Web Hosting by Netfirms | Free Domain Names by Netfirms

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ НАШОГО УКРАЇНОЗНАВСТВА

К - П

КАГЕБІСТ - людина, яка справді працювала в КГБ чи співпрацювала з органами, або, на думку інших - сусідів, національних проводирів, мітингових ораторів, -могла співпрацювати з ними. В уявних ка-гебістах переходило чи не більшість активістів 1987-89 років. Досить було не сподобатись іншому активісту, як ти діставав від нього цю "почесну" відзнаку (Уме. Зрада). Реальних кагебістів, інфільтрованих у демократичний рух, було. мабуть, не менше. І займали вони в цьому демократичному русі часто не останні місця. Часто цей рух - принаймні, на Галичині - був настільки потужним, що втягав "інфільтран-тів" у своє силове поле. І вони. сироти, працювали з такою користю для демруху, що національні герої, напр. Чорновіл, закликали галичан обрати вчорашнього агента народним депутатом, а коли його агентурне минуле згадувала якась газета (напр. "Ратуша"), то національні герої звинувачували журналістів (напр. Миколу Савєльєва) мало не в національній зраді (ще раз див. Зрада). Майже в усіх випадках поняття "кагебіст" було усною традицією. бо ніяких документальних підтверджень ніхто ніколи не наводив. КАЛИНЦІ, ІГОР та ІРИНА а) подружжя львівських дисидентів-анти-совстчиків. Обоє філологи і поети. У 80-х роках у Львові Ігор К. був втіленням "поета з великої літери" для інтелігентської львівської молоді. Його - на вигляд несміливого, зі шляхетною сивиною, со- роккількалітнього творця - радо вітала молодь на багатьох театральних, літературних чи музичних акціях. Самвидавські його книги передавались з рук в руки по немалій черзі. Багато молодших митців марили його "благословенням" і, мабуть, уй прагли особистого знайомства. Прагнули знайомства й автори книги. У В.П. воно відбулося наступним чином. "Заручившись рекомендацією доньки Ка-линців Дзвінки, яку я знав по етнографічній секції Товариства Лева, одного весняного вечора я подзвонив у двері їхньої квартири, тоді ще на вулиці Кутузова. Чомусь я собі надумав подорозі, що двері мені відкриє сам Поет і я розпливуся у компліментах, але двері мені відчинила пані Ірина з пристальним вивчаючим поглядом. Запала мовчазна пауза (хто знає цей погляд - той мене зрозуміє). - Ну, заходь, бачу, що свій, - просвітліла вона (прикметами "свого" тоді стали гуцульський сардак, що був на мені, і значок "лева" з відпиляною російською назвою міста). - Ну, слухаю. - Я хотів би познайомитись з Ігорем Калинцем і почитати його вірші, - сухо доповів я. Таку різку зміну, яка сталася з лицем Ірини К., можна б порівняти хіба що з тим, як свіже молоко перетворюється на кислий кефір. З інтонацією відбулося щось подібне: "Ігоре, це до тебе", - сказавши це, вона обернулася і пішла в кімнату. Ігор К. виявився приязним і милим чоловіком, але неговірким і дуже занятим - була гаряча пора: самви- 37 дав і мітинги, парламентарі від різних осередків і провокатори, тощо. На прощання я вирішив ще якось виявити свою лояльність і запропонував свої послуги навіть у побутових справах: посидіти з онукою, принести продуктів і так далі. Наступного ж ранку я отримав доручення - віднести пошту Чорноволові і Гориням, "при спробі затримання кагебістами - папери знищити"; б) інший автор цієї книги ближче познайомився з пані Іриною під час виборчої кампанії початку 1990 року. Ми балотувались в одному окрузі, тож частенько разом їздили на зустрічі з народом у Миколаївський район, що на Львівщині. Пані Ірина тоді ефективно використовувала свій імідж поборниці прав греко-католицької церкви. Як правило, її появі в залі передував водій, що вносив і ставив перед сценою фігуру Божої Матері. За ним рішучим кроком входила Ірина Калинець. Не пригадую випадку, щоб побожні жіночки з перших та дальших рядів не йшли цілювати фігуру. Іронічна доля розсудила так, що на наступних виборах (1994) греко-католицький клір повів активну роботу, аби не допустити перемоги на виборах тісї ж пані Ірини. КАСТА - відсутність каст у різноманітних сферах українського життя ( причиною відсутності української державності протягом багатьох століть. Але, за твердженням Ортеги-і-Гасета, чи ще індійської міфології, чи ще когось, кого ми не знаємо, - історії властиво чергувати епохи формування та занепаду аристократій, а отже, й суспільств. В Україні саме настала, або незабаром настане епоха формування каст. Для цього є щонайменше дві причини: перша - це загострене відчуття необхідності впорядкувати життя (простіше - ностальгія за порядком), яке все поширенішим стає серед Заселення; друга - це наявність формальних підстав, тобто "формальна" державність і "формальна" конституція. Залишається тільки з'ясувати, з кого творяться чи можуть творитися нові українські касти, враховуючи те, що, за вище згаданою теорією, основою суспільних еліт е найдосконаліший для суспільства індивід - суспільний взірець. Тип якого "взірця" нав'язується сьогодні масі? - Тип лицеміра! Політик і урядовець лицемірять виступаючи на трибуні українською, бо в побуті вони російськомовні. Лицемірять вони і коли демонструють свій патріотизм, бо знаємо їх як партфункціонерів недалекого комуністичного минулого. Лицемірять і вдаючи розбудовування держави, бо, насправді, залагоджують приватні кланові інтереси (хоч при цьому й державі перепадає). В економіці та бізнесі горують теж лицеміри, бо "піднялися" вони на прихованих колись комуністичних чи й злочинних коштах, або на тих, що заробили, обходячи слабі сторони законів нссформованого державного утворення. Лицемірять вони і проводячи благодійні акції, бо цс всього .піні дешева реклама чи відмивання грошей. Лицемірять у закликах до порядку, бо хаос - це основа їх надприбутків. Сучасні ж культура та мистецтво - цс суш іьнс лицемірство. Бо взірці артистів і г.чри і ься не консерваторіями чи концертними сценами, тобто не тими, хто володіє фахом, а - конкурсами чи шоу у нічних клубах, тобто тими, хто володіє грішми. Але не менш лицемірним є образ протилежний - завжди бідного зажуреного митця, якого "ніхто не розуміє і не підтримує". Його переважно творить зграя колишніх "державних" митців, недолугі твори яких сьогодні дійсно нікому не потрібні. А що ж наш, колись наївно-довірливий, а тепер наївно-трастовий народ? А він не лицемірить. Він не лукавить у своїй космополітичній зневазі й байдужості до всього навкола; у своїх "інтернаціоналістських" підходах до можливості щось заробити. Не лукавить народ у побажаннях синам своїм стати "крутими" (рекетирами чи бізнесменами), а донькам своїм - вийти будь-якою ціною заміж за "крутих". І, справді, можна лише дивуватися, як швидко виросло в Україні покоління молодиків, які без тіні сумніву готові забезпечити собі безбідну молодість за допомогою розпеченої праски чи підробленої печатки псевдофірми. І покоління дівчаток із тужливими поглядами, спрямованими навздогін дорогим автомобілям, які можуть вивезти їх з околичних житломасивів, із тісних квартир у панельних будинках з тарганами - у блискуче життя моди і грошей, ресторанів і нічних клубів, і, звичайно ж, ліжок з білосніжною постіллю у кімнаті з кондиціонером. Касти, які могли б утворитися з усього вище поіменованого "люду", напевно, ніколи не стануть прийнятними для цілої генерації (те сильної та активної у суспільстві), до якої належать і автори даної книги Нема іншої ради, як творити натомість власне середовище та відповідну ієрархію багатих і шляхетних українців. (Див. Ли-пинський. Середовище) КЛУФМАН ВОЛОДИМИР - художник, славний численними масштабними та локальними перформенсами, серед яких фестивалі "Вивих" височать легендарною класикою (попри незреалізованість частини задумок), автор проектів львівських кав'ярень "За кулісами" та "Вавілон XX", в якій полюбляють бувати автори книги (див. Прощання з провінцією, Україна Трансцендентна). КВЯТКОВСЬКИЙ АНДРІЙ - працівник "Поступу" з другого випуску самвидаву і до стонадцятого числа "Пост-Поступу"; автор блискучих нарисів з районів військових конфліктів (Придніпров'я, Грузія, Югославія), редакційний архіваріус та енциклопедист; найстарший за віком серед поступівців (якщо не рахувати Винничу-ка, який деякий час працював у редакції більш-менш стало); разом з Панкеєвим зберігач жарини від багаття самвидавчої газети, з якої за півроку вибухло полум'я "П-П"; об'єкт постійних жартів Павліва, зараз киянин (див. Журналіст). КІПІАНІ - а) ДАВИД - улюблений футболіст Олександра Кривенка,зразок есіе-та та інтелектуала на футбольному полі; б) ВАХТАНҐ - політичний українець грузинського походження; раніше активіст Студентського Братства та УРП в Миколаєві, потім журналіст, аіс іавжди хлопець, до якого неможливо ставитись беч симпатії. КНИГА- задум цієї книги виник в авюрж на перший погляд спонтанно. Був кінець лютого 96-го, у новій фірмі, куди ми перейшли працювати після ММЦ-Інтерньюз платили гроші, але не давали нічого робити, тому ми добряче нудились. Сам час був віддатись амурним пригодам або поклонінню Бахусу, але в нашому віці ні одне, ні друге, ні навіть одне й друге вкупі не можуть дати повної сатисфакції. І от при питті других сімдесяти п'яти грам бренді в буфеті "Киевских ведомостей", перекидаючись словами з милою панночкою, відвідала нас достойна ідея: "Дідусю, а може нам книгу написати?" Рішення було прийняте негайно, доволі швидко прийшла й назва - "Енциклопедія нашого українознавства", бо, звичайно, це мала бути книга про нас та про нашу Україну, аби сучасники та нащадки дізнались правду з першоджерела, сказано ж бо в іншій книзі: "Пізнайте правду і вона визволить вас!" Життя кожного з нас - це і є книга. Ми її читаємо в рукописі, інші - в тиражі. Залежно від того, наскільки поважно, наскільки самокритично чи й іронічно ми 39 трактуємо своє життя, настільки наша книга є цікавою для інших. Книга робилась кілька місяців з деяких статей, написаних, а часто й опублікованих раніше; з текстів, зроблених спеціально для "Енциклопедії"; із спогадай, потоків свідомості та медитацій; з фрагментів радості та розпачу. Книга розрахована на виріст - щокіль-ка років, як і належиться енциклопедії, мало б виходити нове її видання "доповнене та перероблене" з урахуванням змін, нових вражень та роздумів. Так через років тридцять цей тоненький томик виросте у грубезний томище, на радість вам і вашим дітям, і авторам, звичайно. Це - перше видання з'являється на світ Божий завдяки і з приводу тридцятитриліт-тя обох авторів. Саисіеагпиз і§ігиг, ]иуепек аит зитиз! КОМУНІЗМ - на науковому рівні прийнято вважати, що в СРСР комунізму збудовано не було. На побутовому ж рівні всім відомо, що він був, правда, його благами могла користуватися лише обмежена група осіб. Що, як стверджують, і призвело до розвалу системи. Мало кому з-поза певної групи довелося відкусити хоч шматочок від комуністичного пирога. Дехто, щоби хоч якось виділити себе з нскомуніс-тичної маси, стверджує, що йому цього довелось спробувати. До таких належить і один з авторів цієї книги, котрий полюбляє оповідати наступне. "З 9 по 12 січня 1992 року мені довелось пожити при комунізмі. Сталося це диво у Москві. На території Вищої Партійної Школи СРСР (огородженої високим муром та добре стереженої на входах і виходах) мав офіс своєї фірми та тимчасове житло один з колишніх лідерів львівських комсомольців, котрий, як стверджують, щез зі Львова разом із багаторічними членськими внесками комсомольців області. З його ласки ми, двоє львів'ян (що приїхали до колишнього львів'янина Р.Віктюка), отримали можливість поселитися на три доби в одному з гуртожитків ВПШ. Найдешевший двомісний номер виявився насправді двокімнатним, лиш із спільною ванною, туалетом і коридором. Окремі просторі кімнати були обставлені м'якими імпортними меблями, мали окремі телефони і телевізори. Одна доба за обох коштувала приблизно, як найгірший номер у найгіршому львівському готелі. Запопадливість довгоногих струнких покоївок та килимові покриття теплих коридорів і підземних переходів між різними корпусами уподібнювали мене зовнішньо до олігофрена із вологими очима, розкритим ротом та порушеною координацією. Але, звичайно ж, найбільший шок викликали меню та ціни у ресторанах і кафе. Алкоголі, про більшість який я лише чув, канапки з різною ікрою і червоною рибою, неправдоподібні тістечка, фруктові салати і чудернацькі галяретки - жодна із цих страв не коштувала більше 1 рубля. Цс було дс-іпево навіть для львівського студента. А за кількасот метрів була голодна і холодна, зла Москва. Тих три ранки і вечори справили на мене більше враження, ніж сотні публікацій та телесюжетів про зловживання комуністичної еліти". КОНКІСТАДОРИ - Вони перепливли моря і спалили за собою кораблі. Вони говорили, що пливуть то по Золоте Руно, то здобувати Трою. Направду ж, інша мета маячніла в їх очах. І ступивши на хитку твердь нової землі, конкістадори продовжили рух до своєї маячні. Отруйні стріли знавіснілих інків щербилися об їхні бойові лати з щирого чавуну. Чарівний чавун прикривав усе життеносне тіло конкістадорів. Тіло ж життєдайне було відкрите семи вітрам. Бо на рідних ливарнях не вміли виливати чавун такої змінної конфігурації. Життєдайне тіло було - таким чином - їх ахіллесовою п'ятою на шляху до заповідного. Тому час від часу вони відсікали його мечами і припалювали грецьким вогнем. А воно час від часу виростало знову. Однак, вони невпинно сунули вперед, а часом взад, а часом убік. Наближаючись до Міста Золота, яке одне було їх справжньою ціллю. Доки на далекій батьківщині плодились легенди про лицарів, що пішли полювати циклопа, та про інші нісенітниці, конкістадори добулись у Місто Золота. Збезчещені павіани повтікали в дикі дебрі, де в безсилій злобі смоктали власні отруйні стріли очманілі червоношкірі партизани. А потомлені конкістадори поснули мирним сном на скирдах золота. І приснились їм човни з рожевими вітрилами і дуже тихий океан. (Текст, присвячений конкістадору української журналістики Володимиру Павлі-ву з нагоди його 32-річчя; див. Тридцять два) КОНЬЯК - в нашій країні це слово - евфемізм, ним найчастіше іменують те, що в світі називають бренді, а також чай з спиртом і ще не знати що. Однак, як казав Тичина, "хоч слово мовлене інакше, та суть в нім наша зостається". А суть у тому, що це не горілка, і п'ють його поволі, чергуючи ковточки з кавою та цигаркою. Відтак коньяк (чи тс, що ним називаємо) став атрибутом спілкування з кимось чи з самим собою. Отож, коли повертаюсь спогадами до гастроному на вулиці Артема у Львові і бачу за столиком трьох восьмикласників з учителем історії, кожен з яких у правій руці тримає філіжанку кави, а в лівій гранчачок з коньяком, і упізнаю в одному - високому, худому і чубатому - себе п'ятнадцятилітнього, а в інших - мовчазноусміхне-ному і радісно-регочучому - друзів своїх шкільних та любого нам учителя, констатую відповідально: ні, не пияки це ростуть, хоча питимуть найближчими роками надмірно, а хлопчиська '. '.' її несеним духом, спраглі радої. \ і чп.ікл в.и'чч І коли в закапелку київської іао'і атівки літній бомжуватого виі;ія;і\ чи іивік допиває свою чарку "Десни", ;іума. іься мені, що це ще один незреа.іізов>ініпі інтелігент, подібний чимось до мене І ко г дідусь Павлів буває хлопне махом сі її 1.1 чк\ коньяку, то на здивоване за\ аажсння "Що ти п'єш, як русскій?" відповідає бентежно щиро: "Це бабця, небіжка, в мені озвалася. А вона москалів тяжко не /іюби.іа". (Див. Алкоголізм) КОПЕСТИНСЬКИЙ ІГОР-ПОЛІ і нк нрн зову 1987 року, один із засновників УГС, а відтак - УРП. Років п'ять тому заявив на сесії облради, що не голитиметься ;ю повної перемоги над соціалізмом в межах Львівської області. В'ячеслав Чорновіл лагідно посміхнувся на це, а Ігор досі ходить з бородою. Тепер він більш знаний як директор "Радіо ЛЮКС". КОРПАН ГРИЦЬ - ініціатор і постановник двох фестивалів модерної української естради у Донецьку "Вітер зі Сходу". Що це означало - здогадуйтесь самі. Чого це вартувало - знає хіба Господь. Прес-спонсором другого (кінець 1993 р.) був "Пост-Поступ". КОРЧИНСЬКИЙ ДМИТРО - лідер УНА-УНСО. Дуже давно, ще в розпал національно-демократичної революції (десь на початку 1990-го) Богдан Радченко, тоді студент львівського університету, згодом -Києво-Могилянської академії, зголосився розширити мережу розповсюдження нелегального "Поступу". У Києві він зь^рнуви-ся до місцевого СНУМу, на той час найдієвішої молодіжної структури в столиці. Дм.Корчинський, тодішній голова, лаконічно й жорстко відмовив: "Це ідейно ворожа нам газета", - сказав він Богданові, і мав рацію (див. Поступ, СНУМ). КОСІВ МИХАЙЛО - саме від нього впер- 41 те почув О.К. про теорію "двох зон", малої та великої. Це ідеологічна матриця ув'язнених дисидентів: табірне суспільство, "зона", чітко ділиться надвоє - ті, хто сидять, і ті, хто їх стереже, свої та вороги, наші та їхні. За межами малої зони, обнесеної колючим дротом, незміряна велика зона - весь Союз, також обнесений тим дротом. І там світ ділиться відповідно на наших та їхніх, на тих, хто стереже, і тих, кого стережуть, на тих, хто експлуатує, і тих, кого експлуатують. Такий чорно-білий світогляд, органічний в екстремальних умовах політтабору, виявився цілком неспроможним в обставинах легальної чи напівлегальної опозиційної діяльності. Він зумовлював відповідні рецидиви, найголовніший з яких: претензія на непогрішимість і самоочевидне та безумовне право на лідерство, адже саме вони - колишні дисиденти - у таборах здобули статус "архисвоїх" і саме вони найкраще знають, як треба поводитись в умовах зони, навіть великої. Л звідси півкроку до трактування всіх, хто не визнає їх святості а ргіогі як кагебістів (комсомольців, мафіозі, зрадників). (Див. Чорнокіл, Горині.) Сам Косів виглядав на людину, не заражену вірусом "двох зон", активно й без церемоній працював спільно з молодими та задерикуватими, частенько дистанціюючись віл позицій своїх колег по дисидентству. Хоча в якийсь момент і його вивів з рівноваги "Пост-Поступ". Правду кажучи, та газета вміла виводити з рівноваги навіть тих,хто її робив. КОХАНКА - невід'ємна супутниця інтимного життя майже кожного зрілого мужчини. Через сильні впливи атавізмів матріархату на український етнос - має офіційно негативне означення. Для різних мужчин К,. має різне призначення: то як надолужування прогалин в сім'ї, то як ілюзія втілення непізнаного досі ідеалу, тощо. З вини позірної української цнотливості феномен К. достатньо ні не вивчений, ні не описаний у нашій літературі та філософії. Можна лише припустити, що найбільш вдалі описи "коханої" у мистецьких творах стосуються насправді не дружин, а коханок. У своїй повісті "Порнографія Українця" В.П. в одному з фрагментів порівняв коханку із "неозорою нивою, яку я повинен зорати своїм сороміцьким плугом. З зеленим буйним лугом, який я мав би оросити дощем свого оргазму. Але також - і з чужим пухким пирогом, якого я мав би понадкушувати". КУЗЬМОВ ТАРАС - третя складова метафізичної цілості, яку творять разом з ним автори цієї книги. КУЛИК ЗИНОВІЙ - міцний горішок українського медіального істеблішменту. У 1995-му став історичною фігурою. Своїм рішенням голова Держкомітету по телебаченню та радіомовленню від початку осені зробив ретрансляцію Останкіно-ОРТ турботою (в тім числі, фінансовою) провінційних політиків в обласних центрах. Через це рішення в кращі технічні умови потрапив канал УТ-1, а також новостворе-ний УТ-2 та й обласні телецентри також. Погляди рекламодавців переорієнтувалися на Київ, туди ж потягнулись інвестори. Коньюктура підштовхнула УТ до нових для нього творчо-фінансових прийомів: у результаті ефір став значно цікавішим та ди-намічнішим. А бурхливі політичні пристрасті, викликані рішенням 3.Кулика, до кінця року цілком вщухли. Спритний львів'янин, зубр номенклатурних інтриг, архипрофесіонал зумів пройти по лезу ножа - по-суті, самотужки, без офіційної підтримки чи то Президента, чи то Верховної Ради, чи то Кабміну виграв битву в ретроградів усіх гатунків і створив на території України національний електронний інформаційний простір. Навряд чи Кулику вдалося б здійснити цей геракловий подвиг та ще й втриматися на своїй посаді, якби він не зумів задовільнити одночасно патріотичну меншість і глядацьку більшість, інтереси бізнесу та інтереси влади. Значення цієї історії, в якій такою важливою виявилась роль особи, по-справжньому ще належить оцінити в майбутньому, як би тим часом не склалась доля самого Кулика. КУЛІШ - а) МИКОЛА - драматург був настільки класний, що шкода його в цій книзі не згадати - хай гикнеться добрій людині на дні Білого моря. В останній п'єсі, безпосередньо перед арештом закінченій, п'яненькому пролетарю вклав в уста сакраментальні слова про пам'ятник Вождю: "Залізобетон! Нас не буде, а він стоятиме"; б) ПАНЬКО - "Ви не любите мене - значить, ви не любите Україну", - писав він у листі до панночки, яку хотів спокусити. Як його за це не любити! А вже що він виробляв з цим селякуватим народом: і слова незвичні придумував, і писати по-новому вчив, і Петра Першого другом та батьком називав, а козаків запорозьких - руїнниками; то вчив, що поляки та кацапи ворогі наші, а то - навпаки; то Шевченка батьком називав, а то п'яничкою. Хоч не встиг свого перекладу Біблії видати, а то мали б, мабуть, ще на одну християнську конфесію більше. (Див. Провокація) КУНАК - член КУНу. КУРБАС ЛЕСЬ - його актриса, вдова колись відомого галицького журналіста Софія Федорцева (див. Осінь) розповідала О.К. історію, яку вартувало б вигадати, якби її не було: тут тобі й ефект очуднен-ня, й європейськість, й загадка любові. Після вистави Лесь Степанович з Валентиною Чистяковою виходили через службовий вхід. Там їх очікував мужчина (відомий харківський лікар, як казала Софія Володимирівна, прізвище його я забув, а може й вона не пам'ятала), вони розмовляли, недовго правда, потім Лесь Степанович прощався, піднімаючи капелюха, пані Валентина та лікар йшли в один бік, а він - в інший, через кілька кроків він зупинявся, повертався і якийсь час ішов назирці за своєю дружиною та її приятелем. (Див. Ефект Очуднення) КУЧИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР - керівник і режисер Молодіжного театру ім. Леся Курбаса у Львові. Саме виникнення цього театру (тоді просто Молодіжного) було подією для Львова восени 1988-го. Подіє-ю настільки підкуповуючою, що одному з авторів цієї книги не коштувало великого труду на правах лаборанта кафедри зняти з пари студентів, аби допомогли виносити післяремонтне сміття з вестибюлю Будинку народної творчості (за Польщі - будинку розпусти), в якому притулилася нова трупа. Сам Кучинський здобув популярність в інтелігентських колах не стільки як актор театру ім.Заньковецького (даруйте, Заньковецької, а богемний жарт, імовірно, натякає на Федора Стригуна, луже багаторічного головного режисера академічного театру й виконаця ролі Миколи Садовсь-кого, чоловіка Заньковецької, у виставі-візитці), скільки як виконавець віршів Богдана-Ігоря Антонича на перших, ще доволі камерних, мітингах восени 1987-го. Відкривався театр прем'єрою "Марусі Чу-рай" Ліни Костенко, а потім неодноразово виставляв вечір пам'яті Василя Стуса, на якому публіка слухала не лише вірші забороненого поета, а й проскрибованих тоді його побратимів - Калинців та Сверстюка. Каральні органи якось в'яло реагували на такий непідцензурний репертуар. З перемогою демократів на виборах у 1990 році для Кучинського (теж депутата - міськради. Див. Озеров} найбільш гострою стала проблема господарська. Кілька раз місцеві 43 газети навіть повідомляли про голодівки режисера на знак протесту проти зволікань з закріпленням за театром уже згаданого приміщення. Один з авторів при зустрічі запитав тоді Володю про самопочуття. "Нормально, - відповів той, - а що?" "Так ти ж голодуєш!" "Та я регулярно голодую, за системою йогів". ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ - в одному з листів до авторів цієї книги Липинсь-кий писав: "...маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок мільйонів національне неусвідомлених, а політичне збаламучених різними демагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих на сотні ворогуючи-х "партій" - трудно припустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Європі знайшлась по-за нами сила, яка б всупереч іншим ворожим до нас силам і всупереч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю. Ніхто нам не збудує державу, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути". В інших листах п.Липинський багато місця приділяв українській еліті й щиро ділився з нами: "Без матеріальної сили і морального авторитету немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії - без сильних та авторитетни-х провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування - немає і не може бути нації". Чи треба казати, що автори з розумінням та готовністю сприйняли слова шановного В.Л. (див. Еліта, Україна маргінальна). ЛИС МИКИТА - назва кав'ярні у підвалах Львівської Спілки письменників. Майже вся пишуча братія "со товаріщі" вчащала туди, щоби топити у горілці свою тугу й радість та заспокоювати, погладжуючи по колінах, середньовічних (тобто -середнього віку, від ЗО до 40 років) львівських поетес. Стіни лав'ярні були розмальовані зображеннями персонажів Франкового "Лиса Микити", але обличчя їхні мали портретну подібність з провідними письменниками Львова. Це було затишне приміщення в спокійному кварталі, яке, втім, ніколи писателям повністю не належало з причини їхньої патологічної бідності. Через брак виручки та відсутність коштів на охоронця, туди допускалась різношерстна публіка^ від студентів до різної наволочі, що інколи призводило до розборок і закриття кав'ярні на кілька тижнів. Одного разу все ж вирішили найняти охоронця, а щоб обійшлося дешевше - студента. Ним став студент 2-го курсу В.Павлів, який і пропрацював один місяць - доки у Спілкі вистачило грошей. За цей час немало цікавого і повчального довелося побачити В.П. За цікавих обставин познайомився він з багатьма відомими людьми. То ветеранові укрсоцпрози горілка ноги підкосить - швейцар, поможи видибати по сходах до виходу. То Ігор Білозір - відомий композитор - із червоним аж буряковим обличчям, пробігаючи з бару до туалету, висловить студентові свої болі - от він все життя плекає українську пісню, а якісь "засранці Гадюкіни і Віки її паплюжать" і так далі. Але найцікавішим, мабуть, було знайомство з доволі популярним тоді у Львові прозаїком. Часто В.П. доводилось проганяти різних пияків, тому, побачивши характерного вигляду парочку, студент-швейцар закрив собою вхід. Поки двоє мужчин середнього віку повільно сходили вниз, В.П. ліниво вивчав їхню зовнішність: перший був малий і товстий, очі від алкоголю та жиру перетворились на щілинки, лиця - здавалось - потріскають вином і кров'ю; за ним невпевнено ішов високий і худий, блідий як смерть, із величезним фіолетовим синяком під оком. Зовнішність вцілому - як у бомжів. Від обох тхнуло перегаром. На зауваження В.П., що це місце для письменників, а не для алкоголіків запала тривала пауза. І лише згодом високий показуючи зверху на малого пальцем несміливо представив відомого прозаїка, члена Спілки Дмитра Ге... ЛЮБОВ - це почуття буває різним: до себе (називається переважно гідністю), до друзів (дружба, або чоловіча ніжність), до милої (секс, а якщо він ще й помножений на дружбу та батьківську ніжність, називаємо це коханням), до дітей (власне батьківська ніжність), до людей (різновид підприємливості), до життя ("здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре, здрастуй, свіжосте нив, я воскрес, щоб із вами жити") і до смерті (це вже усвідомленість), і, нарешті, до України - найхимерніша з любовей, бо має безліч тлумачень (див. Україна, Автобіографія і решту книги). ЛЬВІВ - місто на перетині сюрреалізму та соцреалізму. МАЗОХ - Леопольд фон Захер-Мазох, ім'я якого дало назву теорії мазохізму. Наполовину німець, наполовину українець Ма-зох часто підкреслював свою "українські-сть", яка дісталася йому від матері та няньки. Та й народився письменник із світовим ім'ям у Винниках під Львовом. Але в очах нинішніх "патріотів" він має один страшний ґандж - писав по-німецьки, а не по-українськи, та ще й про "збочення". Саме це нівелює кількарічні намагання групи ентузіастів, які утворили фонд ім. Мазоха, увіковічнити його ім'я у Львові. Їхні пропозиції щодо перейменування однієї з вулиць та спорудження пам'ятника письменникові наштовхнулись на спротив місцевої влади, яка свою позицію висловила устами одного з депутатів: "Наш народ і так багато страждав - не потрібно нам жодних мазохізмів". Але вартісні ідеї не зникають безслідно -вони зреалізовуються, просто, в іншій формі, в іншому місці, і навіть частково тими ж людьми. Так, колишній львів'янин Роман Віктюк за спрянням Фонду Мазоха з упіхом поставив у 1995 році на московській сцені виставу за творами письменника. МАКАР ІВАН - легенда львівських мітингів 1988 року. Став таким завдяки блискучому експромту під час обговорення місця для пам'ятника Т.Шевченкові. Коли п'ятдесят тисяч люду вже притомились протестувати проти рішення обкому партії випхати Кобзаря подалі від центру, Іван - яко ведучий - надав мітингу нового дихання, заявивши про потребу встановити пам'ятник Степану Бандері. Це було круто! Потім Іван трохи сидів під слідством і патріотично екзальтована молодь, в т.ч. навіть В.Павлів, та сам Ігор Калинець носили величезні саморобні значки з фотом Макара. А народ приписав герою легендарну фразу, мовлену ніби-то на екологічному мітингу: "Українці, бережіть ліси! Вони нам ще знадобляться". Згодом Макар став народним депутатом, всупереч, до речі, як і Тарас Стецьків, волі Крайової Ради НРУ. Рухівський істеблішмент мав інших кандидатів, але у двох округах на Львівщині виборці підкорсгували керівну та спрямовуючу силу, обравши замість дуже літніх борці-в за волю людей не менш патріотичних, зате істотно молодших. На депутатській ниві Макар особливими перформенсами не вславився, зате на зламі 1995-96 років видавав газету "Опозиція", яка стьобовим своїм стилем нагадувала зовсім юний "Пост-Поступ". Відмінність у двох моментах: 1) у "П-П" статей Лариси Скорик не друкували взагалі, а в "Опозиції" - щономера і 2) "П-П" дер лаха з усіх, з кого хотів, і практично уник судових переслідувань, а "Опозиція" сміялась над Президентом та Головою Адміністрації настільки необережно, що суд зумів газету закрити. МОЛОДІСТЬ - те, що не вернеться. На жаль, розумієш це тоді, коли вплинути на хід подій майже неможливо. А так хочеть- ся спробувати ще раз! Особливо в серпневі ночі (див. Серпень). МАРИНОВИЧ МИРОСЛАВ - один з моральних авторитетів нашої генерації; публіцист, сказати б, філософсько-екуменічного спрямування, лідер "Міжнародної амністії" в Україні. Колись зовсім молодим потрапив у совстську тюрму за участь у правозахисному русі, але - на відміну від багатьох політв'язнів - не заразився вірусом теорії "двох зон" (див. Косів). Уперше я дізнався про нього з публікацій у студентських самвидавах -журналі "Віко" та газеті "Братство" (див. Панкеєв). Був вражений суголоссям його думок з тим, що писав і думав сам. Познайомив нас очно Ігор Марков. Якийсь час він друкувався у "Пост-Поступі", зокрема, коли нас лаяв на всі заставки його побратим В.Чорновіл. Ці публікації були луже важливими для нас, хоча й непо-міркованих, та щирих у пошуку свого шляху. За порадою Мариновича, в політичному блоці "П-П" почав працювати зовсім ще молоденький Олег Дорожовсць, який згодом викладатиме на факультеті журналістики, коли його шеф і корифей відділу (див. Шмід) ще ходитиме в студентах-заочниках. МАРІХУАНА - коли тобі 33, починаєш "підбивати бабки", себто робити підсумки. Ти знав жінку, знав славу, знав ганьбу. Посадив дерево і виплекав дітей. Ходив з бородою і носив крислатого капелюха. Але не вживав наркотиків. І починаєш тужити: якщо завтра, раптом, смерть, а ти не встиг у цій інкарнації чогось такого, що напевно встигнути міг?! Отож, варто поспішити. І приятель покладе перед тобою на журнальний столик два саморобні конверти - се вона. І ти обміняєш їх на десять доларів, щоб через добу чи дві, заховавшись подалі від близьких, підступитись до дійства. Видмухнеш у смітник вміст двох "біломорів", медичним шпателем напихатимеш туди траву. Через брак досвіду та терпцю цигарки вийдуть гнучкими, як післяерекційний прутень. Ти випалиш одну, з невеликою перервою другу - щоб не було замало. І в очікуванні нірвани почнеш читати. Так і заснеш, не дочекавшись блаженства. А шкода -хотілося потрапити в інший вимір на чужому поїзді, а не власними зусиллями. МАРКОВ ІГОР - історик за фахом та політолог за професією, один із ініціаторів та постійних авторів самвидавчого "Поступу", відтак - організатор та керівник плодовитого аналітичного центру "Ґенеза", досі - всупереч втомі та розчаруванням -щиро переймається долею цієї держави, так наче держава хоч трішки переймається долею когось з нас. МІФИ І МІФОТВОТЦІ - Міфотворчість - це гра... Це гра для дорослих... Це гра для втаємничених дорослих. Творчення гри - насолода для втаємниченого. Гра втіха для дитини. Хай грається аби не плакало. Найвищим ступенем міфотворення е гра без правил. Коли правило існує для того, щоб його подолати. Ця гра для дитини, якою стає цілий народ у певних моментах історії. Кожний міф приречений на ряд чудесних перетворень, останнім з яких є смерть. Міф народився - хай помре міф! Одним з міфів новітньої української історії була демократія. У період великої смути, коли український народ, як дитя мале, потребував утіхи, зібрався гурт втаємничених задля творення міфу. Любою була їм ця гра, тому й вдався міф на славу. І покликали майстри круглооке підмайстря і сказали йому: "Віднеси цю гру людям та мерщій повертайся, бо багато ще тобі треба пізнати". І понесло круглооке підмайстря цей міф народові, цю велику таїну.Та так воно захопилося своєю місією, що забуло наказ втаємничених, а прийшовши, врешті, до народу, назвало себе "носієм таїни". Ось тут сталося перше чудесне перетворення міфу - повірив народ, і отак круглооке підмайстря перетворилося у головного жерця демократії. І вирушив здитинілий натовп шумним маршем, на чолі якого стояв псевдожрець. Зачувши галас цей, вийшли творці на дорогу й гукнули до провідника натовпу: "Схаменися! Заскладна ця гра для підмайстра". Та почули майстри у відповідь: "Гей ви, масони у рожевих штанцях, ви як розмовляєте з головним демократом?" - "Ану геть з дороги", - заволав натовп. І змушені були відступити міфотворці, бо передчували, що радо кине їх на поталу натовпові самозваний вождь, щоби знищити тих, хто знає, що він всього лише міф. Недовгим був галасливий похід натовпу, завело його підмайстря у багно тягуче. Відчувши сморід болітний, озвіріла "шановна громада" і залементувала: "Куди ти привів нас. Сусанін!" І тут сталося друге чудесне перетворення міфу головній жрець демократії став голим королем. Завирував озлоблений натовп: "Це демократія у всьому винна, це все через отих клятих демократів.Повертаймося назад, де було нам сито, сухо і тепло. А це опудало залишимо в болоті". І скривився жалюгідно, і заплакав голий король. І такою смішною була його гримаса, що зареготали всі зневажливо. Тут сталося третє чудесне перетворення міфу - голий король перетворився на блазня для натовпу. І повернув похід назад, і не було вже у ньому галасу, а лише втомлене нарікання та скигління. Коли проходили повз майстерню втаємничених, із натовпу почулися упокорені розрізнені вигуки: "Бути чи не бути? Хто винен? Що робити?" Та майстри усміхалися втаємничено і мовчали, хоч і знали відповіді на ці одвічні запитання: "Звичайно ж, бути. Але в потрібний час і у потрібному місці. Винні у всьому, як завжди, жиди. А робити нічого не треба". МОРОЗ ВАЛЕНТИН - власне, Валентини. Бо їх двоє: батько та син. Старший відомий, часто скандальновідомий дисидент-шестидесятник. У самвидаві прославився як блискучий публіцист; на еміграції як майстер політично-етичних перфор-мелсів для старшого панства та ідейної молоді; після повернення в Україну як дуже вільний інтерпретатор історії та союзник крайньо правих. Валентин молодший - ровесник авторів книги і співробітник Радіо "Свобода". На час його керування корпунктом радіо в Києві припав розквіт "Пост-Поступу" та київської групи його авторів, серед яких тодішні працівники "Свободи" Іван Рибалко, Максим М'якенький, Витько Ряб-чун, Олексій Капуста та... Валентин Мороз. Останній друкувався під псевдонімо-м, переважно на міжнародну та економічну тематику. Деякий час газета подавала телефон київського представництва, який водночас був службовим телефоном згаданих журналістів. Однак після чергового конфузу, коли Валентин підняв слухавку і на запитання "Це "Пост-Поступ"? крикнув: "Ні, це Радіо "Свобода!" Максим з Іваном попросили зняти київський телефон з редакційної колонки: "Шкода Валіка, все-таки начальник". МОТРИНЕЦЬ ІВАН - найколоритніший генерал міліції на Україні: "Прислали комісію перевіряти скарги на мене. Поговорив я з цими двома полковниками, але бачу, що їх ще щось цікавить. Що, полковники, хочете запитати, чи я не гомосексуаліст? Не соромтесь. Я запрошую в кабінет свою дружину: скажи панам полковникам, коли ми любились останній раз, бо вони думають, що твій чоловік педераст". Генерал тоді керував управлінням внутрішніх справ на Львівщині, часто й охоче контактував з журналістами, часом вони самі шукали контакту з ним. Якось увечері й О.К. зателефонував до нього додому: "Іване Михайловичу, затримали мого журналіста. Якщо він щось накоїв, хай відповідає, але райвідділівська "клітка" з бомжами і шмаркатими хуліганами не найкраще місце ночівлі для інтелігента". Він передзвонив за кілька хвилин: "Ну й кадр твій друг! Але на ніч додому відпустять". Тим часом події в "клітці", - за словами мого протеже, - розвивались наступним чином: "Заходить прапорщик: хто тут журналіст? І якийсь хрон, перш, ніж я зметикував, що це може стосуватися мене, каже, гикаючи: я. Л прапор йому: то пензлюй звідси. І він, засранець, пішов, я ж у своїй білій маринарці залишився там до ранку". МУДРІСТЬ - інколи мені здасться, що моїм батьком був Сумнів. Я знаю, що моєю матір'ю була Любов. Несумісна пара. Вони розійшлися, заклавши в мене кожен частку свого єства. Ті, хто звав мене безбатченком, навіть не підозрювали, як я хотів би ним бути, та, на жаль, не міг - бо батько у мене був: у мені розвивався його сумнів. Я ріс із матір'ю, ріс з Любов'ю. А сумнів ріс у мені. Я волів би убити в собі сумнів, та любові для цього замало. (О, ці фрейдівські складнощі!) Але й самого сумніву замало, щоби відмовитися від любові. Тому я не можу безоглядно любити - мені заважає сумнів. Тому любов штовхає мене в обійми навіть тих.^від кого застерігає сумнів, Залишається шукати те, що є між ними -між любов'ю та сумнівом - спільного. А спільним між ними є, як це не парадоксально, протиборство: коли сумнів убив мою віру в церкву - любов породила в мені віру в Бога; коли сумнів знищив для мене авторитет держави - любов засіяла в мені повагу до людини; коли сумнів нівелював цінність людського життя - любов відкрила мені блаженство миті. Та й чого вже гріха таїти: коли любов гнала мене, засліпленого, до провалля - то саме сумнів зупинив мене перед ним. На жаль, українська мова є бідною на визначення, а тому є багатою на можливість інтерпретації. Тож означу цю середину між любов'ю і сумнівом як простонародне -мудрість. НАБОКА СЕРГІЙ - колишній політв'язень, активіст Українського Культурологічного Клубу в Києві (1987), один з перших і найвідоміших незалежних журналістів. У липні 1995 року студентка Києво-Могилянської Академії, що проходила стажування у "Вікнах", каже мені: "Дзвонив якийсь чоловік, я тут прізвище записала, На-бо-ка. Правильно?" Набираю номер: "Старий, у тюрмі при більшовиках сидів? УКК створював? "Голос відродження" видавав? Агітував, протестував, організовував? А тепер зливай воду - виросло нове покоління, яке нічого цього не знає". НАРОДНИЙ РУХ - Як і в кожному масовому здвигу, в Народному Русі було різне (див. Кагебіст, Одарич), але домінантою в емоційній пам'яті залишилась радість (Уме. Розводів). НАЦДЕБІЛІЗМ - термін, що застосовується на означення перекручень та збочень, які часто трапляються у процесі національного відродження. Вперше на широку аудиторію цей термін виніс В.П. у статті "нацдебілізм української естради" (Розі-Поступ, №10, 1995р.). Стаття наводила приклади нацдебілізму у творчості ансамблів "Смерічка", "Ватра", "Соколи" та гурту Олега Кульчицького. "Ортодоксальна" галицька інтелігенція, навіть частково погоджуючись із змістом статті, не змогла вибачити В.П. оприлюднення самого слова - нацдебілізм. (Див. Національне відродження) НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ - за логікою, нова держава мала би представляти й нове мистецтво, але в Україні (принаймні, на офіційному рівні) епоха нового мистецтва ще не наступила, натомість панує епоха т.зв. національного відродження-. Т.зв., тому - що творча особистість, яка не зраджувала себе, примудрялася творити високе мистецтво і за часів комуни (чи то офіційно, як композитор Сильвестров або режисер Параджанов, чи то нелегально, як поет Стус або групи художників ан-деграунду, що влаштовували "домашні виставки"), а отже їй нічого відроджувати у нових часах. Інша річ - сотні українсько-радянських творців, "бійців ідеологічного фронту", котрі протягом багатьох десятиліть "гордо несли знамено українського соцреалізму". "Національне відродження" - це здебільшого їхня вигадка. Вона дає їм можливість, не ховаючи очей від сорому, перейменовувати звання "заслужених митців СРСР" (які вони отримали від "комуни") на "заслужених митців України" (яка "комуни" ніби-то зрікається); очолювати ті ж творчі державні спілки, театри, мистецькі заклади, літературні часописи. Явище "відродження" несе в собі й позитивні моменти - повернення багатьох творів та імен, викреслених колись більшовиками; відновлення норм спотвореної сталінськими лінгвістами мови; поновлення автентичних назв; "відбріхування" історії. Але це щось цілком відмінне від сучасного творчого процесу. Отож, прого- 51 лошене офіційно "національне відродження" хоч-не-хоч стало важким пресом, що придушив паростки нового мистецтва і не дає вивести на презентаційний рівень найкраще із створеного за часів радянського андеграунду. Одним із пунктів офіційного відродження є обов'язкове звернення до класики чи то творчості "розстріляних поколінь". Люди, що звикли все життя обслуговувати панівну ідеологію (а таких у державних культурних установах більшість), надто прямолінійно і однозначно сприймають цей пункт: із творчого процесу вихоплюється лише "показово-український" матеріал, тобто історизм чи етнографізм. До обминання "загальнолюдської проблематики" у творчому доробку попередніх часів спричиняється ще й тихе переконання, що там не знайдеш ні другого Шекспіра, ні другого Гете, а як і знайдеш, то все одно "другий не рахується". З огляду на політичний поділ українського суспільства, неофіційно розподілилися і умовні впливи культурні: більш "червона" Велика Україна тяжіє (там, де взагалі є українське мистецтво чи література) до етнографізму, а Західна Україна опанована історичними нуртами. Ні в історизмі, ні в етнографізмі нічого поганого немає, коли це без надміру. Та специфікою українського "історизму" є його "трагічніть": звертаючись як до найближчої, так і до давньої своєї історії, українець знаходить лише гноблення, приниження, програні війни (навіть при виграних битвах). А для виправдання такої ситуації необхідно зобразити винуватців усіх цих "українських бід". Так виникає необхідність творити образ ворога (див. Символ віри, Образ ворога). НЕБО - буває серпневим, травневим чи просто синім небом України: а) серпневе - тобто те, що в серпні, - найбільш вегетативному (після травня) місяці року, місяці, що передує осені (див. Осінь), місяці, в якому народились усі діти Кривенка (з "Пост-Поступом" включно); б) травневе - майже таке ж глибоке, як серпневе, але ще без передчуття осені, навпаки - небо зрілої весни; в) синє - збірний образ, пароль, заклик, ритуал. Скажімо, один з авторів цієї книги - звертаючись до другого - каже: "Ходімо в небо, дрогий друже!" (див. Серпень). НЕБОРАК ВІКТОР - поет, а оскільки у слов'ян поет - завжди більше, ніж поет, точніше буде сказати бубабіст. Окрім свого направду епохального внеску в рідну літературу й мистецтво перформенсу, засвідчив наочно ще один соціумно-мис-тецький феномен: непроминальність, а радше її циклічність. У 1995-6 роках бубабіс-ти зактивізувались і провели ряд громадських акцій: і, о диво, нічого нового не пропонуючи на суд читача, здобули знову успіх, бо виросло нове покоління, яке не могло чути чи бачити Лндруховича, Ірва-нця й Неборака в другій половині 80-х, а тепер відкриває для себе світ, який однолітки метрів уже встигли призабути. Подібно кілька поколінь українських читачів відкривали для себе вірші Сосюри: минали роки, змінювався світ, а Володька на початку 60-х писав про любов так само, як наприкінці 20-х. Ну чим тобі не машина часу! НЕЗАЛЕЖНІСТЬ - Після кількасотліт-нього "бездержав'я" доводиться вчитися цієї незалежности буквально в усьому: від норм і правил поведінки суб'єкта світового співтовариства держав аж до відчування себе громадянином незалежної держави кожною окремою особою, жителем цієї країни. Та й до того ж, "унезалежнення" відбувається не тільки від тоталітаризму, від вождів, від чужих армій і КДБ, але й від планів, директив, "соціалістичної стабільности", браку вибору. Для людей, котрі не звикли самі думати, вирішувати, здобувати, це - особливо важкий і неприємний аспект незалежності. Коли різні верстви українського суспільства навчаться всього цього? - ось основна проблема. (Див. Образ ворога) НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЖУРНАЛІСТА -доволі реальна, коли працюєш на гроші США чи Євроспільноти. Гіпотетичне, хтось і в Україні може фінансувати, не виставляючи політичних чи тематичних обмежень. Але про такі випадки чути не доводилось. З естетських міркувань солідні кошти в журналістику не вкладають. Роблять це із спонукань політичних чи бізнесових. В обох випадках грошодавець визначає правила гри. І журналіст приречений порушувати ці правила, якщо тільки совісно ставиться до своєї роботи. Якщо гроші дають американці чи європейці, поле до попису є дуже широким, обмеження дуже загальні, тому можна грати доволі довго, доки дійде до свистка арбітра. Якщо гроші тутешні - простір до дій куди менший, обмежень куди більше, правила частенько змінюються, тому довго грати в їх межах складно. Знайдеш цікавий хід, захопишся комбінацією, зіграєш нестандартно - і вже свисток судді чи окрик тренера, дарма, що трибуни плещуть. Можна, звісно, грати в нецікавий футбол, особливо, якщо за це платять, але ж надокучає. А ще буває (хоча рідко), що й тренер заохочує - грай сміливіше, і команді карта пішла, і суддя на полі ліберальний, а глядачів - нема. Чи квитки для них задорогі, чи не люблять вони цієї гри, а чи вхід на трибуни хтось заблокував. Пограєш у кайф, і партнери задоволені, і тренер хвалить, а грошей нема - бо трибуни порожні. Чи так, чи сяк - ідеш в іншу команду, і починаєш один з варіантів спочатку. Тому гарантований шлях до незалежності в журналістиці один - здобути власний капітал і грати за власними правилами. Доки того капіталу вистачить. Правда ця банальна і сувора, і якщо не хочеш чи не можеш керуватися нею - йди в найми і по-менше згадуй вголос про власну незалежність. Особливо при появі червоної картки за порушення, на яке суддя просто досі не звертав уваги. НЕКОНТРОЛЬОВАНІ АСОЦІАЦІЇ -захоплюючий світ Володимира Павліва та Олександра Кривенка. Термін запозичено з усних текстів Романа Віктюка (див. Віктюк), але дещо переосмислено (див. Ефект очуднення). НОСТАЛЬГІЯ - туга за минулим собою, за молодістю, яка не вернеться. У такі хвилини сповнюєшся жалем, що не натішився, не випив келих досуха. Звичайно, тополі зацвітають знову, як і десять літ тому, і блукають під ними запашні юнки, і ти медитуеш словами 28-річного поета: "Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжосте нив! Я воскрес, щоб із вами жити..." Але ти вже не той, що до воскресіння. Казав приятель, що емігруав у гонитві за удачею: "Ностальгія - це коли нема кому похвалитися". Каїіо: ностальгія - це коли ти згадуєш на самоті. Бо розмовляючи з товаришем про відшаленілу юність, про минулу революцію, про померлих друзів, розглядаючи в серпневих сутінках діаманти слів, ти здійснюш акт, про який згодом згадуватимеш з ностальгією. 53 ОБМОВКА - обмовляючись ми, - згідно теорії З.Фрейда, - свідомо чи підсвідоме висловлюємо те, що хотіли б сказати насправді, або - як про це дійсно думаємо. Лише з нашого досвіду власних і, чужих обмовок можна було б написати цілу книгу - скажімо, альтернативну історію України. Найвідомішою українською обмовкою новітніх часів е фраза, виголошена промовцем колись із "високої" сцени: "святкування річниці чорнобильської трагедії". Мудрість Фройда незаперечне проступає в обмовці "політичний підер" замість "політичний лідер". У власному досвіді авторів книги найкурйозніші обмовки става-лися при вживанні слів іноземного походження. Наприклад, В.Павлів зустрівши грудневого сніжного дня на вулиці пару юних закоханих, звернувся до них із по-батьків-ськи турботливим запитанням: "Діти, а чого це ви без шапок ходите? - Холодно." На що юнак романтично зауважив: "А у нас гарячі серця". Хвильку поміркувавши, В.ГТ. прокоментував: "Гарячі серця не врятують вас від міньєту". Хоч мав на увазі, без сумніву, менінгіт (див. Французький поцілунок). ОБРАЗ ВОРОГА - Якби спробувати збудувати ряд із традиційних ворогів України нашого тисячоліття, то він вийде приблизно таким: монголо-татарські орди; Кримське ханство і султанська Туреччина; царська, а згодом більшовицька Росія; панська Польща від пацифікацій Пілсудсь-кого до операції "Вісла"; ну і, звичайно, українська зрадлива шляхта, яка служила російській чи польській державам. Насьо-годні "орда" асоціюється з азіатською частиною російського народу; кримські хани й турецькі паші сприймаються на рівні екзотики; натомість антикомуністичний нурт і надалі не може зайняти чільних позицій, оскільки сучасна Україна ще не досить "де-комунізована", свідченням чого є "червона" більшість у парламенті. У результаті отримуємо наступні теми в літературі й мистецтві. "Російська тема" -символ українських трагедій різних часів, метафізичний образ зла і руйнівної сили, яка й надалі несе в собі потенційну загрозу для України. "Польська тема" узагальнено символізує причетність Європи до українських проблем, які значною мірою погіршувалися через її зневажливе ставлення до "віри і народу" та через зазіхання на "природні багатства" України. "Тема зрадництва" є, мабуть, найсумнішою і недоос-мисленою, бо важко знайти ще народ, який би з такою ненавистю ставився до власної шляхти, викреслюючи тим самим цілі розділи з своєї історії (див. Зрада). Часто "підтемою" до всіх цих тем виникає "питання жидів" - жид майже завжди фігурує навіть не як ворог, а як "негативний елемент", тобто "додаток до ворога". І хоч в основному українці не відповідають тій опінії антисемітів, яку -їм створили самі жиди, все ж іудей в українській історії асоціюється з тою лихою і зрадливою силою, яка у двобої українця з ворогом майже завжди обирас сторону ворога. Весь цей набір сьогодні наявний в історичній тематиці української літератури, театру, кіно еіс. Інша річ. що продукція всіх цих ланок мистецтва є досить нечисленною через кризову ситуацію в економіці. Та навіть (а, може, особливої при такому обсязі впадає в вічі незадовільна якість: у не-переосмисленому матеріалі "образ героя" часто твориться з руйнівної о, деструктивного елемента української історії. А "образ ворога" будується часто шляхом безвідповідального і малопереконливого заниження особистістого рівня: польський шляхтич, російський боярин, більшовицький лідер еіс чомусь завжди пияк або злодій, садист або дебіл, сволота або збо-ченець. ОДАРИЧ СЕРГІЙ - тепер політолог і директор центру "Українська перспектива", колись один з організаторів та лідерів Народного Руху. У липні '96-го публічно констатував: "Спостерігаємо політичну смерть НРУ, принаймні, його лідерів". А, може, забальзамувати трупик - хаіі В'ячсслав Максимович тішаться? ОЗЄРОВ БОРИС - один з метрів со вєтської самодіяльної сцени, і антисо-вєтської, бо ставив російську дисиденст-ську декадентщину. Оскільки не ставив декадентщину українську, опинився ізгоєм у Львові демократичному, після 1990-го року. І, звичайно, тому що сам москаль і актори його - переважно жиди, та й театр називався "не по-нашому" Гаудеамус. Якось актор та адміністратор театру Озє-рова Іван Чупахін попросив у мене - члена президії облсовета - допомоги, оскільки комісія міськради з питань культури мала розглядати клопотання театру про виділення приміщення. На засіданні комісії, очолюваної тоді режисером Львівського молодіжного театру ім. Леся Курбаса (див. Кучинський), я не згадував, що Курбас останню виставу на свободі робив у жидівському театрі Міхо-елса, я сподівався на більш раціональний підхід. І нагадав депутатам, що театр Озє-рова при совєтах був у Львові одним з острівків інтелектуальної опозиції, що цей колектив більшовики потрохи переслідували, що російська громада повинна мати театр, тож краще хай ним буде в принципі проукраїнський колектив Озєрова. Озеро-ву відмовили у приміщенні, а відома українська правозахисниця пані Стефа сказала мені напівконфіденційно: "Пане Сашко, невже ви хочете, щоби жиди мали приміщення у центрі Львова?"-"Звичайно,ні, ^ відповів я їй. Я не люблю жидів. Так само як москалів, кримських татар і дурних українців, бо всі вони шкодять побудові тієї України, якої я хочу". - Але це я не казав, лише подумав. ОНАНІЗМ - 1) ФІЗІОЛОГІЧНИЙ - корисна, а часто необхідна річ, що - послуговуючись словами Франка - "будить чуття і оновлює кров": розвиває уяву, шліфує емоційність; знімає комплекси, зайву напругу, а часом фізичний біль; врешті, приносить насолоду особі й не приносить жодної шкоди державі. Більшість із нас - забацаних комплексами і стереотипами українських хлопчаків - намагалися протягом тривалого часу і з поперемінним успіхом боротися із цим благом. Якщо б ми з юності знали все про масаж простати, то вчинили б із акту мастурбації масове дійство під суворим наглядом лікарів та вчителів. Він був би не меншим "почесним обов'язком", ніж служба в армії. Для зрілого ж мужчини - це рятівна паличка, яка дає змогу лаятися і розходитися з подругою, не дозволяючи їй шантажувати нас відмовлянням у сексі; 2) ПАТРІОТИЧНИЙ - проявляється найчастіше в регулярних розповідях про свою любов до України, у читанні патріотичних 55 видань, розмахуванні національним прапором чи демонстративному відвідуванні греко-католицької церкви (для галичан) або урядових прийомів у Палаці "Україна" (для киян). Акт онанізму патріотичного - на відміну від фізіологічного - потребує глядачів, а відтак мав би підлягати такому ж громадському осуду, як ексгебі-ціонізм. ОНИШКО НАДІЯ та ОЛЯ - мати та донька, привітні господині гостинної хати на затишному та зеленому Знесінні, старому районі Львова. Ця хата протягом багатьох років була одним із осередків духовного життя української інтелігенції. У застійні роки там проводилися "домашні" Шевченківські вечори, інші літературні читання та історично-культурні дискусії. У 1987-93 роках їх хата стала також одним з епіцентрів гуртування та спілкування молоді різних патріотичних організацій: ТУМу, Товариства Лева, Студентського Братства. Часто траплялося (зокрема, в часи свят), що у двох різних кімнатах збиралися на свої вечірки представники двох різних поколінь львівської інтелігенції. Так тривало аж до виїзду Ольги в США на навчання, а потім у Київ - на роботу. ОСІНЬ - "це не втрат пора, а втілення самої втрати" (І.Калинець). Якось Софія Федорцева - актриса Курбаса призову 1928 року - пожалілась на погане самопочуття. - Се осінь, - спробував я підбадьорити її. -Сашко, се моя осінь, - досі чую її голос. "Така золота, що нема зупину, така молода, що нема вороття. В останніх коників, що завтра загинуть, вчуся ставленню до життя" (Л.Кисельов). ПАНКЕЄВ ВОЛОДИМИР - колись активіст Студентського Братства, редактор самвидавчого журналу "Віко" (до редколегії якого входив і Павлів), автор кількох публікацій у самвидавчому "Поступі" і редактор його вже зареєстрованого; постійний заступник, а з травня 1995 року -головний редактор "Пост-Поступу". Єдиний, хто міг перебрати газету - не як підприємство, а як явище: "П-П" завжди несподіванка і "П-П" газета вашої мрії, -писалося колись в рекламних оголошеннях. ПАПА РИМСЬКИЙ - Іван-Павло Другий, мирське ім'я Кароль Войтила. Як не дивно, але усвідомлення величі цієї світлої постаті - першого Папи-слов'янина - не притаманне свідомості пересічного українця (з тим, що українець непересічний - явище досить маргінальне). Світська українська інтелігенція практично не знайома з величезним інтелектуальним доробком "наставника Христового на Землі". У той час, як весь цивілізований (бо книги Івана-Павла видаються не лише у християнських країнах) світ уважно слідкує за кожним новим словом Папи, православна Україна й надалі залишається темною "схизмою", а українські католики, за прикладом деяких європейських сусідів, вважають себе кращими, мабуть, католиками від Папи. Клерикальна інтелігенція, обсмоктавши свого часу тему українського (по матері) походження Войтили, так і не спромоглася донести до рідної пастви суть цього Феномена у всій його величі. На сьогоднішній день в незалежній (на момент написання даної статті) Україні не видано жодної книги Папи Римського. Свого часу у "Пост-Поступі" В.Павлівим було оприлюднено в українському перекладі два розділи з книги Кароля Войтили "Любов і відповідальність" з інформацією про те, що готується повний переклад. Реакції не поступило жодної, навіть з Святоюрської гори, секретаріат якої не оминав увагою менш важливих інформацій (див. Гречко). ПАШКОВСЬКИЙ ЄВГЕН - майстер прози та есеїстики, інтелектуальних монологів та полювання. Один з тих, хто разом і Цибульком українізував тусовку "кулінарки" в Києві. І робив це, якщо вірити легендам, не лише словесними аргументами. ПЕРФОРМЕНС - те саме, що дійство. Тобто якийсь фрагмент життя особи, подружжя, товариства, нації, факт літератури чи мистецтва, але очуднений елементами гри, якими можуть бути пафос чи буфонада, епатаж чи сентимент, міньет з вершками чи сміх з сльозами. Будь-яка несподіванка серед банально звичного стає празником життя, тобто перформенсом. Перформенсів в історії України було неймовірно багато - частину їх зафіксував ще Нестор-літописець: прикрашання Царго-родських воріт княжим щитом, чи спосіб страти князя-здирника, чи спосіб Ольжи-ної помсти за того князя. А деякі давні пер-форменси були настільки крутими, що відлунюють досі - дійство Володимира Великого, наприклад. У новіші часи пер-формене як стиль життя найчастіше сповідували козаки-запорожці та мандрівні дяки (вони ж дяки-пиворізи). Акція Грицька Саввича Сковороди з викопуванням собі могили - це стьоб сучасного європейського рівня. Перформенси XI Х ст. були більш локальні, ніж масові дійства століття XX-го, скажімо, жидівські погроми чи проголошення ІУ-го Універсалу, вистави Курба-са чи референдум 1-го грудня. Написання історії українського перформенсу - одна з мрій авторів цієї книги. Тим паче, що й самі вони в цій історії посідають певне місце (див. "Пост-Поступ " та Конкістадори). ПЕТІНҐ - спосіб отримувати оргазм без статевого акту. Не обов'язково плутати з Онанізмом. Це ближче до Перформенсу. Не випадково на початку 90-х у Києві існував Петінг-клуб, неформальне об'єднання журналістів. Хід засідань клубу повитий таємницею, але можна припускати, що сексу там було найменше. Відома була навіть спроба перетворити клуб у Петінг-держа-ву, однак, творчий запал було вичерпано і об'єднання перестало існувати. А може, пішло у глибоке підпілля чи перейшло у передвегетаційний стан? (див. Вересень) ПІДЕРАС - У країнах екс-Союзу поняття П. є лайкою і лише дотично пов'язане із гомосексуальним "педераст". Його форми і різновиди - підар, педік, псдріла, підерасі-на, тощо - широко побутують у мові населення цих теренів, навіть серед тієї його частини, котра не зможе відповісти на просте запитання: "хто такі гомосексуалісти і чого вони хочуть?" Трапляються випадки, коли осіб жіночої статі теж обзивали цим словом, додаючи необхідну флексію: пе-дераска. Висока література іноді послуговується цим словом. Наприклад: "Не вір, мій сину, цьому підерасу!" - застерігає Гамлєта Тінь його батька (див. Подере'янський). Приводом для приклеювання ярлика певній особі в основному служать вияви будь-якої "інакшості" даного суб'єкта. Отже, можете вважати себе підерасом, якщо: а) (у школі) серед класу "пересічностей" ви завжди готові відповісти на запитання вчителя чи нагадуєте йому про домашнє завдання; б) (в армії) спочатку ви відмовляєтесь прати комірці "старослужа-щему", а згодом відмовитесь від привілеїв, які дає вам "дідовщина"; в) (на роботі) ви чесно працюєте і відмовляєтеся розкрадати разом з іншими держмайно; г) (в суспільному житті) не симпатизуєте жодній "ідеологічній платформі" і проти різноманітних пільг; г) (в релігійному житті) належите до "іншої" конфесії; д) (в товаристві) не п'єте, не курите, не танцюєте; е) у всіх інших випадках (залежно від ситуації). ПЛЮЩ - а) ІВАН - будучи головою Верховної Ради на переговорах із студентськими активістами назвав ситуацію в Україні "блядською". Серед студентів був Ігор Копестинський (див. відповідну статтю) і найближчий номер "Пост-Поступу" вийшов з приголомшливим анонсом. Публікація мала резонанс. Депутати-комуністи розмножили газетну сторінку на ксероксі й демонстрували в парламенті як зразок каригідної поведінки спікера. Кажуть, мав місце навіть депутатський запит до Плюща. Слід віддати йому належне, Іван Степанович повівся гідно: не знаю, що він говорив настирливим опонентам-комуністам, але газету не підставив, хоча міг звинуватити її в інсинуації, а магнітофонного запису його слів ми не мали; б) ЛЕОНІД - дисидент, що у результаті зусиль Заходу опинився свого часу в Парижі, де й живе досі. Блискучий есеїст та інтелектуал, яких мало по-між його колегами-шестидесятниками, незужитий резерв української еліти, його значення (дійсне й потенційне) споріднене з Дзю-биним, однак у цій державі таких людей влада цінує найменше, а справжні поціно-вувачі не при владі. Шкода, одначе. ПОГОРЄЛОВА ІРИНА - редактор газети "Республіка", колись найкращого тижневика (хоча реально виходив раз на два тижні), після "Пост-Поступу", звичайно. В останньому, вже після краху "Республіки", опублікувала есей "Ферзь", присвячений феноменальній постаті Дмитра Табач-ника. Це була одна з тих поступівських публікацій, які ксерились і передавались з рук у руки. Самому Табачнику, кажуть, ду-уже не сподобалась. ПОДЕРВ'ЯНСЬКИЙ ЛЕСЬ - перфект-ний художник, родовитий киянин з Липок, надзвичайно популярний серед артівської та довколаартівської публіки в обох українських столицях своїми п'єсами. У момент кар'єрної кризи Кривенко зателефонував до нього і сказав: "Лесь, хочу познайомитись з тобою, хочу випити з тобою, хочу, щоб мої друзі послухали тебе, легендарного, живцем". І було так.І було їм добре. ПОДОЛЬЧАК ІГОР - художник-графік, що живе у Львові, а виставляється переважно в Японії, Бразилії, США, Європі та у відкритому космосі (за посередництвом російських космонавтів). Рідному місту трохи відомий з ініціатив на вшанування Захера Мазоха - проведення міжнародного конкурсу та виставки на кращий проект пам'ятника легендарному краянинові (у відведенні місця під сам монумент львівська мерія відмовила), створення Фонду Мазоха та з інших перформенсів. ПОЇЗД № 92 - щоденний потяг зі Львова до Києва, колись прозваний ще "сім сорок", оскільки о 19.40 вирушав зі Львова і за двадцять восьма ранку прибував до столиц-і. Найпопулярніший серед тих львів'ян, яким треба до Києва у справах. Коли б ним не їхав, завжди зустрінеш спочатку на пероні, а потім у вагоні, а то й у самому купе принаймні одного знайомого, часто давно не баченого, завжди зможеш поговорити (чи послухати міркування інших) про долю України. Цей поїзд - частинка Львова, що блукає коліями. ПОКАЛЬЧУК - а) ОЛЕГ - спочатку у Львові пізнали його як голову Волинської філії Товариства Лева (1988), а вже потім аки барда, тренера карате, журналіста й політика. У 1993-му він як гість співав на фестивалі "Оберіг" у рідному Луцьку, а його брат Юрій, Володимир Цибулько, Олександр Кривенко й Оксана Забужко були в складі журі. Фестиваль проходив у ресторані, тож коли Сергій Архипчук - режисер - викликав розважити публіку Кривенка, той виявився вже доволі підпилим і не придумав нічого кращого, як зачитати щойно надруковану "Маргінальну Україну". Публіка гаряче плескала, за винятком хіба ще одного члена журі - Євгена Сверс-тюка і О.Забужко, яка саме почала збирати, як виявилось згодом, матеріал для "Польових досліджень з українсього сексу"; б) ЮРІЙ - прозаїк, пес Святого Юра; був серед тих, хто перевозив рештки Стуса, Литвина та Тихого з Кучино до Києва; організатор письменницьких тусовок, в основному міжнародних; чи не єдиний, хто в пресі засудив участь УНА-УНСО в грузи-но-абхазькій війні як імперський акт; частий відвідувач Парижу (єдиний з українських авторів, кого бодай спорадично друкують в "Ліберасьйон"). Саме в Парижі ми й зустрілися колись. - Як справи? - спитав він, мабуть, для красного слівця мене й Ігоря Копестинського. - Погано: були вчора на Пляц-пігаль - так курви там по шістсот франків. - Йолопи, ви ходили ввечері! Завтра підемо вдень і гуртом - то й зіб'ємо ціну. ПОКУТА - жоден з авторів книги не нале- 59 жить до релігійних фанатиків чи до затятих клерикалів. Тому будь-яка обрядова термінологія у нашому лексиконі має швидше філософське означення. Та це зовсім не заперечує того, що кожному з нас довелося пройти через більшість етапів християнського обряду. Особливо Павлів, як родовитий галичанин і греко-католик, мав чимало нагод для спостережнь та до-вколарелігійних висновків. Один з найважливіших стосувався єдності сповіді та покути. "Вперше на сповідь я потрапив у 26 років. Підготовкою до неї служили кількамісячні духовні настанови, які таємно надавав нам (мені з приятелем і ще двом приятелькам) у приватнім помешканні на глухому львівському Знесінні 80-річний греко-ка-толицький священник, висвячений ще Митрополитом Шептицьким. Атмосфера таємничості та умиротвореність легендарного духівника, якому довелося пройти через табори і подальші ув'язнення, і переховуватися від режиму - надавали цим зустрічам катарсисного значення для нас. Саме в той час я вчащав до дівчини, яка була заручена (не зі мною, зрозуміло) і от-от збиралася заміж. Тому розмови про святість і гріх справляли на мене гнітюче враження. Чим ближче було до сповіді, тим важче мені ставало на душі. Я готувався розповісти про цей гріх, але й про те, що покидати цього зв'язку мені зовсім не хочеться, незважаючи на усвідомлення його нечестивості. Найбільше я боявся покути, яку мав накласти на мене священник. Та, вислухавши мене безпристрасно, панотець повелів мені відчитати по 10 разів підряд "Вірую", "Отче наш" та "Богородицю", і відбити скількись там поклонів. "Еге, отче, - думав я після всього, - коли так, то сьогодні ж знову піду до любаски, а завтра зраненька знову ж очищуся за тим самим рецептом". До сповіді я більше не ходжу. І лише через кілька років спостережень і роздумів, життєвих негараздів і поразок на місце мого скептицизму прийде запитання: "А як би мав тоді покарати мене панотець?" Як можна схилити до каяття того, хто не знає йому ціни? Як можна накладати покуту на того, хто до неї не готовий? Тому сьогодні - у хвилини сповіді перед собою і перед Богом, у миті важкої покути, яку накладає на мене життя, - я з вдячністю згадую свого першого і єдиного духівника, старенького сивого та мудрого гре-ко-католицького священника, котрий дав мені розуміння того, що лише готовність до покути породить для нас необхідність сповіді. ПОСТМОДЕРНІЗМ - За Павлівим, це епоха. Це архитвір. Це незафіксована мить. Це твоя власна рефлексія на цю мить. Рефлексія над основними складовими і базовими поняттями, спричинена центральними персонажами акції - наприклад, цвітом бузини і випадковою сторінкою з російсько-українського словника, яка розпочиналась словом СОЗДЛНИЕ. Створення, утворення; твір, створіння. Якщо в модерністському "мистецтві задля мистецтва" створювався твір, незаангажований у суспільні справи, то в постмодерністському "творенні задля творення" створюється щось заанг ажоване навіть не конкретно в суспільство, а взагалі в життя, що оточує конкретного творця. Але чим же є це щ о с ь, колишнє модерністське - твір? Його стає все важче побачити "наочно" чи торкнутися рукою, адже ніхто вже не творить для вічності. Його можна понюхати, якщо це бузина; його можна відчути, якщо ще є відчуття; його можна з-розуміти, якщо є. якість знання. От все це у комплексі і є тим створінням, яке живе само по собі поряд із творцем, яке має свою поведінку, свої примхи, свої вимоги. А ТВОРЕЦЬ? Ким є творець у наш час, у нашій ситуації, на нашій території? Ущербною істотою. Жорстоко, як присуд. Це не минуловікові кокетування про нікомуне-потрібність і відстороненість. Це без коментарів і без дискусій... Що можеш "створити"? Але можеш творити... Якщо ти творець, то досить і бузини. Головне - це СПОГЛЯДАННЯ. Досить уже з "призначенням митця", з "відповідальністю перед історією та мистецтвом", досить із всезнанням та титанічною працею... Досить! Коли вже все створено, найвищою майстерністю залишається майстерність споглядання. Навіть коли ти споглядаєш за тим, як поводить себе бузина в контакті з людьми, як поводять себе люди у контакті з бузиною, як поводять себе люди... Цікаво - як це все виглядатиме після закінчення акції? Акція - це не будова. БУДУВАННЯ. СПОРУДЖЕННЯ. Що можна ще сьогодні спорудити? Щось можна, але для чого? Завжди актуальним було, е і буде будувати свій світ, своє місто у цьому світі, свій дім у цьому місті, себе у цьому домі... У різні часи будували різними засобами - повторювати нецікаво. Зараз пробуємо будувати з миті: поки жива бузина; поки лунає голос того, хто щось сказав; поки у світлі помітний погляд того, хто прийшов... Творець повинен відмовитися від фіксації такої акцї на відео чи фотоплівку - все одно основного не зафіксують. Самої миті вже не відтворити. Вона була тільки для тих, хто прийшов. Хто потребував прийти. Усвідомлював. УСВІДОМЛЕННЯ важливе у послідовності. Хто ти? - Творець чи не творець. Чим ти займаєшся? - Твориш або не твориш. Для чого це? - Творення задля творення... Тобто усвідомлювати поняття, означені словами вирваної зі словника випадкової сторінки. І зізнаватись. ПРИЗНАВАТИСЯ. ЗІЗНАВАТИСЯ. Сьогодні без признання не зробиш кроку. Всі достатньо розумні й достатньо байдужі. Не зізнаєшся сам, "зізнають" за тебе, ще й від твого імені. Зізнаватись можна по-різному. Можна за допомогою СКЛИКАННЯ. Ну, це банально. Акція як індикатор: сходяться всі, хто "живий". Приходять ті, кому цікаво - не обов'язково друзі чи однодумці. Хто хоче нюхнути бузини на бетонній підлозі, випити настійки з паперового конверта, побачити автентичний колір листків календаря п'ятирічної давності еіс. Можна говорити також про певне скликан-на духів... Але це релігійне, це вже дуже особисте. Розумний не все говорить, що знає, чи про що хоч би здогадується. Це не змагання. От у цьому і вся штука, що змагань немає. Немає позитивних і негативних образів. Немає твору величного чи бездарного. Є бузина. Є тусовка. Є розмова. Є час. Ну, з ким тут змагатись? Це ж який кайф, коли не мусиш змагатися! ПРОВОКАЦІЯ - наш улюблений спосіб спілкування з українським народом. Ще у 1989 році Ярослав Грицак (див. відповідну статтю) запропонував дефініцію, яка стала концептуальною основою усіх наступних медіальних проектів: "газета як провокатор думки". Спровокувати публіку на дискусію, не просто на заперечення чи схвалення почутого, а на власні роздуми з приводу, та ще й так, аби результат цих роздумів по змозі відповідав нашим планам - ось постійне бажання і, сказати б, - творчий метод. Прийом цей не надто оригінальний. Знайдемо його в Шевченка ("І візантійський Саваоф карать і милувать не буде"), П.Куліша ("Народе без пуття, без чести і поваги"). Франка ("Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала. Я ж гавкаю раз в раз, аби вона не спала" та "Міе коспат Кизі"), 61 М.Куліша (п'єси), Хвильового (публіцистика) і багатьох інших, до Л.Плюща, Цибулька, бубабістів та чучхістів включно. Принцип інтелектуальної та емоційної провокації закладений в ефекті очуднення та в феномені перформенсу (див. відповідні статті). Він, зрештою, є основою еротики. А без еротики жити ще важче, ніж без України. "ПОСТУП" - перша регулярна самвидав-ча газета в Західній Україні, виходила з кінця березня 1989 по серпень 1990 року як видання Товариства Лева. Придумали її в Шевченківській аудиторії Львівського університету й зробили перший номер у кімнаті гуртожитку №4 четверо людей -Тарас Стецьків, Ігор Марков, Олександр Кривенко, Роман Турій. Лише ввечері напередодні від'їзду Турія з макетом у Вільнюс на Раді Товариства було прийнято рішення започаткувати свій вісник як альтернативу офіційній ідеологічній машині. Те, що перший номер через дві доби вже мав друкуватись у напівпідпільній друкарні Саюдіса (для тих, хто забув чи не знає -Народний Фронт у Литві), виявилось згодом несподіванкою не лише для членів Товариства, а й для компетентних органі-в. Газета мала значну й сталу популярність у Львові, по Галичині, Києві та ряді міст Сходу й Півдня; виходила чітко щодва тижні тиражем 12-20.000 на восьми сторінках формату А-4; з Вільнюса до Львова її привозили в рюкзаках і сумках, а далі розповсюджували через власних агентів, рухівські осередки, на мітингах; виручених грошей вистачало на друк, дорожні видатки кур'єрам, оплату друкарки, а згодом редактора (коли той залишився без офіційної праці), нечасті відрядження та нерегулярну фінансову допомогу Товариству Лева, іншим самвидавам й окремим активістам демруху. Газета орієнтувалася на читача з певним рівнем (чи прагненням такого) політичної культури, чим істотно різнилась від більшості самвидавчих видань. Навіть епіграф контрастував з ура-апатріотичними: "Більше поту - менше крови. Іван Фран-ко" (Див. Корчинський). "Поступ" виник в середовищі інтелектуальної громадськи активної молоді і довкола "Поступу" творилося певне середовище людей, частина яких у 90-му році пішла в професійну політику та журналістику, а багато роботою при самвидаві робили свій конкретний внесок у революцію (див. Самвидав, Три-палюк). Після сформування демократично обраної влади і переходу на загальнодемократичні позиції офіційних газет (літо 1990-го) відпала потреба у самвидаві. Газету зареєстрували в обласному управлінні по пресі, навіть вийшло два офіційних випуски, але через брак коштів видання було законсервоване (див. Панкеєв, Квятковський). Аж доки навесні 1991-го стало очевидно, що незалежній Україні просто необхідна незалежна преса і цілий гурт молодих людей прагне зробити найкращу газету в країні. Оскільки частина цих людей працювала в самвидаві, а решта з пієтетом до нього ставились, то назву "Поступ" втрачати не хотілось, однак Рада Товариства Лева ревниво дивилась на Фонд "Молода Україна", який мав стати засновником, і відмовилась зректися моральної монополії на назву. Так у головах Кривенка та Іващ-ишина виникла назва "Пост-Поступ", і всі згодилися, що добре воно. "ПОСТ-ПОСТУП" (Рочі-Поступ) - найбільш яскравий та масштабний перформенс в українській пресі кін.XX ст. Народжений на ентузіазмі молодих зухвальців в ніч ГКЧП, він за рік підніс свій тираж з шести до вісімдесяти тисяч, обсяг з восьми до тридцяти двох сторінок, сферу розповсюдження - від Львівщини до мало не всієї України, здобув відданого читача і справді міжнародну знаність, став притчею во язи-цех у коридорах місцевої та київської влади, але зіштовхнувся з побутовою реальністю. Неповороткість й безконтрольність державних служб розповсюдження обертались суттєвими списаннями накладу, помножені на страхітливі ціни на газетний папір, друк та транспортування, вони принесли істотні збитки. На якомусь етапі довелось відмовлятись від розповсюдження газети в кількох областях, потім у більшості регіонів. Відповідно звужувалась тематика публікацій, від послуг багатьох цікавих авторів довелось відмовитись. Врешті, шагренева шкіра газети обмежилась рідним галицьким регіоном, де можна більш-менш ефективно контролювати її розповсюдження. З загальноукраїнської (географічне й тематично) вона перетворилась в локальну, розгубивши автуру, читача, журналістську команду. Перейшовши на рейки рентабельності, газета збереглась як підприємство, але зникла як явище громадського життя. Її публікації перестали тиражувати на ксероксах, передруковувати в інших країнах, вони не викликають скандалів у коридорах президентської адміністрації. Епоху легендарності заступили часи побутовізму. Однак, "П-П" увійшов в історію української журналістики феноменом стилю (жива мова, відсутність заборонених тем і будь-яких комплексів, масштабність поставлених собі ж завдань і сміливість їх вирішення, а також творення власного середовища). І все це, мабуть, тому, що перша команда "П-П" не мала ніякого досвіду роботи в радянській пресі, зате хотіла (і змогла) зробити найкращу газету в Україні. ПРЕСА - "Доки в нас нема повноцінних партій, профспілок, врешті - представницьких органів, доки Україна йде шляхом однобокого зміцнення адміністративної системи (президентської форми влади), доти лише засоби масової інформації можуть бути якимсь рівнодійним, скільки-небудь дієвим засобом формування громадянського суспільства. Це не антагонізм, це два крила, необхідні українській синиці, і тим паче українському журавлю. Сили цих крил нерівні: в одного апарат, кошти, сила закону, у другого - тривання на межі паперової та фінансової прірви. Зрозуміло, що преса в такій ситуації може вдаватися до перехльостів, нетактовностей, може втрачати рівновагу. Але варто замовкнути сторожовому псу, як вовк забереться у кошару. Якщо преса не втримається, порушиться химерна рівновага нашого польоту. І без того спадна траєкторія перейде у піке". (Пост-Поступ, 8.05.92) Якось у кабінеті одного з редакторів "Нью-Йорк Тайме" я, дещо кремпуючись, казав, що редагую один з найсолідніших тижневиків на Україні (див. Пост-Поступ) - 24, а то й 32 сторінки. Янкі був до знемоги поблажливий: мовляв, "Нью-Йорк Тайме" років сімдесят тому також виходив ледь не таким обсягом, - тож у вас, юний друже, ще все попереду. В штаті Лйова, слухаючи розповіді про злагоджену лобістську діяльність преси, я з гіркотою зауважив оповідачу - спроби об'єднати лобістські зусилля українських незалежних журналістів не мали ефекту навіть напередодні парламентських виборів. На що він, зваживши, сказав: "У США преса розвивається сто тридцять років, а у вас -скільки?" - "Три, - справа діялась влітку 94-го, - відповів я, - раніше й країни ніби не існувало". - "Не журись, у вас хороші темпи", - підбадьорив він мене. Більшість українських газет та журналів -збиткові й виживають за рахунок субсидій чи то органів влади, чи приватного капіталу, а часом міжнародних фундацій. При- 63 бутковістю можуть похвалитися в основному газети, що сповідують принцип "програма ТБ плюс побільше смажених сенсацій та розважалівки". Прагнення скоротити видатки призводить не лише до звуження географії розповсюдження й зменшення обсягу газет, а й до скорочення редакційного колективу - в першу чергу за рахунок творчих працівників. Відповідно страждає якість оформлення та наповнення видань. Це - головна характеристика української преси насьогодні: із засобу самореалізації (якою переважно була в 1991-93 роках) вона однозначно перетворилась на різновид комерційної діяльності. Процес цей -неминучий, а отже - позитивний. Ті, хто серед перших боролись за заміну командно-адміністративної системи ринковими відносинами, опинились серед перших жертв ринку: власними силами утримувати інтелектуальну і хоч скількісь інтелігентну газету чи журнал виявилось надто не просто. (Див. "Пост-Поступ") Власне українські журналістські кадри почали формуватися в епоху революції (1989-91) і перші рік-два незалежності. Саме тоді вистояний і застояний клан номенклатурних борзописців посунула (та не усунула) нова генерація, яка засадничо чи майже від початку проповідувала цінності незалежної журналістики та громадянського суспільства. Ці люди, поодинці чи об'єднані в творчі команди, зуміли створити суспільний феномен, але не встигли витворити школу. Сьогодні не складно купити в Україні журналіста за сто доларів. Три роки тому для цього могло не вистачити тисячі. Брак професійних кадрів та професійної гідності - ще одна болячка української преси. "Журналістика в США померла, - казав мені з сумом один редактор в містечку Рес-тон під Вашингтоном. - Ми вже не можемо змістити уряд, ми можемо лише заробляти гроші, пишучи про судовий процес". Два роки тому я гордо відповів йому: "Приїжджай, синку, на Україну - там ти відчуєш, що історія, всупереч Фукуямі, не скінчилась. Там журналістика ще живе". Сьогодні я стримався б від такої пропозиції. Ми вже майже наздогнали Америку в психологічному плані. Через деякий час наздоженем її в плані технологічному. Чи буде від цього краще? ПРИЛЮК ЮРІЙ - Скільки раз, готуючи новий масштабний проект чи ламаючи голову над буденною медіальною проблемою, я ловлю себе на пориві звернутись до Прилюка по допомогу чи з пропозицією співпрацювати! Але його нема і, як це не банально звучить, уже не буде. Бачились ми з ним переважно так, як і познайомились - на журналістських тусовках у Львові, Харкові, Дніпрі, Києві. Чи не востаннє - на якомусь семінарі, який він організовував (звичайно, за західні кошти) в Кончі-Заспі. Прилюк мене запросив не тому, що семінар без мене був би недолугим, а, мабуть, тому, що семінарні кулуари без мене були б йому сумніші. Він жив у шикарному номері: крім величезної вітальні, спальні, передпокою - робочий кабінет з урядовим зв'язком. Антураж знаменитий. Сиділи ми славною кумпанією, хуліганили, трактуючи кубинську сигару як фалічний символ, і гостив нас у цьому фешенебельному покої не якийсь перший секретар ЦК, а зубр у теорії та практиці журналістики Юрій Прилюк. ПРОСКУРНЯ СЕРГІЙ - відомий режисер театральних та масових дійств, організатор театрального та довколамистецько-го процесу в Україні як частці Європи, автор народної приказки "як на сцені йде прутня - значить ставив Проскурня". Проскурня вкрив себе славою вже після першої "Червоної Рути" (1,990), а особливо здійснивши разом з командою Марека Іващишина (бос) та Влодка Кауфмана (художник у широкому розумінні) два (!) "Вивихи" (1991, 1993). З огляду на це, а також на наше тривале знайомство, я влип з ним в один з найстильовіших перформенсів моєї молодості. Сергій поділився геніальною ідеєю: провести, здасться, тримісячні гастролі майже по всій Європі з виставою "Друже Лібо, брате Дуфу" (за п'єсою О.Ли-шеги), і просив на безпрецедентні гастролі лише п'ятнадцять тисяч доларів, обіцяючи натомість взяти одну мою людину з собою й визнати "П-П" інформаційним спонсором. Я загорівся, лишалось знайти спонсора фінансового. Через кілька днів відомий львівський підприємець Олексій з ентузіазмом погодився. Проскурня зібрав колектив, я поблагословив Тараса Кузьмова на плідну працю в ім'я рідної газети, і автобус (винайнятий на всі гастролі) через наперед підготовлений коридор перетнув українсько-польський кордон. Заминка була лише одна - перша частина грошей мала чекати Проскур-ню десь у Польщі - така була пропозиція спонсора, мовляв, навіщо готівку тягати з України, коли можна з рахунку за кордоном зняти. Але в домовленому місці обіцяних грошей не виявилося і гастролі почалися тривожно-бентежно. Бентега наростала, Проскурня видзвонював то мене, то спонсора, мандрівка тривала, а гроші не надходили. Після чергової розмови спонсор кудись зник, а Проскурня вже добрався до Мюнхена, живучи з театром за свої та з продажу квитків. Чи треба казати, що я дещо переживав, крім проблем газетних, маючи ще насолоду уявляти, як мало не з моєї подачі жебракують по світу українські актори. Спроби відшукати Олексія були безрезультатні, а кожен телефонний дзвінок примушував серце тріпотіти. Аж нарешті сталось те, чого я собі уявити навіть не міг. Над театром зглянувся один добрий бандерівець у Мюнхені і, почувши, що до справи причетний Кривенко, позичив Про-скурні під моє ім'я п'ять тисяч доларів. Я заридав від щастя: наскільки моє ім'я конвертоване! От тільки, якщо Проскурня не поверне борг, то віддавати доведеться хіба мені! Уже не пригадую детально, як шукав Олексія, що виговорював його секретаркам і які полум'яні памфлети обіцяв йому присвятити, однак сталося - цю частину грошей спонсор таки передав зв'язковим, а через дві години я вже чекав гінців від мюнхенського кредитора. Зрозуміло, що гастролі були зірвані, театр зазнав психічного потрясіння, я ледь уникнув ганьби, але дуже не хотів насамкінець стати жертвою якихось рекетирів, оскільки мюнхенських гінців в лице не знав, а мій хатній телефон ніколи конфіденційності гарантувати не міг. Отож, коли в двері подзвонили, я міцно стиснув ручку спеціально задля такої нагоди позиченого бойового пістолета і сказав собі: "Ну, піде-рас, будеш знати, як помагати українському театру". (Див. Підерас) ПРОСТИТУЦІЯ - гарні й розумні українські дівчата проститутками не стають, а лише росіянки чи зрусифіковані, а якщо й українки, то далеко не красуні й зовсім не інтелігентки; з-поміж мужчин торгують власним тілом та душею лише рагулі, а втаємничені цього не роблять, а коли й роблять, то так хитро, що лише здаються проститутками, а насправді - все навпаки. Однак, до українізації повій треба прагнути і до інтелектуалізації рагулів також, бо від цього буде краще національній державі, самій нації та її еліті (тобто, нам з вами). ПРОЩАННЯ З ПРОВІНЦІЄЮ - таку назву мав перформенс, влаштований О.К. і В.П. перед переїздом до Києва у травні 1995 р. У богемній кав'ярні Львова "Вавілон-ХХ" авторами було оплачено 100 чарок коньяку та горілки і 50 кав, а також 65 вивішено плакат з назвою акції. "Прощатися" прийшло чимало друзів, соратників, шанувальників. Але не всі - були й такі, хто образився, не розуміючи, що провінцією для авторів було не місто і люди, а певний набір місцевих можливостей, норм, стереотипів. Саме про це йшлося в алегоричних текстах, які зачитали Кривенко та Павлів. Тексти не збереглися: кри-венківський через недбалість, а павлів-ський - тому, що був у частинах розписаний в 10 збірочках "Газетний шлягер" і роздарований (а частково навіть - проданий) різним людям, імена яких теж не зафіксувались. Хіба провидіння колись збере ті збірочки до купи - і постане з попелу Текст! ПРУТЕНЬ - якось у селі під Івано-Франківськом (див. Станіславів) заскочила мене зненацька легкість, з якою дітлахи 10-12 років пересипали свою мову популістськими матюками. Від цього побутового випадку - один крок до узагальнення: молоде покоління українців ідентифікує себе за допомогою російського "хуя". Скільки часу й праці треба вкласти, щоби місце останнього в ментальності цієї нації зайняв рідний прутень (див. Слаяеньр. Чи вийдемо колись із силового поля чисто російської зневаги до самого себе, до партнера, до влади, до життєвих обставин - до всього, що з такою легкістю прагнемо ідентифікувати за вищезгаданим мірилом цінностей? І як резюме журливих медитацій: не видно краю тому потоку українства, який несе на собі тавро спадкового люмпенства.