Останнім часом ми відчуваємо себе людьми, які бага­то років немов перебували в летаргічному забутті. Сприй­маючи все наново, дивуємось розмаїттю життя і питаємо себе: за що ж нас було скарано - одних смертю та катор­гою, інших чорною безвістю... Свідомість повертається до нас, ми радіємо духовним перемінам, і, дай Боже, щоб ні політичні кон'юнктури, ні побутові негаразди не позбави­ли нас цього надбання.

Серед багатьох мучеників за долю України, що повер­нулися нині до нас, одне з найпочесніших місць займає Сергій Єфремов - видатний учений, літературознавець, державний діяч.

Сергій Олександрович народився 6 жовтня 1876 року в селі Пальчик колишнього Звенигородського повіту Київ­ської губернії в родині священика. Вчився він у Київській духовній семінарії, а в 1901 році закінчив юридичний фа­культет університету імені Святого Володимира. Своїм по­дальшим життям він переконливо довів, що кожна людська доля має неповторну логіку. Замість правничої практики, Сергій Єфремов обрав шлях літературознавця, публіциста, прагнучи якнайповніше сприяти національному відрод­женню та радикальним демократичним зрушенням у сус­пільстві.

Єфремов брав активну участь у створенні Української радикальної, а потім радикально-демократичної партій, пізніше - партії соціалістів-федералістів, в роботі Това­риства українських поступовців, редагував українські ча­сописи. Йому належать фундаментальні праці про твор­чість І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, М.Коцюбинського, І.Карпенка-Карого, про літературне й громадське життя в Україні, а також двотомна "Історія українського письмен­ства". Він прийшов у велику літературу одразу і назавжди.

Після лютневої революції 1917 року Сергія Єфремова обрано членом Центральної Ради, призначено секретарем у міжнаціональних справах. Він бере активну участь у створенні Української Академії наук, стає одним з перших академіків, а з 1922 року віце-президентом ВУАН.

Єфремов був людиною принциповою, відвертою і не дуже зручною в спілкуванні з тими, хто вдавався до ком­промісів із совістю. Таким його знали і в Центральній Раді, і в Академії, і в творчості.

Під час денікінської окупації Єфремов мало не наразився на розстріл за виступи в періодичній пресі. Відомий у ті часи літератор і громадський діяч Андрій Ніковський згадував: "...Коли запанувала у Києві Доброволія, року 1919 і ми... стали свою газету звати не "Новою Радою", а, як і за царських часів, просто "Радою", то цю саму "Раду" добровольці закрили на восьмому числі як за гнівні статті Єфремова, так і за саркастичні Стебницького..."

І далі: "Мене покликали до київського губернатора Чернявського, а той сказав: "Его превосходительство (ге­нерал Драгоміров) поручил мне вам сообщить, что даль­нейшие ваши издевательства и насмешки над Добрармией, освободившей вас от большевиков, совершенно недопусти­мы".

Не притупилося перо Сергія Єфремова і за більшо­вицької влади. Відомі його відкритий лист до тодішнього секретаря військових справ на Україні Ю.Коцюбинського, його стаття "По-суворовському", в яких він писав: "Нема жодного сумніву, що трохи-небагато мине часу, як ці люди (більшовики - А.Б.) зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації". Єфремов не приховує негативного ставлення до нових порядків в Україні, більшовицького засилля, антилюдських законів. Ці думки він без "зайвої дипломатії" висловлював у газетних публікаціях, за що на початку 1919 року його заарештували. Врятувало Єфремова лише заступництво Академії. Пізніше від цієї влади він якийсь час переховувався в Боярці під чужим прізвищем і повер­нувся до Києва лише після амністії.

Незважаючи на хитке становище, "запрошення" до ДПУ та постійний інтерес з боку цієї установи, Єфремов наживав ворогів, виступаючи проти надання академічних посад за протекціями партійних установ та рекомендація­ми наркомату освіти. Протестував він і проти втручання в академічне життя наркома М.Скрипника, не погоджувався з обранням його в академіки, відвертої досить гостро вис­ловлювався з цього приводу. Скрипник, із свого боку, ро­бив усе можливе, аби усунути Єфремова з посади, ініцію­вав його осуд президією Академії за вигадані "ухили" і розв'язав кампанію на викриття і осуд "єфремовщини" в школах, вузах та установах... Навіть на заводах влаштову­валися мітинги під гаслом боротьби з "єфремовщиною".

Слід зауважити, що буря інспірованого "всенародно­го осуду" не припинилася й після арешту Єфремова і навіть після його засудження.

Випади на адресу Єфремова були рефреном майже усіх виступів на засіданнях сесії ЦВК, що відбулася у Хар­кові наприкінці листопаду 1929 року, незалежно від теми доповідей. Навіть численні гості, що вже тоді "вітали" всі­лякі "форуми" і, звичайно, сесію, не збилися з загального ладу. Представник клубу політемігрантів Куркуляка на­віть проголосив: "Хай живуть органи ДПУ, цей вартовий диктатури пролетаріату, який так гарно справився з кон­трреволюцією і викрив цю банду".

Кампанія боротьби з "єфремовщиною" за своїм роз­махом на Україні мало поступалася колективізації, тому місце Єфремова заздалегідь було чітко визначене - за ґратами. Єфремов це добре розумів, записуючи в щоденни­ку, який вів потайки, що є він чи не першим кандидатом на "путівку" до Наримського краю.

26-го березня 1929 року Єфремов занотовує: "В Ка­теринославі на мітингу якийсь мудрець розпочав, як мені переказують, свою промову так: "Наша партия пережи­вает тяжелые времена. С правой ее стороны откололся ЕФ­РЕМОВ, а с левой ТРОЦКИЙ, и они вносят смуту в строй­ные ряды пролетариата. Мы одинаково должны теперь бо­роться, как с Ефремовизмом, так и с Троцкизмом" і т.п. До попередніх епітетів маю ще один документ одставного ко­муніста..."

Майбутнє ставало зовсім безнадійним, коли "єфремовщина" з легкої руки Скрипника почала гуляти по сто­рінках московських та ленінградських газет. Та найбільше арешт Єфремова відповідав інтересам ЦК КП (б) У, особис­то Скрипника і тодішнього начальника ДПУ Балицького, якому надали можливість провести гучну справу і отрима­ти неабиякі політичні дивіденти. Не порушити справу за такої ситуації було навіть небезпечно, це кваліфікувалося б як потурання ворогові народу або й як співучасть у зло­чині. Одначе Балицький добре розумів, що тільки ідеоло­гічних кліше замало, аби засудити Єфремова, потрібні кон­кретні звинувачення, потрібні співучасники і якісь, хоч фальшиві, але докази. Тож було й інспіровано так звану "Справу СВУ" ("Спілки визволення України").

Перші арешти відбулися в травні 1929 року. На час арешту С.Єфремова 2 липня 1929 року ДПУ вже мало "свідчення" про існування СВУ та про "провідну роль" у ній Сергія Єфремова. Показання були заздалегідь написані слідчими і підігнані під штучну концепцію "підпільної ор­ганізації". На створення справи було "кинуто" найбільш жорстоких та підступних слідчих, яких очолив сам началь­ник ДПУ України В.Балицький. У Москві контролював слідство відомий чекіст А.Артузов. Про порушення судової справи доповіли Сталіну та Рикову.

Шалений тиск на звинувачених, добір випробуваних у поліційній практиці засобів насилля призвели до того, що більшість немолодих, знесилених і хворих людей, не вит­римавши тортур, визнавала неіснуючу вину. Визнав її че­рез два місяці після арешту і Сергій Єфремов...

Суд розпочався 9 березня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру. Процес супроводжували заздалегідь організовані партійною владою мітинги та вис­тупи преси. Пропаганда зробила свою справу. Перекручен­ня, тенденційність, упередження сприймалися людьми за повну доказовість провини підсудних. Навіть заклики на мітингах і в пресі до розправи викликали не осуд, а енту­зіазм і схвалення. Значна маса суспільства вже несвідомо ставала моральним співучасником чорних злочинів біль­шовицької системи.

Склад особливого суду ретельно добирався і був зат­верджений постановою ЦВК УРСР. Серед суддів та обви­нувачів були представники найвищої на той час бюрократії

- Приходько, Михайлик, П.Любченко.

На світанку 19 квітня 1930 року під Великодні дзвони оголосили вирок, яким усі сорок п'ять підсудних були виз­нані винними й засуджені. Сергій Єфремов отримав десять років позбавлення волі.

Нічого дивного не було і в тому, що в часи тотальної жорстокості і насильства нікого із звинувачених не засуди­ли до страти. ЦК ВКП (б), а саме він, як у театрі маріонеток, тримав приводні нитки в своїх руках, не вперше поруч з судовими та позасудовими стратами, вдавався до так зва­них відкритих та широко пропагованих судів, аби у влас­них корпоративних інтересах дискредитувати представни­ків української інтелігенції, колишніх партій або якісь інші категорії суспільства.

Так було в 1920 році на судовому процесі київських меншовиків, у 1921 - на процесі українських есерів тощо. Справа СВУ "розвінчувала" вороже, зрадницьке обличчя представників українського "самостійництва". Зовні мети було досягнуто: широкий розголос, реверанс московському керівництву, каяття "буржуазної інтелігенції", її дискре­дитація та ін. Крім того, штучно роздувався авторитет ДПУ. Поруч з метою залякування суспільства, була й інша - пропагандистська. Владі потрібно було в такий спосіб показати всьому світові реальність існування в країні внут­рішньої контрреволюції, її підступність, а також недремність, суворість і водночас гуманність радянських законів, знайти підтримку громадської думки за рубежем.

Верховний суд України 11 серпня 1989 року скасував вирок шістдесятилітньої давності і закрив справу за відсут­ністю складу злочину. Та, на жаль, останнім часом з'яви­лися щодо СВУ дві полярні, не аргументовані, хоча й не домінуючі в суспільстві думки.

Перша: суд був "великою комедією" безпринципних людей, які знайшли спільну мову з ДПУ і виконували його волю. Та відразу одкиньмо таке припущення, бо воно пля­мує імена безвинно згублених представників української науки і культури. Готуючи судовий процес за завданням зверху, каральні органи діяли обачніше, ніж завжди, ком­бінуючи вже випробувані засоби фізичного примусу та пси­хічного тиску з елементами законності, досить вправно дозуючи їх і заганяючи підсудних зломлених фізично й морально, у пастки. Пресловутий наган у даному випадку не був єдиним аргументом слідчих. Визнання неіснуючої вини, обмови та самообмови - це не компроміс із совістю і не співпраця з ДПУ, а велика людська трагедія, коли немає сил чинити опір насильству. У підсудних вибір був обмеже­ний: життя за дротом або смерть. Ми не знаємо, скільки безсонних ночей зважували вони слова слідчих про добро­вільне зізнання та щиросердне каяття, які б пом'якшили кару... Хай нинішні звинувачі уявлять собі камери, де взимку замерзає вода, а в спеку температура сягає 60 градусів, хай уявлять цілодобові допити, образи й знущання, ночі примусового безсоння... То чи ж варто звинувачувати в нестійкості людей, які, мов життєдайного повітря, шука­ли примарних надій у словах режисерів і виконавців єзуїт­ського судового спектаклю?..

Серед заарештованих і засуджених були видатні вче­ні, письменники, колишні діячі Центральної Ради, члени заборонених партій. С.Єфремов, Л.Старицька-Черняхівська, Й.Гермайзе, В.Ганцов, В.Чехівський, В.Дубровський, А.Ніковський, М.Івченко, П.Єфремов, П.Слабченко та інші займали високе й почесне місце в прошарку української інтелігенції 20-х років, розгромленої і винище­ної сталінізмом.

Але є й інше, що турбує: поруч з правдою росте дезін­формація, знову пристосована до чиїхось кон'юнктурних потреб. Комусь дуже кортить посадити С.Єфремова на бас­кого коня, дати шаблю в руки, зробити отаманом.

С.Єфремов, А.Ніковський, Л.Старицька, В.Чехів­ський (хоч і був він членом УКП - української комуніс­тичної партії) та більшість інших ніколи не були прихиль­никами радянської влади, впроваджених нею законів, ко­муністичної ідеології, але й змовниками не були. Коли ще до жовтневого перевороту прийшли заарештовувати Єфре­мова і наказали добровільно видати зброю, він узяв, зі столу перо і подав жандарму: "Це моя зброя!" Так, їхньою зброєю були розум, думка, слово. І справжній, а не показ­ний патріотизм. Хіба ж цього замало? Вони ніколи не змог­ли б принизитися до замахів на вбивство сановних партійців: Сталіна, а тим більш - Кагановича, Ворошилова та інших, в чому їх звинуватили. І це теж трагедія всього нашого народу.

Сергій Єфремов помер в ув'язненні 31 березня 1939 року за три місяці до закінчення строку покарання. Ще п'ятдесят посмертних літ його ім'я було під забороною... І тільки тепер ми по крихтах збираємо багату й цінну спад­щину визначного вченого і великого громадянина.

Додати коментар