Наші нелегкі будні відсувають десь на задвірки пам'яті цю дату - 22 січня. Пік піднесення української державності на початку ХХ століття. День, коли на площі перед Київською Софією було проголошено злуку (об'єднання) Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.

Наша держава, яка тільки зветься Українською, не дуже поспішає нагадати про цю дату: для загальнонаціональних каналів, кількість (на жаль, далеко не завжди, якість) яких невпинно збільшується, цікавішою і комерційно привабливішою видається інформація про народження слоненят у якомусь американському зоопарку, ніж відзначення 84-річчя злуки УНР і ЗУНР. У державі, яка поважає себе і прагне до єдності нації (а це в нинішніх умовах для нас - суперзавдання), такий день мав би бути державним святом. Я не ратую за їх збільшення, ми за останні роки наплодили їх стільки, що не встигаємо відзначати, тим самим вихолостивши високий зміст загальнонаціонального свята. Але є дати, що визначають долю нації, підносять її в якийсь історичний момент, і з тих вершин часто видно багато того, що в інший час сховане для самоусвідомлення і набуття самоповаги.

Наше центральноукраїнське місто не стояло осторонь тих подій. Тодішня міська влада підтримала Центральну Раду, генеральним секретарем якої був наш земляк, автор IV Універсалу Володимир Винниченко. Ще на початку 90-х ішла мова про відкриття пам'ятника політикові і письменникові у Кіровограді. Навіть почали збирати кошти, провели конкурс на кращий проект, але справа так і не зрушила з місця. Згадали про неї у 2000-му, коли відзначали 120-річчя Винниченка. Президент України обіцяв посприяти, були направлені і нібито підтримані там листи в Кабмін, але... Тепер залишилось сподіватись хіба що на СДПУ(о), яка провела всеукраїнську наукову конференцію, присвячену цій постаті, учасники якої відкрили камінь на місці майбутнього пам'ятника. Чи дотримають обіцянки? До 125-річчя видатного земляка залишилось два роки.

У нашому місті свого часу жила родина Шульгіних, один із представників якої був міністром у Центральній раді, а його син - учасником бою під Крутами. Але хто про це знає? Держава, яка дбає про пам'ять нації, обов'язково відзначила б це меморіальною дошкою.

Той бій відбувся рівно за тиждень після проголошення Соборності - 29 січня. Кілька сотень молодих хлопців, які пішли добровільно захистити Українську державність, протистояли регулярній російській армії. І, звичайно, були знищені. Вони віддали свої молоді життя не за таку Україну, яку ми сьогодні маємо. Хай про їхній подвиг не говорять нам радіо й телебачення, хай на їхній могилі не клянуться на вірність Вітчизні молоді воїни, але якщо не вмерла бодай крихта надії, що ми таки матимемо державу, якою гордилися б, забувати про них не можна... Як не можна забувати про Олексу Гірняка, який 25 років тому спалив себе на могилі Шевченка, протестуючи проти русифікації України.

Не можна забувати, що 22 січня 1989-го року в географічному центрі України (який був визнаний таким тільки через 12 років) уперше з часів УНР на теренах нашої області було піднято синьо-жовтий прапор.