergrund einer institutionalisierten Gebietskörperschaft. VDM Verlag Dr. Müller, Saarbrücken 2007, ISBN 978-3-8364-5577-0.
  • (рос.) Лаппо Г. М. География городов. — М.: Мысль, 1971.

Посилання[ред.ред. код]


Земля Це незавершена стаття з географії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.