Генуезька республіка
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
Генуе́зька респу́бліка — місто-держава в Північній Італії, одна з купецьких середньовічних республік.
Історія[ред. • ред. код]
Розквіт Генуї почався з середини Х ст., коли вона разом з Пізою відбила напади арабів і звільнила від них східне узбережжя Тірренського моря. В той час владу в Генуї ділили між собою віконт, який призначався номінальним королем Італії, єпископ і міський патриціат. Роль віконта поступово послаблювалася, тоді як патриціат в 1099 р. створив так звану Компанію, організовану за зразком торгового союзу для захисту колективних інтересів городян, торгівців і ремісників. Компанія розширювала юридичні і політичні права, перетворюючись в корпоративний орган міського самоврядування. На чолі Компанії стояли виборні консули.
Політичне значення Генуї зросло після прийняття нею 1143 року першого в Італії міського статуту. 1162 року імператор Фрідріх І Барбаросса дав Генуї диплом на володіння територіями на узбережжі Лігурії від Монако до Порто-Венере. Генуя офіційно стала республікою. Цьому сприяли успіхи генуезьких купців торгівлі як на Леванті, так і в Західному Середземномор'ї. Генуезький флот брав участь в Першому хрестовому поході, генуезькі купці заснували торгові факторії в Аккрі, Триполі, Бейруті, інших містах Леванту.
1155 року вони добилися великих привілеїв у Візантії. Підтримавши нікейських імператорів у боротьбі за відновлення Візантійської імперії проти Латинської імперії та Венеції, генуезці 1261 року добилися права безперешкодної торгівлі на всій території Візантії і монопольних прав на торгівлю в Чорному морі. Хоча їм не вдалося зберегти цю монополію, генуезці скористалися нею і договорами із ханами Золотої Орди для влаштування численних поселень у Причорномор'ї.
Участь у Реконкісті закріпила позиції Генуї в містах Каталонії і Арагону. Активними були зв'язки Генуї зі Східною Африкою. В останній чверті ХІІІ ст. товарообмін генуезького порту зріс майже в чотири рази. Ріст торгового обміну продовжувався і в першій чверті XIV ст. Але після перемоги над Пізою Генуя зіштовхнулася з великою конкуренцією Венеціанської республіки. Венеція довгий час вела запеклу боротьбу з нею. Генуя намагалась проникнути і до східної половини Середземномор'я, до «сфери впливу» Венеції. Генуя підтримувала проти Венеції Візантію і чимало сприяла падінню Латинської імперії, створеної хрестоносцями за участю венеціанців.
Генуя мала численні володіння на Чорноморському узбережжі, де їй належали в Криму міста Кафа, Балаклава, Судак. Вона намагалася проникнути і на Адріатичне море.
Занепад[ред. • ред. код]
Ще 1298 року генуезці в морському бою при Курцолі в Адріатичному морі розбили венеціанський флот. Боротьба тривала після цього ще ціле століття. В середині XIV ст. генуезці захопили порт Кйоджа на Адріатичному узбережжі, зовсім неподалік від Венеції. Та врешті-решт гору взяла таки Венеція. 1380 року поблизу міста Кйоджі відбулася вирішальна битва, в якій генуезький флот був вщент розбитий венеціанським флотом. Відтоді пануванню генуезців у східній частині Середземного моря настав кінець. Навіть у Чорне море почали проникати венеціанські кораблі, Недалеко від кримських генуезьких торгових колоній, у гирлі Дону на початку XIV ст. утворилася венеціанська факторія Тапа (поблизу сучасного Азова).
Структура[ред. • ред. код]
Міський патриціат Генуї був переважно феодальним за походженням. Його ядро становили сеньйори, вихідці із контадо, які активно включилися в морську торгівлю. Найвпливовішими були сім'ї Доріа, Спінола, Фієскі, Джустініані, Грімальді. З кінця ХІІІ ст. нобілі стали об'єднуватися в союзи, часто за принципом роду, сусідства і економічних інтересів. Так поступово з'явилися аристократичні клани, яких називали альбергами, які нерідко ворогували між собою. Поступово посилилася і рол пополанів у торгівлі та ремеслі. Їхні претензії на владу, ворожнеча гвельфів з гібелінами, між кланами нобілів, яскраво виражений індивідуалізм підприємців, які мали великі капітали і не бажали встановлення контролю над ними сильної адміністрації, різна географічна орієнтація окремих груп купців — всі ці фактори зумовили слабкість центрального управління «Республіки Св. Георгія», як називала себе Генуя за іменем свого покровителя. Наявність у Генуї багаточисленного портового люду, який бурно виражав і нерідко міняв політичні симпатії, спричинювала численні перевороти. Після короткого періоду в першій половині ХІІІ ст., коли на чолі правління стояли подести із іноземців, які змінили попередніх консулів, в Генуї почалися невдалі спроби як встановлення синьйорії, так і пополанської диктатури на чолі з енергійним представником роду Бокканегра. Гульєльмо Бокканегра був вибраний народним капітаном у 1257–1262 роках, а Сімоне став першим пожиттєвим дожем (1339–1344, 1359–1363). Дожі, як і раніше подести, опиралися на представницький орган — Раду старійшин. Ослаблена внутрішніми суперечками, Генуя в кінці XIV–XV ст. не раз переходила під владу французьких королів, маркізів Монферрата і міланських герцогів, зберігаючи при цьому автономію.
Авторитетнішими і впливовішими, ніж адміністративні, були судові і фінансові магістрати республіки, особливо заснований 1407 року банк Св. Георгія. Спочатку цей банк виріс із внеску асоціації купців, які діставали у вигляді відсотків за представлені квоти від податків, які поступали в казну. Діставши можливість впливати на механізми управління, банк розширив фінансову діяльність і по суті став контролювати велику морську і сухопутну торгівлю Генуї. 1453 року республіка навіть передала йому в управління свої чорноморські факторії. У другій половині XV ст. банк став одним з найбільших у Європі, надавав кредит монархам, впливав на формування ринку капіталу.
Створення подібного банку було можливе тільки на основі багаторічного досвіду підприємства. Генуезькі купці вміли вибрати оптимальні форми організації торгівлі. Одною із них була коменда. Укладаючи договір коменди, один партнер інвестував капітал, інший вкладав свою працю в часто ризиковані торгові операції. Інвестор капіталу діставав звичайно від 2/3 до ¾ прибутку, але на його рахунок відносили і ризик втрат, інша частина прибутку діставалася мандрівному купцю — трактатору. Коменда дозволяла купцям, які вели торгівлю на Леванті й в Англії, швидко акумулювати капітал, закупити товари і освоювати нові ринки. Спочатку трактатори через коменду позичали суму не тільки у великих купців і фінансистів, але й у простих людей, навіть власних слуг. Поступово суми зростали, заморська торгівля ставала привілеєм крупних купців, складалися стійкіші ринкові механізми і відбувалася зміна трактаторів інститутом постійних комісійних агентів, які реалізовували угоди на будь-яких ринках, де вони мали свої контори, за фіксований процент. До XV ст. зросла роль банківського кредиту і комерційного страхування товарів. Незважаючи на фінансові успіхи, з другої половини XIV ст. і до кінця XV ст. морська торгівля Генуї скоротилася. Республіка втрачала володіння на Леванті під ударами турків-османів і намагалася швидко переорієнтуватися на ринки Західної Європи.
