Софія

Софія
Герб Софії	Прапор Софії
Основні дані
	42°41′51″ пн. ш. 23°19′20″ сх. д. / 42.697639° пн. ш. 23.322250° сх. д.Координати: 42°41′51″ пн. ш. 23°19′20″ сх. д. / 42.697639° пн. ш. 23.322250° сх. д.
Країна	Болгарія
Населення	▲ 1 228 282 (на 31 грудня 2014)
Агломерація	1 316 557
Площа міста	492 км²
Густота населення	2 496 осіб/км²
Поштові індекси	1000
Телефонний код	(+359) 2
Часовий пояс	UTC+2, влітку UTC+3
Висота над рівнем моря	500–800 м
Міська влада
Веб-сторінка	sofia.bg
Мер міста	Йорданка Фандикова
	; Софія
	Софія у Вікісховищі

Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Софія (значення).

Вид на частину середмістя Софії. На передньому плані — Орлов міст.

Софі́я (болг. Со́фия) — місто-столиця і головний культурний та економічний центр країни Болгарії; ще в 1879 році місто було оголошене столицею. Місто має міжнародний аеропорт. В місті проживає понад 1,27 млн мешканців. Удень, за деякими оцінками, населення становить 2 500 000 людей.

Історія[ред. • ред. код]

Антична Сердика — Ротонда Святого Георгія і руїни резиденції імператора Костянтина I Великого

У VIII столітті до н. е. на місці попередньої неолітової стоянки виникло фракійське місто. Римляни, що захопили його в I столітті нашої ери, дали йому назву Сердика по імені місцевого фракійського племені. У I–IV століттях Сердика — столиця римської провінції Фракія. Це було улюблене місто імператора Костянтина I Великого (306–337) Імператорський двір довгі роки перебував тут і звідси управляв імперією. Історія зберегла слова імператора: «Сердика це мій Рим», спочатку він хотів влаштувати тут столицю Римської імперії — «Новий Рим», але стратегічне місце Візантії все-таки перемогло. В результаті релігійної реформи імператора Костянтина I, Сердика стала також місцем перебування єпископа. Тут в 343 в соборі св. Софії відбувся Сердикійський собор, який церква розглядає і як продовження I Нікейського собору. У 357 римський історик Амміан Марцеллін визначив місто як «велике і неприступне».

У V–VI століттях під час великого переселення народів місто переживає нашестя гунів, готів і інших варварських племен. В середині VI століття, під час правління імператора Юстініана I Великого (527–565), Сердика відроджується як важливий адміністративний центр Візантійської імперії під ім'ям Триадиця. Тільки у релігійному відношенні місто було підпорядковане архиєпископству, центром в місті Охриді, де народився сам імператор Юстініан.

Собор Святої Софії (VI ст.)

З 809 року місто увійшло до складу болгарської держави під назвою Средець (від лат. Serdica ст.-слов. Срѣдьць). Після відновлення болгарської держави в 1185 єпископ Средеця зводиться в сан митрополита. З кінця XIV століття по 1870-і роки місто, як і вся країна, перебувало під османською владою. Ще в XII–XIII вв. місто в спілкуванні називали Софією, за іменем головного храму — кафедральною св. Софії. (Заснована в першій половині IV ст., сучасна будівля сходить до кінця того ж століття, добудовувалося кілька разів). Проте в офіційних документах під цією назвою місто з'являється лише в кінці XIV століття.

Під час османського владицтва місто стає важливим центром імперії. Тут міститься резиденція бейлербея Румелії, що править європейською територією Османської імперії і, таким чином, місто стало найважливішим, після Константинополя, османським містом в Європі. Разом з тим в Софії розвивалася культурна діяльність болгар — Софійська літературна школа XVI ст; «Мала свята гора» — навколо міста було кільце із понад 50 монастирів, з яких понад 20 існують досі. Важливий центр визвольного руху.

У 1873, після судового процесу, що пройшов тут же, в околицях Софії був страчений болгарський національний герой Васил Левський.

Після звільнення від турецької влади і відродження болгарської держави Софія стає столицею (1879). Першочергова заслуга в цьому належить професорові Харківського університету болгарському історикові Марину Дринову, що брав діяльну участь в створенні нової держави (представники Австро-Угорщини виступали за те, щоб зробити столицею Велико Тирново). В результаті цього кількість жителів Софії росте дуже швидко в порівнянні з іншими болгарськими містами, в основному внаслідок внутрішньої міграції.

Культура[ред. • ред. код]

Національний палац культури

Національний театр Івана Вазова

Храм-пам'ятник Олександра Невського (1904–1912)

Театри[ред. • ред. код]

Болгарський національний театр опери і балету
Театр Болгарської армії
Національний театр Івана Вазова
Національний палац культури
Столичний ляльковий театр

Музеї[ред. • ред. код]

Національний історичний музей Болгарії
Національний церковний історико-археологічний музей
Національний етнографічний музей
Національний музей «Земля і люди»
Національний музей природознавства
Національний музей військової історії в Софії
Музей історії фізичної культури і спорту
Археологічний інститут і музей

Пам'ятники культури, мистецькі заклади[ред. • ред. код]

Резиденція болгарських царів Врана
Собор Святої Софії (VI ст.)
Боянська церква (XI ст.)
Храм-пам'ятник Олександра Невського (1904–1912)
Ротонда Святого Георгія (VI ст.)
Храм Святої Параскеви
Храм Святої Неділі
Храм Святого Миколи Чудотворця
Чорна мечеть (XVI ст.)
Національна галерея зарубіжного мистецтва
Національна художня галерея Болгарія
Національна музична академія
Національна бібліотека святих Кирила і Мефодія
Пам'ятник Олександру II
Буюк Джамі

Панорама міста[ред. • ред. код]

Софія — панорама з Національного палацу культури

Транспорт[ред. • ред. код]

Станція софіївського метро

Софія є найважливішим центром залізничного сполучення Болгарії. В місті розташовано 8 залізничних станцій (Центральний Залізничний Вокзал, София-Север, Илиянци, Подуене, Искър, Захарна фабрика, Горна Баня и Надежда). Нещодавно був відкритий і новий Центральний автовокзал. Також функціонує міжнародний аеропорт.

В системі міського громадського транспорту діють автобуси, трамваї, тролейбуси.

Докладніше: Софійський тролейбус та Софійський метрополітен

28 січня 1998 було відкрито метро, яке наразі має 8 станцій. 7 вересня 2009 повністю відкрилася для пасажирів єдина лінія метрополітену, будівництво якої велося з кінця 1970-х років. Останньою була введена в експлуатацію ділянка глибокого залягання в центральній частині міста. Її протяжність — 2,3 кілометра. Вона з'єднала між собою три станції: станції «Сердика»/«Света Неделя», «Софійський університет» і «Стадіон Васил Левські». Завдяки перегону «Сердика»—"Стадион Васил Левські" були сполучені між собою побудовані раніше периферійні ділянки першої лінії Софійського метрополітену. І тепер дорога між районами на південному сході і північним заходом болгарської столиці займає близько 20 хвилин замість кількох годин при користуванні наземним транспортом в години пік.

Софія й Україна[ред. • ред. код]

У Софії в 1889—95 жив, працював і похований М. Драгоманов; 1911 виступала українська театральна трупа О. Суходольського. У 1918—21 діяло посольство УНР (посол О. Шульгин, згодом Ф. Шульга); 1919—20 дипломатична місія УНР видавала журнал «Украинско-Български Преглед» (ред. П. Сікора і Ю. Налисник). По першій світовій війні у Софії виникла невеличка українська колонія, переважно ветеранів Армії УНР. Тут мали осідок централі українських товариств: Української Громади в Болгарії, Українського Об'єднання в Болгарії, а з 1934 — Союзу Українських Організацій у Болгарії.

З 1920 в Софії діяло Болгарсько-Українське Товариство (гол. І. Шишманов), у 1920-х роках нечисленна Українська Студентська Спілка, руханкове товариство «Січ» тощо, — усіх ліквідовано по Другій світовій війні. У Софії 1921—63 працював скульптор М. Паращук. Після 1945 — жваві культурні зв'язки між Софією і Києвом (гастролі київських солістів, виставки образотворчого мистецтва).

13 грудня 1992 у Софії перебував з офіційним візитом міністр закордонних справ України Анатолій Зленко. 1996 року в Софійському університеті почали викладати українську мову (проф. Іван Стоянов).