Ян Генрик Розен і Андрей Шептицький
Розени – східнопрусська шляхта, яка переїхала до Польського королівства й поступово сполонізувалася.
Ян Генрик Розен народився 25 лютого 1891р. у Варшаві в сім’ї художника-баталіста. Малював із раннього дитинства, згодом навчався у Швейцарії, Мюнхені та Парижі, де його й застала Перша світова війна. Добровольцем вступив до лав французької армії, а коли на території Франції сформували польський легіон на чолі з генералом Йосифом Галлером, перейшов туди. Воював доблесно, про що свідчать його нагороди: польський хрест Virtuti militari, французький орден Почесного Легіону, британський орден “За мужність на полі бою”. Починаючи з 1919-го, чотири роки перебував на посадах військового аташе польських дипломатичних представництв. 1923 р. подав рапорт про звільнення, того ж року став цивільним і взяв участь у виставі Товариства сприяння мистецтву у Варшаві. 1925-го відбулася його перша персональна виставка. Малюнки Розена потрапили на очі львівському вірменському архієпископові Йосифові Теодоровичу, який замовив йому розписати кафедральний собор.
Чи були ви у Вірменській катедрі? Це, безумовно, одна з найоригінальніших, найцінніших і найгарніших споруд Львова. Якщо ні, то, безумовно, пам’ятаєте сцену з мюзиклу “Д’Артаньян і три мушкетери”, коли Д’Артаньян, Араміс, Атос і Портос, зібравшись з’ясувати стосунки, втерли носа гвардійцям кардинала: оператори фільмували цей епізод саме на території дворика Вірменського собору. Проте у світі храм відомий не тому, а як одна з найбільших вірменських святинь світу, закладена ще в
ХIV ст. Як кожний стародавній храм у Європі, собор неодноразово перебудовували, і його первісні готичні форми згодом обростали ренесансовими, бароковими, рококовими, а зрештою, модерними нашаруваннями – відповідно до смаків епох і поколінь. Виконані впродовж 1925-1927 рр. фрески Розена є, якщо не найціннішим елементом цієї споруди, то точно найефектнішим.
Церква – установа консервативна, тому будь-які новації має заапробувати ієрархія. Теодорович був персоною суперечливою. Серед рис архієпископа вірменського були також сміливість і харизматичність: лише він міг замовити розписи своєї катедри, хоча й обдарованому, але зовсім не досвідченому художникові. Тож у підсумку маємо щось незвичайне. Фрески (“Благовіщення”, “Вифлеєм”, “Похорон св. Оділона”, “Розп’яття”, “Смерть св. Катерини Александрійської”, “Страта св. Івана”, “Тайна вечеря”) виконані у візантійському стилі. Парадоксально, але, як свідчать також розписи каплиці замку в Любліні, візантійський стиль (за умови високого класу його виконавців) дуже гармонійно пасував до готичних форм. Звідки Розен черпав натхнення – не відомо, але, ймовірно, відвідував Володимирський собор у Києві, знаний імпресивними фресками Врубеля (також поляка за походженням). Фрески Розена – не менш імпресивні. Але на відміну від Врубеля, сюжети якого є стандартними, розенівські без допомоги фахової літератури розгадати важко. Надто загадковими є “Страта св. Івана” та “Похорон св. Оділона”. Останній сюжет зображає поховання абата знаменитого монастиря оо. бенедиктинців у Клюні (Франція), звідки вийшло чимало задумів церковних реформ.
Св. Оділон виступив ініціатором відзначення задушного дня (поминання померлих), тому його вважають покровителем покійників. Труну св. Оділона несуть троє монахів у супроводі єпископа. Двоє з них – у скорботі й не бачать духів, які супроводжують Оділона. Натомість третій, зауваживши невиразні обриси саванів тіней, вдивляється та прислухається до них.
Чому Розен намалював сюжет із життя маловідомого в Галичині святого – не відомо. Іншим безумовним свідченням сміливості Розена та його патрона було рішення зобразити у Вірменському соборі живих сучасників. Так, св. Оділон набув рис о. Кароля Чешнака, Тома Аквінський – архієпископа Теодоровича, а
св. Бенедикт (з посохом, “Розп’яття”) – митрополита Шептицького. Крім того, молодого Шептицького нагадує той монах-бенедиктинець із фрески св. Оділона, котрий бачить тіні померлих.
Після презентації фресок Розен став популярним. Невдовзі він отримав замовлення на розписи в церкві Стрітення монастиря кармеліток у Львові та папського палацу в Ґандольфо, його призначили професором рисунку та декоративного живопису “Львівської політехніки”. Папа Римський нагородив художника орденом св. Григорія Великого. 1933 р., з огляду на ліквідацію загальноосвітнього факультету “Львівської політехніки”, до якого належала його кафедра, прийняв запрошення університету у Вашингтоні викладати сакральне мистецтво.
Можливо, найвищу оцінку, хоч і непряму, фрески Розена здобули від Петра Панча, який 1939 р. боровся у Львові з католицизмом. Нотуючи у своєму щоденнику враження від розписів каплиці римо-католицької семінарії, Панч зазначив: “Розен – це тонкий майстер, але й більший містик. Усі його фрески наскрізь просякнуті релігійним настроєм, і так само доведеться замазувати. А маляр великий. Буду домагатися, щоб затягти полотном або диктом”.
В Америці Розен прожив ще півстоліття, і розквіт його творчості припав саме на американський період біографії. Він прикрашатиме фресками та мозаїкою храми в Буффало, Вашингтоні, Голлівуді, Пітсбурзі, Сан-Франциско, Сент-Луїсі та інших містах. Ян Генрик Розен помер 22 серпня 1982 р. в Арлінґтоні, де й похований.
Ігор Чорновол
|
