Російська православна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Російська Православна Церква)
Перейти до: навігація, пошук
Російська православна церква
Храм Христа Спасителя
Кафедральний собор Христа Спасителя, Москва
Засновники Іона Московський
Дата заснування 1589 (офіційна)
Автокефалія/автономія проголошена 1448 розкольницький відрив від Київської митрополії
Автокефалія/автономія визнана Константинопільським Патріархатом в 1589 р.
Нинішній предстоятель Патріарх Московський і всієї Русі Кирил
Центр Москва (1448-1721);

Санкт-Петербург (1721-1917);
Москва (з 1917)
Кафедральний собор Храм Христа Спасителя
Основна юрисдикція Росія Росія,
Україна Україна,
Білорусь Білорусь,
Молдова Молдова,
Азербайджан Азербайджан,
Казахстан Казахстан,
Киргизстан Киргизстан,
Латвія Латвія,
Литва Литва,
Таджикистан Таджикистан,
Туркменістан Туркменістан,
Узбекистан Узбекистан,
Естонія Естонія,
Японія Японія[1],
КНР КНР[1]
Літургічна мова Церковнослов'янська та інші мови (у тому числі українська[2])
Церковний календар юліанський, подекуди новоюліанський
Єпископів 214
Єпархій 164
Монастирів 788
Парафій 30 142
Священиків 28434 (без урахування 3625 дияконів)
Офіційний сайт http://www.patriarchia.ru/ua/
Ця стаття є частниною серії статей про народ
Росіяни
Coat of Arms of the Russian Federation.svg

Культура
Література • Музика • Мистецтво
Кінематограф • Кухня • Танець • Спорт

Російська діаспора
 Німеччина• США • Україна

Етнографічні групи росіян
Козаки • Помори • Липовани

Релігія
Православ'я: Російська православна церква
Старообрядництво
Католицизм: Російська греко-католицька церква
Протестантизм
Іслам
Іудаїзм

Мови
Російська мова • Українська

Інші статті
Знамениті росіяни • Історія

Російська православна церква (рос. Русская православная церковь, коротко РПЦ; інше офіційне найменування — Московський Патріархат[1], коротко МП; самопроголошується як  — Руська православна церква[3][4]; до 1920-х офіційна назва — Правосла́вна росі́йська це́рква, рос. Православная российская церковь, в 1926–1943 — Помісна Російська православна церква), з моменту самопроголошення у 1448 році —автокефальна помісна православна церква, найбільша з сучасних православних церков. Займає п'яте місце в диптиху автокефальних православних церков.

Найвищі керівні органи відповідно статуту — Помісний собор, Архієрейський собор та Священний Синод на чолі з предстоятелем церкви, патріархом Московським і всієї Русі[1]. Патріархом сьогодні є святійший Кирил (Гундяєв).

РПЦ самопроголошує, що під її винятковою канонічною юрисдикцією перебувають усі країни колишнього Радянського Союзу за винятком Грузії та Вірменії[5]. Це право заперечується іншими автокефальними православними церквами — церквами Молдови та Естонії, а також канонічно ізольованими православними церквами стосовно України та Білорусі.

Членство РПЦ[ред. • ред. код]

У межах СРСР, РПЦ у 1971 налічувала 71 єпархію (з цього числа 16 без правлячих єпископів) та 63 діючі єпископи (у тому числі, крім патріарха, 6 митрополитів, 27 архієпископів та 29 єпископів). У 1966 діяло приблизно 7 500 церков та така ж кількість духовенства РПЦ. Число вірних РПЦ ймовірно становить 50 — 100 млн[6]. Поза межами СРСР до РПЦ належать: Західно-Європейський Екзархат (4 єп.) з осідком у Лондоні, Центрально-Європейський Екзархат (4 єп.) з осідком у Східному Берліні, Екзархат Центральної та Південної Америки (1 єп.) з осідком у Буенос-Айресі й управління парафіями РПЦ у Канаді (1 єп.) з осідком в Едмонтоні; парафії у США, духовні місії у Святій Землі, і постійне представництво при Світовій Раді Церков у Женеві. З-поміж російських закордонних Церков (до них належить чимало українців), у порозумінні з Московським центром, перебуває Автокефальна Православна Церква в Америці (раніше митрополія Російської Православної Церкви в Америці), натомість цілковито відокремлена від Московської патріархії т. зв. «Зарубежная» Російська Православна Церква.

Офіційні органи РПЦ[ред. • ред. код]

Офіційний орган Московської патріархії — місячник «Журнал Московської Патріархії» (рос. Журнал Московской Патриархии). Крім принагідних книг, збірок (у тому числі неперіодичних збірок духовних академій під назвою «Богословские Труды»), РПЦ видає місячник «Православний Вісник» (орган екзарха всієї України) та за кордоном «Stimme der Orthodoxie» (орган Центрально-європейського екзархату).

Духовні семінарії[ред. • ред. код]

РПЦ має дві духовні академії: Московську (в Загорську) та Ленінградську — і три духовні семінарії: в Загорську, Ленінграді й Одесі. У всіх згаданих богословських школах у 1973 вчилося приблизно 500 студентів. Крім того, у Загорську діють заочні богословські курси.

Історія РПЦ[ред. • ред. код]

Докладніше: Руська православна церква

Свою історію РПЦ виводить від хрещення Русі у 10 ст. Проте існування цієї Церкви починається після нападу монголів на Київ 1240, коли загинув київський митрополит Іосиф, а 1299 київський митрополит Максим переніс свою резиденцію (церковно-слов'янською — «сидалище») поближче до володарів Золотої Орди, до Володимира над Клязьмою, в ці часи засновується Сарайська єпархія, навертаються до православ'я ординські князі та знать. Наступні митрополити перебували у Москві, що стала центром збору дані в ординському улусі. Разом із зміцненням Московії, її митрополити намагалися позбутися залежності від Константинопольського патріарха, у юрисдикції якого й далі залишалася Київська митрополія.

Відрив Московської православної церкви від Грецької православної церкви[ред. • ред. код]

Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 р. поставленням Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично — Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха. Через 10 років московський собор виразно маніфестував відрив МПЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східно-словянських церков-митрополій: Київської (українсько-білоруської) і Московської (великороської). Наступник Іони Феодосій вже іменувався митрополитом «Московським (а не „Київським“) і всієї Великої Росії».

Порвавши зв'язок з центрами східного християнства, Московська православна церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік (1448–1589) перебувала в схизмі. У кінці 15 ст., коли Москва частково звільнилася від підлеглості Золотій Орді, створюється концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православ'я. Цьому сприяв і занепад Константинополя у 1453, а ще перед тим спроба поєднання Східних і Західних церков (Флорентійська унія 1439), коли в Москві не прийняли прихильника унії, київського митрополита Ісидора. На цьому релігійно-обрядовому ґрунті розгорівся військовий конфлікт між Московським князівством та Новгородською республікою, коли після смерті в 1470 році арієпископа Великоновгородського та Псковського новгородці звернулись до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм нового архієпископа, то великий князь московський Іван ІІІ сприйняв це як наступ на його канонічну територію й удерся в 1471 р. до Новгородської республіки, після «Шелонської битви (14.07.1471 р.)» підписано «Коростинскій мир», за умовами якого Іван ІІІ «примушував ставити архієпископа на Москві». Концепцію теорії III Риму в Москві сформульовано в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що деякі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського князя; що два передніші Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути» і негоже йому чинити насилля над «правовірними». Князя почали вважати за голову Церкви, що особливо виявилося від царювання Івана Грозного.

Ув'язнення Борисом Годуновим Патріарха Ієремії ІІ (Траноса)[ред. • ред. код]

Московська православна церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії, яке дістала так. Правитель держави Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Ієремії ІІ (Траносу) переїхати з захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті — Москві — власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «древній столиці» — Владимирі-на-Клязьмі. Коли Ієремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання неканонічному Московському митрополиту титулу Патріарха. Цікаво, що ієрархи Московської Митрополії навіть не спілкувалися у вирішенні цих питань. Зрештою, під тиском мирської влади та обставин (після піврічного утримання у Москві в неволі у 1588 році), Патріарх Ієремія погодився на умови Бориса Годунова.

У липні 1948 року в Москві урочисто відзначали 500-річчя автокефалії Російської Православної Церкви. До ювілею була приурочена Нарада Голів і представників помісних Православних Церков (спочатку керівництво СРСР задумувало захід як вселенський собор «для вирішення питання про присвоєння Московської Патріархії титулу Вселенської»[7]), яке засудило екуменічний рух і унію як знаряддя експансії папізму[8]. Однак на нараду не прибули предстоятелі Східних грецьких патріархатів.

Створення патріархату Московською церквою[ред. • ред. код]

Докладніше: Патріарх Московський і всієї Русі

Посли Московії сплатили хабар вселенському патріарху Діонісію у розмірі «сорок сороків хутра та 200 золотих червінців» за отримання Томосу проголошення Московської Патріархії замість Київської Митрополії (див. «Київський Патріархат»). Цей антиканонічний акт був помічений чесними теологами та сумлінними священиками, оскільки на отримання такого документу як «Томос» необхідний був історичний факт проповіді святого апостола Андрія не на теренах Київської землі, але в Москві. До того ж через акт симонії відбулося церковне судилище проти вселенського патріарха Діонісія, за рішенням якого з нього був знятий священичий сан (став як «розстрига»), він був позбавлений посади «вселенського патріарха», і в якості простого монаха був ув'язнений в монастир до кінця свого життя. Але отриманим у незаконний спосіб документом "Томос" стали користуватися в Московії проти Київської митрополії на реалізацію ідеології Третього Риму. У 1589 р. Московська церква стала патріархатом, але це не змінило її залежності від царської влади. В 1686 році Московська церква добивається поставлення на Київську кафедру князя Четвертинського та за «подарунки» турецькому візиру перепорядковує собі частину давньоруської Київської митрополії, Чернігівську та Київську єпархії.[9]. Цей акт був потім скасований Патріархом Григорієм VII в 1924 році, коли він видав Томос про визнання Польської православної церкви, в якому зазначив:

«Перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії та Православних Митрополій Литви та Польщи, залежних від неї, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулось не по предписаним канонічним правилам, також не було дотримано все те, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, котрий носив титул Екзарха Вселенського Престолу»[10]

Десятий з російських патріархів, Адріян, помер 1700, після нього нового не поставлено, і понад 200 років Російська (Московська) церква не була патріархією.

Православна російська церква Санкт-Петербурзького синоду[ред. • ред. код]

1721 році патріархат ПРЦ замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деградацію ПРЦ, яка стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його обер-прокурор, світський державний достойник, що його називали «царським оком». Щойно 1917 російська церква позбулася, але на дуже короткий час, підлеглості світській владі.

Будівля Сенату та Святійшого Правлячого Синоду в Санкт-Петербурзі

Список обер-прокурорів Святійшого синоду, що очолювали ПРЦ[ред. • ред. код]

  1. Болтін Іван Васильович (19. 06.[11] 1722 — 11. 05. 1725)
  2. Баскаков Алєксєй Петрович (11. 05. 1725 — 02. 12. 1730)[12]
    • гвардії капітан Раєвский (назначений 14. 07. 1726 «прокурором»[13])[14]
    • Далі, до 1740 року, обер-прокурорів Святійшого Синода не призначали
  3. Кречетніков Нікіта Семенович (03. 11. 1740 — 1741[15])
  4. Шаховськой Яків Петрович (31. 12. 1741 — 29. 03. 1753)
  5. Львов Афанасій Іванович (18 декабря 1753 — 17 апреля 1758)
  6. Козловський Алєксєй Семьонович (17. 04. 1758 — 09. 06. 1763)
  7. Мелісіно Іван Іванович (10. 06. 1763 — 24. 10. 1768)
  8. Чебишов Петро Петрович (24. 10. 1768 — 07. 05. 1774)
  9. Акчурін Сергій Васильович (12. 05. 1774 — 28. 06 1786)
  10. Наумов Аполос Іванович (28. 06. 1786 — 26. 07 1791)
  11. граф Мусін-Пушкін Алєксєй Іванович (1791—1797)
  12. князь Хованський Василь Олексійович (1797—1799)
  13. граф Хвостов Дмитро Іванович (1799—1802)
  14. Яковлєв Олександр Олексійович (31. 12. 1802 — 07. 10. 1803[15])
  15. князь Голіцин Олександр Миколайович (21. 10. 1803 — 24. 10.[16] або 19 листопада[15] 1817; до травня 1824 року — Міністерство духовних справ та народної освіти Російської імперії.
  16. князь Мещерський Петро Сергійович (24. 11. 1817 — 02. 04. 1833)
  17. дійсний тайний радник Нєчаєв Степан Дмитрович (1833 — 25. 06. 1836)
  18. граф Протасов Микола Олександрович (24. 02. 1836 — 16. 01. 1855)
  19. Карасєвський Олександр Іванович (25. 12. 1855 — 20. 09. 1856)
  20. граф Толстой Олександр Петрович (20. 09. 1856 — 28. 02. 1862)
  21. Ахматов Олексій Петрович (з березня 1862 — по червень 1865)
  22. граф Толстой Дмитро Андрійович (23. 06. 1865 — 23. 04. 1880)
  23. Побєдоносцев Констянтин Петрович (24. 04. 1880 — 19. 10. 1905)
  24. князь Оболєнський Олександр Дмитрович (20. 10. 1905 — 04. 04. 1906)
  25. князь Ширінський-Шихматов Олексій Олександрович (26 апреля — 9 июля 1906)
  26. Ізвольський Петро Петрович (27 .06. 1906 — 05. 02. 1909)
  27. Лук'янов Сергій Михайлович (05. 02. 1909 — 02. 05. 1911)
  28. Саблєр Володимир Карлович (02. 05. 1911 — 04. 07. 1915)
  29. Самарін Олександр Дмитрович (05. 07. 1915 — 26. 09. 1915)
  30. Волжин Олександр Миколайович (01. 10. 1915 — 07. 08. 1916)
  31. Раєв Микола Павлович (30. 08.[17] 1916 — 03. 03. 1917)
  32. Львов Володимир Миколайович (03. 03 1917 — 24. 07. 1917)
  33. Карташов Антон Володимирович (25. 07. — 05. 08. 1917).

Експансія ПРЦ[ред. • ред. код]

У своїй експансії ПРЦ, використовуючи політичну могутність держави, поширила свої впливи на єпархії Київської митрополії, особливо після підписання «березневих статей 1654 р.» (Переяславської угоди). Київська митрополія боронилася проти цього, воліючи залишитися в юрисдикції Константинопольського патріарха. Проте 1686 приєднання Київської митрополії до Москви стало доконаним фактом. Освічене духовенство переведено з Київської митрополії до Москви, пізніше — до Петербурга, де воно працювало у церковній адміністрації, шкільництві, проповідництві тощо. Місіонери ПРЦ охрещували інородців на півн. і півд.-сх. Европейської Росії та в Сибіру. ПРЦ поширила свої впливи і на Америку, де з 1870 існує єпархія єпископа алеутського і аляскінського.

ПРЦ, а з 1943 року РПЦ за СРСР[ред. • ред. код]

За радянською конституцією церква в СРСР відокремлена від держави, проте ПРЦ (як й ін. рел. групи) є під пильним контролем держави через Раду у справах релігій при Раді Міністрів СРСР (від 1943 до 1965 — у справах РПЦ) та уповноважених Ради, які прикріплені до респ. рад мін. та область виконавчих комітетів. Діяльність РПЦ обмежена відправами у храмах служб і треб і не може виявлятися поза церквами у місіонерській, проповідницькій, навчальній, харитативній чи гром.-політ. ділянках (за винятком т. зв. «патріотичної» діяльності РПЦ, зокрема за кордоном). Церква позбавлена права власності на храми та начиння, які держава дає за відповідним договором у користування т. зв. «двадцяток» і їхніх виконавчих комітетів, складених з мирян, які піклуються госп. справами парафії, «наймають» «служителя культу» тощо. Як «двадцятки», так і всі «служителі культу» (єп. і свящ.) підлягають реєстрації в держ. органах; розривом «договору» на оренду церк. будинку чи «зняттям» «двадцятки» або свящ. з реєстрації влада може припинити леґальну (поза офіц. РПЦ, в СРСР діють у підпіллі окремі групи вірних) діяльність парафії. Попереднього дозволу влади вимагають також церк. собори, синоди та конференції, а також різні прилюдні церк. обряди поза церк. огорожею. Свящ. заборонено навчати дітей і підлітків релігії, а організоване навчання релігії особам понад 18 pp. допускається лише за дозволом влади, у кількох духовних школах.

Володіння ПРЦ (РПЦ)[ред. • ред. код]

ПРЦ скупчувала колись у своєму володінні величезні зем. маєтності. У зв'язку з цим розросталося ч. духовенства, світського й чернечого. Багатство церкви держава обмежувала забороною набувати нові землі (1649), створенням короткотривалої контрольної установи (Монастирського приказу) тощо. Назрівав конфлікт, що виявився особливо за патріарха Нікона (1652 — 58), який намагався зміцнити становище і вплив церкви. Його заходи закінчилися невдачею та засланням його самого. Також натрапили на гострий опір його намагання ввести реформи у церк.-обрядові справи. Прихильники старовини (Старообрядці, старовіри) виступили проти виправлень церк. книг і обрядів. Жорстокі переслідування не зламали опозиції, але змусили старообрядців рятуватися переселенням у відлюдні місцевості за межі Московщини, частково й на укр. та білор. землі. Туди ж рятувалися від переслідувань послідовники й ін. рел. груп.

Русифікація народів у ПРЦ (РПЦ)[ред. • ред. код]

ПРЦ посилювала русифікацію приєднаних до Росії народів і церков (на поч 19 ст. підпорядковано Грузинську Православну Церкву, яка відновила свою автокефалію лише по революції 1917, незаконне насильне приєднання Білоруської Греко-Католицької Церкви та Української Греко-Католицької Церкви Полоцьким собором з нав'язуванням російської мови в житті католиків Білорусі та України, і т.п.). Зокрема Київській митрополії заборонено було плекати традиційну богослужбову мову, обряди, звичаї і наказано (1720) українським друкарням, щоб у їхніх виданнях «жодної різниці і особливого наріччя не було», а згодом від духовенства вимагалося виголошувати церковно-слов'янські тексти з російською вимовою.

Під зовнішнім обезличенням ПРЦ, у масі вірних не вгасало релігійне піднесення і прямування до християнської досконалості, що виявилося у містичних течіях, які заперечували панівну церкву, і в чинах тих подвижників, що належали до ПРЦ. Церква прославилася багатьма святими; між ними дехто, як Сергій Радонезький († 1392) та Серафим Саровський († 1833) шановані і поза російськими землями. Ці подвижники здебільша оселювалися у найдальших і найнесприятливіших околицях імперії, зокрема на Соловецьких островах Білого моря (1429). Інші вдавалися до надзвичайних виявів своєї релігійности, наприклад юродиві (Максим Моск., Іоан Устюзький та ін.).

Освітній рівень духовенства[ред. • ред. код]

Вадою ПРЦ був низький освітній рівень духовенства, яке у XV–XVI ст. зазвичай неспроможне було виголошувати проповіді. Щоб зарадити цьому, спроваджувано з закордону вчених богословів, серед них у першій половині XVI ст. Максима Грека (Михайло Триволіс), який перекладав церковні, книги з грецької мови. Серед численного духовенства, спроваджуваного з України з XVII ст., були й такі визначні учені, як Стефан Лаврський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович та ін.

З XIX ст. дуже поліпшився освітній рівень російського духовенства; у царській Росії високу освіту давали 4 духовні академії (у Києві, Москві, Петербурзі й Казані), середню — численні (59) духовні семінарії, а нижчу — духовні училища, яких було близько 200. Ця мережа духовних шкіл існувала до 1918 р.

Релігійна мережа[ред. • ред. код]

Релігійна мережа Російської православної церкви у країнах, станом на 01.01.2012:

Країна Єпархій Парафій Монастирів Духовних навчальних закладів
Росія [18] 100 13119 429 59
Україна [19] 46 12340 191 20
Білорусь [20] 11 1567 33 6

Критика[ред. • ред. код]

Критикується за екуменічну[21], комерційну[22][23] і політичну[24] діяльність. Перебуває в затяжному юрисдикційно-канонічному конфлікті з першою по честі Константинопольською православною церквою[25][26][27].

Ця церква зазнавала критики в усі часи, зокрема й власними співвітчизниками:

"Наша московська церква, аби мати від держави гарантії свого існування та поступок, беззастережно віддала себе в рабство державі. Вказані в державних карних законах види примусу та насильства — це єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка й сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством та фальшем (брехнею), яку наша держава не лише визнає, а й підтримує. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклад документів Вселенських Соборів. Вся оборонна й наступальна діяльність нашої церкви — це суцільне шахрайство, фальш і брехня, які чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка пильнує, аби хтось не викрив всіх тих шахрайств... Наша московська церква визнає за основу саму зверхність держави над церквою та потребу державного керування церквою. Ця засада записана в наших державних та церковних законах". [28] [29]
Див. також: Тютюновий скандал та Pussy Riot

Див. також[ред. • ред. код]

Примітки[ред. • ред. код]

  1. ↑ а б в г Статут Руської Православної Церкви, Гл. I
  2. ↑ В Украинской Православной Церкви начинают работу над переводами богослужения на украинский язык(рос.)
  3. ↑ Офіційний сайт Руської Православної Церкви / Патріархія.ru
  4. ↑ Статут УПЦ
  5. ↑ Устав Русской Православной Церкви (рос.)
  6. ↑ Russia (International Religious Freedom Report 2007) (англ.)
  7. ↑ Цит. із звіту СДРПЦ до ЦК ВКП(б) щодо підсумків роботи за 1946 рік (14 лютого 1947 р.) за: Лисовой Н. Н. Русская Церковь и Патриархаты Востока. Три церковно-политические утопии XX века. // «Религии мира. История и современность». 2002. М., «Наука», стр. 151. (рос.)
  8. ↑ Деяния Совещания
  9. ↑ В. Бурега «Присоединение Киевской Митрополии к Московскому Патриархату: Как это было» [1]
  10. ↑ Цит. по: Ігор (Ісіченко), архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. Б. м.: Видавництво «Акта», 2008. С. 305. См. так же: Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Мюнхен, 1964. С. 113–116.
  11. ↑ Всі дати по юліанському календарю.
  12. ↑ Дати перших 2-х обер-прокурорів по: Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801–1917. СПб.: Наука, 1998, Т. 1, стр. 135.
  13. ↑ Государственность России. М., 2001, кн. 4, стр. 109.
  14. ↑ Іноді включається в список обер-прокурорів — можливо, помилково.
  15. ↑ а б в Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801–1917. СПб.: Наука, 1998, Т.1, стр. 135.
  16. ↑ Д. Н. Шилов. Государственные деятели Российской империи. СПб., 2002, стр. 186.
  17. ↑ Д. Н. Шилов. Государственные деятели Российской империи. Главы высших и центральных учреждений. 1802–1917. СПб., 2002, стр. 620
  18. ↑ Число религиозных организаций, зарегистрированных в Российской Федерации, на 1 января 2012 г.
  19. ↑ Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2012 р.)
  20. ↑ Религиозные организации, зарегистрированные Уполномоченным по делам религий и национальностей (по состоянию на 1 января 2012 г.)
  21. ↑ ОБРАЩЕНИЕ ко всем архипастырям, пастырям, клирикам, монашествующим и всем верным чадам Святой Православной Церкви (рос.)
  22. ↑ Церкви припомнили льготный период (рос.)
  23. ↑ Глава Исламского комитета России: РПЦ превращается в КПСС (рос.)
  24. ↑ РПЦ вмешивается в украинскую политику и призывает голосовать за «православного кандидата» Януковича. СКАН (рос.)
  25. ↑ Митрополит Кирилл прокомментировал вопрос о новом толковании канонических правил Константинопольским Патриархатом (рос.)
  26. ↑ Родосский казус (рос.)
  27. ↑ THE RUSSIAN CANONICAL TERRITORY (англ.)
  28. ↑ В.Соловйов "Россия й Вселенская Церковь". V.Solovieff "La Russia et l'Eglise Univeiselle".
  29. ↑ Павло Штепа "Московство"

Посилання[ред. • ред. код]
Вселенська православна церква
Православний хрест
Автокефальні
Автономні
Самоврядні
Інші*
Канонічно ізольовані православні церкви
Українські
Інші
* Напівавтономні, а також значні екзархати, архієпархії, митрополії, митрополітанати
Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Конкретні зауваження можна знайти на сторінці обговорення. Будь ласка, при можливості покращіть цю статтю. (серпень 2008)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Російська_православна_церква&oldid=16726452