ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ЛЕКЦІЯ 1
СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ (1900—1917 рр.)
* Розвиток промисловості. Утворення монополій • Зростання робітничого класу. Становище пролетаріату • Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа
Розвиток промисловості. Утворення монополій. Україна на початку XX ст. являла собою один з найбільш розвинутих у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноросийського значення, як Донецький вугільно-металургійний. Кри- ворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Розвиток промисловості в Росії й на Україні у цей період визначався ростом великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки країни.
Україна займала друге (після Центрально-промислового району) місце в промисловому виробництві Росії. Тут було сконцентровано 20,9 % промислових підприємств країни, які виготовляли 20,7 % промислової продукції, її вартість становила 14,5 % загальної вартості всієї продукції.
В окремих районах України розвиток продуктивних сил і розвиток капіталізму відбувався набагато швидше, ніж в обтяженому пережитками кріпосництва центрі. Це передусім торкалось гірничої, металургійної, кам'яновугільної та цукрової промисловості.
Водночас стан економіки України характеризувався нерівномірним розвитком її окремих регіонів. Так, на Лівобережжі більш всього збереглися залишки кріпацтва, особливо низьким був рівень заробітної плати. В південно-західних сільськогосподарських районах переважав дрібнобуржуазний уклад. Найбільш високим рівнем розвитку капіталізму виділявся Південь України. Таким чином, її становище в економічній системі Російської імперії було досить своєрідним. З одного боку, тут відносно швидкими темпами розвивалися капіталістичне сільське господарство і промисловість, а з іншого - розвиток продуктивних сил і культури гальмувався тяжким соціально- політичним і національним гнітом.
Протягом першого десятиріччя XX ст. Україна піднялася на більш високий щабель промислового розвитку. В загальному обсягу продукції її народного господарства частка промисловості складала понад 48 % (загалом у Росії - 40 %). Отже, Україна перетворилася па країну із середнім рівнем розвитку капіталізму.
Незважаючи на циклічність розвитку промисловості, внаслідок припливу іноземного капіталу, зростання замовлень казни темпи росту капіталістичної індустрії в Росії і на Україні були досить високими. Починаючи з 1910 р. промислове піднесення охопило всі галузі фабрично-заводської промисловості. Особливо швидкими темпами розвивалася важка індустрія Донецько-придніпровського району, зокрема чорна металургія. Збільшився видобуток руди і вугілля.
У 1913 р. із загального видобутку залізної руди в країні (582 млн пудів) Південь дав 420 млн пудів, тобто 72,3 %. В цьому ж роді в Донецькому басейні було видобуто 1,5 млрд пудів вугілля, або 78 % загальноросійського вуглевидобутку. Донбас був єдиним районом виробництва коксу. В 1913 р. на Україні діяв 21 металургійний завод, де вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. В цей же період у регіоні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств, які виготовляли валової продукції на 239 млн крб., що складало 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Тут випускалося понад 50 % сільськогосподарських машин і 40 % паровозів, цукрові заводи краю забезпечували понад 81 % загальноросійського виробництва цукру (108 млн пудів у 1913 р.).
В західноукраїнських землях, які на початку XX ст. перебували в складі Австро-Угорщини, фабрично-заводська • промисловість розвивалася однобохо. В ній переважали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою сировини. Внаслідок значного припливу іноземного капіталу (переважно австрійського) у першому десятиріччі XX ст. на землях регіону відбувалося певне промислове піднесення, зокрема, концентрація виробництва. Кількість робітників, зайнятих на великих підпрш-'мспшх, у 1902—• 1910 рр. збільшилася на 25 %. Найбільш іііпчісивно розвивалася нафтова промисловість, де п.'іиуіиіи нік'тріиський, німецький і французький капітал. У 1913 р. видобуток нафтистановив 1,1 млн т. Внаслідок екстенсивних методів експлуатації родовищ та дешевої праці дивіденди нафтових акціонерних компаній швидко зростали. Розвивалися також металообробка і машинобудування, хоча підприємства цих галузей займалися переважно ремонтом та виробництвом устаткування для підприємств місцевої, харчової, нафтопереробної промисловості й виробництвом сільськогосподарських машин.
Західноукраїнські землі залишалися одним із основних постачальників лісу до європейських країн. Особливо високими темпами розвивались тут деревообробна, лісопильна, паперова промисловість, що призвело до різкого зменшення лісових площ у краї. Проте загальний рівень економічного розвитку Східної Галичини був невисоким. Вона залишалася відносно відсталим аграрно-промисловим ра- йоном.
Південь Росії (головним чином Україна) був ареною підприємницької активності іноземних капіталістів. Так, промисловий розвиток Донецько-криворізького району нерозривно пов'язаний з іноземним капіталом. Зокрема, в чорній металургії Півдня перед першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств. У 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в інших був змішаним. Правда, в трьох найбільших товариствах цієї групи (Товариство Брянських заводів, Таганрозьке і Нікополь-Маріупольське) основні пакети акцій тримали російські комерційні банки. Тенденції до підвищення активності російських капіталів на Півдні стали особливо помітними в передвоєнні роки. Так, на початку 1914 р. шість змішаних товариств (де переважав вітчизняний капітал) контролювали вже 52,5 % основного капіталу чорної металургії. У вугільній промисловості також відбувалося зростання питомої ваги неакціо-нованого капіталу (російські капіталісти),—в 1912 р. його частка в загальному видобутку вугілля зросла до 26%.
Активну участь у фінансуванні вугільної промисловості брали російські банки. На 1912 р. російський капітал (з урахуванням неакціонованих підприємств) контролював майже 80 % видобутку антрациту.
Все ж, провідна роль іноземного капіталу в розвитку гірничозаводської промисловості Півдня безперечна. Постійний приплиа як іноземних, так і вітчизняних капіталів значною мірою сприяв технічному прогресу в Донецькому біігсйні й Придніпров'ї. Так, потужність механічних двигунів у Донбасі протягом 1896—1911 рр. зросла в десять ра-зіп. Тут вперше почалося дослідне застосування врубових машин. На металургійних заводах широко впроваджувалися електричні двигуни.
В результаті іноземних інвестицій, прискорення темпів технічного розвитку підприємств частка південного промислового району в загальноросійському виробництві, зокрема у виплавці металу, видобутку залізної руди та кам'яного вугілля, невпинно зростала аж до початку першої світової війни. Особливо високою вона була у металургійній промисловості. Ступінь концентрації виробництва тут був значно вищим, ніж у інших районах країни.
За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на початку XX ст. на одне з перших місць у світі. Так, у 1901 р. на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чоловік (3,5 % всіх підприємств) тут зосереджувалось близько 50 % загальної кількості робітників, зайнятих у промисловості, а на підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 чоловік (1,3% всіх підприємств) було зайнято 30,9 % загальної кількості робітників. Протягом наступних років цей процес посилювався.
Найбільшого рівня концентрація промислового виробництва досягла в таких промислових центрах України, як Катеринослав, Луганськ, Харків, Київ, Миколаїв, Юзівка, Одеса.
Внаслідок концентрації промисловості зростали великі монопольні об'єднання, які вже в першому десятилітті XX ст. займали панівне становище в економіці, причому багато з них створювалися на базі основних галузей української промисловості і мали загальноросійське значення.
Поряд з промисловими виникали великі банківські монополії. Відбувався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, народжувався і міцнів фінансовий капітал, який відігравав все більшу роль в економіці України і всієї РОСІЇ.
Слід зазначити, що більшість петербурзьких банківських монополій були тісно зв'язані з промисловістю України. Зокрема, з цукровою промисловістю — Російський торгово-промисловий і АЗОВСЬКО-ДОНСЬКИЙ банки; з експортом хліба — Російський для зовнішньої торгівлі банк, Лзовсько-Донський, Об'єднаний банки. Вугільну промисловість фінансували АЗОВСЬКО-ДОНСЬКИЙ, Російсько-Азіатський, Міжнародний банки;суднобудування в Миколаєві — Міжнародний і Російсько-Азіатський банки. Разом з тим вони активно фінансували промислове виробннцтно 1 н інших районах країни. Магнати капіталу, що діяв ни Укр.чїпі (Авдаков, Дитмар, Ясюкевич, Харитоненко, Тсрсщеико, Алчевський, Бродський, Гальперин, Ярошинський та ін.), водночас були членами правлінь і рад столичних банків, всеросійських монополістичних об'єднань^.
Для вітчизняної промисловості; більшою мірою ніж для промисловості інших капіталістичних країн, мали значення також казенні замовлення, урядові позички, «регулювання» тощо. Тісні зв'язки між банківськими монополіями, Державним банком і царським урядом сприяли розвитку державне-монополістичних тенденцій в економіці країни, зрощуванню монополій з державним апаратом. Так, з середини 90-х років XIX ст. з початком державно-монополіс-_ і тичного регулювання цукрової промисловості, державної регламентації цукрового експорту, в процесі дальшого зрощування цукрової промисловості із петербурзькими і московськими банковими монополіями сформувався і зміцнів цукровий синдикат, який на початку XX ст. повністю монополізував цукровий ринок.
Зростання великих акціонерних підприємств за участю іноземного капіталу підготувало грунт для виникнення^ монополістичних об'єднань у Донецько- Криворізькому районі. На початку XX ст. тут з'являються найбільші в країні південні гііиликатн, утворені за активною участю іноземних банкіп і кампііііій—-«Продуголь», «Продамет», «Продруда». Лише па ЗО заводах «Продамету» було зайнято 85 тис. робітників, на заводах «Продуголь» — 64 тис.
Ці монополістичні об'єднання виникли за ініціативою промисловців Півдня, які створили .свій представницький орган в особі Харківського з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії. Зрештою згадані мо- нополістичні об'єднання (які спочатку створювалися з метою захисту під конкуренції з боку промислових об'єднань інших районів Росії) остаточно оформилися і зміцніли внаслідок «зрощування» із центральними банками (а через них і^ з іноземним капіталом). На початку XX ст. вони стали важливим фактором економічного розвитку країни. Завдяки південним синдикатам Росія фактично не відставала від найбільш розвинених у промисловому відношенні країн щодо ступеня монополізації виробництва.
В 1902—1904 рр. у рамках «Продамета» були утворені синдикати ]іо продажу листового заліза, балок тощо, а в 1910 р.—рейковий синдикат. Крім того, в 1902 р. виник синдикат по продажу залізних зварних труб, який мав у Москві контору «Трубопродаж». Правління синдикату знаходилося у Берліні. «Продамет» і «Трубопродаж» контролю-п.чли майже всі металургійні підприємства і продаж металовиробів Півдня. З утворенням синдикатів ціни на метал почали зростати.
Створення монополістичних об'єднань гальмувало розпиток продуктивних сил країни, оскільки більша частина прибутків вивозилася за кордон. За їх допомогою інозем-ііиіі капітал завойовував вітчизняний ринок, витісняючи з нього місцевих промисловців, встановлював і підтримував на високому рівні ціни. Витіснивши своїх конкурентів і встановивши високі ціни на метал та металеві вироби, «Продамет» тримав країну на межі металевого голоду. Через цей синдикат власники південних заводів — іноземні капіталісти—диктували ціни й на урядові замовлення. У роки першої світової війни «Продамет» був основним постачальником металу для військового відомства. Грабуючи казну, російські та іноземні промисловці наживалися на військових поставках.
Монополістичні об'єднання на Україні виникали й иа базі місцевого капіталу. Серед них найбільш помітними були «Товариство солепромисловців Євпаторійсько-одеського району» і товариство «Бахмут-ська сіль». Вони вели жорстоку конкурентну боротьбу з об'єднанням астраханських солепромисловців.
У 1913 р. в Одесі налічувалося вже 42 підприємства, що входили до складу монополістичних об'єднань. Найбільшими з них були товариство механічного і ливарного заводу «Беллі-но-фендеріх» та Акціонерне товариство чорноморських канатних заводів. Завод Гена увійшов до синдикату сільськогосподарського машинобудування «Урожай», що утворився наприкінці 1913 р. Крім того, в Одесі знаходилося монополістичне об'єднання РТПІТ з капіталом у 10 млн крб., а також Олек-сандрівське товариство цукрових заводів з капіталом 15 млн крб. У 1911 р. в Миколаєві виникло суднобудівне об'єднання «Россуд», засноване на вітчизняних капіталах.
Суперечності між розвинутою капіталістичною промисловістю і середньовічними пережитками в сільському господарстві царський уряд намагався пом'якшити шляхом організації державного ринку збуту. Для забезпечення гарантованого попиту на продукцію монополізованої промисловості він використовував державні замовлення, які фінансувалися за рахунок податків, стягуваних з населення. Монополії підтримували таку політику царизму, оскільки вона звільняла їх від необхідності самостійно реалізовувати свою продукцію на внутрішньому ринку.
Наприкінці 90-х років XIX — початку XX ст. в країні швидкими темпами здійснювалося будівництво залізниць. Залізничне господарство було досить містким ринком збуту. Капіталовкладення в розширення транспортної мережі за цей період досягли 2,5 млрд крб., тобто майже стільки ж, скільки було вкладено в усі галузі промисловості. Залізничні замовлення створювали великий попит на вугілля, метал, устаткування, що,- в свою чергу, забезпечувало розвиток промисловості.
В Росії на початку XX ст. у практиці державного втручання в економіку залізничне господарство відігравало ви- рішальну роль. Концентруючи тут мільярдні ресурси, уряд згодом направляв їх у галузі важкої промисловості, підпорядковані монополіям. Однією із форм сприяння останнім було систематичне підвищення замовних цін, яке монополісти здійснювали за згодою уряду. Отже, царський уряд використовував залізничне господарство для всебічної підтримки великої буржуазії, внаслідок чого між царизмом і монополіями склався тісний союз. Величезне державне господарство, насамперед залізничне, було базою для забезпечення залізничним компаніям високих прибутків. Ця політика привела зрештою до поширення державно-монополістичних тенденцій і поступового створення системи державно-монополістичного капіталу.
Напередодні революції основний капітал залізничного транспорту за своїми розмірами наближався до сукупного основного капіталу промисловості.
Факти економічного і соціального розвитку України на початку XX ст., де капіталістичні відносини розвивалися особливо швидкими темпами, спростовують уявлення про колоніальний характер її економіки, про те, що вона була суто аграрним регіоном. За рівнем розвитку галузей важкої промисловості, ступенем концентрації і монополізації капіталі/ Україна, напередодні революції займала одне з перших місць у Російській Імперії. Саме тут існували ос-ііоііиі монополістичні об'єднання, що визначали характер промислового капіталізму в Росії в цілому, глибину його суперечностей.
В останнє п'ятиріччя перед першою світовою війною зростав рівень концентрації і централізації капіталу і капіталістичного усуспільнення виробництва, виникли і значно розвинулися державно-монополістичні тенденції в економіці країни. Монополістичні об'єднання почали відігравати дедалі більшу роль у народному господарстві Росії й України, являли собою економічну основу державно-монополістичного капіталізму.
Зростання робітничого класу. Становище пролетаріату.
В результаті процесів капіталістичного розвитку в країні сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас.
Робітничий клас України розвивався як складова частина всеросійського пролетаріату, один з найбільш численних Лого загонів.
Лідери українських національних дрібнобуржуазних партій на початку XX ст. применшували роль пролетаріату України у суспільному розвитку. В 1912 р. М. Порш (один із лідерів УСДРП) зазначав, .що «пролетаріат України культурно відсталий, порівняно з робітничим класом всієї Росії. Наслідком його низького культурного рівня є порівняно мала здатність нашого пролетаріату пройматися громадськими ідеалами і політичними завданнями робітничого класу». Подібні твердження мали на меті «обгрунтувати» орієнтацію'" на селянство та інтелігенцію в суспільному житті України, звести його, певною мірою, лише до національно-визвольного руху.
Основним резервом поповнення робітничого класу з нашій країні було селянство, зокрема, найбідніша частина його—клас найманих «робітників з наділом»: селяни-бідняки, поденщики, наймити, чорнороби.
Іншим резервом робітничого класу були кустарі — «домашні робітники», які також складали велику частину «резервної армії»'капіталізму. У зв'язку з цим в країні виникли ринки робочої сили, зокрема на Україні,— містечка Сміла, Ново- Українка, Бірзула, Кривий Ріг тощо.
Поповнення загонів робітничого класу на Україні від-. бувалося також за рахунок .десятків тисяч селян і робітників з Великоросії та почасти з Білорусії.
За переписом 1897 р., на Україні було всього 1,5 млн чоловік, які жили за рахунок продажу своєї робочої сили, з них близько 387 тис. робітників, зайнятих у промисловості. З початку XX ст. і до 1917 р. у зв'язку із розвитком промисловості відбувався швидкий ріст промислового пролетаріату. Так, якщо у 1910 р. в промисловості України було зайнято 475,2 тис. робітників, то в 1917 р.—893 тис., в тому числі у важкій промисловості (вугільній, металургії, металообробці і машинобудуванні, транспортній тощо) — 636 тис. чоловік, не рахуючи робітників-транспортників.
У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісівництві, на нафтових промислах. На Буковині налічувалося близько 72 тис., Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників. Загалом на Україні на початку XX ст. промисловий і сільський пролетаріат налічував понад 2 млн чоловік.
У результаті столипінської реформи велика частина робітників, які мали земельні наділи, порвала будь-які зв'язки з сільським господарством. Значним джерелом поповнення пролетаріату були діти робітників, що свідчило про зростання питомої ваги спадкових пролетарів.
У роки першої світової війни якісний склад робітничого класу різко погіршився внаслідок мобілізації -великої кількості робітників на фронт та припливу до заводських цехів тих, хто намагався ухилитися від військової служби. Водночас на промислових підприємствах різко збільшилася кількість жінок- робітниць, підлітків, дедалі ширше застосовувалась праця військовополонених (особливо на шахтах і металургійних заводах).
У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва на Україні концентрація пролетаріату тут була також досить високою. Так, у металургії всі 100 % робітників були зайняті на великих заводах, у залізорудній промисловості — 87,4, вугільній— 84, цукровій — 64,4, у машинобудівній і металообробній—54,2 %. В 1913 р. на Україні налічувалось 280 великих підприємств, на кожному з яких працювало понад 500 чоловік. На них зосереджувалось 63,8 % .загальної кількості промислових робітників. У 1917 р. концентрація пролетаріату на великих промислових підприємствах досягла 70—75 %.
Найбільшими центрами зосередження пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь. У Катеринославській, Харківській та Херсонській губерніях,'на території яких розміщувалися великі заводи, шахти та рудники Донецько-Криворізького басейну, налічувалося майже 600 тис. промислових робітників, що складало 65 % загальної кількості промислових робітників України. Отже, робітники провідних галузей промисловості концентрувалися переважно на Півдні.
Крім промислового пролетаріату, на Україні існували й інші загони робітничого класу, передусім сільськогосподарських робітників, яких у 1917 р. тут налічувалося близько 1,2 млн чоловік. До непромислового пролетаріату відносилися також робітники, яких наймали дрібні підприємці для роботи на дому і в кустарних майстернях, на невеликих підприємствах обробної промисловості (текстильної, швейної, шкіряної, взуттєвої).
На дрібних ремісничих підприємствах, які не підлягали нагляду ф;ібрично-заводської інспекції, працювало понад 230 тис. найманих ІчіОітників. Напередодні імперіалістичної війни на Україні налічувалося близько 300 тис. будівельних робітників, 59 тис. робітників торговельнії > підприємств. Крім того, майже 440 тис. найманих робітників було .і.іііііято у сільській кустарній промисловості. Всього ж у 1917 р. на Україні чисельність пролетаріату становила 3 млн 612 тис. чоловік, у тому числі промислових робітників налічувалося 893 тис., залізничничників -121 тис., будівельників — 300 тис., сільськогосподарських робітників -1,2 млн чоловік. Пролетаріат України складав близько 20% загальної кількості робітників Росії.
Огновна маса робітників зосереджувалася у найбільш розвинутих і промисловому відношенні південних губерніях, зокрема Катерино-иііісі.кій і Херсонській— 1 млн 209 тис. чоловік, у тому числі 532 тис. промислових і транспортних робітників. На Лівобережжі найбільше промислових і транспортних робітників було в Харківській губернії — 104 тис., а на Правобережжі—в Київській— 101 тис.
Непромислові робітники на Україні в більшості своїй ще не порвали зв'язків із сільським господарством. Однак основним джерелом їх існування був продаж своєї робочої сили. У 1917 р. на Україні налічувалося 625 тис. селянських дворів, які зовсім не мали посівних наділів, 616 тис.— засівали до однієї десятини, 647 тис.— від однієї до двох десятин. З середовища цього найбіднішого селянства і формувалася основна маса пролетарів і напівпролетарів. Частина їх наймалася у межах своєї волості чи повіту, однак переважна більшість утворювала неосілу армію пролетарів-відхідників, які відправлялися на заробітки в інші (переважно південні) губернії. З 1906 по 1910 р. на Україні селянам-заробітчанам щорічно видавалося у середньому 1 млн 440 тис. паспортів. Найбільше — в Київській, Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях.
Пролетаріат України був багатонаціональним. До його складу входили українці, росіяни, білоруси, євреї, поляки, робітники Інших національностей. При цьому характерною рисою процесу формування і концентрації промислового пролетаріату на Україні було те, що саме в головних галузях (в основному важкої промисловості), а також на великих підприємствах зосереджувалися робітники—представники різних національностей Росії.
За переписом 1897 р. на Україні налічувалося 1 млн 480 тис. робітників, з яких 70,5 % були місцевими жителями. З 316 тис. робітників промисловості і залізничного транспорту українці становили 52,2 %. Серед шахтарів робітники-українці складали 30%, металістів—31, залізничників—41 %. З початку XX ст. і до 1917 р. кількість робітників корінної національності зростала за рахунок притоку вихідців із українського села. На початку XX ст. близько 70 % промислових робітників складали українці,
Характерним явищем для України було те, що в сільській місце- вості проживало 5 млн 57 тис. робітників, (з членами сімей), тобто 77,8 % загальної їх кількості. З них лише 1 млн 932 тис. працювали в сільському господарстві. Решта ж—3 мли 126 тис. чоловік—-були зайняті в кустарно-ремісничих промислах, па транспорті, в гірничій промисловості, на фабриках і заводгіх. Більша частина промислових робітників також проживала в сільській місцевості.
Значна -частина робітництва мешклл;) в містах і промислових селищах. У 1917 р. робітники складали 23,2 %, а разом з напівпролетаріатом—44,5 % жителів міст. В епоху розвитку капіталізму робітники України терпіли подвійний гніт—від «своїх» та іноземних капіталістів. Становище трудящих ще більше погіршилося внаслідок'посилення політичної реакції після поразки резолюції 1905— 1907 рр. Законом від 3 червня 1907 р. значна частина робітників позбавлялася виборчих прав. Професійні організації трудящих на Україні були майже повністю розгромлені, активісти робітничого руху заслані на каторгу.
Спираючись на підтримку царського уряду, підприємці розгорнули наступ на права робітничого класу. Порушуючи закон від 2 червня 1897 р. про 11,5-годинний робочий день, вони продовжували його до 12—14,5 годин на добу. Так, у Київському фабричному окрузі 43 % робітників працювали від 12 до 13 годин на добу. Широко застосовувалися також понаднормові роботи.
На більшості промислових підприємств були відсутні охорона праці й техніка безпеки, що призвело до росту травматизму серед робітників. У 1913 р. на шахтах Донбасу 15,7 % робітників-шахтарів потерпіли від нещасних випадків, а на металургійних заводах кількість потерпілих складала 31,5 %. Більшість робітників були позбавлені будь-якої медичної допомоги,
ІІи підприємствах систематично знижувалися розцінки, що нгло до ішдіинн рівня заробітної плати робітників,— протягом 1ІЮ8 1910 рр. вона зменшилася в середньому іі.і 25—50 %. Заробітна плата робітників у багатьох галузях промисловості не забезпечувала їм прожиткового мінімуму. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої та харчової промисловості. Широке застосування підприємцями системи штрафів вело до зниження й без того невисокої заробітної плати. Так, на Україні в 1904 р. було оштрафовано понад 32 % всіх робітників. У вугільній промисловості з 1910 по 1913 р. сума штрафів зросла на 49 %, а в металургії—на 166 %.
Становище робітничого класу погіршувалося також внаслідок зростання цін на продукти харчування та предмети першої необхідності. Незадовільними були й житлово-побутові умови робітників. Більша частина їх (особливо в гірничій промисловості) проживала в казармах і землянках. У 1913 р. в Криворізькому залізорудному басейні 70 % гірників мешкало в бараках.
Внаслідок криз і застою в промисловості, масових звільнень революційне настроєних робітників різко зросло безробіття. Так, у 1908 р. на Київщині було близько 20 тис., у Катеринославській губернії 15 тис. безробітних, які не отримували ніякої допомоги з боку держави чи власників підприємств.
Становище робітничого класу на західноукраїнських землях визначалося переплетенням в економіці капіталістичних форм розвитку, і господарської відсталості. На початку XX ст. тривалість робочого дня на підприємствах у Галичині була набагато довшою, ніж в інших провінціях Австро-Угорщини, 1 становила від 11 до і 6 годин. Лише після гострої страйкової боротьби робітників у 1905 р. на більшості підприємств було встановлено 10- годинний робочий день. Постійним лихом був травматизм робітників.. Лише протягом 1902—1904 рр. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків. До того ж власники, заводів і шахт ухилялися від виплати будь- якої компенсації потерпілим. Заробітна плата західноукраїнських . робітників була найбільш низькою в Австро-Угорщині і не забезпечувала прожиткового мінімуму. Мешкали вони здебільшого в халупах, бараках тощо.
Вкрай незадовільним було становище сільськогосподарського пролетаріату на Україні. Незважаючи на відхід частини селянства на заробітки, основна маса його на Правобережжі й Лівобережжі наймалася до місцевих поміщиків та куркулів на кабальних умовах. Наявність у губерніях України великої резервної армії сільськогосподарських пролетарів не могла не позначитися на оплаті їхньої праці. Серед основних форм найму робочої сили (поденної, місячної, строкової та річної) переважали поденна й річна форми. До найму вдавалися переважно малоземельні та безземельні селяни.
Заробітна плата найманих сільських робітників була дуже низькою. Так, на Правобережжі в 1910 р. вона становила від 62 до 86 коп. на день. Оплата праці жінок і підлітків складала 42—77 % заробітку «повного» робітника.
Робочий день сільських .пролетарів практично тривав від сходу до заходу сонця. Відсутність будь- якої охорони праці часто призводила до нещасних випадків. Застосування заплутаної системи штрафів відкривало широкий простір для зловживань з боку адміністрації маєтків.
У роки світової війни становище робітників України різко погіршилося. Внаслідок зниження розцінок заробітна плата зменшилася на 25—50 %, иодночас збільшилася-тривалість робочого дня. Незначні воєнні надбавки до заробітної плати «з'їдалися» невпинним зростанням цін на продукти харчування, предмети першої необхідності та квартирну плату. Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа. Розвиток капіталізму в сільському господарстві України відбувався в умовах збереження залишків феодалізму — насамперед великого поміщицького землеволодіння. На початку XX ст. тут існувало чимало поміщицьких латифундій, площі яких сягали десятків тисяч^ десятин землі кожна. У 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 мли десятин (володіння Браницьких, По-тоцьких, Терещенків, Харитоненків, Скоропадських). В ма- єтках земельною площею понад 500 десятин зосереджувалося майже 9 млн десятин-землі, тобто 20% місцевого земельного 'фонду. Всього ж. напередодні революційних подій 1905 р. на Україні налічувалося 35,2 тис. поміщицьких господарств.
Маєтне дворянство, зосередивши в своїх руках величезні матеріальні цінності, продовжувало залишатися впливовою силою в державі.
В районах виробництво високоприбуткових культур (особливо цукрового буряка) не лише землеволодіння, а й землекористування залишалося найбільш стійким, а у 'великих- капіталістичних господарствах-навіть розширялось.
Еволюція земельних відносин, на початку XX ст. відбу- валася а умовах боротьби двох напрямів розвитку капіталізму а сільському господарстві. Домінуючим був прусський, тобто буржуазно-поміщицький, тип аграрної еволюції. Проте, незважаючи на всебічну підтримку царизму, дворянське землеволодіння в країні невпинно скорочувалося, а питома вага поміщиків у землекористуванні була помітно нижчою, ніж у землеволодінні. В 1906 р. дворянські маєтки на Україні складали тільки 45,5 % приватних господарств, решта їх належала купцям, заможним селянам, міщанам тощо.
Водночас у багатьох районах України зростала'селянська земельна власність. Так, лише на Лівобережжі в 1905 р. в особистій . власності селян знаходилося понад 1 млн десятин землі (при цьому 44,5 % землі належало сільській верхівці, що мала в господарстві понад 50 десятин) .
Все це свідчило про відсутність реальної перспективи для остаточної перемоги прусського шляху і, водночас, про економічну необхідність ломки старого землеволодіння, як поміщицького, так і селянського.
Проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство в різних районах України через ті чи інші причини відбувалось неоднаково. На Правобережжі перехід по- міщицьких господарств до капіталістичних форм господарювання відбувався більш інтенсивно. На Лівобережжі, крім капіталістичних форм найманої праці,- досить поширеною була й система відробітків, що негативно відбивалося на становищі селянства.
Найбільш високого ступеня розвитку в умовах капіталізму досягло сільське господарство Півдня, де було менше залишків кріпосництва. Тут широко застосовувалися сіль- ськогосподарські машини, використовувалася праця тисяч прийшлих сільських робітників. У своєму розвитку Південь України швидко обігнав інші райони Росії, що сприяло прискоренню темпів проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство країни загалом.
Розвиток капіталізму в сільському господарстві мав місце і на західноукраїнських землях. Відбувалося скорочення поміщицьких володінь, землі яких переходили до рук буржуазії і заможних селян. Йшов також процес обезземелення основної маси селянства. Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом;
швидкими темпами зростала еміграція. У першому десятиріччі XX ст. кількість вимушено проданих селянських господарств подвоїлася. Заможна верхівка села зосереджувала в своїх руках все більше земель, порядкувала в кредитних та інших кооперативних об'єднаннях.
У господарствах поміщиків та заможних селян впроваджувалися досягнення агрокультури, застосовувалися машини; прогресивні зміни відбувалися у структурі посівних площ.
Протягом першого десятиріччя XX ст. на Україні розвиток капіталізму, суспільний поділ праці і зростання товарно-грошових відносин прискорили процес «розселянювання»: з одного боку, земля та інші засоби виробництва зосереджувалися в руках сільської буржуазії, з іншого — відбувалася експропріація основних мас трудового селянства, перетворення їх робочої сили в товар. Різко зросли ціни на землю. Продаж поміщиками своїх земель приносив їм величезні прибутки. Діяльність Селянського банку сприяла зростанню сільської буржуазії, оскільки більшість незаможних селян не мала змоги придбати землю. Заможні селяни розширювали своє господарство в осшжному за рахунок оренди і купівлі нових земель. При цьому до їхніх рук переходили й землі бідноти. Малоземельні селяни, не маючи змоги вести самостійне господа рстно п;і своїх наділах, змушені були здавати їх в оренду. Особливо інтенсивно вказані процеси розвивалися на Півдні. Тут виникли чис ленні фермерські (капіталістичні) господарства з широким застосуванням найманої праці. При цьому сільські багатії, орендуючи великі площі земель у поміщиків, у свою чергу, здавали їх малоземельним селянам в оренду на рік. Таким чином, селяни-бідняки потрапляли в подвійну кабалу — до поміщиків і сільських глитаїв.
Орендна плата в районах поміщицького капіталістичного господарювання була максимально високою. В умовах селянського малоземелля і збереження панування поміщицького землеволодіння вона ставала все більш непосильною для основної маси незаможного селянства. Водночас поширювалася і оренда «з нужди», кабальна оренда, яка ставала засобом переходу землі від бідноти до заможних селян. Таким чином, починаючи з кінця XIX ст. в українському селі прискореними-темпами відбувався процес диференціації сільського населення, який супроводжувався розвитком капіталістичного виробництва.
У господарствах заможних селян, хуторян, фермерів спостерігалося дальше зростання товарного виробництва, розширювалися посіви зернових та технічних культур — пшениці, жита, ячменю, цукрових буряків, тютюну, соняшнику. Зростало тварипництпо. Широко застосовувалася передова агротехнія, Продукція цих господарств все більш Широким потоком йшла на ринок, як внутрішній, так і зов- нішній, через українські порти: Одесу, Миколаїв, Херсон, Бердянськ.
Процеси обезземелення селянства під впливом дії фінансового капіталу особливо посилюються на початку XX ст. У 1905 р. на Україні частка безземельних і малоземельних селян складала 55,7 %. Внаслідок столипінської реформи диференціація селянства набула масового характеру. В 1917 р. на Україні частка безземельних і малоземельних селян становила вже 80,5 %. Водночас частка заможних господарств (понад 15 десятин) зросла з 4,2 до 5,1 %..
Таким чином, процес обезземелення селян в останнє передреволюційне десятиріччя відбувався надзвичайно інтенсивно.' Внаслідок цього виникало «аграрне перенаселення», створювалася прихована армія безробітних. Лівобережні та правобережні губернії давали щорічно 1,5млн сільськогосподарських робітників, які в основному відходили на заробітки на Південь України та на Кубань.
Чимало селян-ааробітчан йшли у міста. Так, у 1913 р. з Київської губернії прибуло до Києва 90 тис. заробітчан, до Катеринослава і Херсона — 20 тис. У переважній більшості це були вихідці з бідняцьких і середняцьких господарств. На Правобережжі у 1910 р. 83 % господарств, що мали до 3 десятин землі, відпускали на сторонні заробітки членів своїх сімей, від 3 до 5 десятин—75 %.
Впливовою силою стає заможна верхівка села, в -якій царизм вбачав свою опору на селі. Столипінська реформа передбачала дальше посилення заможного селянства шляхом насадження приватної селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств (хуторів) в умовах відпливу селянської бідноти з села і масових переселень на окраїни Росії.
Селянська біднота на Україні в ході реформи змушена була продавати свої наділи за безцінь заможним селянам-хуторянам. До липня 1913 р. по всіх губерніях України незаможними селянами (263 тис. господарств), було продано 745 тис. десятин • землі. Особливо багато надиіьних земель було продано на Правобережжі та на Півдні України, де відбувався прискорений процес розвитку капіталізму. Проводячи політику «хуторизації» в інтересах заможного селянства, царизм тим самим прискорював процес пролетаризації біднішого селянства. Створенню великих фермерських господарств всіляко сприяв також Селянський банк. У 1906—1910 рр. за його'посередництвом селянам України було продано майже 500 тис. десятин землі, в основному заможним селянам-хуторянам (83 %). Процес фео-меризації сільського господарства тут йшов більш швидкими темпами, ніж в інших районах Росії. Так, на Правобе- режжі 48 % селян виділилося на хутори, на Півдні — 42, на Лівобережжі—16,5 %. Всього ж на Україні протягом 1906— 1912 рр. було утворено 226 тис. фермерських господарств. Заможні селяни-хуторяни, які складали лише 5,1 % всіх господарств, зосередили в своїх руках 8,5 млн десятин землі.
В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства. В передреволюційні роки «аграрне переселення» на Україні набуло великих розмірів, сотні тисяч селян переселялися на Середнє Поволжя, Північний Кавказ, в Сибір, на Далекий Схід. Протягом се- ми передвоєнних літ з України переселилося 1,1 млн чоловік. Частина з них (понад 290 тис.) повернулася на Україну. Втративши свої господарства, вони поповнили ряди сільського пролетаріату.
Отже, політика насадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а, навпаки, ще більше їх загострила.
Переважання того чи іншого типу аграрної еволюції в різних районах України зумовлювало рівень соціального розшарування селянства. Там, де меншими були феодальні пережитки, зокрема, в середовищі державних селян, козаків (на Лівобережжі), процеси диференціації відбувалися більш інтенсивно. о часом темпи буржуазної трансформації земельних відносин на Україні зростали, але докорінної ломки відбулося. У своїй основі землеволодіння і напередодні Жовтневої революції продовжувало залишатися напівфеодальним, що позначилося на характері поміщицького і селянського землекористування. Темпи буржуазної аграрної еволюції на Україні, як і загалом у Росії, залишалися відносно повільними.
Напередодні революції на Україні налічувалося 4 млн 221 тис. селянських господарств, з них бідняцьких—2 млн 431 тис. (57,1 %), середняцьких—1 млн 273 тис. (29,9%), заможних—517 тис. (12,2%). Таким чином, бідняки складали більше половини селянського населення України, середняки — одну третину, а решту — селянська буржуазія.
У процесі розвитку капіталістичних відносин на селі для значної частини селян праця на надільній, орендованій чи власній землі перестала бути головним засобом існування. Значна частина безземельних і малоземельних селян-бідняків була зайнята землеробськими промислами, працюючи за наймом у господарствах селян-хуторян та поміщицьких економіях. Чимало селян поступово втрачали зв'язки не лише з власним господарством, а й взагалі з селом, Так само між середнім селянством зустрічалося чимало осіб, які працювали за наймом на фабриках і заводах чи будовах. Водночас серед з'аможних селян — «промисловців» — найбільше траплялося сільських підприємців — капіталістів.
За даними земських переписів, 60 % загальної кількості селянських господарств України мали в своєму складі «промисловців». Для ЗО % «промислових» господарств України промисел перетворився на головне джерело існування; 76 % них господарств становили бідняки. Разом з членами сімей їх налічувалося майже 6,8 млн чоловік.
Водночас сільське господарство все ще залишалося головною сферою занять для 7 млн 220 тис. бідняків, 6 млн 634 тис. середняків і 3 млн 631 тис. заможних селян.
Сільське господарство було головним джерелом існування також для поміщиків і сільськогосподарських робітників. Всього на Україні в 1917 р. налічувалося 1,2 млн сільськогосподарських робітників. Крім того, 3 млн 126 тис. зубожілих селян — «промисловців» — працювали в галузях, не зв'язаних з сільським господарством.
Це свідчило про те, що соціальні антагонізми в українському селі напередодні революції досягли значної гостроти. На початку XX ст. Україна була одним з найбільш розвинених в економічному відношенні регіонів Російської імперії. В ній відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Швидкими темпами розвивалася велика капіталістична промисловість, зріс приплив іноземного і вітчизняного капіталу. В результаті інтенсивних процесів'концентрації і централізації капіталу утворювалися великі монополістичні об'єднання, які відігравали дедалі більшу роль в економічному житті країни.
Водночас розвиток капіталізму в промисловості відбувався в умовах збереження залишків феодалізму на селі:
поміщицького і селянського землеволодіння. Столипінська аграрна реформа не ліквідувала поміщицьку власність на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.
Зростання робітничого класу супроводжувалося ускладненням його структури, якісного складу, піднесенням класової свідомості широких робітничих'мас. Набуваючи до- свіду класової боротьби, пролетаріат України перетворювався на активну силу в суспільному й політичному житті країни.
Відповідні зрушення відбулися й на західноукраїнських землях, хоча там масштаби розвитку капіталізму в промисловості були значно меншими. Проте соціальні протиріччя на селі у цьому районі набули особливої гостроти внаслідок панування великого поміщицького землеволодіння і селянського малоземелля.
Економічний розвиток на Україні вів до загострення основних суперечностей передреволюційної доби: між працею і капіталом, між селянством і поміщиками, між капіталістичним містом і відсталим селом. Ці суперечності поглиблювалися внаслідок політичного безправ'я та національного гноблення українського народу з боку царизму.
Рекомендована література
Авраменко А. М. Крестьянское землевладение на Левобережной Украине в конце XIX—в начале XX вв. // Вопр. истории. 1983. Вып. 28.
Афонін Ю. В. Монополістична буржуазія Донбасу в 1917 р.//Укр. іст. журн. 1990. № 9.
Бакулев Г. Д. Развитие угольной промишлености Донецкого бассейна. М., 1955.
Бакулев Г. Д. Черная металлургия Юга России. М., 1953.
Гайдай Л. /. Деякі аспекти капіталістичної еволюції селянських господарств Правобережної України (1906—1914)//Укр. іст., журн.
1982. № 7.
Дубровский С. М. Сельское хозяйство й крестьянство России в пе-
риод империализма. М., 1975.
Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. К.,
1983. Т. 1.
Історія селянства Української РСР: У 2 т. К., 1967. Т. 1. Лось Ф. Е. Формирование рабочего класса на Украине й его рево-
люционная борьба в конце XIX й в начале XX ст. К., 1955.
Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні: У 3 т. К.»
1962. Т. 1.
Якименко М. А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму//Укр. іст. журн. 1991. № 2.
Ukrainian Economic History. Interpretive Essays/І. §. Когореску],
Editor. Саmbrіdgе, Маss., 1991.




ЛЕКЦІЯ 2
В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОРОСІИСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КРИЗИ
(початок XX ст.)
• Становище народних мас • Наростання політичної боротьби пролетаріату • Посилення селянських виступів • Ліберально-демократичні верстви населення * Національний рух • Загострення революційної кризи
Становище народних мас. На початку XX ст. становище трудящих мас країни різко погіршилося. В умовах царської РОСІЇ нестерпний соціальний гніт доповнювався національними утисками. Царизм переслідував національну культуру, забороняв уживання рідної мови, проводив полі- тику насильної русифікації. Ще в 1863р. царський міністр Валуєв видав сумнозвісний циркуляр про заборону видання церковних і навчальних книг малоросійською мовою (так офіційно називалася тоді українська мова), цинічно заявивши, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може».
Весь хід соціально-економічного розвитку попереднього періоду призвів до того, що на початку XX ст. Росія стала а у зловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з бокуіноземного капіталу. Це робило нестерпним становище народних мас, поглиблювало соціально-класові суперечності й створювало передумови для всенародної боротьби за повалення царизму, перемогу народної, буржуазно-демократичної революції.
Наростання політичної боротьби пролетаріату. В зазначений період у Росії склалися об'єктивні передумови для здійснення народної революції, а також сформувалася реальна сила, спроможна розв'язати глибокі соціально-економічні суперечності революційним шляхом. Цією силою був російський пролетаріат, який прагнула очолити створена в 1898 р. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Його союзником стало багатомільйонне селянство, яке складало переважну більшість населення країни.
Для роз'яснення цілей і завдань російського пролетаріату виняткове значення мала діяльність першої загально-російської політичної газети «Іскра», що почала виходити за кордоном у грудні 1900 р. завдяки зусиллям В. І. Леніна, Ю. О. Мартова, О. М. Потрєсова, які виступили спільно з Г. В. Плехановим і його групою «Визволення праці». Газета «Искра» відстоювала, захищала й поширювала ідеї революційної соціал-демократії, політично виховувала робітничий клас, викриваючи погляди «економістів» — опортуністичної течії в російській соціал-демократії, що намагалася обмежити боротьбу робітничого класу виключно економічними, вузькоцеховими вимогами.
Газета «Искра» користувалася значною популярністю на Україні. На її сторінках було вміщено близько 500 різних статей і заміток, присвячених подіям на Україні. Н. К. Крупська в жовтні 1901 р. повідомляла: «...Був лист з Півдня. Пишуть, що попит (у Києві, Харкові, Катеринославі) на літературу величезний. Робітники читають і розуміють „Искру"».
Під впливом «Искры», праці Леніна «Що робити?» місцеві соціал-демократичні організації відходили від «економістів», поривали з опортунізмом і ставали на шлях політичної боротьби проти царизму. Наприкінці 1902 р. відкрито порвав з «економізмом» і визнав «Іскру» своїм керівним органом Київський комітет РСДРН, дещо пізніше— Катеринославський і Харківський комітети, донецький Гірничозаводський союз, ряд комітетів Півдня України.
Поряд із соціал- демократичними осередками серед робітників вели нелегальну революційну пропаганду й інші революційно- демократнчні партії, зокрема пеонародницькапартія соціалістів-революціонерів (есерів), Революційна українська партія (РУП), єврейський Бунд. Однак широким впливом серед робітничих мас вони не користувались. Дещо більшу активність проявляли створені поліцією з ініціативи жандармського полковника Зубатова легальні робітничі організації, які намагалися відвернути робітників від революційної боротьби, обмежити їхні інтереси домаганнями від, капіталістів дрібних економічних поступок. В Одесі подібна організація, створена провокатором Шаєвичем, називалася «Комітет незалежної робітничої партії». Проте всі ці «незалежні» псевдоробітничі гуртки, що дістали від самих робітників назву «поліцейського соціалізму», досить швидко розкривали свої справжні цілі й дискредитували себе, коли розгорнувся масовий робітничий рух. Революційні соціал-демократи, газета «Искра» вели рішучу боротьбу проти зубатовських організацій і закликали робітників добиватися своїх вимог революційним шляхом.
На початку XX ст. посилюється революційна боротьба робітників, які під керівництвом соціал-демократичних організацій переходять від економічних страйків до політичних, а потім і до вуличних демонстрацій під гаслом «Геть царське самодержавство !» У 1900 р. в Харкові відбулася перині багатотисячна травнева політична демонстрація, організована Харківським комітетом РСДРП. У 1901— 1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах.
Справжньою перевіркою згуртованості й зрілості робітничого класу напередодні революції 1905—1907 рр. став загальний політичний страйк 1908 р., який розпочався на •Закавказзі й потім охопив усі промислові центри України. В багатьох містах відбулися великі робітничі демонстрації її мітинги, в Києві й Катеринославі вони супроводжувалися кривавими сутичками, з поліцією та військами. В Катеринославі царські власті організували судовий процес над 54 учасниками демонстрації. На суді робітники трималися мужньо. 23-річний робітник Іван Шевченко, наприклад, заявив: «Оскільки я виступаю останнім і мені дано останнє слово, я ним скористаюсь, щоб ще раз сказати: „Геть самодержавство!"»
Для ширшої популяризації досвіду загального політичного страйку В. І. Ленін звернувся через Н. К. Крупську до члена Київського комітету РСДРП В. В. Бакара з проханням виїхати за кордон і під свіжим враженням від недавніх подій написати брошуру. Незабаром Вакар прибув до .Женеви, де й виконав це доручення. В тому ж році брошу-ра Бакара вийшла в світ під назвою «Революційні дні в Києві (Історія Київського страйку)».
В загальному страйку 1903 р. на Півдні Росії, який проходив під керівництвом іскрівських організацій РСДРП, брало участь близько 200 тис. робітників, з них понад 115 тис. на Україні. Він мав яскраво виражений політичний характер і продемонстрував спільність класових інтересів робітників різних національностей, яких єднала загальна мета. Оцінюючи значення загального страйку 1903 р., Г. В. Плеханов назвав його «передоднем рево- люції».
Посилення селянських виступів. Під впливом революційної боротьби робітництва посилюється селянський рух, щоправда, на той час розрізнений і стихійний. Уже на початку 1900 р. відбулися селянські заворушення в селах Нагорне Таращанського повіту Київської губернії, Кури-лівка Літинського повіту Подільської губернії та в ряді ін- ших місць. Основною причиною селянських виступів було малоземелля. Позбавлені будь-яких засобів для існування, безземельні й малоземельні селяни самовільно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліс, заорювали сінокоси, добивалися повернення відрізків, відібраних у них під час реформи 1861 р.
Селянський рух на початку XX ст. охопив майже всі повіти й губернії України, однак найбільшого розмаху він набув на Правобережжі, де особливо сильними були пережитки кріпосництва. Якщо на Півдні України в 1900— 1901 рр. відбулося ЗО селянських заворушень, на Лівобережжі—50, то на Правобережжі—211. Всього ж на Україні за ці роки мали місце близько 300 селянських ви- ступів.
Боротьба селян за розв'язання аграрного питання набула особливого розмаху й гостроти в 1902 р., коли в ряді повітів Полтавської та Харківської губерній вона переросла в масові збройні виступи. Цьому значною мірою сприяла революційна пропаганда, що велася соціал-демократичними організаціями й газетою «Искра». Серед селян поширюва- лася також пропагандистська література есерів, рупівців, зокрема, брошура «Дядько Дмитро», в якій у популярній формі викривався самодержавно-поміщитський лад і звучав заклик до боротьби проти великою поміщицького землеволодіння. Про масштаби революційної агітації на селі переконливо свідчить такий факт: тільки протягом січня—березня 1902 р. на Полтавщині жандармські чиновники зареєстрували 68 різних нелегальних видань. Масові селянські заворушення розпочались весною 1902 р. у зв'язку з голодом, викликаним неврожаєм 1901 р. Доведені до відчаю злиднями й стражданнями, селяни нападали на поміщицькі садиби, розбираючи хліб, картоплю, сіно для худоби. Перший такий напад був учинений 9 березня 1902 р. на Карлівську економію герцогів Мекленбург-Стрілецьких у Костянтиноградському повіті Полтавської губернії, а потім селянські заворушення охопили й інші села Полтавської та Харківської губерній. Усього протягом березня—квітня 1902 р. сталося понад 120 нападів на економії поміщиків, багатих орендарів і куркулів, унаслідок чого 105 маєтків і садиб було розгромлено.
Незважаючи на стихійність селянських виступів, їх учасники, як зазначала газета «Искра», здебільшого «діяли спокійно, з повним усвідомленням своєї правоти». Серед селян поширювалися чутки про існування царського указу, згідно з яким їм нібито дозволялося відбирати у поміщиків хліб, землю і майно. Однак ці ілюзії селянства швидко роз-піялися. Царський уряд поспішив надіслати на село війська, щоб силою зброї придушити повстання. Уряд по-звірячому жорстоко показав селянам, що таке державна влада, кому вона служить, кого вона захищає.
Пригнічені поміщитцькою кабалою і злиденним життям, селяне все рішучіше піднімалися на боротьбу за землю і волю.
Повстання селян Полтавщини й Харківщини справило іначний вплив на розгортання класової боротьби в селах штих губерній України. Хоча царські власті всіляко при-мшували правдиву інформацію щодо цих подій, чутки про них усе ж поширювалися серед селянства. За підрахунка- ми історика селянського руху М. Н. Лещенка, всього на Україні в 1902 р. відбулося 320 селянських виступів, які охопили 556 сіл, а протягом 1903—1904 рр.—411 виступів, у яких брали участь селяни 439 сіл.
Ліберально- демократичні верстви населення. Поряд із наростанням революційної боротьби робітничого класу й селянства йшло піднесення політичної активності ліберально-демократичних верств населення, студентської та учнівської молоді. Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, яка проявляла незадоволення жорстокою внутрішньою політикою царизму й домагалася часткових реформ. Ліберально-демократичний рух на Україні, як і в усій країні, набув опозиційного характеру й розвивався головним чином у рамках земських установ, де працюаали тисячі буржуазних інтелігентів: службовці-статистики, агрономи, лікарі та інші фахівці. В Київській, Полтавській і Волинській губерніях, де царизм запровадив земства лише в 1911 р., опорними пунктами ліберально-буржуазного руху стали судові установи та міські думи.
Царські власті намагалися обмежити діяльність земств. Чернігівський губернатор, наприклад, грубо порушував права працівників земських установ, всіляко утискував, як зазначалося в «Искре», «земство, або вірніше тих його представників, які не відповідають намірам уряду». Подібних утисків зазнав і письменник М. М. Коцюбинський. Одержавши офіційне запрошення Чернігівської губернської земської управи на посаду завідуючого книжковим складом, він разом з родиною переїхав до Чернігова. Однак гу- . бернатор відмовився затвердити на цій посаді «неблаго- надійного» письменника, й Коцюбинський був змушений виїхати до Житомира. Через деякий час за допомогою знайомих йому вдалося одержати дозвіл на посаду діловода Чернігівського земства. Коли ж згодом земська управа призначила Коцюбинського секретарем редакції «Земского сборника», де він раніше працював за сумісництвом, губернатор скасував рішення управи, й письменникові довелося повернутися на попередню посаду.
Газета «Искра», викриваючи свавільство високопоставленого чиновника-самодура, писала про неспроможність чернігівських лібералів відстояти свої мізерні права, передбачені урядовим, положенням про земства. Засуджуючи обмеженість лібералів, вона водночас намагалася направити розвиток земсько-ліберального руху по революційному шляху, закликала земців стати на шлях протесту й викриття свавільства царизму. В серпні 1901 р. газета надрукувала кореспонденцію з Вінниці, де йшлося про боягузство й непослідовність лібералів — гласних міської думи, які пору' шкли питання про зловживання керівників управи, зокрема її голови, але перелякались і відступили, коли губернатор нагримав на них. В іншій кореспонденції «Искра» писала про свавільство херсонського губернатора, який звільнив ряд опозиційне настроєних земських службовців.
. Революційні, соціал-демократи а мстою залучення до боротьби з царизмом усіх опозиційних сил підтримували, земсько-ліберальний опозиційний рух, знайомили з ним передових робітників. У березні 1902 р. «Искра» опублікувала «Лкст до земців» і звернення нелегального з'їзду земських діячів (1901 р.) до земських гласних. Автори листаголовним -чином у рамках земських установ, де працювали тисячі буржуазних інтелігентів: службовці-статистики, агрономи, лікарі та інші фахівці. В Київській, Полтавській і Волинській губерніях, де царизм запровадив земства лише в 1911 р., опорними пунктами ліберально-буржуазного руху стали судові установи та міські думи.
Царські власті намагалися обмежити діяльність земств. Чернігівський губернатор, наприклад, грубо порушував права працівників земських установ, всіляко утискував, як зазначалося в «Искре», «земство, або вірніше тих його представників, які не відповідають намірам уряду». Подібних утисків зазнав і письменник М. М. Коцюбинський. Одержавши офіційне запрошення Чернігівської губернської земської управи на посаду завідуючого книжковим складом, він разом з родиною переїхав до Чернігова. Однак губернатор відмовився затвердити на цій посаді «неблаго-надійного» письменника, й Коцюбинський був змушений виїхати до Житомира. Через деякий час за допомогою знайомих йому вдалося одержати дозвіл на посаду діловода Чернігівського земства. Коли ж згодом земська управа призначила Коцюбинського секретарем редакції «Земского сборника», де він раніше працював за сумісництвом, губернатор скасував рішення управи, й письменникові довелося повернутися на попередню посаду.
Газета «Искра», викриваючи свавільство високопоставленого чиновника-самодура, писала про неспроможність чернігівських лібералів відстояти свої мізерні права, передбачені урядовим, положенням про земства. Засуджуючи обмеженість лібералів, вона водночас намагалася направити розвиток земсько-ліберального руху по революційному шляху, закликала земців стати на шлях протесту й викриття свавільства царизму. В серпні 1901 р. газета надрукувала кореспонденцію з Вінниці, де йшлося про боягузство й непослідовність лібералів—гласних міської думи, які порушили питання про зловживання керівників управи, зокрема її голови, але перелякались і відступили, коли губернатор нагримав на них. В іншій кореспонденції «Искра» писала про свавільство херсонського губернатора, який звільнив ряд опозиційне настроєних земських службовців.
. Революційні-соціал-демократи з метою залучення до боротьби з царизмом усіх опозиційних сил підтримували, земсько- ліберальний опозиційний рух, знайомили з ним передових робітників, У березні 1902 р. «Искра» опублікувала «Лист до земців» і звернення нелегального з'їзду земських діячів (1901 р.) до земських гласних. Автори листарекомендували земствам на своїх сесіях обговорити й прийняти рішення, спрямовані, зокрема, на розширення повноважень земств, зрівняння в правах селянина з іншими станами, розширення свободи друку тощо.
Політику використання земсько-ліберального опозиційного руху в інтересах робітничого класу революційні соціал-демократи проводили до виходу в світ у 1902 р. журналу ліберально-буржуазної опозиції «Освобождение». В першому номері журналу його редактор П. Б. Струве виступив з передовою статтею, в якій наголошувалося, що боротьба проти самодержавного режиму за політичне визволення Росії повинна вестися тільки легальними засобами;
Струве закликав ліберальну інтелігенцію відмежуватися від «насильства і крайностей» революціонерів. З цього часу революційні соціал-демократи змінили свою тактику й повели боротьбу проти лібералів, нещадно викривали їхню примиренську позицію, добивалися їх ізоляції від революційного руху мас.
'В умовах загального революційного піднесення пожвавився й опозиційний рух студентства, соціальний склад якого дещо" з міни вся за рахунок припливу вихідців із демократичних верств населення. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава влаштовувалися збори й демонстрації, на яких висувалися, переважно, вимоги академічних свобод. 7 грудня 1900 р. в Київському університеті відбулася сходка. В результаті гострих дискусій було ухвалено рішення провести після різдвяних канікул страйк. У відповідь царський уряд 11 січня 1901 р. віддав у солдати 183 студентів—учасників сходки. Це викликало хвилю протестів по всій країні. В. І. Ленін на сторінках «Искрьі» виступив зі статтею «Віддання в солдати 183-х студентів», у якій закликав всі верстви населення, й насамперед пролетаріат, відповісти політичним протестом па цей мерзенний захід самодержавства.
Революційні соціал-демократи почали ширше залучати робітників до участі в студентських виступах. Та й самі студенти починають розуміти марність вимог самих лише іікадемічних свобод і вже в демонстраціях 1901 і 1902 рр. инсувають вимоги політичного характеру. Так було, зокрема в Харкові під час заворушень 28 листопада—2 грудня 1901 р. «Искра» й цього разу виступила на підтримку студентства. Соціал-демократичні організації України приділяли велику увагу політичному вихованню молоді, залучаючи її до відкритої боротьби проти царизму. Велику революційну роботу серед студентів вели в цей час С. Ю. Багоцький, М. М. Батурін, В. О. Карпінський, Л. М. Кнунянц, Л. Б. Красін, Л. М. Скорняков та інші молоді революціонери, які згодом стали відомими діячами більшовицької партії.
Однак студентський рух не був однорідним, у ньому виділялося в цей час декілька політичних груп: реакціонери, байдужі, академісти, ліберали, соціалісти-революціонери, соціал-демократи. Представники цих політичних груп і земляцтв обирали в кожному навчальному закладі союзні ради, які здійснювали загальне керівництво рухом. Намагаючись утихомирити студентство, царський уряд пішов на часткові поступки й 22 грудня 1901 р. видав нові «Тимчасові правила», дозволивши студентам під наглядом «учбового начальства» створювати гуртки, каси, бібліотеки, скликати збори. Але така «регламентація» вже нікого не задовольняла.
Великий вплив на подальше розгортання молодіжного руху справив всеросійський студентський з'їзд, який відбувся у Ризі в січні 1902 р. Його учасники обговорили завдання руху і прийняли «Маніфест», у якому містився заклик до студентської молоді спільно з пролетаріатом боротися проти царизму, працювати під керівництвом комітетів РСДРП і вести «якнайширшу пропаганду соціалістичних ідей серед студентів». Прийняття цього документу свідчило про зростання впливу РСДРП на вузівську молодь. Газета «Искра» передрукувала «Маніфест» на своїх сторінках.
Після всеросійського студентського з'їзду в усіх вищих навчальних закладах країни відбулися виступи протесту . проти запроваджених урядом нових «Тимчасових правил». Наприкінці лютого—початку березня 1902 р. вони переросли у всеросійський страйк, в якому брало участь майже ЗО тис. чоловік. Він супроводжувався великими спільними демонстраціями студентів і робітників. Врешті решт запровадження «Тимчасових правил» було зірване.
Сколихнулася й учнівська молодь. Багато вихованців старших класів гімназій, реальних училищ і технічних шкіл відвідували масовки та мітинги, читали й поширювали революційну літературу. На початку XX ст. у Харкові, Києві, Катеринославі та інших містах виникли підпільні учнівські огранізації. Серед них виділявся Харківський союз учнів, у якому досить сильним бун иплнц соціал-демократів. Союз підтримував тісні зв'язки з учнівськими організаціями південних міст, зокрема з Південноросійською групою учнів середніх шкіл у Ростові-на-Доиу. Революційні соціал-демократи боролися за вплив на учнівські організації, викривали угодницьку політику дрібнобуржуазних партій.
II з'їзд РСДРП (1903 р.) відіграв важливу роль у розгортанні молодіжного руху. В прийнятій на з'їзді програмі партії містився ряд спеціальних вимог, спрямованих на захист інтересів дітей і підлітків: про заборону використання підприємцями праці дітей шкільного віку, обмеження робочого дня підлітків шістьма годинами, безплатну, обов'язкову загальну та професійну освіту дітей віком до 16 років, відокремлення школи від церкви тощо. З'їзд ухвалив також спеціальну резолюцію «Про ставлення до шкільної молоді», в якій вітав пожвавлення революційної самодіяльності серед учнівства і рекомендував партійним організаціям підтримувати прагнення учнівської молоді до організації й допомагати їй уникати, по можливості, великих помилок на самому початку роботи.
Національний рух. В умовах загального революційного піднесення на Україні посилюється національний рух, спрямований проти шовіністичної великодержавної політики царського уряду, за вільний розвиток рідної мови, культури й літератури. На початку XX ст. з петиціями, протестами проти ти'ін'слідуплпь української мови виступили вчені Київського та Харківського університетів, представники демократично настроєної інтелігенції Полтави, Чернігова, Одеси, Катеринослава та інших міст. їх підтримали прогресивні кола всієї країни, зокрема Російська Академія наук. Створена Академією спеціальна комісія підготувала записку про переслідування української мови та культури, висловивши переконання, що «українське населення повинне мати таке ж право, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати своєю рідною мовою».
Важливою подією в національно-культурному житті України стало відкриття влітку 1903 р. в Полтаві пам'ятника класикові нової української літератури І. П. Котляревському. Широкі верстви населення взяли активну участь у збиранні коштів на спорудження пам'ятника. Тільки від селян Полтавщини надійшло близько 3800 пожертвувань. У день відкриття пам'ятника до міста з'їхалось багато гостей з усіх кінців України, з різних місць Росії, з-за кордону. Виступаючи на урочистому засіданні Полтавської міської думи, М. М. Коцюбинський наголосив, що відкриття пам'ятника є визначною подією, «святом українського слова». Заборона властей виступати українською мовою в міській думі була з обуренням зустрінута її учасниками. Засідання довелося спішно закрити.
В грудні 1903 р. в Києві урочисто відзначалося 35-річчя музичної діяльності композитора М. В. Лисенка. Серед привітань, що надійшли на ім'я Миколи Віталійовича, було й тепле поздоровлення від робітників міста. Наступного року відбулося вшанування письменника І. С. Нечуя-Левнцького з нагоди 35-річчя його літературної діяльності. Учасники зборів надіслали телеграму міністрові внутрішніх справ із проханням передати імператорові їхнє побажання щодо «дарування прав і свобод українській літературі». А в телеграмі на адресу голови Комітету міністрів вони просили запровадити в школах України викладання рідною мовою.
Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. 29 січня 1900 р. у Харкові члени студентських українофільських гуртків Харкова та Києва (Д. Антонович, М. Русов та ін.) провели спільне засідання, на якому було засновано Революційну українську партію (РУП). До її складу ввійшли «вільні громади», створені в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині, Лубнах та інших містах України. Дещо пізніше виникли Чорноморська «вільна громада» на Кубані й Донський комітет РУП. До місцевих осередків партії входили в основному студенти, семінаристи, народні вчителі, представники інших верств інтелігенції.
Першим програмним документом РУП стала брошура «Самостійна Україна», написана в 1900 р. харківським адвокатом М. Міхновським і видана того ж року у Львові. Справедливо вказавши на згубність великодержавної політики російського царизму, в тому числі й політики насильної русифікації, автор далі наголошував, що головне завдання інтелігенції України — розбудити «народ рабів», оживити національний рух і повести боротьбу за єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну «від гір Карпатських до Кавказьких». «Україна — для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» — ось лейтмотив цієї «програми», від якої самі діячі РУП поспішили відмежуватися через її «націоналістичні тенденції».
В процесі внутріпартій-ної боротьби найбільш реакційні, націоналістичне настроєні рупівці вийшли з партії і в 1902 р. разом з М. Л^іхновським заснували Українську народну партію,'вся діяльність якої звелася до видання кількох брошур з ворожими випадами проти російського народу і спроби підірвати пам'ятник О. С. Пушкіну в Харкові. В 1-903 р. від РУП підкололися нсччсленна група на чолі з Б. Ярошевським і утворила Українську соціалістичну партію, однак і ця партія не мала помітного впливу на широкі народні маси.
Відмежувавшись від крайніх правих та лівих елементів, РУП набула чіткішого революційно- демократичного характеру. У своїх листівках і газетах вона почала пропагувати соціал-демократичні ідеї, замінивши своє традиційне гасло «Борітеся — поборете!», запозичене з Шевченкового «Кобзаря», на «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». На сторінках своїх друкованих видань РУП виступила з критикою тих публікацій російської соціал-демократії, які позначалися «своїм суто економічним змістом», засуджувала перекручення марксизму «економістами» й водночас обстоювала позиції західноєвропейської соціал-демократії, висувала вимоги буржуазно-демократичних свобод, створення в Росії «такого уряду, таких законів, котрі є в деяких закордонних державах, як в Англії, Німеччині, Бельгії, Америці, Швейцарії, Франції та інших». Захищаючи ідею автономії України в складі Росії, РУП у боротьбі проти царизму орієнтувалася на селянство. Так, у грудневому номері органу РУП газеті «Гасло» (1902 р.) прямо зазначалося, що в наро- стаючих робітничих виступах «партія брала дуже мізерну участь»,
Після розгрому «економізму» в російській соціал-демократії серед членів РУП посилюється тенденція до зближення з РСДРП. Частина рупівців на чолі з М. Меленев-ським (Баском) виступила за об'єднання з РСДРП. Однак більшість партійців, .у тому числі лідери партії — Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, обстоювали її самостійність. У результаті цих розходжень па нараді керівних діячів РУП, які в грудні 1904 р. прибули до Львова на другий з'їзд партії, стався розкол. Прихильники зближення з РСДРП виділилися в окрему Українсі.-ку соціал-демократичну спілку («Спілку»). 12 січня 1905р. члени новоствореної організації випустили спеціальну листівку, в якій заявлялося, що «Спілка» готова «почати переговори з РСДРП про входження в її ряди на началах автономії». •
Крім уже згаданих революційно- демократичних організацій, на Україні виникають і буржуазні політичні партії. Восени 1904 р. представники української ліберальної бур" жуазії заснували Українську демократичну партію (УДП), яка за своєю класовою природою примикала до російського «Союзу визволення» — зародка майбутньої партії каде-„• тів. Ще до остаточного оформлення УДП з неї виділилися І радикально настроєні діячі, які проголосили створення у Української радикальної-партії (УРП). Однак розкол три-? вав недовго і вже в 1905 р. обидві організації об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП), яку очолили С. Єфремов, Б. Грінченко та Є. Чикаленко. Лідери нової буржуазної партії заявили, що домагатимуться автономії України в складі буржуазної Росії.
По-ряд з українськими політичними партіями активну участь у національному русі брали й загальнеросійські. Найбільшим впливом серед трудящих мас користувалася РСДРП. її основні вимоґи з національного питання були обгрунтовані В. І. Леніним і викладені, в програмі РСДРП. Партія добивалася широкого місцевого та обласного самоврядування для таких місцевостей, які вирізнялися особливими побутовими умовами й складом населення (пункт 3); скасування станів і цілковитої рівноправності всіх громадян незалежно від статі, релігії, раси й національності (пункт 7); права населення діставати освіту, висловлюватися на зборах, у місцевих громадських і державних установах рідною мовою (пункт 8); права на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави (пункт 9).
Соціал-демократичні організації України повсюдно поширювали Програму РСДРП, пропагували окремі її положення в своїх листівках 1 газетах. Однак конкретно українського національного питання вони не торкалися, до того ж усю свою літературу видавали російською мовою. Лише одна листівка, видана в січні 1904 р. Одеським комітетом РСДРП («Неряд у Росії і соціал- демократія»), була надрукована українською мовою. В ній роз'яснювалися причини появи нерядів (смут) у країні й містився заклик до всіх громадян, хоч би де вони проживали, «в городі чи на селі — і якої б мови не були — руські, ляхи, українці, євреї, німці, армяни, грузини, татари і так далі, однаково ні в якім разі не повинні ворогувати, бо се корисно єдино нашому ворогу — буржуазії, аби поміж нас були незгоди та ворогування».
Інтернаціональне згуртування робітників незалежно від національності. спільна боротьба проти капіталу й царського самодержавства — центральна ідея всіх численних видань соціал-демократичних організацій України. Коли в Катеринославі представники Бунду спробували розколоти єдину соціал-демократичну організацію, маючи намір створити власну окрему групу, В. І. Ленін на сторінках «Искрь» виступив на підтримку місцевого комітету РСДРП, який у своїй листівці викривав розкольницькі дії бундівців.
Отже, національний рух на Україні, спрямований проти великодержавної шовіністичної політики царського самодержавства, був складовою частиною загальноросійського революційного руху, він мав прогресивний характер і являв собою важливий резерв російського робітничого класу та селянства в боротьбі проти царизму й феодально-пеміщиць-кого ладу.
Загострення революційної кризи. Революційний і національний рух, що наростав із року в рік, особливо загост-рився з початком російсько-японської війни, що вибухнулав січні 1904 р. В. І. Ленін, революційні соціал- демократи, які після перемоги на II з'їзді РСДРП стали називатися більшовиками, викривали несправедливий, імперіалістичний характер війни й закликали робітників, селян, солдатів до боротьби проти війни та царизму. Вони висунули лозунг поразки уряду своєї країни, вважаючи, що вона приведе до ослаблення царизму й прискорить назрівання революційної кризи. Меншовики ж, які становили опортуністичну частину РСДРП після II з'їзду, висували гасло «Мир що б то не було», не зв'язуючи його з боротьбою проти самодержавства.
Важливу роль у розгортанні антивоєнної агітації відіграла ленінська листівка «До російського пролетаріату», перевидана в Києві групою студентів— соціал-демократів, а також Катеринославським комітетом і Олександрівською організацією РСДРП. «Хто сіє вітер, той пожне бурю!» — писав Ленін, вказуючи на невідворотність загострення класових суперечностей в країні у зв'язку з неминучою поразкою царизму у війні. Особливо активну антивоєнну пропаганду розгорнули Одеський і Катеринославський комітети. Лише протягом 1904 р. Катеринославський комітет видав близько 80 тис. примірників агітаційних листівок, спрямованих проти війни. У відповідь на заклик офіційної преси захищати велич і скривджену честь Росії Катеринославський комітет випустив листівку «Самодержавство і „честь Росії"», в якій писав: «Життя ставить перед російським народом рішучий вибір: загибель самодержавства або загибель Росії! Від російського народу залежить тепер, чбму віддати перевагу. Або самодержавство потягне за собою до загибелі Росію — або народ повинен знищити самодержавство!» Листівка закінчувалася закликом до робітників віддати всі сили на боротьбу з царизмом. «Тільки всенародна повстання може позбавити тепер російський народ від грізної майбутності! Революція тепер неминуча. Від нас, товариші, від нашої самовідданої діяльності залежить тепер її повнота і близькість народного визволення! Готуйтесь до боротьби! Геть самодержавство! Хай живе політична свобода! Хай живе могутня, благодатна, неминуча революція!»
Якщо більшовики закликали до боротьби проти царизму, за революційний вихід із війни, то буржуазія разом з поміщиками, ліберальні кола виступили на підтримку уряду. Харківське земство поспішило асигнувати на воєнні потреби 500 тис. крб., Полтавське — 200 тис. і т. д. І лише коли царизм виявився неспроможним добитися перемоги у війні й серед широких народних мас посилилося невдово-лення, опозиційне настроєна ліберальна буржуазія знову почала висувати вимоги демократичних реформ. Восени 1904 р. по всій країні хвилею прокотилася банкетна кампанія лібералів, приурочена до 40-річчя судової реформи. На Україні не було жодного губернського центру чи більш- менш значного провінційного містечка, де б земці та ліберальна інтелігенція не влаштовували ювілейних банкетів, зборів, вечорів, на яких приймалися петиції з вимогами конституційних реформ.
В окремих випадках такі збори вдавалося використати й більшовикам для своєї пропаганди. Так, коли 20 листопада в Києві на банкеті, влаштованому з нагоди 40-річчя судових установ, виступили всі корифеї місцевого лібералізму — професори університету В. Я. Желєзнов, Є. М. Тру-бецькой, І. В. Лучицький, літератори В. В. Водовозов, І. М. Стешенко та інші, слова попросив більшовик О. Г. Шліхтер. Коротко охарактеризувавши можливості земського руху, він детально висвітлив питання, яке обминали всі промовці,— про роль робітничого класу як керівника революційного визвольного руху. Група передових робітників і студентів, які проникли на банкет, палко вітала цей виступ, а потім заспівала «Марсельєзу». Проти спроб ліберальної буржуазії підпорядкувати революційний рух власним інтересам боролися більшовики Одеси, Миколаєва, Лу- ганська та інших міст України.
Під керівництвом більшовиків восени 1904 р. по всій країні проводилися масові мітинги й політичні демонстрації проти війни та антинародної політики царизму. У вуличній демонстрації в Одесі 18 листопада брало участь близько 2 тис. робітників, ремісників і студентів, а в демонстрації, яку організували більшовики Одеси 20 грудня,— вже понад 6 тис. чоловік.
Антивоєнні виступи робітників послужили поштовхом до посилення антивоєнного руху серед солдатів і селянства. Наприкінці 1904 р. у зв'язку з новою мобілізацією відбулися революційні демонстрації запасних в Одесі, Катеринославі та в інших містах. Нерідко разом із мобілізованими в антивоєнних протестах брали участь і ті селяни, які ще залишалися дома. Всього протягом 1904 р. на Україні відбулося понад 90 антивоєнних виступів. Обстановка ставала дедалі напруженішою. Вся країна, в тому числі й Україна, нестримно йшла назустріч революції, Таким чином, початок XX ст. характеризувався загостренням соціальних і національних суперечностей, притаманних як Україні, так і іншим районам Росії. Світова економічна криза 1900—1903 рр., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна виявили гнилість царизму, загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення серед широких народних мас. Усе це сприяло швидкому наростанню революційної кризи. В Росії склалася нова революційна ситуація.
Повалення царського самодержавства стало найближчим бойовим завданням російського, українського та всіх інших народів Росії. Єдність їхньої мети в буржуазно-демократичній революції була основою для єдності революційних дій, їхніх спільних виступів проти царизму, поміщиків та буржуазії. Натхненником і організатором всенародної боротьби проти самодержавства виступила марксистська політична партія російського пролетаріату — РСДРП, поряд з якою діяли й інші революційно-демократичні партії, що також виступали проти царизму. Отже, в наявності були як об'єктивні, так і суб'єктивні передумови для народної революції.

Рекомендована література
Всеобщая стачка на Юге России в 1903 г.: Сб. документов. М., 1938.
Гермайзв О. Нариси з історії революційного руху на Українії У 2 т. Т. 1. Революційна українська партія (РУП). К., 1926.
Крестьянское движение в Полтавской й Харьковской губерниях в 1902 г.: Сб. документов. X., 1961.
К.титарев С. О. Ленінська «Искра» і піднесення революційного руху на Україні. К., 1959.
Леїценко М. Н. Класова боротьба в українському селі на початку XX століття. К., 1968.
Листовки революционннх социал-демократических организаций Украинм. 1896—1904 гг. К, 1963.
Лось Ф. Е. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце XIX и в начале XX ст. (Конец XIX ст.— 1904 г.). К„ 1955.
Премчслер І. Революційний рух на Україні на початку XX століття (1900—1903 рр.). К., 1958.
Революция 1905—1907 гг. на Украине: Сб. документов и материалов: В 2 т. К., 1955. Т. 1.













































ЛЕ КЦІЯ З
РЕВОЛЮЦІЯ 1905—1907рр.
• Початок революції • Наростання революції весною і влітку 1905 р. • У дні всеросійського жовтневого політичного страйку • Осіннє передгроззя • Грудневі збройні повстання * Спад революції • Національно-визволь-вий рух
Початок революції. Початком революційної бурі стали події 9(22) січня 1905 р. в Петербурзі. В цей день за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім'ями йшли до Зимового палацу з метою передати цареві петицію про свої нужди. Страшна звістка про криваву розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну, викликавши глибоке обурення трудящих. Лозунг «Геть самодержавство!» став головною політичною вимогою всього багатонаціонального пролетаріату Росії.
З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули велику агітаційно- пропагандистську роботу в масах — проводили нелегальні сходки, масовки, збори, закликаючи робітників до організації демонстрацій і мітингів протесту, до загального політичного страйку на знак солідарності з петербурзьким пролетаріатом. Скрізь поширювались листівки, присвячені подіям 9 січня.
Під впливом масової агітації і звісток про події «кривавої неділі» робітничий клас України активно включився у загальноросійський революційний рух. Уже 12 січня в Києві застрайкували робітники Південноросійського машинобудівного заводу (нині «Ленінська кузня»), заводу Гретера і Криванека (нині «Більшовик»). Незабаром страйк перекинувся й на інші підприємства. Протягом січня страйкували також робітники Катеринослава, Кам'янського, Гор-лівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями на знак протесту проти злочинств царизму.
У лютому—березні страйковий рух продовжував наростати, втягуючи в революційну боротьбу нові верстви робітничого класу. В деяких місцях Донбасу відбулися криваві сутички між страйкуючими і царськими військами. Всього протягом перших трьох місяців революції на Украї-ні страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик і майстерень. На 235 підприємствах, де збереглися дані прокількість страйкуючих, виступило понад 128 тис. чоловік. По всій Росії кількість страйкуючих досягла за цей же період 810 тис. чоловік,
Слідом за робітничим класом виступило й селянство. Перший великий селянський виступ на Україні мав місце на Чернігівщині. В ніч на 22 лютого селяни Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток цукро-заводчика-мільйонера Терещенка на хуторі Михайлівському. Далі селянський рух поширився на інші губернії. Всього протягом січня — березня на Україні відбулося близько 140 селянських виступів.
Революційна хвиля сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міського населення, студентство, учнівську молодь. Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру.
В умовах піднесення народного руху зростала активність соціал- демократичних організацій, зміцнювалися їх зв'язки з масами і водночас продовжувалося розмежування між більшовиками і меншовиками. З початком революції внутріпартійна боротьба різко загострилася, що привело до розколу деяких великих соціал-демократичних організацій і утворення паралельних більшовицьких і меншовицьких організацій. На Україні такі паралельні організації виникли спочатку в Одесі, Харкові, Миколаєві, Катеринославі, а дещо пізніше — в Луганську і Херсоні. Більшовики твердо тримали курс на дальше розгортання революції, повалення царизму.
Наростання революції весною і влітку 1905 р. В умовах швидкого наростання масової боротьби трудящих перед політичною партією пролетаріату постало невідкладне питання про вироблення своєї стратегії і тактики, які відповідали б новій обстановці і могли забезпечити успішний розвиток та перемогу революції. Це завдання виконав III з'їзд РСДРП, що відбувся у Лондоні в квітні 1905 р. В роботі в'їзду брали участь делегати від п'яти партійних організа- цій України: Одеської, Харківської, Катеринославської, Миколаївської й Поліської.
Відомо, що на з'їзд були запрошені всі організації РСДРП, як більшовицькі, так і меншовицькі, однак останні відмовилися брати участь у роботі з'їзду і зібралися на свою окрему конференцію в Женеві. Від України на конференцію прибули делегати Київського, Харківського, Катеринославського, Миколаївського комітетів, Донецького і Кримського союзів, Одеської групи РСДРП і української«Спілки». «Два з'їзди... (дві партії)»,—так визначив Ленін становище в РСДРП.
З'їзд і конференція обговорювали одні й ті ж питання стратегії і тактики, але прийняли по них зовсім протилежні рішення, які засвідчили корінні розходження між більшовиками і меншовиками в оцінці характеру, рушійних сил і перспектив революції. Обгрунтування курсу більшовиків на гегемонію пролетаріату та його союз з селянством при ізоляції ліберальної буржуазії, на повалення царизму шляхом збройного повстання і водночас критику реформістської, опортуністичної тактики меншовиків дав Ленін у своїй книзі «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції», яка розповсюджувалася місцевими більшовицькими організаціями.
Керуючись рішеннями III з'їзду РСДРП, більшовики повели боротьбу за дальший розвиток революції. У зв'язку з наближенням дня Першого травня Катеринославський більшовицький комітет перевидав написану Леніним листівку «Перше травня» тиражем 16,5 тис. примірників, свої листівки випустили й інші організації РСДРП. У багатьох містах проводилися масовки, робітничі збори, присвячені підготовці до свята. В результаті Першотравневі політичні страйки і демонстрації відбулися в Одесі, Києві, Луганську, Балті, Мелітополі та інших містах. У Харкові, Катеринославі, Миколаєві демонстрації робітників закінчилися сутичками з військами і поліцією. І хоча Першотравневі виступи не набули загального характеру, вони справили велике враження на робітників.
Після травневих страйків революційний рух продовжував наростати. У червні під керівництвом більшовиків були проведені загальні політичні страйки в Одесі, Катеринославі, Миколаєві, Харкові. У липні страйкували робітники Луганська, Маріуполя, Горлівки, Кадіївки та інших міст.
Під впливом революційних виступів робітничого класу посилились селянські заворушення. Більшовики розгорнули агітаційну роботу серед селян, розповсюджували листівки, твори Маркса, Енгельса. Леніна, зокрема його брошуру «До сільської бідноти», в якій викладались програмні вимоги партії з аграрного питання. Агітаційну роботу на селі вели також есери, РУП і «Спілка». Царські власті всіляко переслідували агітаторів, які поширювали революційну літературу, арештовували їх, але ніякі репресії вже не могли стримати хвилю народного гніву. В першій половині 1905 р. селянський рух охепив 43 з 94 повітів України, всього ж у регіоні відбулося 1857 селянських виступів.
Посилення боротьби робітничого класу і селянства, нові поразки царизму в російсько-японській війні (під Мукденом, біля Цусіми) справили революціонізуючий вплив на армію і флот. Збройна опора царизму захиталася, почалися виступи й серед солдатів та матросів. Найбільшим з них було повстання матросів на броненосці «Потемкин» 14— 25 червня 1905 р. Незважаючи на поразку, воно відіграло значну роль у подальшому розгортанні революційної боротьби в країні. Вперше частина військової сили царизму — цілий броненосець — відкрито перейшла на сторону революції.
В умовах загального революційного піднесення все активніше виступає демократична інтелігенція, інші непроле-тарські верстви трудящих. З метою залучення їх на бік пролетаріату більшовики видавали спеціальні листівки-звернення, використовували різні легальні з'їзди інтелігенції (вчителів, лікарів та ін.), створювали окремі інтелігентські та громадські секції при партійних комітетах, студент" еькі й учнівські організації РСДРП.
Налякане загальним піднесенням революційного руху, царське самодержавство поспішило в серпні 1905 р. укласти мир з Японією. Незабаром був опублікований підготовлений міністром Булигіним закон про скликання дорадчої Державної думи. За її допомогою царизм мав намір розколоти сили революції, відірвати від неї «помірковані» верстви населення, покласти край опозиційним виступам ліберальної буржуазії. Урядові об'єктивно допомагали в цьому меншовики, які визнали за необхідне взяти участь у виборах булигінської Думи. Більшовики ж оголосили активний бойкот Думи, поставивши за мету не допустити її скликання. Тактику бойкоту підтримали також національні соціал-демократичні і революційно-демократичні партії:. РУП, Бунд, соціал-демократи Польщі, Литви, Латвії, партія есерів, ліберально-інтелігентський «Союз спілок». Скрізь у країні розгорнулася агітація за бойкот Думи, за підготовку акцій протесту, в тому числі загального політичного страйку і збройних демонстрацій.
У дні всеросійського жовтневого політичного страйку.
Ініціаторами всеросійського політичного страйку виступили 7 жовтня залізничники Москви. Слідом за ними застрайкували всі залізничники країни, робітники фабрик і заводів, службовці, студенти, учні. Протягом п'яти днів страйк ставзагальним, охопивши понад 2 млн чоловік. На Україні він розпочався 10 жовтня виступом робітників і службовців Катерининської залізниці, Київського, Харківського і Кате- ринославського залізничних вузлів, заводів Харкова і Катеринослава. В наступні два-три дні припинили роботу більшість підприємств Одеси, Києва, Миколаєва та інших міст. Всього па Україні в жовтні страйкувало понад 120 тис. чоловік.
Загальний страйк у Києві, Харкові, Катеринославі та інших містах супроводжувався мітингами і демонстраціями. Серед їх учасників відкрито проводився збір пожертвувань на озброєння робітничих дружин та допомогу революціонерам, що томилися в тюрмах. У Катеринославі, Харкові, Одесі відбулися криваві сутички і барикадні бої між страйкуючими та царськими військами. Для керівництва революційними виступами створювались коаліційні за складом страйкові комітети, комітети боротьби, куди входили більшовики, меншовики, есери, а в деяких місцях і представники'Бунду, РУП, «Спілки».
Всеросійський політичний страйк показав могутність ро- бітничого класу. Він паралізував сили уряду і примусив царя видати 17 жовтня маніфест про «громадянські свободи» і скликання законодавчої Думи з залученням до виборів усіх верств населення.
Ліберальна буржуазія, яка давно вже домагалася обмеження самодержавної влади, з задоволенням зустріла царський маніфест. З метою посилення свого впливу і підготовки виборів до Державної думи представники найбільш впливових буржуазних -кіл та ліберальної інтелігенції створювали власні партії — кадетів, октябристів та ін. Видання маніфесту вітали меншовики, есери, національні соціал-демократичні та революційно-демократичні партії. Тільки більшовики дали негативну оцінку маніфесту, назвавши його першою перемогою революції, яка, однак, далеко ще не вирішує її долю. В необхідності подальшої боротьби робітники досить швидко переконалися на власному досвіді, оскільки вже на другий день після проголошення маніфесту в Києві, Одесі та інших містах і містечках царські власті вчинили єврейські погроми, криваві розправи над учасниками мітингів та демонстрацій.
Важливу роль у розвитку революційної творчості мас відіграли Ради робітничих депутатів, вперше створені в бурхливі дні жовтневого страйку. Протягом жовтня—грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах і 4'абрично-заводських селищах Росії. На Україні вони були створені у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому, Маріуполі, Юзівці і Кременчуку. Більшовики брали активну участь у їх організації та діяльності, не уникаючи співробітництва з меншовиками, есерами, представниками інших революційно- демократичних партій.
Однад здебільшого вплив революційно-демократичних партій на Ради робітничих депутатів був незначним. Так, за весь період їх діяльності є лише одна згадка про представника Української демократичної партії, який брав участь у відкритті одеської Ради. Немає жодних даних про вплив на Ради представників РУП, «Спілки», Поалей Ціо-ну. Збереглися документи про діяльність сіоністів у катеринославській Раді. Коли Рада не допустила представників Поалей Ціону і сіоністсько-соціалістичної партії до свого складу, вони стали на шлях організації самостійної єврейської Ради робітничих депутатів. Однак ніякого впливу на розвиток революційного руху в Катеринославі вона не мала.
Ради робітничих депутатів були інтернаціоналістаькими організаціями, які об'єднували робітників незалежно від їх національності. Коли на засіданні одеської Ради представник сіоністської організації почав добиватися грошової допомоги тільки для робітників-євреїв, він зустрів одностайний осуд з боку всіх депутатів. «Рада робітничих депутатів,—заявив один із них,—є установа інтернаціональна і, як така, вона подаватиме допомогу голодним людям, а на голодним євреям, голодним полякам, голодним росіянам і т. д.»
Повсюдно ще влітку 1905 р., але особливо активно— після всеросійського жовтневого страйку, на Україні почали створюватися профспілки. Однією з перших була створена профспілка залізничників Південно-Західної залізниці, яка відіграла значну роль у революційному русі наприкінці 1905 р. У жовтні—листопаді проводилась успішна підготовча робота по організації профспілок у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України. До грудня 1905 р. профспілки були вже створені в усіх великих містах. В Одесі їх налічувалося 27, Києві— 18, Харкові— 13, Катеринославі—11, Миколаєві—8 і т. д. І хоча ці спілки ще не охоплювали робітників усіх професій і були нечисленними, вони користувалися великим авторитетом серед робітників і відіграли значну роль у залученні мас до політичної боротьби. Осіннє передгроззя. Відносні свободи, завойовані в результаті революційної боротьби мас, дали можливість більшовикам всебічно використовувати легальні можливості для своєї політичної діяльності, створювати клуби, бібліотеки, проводити перебудову партійної роботи на основі засто' сування виборного начала. Замість гуртків, що існували в підпіллі, створювались легальні фабрично-заводські партійні групи, осередки і комітети РСДРП, вперше проводились вибори керівних партійних органів.
Більшовики України, використовуючи завойовану свободу слова і друку, організували широке розповсюдження щоденної легальної газети «Новая жизнь», що видавалась у Петербурзі за редакцією В. І. Леніна, який 8 листопада нелегально повернувся з еміграції. Деякі ленінські статті з цієї газети передруковувались в Одесі, Миколаєві, Сумах. В Одесі і Києві було видано також ряд творів Маркса і Енгельса. Всі ці видання більшовики широко використовували в своїй агітаційно-масовій роботі.
Використовуючи легальні можливості, розширюючи агітаційно-пропагандистську діяльність, більшовики тим самим сприяли залученню революційне настроєних робітників до лав партії. Однак в рядах РСДРП не було єдності;
поряд з більшовицькими організаціями існували меншовицькі, що не могло не створювати додаткових труднощів у їх роботі. В цих умовах постало таке насущне питання, як подолання розколу в робітничому русі та відновлення єдності РСДРП. Враховуючи невдоволення Партійних мас, передових робітників партійним розколом і їхню вимогу об'єднати обидві частини РСДРП, більшовики після жовтневого страйку стали на шлях організаційного об'єднання з меншовиками, не знімаючи при цьому питання щодо ідейних і політичних розходжень з ними. На Україні таке об'єднання було здійснено в усіх шести промислових центрах, де протягом 1905 р. існували паралельні організації. Причому, якщо в Харкові, Катеринославі та Миколаєві більшовики об'єдналися з меншовиками на федеративних началах, то в Одесі, Херсоні й Луганську відбулося повне злиття паралельних організацій.
Соціал-демократичні організації України водночас приділяли велику увагу залученню селянства на бік пролетаріату. З цією метою вони організовували в селах гуртки, проводили політичні мітинги, запрошували селян до міст на збори робітників, засідання Рад робітничих депутатів тощо. При Харківському, Катеринославському, Луганському та деяких інших комітетах РСДРП були створені спе-ціальні «аграрні групи», які видавали листівки для селян і очолювали агітаційну роботу на селі. На півдні України велику революційну роботу вів Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП, утворений в листо" паді 1905 р.
Ще влітку 1905 р. почали створюватися місцеві організації Всеросійської селянської спілки. На Україні було створено понад 120 сільських і волосних організацій спілки, 12 повітових і сім губернських комітетів, які об'єднували десятки тисяч селян. Селянська спілка була дійсно народною, масовою організацією, в якій активно співробітничали соціал-демократи, есери, інші революційно-демократичні партії, сприяючи тим самим дальшому розвитку політичної творчості селянства.
Селянський рух на Україні, як і в усій країні, особливо посилився після жовтневого політичного страйку. У багатьох селах створюпалися революційні селянські комітети, організовувалися бойові дружини, які заарештовували і роззброювали стражників, чинили суд, виконували інші функції місцевої влади, паралізуючи царський апарат. Восени 1905 р. селянський рух на Україні охопив 64 повіти з 94. У Чернігівській, Полтавській та деяких інших губерніях відбулися справжні селянські повстання. Найбільшими з них був виступ селян у с. Великі Со- рочинці на Полтавщині. Криваву розправу царських карателів над повстанцями затаврупав видатний російський письменник В. Г. Короленко у своєму творі-ннмфлеті «Сорочинська трагедія».
Протягом жоіітня—грудня 1905 р, на Україні відбулося понад 1800 селянських виступів, якими було охоплено 2100 сіл із населенням понад 2 млн чоловік. А всього протягом 1905 р. на Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, що охопили 6884 села з населенням понад 5 млн чоловік. Такого піднесення класової боротьби українське село досі не бачило.
Після жовтневого політичного страйку соціал-демокра-тичні організації значно активізували пропагандистську роботу в армії. При Одеському, Катеринославському, Харківському та інших комітетах були створені спеціальні військові організації РСДРП, які вели масову роботу в армії. Соціал-демократи залучали солдатів і матросів на робітничі збори, мітинги, вуличні демонстрації, розповсюджували у військових частинах листівки з закликами переходити на бік повсталого народу.
В умовах загального революційного піднесення, під впливом масової агітації і звісток про повстання матросів у Кронштадті та Севастополі, в листопаді 1905 р. на Україні прокотилася хвиля солдатських виступів. Одним з найбільших було повстання солдатів саперної бригади Київського гарнізону на чолі з підпоручиком Б. П. Жаданів-ським 18 листопада. 23 листопада відбулася, демонстрація солдатів і робітників у Харкові, підготовлена і проведена військовою організацією РСДРП під керівництвом Ф. А. Сергєєва (Арте-ма). На початку грудня мали місце виступи солдатів у Миколаєві і Катеринославі. Країна перебувала напередо" дні збройного поік'тачня.
Грудневі збройні повстання. Революційні події, що розгорнулися в країні після жовтневого політичного страйку, свідчили про нестримне наближення збройного повстання, ідея якого знаходила визнання серед найширших верств трудящих. Важливу роль у політичній підготовці повстання відігравали листівки, які видавалися і розповсюджувалися в масах соціал- демократичними організаціями Харкова, Катеринослава, Луганська, Одеси, Миколаєва, Херсона, Балти та інших міст. У листівці «Готуйтесь до збройного повстання!» Катеринославський більшовицький комітет роз'яснював робітникам неминучість збройної боротьби і закликав їх посилено готуватися до майбутніх боїв.
Більшовики пропагували ідею збройного повстання, закликали робіткііків озброюватись, організовувати бойові загони майбутньої революційної армії, вчитися володіти зброєю. З метою надання практичної допомоги місцевим партійним організаціям ЦК РСДРП створив у серпні 1905 р. в Києві спеціальну інструкторську школу-майстерню, до якої більшовицькі організації відряджали своїх представників для вивчення військової справи і виготовлення бомб. Після закінчення навчання слухачі школи направлялись на практичну роботу в різні міста країни.
Важливу роль у підготовці повстання відіграли Ради робітничих депутатів. Вони збирали кошти для придбання зброї, організовували її виготовлення силами самих робітників. У Катеринославі на закупку озброєння для бойових дружин і потреби самооборони було зібрано понад 2 тис. крб., у Горлівці — 1 тис,, Олександрівську — 809 крб. і т. д. Однак у тих містах, де в Радах переважали меншовики, питанням підготовки до повстання приділялося мало уваги. Одеська Рада, наприклад, маючи в касі 7217 крб., витратила на озброєння бойовик дружин менше 200 крб.
Одночасно із збиранням коштів і виготовленням зброї на великих підприємствах створювались бойові робітничі дружини і загони народної міліції. В Харкові організаторами і керівниками бойових загонів були Д. М. Бассалиго, О. П. Васильєв, Ф. А. Сергєев (Артем), у Катеринославі - І. Ю. Захаренко, Г. І. Петровський, М. О. Савельєв, у Миколаєві - І. А. Чигрин, в Одесі — О. В. Шотман, у Донбасі—Т. Л. Бондарєв, А. С. Гречнєв, Ї. А. Кротько, І. П. Мазанов та інші більшовики. На початок грудня 1905 р. бойові дружини і вагова народної міліції були створені майже в усіх містах І фабрично-заводських селищах.
Прапор збройної боротьби проти царизму першими піднесли робітники Москви, де 7 грудня почався загальний політичний страйк, який незабаром переріс у повстання. Слідом за московським пролетаріатом виступили робітники Сормова, Пермі, Ростова-на-Дону, Новоросійська, Сочі, Красноярська, Чити та інших міст. Разом з російським робітничим класом на збройну боротьбу піднялися пригноблені народи окраїн імперії — України, Польщі, Латвії, Фінляндії, Грузії.
На Україні основним районом збройної боротьби проти царизму стала Катеринославська губернія, де зосереджувалися основні маси робітничого класу. 8 грудня почали загальний політичний страйк робітники Катеринослава. Для керівництва страйком і організації повстання при Раді робітничих депутатів було створено Бойовий страйковий комітет (БСК) Катеринослава і Катеринославської губернії, коаліційний за складом, до якого ввійшли члени виконавчого комітету Ради, по три представники від більшовиків, меншовиків, бундівців, есерів, бюро провінціальних організацій РСДРП, страйкового розпорядчого комітету Катерининської залізниці і страйкового бюро поштово-телеграфної спілки. Правда, останні незабаром вийшли з БСК. Під керівництвом БСК бойові дружини взяли під свій контроль вокзал, телеграф, фабрики і заводи, почали роззброювати поліцейських. Пролетарські райони міста — Чечелівка, Амур і Нижньодніпровськ — перетворилися в неприступні фортеці, куди не наважувались з'являтись ні поліцейські, ні козаки.
Виступ катеринославських робітників справив великий вплив на пролетарські маси Кам'янського, Олександрів' ська, Нікополя, Кривого Рога та інших міст Придніпров'я. Загальний політичний страйк, що охопив протягом 8— 10 грудня залізничні станції і міста району, супроводжувався мітингами, демонстраціями, кривавими сутичками з поліцією і військами.
В Олександрівську збройний виступ робітників очолили більшовики В. Л. Васильєв, М. Мороз- Коган, С. М. То-полін, П. В.' Швець та ін. На заклик Олександрівського БСК на допомогу повсталим прибули бойові дружини з Нижньодніпровська, Синельникового, Нікополя, багато селян з навколишніх сіл. Протягом двох днів— 13 і 14 грудня — повстанці вели нерівний бій з царськими військами і чорносотенцями.
Особливу активність проявили робітники Донбасу, більша частина якого входила до складу Катеринославської губернії. З 11 по 14 грудня в Донбасі перебувала оперативна група Катеринославського БСК. Члени групи відвідали Горлівку, Гришине, Авдіївку, Дебальцеве та інші промислові центри з метою надання практичної допомоги місцевим страйковим комітетам. 13 грудня в Ясинуватій і Авдіївці відбулися збройні сутички бойових дружин з царськими військами. В Ясинуватій після короткого бою був убитий командир розквартированої там роти, а солдати склали зброю і перейшли на бік повстанців.
Кульмінаційною подією донецького повстання став бій у Горлівці. Царські власті, зосередивши в Донбасі значні військові сили, вирішили перейти в наступ і 16 грудня влаштували криваву розправу над робітниками місцевого заводу. Вони розраховували залякати трудящих, зламати їх опір. Однак цей задум не вдався. Надвечір 16 грудня на допомогу горлівським робітникам прибули бойові дружини з Алчевська, Дебальцевого, Єнакієвого, Харцизька, Ясинуватої, а на світанку 17 грудня підійшов поїзд з гри-шинською та авдіївською дружинами. Всього в Горлівку прибуло близько 4 тис. дружинників. Розбившись на три великих загони, які очолили більшовик А. С. Гречнєв, без- партійний П. А. Гуртовий і есер П. С. Дейнега, повстанці вранці 17 грудня перейшли в наступ проти царських військ, однак через недосвідченість та погане озброєння зазнали поразки. Донецьке збройне повстання було жорстоко придушене.
Бурхливо розвивалися події і в інших районах України. 12 грудня відбувся великий збройний виступ робітників Харкова, який очолили більшовики Б. В. Авілов, О. П. Васильєв, Ф. А. Сергєєв (Артем), О. С. Шаповалов та ін. Після його поразки багато учасників повстання виїхало з міста на найближчі вузлові станції — Люботин, Куп'янськ і Лозову, щоб спільно з місцевими робітниками продовжувати боротьбу. Впертий опір царським карателям вчинили захисники Люботина. Козаки двічі—15 і 16 грудня—намагалася захопити станцію, але безуспішно. Тільки 17 грудня, застосувавши проти повсталих артилерію, війська змогли оволодіти станцією Люботин.


Велику революційну активність проявили в цей період робітники Києва, Миколаєва, Конотопа, Довгинцевого, Ко-зятина та інших міст і селищ. Фабрично-заводські райони Києва (Шулявка) і Миколаєва (Слобідка) під охороною бойових дружин перетворилися у своєрідні робітничі «республіки», де єдиними органами влади були Ради робітничих депутатів. У всіх цих подіях разом зі своїми старшими товаришами активну участь брала й робітнича молодь.
Грудневі збройні повстання на Україні були. складовою частиною загальноросійського збройного виступу робітничого класу. Однак розрізненість дій повсталих у різних містах і районах, застосування ними оборонної тактики, нестача зброї і досвідчених командирів, недостатня активність селян і солдатів, нерішуча, непослідовна, а нерідко й дезорганізаторська позиція меншовиків, есерів та представників інших революційно- демократичних партій в коаліційних бойових страйкових комітетах і об'єднаних штабах — усе це дало можливість царизму відбити натиск народу в грудні 1905 р.
Грудневі збройні повстання, незважаючи на поразку, стали справжньою школою революційної боротьби пролетаріату. І в цьому їх історична роль.
Спад революції. Після поразки грудневих збройних повстань почався другий період революції — період її спаду. Царський уряд поспішав скористатися цією поразкою, щоб здобути повну перемогу над революційними масами. На Україні, як і в інших районах Росії, лютували каральні експедиції, проводилися масові обшуки й арешти, В цих умовах партійні організації перебудовували свою роботу, йшли в глибоке підпілля, зміцнювали законспіроване ядро революціонерів-професіоналів, ширше використовували легальні робітничі організації для посилення зв'язків з масами.
Обстановка в країні настійно вимагала зміцнення єдності робітничого класу і завершення об'єднання його політичної партії, яке почалося наприкінці 1905 р. Скликаний у Стокгольмі в квітні 1906 р. IV (Об'єднавчий) з'їзд РСДРП формально скріпив об'єднання обох фракцій РСДРП, однак нічого не змінив у фактичному стані справ усередині партії. Боротьба між більшовиками і меншовиками після з'їзду розгорнулася з новою силою, особливо за вплив на маси в ході передвиборної кампанії до І Державної думи. Оскільки вибори до Думи проходили незабаром після грудневих збройних повстань, більшовики, споді- ваючись на нове піднесення революції, проводили тактику активного бойкоту виборів. Бойкотували вибори також УСДРП (таку нову назву у грудні 1906 р. взяла РУП), партія есерів, Всеросійська селянська сайка. Тим часом меншовики разом з кадетами вирішили взяти участь у виборах. Сіючи серед робітників і селян конституційні ілюзії, вони твердили про можливість мирним шляхом, за допомогою Думи добитися від уряду виконання вимог трудящих.
Після поразки сил революції більшовики влітку 1906 р. змінили тактику { відмовилися від бойкоту виборів до II Думи, розраховуючи використати трибуну Державної думи для організації і політичної освіти трудящих. Більшовики України проводили агітаційну роботу серед виборців, скликали передвиборні збори, мітинги, сходки, видавали Ї роаповсюджували листівки.
Особливо активну передвиборяу агітацію розгорнули більшовики Донбасу і Катеринослава, їм вдалося провести жо II Державної думи свого депутата по робітничій курії від Катеринославської губернії — робітника Луганського паровозобудівного заводу І. М. Нагих, який в Думі незабаром перейшов до меншовицької фракції, захоплений красномовством та широкомасштабними обіцянками її лідерів.
Соціал- демократичні організації приділяли головну увагу керівництву революційною боротьбою робітничого класу, який вів ар'єргардні бої, робив героїчні зусилля, щоб »упинити наступ реакції. Пролетаріат Росії ще двічі піднімався для нового натиску на ворога: навесні 1906 р., коли в країні страйкувало майже 480 тис. робітників, і в перші місяці 1907 р., коли кількість страйкуючих досягла 327 тис. Проте порівняно з першим етапом революції страйковий рух у ці роки був значно слабшим. Якщо в 1905 р. на Україні страйкувало близько 500 тис., то в 1906 р.— трохи більше 90 тис., а в 1907 р.— близько 55 тис. робітників. Страйки 1906—1907 рр. не мали вже колишнього наступального характеру.
В роки відступу революції не припинялися й селянські виступи. За перше півріччя 1906 р. селянський рух охопив близько половини повітів царської Росії. На Україні виступи селян проходили в 75 повітах з 94 (восени 1905 р. в 64 повітах). Однак за кількістю учасників і гостротою боротьби селянський рух 1906—1907 рр. був значно слабкішим порівняно з минулим роком. Всього на Україні відбулося 2835 селянських виступів—майже в 1,4 раза мен-ше, ніж у 1905 р. Здебільшого вони мали стихійний характер, були слабо пов'язані з боротьбою робітничого класу і зазнали поразки від царизму, який перейшов у наступ.
Під впливом революційного руху робітничого класу і селянства у 1906—1907 рр. продовжувалися заворушення в армії й на флоті. Активну агітаційну роботу серед солдатів і матросів вели військові організації РСДРП, які продовжували діяти, хоча й зазнали важких втрат у результаті поліцейських репресій наприкінці 1905 р. Найбільшими в Росії були виступи матросів у Кронштадті та Свеаборгу в липні 1906 р. На Україні відбулася повстання солдатів 7-го еаперного батальйону в Києві, ряд солдатських мітингів у Одесі і Харкові, демонстрація новобранців у Миколаєві, повстання солдатів у Полтаві та Херсоні. Проте всі ці розрізнені виступи, слабо пов'язані з революційною боротьбою робітників і селян, були жорстоко придушені.
Основні підсумки революційного руху підбив V (Лондонський) з'їзд РСДРП, який проходив з ЗО квітня по 19 травня 1907 р. На той час в партії налічувалося 167 тис. членів, з них 58 тис. більшовиків і 45,5 тис. меншовиків, решту становили соціал-демократи Польщі і Литви, Латвії, Бупд. Зміцнили свої позиції більшовики і в соціал-демократичних організаціях України, хоча тут переважали меншовики, яких підтримували дрібнобуржуазні верстви молодого українського пролетаріату, що формувався здебільшого за рахунок недавніх вихідців із села. Всього у соціал-демократичних організаціях України на той час налічувалося 4,5 тис. більшовиків, близько 10 тис-меншовиків, майже 6 тис. членів «Спілки» і 5,5 тис. членів організацій Бунду, які блокувалися з меншовиками.
На з'їзді делегати-більшовики мали стійку більшість, що й визначило характер основних рішень. З'їзд прийняв більшовицьку резолюцію про ставлення до всіх непролетар-ських партій Росії, засудив меншовицьку ідею скликання «робітничого з'їзду» як спробу ліквідувати пролетарську партію, визначив тактику РСДРП щодо Державної думи і профспілок. Так само з усіх інших принципових питань тактики в революції перемогла лінія більшовиків.
Національно-визвольний рух. Народні маси України, виступаючи проти самодержавного ладу й експлуатації, активно боролися також проти національного гноблення. Поряд із основними класовими вимогами (повалення царизму, ліквідація поміщицького землеволодіння, запрова-ваючись на нове піднесення революції, проводили тактику активного бойкоту виборів. Бойкотували вибори також УСДРП (таку нову назву у- грудні 1905 р. взяла РУП), партія есерів, Всеросійська селянська спілка. Т»м часом меншовики разом з кадетами вирішили взяти участь у виборах. Сіючи серед робітників і селян конституційні ілюзії, тони твердили про можливість мирним шляхом, за допомогою Думи добитися від уряду виконання вимог трудящих.
Після поразки сил революції більшовики влітку ЮТ6 р. «мінили тактику і відмовилися від бойкоту виборів до II Думи, розраховуючи використати трибуну Державної думи для організації і політичної освіти трудящих. Більшовики України проводили агітаційну роботу серед виборців, скликали передвиборні збори, мітинги, сходки, видавали І роаповсюджували листівки.
Особливо активну передвиборну агітацію розгорнули більшовики Донбасу і Катеринослава, їм вдалося провести КО II Державної думи свого депутата по робітничій курії від Катеринославської губернії — робітника Луганського паровозобудівного заводу І. М. Нагих, який в Думі незабаром перейшов до меншовицької фракції, захоплений крас-иомовством та широкомасштабними обіцянками її лідерів.
Соціал-демократичні організації приділяли головну увагу керівництву революційною боротьбою робітничого класу, який вів ар'єргардні бої, робив героїчні зусилля, щоб зупинити наступ реакції. Пролетаріат Росії ще двічі піднімався для нового натиску на ворога: навесні 1906 р., коли в країні страйкувало майже 480 тис. робітників, і в перші місяці 1907 р., коли кількість страйкуючих досягла 327 тис. Проте порівняно з першим етапом революції страй- ковий рух у ці роки був значно слабшим. Якщо в 1905 р. на Україні страйкувало близько 500 тис., то в 1906 р.— трохи більше 90 тис., а в 1907 р.— близько 55 тис. робітників. Страйки 1906—1907 рр. не мали вже колишнього наступального характеру.
В роки відступу революції не припинялися й селянські виступи. За перше півріччя 1906 р. селянський рух охопив близько половини повітів царської Росії. На Україні виступи селян проходили в 75 повітах з 94 (восени 1905 р. в 64 повітах). Однак за кількістю учасників і гостротою боротьби селянський рух 1906—1907 рр. був значно слабкішим порівняно з минулим роком. Всього на Україні відбулося 2835 селянських виступів—майже в 1,4 раза мен-ше, ніж у 1905 р. Здебільшого вони мали стихійний характер, були слабо пов'язані з боротьбою робітничого класу і зазнали поразки від царизму, який перейшов у наступ.
Під впливом революційного руху робітничого класу і селянства у 1906—1907 рр. продовжувалися заворушення в армії й на флоті. Активну агітаційну роботу серед солдатів і матросів вели військові організації РСДРП, які продовжували діяти, хоча й зазнали важких втрат у результаті поліцейських репресій наприкінці 1905 р. Найбільшими в Росії були виступи матросів у Кронштадті та Свеаборгу в липні 1906 р. На Україні відбулися повстання солдатів 7-го саперного батальйону в Києві, ряд солдатських мітингів у Одесі і Харкові, демонстрація новобранців у Миколаєві, повстання солдатів у Полтаві та Херсоні. Проте всі ці розрізнені виступи, слабо пов'язані з революційною боротьбою робітників і селян, були жорстоко придушені.
Основні підсумки революційного руху підбив V (Лондонський) з'їзд РСДРП, який проходив з ЗО квітня по 19 травня 1907 р. На той час в партії налічувалося 16.7 тис. членів, з них 58 тис. більшовиків і 45,5 тис. меншовиків, решту становили соціал-демократи Польщі і Литви, Лятпії, Бунд. Зміцнили свої позиції більшовики і в соіі.іііл-дсм(>і<|)я-ііічиих організаціях України, хоча тут пере-ннжяли меншовики, яких підтримували дрібнобуржуазні верстви молодого українського пролетаріату, що формувався здебільшого за рахунок недавніх вихідців із села. Всього у соціал-демократичних організаціях України на той час налічувалося 4,5 тис. більшовиків, близько 10 тис. меншовиків, майже 6 тис. членів «Спілки» і 5,5 тис. членів організацій Бунду, які блокувалися з меншовиками.
На з'їзді делегати-більшовики мали стійку більшість, що ,й визначило характер основних рішень. З'їзд прийняв більшовицьку резолюцію про ставлення до всіх непролетар-ських партій Росії, засудив меншовицьку ідею скликання «робітничого з'їзду» як спробу ліквідувати пролетарську партію, визначив тактику РСДРП щодо Державної думи і профспілок. Так само з усіх інших принципових питань тактики в революції перемогла лінія більшовиків.
Національно-визвольний рух. Народні маси України, виступаючи проти самодержавного ладу й експлуатації, активно боролися також проти національного гноблення. Поряд із основними класовими вимогами (повалення царизму, ліквідація поміщицького землеволодіння, запрова-дження восьмигодинного робочого дня) вони висували гасло рівноправності всіх народів, виступали проти великодержавно-шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідною мовою.
Робітники Харківського паровозобудівного заводу, наприклад, висували вимогу цілковитої рівноправності всіх громадян незалежно від національності та віросповідання. Робітники Горлівського машинобудівного заводу виступали проти дискримінаїгії трудящих неруської національності. Робітники Києва рішуче засуджували царську політику нацьковування однієї нації на іншу й вимагали повної автономії України.
На захист своїх національних прав виступали також селяни України. У постанові селянського сходу села Мис Доброї Надії Катеринославського повіту, зокрема, висувалась вимога загального обов'язкового навчання за рахунок держави з викладанням рідною мовою. Селяни с. Романкове того ж повіту заявляли про необхідність введення загального обов'язкового навчання для дітей шкільного віку, вільного доступу для тих, хто бажає вчитися, в усі середні та вищі навчальні заклади, викладання рідною мовою, з обов'язковим запровадженням російської мови як державної. Селяни с. Мачухи Полтавського повіту домагалися права вживати рідну мову в школі, церкві, суді та Інших установах. Подібних прикладів можна навести чимало.
Селяни деяких сіл і повітів України під час сходок ухвалювали резолюції, де йшлося про надання автономії Україні. Подібні вимоги висували, зокрема, селяни с. Карлівки Полтавської губернії, Хорошівська волосна філія селянської спілки тієї ж губернії та ін. У Подільській губернії на селянських сходах приймалися звернення до депутатів Державної думи з вимогами добиватися волі, землі, автономії України.
Активну участь у боротьбі проти національного гніту брала українська революційно-демократична інтелігенція, шкільна та студентська молодь. Вони вимагали вільного розвитку української мови і культури, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах. Передова українська інтелігенція, зокрема видатні письменники І. Я. Франко, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, вела наполегливу боротьбу проти ненависного всім царського самодержавства. Висловлюючи впевненість у неминучості «загального повстання, якезмете весь старий політичний лад», Коцюбинський у листопаді 1905 р. зазначав, що «усі, без різниці національності, скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога».
Революційні соціал-демократи підтримували боротьбу українського народу за національну рівноправність, за свої національні права. На зборах і мітингах, у газетах і прокламаціях вони нещадно викривали колонізаторську політику самодержавства щодо неруських народів, відстоювали за всіма націями право на самовизначення аж до створення своєї незалежної держави. Роз'яснюючи політику партії в національному питанні, Одеський комітет РСДРП під час виборів до II Державної думи писав у своїй листівці, що російська соціал-демократія «бореться за рівноправність усіх національностей, за знищення всяких обмежень, за право кожної нації на самовизначення».
Однак конкретно українського національного питання організації РСДРП не торкалися, а всю свою літературу й надалі продовжували друкувати російською мовою. Щоправда, збереглися документи про те, що вони все ж відчували потребу видавати агітаційну літературу мовами національних меншин. У своїх виступах на загальнопартійних з'їздах делегати з України зазначали, наприклад, що в Катеринославі відчунгмлсь необхідність у літературі українською, польською і російською мовами, в Одесі був попит на єврейську літературу. В районі діяльності Поліського комітету була потреба в літературі білоруською і українською мовами. Однак намагання задовольнити ці потреби наштовхувалося на значні труднощі, зокрема відсутність відповідного поліграфічного обладнання. Збереглися видані українською мовою (але набрані російським шрифтом) листівки до селян Катеринославського, Миколаївського, Харківського комітетів, Генічеськоі' організації Кримського союзу РСДРП. Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП, який проводив агітаційну роботу серед селян південних повітів Бесарабії, видав кілька листівок молдавською мовою.
Долаючи всілякі перешкоди, революційні соціал-демократи роз'яснювали і популяризували серед робітників і селян свої загальні вимоги з національного питання, проводили збори, влаштовували диспути і реферати. Наприклад, більшовики Катеринослава, Херсона, Одеси читали реферати з національного питання, виступали з лекціями, в яких засуджувались національна ворожнеча і антисемітизм. Київський, Кременчуцький, Луганський, Одеський, Полтавський і Харківський комітети. Сумська групаРСДРП перевидали програму партії окремими брошурами і широко розповсюджували її серед робітників та селян. У Києві програма РСДРП була надрукована також у додатку до № 3 легального щотижневого соціал-демократич-ного журналу «Южная неделя».
Проявом національного руху на Україні було дальше пожвавлення діяльності національних партій, які видавали свої газети і журнали, популярні брошури. Зусиллями РУП було вперше перекладено і видано у Львові україн- ською мовою марксистські праці лідерів міжнародної соціал-демократії: К. Каутського, А. Бебеля, П. Лафарга, В. Лібкнехта; пересилалися через кордон також праці К. Маркса і Ф. Енгельса. «Спілка» видала програму РСДРП, популярні брошури «Всенародна Конституційна Рада» Ф. Дана, «Про державний лад» М. Меленевського (за підписом І. Гильки), «Хто такі соціал-демократи», «Про податі» П. Тучапського (за підписом С. Михалевича).
Серед дрібнобуржуазних українських партій, крім «Спілки», що все більше еволюціонувала в бік звичайної територіальної організації РСДРП меншовицького напряму, виділялась РУП, яка на своєму II з'їзді у грудні 1905 р. прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Щодо вимог з національного питання, то II з'їзд УСДРП висловився за «право націй на культурне і політичне самовизначення», за «автономію України з окремим сеймом». З'їзд ухвалив також резолюцію про об'єднання УСДРП з РСДРП на федеративних началах, за умови визнання її «єдиним представником українського пролетаріату в партії». Представник УСДРП М. Порш був допущений з правом дорадчого голосу на IV (Об'єднавчий) з'їзд РСДРП, де порушив питання про об'єднання на федеративних началах, однак з'їзд відхилив його пропозицію про негайне обговорення умов об'єднання і доручив розглянути цю справу ЦК РСДРП. Подальші переговори в ЦК ні до чого не привели, оскільки УСДРП продовжувала відстоювати свою самостійницьку позицію.
Провідною буржуазною партією була Українська радикально-демократична партія (УРДП), яка виражала інтереси ліберальної буржуазії та обуржуазених поміщиків і примикала до російських кадетів. У національному питанні УРДП висувала вимоги автономії України, створення національної школи, вживання української мови в дер- жавних установах. У соціальній сфері вона майже дослівно повторювала програмні вимоги кадетів. У грудні 1905 р. в Києві почала виходити газета «Громадська думка», у виданні якої провідну роль відігравали лідери УРДП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко. Газета користувалася великою популярністю, що значною мірою було викликано публікацією в ній художніх творів Б. Грінченка, М. Кропивницького, В. Самійленка, А. Тесленка, А. Кримського. В. Доманицького та інших відомих авторів. Після заборони «Громадської думки» царською адміністрацією почала виходити газета «Рада», видавцями якої були Б. Гріяченко, Є. Чикаленко та М. Павловський.
Крім українських національних партій, активну діяльність на Україні розгорнули російські, єврейські, польські та інші національні організації. Серед них найбільш впливовими були місцеві організації російських буржуазних партій кадетів і октябристів, а також поміщицько- монархічного «Союзу руського народу». Досить сказати, що одеський відділ «Союзу руського народу»» налічував 8440 чоловік, катеринославський — 6686, харківський — 6500, київський — 3256 і т. д. Майже всі губернські відділи «Союзу» мали свої друковані органи. Серед них найбільш відомою була чорносотенна газета «Киевлянин», яка виходила спочатку за активною участю, а потім за редакцією В. Шульгина і особливо «прославилась» своїми грубими випадами проти українського національного руху.
Поряд з політичними партіями в цей час виникають і культурно-освітні організації — «Просвіти». Протягом 1905—1907 рр. вони створюються у Києві, Катеринославі, Одесі» Чернігові, Кам'янці-Подільському, Ніжині та інших містах. У їхній діяльності активну участь брали М. М. Коцюбинський, Б. Д. Грінченко, Панас Мирний, Д. І. Явор-ницький, ряд інших прогресивних діячів науки і культури. «Просвіти» засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою книги, газети. Хоча царська адміністрація всіляко гальмувала вихід україномовних видань, штрафувала видавців, закривала газети за будь-яку «неблагона-дійну» статтю, але вони з'являлися знову, нерідко під новою назвою. Всього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україномовних газет, щотижневиків і журналів. Вони дотримувались різних ідейно-політичних орієнтирів, однак переважав революційно-демократичний напрям.
З вимогою надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову в школах, судах та місцевих адміністративних органах виступила Українська думська громада, яка об'єднувала понад 40 депутатів-українців у І і II Державних думах. Щоб допомогти в роботі Української думської громади, до Петербурга переїхав відомий громадський діяч, видатний історик М. С. Грушевський. За його участю було налагоджено видання журналу «Украинский вестник», а пізніше—газети «Рідна справа (Вісті з Думи)». На їх сторінках друкувалися виступи депутатів, звіти про засідання Думи, статті на політичні теми. Всередині Української думської фракції, до складу якої входили представники різних політичних партій, не було єдності, і в практичній діяльності вона себе нічим не проявила.
Підсумовуючи наслідки домагань Української думської фракції, М. С. Грушевський писав: «Думське законодавство не дало нічого українському життю».
Таким чином, національно-визвольний рух на Україні охопив всі верстви населення. Хоча боротьба трудящих і виступи інтелігенції, службовців, учнівської молоді проти великодержавної політики російського царизму були різними за формами та методами, але всіх їх об'єднувало прагнення політичних свобод і автономії України в складі демократичної Росії. Національно-визвольний рух українського народу був складовою частиною буржуазно-демократичної революції, яка після поразки грудневих збройних повстань 1905 р. явно йшла на спад і завершилась контрреволюційним державним переворотом 3 червня 1907 р., коли царський уряд розігнав II Думу, що не виправдала його сподівань, і видав новий виборчий закон, який ще більше урізував права народу.
* * *
Отже, революція 1905—1907 рр. закінчилася поразкою. Однак її історичне значення важко переоцінити. Вона завдала першого серйозного удару царському самодержав-ству, показала робітникам і селянам України, що царизм є спільним ворогом російського, українського та інших народів Росії, що покінчити з ним можна тільки шляхом спільної боротьби усіх народів .країни. Неоцінимий політичний досвід, нагромаджений трудящими за роки революції, став могутньою зброєю в їх наступній боротьбі за своє соціальне і національне визволення. Революція 1905— 1907 рр.— перша народна революція початку XX ст.— сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху на Україні.
Рекомендована література
Грушевський М. З біжучої хвилі: статті і замітки на теми дня 1-905—1906 рр. К.., 1907.
Лещенко М. Н. Українське село в революції 1905—1907 рр., К., 1977.
Лось Ф. Є. Революція 1905—1907 років на Україні. К., 1955.
Революційна боротьба трудящих України в 1905—1907 рр. К., 1980.
Революция 1905—1907 гг. на Украине: Сб. докумеитов й материа-лов: В 2 т. К., 1955. Т. 2, ч. 1—2.
Революція 1905—1907 років на Україні: 36. документів і матеріалів. К., 1949.
Україномовна преса Росії 1905—1907 рр.: Анотований покажчик періодичних видань. К., 1987.
Шмореун П. М. 1905-й рік на Україні. К., 1980.













































< /br>












ЛЕКЦІЯ 4
МІЖ ПЕРШОЮ І ДРУГОЮ БУРЖУАЗНО-ДЕМОКРАТИЧНИМИ РЕВОЛЮЦІЯМИ
(червень 1907—березень 1917 р.)
• Столипінська реакція (червень 1907—1910 рр.) • В роки нового революційною піднесення (1910—1914 рр.) • Трагедія першої світової війни • Друга буржуазно- демократична революція (1914—березень 1917 р.)
Столипінська реакція (червень 1907—1910рр.) Після поразки революції в країні наступив період реакції. Царизм переміг. Діяльність усіх революційних і опозиційних партій заборонена. Деякі з них зійшли з політичної арени, інші змушені перейти на нелегальне становище. Переломним моментом політичного життя країни став третьочервневий переворот.
З червня 1907 р. були опубліковані царський маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи. Згідно з цим законом 80 % населення Росії позбавлялося виборчих прав. Водночас він сприяв зміцненню контрреволюційного союзу поміщиків і буржуазії. За своїм складом III Державна дума була чорносотенно-ок-тябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів. У маніфесті царя про розпуск II Державної думи, зокрема, наголошувалося на тому, що «створена для зміцнення держави російської Державна дума повинна бути російською й по духу. Інші народи не стануть вершителями питань чисто російських», В таких умовах вибори від українських губерній дали царизмові бажаний склад депутатів: із загального їх числа (111) більшість становили поміщики (64), священики (13) і селяни (20). За партійною приналежністю це були праві та російські націоналісти (55), октябристи (41), кадети (5). Національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до III Думи. Розраховуючи на цілковиту підтримку нового представницького органу, царський уряд вирішив шляхом терору і жорстоких переслідувань підірвати революційний потенціал про- летаріату, всіх трудящих, викоренити визвольні прагнення поневолених націй. День розпуску II Думи ввійшов в історію під назвою третьочервневого державного контрреволюційного перевороту. Він означав остаточну поразку рево- люції.
В країні розпочався період столипінської реакції, названої так за ім'ям П. А. Столипіна — голови Ради міністрів царської Росії, міністра внутрішніх справ.
Роки наступу реакції (1907—1909) стали суворим ви- пробуванням для робітничого класу, селянства, прогресивної інтелігенції, революційних партій. У більшості регіонів країни, в тому числі й на Україні, тривалий час діяв воєнний стан або ж стан надзвичайної чи посиленої охорони. В містах і селах лютували каральні військові команди, козацькі сотні та чорносотенні банди, які жорстоко розправлялися з трудящими. У 1909 р.. в переповнених тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Тисячі робітників і селян були страчені без суду та слідства. Десятки тисяч заслані на каторжні роботи.
Царські власті громили робітничі організації — профспілки, кооперативи, закривали робітничі газети й журнали. Особливо жорстоких репресій зазнали члени РСДРП. Адже за роки революції царизм переконався, що ця партія є найбільш небезпечним противником існуючого ладу. В результаті переслідувань у партійних організаціях України, де напередодні V з'їзду РСДРП налічувалося понад 20 тис. членів партії, через рік залишилося не більше 2 тис. Придушивши революційний рух, царський уряд розраховував за допомогою реформ повернути країну на шлях -еволюційного розвитку. Програма реформ П. А. Столипіна передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, запровадження стрихуаання робітників, піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва через розвиток хутірського й відрубного господарства, пе-реселення малоземельних селян, запровадження загальної початкової освіта тощо.
Метою всіх цих перетворень було досягнення економічного й соціального прогресу в умовах збереження великого землеволодіння, влади поміщиків, зміцнення сільської буржуазії, реформування самодержавства в конституційну мо- нархію.
Згідно з царським указом від 9 листопада 1906 р. селянам дозволялося виходити, з сільської общини на хутори й відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для заведення власного фермерського господарства. В свою. чергу, уряд розраховував знайти соціальну опору в особі економічно незалежного, самостійного селянина- виробника.
Протягом 1906—1915 рр. в губерніях України вийшли з «подвірного» господарства від 20,5 до 48 % селянських дворів; з 1906 по 1910 р. вони купили через Селянський поземельний банк 480 тис. десятин землі. В результаті концентрації наділів, широкого застосування машин, добрив, розширення посівних площ середньорічний валовий збір зернових збільшився до 1070 млн пудів у 1909—1913 рр. проти 775 млн пудів у 1896—1902 рр. Підвищення цін на хліб на світовому ринку сприяло зростанню його експорту з України. Але в цілому столипінська аграрна реформа не дала очікуваних результатів. Чимало її положень залишилося невиконаними. Розвиток капіталістичних відносин на селі викликав розорення й пролетаризацію значної маси селянства. До Сибіру з України було переселено близько 1 млн селян. Та незабаром близько 70 % з них повернулися назад. Загострилася боротьба безземельних і малоземельних селян проти поміщиків та сільської буржуазії.
А тим часом реакційні придворні кола всіляко гальмували проведення буржуазних реформ, цькували самого Столипіна й навіть сприяли його фізичному знищенню. 1 вересня 1911 р. під час відвідання прем'єр-міністром вистави у Київському міському театрі (нині Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка) він був смертельно поранений агентом охоронного відділення Д. Г. Багровим.
Оскільки спроби повернути країну на шлях прогресивного розвитку за допомогою реформ зазнали невдачі, відкрилася перспектива її дальшого революційного оновлення.
Важливим елементом політики царизму, поміщиків і консервативних кіл буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й поси-лення національного гніту. На Україні царські власті закривали українські школи, клуби, «Просвіти», журнали й . газети, конфісковували твори Т. Г. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напряму. Українці, так само як і всі неросійські пригноблені народи країни, згідно з столипінським циркуляром 1910 р. оголошувалися «інородцями», їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, але й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів і т. ін. Систематично цькувала українських трудящих чорносотенна преса. Водночас українські поміщики та велика буржуазія, налякані розмахом революційної боротьби, примкнули до загальноросійського контрреволюційного табору. Це прискорило кризу та розпад Української радикально-демократичної партії. Радикально настроєні елементи національної інтелігенції в 1908 р. об'єдналися в «Товариство українських поступовців» (ТУП), за своєю програмою близьке до російських кадетів. Один із засновників цієї партії — відомий історик і політичний діяч М. С. Грушевський — у своїх брошурах і статтях пропагував ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної Росії. В умовах наступу реакції та репресій з боку царизму глибоку політичну кризу переживали й Українська соціал- демократична робітнича партія (УСДРП), а також українська соціал-демократична «Спілка», що організаційно змикалася з меншовицьким крилом РСДРП. Лідери «Спілки» М. Меленевський (Басок), І. Ба-рановський (Антип), М. Русов активно співробітничали з Ю. Мартовим, Ф. Даном, іншими меншовицькими лідерами під гаслами примирення всіх напрямів у РСДРП. М. Меленевський разом із Л. Д. Троцьким у Львові (1908 р.), а потім у Відні видавав популярну газету для робітників під назвою «Правда».
Меншовики, бундівці, українські соціал-демократи, врахувавши попередній досвід, відмовилися від революційних форм боротьби. У цій складній обстановці лише більшовики залишилися на попередніх позиціях, як революційна організація робітничого класу. Зберегли своє ядро й більшовицькі організації України. Через агентів ЦК РСДРП, газети «Пролетарий», «Социал-демократ», інші канали вони підтримували зв'язок з В. І. Леніним. Наступ реакції змусив партію піти в глибоке підпілля, перебудувати форми й методи революційної роботи серед мас. Тактика партії в цей період була розрахована на збереження нелегальних організацій, поєднання нелегальних і легальнихформ роботи, зміцнення зв'язків з масами для переходу в новий революційний наступ. Політична мета залишалася та ж сама — повна перемога буржуазно-демократичної революції та її переростання в революцію соціалістичну. Більшовики України вели наполегливу боротьбу за збереження і зміцнення своїх нелегальних організацій. Завдяки їх зусиллям і в роки реакції продовжували діяти партійні організації в Катеринославі, Києві, Миколаєві, Алмазо- Юр'ївському та Юзівсько-Петровському районах Донбасу. Більшовицький центр направляв на Україну своїх агентів—О. І. Свідерського, П. Г. Смідовича, С. І. Гусєва, В. О. Дьогтя, С. В. Модестова, які брали активну участь у боротьбі за зміцнення нелегальних партійних організацій Києва, Катеринослава, Одеси, Миколаєва, Донбасу. Це сприяло успішному подоланню більшовиками небезпечних опортуністичних течій у своїх рядах: одзовізму, ліквідаторства, центризму.
Велика увага приділялася вихованню робітників різних національностей у дусі єдності, інтернаціоналізму. Нагромадивши досвід роботи в роки реакції, більшовики поелі-довно і наполегливо прямували до поставленої мети.
В роки новго російського піднесення (1910 – 1914 р.). Столипинська реакція була недовговічною. З середини 1910'р. в країні склалася нова обстановка. Намітилося промислове піднесення. На Україні також швидко формувалися структури індустріального капіталізму. Вони підривали державні інститути, засновані на поєднанні патріархальних, феодальних та ранньокапіталістичних структур. Це посилювало напруженість у суспільстві; виникла альтернатива виходу з кризового становища, що вело до національної катастрофи, під керівництвом буржуазії або пролетаріату. Однак у той час, коли передові країни Європи та Америки переходили від капіталізму вільної конку- ренції до монополістичного, російська буржуазія не зуміла подолати опір царизму, поміщиків і зміцнити в країні державно-монополістичний, капіталістичний лад. В умовах класової боротьби, що набувала все більшої гостроти, іні- ціативу захопив свідомий пролетаріат, очолений революційною соціал-демократією. Вони висунули марксистську програму революційного перетворення суспільства на новій індустріальній безкласовій основі, побудови соціалізму. Промислове піднесення вело до зростання чисельності робітничого класу, подальшої його концентрації на великих підприємствах. Це сприяло формуванню пролетарської класової свідомості, розгортанню боротьби проти царизму та капіталізму. В особі мільйонних має зубожілого селянства пролетаріат мав надійного союзника.
Важливим резервом революції залишалася національно-визвольна боротьба пригноблених народів країни, у томі/ числі й українського. В умовах реакції український національний рух зберіг, а подекуди й розширив попередні позиції, завойовані в результаті революційної боротьби мас.. Діяли деякі «Просвіти», клуби, «Українське наукове товариство» в Києві. Повноправним учасником національного відродження була прогресивна українська преса. Газета «Киевская мьісль» у своєму огляді «Українське життя» від 6 січня 1911 р. відзначала, зокрема, роль «Літературно-наукового вісника» в об'єднанні кращих літературних сил України, Галичини та Буковини, значення виходу першого .українського педагогічного журналу «Світло», писала про піднесення Києва як центру національно-культурного життя. Поширенню ідеї українського відродження багато в чому сприяла наукова, літературна та громадська діяльність М. Гру шевського, В. Винниченка, М. Коцюбинського, інших відомих письменників, учених, громадських діячів. Зростання рядів української демократичної інтелігенції, піднесення національної самосвідомості мас стали визначальними факторами розвитку національного руху на Україні. З українством, як зростаючою громадською силою, змушені були рахуватися й російські політичні партії. Зокрема, «Товариство українських поступовців», яке стояло на загальній платформі конституційного парламентаризму й автономії України, підтримувало контакти з кадетами і трудовиками, які виступали в Думі з критикою політики царизму щодо України. Однак вирішальною умовою соціального та національного визволення українського й усіх інших народів країни був революційний рух пролетаріату, селянства, очолюваних революційною соціал-демократією, яка зміцнювала свою домінуючу роль у політичному житті.
Вже восени 1910 р. на Україні, як і по всій Росії, починається нове піднесення революційного руху. Першим перейшов у наступ робітничий клас. Влітку 1910 р. спалахнули економічні страйки пролетарів Москви. Наприкінці року вони переросли у хвилю політичних страйків, що супроводжувалися мітингами та демонстраціями. Виступи робітників мали місце в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Миколаєві. Активну участь у них брала студентська й учнівська молодь. Разом із робітничим класом піднімало-ся на боротьбу селянство. У 1910 р. на Україні відбулося 318 селянських заворушень, у 1911 р.— 112.
Піднесення робітничого руху супроводжувалося зміцненням революційної соціал-демократії, зростанням її рядів. Майже всі нелегальні осередки РСДРП були більшовицькими. На Україні провідними соціал-демократичними організаціями були Київська і Катеринославська. Обидві вони в 1911 р. налічували по 100—120 членів. У 1913— 1914 рр. процес зміцнення нелегальних організацій РСДРП на Україні продовжувався. На той час вони діяли вже в 80 містах та селищах. Перебуваючи в підпіллі, більшовики працювали в профспілках, клубах, народних будинках, використовували всі можливості для розширення своїх зв'язків з масами. В ідейно-організаційному зміцненні партійних структур і розгортанні революційної боротьби трудящих важливу роль відігравали легальні більшовицькі газети «Звезда» та створена з ініціативи В. І. Леніна «Правда».
У цей період всі політичні партії країни особливу увагу приділяли проведенню виборчої кампанії до IV Державної думи. В умовах підпілля більшовики розгорнули широку агітаційну кампанію на основі своєї виборчої платформи і, підтримані багатьма пролетарями, домоглися значної перемоги: з дев'яти депутатів, обраних по робітничій курії, шестеро були більшовиками. Від Харківської губернії депутатом став М. К. Муранов, від Катеринославської — Г. І. Петровський.
По Україні до IV Державної думи було обрано 97 де- путатів, із них—59 крайніх монархістів, 21 октябрист, 14 кадетів і прогресистів, 1 трудовик. Отже, перемогла право- октябристська більшість, кадети дістали набагато менше місць у Думі, ніж розраховували, а українські партії, які виступали на виборах у блоці 8 ними, не змогли провести в Думу жодного депутата.
Справжнім каталізатором революційного піднесення в країні стали події на Ленських золотих копальнях 4 квітня 1912 г. Ленський розстріл робітників викликав глибоке обурення пролетаріату, всієї прогресивної громадськості Росії. По країні прокотилася хвиля масових страйків, демонстрацій і мітингів, учасники яких заявляли про свою солідарність із шахтарями ленських копалень. Найактивнішу участь у них брав і український пролетаріат.
У 1912 р. в Росії страйкувало понад 1 млн робітників. На Україні відбулося 349 страйків, які здебільшого малиполітичний характер. Кількість їх учасників становила понад і ЗО тис. чоловік.
Важливе значення для розвитку революційного руху в країні мали рішення двох нарад Центрального Комітету РСДРП з партійними працівниками — Краківської (грудень 1912 р.) та Поронінської (вересень 1913 р.). їх учасники приділили основну увагу обговоренню національного питання, яке на той час набуло особливої актуальності в суспільному житті країни. Прийняті нарадами резолюції, 'Краківською—«Про національні соціал-демократичні організації» та Поронінською т- «З національного питання», відіграли велику роль у визначенні позиції більшовиків щодо національного питання. В них розкривалося значення єдності пролетаріату, обґрунтовувалося право націй на самовизначення. Партія більшовиків визнавала право українців на власну державність, самоуправління, культурно-національний розвиток. Така позиція пояснювалася бажанням добитися підтримки більшовицьких організацій на Україні, в яких переважали російські й зрусифіковані робітники, однак чимало керівних партійців ставилися до українського руху байдуже, а то й вороже. Більшовицькі лідери, зокрема В. І. Ленін, прагнули підпорядкувати український національно-визвольний рух завданням класової пролетарської,, боротьби, вважали, що його слід підтримувати лише в тій мірі, доки він не загрожуватиме єдності робітничого класу. В своїх працях цього періоду, таких як «Критичні замітки з національного питання», «Робітничий клас і національне питання», «Про право націй на самовизначення», Ленін далі розвинув і обгрунтував національну програму й політику партії в нових історичних умовах.
Викриваючи великодержавну політику гноблення українського народу, він водночас критикував позицію українських лібералів і національних соціалістів як ворожу єдності дій українського та російського пролетаріату в революційному русі. Вказавши на те, що «противником визвольних прагнень українців є клас поміщиків великоруських І польських, потім буржуазія тих же двох націй», Ленін підкреслював, що єдиною суспільною силою, здатною дати відсіч цим класам, е «виключно робітничий клас, який веде за собою демократичне селянство» '. В єдності революційних дій українських і російських робітників він вбачав єдино можливий шлях соціального й національного визволення трудящих України.
Для робітничого класу України, багатонаціонального за своїм складом, але в основному російськомовного, характерним було прагнення до зближення з усіма верствами трудящих з метою активізації боротьби українського народу проти існуючої системи.
Позиції робітничого класу України з національного питання були викладені, зокрема, в «Наказі» депутатові IV Державної думи Г, І. Петровському від катеринославських робітників, опублікованому в «Правде» від ЗО березня 1913р.
Ставлячи на перше місце класову боротьбу й відстоюючи поряд із загальними інтересами пролетаріату національні потреби, робітники Катеринослава писали: «Ми стоїмо за повну свободу національного самовизначення кожної нації й думаємо, що захисники інтересів робітничого класу зобов'язані найенергійніше боротися проти національного гноблення». За ліквідацію національного гніту, вільний розвиток української мови й культури виступали селяни та інтелігенція України.
Національна проблема стала об'єктом гострих дискусій у IV Державній думі. Крім депутатів — членів соціал-де-мократичної фракції, важливість українського питання визнавали лідер кадетів П. М. Мілюков, лідер трудовиків •В. І. Дзюбинський. Російські буржуазні ліберали, домагаючись конституційної монархії, вважали за необхідне піти на деякі поступки Україні, оскільки, на їхню думку. такий крок міг би сприяти зміцненню Російської держави. З цією метою серед трудовиків і кадетів було зібрано 37 підписів під законопроектом про дозвіл уживання української мови в початкових школах у місцевостях з переважаючим українським населенням. Однак робилося це нещиро й непослідовно. Наприклад, один із відомих кадетських лідерів Ф. І. Родічев заявляв, що українська школа взагалі непотрібна, але її варто дозволити, аби українці самі переконалися у її непотрібності і навіть шкідливості такого кроку.
Особливо активно виступали проти національних прагнень українців депутати-чорносотенці: редактор сумнозвіс.» ної газети «Киевлянин» проф. Д. Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів В. Савенко. Останній,, наприклад, у своїх промовах неодноразово заявляв, що українство «загрожує смертельною небезпекою великій російській державі».
Своєрідною була позиція депутатів Думи від України, представників поміщицько-клерикального табору. Одиніз них — вікарний єпископ Волинський Никон у своєму законопроекті домагався дозволу викладання українською мовою на тій лише підставі, що українці—брати великоросів, отже обмеження їх у мові й культурі означає при-рівнення до справжніх «інородців». Помилковість такої позиції правого депутата була цілком очевидною, оскільки неможливо було захистити від національного гноблення українців, не захищаючи від усякого гноблення всі без винятку народи.
Глибоке обурення прогресивної громадськості викликала україно- фобська позиція українських поміщиків — «нащадка гетьмана», чернігівського землевласника П. Скоропадського та «нащадка запорозьких козаків», катеринославського землевласника, голови IV Державної думи М. Родзянка. Останній у своїй промові заявив, що викладання українською мовою в школах неможливе, оскільки такої мови взагалі не існує. У відповідь на цю зухвалу заяву голови Державної думи більшовицька «Правда» 22 червня 1913 р. опублікувала лист-звернення 1790 селян Катеринославського, Новомосковського і Павлоградського повітів Катеринославської губернії до Г. І. Петровського, в якому вони просили депутата-більшовика відстоювати з думської трибуни їхні вимоги щодо автономії України, викладання рідною мовою в школах, вільного розвитку української культури. Лист катеринославських селян закінчувався пророче: «А панам Родзянкам, Скоропадським та Савенкам нагадуємо, ще незабаром прийде час, коли „довідаються небожата, чия на вас шкура"».
Виголошена Г. І. Петровським з думської трибуни 20 травня 1913 р. промова «Про національне питання» привернула до себе увагу прогресивної громадськості країни.
«Я — представник пролетаріату однієї в народностей, яких цькує і гнобить уряд,— говорив Петровський.— Українцеві досить оголосити читання лекції українською мовою, і ця лекція буде заборонена. Чому? Тому, що вона буде українською мовою. Директор Миргородської гімназії, переглядаючи програму одного концерту, заявив, що коли буде сказано хоч одне слово на дурацькому українському діалекті, то не буде жодного учня на цьому концерті. В Лебедннській гімназії директор забороняє говорити українською мовою і за доказування алгебраїчної теореми цією мовою учневі було поставлено двійку. Українці, як бачите, не мають права на рідну мову ні в середній, ні в нижчій школі, ні в земстві...»
Рішуча, послідовна тактика більшовиків та їхніх представників у Думі за національні права українців завоювала симпатії свідомих українців, які на практиці переконувалися у неспроможності діячів із поміщицько-клерикального та буржуазно-ліберального табору вирішити це питання блокуванням із реакціонерами та схилянням перед царизмом.
Великий вплив на громадську думку справила критика газетою «Правда» заборони царським урядом святкування 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, а також за-пит із цього питання урядові від групи депутатів IV Державної думи, підписаний членами більшовицької фракції.
Київський комітет РСДРП у листівці-зверненні до трудящих усіх національностей писав із цього приводу? «В день пам'яті поета ви, товариші, приєднуйтеся до загального протесту проти урядового гноблення, протестуйте проти поневолювачів ваших прав і прав націй! Тільки з падінням самодержавного ладу буде легше робітникові боротися за свою долю».
Катеринославська, Київська, Одеська, Харківська, Юзів-ська та ряд інших організацій і груп РСДРП у своїх листівках закликали трудящих усіх національностей об'єднати свої зусилля в боротьбі проти царизму, буржуазії та поміщиків.
У роки, що передували першій світовій війні, набули поширення й альтернативні як більшовицьким, так і ліберальним концепціям погляди на ідейні та організаційні засади українського національно-визвольного руху. Увагу громадськості привертала діяльність літературного критика, публіциста соціал-демократичного напряму Дмитра Донцова. Його твори, зокрема, видані 1913 р. «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Модерне москвофільство» були пройняті глибокою тривогою за історичну долю українського народу. Автор виступав за відродження українства, незалежність національної ідеї від «модерного москвофільства», як пануючої доктрини провідних російських кіл, за відродження духовного зв'язку України із Заходом.
В процесі наростання нової революційної хвилі в країні дедалі виразніше проявлялися розходження між більшовиками та українськими соціал-демократами в національному питанні. Останні, як і бундівці, виступали за побудову робітничих організацій, у тому числі й пролетарської партії за національною ознакою. Подібні погляди пропагувалися, зокрема, журналом «Дзвін», який видавався у Києві в 1913—1914 рр. У ньому було надруковано чимало статей, спрямованих проти ленінської теорії й політики більшовицької партії з національного питання.
В. І. Ленін вів гостру полеміку з авторами таких статей її числа членів УСДРП, зокрема Л. Юркевичем, Д. Дон-цоиим та іншими. Критикував їх за проповідь відокремлення українських робітників від російських і створення само-і тіпної соціал-демократичної організації. Водночас Ленін підтримував загальнодемократичні вимоги українських со-і^чА- ^емократів, лозунг політичної незалежності України. рішуче захищав Д. Донцова, який відстоював її право на самовизначення, від шовіністичного цькування з боку кадетів. Ленін надавав особливого значення позиції українських соціал-демократів з питань інтернаціонального єднання робітників усіх націй країни.
Трагедія першої світової війни. Перехід провідних індустріальних країн світу від капіталізму вільної конкуренції до державно-монополістичного супроводжувався посиленням пролетарської боротьби, національно-визвольних рухів, виникненням загарбницьких воєн за переділ світу.
Влітку 1914 р. вибухнула перша світова війна, її розпочали два імперіалістичні угруповання держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Англія, Франція, Росія). Метою війни було захоплення чужих територій, світових ринків збуту, джерел сировини, розорення конкуруючої нації. Росія, зокрема, прагнула до поділу Туреччини, загарбання Галичини, що перебувала на той час під владою Австро- Угорщини.
Водночас уряди воюючих країн намагалися відвернути увагу народних мас від внутрішніх політичних криз, отруїти їх чадом шовінізму та винищити на фронтах їхній авангард.
Поміщики та буржуазія всіх націй Росії, сподіваючись на великі матеріальні здобутки від поділу Австро-Угорщини, Туреччини, створили всеросійські союзи земств і міст, допомагали урядові зміцнити воєнний тил. Міські думи та земські збори в численних резолюціях запевняли уряд у своїх вірнопідданських почуттях, рішимості вести війну до повної перемоги. Ейфорія шовінізму охопила чорносотенців, октябристів, кадетів. Влаштовувалися патріотичні маніфестації під церковні дзвони, з корогвами й портретами царя. Патріотичні настрої охопили й заможних селян. Все це дало можливість царському уряду посилити репресії проти робітничого класу, революціонерів. На Україні, зокрема, було запроваджено воєнний стан, заборонено легальні пролетарські організації, закрито більшовицькі газети й журнали. Як і по всій країні, мобілізувалися й відправлялися на фронт революційне настроєні робітники, зазнали розгрому комітети РСДРП. Поліція та жандарми вистежували й заарештовували більшовиків. Натомість російські меншовики та есери, так само як і європейські партії II Інтернаціоналу, майже всі ліберальні й ліві партії України, відкрито підтримували імперіалістичну буржуа-вію. Обманюючи маси твердженнями про начебто оборонний характер війни, вони закликали їх до захисту віт- чизни.
Газета «Рада», наприклад, намагалася збудити патріотичні почуття українців такими рядками: «Ми бороним наші хати, наші тихії гаї...»
І лише деякі українські соціал-демократичні організації, зокрема Катеринославська, за участю В. К. Винничен-ка в 1915 р. почали випускати відозви з гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!» та вести антивоєнну пропаганду серед робітників.
У роки війни український національно- визвольний рух еазнавав жорстоких переслідувань з боку сил реакції, царизму. «Українці — злісні вороги Росії і їм повинна бути оголошена нашою державою нещадна війна,— писала газета «Киев».— Російські українці — зрадники й запроданці, і бажають вони лише загибелі Росії, щоб на її руїнах створити «самостійну, незалежну Україну».
Постійні цькування чорносотенної преси забезпечили для влади сприятливі умови для наступу проти національнії демократичних сил. У перші дні війни була закрита газета "Рада", а з початку 1915р. – "Дзвін", «Україна», «Рідний край», "Літературно-науковий вісник», «Записки украінського наукового товариства», «Наша кооперація». Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська М. С. Грушевський.
Царизм планував, захопивши Галичину, знищити в ній осередок «мазепинства», остаточно придушити український національно-визвольний рух. При цьому царський уряд спирався й на москвофільські партії західноукраїнських яемель, які з початком війни утворили в Києві «Карпато-Русский освободительньїй комитет». Один із лідерів галицьких москвофілів В. В. Дудикевич був навіть удостоєний пудієнції у Миколи II.
Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро- Угорщину проти царської РОСІЇ. «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю... яке знайшло охорону в конституційному ладі .інстрійської держави»,—говорилося в Маніфесті Головної Української Ради у Львові від 3 серпня 1914 р. В підтримку австро-угорського уряду виступив заснований ще в 1912 р. «Український січовий союз», який налічував 16 тис. юних добровольців. З них було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців, а на його основі ічрний полк, який незабаром увійшов до складу 129-їі 130-ї австрійських бригад. У вересні 1914 р. він брав активну участь у боях в районі Стрия, в Закарпатті, обороняв від царських військ Тужоцький перевал у Карпатах. Молоді галичани сподівалися, що воюватимуть за інтереси України, за визволення поневоленого царською імперією великого народу. Вони не вважали себе ні класовими, ані державними формуваннями, але використовувалися імперськими силами, як і українська наддніпрянська молодь, кинута правлячими колами Росії на братовбивчу війну.
Вже 5 серпня 1914 р. російські армії розгорнули великі воєнні операції на Південно-Західному фронті, що проходив по території України. Завдавши поразки австро-угорським військам у боях під Золотою і Гнилою Липою, Го- родком, 8-ма й 3-я російські армії зайняли частину Буковини з містом Чернівці, вступили в Карпати, захопили східну Галичину.
З приходом царських військ на західноукраїнські землі на території Галичини та Буковини було створено військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом Г. Бобринським. «Я буду вводить здесь русский язмк, закон й устройство»,— заявив він під час одного зі своїх виступів у Львові. За розпорядженням новоспеченого генерал-губернатора було закрито українські школи, книгарні, заборонено періодичні видання, громадські організації й товариства.
Шляхом терору і репресій царські власті намагалися обернути українське населення в «настоящих русских», а греко-католиків — на православних. Здійснювалися масові депортації, вивіз заложників. Переслідувалися політичні, громадські та церковні діячі. У вересні 1914 р. був вивезений зі Львова до Росії й ув'язнений у суздальському Спасо-Єфимієвому монастирі греко-католицький митрополит А. Шептицький. Ганебна українофобська політика царського уряду викликала широкий протест демократичної російської громадськості. Навіть діячі утвореного депутатами IV Державної думи центристсько-прогресистського блоку, який виступав за «сильну, тверду і діяльну владу», поставили перед урядом вимогу про «відновлення малоруського друку» та припинення переслідувань української, в тому числі галицької, інтелігенції. Серед них — депутат від Катеринославщини О. М. Алекеандров, лідер кадетів П. М. Мілюков, трудовик В. І. Дзюбинський, меншовик Н. С. Чхеїдзе та ін. В свою чергу, діячі українського національного руху шукали підтримки й захисту в стані російської буржуазної демократії. «Ми,— писав у своїх спогадах Троцький,— ділили долю з Росією, змагаючись разом із російською демократією вибороти кращу долю для нашого народу; ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога».
Демонструючи свою лояльність, українські діячі підтримували воєнні зусилля царського.уряду, закликали робітників і селян України до захисту Росії, зміцнення фронту й тилу армії. До «Союзу земств і міст Південно-Захід-ного фронту», наприклад, входили Д. І. Дорошенко, А. Г. Вязлов, А. В. Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували своїм коштом «приватні» лазарети для поранених воїнів як на Україні, так і в Росії (Москва та Петроград), навчали їх грамоті та різним ремеслам, тримаючи під своїм ідейним впливом. Не лише ТУП, а й «Спілка», УСДРП стояли на позиціях підтримки імперіа- лістичної війни. Частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою закликала українців виконувати «свій обов'язок громадян Росії». В 1916 р. С. Петлюра вступив до Земського Союзу й був призначений помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті. Деякі члени УСДРП на чолі і Л Жуком. Н. Дорошенком, а також частина лідерів «Спілки» (М. Меленевський, О. Скоропис та ін.) пішли на службу до німецьких та австро-угорських імперіалістів. Виші організували у Відні «Союз визволення України» (СВУ), який ставив перед собою завдання відірвати Україну від Росії й створити під німецьким та австро-угор-гьким керівництвом самостійну конституційну монархічну державу. СВУ розгорнув агітацію серед військовополонених українців з російської армії, зосередивши їх за допомогою австро-угорських і німецьких властей у спеціальних таборах. Метою такого кроку було формування україн< п.ких дивізій, які в складі австрійського війська мали за» иоювати «землю і свободу» для українського народу в Росії.
А тим часом австро-угорський уряд, зазнаючи воєнних ін'идач, удався до терору й репресій проти галичан. Тисячі українців—москвофілів і немосквофілів—було кинуто в концтабори; австрійські та угорські солдати за найменьшим підозрінням або через донос розстрілювали й вішали людей, часто невинних. Імперіалістична війна поглибила трагедію позбавленого державності та роз'єднаного українського народу: його сини змушені були боротися за інтереси своїх поневолювачів, одні в рядах австрійських, Інші — російської армій. У роки війни в свідомості широких мас зростало прагнення до миру, народовладдя, майнової рівності. Соціаль- • ний радикалізм суспільства став поживним грунтом подальшого зміцнення більшовизму. В нових умовах більшовицька партія перебудувала свою роботу, виробила тактичну платформу з питань війни, миру та революції. В цей період В. І. Ленін написав ряд відомих праць: «Завдання революційної соціал-демократії в європейській війні», «Війна і російська соціал-демократія», «Крах II Інтернаціоналу», «Соціалізм і війна» та ін. В них, а також у рішеннях Бернської конференції закордонних секцій-РСДРП була розроблена нова тактика партії. Перед нею ставилися нові завдання;
поразка царського уряду у війні, перетворення імперіалістичної війни у громадянську. Велика увага приділялася пропаганді ідей пролетарського . інтернаціоналізму, утворенню нового Інтернаціоналу, боротьбі проти соціал-шовінізму, «патріотизму».
Ленінська теорія соціалістичної революції передбачала перспективу здійснення буржуазно-демократичної революції і наступного її переростання в революцію соціалістичну. Головною рушійною силою й гегемоном нової революції, як і раніше, мав бути російський пролетаріат, а основним його союзником — середнє та бідне селянство.
Зазнаючи поліцейських репресій царизму, переборюючи величезні труднощі, більшовицькі організації налагоджували роботу в масах, організаційно зміцнювали свої ряди. Наприкінці 1914 й протягом 1915 р. відновили свою роботу більшовицькі комітети Харкова, Києва, Катеринослава, Луганська, Маріуполя, Макіївки. В Одесі, Миколаєві, Херсоні, Кременчуці, Чернігові, Юзівці та ряді інших міст, де комітети не були сформовані, діяли більшовицькі групи. Незважаючи на часті арешти, тривало й кількісне зростання партійних рядів. Наприклад, в одній із провідних організацій більшовиків України — Харківській — навесні 1915 р. налічувалося 15 членів партії, а восени 1916 р.— 120.
Більшовицькі організації посилювали усну пропаганду, організовували підпільні друкарні, випускали антивоєнні листівки й газети. За період війни вони видали й поширили понад 50 листівок тиражем близько 100 тис. примірників. Катеринославська організація РСДРП видавала нелегальну газету «Южная правда», більшовики Харкова й Донбасу випускали газети «Голос соціал-демократа» і «Правда труда».
Поєднуючи легальні й нелегальні форми роботи, більшовики України активно боролися проти участі робітників у воєнно-промислових комітетах, створюваних буржуазією з метою підтримки царського уряду та посилення роботи військової промисловості. Бойкот робітничим класом Росії воєнно-промислових комітетів, підтримуваних соціал- шовіністами, був серйозною перемогою більшовиків у боротьбі за маси. Разом із тим комітети РСДРП, у тому числі й на Україні, вели роз'яснювальну роботу серед партійців, які помилково' заперечували можливість національно-визвольних воєн в епоху імперіалізму, виступали проти права націй на самовизначення. Постійну увагу більшовики приділяли викриттю великодержавницької суті політики нанівних класів та їхніх слуг — чорносотенців, контрреволюційно- шовіністичного гасла «За віру, царя і вітчизну». З 1915 р. активізують політичну діяльність українські есери. Київська, Чернігівська, Харківська організації партії працювали серед кооператорів, молоді. Перевидавалися та розповсюджувалися видання віденської групи есерів, очолюваних членом СВУ М. Залізняком. У березні 1915 р. група есерівських лідерів (М. Ковалевський, Є. Єфремов, Л. Коналів) організувала видання часопису «Боротьба». В опублікованому проекті програми есерів висувалися вимоги національно-територіальної автономії для України, скликання Українських установчих зборів. Ці заклики зустрічали широку підтримку громадських кіл. На час оформлення Української партії соціалістів-революціонерів (квітень 1917 р.) в ній налічувалося понад 75 тис. членів. Це була одна з найбільших політичних партій. В цей період на Україні активно діяли також російські есери та меншовики, єврейські й польські соціалістичні партії.
Серед ліберальної буржуазії на Україні користувалася підтримкою партія російських кадетів. У ході війни зростав авторитет ТУПу, як об'єднуючого осередку українських політичних партій. Цьому значною мірою сприяли зміна політичної орієнтації Товариства, М. С. Грушевського, заклики до українців зайняти нейтральні позиції у війні, засудження діяльності СВУ на Україні.
Царська Росія — країна економічно відстала, не підготовлена до тривалої війни, незважаючи на стійкість і мужність солдатів та офіцерів, не могла розраховувати на стабільні воєнні успіхи. В квітні 1915 р. під ударами німецьких армій генерала Макензена російські війська, не маючії вдосталь боєпринасів та продовольства, щоб уникнути оточення, змушені були залишити фортецю Перемишль. Тим самим відкривався шлях для наступу німецьких військна Львів. У Києві, що був найближчим тилом Південно-західного фронту, виникла паніка, почалася евакуація установ і навчальних закладів.
У боях гинули кращі кадрові частини. Лише під час застосованої німцями в боях за Варшаву газової атаки було отруєно 9 тис. російських солдатів. На кінець 1915 р. втрати російської армії становили 3 млн 400 тис. чоловік, у тому числі 1 млн 578 тис. полоненими.
Війна справила глибокий руйнівний вплив на промисловість, сільське господарство, транспорт країни. На Україні до січня 1917 р. погасло 36 доменних печей. Брак металу й вугілля дезорганізував інші галузі промисловості. Через нестачу робочої сили, тягла та реманенту на 1 млн 880 тис. десятин скоротилися посівні площі. Почався товарний голод, інфляція; в містах і промислових центрах не вистачало продовольства.
В народних масах країни дедалі більше зростало невдоволення війною, господарською розрухою в країні, політикою самодержавства. В Росії наростала хвиля революційного піднесення. Робітйичий клас країни, в тому числі й України, все активніше включався у страйкову боротьбу. Вона охоплювала всі промислові центри й набу-, вала яскраво вираженого політичного характеру. В 1915 р. на Україні відбулося 113 страйків, у яких брало участь 48 тис. робітників. У 1916 р. кількість страйків зросла до 218, а їх учасників, відповідно, до 193 тис. Під впливом пролетарського руху, більшовицької та есерівської агітації посилювався революційний рух на селі. В ряді місць селяни громили й палили поміщицькі садиби та економії. За період першої світової війни на Україні відбувся 161 селянський виступ.
Почуття ненависті до царського уряду, поміщиків та буржуазії, антивоєнні настрої охоплювали й солдатські маси. В частинах діючої армії, місцевих гарнізонах, у тому числі й розташованих на Україні, створювалися більшовицькі та есерівські групи, які вели активну антиурядову агітацію й пропаганду. В численних листівках, поширюваних серед солдатів, йшлося про необхідність припинення братовбивчої війни, передачі всієї землі селянам. Народні маси Росії, у тому числі робітничий клас і селянство України, переконувалися, що єдиний вихід із катастрофічного становища, яке склалося в країні,— повалення царського уряду.
Друга буржуазно-демократична революція (1914—березень 1917 р.). Ініціатором боротьби за повалення царизму виступив петроградський пролетаріат — передовий загін робітничого класу Росії. 17 лютого 1917 р. почався страйк робітників Путіловського заводу. Через кілька днів він перетворився на загальноміський політичний страйк, а 26 лютого переріс у повстання. Повсталі робітники, до яких приєдналися солдати й матроси столичного гарнізону, 27 лютого повалили ненависний царизм. У Петрограді перемогла буржуазно- демократична революція, її успіх був зумовлений спільними діями робітників і переодягнених у солдатські шинелі селян, керованих есерами, соціал-демократами, більшовиками.
Звістка про перемогу революції швидко поширилася по всій країні. Революційні партії, зокрема комітети РСДРП Києва, Харкова, Катеринослава у своїх листівках закликали трудящих підтримати робітників і солдатів Петрограда, ліквідувати місцеві органи царської влади, повсюдно створювати Ради робітничих і солдатських депутатів. У Харкові вже 2 березня була обрана Рада робітничих депутатів. Робітники та революційні військові частини Києва 5 березня роззброїли поліцію й жандармерію, заарештували військового коменданта міста, багатьох представників царської влади. 4 березня в місті було організовано Раду робітничих, а 8—9 березня— солдатських депутатів. Протягом місяця на Україні виникло 113 Рад, з них 72— робітничих депутатів. Робітничі дружини охороняли підприємства й підтримували революційний порядок у містах. Невпинно розвивався процес демократизації армії, зокрема, на Південно-Західному, Румунському фронтах та на Чорноморському військовому флоті. Наростав і селянський революційний рух. У березні 1917 р. на Україні відбулося 16 великих селянських виступів, спрямованих проти поміщиків.
Здобутками революції, здійсненої пролетарськими і солдатськими масами, скористалася буржуазія, її політичні партії. На противагу Радам як органам революційно-демократичної диктатури пролетаріату й селянства буржуазія здійснювала свою диктатуру через Тимчасовий уряд та його опору на місцях — Ради об'єднаних громадських організацій (громадські комітети). До складу останніх уходили представники земств, міських дум, біржових, іюе.ино-промислових комітетів, різних політичних партій. І римадські комітети, їхні виконавчі комітети та призначеніними комісари являли собою місцеві органи Тимчасового Уряду.
Важливою подією революційного розвитку на Україні було виникнення Української Центральної Ради. Створена 4(17) березня 1917 р. в Києві за ініціативою тупівців, які почали називати себе соціалістами-федералістами (УПСФ), Центральна Рада являла собою громадсько-політичний центр, куди ввійшли представники різних політичних партій — російських, українських, польських, єврейських, а також від робітників, військовослужбовців, селян, студентів, кооперативів, духовенства, громад і гуртків. Однак провідну роль у цьому представницькому органі відігравали українські есдеки (УСДРП) й есери (УПСР) та їхні лідери — М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Христюк. Українські ліберальні й ліві партії, демократична інтелігенція хотіли спрямувати енергію українських народних мас під гаслом національної єдності на створення автономної держави на Україні в складі Російської федеративної республіки.
Позицію своєї партії з цього питання розкрив лідер УСДРП, заступник голови Центральної Ради, голова Генерального секретаріату УНР В. К. Винниченко у книзі «Відродження нації». «Ми розуміли революцію, як буржуазно-демократичну,— писав він,— ми не робили самі ніяких замахів на буржуазно-демократичний лад і через те з боку не соціалістичних елементів не могли зустріти ніякого опору собі. Ми в своїй діяльності були тільки республіканцями й демократами, а не соціалістами... Ми в той же час у самій Центральній Раді свідомо одкладали на далі вирішення гострих соціальних питань. Бо ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може схитнутись і розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва».
Ідеєю української державності у формі національна-територіальної автономії та права всіх націй України на самовизначення були пройняті резолюції Українського Національного Конгресу, який зібрався 19 квітня 1917 р. в Києві. На ньому були присутні 900 делегатів від військових, політичних, економічних і культурно-освітніх організацій України та українців Росії. Конгрес визнав за Всеросійськими Установчими зборами право санкції на новий федеративний державний устрій Росії, на автономію України. Водночас, «йдучи назустріч бажанню Тимчасового уряду «в справі організації і об'єднаная громадських сил», Конгрес доручив переобраному ним складові Центральної Ради сформувати на Україні Крайову раду з представників губерній, міст, народів і громадських організацій.
Представники українських політичних партій сподівалися досягти автономії для України, спираючись на підтримку всіх демократичних сил Росії. Тому вони не протиставляли себе російським кадетам, меншовикам і есерам, а разом з ними входили до складу громадських комітетів, міських дум, земських та інших організацій, тим самим зміцнюючи владу Тимчасового уряду в країні.
Водночас українські партії боролися за посилення свого впливу в робітничих, солдатських і селянських Радах, усіх масових організаціях трудящих, щоб повести їх за собою. Між силами української демократії та робітничим класом точилася боротьба за лідерство в революційному та національно-визвольному русі, формуванні державності українського народу. В умовах двовладдя, яке створилося на Україні, як і по всій країні, більшовицька партія боролася за передачу всієї влади Радам, задоволення соціальних і національних вимог трудящих, перехід до соціалістичної, пролетарської революції. Така перспектива була реальною. Маючи величезний досвід політичної роботи в масах, ліворадикальну програму соціально-економічних перетворенії, більшовицька партія була реальним претендентом на роль політичного лідера трудящих всієї країни. До такого висновку дійшло чимало вітчизняних та зару« біжних дослідників. Наприклад, Орест Субтельний, професор історії та політичних наук йоркського університету (Торонто, Канада), у своїй книзі «Україна: історія», вка< завши на порівняну малочисельність (24 тис.) партії на початку 1917 р., зазначив, що більшовики «були дисциплінованою, високоцентралізованою партією переконаних і досвідчених революціонерів, які мали в особі Леніна геніального керівника з його неперевершеною майстерністю у справі революційної тактики. Впевненість Леніна, відчуття ним напряму, в якому потрібно рухатися, обіцянки дати масам «мир, хліб і землю» робили його партію все привабливішою для багатьох...» Робітники і селяни України, які прагнули до національної державності, боролися за звільнення від буржуазно-поміщицького панування, могли стати опорою більшовиків.
* * *
Отже, єдність дій демократичних сил Росії та України, широких мас трудящих забезпечила повалення царизму— цього запеклого ворога всіх народів країни, оплотуреакції. Український народ на повний голос заявив про . свої національні інтереси. Намітилася перспектива його самовизначення та утворення державності. Водночас, очевидною стала необхідність глибоких соціальних та економічних перетворень у місті і на селі, від здійснення яких залежала доля національної революції на Україні.
Рекомендована література
Робітничий рух на Україні в роки реакції (червень 1907—жовтень 1910 р.): Збірник документів. К., 1965.
Винниченко Володимир. Відродження-нації: У 3 ч. К., 1990. Ч. 1.
Дорошенко Дмитро. Історія України. 1917— 1923 рр.: У 2 т. Ужгород, 1932. Т. 1.
Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900—1923 рр. К., 1991.
Ревалюция на Украине по мемуарам белых / Под ред. Н. Н. Попова. М., 1990.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.
Українська суспільно-політична думка в 20-му столітті: Документи і матеріали: У 2 т. Мюнхен, 1983. Т. 1.
Харитонов В. Л. Лютнева революція 1917 р. на Україні. X., 1966.











< /br>
ЛЕКЦІЯ 5
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
(кінець XIX — початок XX ст.)
• Виникнення політичних партій та їхня класова суть • Розвиток національно-визвольного руху
Виникнення політичних партій та їхня класова суть.
Основні риси економіки західноукраїнських земель на ста' дії переходу від капіталізму вільної конкуренції до імперіалізму, як відомо з попередніх лекцій, визначалися їхнім колоніальним становищем у складі Австро-Угорської імперії. Таке становище, а також віддаленість Галичини, Буковини і Закарпаття від політичних центрів Австро-Угорщини, переплетіння політичних і національних проблем, національна відособленість і національна ворожнеча, які .культивувалися австрійськими шовіністами і сіоністами, польськими, румунськими, угорськими буржуазно-помі-щнцькими націоналістичними колами, негативно впливали на характер суспільно-політичного руху в краї.

Проте розвиток капіталізму, загострення його протиріч і класової боротьби, незважаючи на перелічені фактори, привели в рух широкі народні маси, викликали дальше організаційне розмежування і оформлення політичних партій не лише в капіталістичне розвинених західних провінціях монархії, але й в економічно відсталих східних провінціях — Галичині, Буковині, Закарпатті.
Поширення соціалізму і піднесення революційного руху в останній чверті XIX ст. прискорило консолідацію західноукраїнських буржуазних сил, їх блокування з польськими, угорськими та румунськими земельними магнатами і з австрійською адміністрацією. У проголошеній народовцем Ю. Романчуком з трибуни Крайового сейму програмі так званої «нової ери» говорилося про «старання о розвій селянства і міщанства» на основі «австрійської конституції, вірності католицькій релігії і австрійській державі». В ній йшлося про вічність приватної власності, вірність уніатській релігії і австрійській державі. Автори «нової ери» фактично відмовлялися від боротьби за інтереси українських народних мас, від основної частини українського народу, що проживала за межами Габсбурзької монархії І не мала нічого спільного з уніатським віросповіданням. Таким чином, ця програма фактично була спрямована на розчленування української нації, увіковічення австрійського панування на західноукраїнських землях.
Подібні дії народовців, їх відкрите блокування з поліс ською шляхтою викликали протест прогресивної частини української інтелігенції, прискорили створення окремої політичної організації революційно-демократичних сил. За ініціативою М. Драгоманова в 1890 р. була засноваяа «Українсько-руська радикальна партія Галичини», яка поширювала свою діяльність на Буковину і певною мірою впливала на політичне життя на Закарпатті та Наддніпрянській Україні, її ліве крило очолили І. Франко та М. Павлик, праве — В. Будзиновський і С. Данилович.
Завдання цієї партії та засоби їх досягнення розкривалися в програмі, яка складалася з двох частин: «максимальної» і «мінімальної». В програмі-максимум йшлося про кінцеву мету майбутніх соціальних перетворень: «В справах суспільно-політичних змагаємо до переміни способу продукції згідно із здобутками наукового соціалізму, тобто хочемо колективного устрою праці і колективної власності засобів продукційних». Таким чином, запропонована програма виходила за межі завдань буржуазно-демократичної революції, вона проголошувала необхідність вста-новлення соціалістичних виробничих відносин. Ця вимога була зумовлена не лише впливом на суспільно-політичний рух ідей наукового соціалізму, але й фактом поглиблення диференціації селянства. Проте було б помилкою приписувати програмі української радикальної партії соціалістичний характер, її «максимальна» частина була, по суті, декларацією, а не конкретною вказівкою до дій.
В «мінімальній» частині програми ставилися найближчі завдання партії, у першу чергу підвищення матеріального добробуту трудящих, ліквідації їх економічного визискування. Реалізацію цих завдань радикали пов'язували з перебудовою тодішнього суспільства за допомогою виробничих спілок. Проте в умовах вільної капіталістичної конкуренції і збереження влади експлуататорів подібні намагання були утопією.
Політичні вимоги зводилися до запровадження загального, безпосереднього, таємного голосування, скасування політичних привілеїв для панівної верхівки, ліквідації постійної армії і заміни її народним ополченням, проведення мирної зовнішньої політики.
Незважаючи на недоліки цієї програми, її історичне значення полягало в тому, що вена відбивала життєві потреби селянства і завдяки своєму антиексплуататореькому спрямуванню відіграла важливу роль у розвитку революційно-демократичного руху в регіоні на рубежі XIX— XX ст. УРП була першою західноукраїнською політичною партією, що мала виключно світський характер. Вона провела значну роботу по викриттю католицизму, ідеології і практики уніатства, націоналізму і великодержавного шляхетського шовінізму, угорського панування на Закарпатті. В результаті гострої критики народовців у пресі, на масових зборах селян партія втратила підтримку народних мас краю і врешті-решт зійшла з політичної арени.
Заслугою радикальної партії на першому етапі її діяльності було керівництво селянським рухом, намагання надати йому організованих форм, а також висунення з середовища селян талановитих організаторів і пропагандистів. Вона організувала видання політичної літератури, в якій піддавався нищівній критиці буржуазно-поміщицький лад в Австрії, викривалась експлуатація трудових мас поміщиками і капіталістами. Радикали не обмежувалися констатацією важкого становища селянства, а й пропонували конкретні шляхи для його поліпшення. Однією з форм їх зв'язків з масами було створення у багатьох по- вітах Галичини громадських читалень. Члени радикальної партії не дотримувалися однакових поглядів. З часом у їхньому середовищі все виразніше виділялися три угруповання: соціал-демокритичне, власне радикальне і націонал- демократичне. Позиції останнього постійно посилювалися. У нову програму партії, прийняту в 1895 р., вже не ввійшли положення її максимальної частини, здійснення соціалістичних ідеалів вона пов'язувала лише з політичною самостійністю українського народу, при наявності якої визріли б умови для поступового переростання капіталізму в соціалізм. З часом радикали відходять від безпосередньої боротьби за соціалізм. Проте за своєю ідеологією і практичною діяльністю УРП безумовно, належала до табору лівих, опозиційних сил у західноукраїнському суспільстві.
В останні роки XIX ст. у краї значно загострилася ідейна боротьба, есе виразніше проявлялося розмежування класових сил. Відсутність міцної соціальної бази, ідейна плутанина і хитка організаційна побудова УРП прискорили її розкол. Спочатку партію залишили соціал-демократи, а наприкінці 1899 р. з неї вийшла і націонал-демократична група. Проте радикальна партія продовжувала існувати, хоча за своїми програмними і тактичними установками вона вже нічим не відрізнялася від буржуазних націонал-демократичних партій.
Кількісне і якісне зростання пролетаріату, поширення марксизму на західноукраїнських землях створили об'єктивні передумови для формування робітничої партії. Після заснування у 1888 р. австрійської соціал-демократичної партії соціалістичний рух на Галичині розгорнувся більш інтенсивно. На першому з'їзді галицьких соціал-демократів, який відбувся у Львові в лютому 1892 р., було проголошено створення соціал-демократичної партії Галичини як складової частини австрійської соціал-демократичної партії, її фундаторами стали А. Маньковськ«й, Г. Дашин-ський, Й. Данилюк та ін. Цю подію позитивно оцінили І. Франко та М. Павлик. Вони підкреслювали, що виникнення партії етало результатом розвитку суспільних відносин і всієї попередньої роботи передових сил, які боролися за її створення, СДПГ була інтернаціональною організацією, що об'єднувала передових представників різних націй. У 1896 р. відбулося об'єднання розрізнених соціал-демократичних гуртків у соціал-демократичну партію Буковини. Соціал-демократичні організації Закарпаття увійшли до складу Угорської соціал- демократичної партії. Прийнята на першому з'їзді австрійської соціал-демо-' кратії програма, якою керувалися й соціал- демократи Галичини, Буковини та Закарпаття, ставила перед пролетаріатом завдання—добиватися буржуазно- демократичних свобод, робітничого соціального законодавства. В ній давалася об'єктивна оцінка парламентаризму і соціального реформаторства. Однак політичні статті програми містили й ряд істотних особливостей. У ній не було основного, що визначало б її як програму марксистської революційної партії,—пункту про диктатуру пролетаріату. З'їзд обійшов мовчанням вимоги щодо права націй на самовизначення, не дав оцінки ролі селянства, як можливого союзника пролетаріату, відмовився від обговорення аграрного питання.'
Слабкість австрійської соціал-демократії негативно вплинула на ідеологічний розвиток соціал-демократії Галичини, Буковини і Закарпаття. З кінця 90-х років соціал-демократичні партії цих регіонів стали на шлях еволюції від революційного марксизму до соціал-реформізму. Єдина, побудована за принципом інтернаціоналізму, соціал-демократична партія Австрії розпадається на самостійні національні організації. На черговому з'їзді (1897 р.) вона дістала назву: Польська соціал-демократична партія . Галичини і Сілезії. В 1899 р. утворилася Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку очолили М. Ганке-вич, С. Вітик, В. Охримович та інші діячі, її центральним органом стала газета «Воля». У 1905 р. виділилася ще й третя партія — єврейська. Стали дробитися за національною ознакою профспілкові та кооперативні організації. В результаті в регіоні посилилися прояви націоналізму, послабився робітничий рух у цілому.
До керівництва національними партіями прийшли опортуністичні елементи, які обмежували робітничий рух рамками боротьби за соціальні реформи. Польські ревізіоністи, наприклад, висували ідею співробітництва з буржуазією, твердячи, що у поляків класові суперечки не віді- грають ніякої ролі. Лідери УСДП, у свою чергу, заявляли, що українська нація в Галичині єдина. При цьому головну ставку вони робили на селянство, сільськогосподарських робітників, а не на робітників промислових підприємств. Слід, однак, зазначити, що соціал-демократія західноукраїнських земель на початку своєї діяльності була єдиною провідною організацією робітничого класу, найбільш радикальною, демократичною силою суспільства.
Стурбована революційним піднесенням у краї, поширенням соціалістичних ідей, українська буржуазія намагаласяпідкорити революційний рух трудящих своєму впливу, спрямувати його в русло боротьби за незначні поступки в галузі розвитку освіти і культури. Так український буржуазний національний рух став фактором боротьби української буржуазії проти своїх конкурентів.
На початку XX ст. основною політичною силою у Східній Галичині була націонал- демократична партія, утворена в 1899 р. До її керівного органу—народного комітету ввійшли М. Грушеський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Сав-чак та ін. Партія об'єднувала представників української Інтелігенції, духовенства, міщанства, заможного селянства, а також відомих буржуазних громадських діячів, її політична платформа була неоднорідною. Поряд із діячами, які відкрито захищали буржуазні соціальні цінності, до складу партії входили також відомі вчені і публіцисти В. Будзи-йсвський, А. Колеса, В. Охримович та ін. У своїх наукових працях, газетних і журнальних статтях вони гостро критикували існуючий лад. В руслі традицій народовської партії програма націонал- демократів включала гасла «боротьби з поляками» та ідею «українського П'ємонту». В програмі-максимум партії, викладеній у відозві до народних мас, висувалося завдання боротьби за незалежну Україну, «де б усі чистини игппої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу».
Лозунг «українського П'ємонту» був розрахований на те, щоб перетворити всі українські землі в плацдарм боротьби з російським імперіалізмом. Національна програма партії була обмеженою і, як видно з програми-мінімум, аж до осені 1918 р. не виходила за рамки вимог поділу Галичини на дві окремі національні (польську і українську) території (краї), наділені широкими автономними правами. Лідери НДП вважали, що українська буржуазія та інтелігенція повинні підкорити своєму впливу всі сфери економічної і політичної діяльності в краї. Відстоюючи тезу про те, що українська нація є нацією «властителів — наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів без роботи і здекласованих жебраків», вони намагалися довести, що надання автономії Галичині в складі Австро-Угорщини позбавить українське населення соціального і національного гноблення. Молода західноукраїнська буржуазія добивалася рівноправності української мови в урядових установах і школах, відкриття українського університету у Львові, декількох українських гімназій та загального виборчого права.
Вдалу характеристику партії дав письменник-демократ В. Стефаник: «Се такі маленькі визискувачі, що деруть,'' котрий курочку, котрий баночку, котрий шкірочку або голос мужицький і, деручи, липкі сльози проливають».
На таких же позиціях стояли поступова і радикальна партії Буковини. Лідери поступовців С. Смаль-Стоцький та М. Василько, які дотримувалися проавстрійської орієнтації, заявляли у партійному органі — газеті «Буковина» — про свою вірність «австрійській державі», вбачаючи в цьому «можливість розвитку нашого народу». Поступовці підтримували ідею автономії Галичини" і Буковини в складі Австро-Угорщини. Подібні позиції займали й інші буржуазні партії Закарпаття, зокрема так звана «конституційна» та партія «незалежності».
Реакційні суспільно-політичні сили на західноукраїнських землях в цей час представляли партія «Русько-католицький союз» (1896 р.) та «москвофіли»— «Руська народна партія» (1900 р.). Ідеологи «Русько-католицького союзу» (О. Барвінський, А. Шептицький) гостро критикували соціалізм, виступали на захист існуючого ладу. Один із керівників союзу, митрополит граф А. Шептицький доводив у своїх працях, що біду, в якій опинилися трудящі маси, можна перебороти «працьовитістю», «ощадністю», «тверезістю». Клерикали не бажали визнавати, що селянин бідує від малоземелля. Хоча діяльність союзу значною мірою сприяла збереженню культурно-національних традицій українського населення, але вирватись із вузьких рамок просвітительства він не міг. Слідом за греко-католицькою церквою союз прагнув насаджувати серед широких мас українського населення вірнопідданські почуття до австро-угорської монархії. Одночасно був узятий курс на викорінення серед населення симпатій до російського народу. Видавництва союзу видавали чимало різної літератури просвітницького характеру.
Ворожою інтересам трудового народу була діяльність «москвофілів»—«Руської народної партії». Вона об'єднувала представників великого землеволодіння, духовенства, чиновництва, які орієнтувалися на російський ца- ризм. У соціальній і політичній сферах їх програма мала демагогічний характер: проголошувалося прагнення поліпшити долю бідніших верств населення шляхом парцеляції великих маєтків, організації дешевого кредиту, зниження поземельного і домового податків. Що ж до засобів досягнення поставлених цілей, то про них у програмі нічого не говорилося. «Москвофіли» заперечували саме існування українського народу і його самобутньої культури, ствер- джували, що він є лише частиною російського народу. Один з ідеологів «москвофільства» О. Мончаловський з цього приводу писав: «Для того, щоб могла бути "українська" культура, необхідно існування українського народу. Але народу такого імені поки нема, в крайньому в Галичині є тільки "українська" різновидність руського народу».
Представники російської і української революційної демократії викривали реакційну суть «москвофільства», закликали до боротьби проти самодержавства, захищали право українського народу на вільний розвиток. З критикою поміщицько-клерикальної, шовіністичної суті «москвофілів» виступали І. Я. Франко, М. І. Павлик та ін.
У своїй практичній діяльності «москвофіли» однаково вірно служили царському самодержавству, австрійському монарху, польським і угорським поміщикам, румунським боярам і багатим українським землевласникам. Вони культивували національну ворожнечу, демонструючи тим самим свою продажність і політичну сліпоту. Проте слід зазначити, що в той час, як поміщицько-клерикальна верхівка «москвофілів» була наскрізь реакційною, чорносотенною, чимало рядових членів партії щиро прагнули зміцнення споконвічних дружніх зв'язків з російським народом, однаково іісіі;іііііділи і російський царизм і австрійську монархію.
Реакційного курсу дотримувались також польські, угорські, румунські буржуазні партії. Вони підтримували політику насильницької колонізації західноукраїнських земель, збереження системи жорстокої експлуатації робітників і селян. Репрезентуючи інтереси польських поміщиків, їхні партії, так звані «станчики» і «подоляни», відстоювали поміщицькі порядки на селі, виступали за полонізацію українського населення, створення польської держави «від моря до моря» з включенням до її складу корінних українських земель. Румунська консервативна партія, що об'єднувала румунських і молдавських поміщиків, та націонал-демократична, яка ввібрала в себе провідні кола дрібної буржуазії і куркульства, вели проавстрійську політику, культивували ідею «прогресивного» і мало не «рятівного» значення поміщицького землеволодіння у долі селянства. Реакційну політику проводила й німецька буржуазна християнсько-соціальна партія.
На Закарпатті в цей час активно діяли угорські партії;
ліберальна, яка повністю підтримувала двоєдину монархію, та «47 року і незалежності». Остання, проводячи націоналістичну політику, боролася проти засилля австрій-ської буржуазії. Обидві ці партії вороже ставились до національно-визвольного руху українського населення. Єврейські партії—Бунд, Поалей Ціон, що діяли в краї, захи- щали вузьконаціональні інтереси, виступали проти єдності трудящих різних націй.
В період, коли австро- німецький блок вів шалену підготовку до війни за поділ уже поділеного світу, осневні політичні партії української буржуазії, як і інших націй, відверто підтримували імперіалістичну політику правлячих кіл Австро-Угорщини. 7 грудня 1912 р. ці партії опублікували спільну заяву, в якій стверджувалося, що в майбутній війні вони будуть єдині з австро- угорською монархією. На початку серпня 1914 р. з представників «українських партій була створена Головна Українська рада (ГУР), яка в спеціальному маніфесті закликала населення західноукраїнських земель виступити на захист Австро- Угорщини і Німеччини, визволити Наддніпрянщину з-під російського ярма. Ця імперіалістична політика в роки першої світової війни підтримувалася провідною частиною УСДП.
Водночас на західноукраїнських землях визрівав протест проти націоналістичних крайнощів у визвольному русі., Окремі діячі української соціал-демократії переходили на ліві позиції. Показовою у цьому відношенні була діяльність В. Левинського. Під впливом ленінської оцінки світової війни він відмежовується від націоналізму, виступає проти Юркевича, Донцова та інших діячів «Спілки визволення України», публікує статті в більшовицькій газеті «Соціал-демократ». В одній із них—«Україна і війна» він підкреслює, що перша світова війна — «неминучий результат імперіалістичної політики європейських держав», викриває за- гарбницькі плани царського самодержавства та австро-німецького імперіалізму. Демократично настроєні члени УСДП, які пізніше ввійшли до складу Компартії Західної України, створили в 1915 р. у Львові самостійну організацію під назвою «Інтернаціональна революційна соціал-демократія». Вона вела активну антиімперіалістичну пропаганду, виступала проти мілітаризму та націонал-шовінізму.
Таким чином, політика західноукраїнських буржуазних партій хоча й відзначалася певними розходженнями, що стосувалися здебільшого питань тактики, була спрямована до єдиної мети — відвернути народні маси від революційної боротьби, підкорити своєму впливу національно-визвольний рух і законсервувати існуючі суспільні порядки.
Розвиток національно-визвольного руху. В кінці XIX — на початку XX ст. революційна боротьба трудящих західноукраїнських земель перепліталася з боротьбою за національне визволення та возз'єднання з тією частиною українського народу, яка перебувала в складі Росії. В цій боротьбі визначилися два класове протилежних напрями. З одного боку, це широкий національно-визвольний рух робітників, селян і прогресивної інтелігенції проти колонізаторської політики австро-угорських правлячих кіл і, з іншого,— рух буржуазії, яка, прикриваючись фразами про захист національних інтересів українського народу, в дійсності служила опорою Габсбурзької монархії у здійсненні політики соціального і національного пригнічення трудящих.
У цей період важливу роль в ідейно-політичному житті західноукраїнських земель відігравали революційні демократи, зокрема І. Франко. Надаючи великого значення ро- сійському визвольному руху, він у журналах «Народ» та «Життя і слово» запровадив спеціальну рубрику «З Росії і для Росії». Під цією рубрикою вміщувалися матеріали, де розповідалося про життя і боротьбу народів царської Росії. Через Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк, С. Данилович та інші демократи истанинлюиалн взаємозв'язки з прогресивними діячами літератури, науки і культури Росії та України, обмін науковою і художньою літературою, що сприяло посиленню інтересу в регіоні до життя українського і російського народів, їх історії, побуту.
На відміну від буржуазних кіл, які намагалися вбити клин між російськими і західноукраїнськими трудящими, передова демократична інтелігенція проповідувала дружбу українського і російського народів. Так, у статті «Щирість тону і щирість переконань» І. Франко писав:
«Ми всі русофіли, чуєте, повторяю ще раз: ми всі русофі- ли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову... І російських письменників, великих світочів у духовнім царстві, ми знаємо і -любимо». Демократично настроєна інтелігенція краю мріяла про ті часи, коли на всіх українських землях будуть створені умови для повного розквіту творчих сил народу, Створення такик умов вона пов'язувала з революцією в Росії. Яскравим свідченням цього а лист групи селян Галичини і Буковини, адресований селянським депутатам російської Державної думи в 1906 р. В ньому говорилося: «Брати! Від того, який лад настане в російськійУкраїні, залежить безпосередньо і наша доля... Ми, що боремося з ворогами своїми: шляхтичами, та чиновниками польськими, мадьярськими, німецькими і румунськими і т. п., вже поверх 600 років знемагаємо нарешті в тій боротьбі, і без підмоги російської України не в силі забезпечити собі кращої долі». В листі висловлювалося тверде переконання у тому, що коли в Росії буде встановлено демократичний лад, то «...до такої Росії припадуть щиро всі народи, які заселяють її».
Національно-визвольний рух трудящих цього періоду особливо яскраво проявився у боротьбі за утвердження народної освіти. Під впливом російської революції 1905— 1907 рр. в Галичині і Буковині пройшли багатолюдні мітинги трудящих, учасники яких вимагали ліквідації дискримінації українців у галузі освіти. На одному з таких зібрань, що відбулося навесні Г905 р. в м. Тернополі, з промовою виступив І. Я. Франко, який закликав присутніх боротися за те, щоб зробити школу і науку доступними для всіх. У 1905 р. на адресу австрійських властей поступали численні заяви від жителів сіл і міст Галичини, Буковини і Закарпаття з вимогами відкриття шкіл чи класів з українською мовою навчання. Проте ці вимоги повністю ігнорувалися австрійською адміністрацією.
У 1906 р. підняли свій голос проти асиміляторської політики австро-угорської монархії вчителі народних шкіл. На зборах і конференціях, які відбулися в ряді повітів Східної Галичини та Буковини (Наддвірнянський шкільний округ, Вашківський та Вижницький повіти, м. Копи-чинці та Бібруї), вони вимагали ліквідації дискримінації української школи, відокремлення її від церкви, навчання учнів рідною мовою. Активно боролася проти національного гноблення, за відкриття українських вищих- шкіл студентська молодь. Вперше вимога створення українського університету у Львові була висунута ще в липні 1899 р. на зборах українських студентів австрійських університетів. У січні 1907 р. відновилася боротьба львівських студентів за відкриття університету. Власті заарештували близько 100 найбільш активних учасників виступів. Після чотирьохденної голодовки вони були відпущені на волю. Трудящі маси підтримували цю боротьбу. Продовжувалися виступи студентів Чернівецького університету, які вимагали від австрійського уряду створення кафедри історії України, протестували проти виключно німецького характеру цього університету, Безумовно, боротьба за національну школу і вільний розвиток української мови не була вирішальним фактором національного визволення українського народу, проте вона значною мірою сприяла пробудженню самосвідомості трудящих, зростанню їх тяги до знань.
В кінці XIX — на початку XX ст. однією із форм бо- ротьби трудящих Галичини, Буковини і Закарпаття за свої соціальні й національні права був рух за реформу виборчої системи, яка, по суті, була спрямована проти національних інтересів українських трудящих. У рейхсраті і сеймах фактично господарювали австрійські, угорські, німецькі, польські, румунські поміщики, капіталісти і чиновники.
Збільшення українського буржуазного представництва в австрійському парламенті і місцевих сеймах не могло принести скільки-небудь реальної користі українським народним масам. І все ж трудящі з великою надією включилися в суспільно-політичну боротьбу за реформу виборчої системи.
Під впливом першої російської революції боротьба за політичні свободи, за введення загального виборчого права набула в регіоні особливої гостроти. Вона активізувалася після одержання повідомлені» про царський маніфест під 17 жовтня 1905 р. і загальний страйк російського пролетарыату. 23 жовтня учасники багатотисячного мітингу у Львові звернулися до сейму з вимогою про введення загального виборчого права. 28 листопада 1905 р. в усій країні, в тому числі й на західноукраїнських землях, був проголошений одноденний політичний страйк. У Львові після великого мітингу відбулася 30-тисячна демонстрація, учасники якої вимагали запровадження загальних і прямих виборів. Масові збори та мітинги відбулися у Станіславі, Перемишлі, Тернополі, Чернівцях, Бродах, Коломиї, Стрию, Бориславі, Самборі, Садгорі, Ярославі та інших містах.
Намагаючись спрямувати народний рух у своїх класових цілях, верхівка української буржуазії утворила в листопаді 1905 р. так званий «Народний комітет» у справі виборчої реформи, який очолили відомі буржуазні діячі Ю. Романчук та К. Левицький. Члени комітету доклали чимало зусиль, щоб спрямувати революційну енергію народних мас у русло мирної боротьби. Однак у багатьох містах і селах Галичини, Буковини і Закарпаття демонстрації робітників та селян, студентської та учнівської молоді мали винятково бойовий характер і закінчувалися сутичками демонстрантів з поліцією. Виступи західноукраїнських трудящих не припинялися і в 1906 р. Так, лише про-тягом січня цього року в Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, у яких взяли участь майже 500 тис. чоловік. Масові виступи в краї не припинялися до кінця січня 1907 р.
Під тиском народних мас імператор Австро-Угорщини 39 січня 1907 р. видав указ про запровадження нового виборчого закону. Однак виборчий закон 1907 р., так само як і попередній, забезпечував панівне становище австро-угорської і польської буржуазії. Він не міг привести до поліпшення соціального і політичного становища трудящих. Не здійснилися також сподівання українського населення щодо розширення громадянських прав. Продовжувала існувати антинародна система куріальних виборів до місцевих сеймів та міських рад. Засилля польських, румунських, мадярських правлячих кіл у цих крайових і місцевих органах самоуправління проявлялося особливо виразно. Це надало боротьбі за реформу сеймової виборчої системи загальнонаціонального характеру. Головна причина незадоволення трудящих діяльністю сеймів полягала в тому, що, маючи у своєму розпорядженні багатомільйонні кошти, одержувані від збирання податків, вони розподіляли їх виключно в інтересах пануючих класів.
В день відкриття сейму, 29 вересня 1907 р., у Львові відбувся 15-тисячний мітинг протесту. Представники від 25 міст і повітів Галичини направили до столиці делегацію, вимагаючи від уряду ввести загальне виборче право також при виборах до крайового сейму. Ця вимога висувалася і на першотравневих мітингах та демонстраціях 1907—1919 рр. У 1910 р. у Львові, Дрогобичі, Стрию, Ясиниці, Підволочиську, Станіславі та інших містах організовувалися багатотисячні народні віча. Вони продовжувалися і в наступні роки. Зрештою уряд змушений був піти на поступки. В лютому 1914 р. сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям у парламенті країни відводилося 27,2 % місць. Але до самого кінця австрійського панування у краї так і не була реформована система виборів до сеймів та місцевих органів самоврядування.
Намагаючись зменшити напруження класової і національно- визвольної боротьби українських трудящих, австрійський уряд у серпні 1912 р. ухвалив рішення приймати українців на посади службовців урядових установ у повітах Галичини і Буковини. Проте основою політики правлячих кіл Австрії на західноукраїнських землях і надалі залишився союз з мадярською, польською, румунською поміщицькою верхівкою краю. Буржуазні партії докладали чимало зусиль, щоб загальмувати національно-визвольний рух трудящих. Через свою періодичну пресу вони намагалися переконати маси, що майбутнє українства має перспективу лише під владою Австро- Угорщини. Водночас на сторінках їхніх видань тенденційно висвітлювалися взаємини українського і російського народів, давалися необ'єктивні оцінки революційних виступів трудящих. Під виглядом боротьби з «москвофільством» українські буржуазні діячі нерідко перешкоджали проникненню російських книг і періодичних видань на західноукраїнські землі.
Більшість лідерів соціал-демократичних партій у своїй діяльності керувалися інтересами австро-угорської монархії, пропагували можливість вирішення національного питання в рамках «клаптикової» імперії. Відмовившись від марксистської теорії при право націй на самовизначення, войи спрямували національно-визвольний рух у русло боротьби за культурно-національну автономію націй, що входили до складу Австро-Угорщини. «В Австрії,— заявлялося в органі Української соціал-демократичної партії, газеті «Воля»,— ми спільно з соціалістами польськими, чеськими, німецькими, словенськими стоїмо за автономію (самоуправління) національностей, проти автономії країв, за національну свободу, проти національного пригнічення».
Польські соціал-демократи також вважали, що національне питання необхідно вирішувати в рамках австрійської монархії. Під впливом буржуазно-шляхетських партій вони все більше схилялися до ідеї про крайову автономію Галичини.
Національна програма радикалів мало чим відрізнялась від позицій українських соціал-демократів з даного питання. У ній також висувалася ідея «автономії народу». В програмі партії, прийнятій у 1904 р., йшлося про необхідність перебудови держави на федеративних засадах. Рекомендувалося замість існуючих провінцій створити «національні території», в рамках яких кожна нація користу< валася б повною політичною автономією, гарантіями дотримання всіх політичних прав для національних меншостей. Це була спроба поєднати територіальний нринцип з принципом культурно-національної автономії.
Найбільш впливовою з українських буржуазних партій була національно-демократична партія (УНДП), створена в 1899 р. її національна програма до осені 1918 р. обмежувалася вимогою поділу Галичини на дві автономні території — польську і українську. Вже напередодні краху австро-угорської монархії УНДП виступила за автономію всіх українських земель (Східної Галичини, Буковини і Закарпаття) в межах Австро-Угорщини. На близьких позиціях стояли буржуазні та соціал- демократичні партії Буковини і Закарпаття.
Національна програма польського буржуазно-поміщицького табору також відбивала класові інтереси панівної верхівки. Так, «консерватисти» і «національні демократи», які виступали за зміцнення монархії, у своїх програмах не йшли далі вимог розширення автономії Галичини. Перетворення дуалістичної монархії в триалістичну — такою була кінцева мета національних прагнень цих партій. Отже, національні програми як буржуазних, так і соціал-де-мократичних партій були чужими народним масам.
В таких умовах вироблення чіткої, науково обгрунтованої програми з національного питання мало велике значення для дальшого піднесення революційного руху народних мас, подолання перешкод, що стояли на його шляху. Така програма була розроблена російськими більшовиками. Виняткове значення мала їхня критика програми культурно-національної автономії австрійських соціал-демократів. Відзначаючи, що в межах Австро-Угорщини для розвитку української культури були більші можливості, ніж у Росії, вони разом з тим викривали напівквлоніальний режим, встановлений в Галичині австрійським урядом. Більшовицька програма з національного питання відіграла в наступні роки значну роль у розгортанні революційної боротьби трудящих за соціальне і національне визволення.
* * *
Отже, на початку XX ст. в Австро-Угорщині, в тому числі й на західноукраїнських землях, загострюється боротьба трудящих проти соціального і національного гніту, активізується суспільно-політичний рух. В ньому визначаються два напрями, які з наближенням першої світової війни дедалі більше відходять один від одного, стають на протилежні, ворогуючі позиції. Ліберально-буржуазний виз- вольний рух у цей період переростає в український націоналізм, основним спрямуванням якого була боротьба проти революційного руху трудящих, проповідь теорії «українського Л'ємонту», створення української держави як автономної одиниці в складі Австро-У горської імперії, захист інтересів поміщиків та капіталістів.
Водночас на історичну арену виступає демократичний визвольний рух, народних мас, який розвивається під впли-вом революційних подій на Україні і Росії в цілому. Важливу роль у ньому відігравали, радикально настроєні інтелігенти, і зокрема І. Я. Франко. В краї поширюються ідеї наукового соціалізму, виникає соціал- демократична партія — провідна сила робітничого класу. Проте на її ідеологічний розвиток негативний вплив справило поступове зростання реформістських тенденцій серед керівництва австрійської соціал-демократичної партії. Внаслідок цього в середовищі української соціал-демократії посилились прояви опортунізму й націоналізму.
Російська революція 1905—1907 рр. на деякий час послабила вплив реформізму в революційному русі. Однак після її поразки і запровадження загального виборчого права керівництво соціал-демократії стає на шлях парламентської боротьби, поширює ідеї про можливість «мирної перебудови суспільства». В обстановці назрівання світової війни відбувається процес його політичного зближення з правлячими колами'австро-угорської монархії. Проте переважна більшість рядових членів соціал-демократичної партії не сприйняла націоналістичні ідеї. В її надрах ви- зрівали і міцніли ті політичні сили, які на наступному етапі очолили революційно-визвольний рух трудящих.
Рекомендована література
Історія Української РСР: У 10 т. К., 1983. Т. 5. Крипякевич 1. П. Історія України. Львів, 1990.
Макарчук, С. А. Зтносоциальное развитие й национальньїе отноше-ния на западноукраинских землях в период империализма. Львов. 1983.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.

ЛЕКЦІЯ 6
РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ
(1900—1917 рр.)
• Українська культура в контексті революційно-визвольної боротьби 1900—1917 рр. • Література • Мистецтвої театральне, музичне, образотворче • Наука і техніка • Освіта

Українська культура в контексті революційно-визвольної боротьби 1900—1917 рр. У лекції ми поведемо розмову головним чином про культуру українського народу, хочау цей же період на Україні той чи інший час проживали ї творили видатні російські письменники — О. М. Горький, А. П. Чехов, В. Г. Короленко, І. О. Купрін, польські — М. Конопніцька, В. Оркан, білоруська поетеса Тьотка (А. Пашкевич), класик єврейської літератури Шолом-Алей-хем (Рабинович); художники—І. Ю. Релін, О. К. Савра-сов; композитори — М. А. Римський-Корсаков, О. К. Глазу' нов, А. Г. Рубінштейн. Не раз виступала тут славнозвісна трупа Московського художнього театру під керівництвом К. С. Станіславського та В. І. Немировича-Данченка. Звичайно, цей список можна було б доповнити і продовжити. Ми ж навели його навіть у такому обмеженому обсязі лише для того, щоб нагадати: як і в минулому, українська культура на початку XX ст. розвивалася не ізольовано. Вона ввібрала в себе все краще з духовних надбань сусідніх народів, збагачувалася творчістю тих діячів культури, які так чи інакше пов'язали свою долю з Україною.
О. М. Горький, який неодноразово висловлював захоплення нетлінними цінностями української культури, в 1916 р.—у розпал світової імперіалістичної бойні, на зборах прогресивної громадськості Москви публічно висловив ідею видання колективн&ї науково-популярної енциклопедичної праці про минуле й сучасне українського народу, видатних представників його історії, зокрема історії революційного руху, про його духовні надбання: пісні, музику, мову, фольклор.
«Український народ,— говорив письменник,— проніс через століття рабства і неволі дорогоцінне багатство свого генія. ...Український трудовий народ переживає тепер велику драму. Царські кати не дають розвиватися його мові, літературі, творчості. Те, що робить царський уряд з українцями, як і з іншими гнобленими народами, це злодіяння, якому немає назви».
Так само знаменно прозвучали політичний протест українського письменника- демократа І. Я. Франка в західноукраїнській пресі періоду першої російської революції проти арешту О. М. Горького царськими властями і тодішня його заява про солідарність української громадськості з діячами прогресивної російської культури, з російським народом, який виступив застрільником визвольної боротьби у багатонаціональній Російській імперії: «Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо в тій мові... І російських письменників, великих світочів у духовнім царстві, ми знаємо і любимо... чуємо себе солідарними з ними у всім, що для нас дороге і святе, і високе... Ми любимо в російській духовній скаржниці ті самі коштовні золоті зерна та пильно відрізняємо їх від полови, від жужелю, від виплодів темноти, назадництва та ненависті...»
В період революції 1905—1907 рр. під тиском демокра- тичних сил, зокрема публічних виступів представників прогресивної російської громадськості, царизм змушений був відмінити заборонні розпорядження і укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо української мови, користування нею у йа-вчальних закладах — від початкових до вищих, вживання у друці, на театральній сцені. Щоправда, пізніше, в умовах наступу політичної реакції українство знову стало всіляко обмежуватися, а ті, хто його захищав, зазнавали репресій з боку царських властей. І все ж прогресивна українська і російська преса, ліві в Державній думі, діячі громадських і культурно- освітніх організацій України перед усім світом нещадно викривали колонізаторську політику царизму, спрямовану на придушення української культури, опікувалися тим, щоб її демократичні здобутки стали надбанням широких мас трудящих як українського, так і всіх народів світу.
Незважаючи на офіційну заборону царизму, прогресивна громадськість країни в 1914 р. широко відзначила шевченківський ювілей. Відбулися політичні демонстрації робітників, масові мітинги трудящих, урочисті зібрання інтелігенції. Все це підносило інтернаціональну значимість української національної культури, розкривало масам загальнонародні, вселюдські ідеї гуманізму одного з найбільших її корифеїв, надихало трудящих різних національностей на дальше розгортання боротьби за своє соціальне і національне визволення. В. І. Ленін у написаному ним проекті промови для виголошення більшовицьким депутатом у Державній думі так оцінив значення цього ювілею для подальшої активізації загальноросійського визвольного руху: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори не до-сягли б за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» почали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є "тюрма народів"». Один із провідних діячів лівого крила Української еоціал-демократичної робітничої партії О. М. Лола (Степанюк), викриваючи гнобительську колонізаторську політику царизму щодо української культури, у своїй статті «Про переслідування українського друкованого слова», вміщеній на. сторінках більшовицької газети «Правда», писав:
«Поліція в провінції на українські книги і газети дивиться як на нелегальщину... Досить буде лише сказати, що для
начальства, починаючи з вищого до найнижчого, утиск українців став одним із засобів для швидкого підвищення по службі. Так, у селі Перещепині (Новомосковського повіту Катеринославської губернії) новий пристав заявив, що він «терпіти не може жидів і хохлів» і пообіцяв закрити місцеве українське освітнє товариство «Просвіта».
До речі, у тому ж номері «Правдьі» за підписом О. М. Лоли (і в його перекладі на українську мову) опубліковано написане В. І. Леніним «Звернення до українських робітників». У ньому висловлювалась беззастережна підтримка боротьби робітничих мас за право українського народу користуватися рідною мовою для розвитку своєї культури і піднесення свого освітнього рівня, таврувалась позиція ідейних супротивників цієї боротьби. Українсько- російське культурне єднання активно обстоювали прогресивно настроєні діячі як української, так і російської соціал- демократії.
Література. Наприкінці XIX ст., з виходом пролетаріату на передній край визвольної боротьби трудящих, посилилась і його роль у літературно-творчому процесі. Фактрм великого суспільного значення став прихід у літературу письменників-робітників. В українській літературі їх творчу діяльність активно підтримував вже тоді досить популярний російський письменник О. М. Горький, який також багато писав про життя пролетарів. Зокрема, його дружня підтримка, фахові поради, сприяння у виданні написаних творів відіграли першорядну роль у формуванні творчої особистості робітника-письменника А. Я. Шабленка (.1872—1930).
Свої перші вірші він надіслав на суд О. М. Горького і одразу ж отримав у відповідь такого підбадьорливого листа: «Я дуже радий, що я, робітник, можу сказати Вам, \ робітникові, пишіть! Пишіть коротко, просто, як Ви бачили, як почували. Пишіть, як страждає наш брат, як важко йому знайти дорогу до світла, як він хоче щастя, радості, хо'рошого життя і як змушений падати в бруд. Пишіть!» Ряд поетичних творів Шабленка написано під впливом поезій Т, Г. Шевченка, йому робітничий поет присвятив вірш «Кобза». Серед творів Шабленка виділяються своєю художньою досконалістю та високим ідейним змістом вірш «Ранок» і оповідання «За півдня», надруковані в період революції 1905—1907 рр. Оптимістичним світосприйняттям проникнутий вірш Шабленка «Шахтарі» (1910 р.), що закінчувався таким революційним закликом:
Гей, скоро шахтар запанує!
Дорогу шахтарським робочим рукам!
Дорогу тому, хто працює!..
Безмежною вірою в нездоланні сили революційного пролетаріату сповнені твори іншого робітника—Т. М. Роман-ченка (1880—1930). Він був твердо переконаний, що «прийде година — розкується весь пролетарський край» (вірш «Борцеві», 1907 р.). Але станеться це лише в результаті самовідданої боротьби героїв-пролетарів, яких прославляє робітничий поет:
Вперед, за волю, йди, не бійсяі Хоч згинеш в боротьбі, Вір в кращу долю і надійся. Хвала і честь тобі!
Поетеса Галина Супруненко, звертаючись до робітників, закликала їх повстати проти гнобителів:
Темнеє царство скоріше руйнуйте, Світле, нове на руїнах будуйте,
Годі ж мовчати!
Час вже повстати,
Бій розпочати!
У шахтарському Донбасі сформувався як революційний робітничий поет П. К. Махиня (1890—1922). Свою «шахтарську ліру» поет віддав «боротьбі робочих миру і Україні». В поетичних творах Махині просто, яскраво й образно відбито найзаповітніші прагнення, мрії і бажання людей праці. У вірші, присвяченому 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, він писав:
Заповів Тарас Шевченко
Кайдани порвати
Та з сокирами в руках
Волю здобувати.
Та не вмер Кобзар безсмертний
— Це тільки здається,
Бо у кожного із нас
Його серце б'ється.
На революційно-демократичних засадах грунтувалася поетична творчість О. І. Олеся (Кандиби) (1878—1944). Закликаючи до збройної боротьби за повалення самодержавства, поет різко засуджує тих, хто вороже чи навіть просто байдуже ставиться до цих закликів. З 1907 по 1917 р. Олесю вдалося видати чотири збірки своїх' поетичних творів. Червоні прапори, під якими виступали рево-люціонери, заполонили його поезію тих років. Майже з фотографічною точністю поет відображає реальні картини вуличних процесій революційне настроєних мас:
Червоні прапори, куди не кинеш оком,
Цвітуть на вулицях, як макові квітки,
Під ними хвилями, нестриманим потоком
Ідуть і йдуть робітники.
М. Ф. Чернявський (1868—1946), оспівуючи червоні прапори як символи визволення мас від гноблення та експлуатації, водночас застерігає від того, щоб не перетворити їх у символи розгнузданої сваволі:
Червоний прапор звивсь над нами...
Святий той прапор бережіть
І мозолистими руками
Вгорі, у всіх над головами,
Той прапор високо держіть.
То—символ волі.
Не скаляйте Його насильством.
Не спляміть Злобою темною...
Першим в українській поезії Чернявський у ряді своїх віршів засуджує будь-яку війну як засіб розв'язання міжнародних конфліктів.
Беручи активну участь у визвольному русі, українські письменники-демократи в своїх творах намагалися розкрити активну участь робітників у боротьбі за соціальне визволення всіх трудящих, обстоювали думку про необхідність ліквідації жорстокого експлуататорського ладу.
На противагу декаденствуючим українським літераторам, які в своєму зневажанні народних мас доходили до того, що навіть відверто проголошували, нібито активна боротьба пролетаріату за своє соціальне визволення е «не- естетичною» і не може бути предметом зображення в художній літературі, що «життєві цінності не повинні ставати достоянієм маси», М. М. Коцюбинський ставив за приклад для всіх передових письменників творчість І. Я. Франка, який приділяв велику увагу зображенню «боротьби капіталу з працею». Справді, І. Я. Франко першим в українській літературі показав історичне місце пролетаріату як найактивнішого борця проти всякого гніту і експлуатації в капіталістичному суспільстві.
Під впливом могутнього піднесення визвольної боротьби трудящих мас посилилась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямованість української літератури. Зважаючи на зрослі потреби читача, якому, завлучним зауваженням західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі читачів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродивому стилі»; 2) теми з життя люду, оброблювані на стару етнографічну манеру». Українські письменники все більше звертаються до гострих соціальних тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуататорського ладу.
М. М. Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К. Винниченко (1880—1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Деякі твори письменника прихильно сприймалися прогресивною громадськістю, інші викликали осуд. В його численних оповіданнях, а також повістях «Краса і сила», «Голота», «Талісман» та інших, написаних напередодні і в період революції 1905—1907 рр., емоційно і образно показані процес пролетаризації українського села, побут сільськогосподарського пролетаріату і зростання його революційної свідомості, активна підприємницька діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць. А після поразки революції твори Винничен-ка (романи, повісті, п'єси — «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «По-свій», «Щаблі життя», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Дисгармонія», «Брехня», «Великий молох» та ін.) наповнюються образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією, спустошеної індивідуалістичною мораллю, яка не розмежовує чесність і підлість, добропорядність і ренегатство. Подібні тенденції у творчості Винниченка відповідали смакам і запитам найширших кіл ліберальної буржуазії, підносилися нею на щит. Протилежну оцінку згаданим творам давали представники демократичного напряму (М. М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ю. Кобилянська, О. М. Горький).
Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864—1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905— 1907 рр. Автор відобразив нові, характерні для того періоду явища на селі, пов'язані насамперед із зростанням впливу робітничого класу на боротьбу селянства.
В цілому ряді оповідань («В дорозі», «Гпіегтегго», «Подарунок на іменини», «Сон») Коцюбинський змалював образи безстрашних, несхитних революціонерів — мужніх борців за волю народу. Історичний сюжет в оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський також підніс до злободенного звучання в умовах революційного передгроззя, розкривши волелюбні національно-визвольні традиції українського народу.
Революдійним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871—1913), яку на рубежі XIX—XX ст. Франко вітав знаменними словами: «Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини». В дні революції 1905—1907 рр. музу великої української письменниці, за її власним висловом, обмарив «суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби». Написані нею у ті роки поетичні твори «Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» прославляють борців за волю народу. В оповіданні «Помилка» (1906) письменниця вперше в українській художній літературі змалювала образи революціонерів, членів робітничої партії.
А. Ю. Тесленко (1882—1911) зумів побачити в реальному житті і відобразити в своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села — селянського революціонера. Піднесення визвольної боротьби селян проти гнобительських капіталістичних порядків з великою художньою силою показав у своїх творах («Мужицька арихметика», «Осінній ескіз», «Чайка») С. В. Васильченко (1879— 1932).
Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели В. С. Стефаник (1871—1936), літературний талант якого так високо цінили І. Я. Франко і О. М. Горький, за короткий час з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Згодом новели Стефаника виходять у перекладах російською, польською, чеською та іншими мовами. Герої творів Стефаника — це здебільшого сільська біднота, спролетаризовані селяни, які терплять неймовірну нужду в капіталістичному суспільстві.
Близькими за змістом до творів Стефаника були оповідання Марка Черемшини (1874—1927), присвячені злиденному життю гуцульського селянства, та Л. С. Мартови-ча (1871—1916), який розкрив процеси соціального розшарування на селі, пролетаризації селянської бідноти. До кращих творів світової літератури про селянство належить повість О. Ю. Кобилянської (1863—1942) «Земля». З надзвичайною художньою силою письменниця розкрила приватновласницьку психологію дрібних власників-селян, їх споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власній землі.
Чільне місце в українській літературі початку XX ст. займала тематика, пов'язана з розвінчанням лицемірної політики ліберальної інтелігенції, яка лише намагалася грати роль захисника інтересів народу, борця проти самодержавства, а насправді всіляко прислуговувала йому. Таку, часом лицемірну, а часом полохливу політичну поведінку лібералів викривали українські письменники-демократи. В період революції 1905—1907 рр. в українській літературі особливо поширюється жанр революційної сатири в прозі і поезії.
Цілу галерею типових образів представників українського ліберального панства вивела в циклі своїх сатиричних віршів («Пан політик», «Пан народовець», «Веселий пан», «Практичний пан») Леся Українка. Проти егоїзму та індивідуалізму ліберальної буржуазії, яка лише на словах виступала за «волю особи», а насправді прислуговувала силам реакції, спрямована драма поетеси «Камінний господар». Консервативне міщанство, яке підриває творчі поривання людини і позбавляє її справжнього щастя, засуджується у драмі-феєрії «Лісова пісня», одному з найкращих драматичних творів Лесі Українки.
М. М. Коцюбинський у своїх новелах «Сміх», «Сон», «В дорозі», «Коні не винні» розвінчує обивательщину, міщанство, які вихолощують у людині кращі почуття, підривають у неї волю до боротьби з соціальною несправедливістю. В оповіданнях «Для загального добра», «Лялечка» письменник показує повний крах народницької теорії «малих діл» при найменших спробах застосувати її до тодішнього сповненого соціальних та міжнаціональних антагонізмів життя. Так само західноукраїнський письменник О. С. Маковей (1867—1925) у своїх творах («Як я продавав свої новели», «Нові часи», «Клопоти Савчихи», «Казка про невдоволеного русина», «Ревун») піддав гострій критиці консервативні кола галицького міщанства за їх політичне дворушництво, лояльність до австрійських властей, ворожість до народних мас і, зокрема, до культури українського народу. Повість іншого західноукраїнськогописьменника Леся Мартовича — «Забобон» вважається одним із найвизначніших сатиричних, антиклерикальних творів української літератури, який тогочасна критика заслужено поставила в один ряд із славнозвісними «Мертвими душами» М. В. Гоголя.
Сатиричне оповідання Маковея «Як Шевченко шукав роботи» і стаття С. В. Васильченка «Гринченко о «Кобзаре» спрямовані проти недооцінки значення творів Т. Г. Шев- ченка для тодішньої національно-визвольної і суспільно-політичної боротьби. .Леся Українка у своїх статтях піддала критиці деякі твори І. С. Нечуя-Левицького, О. Я. Ко-ниського та інших авторів, у яких пропагувалася консервативна культурницька теорія «малих діл».
Мистецтво: театральне, музичне, образотворче. Основоположники українського професіонального театру, його корифеї—М. Л. Кропивницький, І. К. Карпенко-Карий, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський, М. К. Заньковець-ка — були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання мас. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п'єсами світової і російської драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Гоголь, Ост-ровський, Толстой, Чехов).
1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси М. К. Заньковецької. Ювілярка отримала безліч привітань з усіх кінців України і Росії, зокрема від Московського художнього театру, ідейними принципами найширшого демократизму спорідненого з українським демократичним театром. Основоположники Московського художнього театру В. І. Немирович-Данченко і К. С. Станіславський зазначали, що таких актрис, як Заньковецька, буває не більше двох-трьох на ціле століття, що блискуча плеяда тодішніх митців української сцени має бути занесена золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва. Свою першу, виїзну гастрольну поїздку Московський художній театр зробив у Київ 1912 р., після чого М. К. Заньковецька і П. К. Саксаганський заходилися створювати Український художній театр (бракматеріальних коштів і світова війна завадили здійсненню цього наміру).
Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у селах і швидко зажив слави театру «для мужиків і плебсу». Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кіне- матографа.
Чільне місце у репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випробуваними часом такими популярними національними операми, як «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовсь-кого і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, постановку багатьох інших музично-драматичних творів («Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Роксолана» Січинського, «Галька» С. Мо-нюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї), театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював свій репертуар, а й розвивав кращі національні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.
Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня. З великим успіхом виконували сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв'язкам з видатним українським композитором М. В. Лисенком театр Садовського першим здійснив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка в завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії.
Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас, М. В. Лисенко в період революції 1905—1907 рр. створив величезної ідейно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Я. Франка. Побудований на узагальненні бойових інтонацій робітничих пісень, твір М. В. Лисенка та І. Я. Франка звучав як могутній яаклик до боротьби проти тиранії і поневолення. Він швидко поширився серед робітників та студентської молоді, став однією з найулюбленіших пісень, виконуваних під час політичних сходок, демонстрацій тадемократичної культури в образотворчому мистецтві Росі (включаючи й Україну). Художні полотна Пимоненка н< раз експонувалися на всеросійських виставках і за рубе жем—у Парижі, Берліні, Мюнхені. В його картина? «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів» «Проводи запасних», «На Далекий Схід» та інших викри валися негативні явища в житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.
Високі принципи реалістичного демократичного мистецтва на Україні утверджували й інші передвижники. Співчуттям до пригнобленого експлуататорським ладом люду проникнуті пейзажі спустошених українських сіл П. О. Левченка, замальовки з життя народів Середньої Азії, створені С. І. Свєтославським, картини М. С. Самокиша і М. Ярового в яких знайшли відображення революційні події 1905—1907 рр, Ф. С. Красицький, О. Г. Сластіон та інші художники активно співробітничали в першому українському масовому сатиричному журналі «Шершень», що видавався у Києві під час першої російської революції. Тоді ж група одеських художників на чолі з К. К. Костанді організувала видання сатиричного ілюстрованого журналу «Звон».
Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил су- спільства проти царизму стали також численні твори українських художників, присвячені темі героїчного минулого українського народу. Монументальне реалістичне полотно великої емоційної сили «Похорон кошового» створив у 1900 р. О. О. Мурашко. Чільне місце в розробці історичної тематики засобами образотворчого мистецтва на Україні належить С. І. Васильківському (1854—1917). В багатьох його картинах поетично оспівуються мужність і героїзм запорозького козацтва, яке виступило на захист своєї Батьківщини («Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козачий пікет», «Козачий табір», «Бій запорожців з татарами»).
У 1900 р. С. І. Васильківський разом з М. С. Самокишем видав «Альбом української старовини», куди ввійшло 20 ілюстрацій, виконаних на основі глибокого вивчення історичних і етнографічних матеріалів. Зокрема, в ньому були вміщені замальовки типів українських козаків, батальні сцени, зображення зразків козацької зброї, портрети Богдана Хмельницького, Петра Могили, Івана Ґонти, Григорія Сковороди.
Значним внеском у розвиток передового українського образотворчого мистецтва стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином». Автори картин—художники С. І. Васильківський, М. С. Самокиш, М. А. Беркос та М. М. Уваров прикрасили ними у 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кри-чевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вдалим взірцем українського національного стилю в архітектурі, заплідненого народним образотворчим мистецтвом.
Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширшихнародних мас. Зростання їхньої націо-нальної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої по- пулярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866—1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».
Сам Фрапко також виступав як автор ґрунтовних монографій з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Його увагу привертали, зокрема, проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби прогресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом — Австрійської монархії. Будучи тала- новитим ученим-дослідником і письменником-психологом, Франко створив цілу серію історико-біографічних нарисів присвячених визначним історичним діячам різних часів і народів: Йосифу Шумлянському, Лук'яну Кобилиці, Івану Федоровичу, Сімону Болівару та ін.
Леся Українка також була добрим знавцем не лише ііітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підручник «Стародавня історія східних народів». Зацікавившись методологією історичної науки, поетеса переклала на українську мову книгу італійського історика-соціолога А. Лаб-ріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії».
Найбільший художній твір Коцюбинського «Раіа тог-Еапа» створено на основі глибокого вивчення автором історико-документальних джерел, у тому числі матеріалівсудових слідств і судових процесів над селянами — учасниками революційних подій 1905 р. на Україні. Навички роботи історика-дослідника Коцюбинський набув, працюючи в Чернігівській архівній комісії в 1902—1904 рр. Протягом усього свого життя письменник уважно стежив за розвитком історичної науки. У своєму виступі на XIV всеросійському археологічному з'їзді, який відбувся у Чернігові 1908 р., він гнівно затаврував українських ліберальних істориків, які солідаризувалися з відвертими чорносотенцями.
/ хоча видатні українські письменники-демократи здебільшого не були професіональними істориками, їх внесок у розвиток прогресивної думки на Україні досить значний. В їхніх художніх творах, публіцистичних статтях чи й окремих спеціальних історичних розвідках відображені глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, яскраво змальовані видатні історичні події, пов'язані з боротьбою народних мас за соціальне та національне визволення. Вони гостро засуджували спроби російських істориків-великодержавників дискредитувати цю боротьбу, але й не сприймали її ідеалізацію.
Серед діячів демократично-просвітницького напряму української історіографії почесне місце належить О. Я. Єфименко (1848—1918). Завершений нею ще в кінці 90-х років рукопис узагальнюючої праці «Історія українського народу» так і не побачив світу на Україні. Його було видано у Петербурзі російською мовою під час ре- волюції 1905—1907 рр. Там же вийшов двотомний збірник її історичних праць під назвою «Південна Русь». Єфименко була першою на Україні і в Росії жінкою, якій 1910 р. Харківський університет за підтримкою Петербурзького присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук.
Демократичні підходи виразно простежуються у працях В. О. Барвінського (1885—1940), присвячених в основному дослідженню питань соціально-економічної історії Лівобережної України XVII—XVIII ст. (найбільшою з них була монографія «Селяни в Лівобережній Україні в XVII— XVIII ст.», видана у Харкові 1909 р.). Спираючись на прогресивні положення праць Лазаревського, Барвінський зробив спробу науково розв'язати ряд нових важливих питань, до того майже не висвітлених в історичній літературі («загальнонародні» повинності, значення розвитку грошових відносин та ін.), першим чітко й недвозначновказав на те, що численні «смути» XVII ст. на Україні мали соціальний характер.
Значний вклад у дослідження історії Слобідської України вніс Д. І. Багалій (1857—1932)—автор фундаментальних праць з історії Харкова, Харківського університету, розвитку української культури на Слобожанщині.' О. І. Левицький (1848—1922) у своїх працях «Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.», «Волинські оповідання», поєднавши строгий документалізм у змісті з художньою формою викладу, яскраво змалював повсякденний громадський і сімейний побут народних мас, їхні звичаї та обряди. І. В. Лучицький (1845—1918) плідно розробляв як вітчизняну, так і зарубіжну аграрну історію. Його розвідка «Селяни і селянська реформа у Східній Австрії» (1901) дістала схвальну оцінку І. Я. Франка, а написана на матеріалах закордонних архівів праця «Стан земле-. робських класів у Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789—1793 рр.» (1912) здобула визнання у багатьох європейських країнах.
Бурхливі події, якими характеризувалося суспільно-політичне життя на Україні на початку XX ст., спонукали провідних українських вчених до створення історичних праць відповідної проблематики. Так, професор Київського університету В. С. Іконников (1841—1923), який кілька десятків років свого життя віддав створенню дуже важливої для історичної науки, але й водночас вузькофахової фундаментальної праці «Спроба російської історіографії» (К., 1891—1908), у 1904—1905 рр. видає монографії, що викликали інтерес широких кіл громадськості: «Київ у 1654— 1855 рр.», «Селянський рух у Київській губернії у 1826— 11827 рр.». М. В. Довнар- Запольський (1867—1934), який також протягом двох десятиріч працював у вищих навчальних закладах Києва, опублікував ряд монографічних досліджень з історії народного господарства Великого князівства Литовського і руських земель періоду феодалізму, під час революції 1905—1907 рр. започаткував наукову монографічну розробку декабриствознавства («Таємне товариство декабристів», «Ідеали декабристів»).
Серед праць, що відіграли значну роль у розвитку наук суспільст-< вознавчого циклу (історії, етнографії, лінгвістики та ін.), а також у піднесенні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати ще чотиритомний «Словарь української мови» (1907— 1909), упорядкований Б. Д. Грінченком (1863—1910), тритомну «Українську граматику» (1907—1908) А. Ю. Кримського (1871—1Є42), упорядковані і науково прокоментовані В. М. Гнатюком (1871—1926) ба- гатотомні фольклористичні та етнографічні розвідки з життя українцівСхідної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу популярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу «Історія України-Русі» М. М. Аркаса (1852—1909). Один із сучасників, відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки на Україні В. Б'ід^ нов, так оцінив історіографічний факт виходу в світ Аркасової «Історії Русі»: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса; його купували, читали;
читали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркасова поширювалась серед робітництва і селянства Катери-нославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її, безумовно, зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій».
Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково- дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845—1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.
І все ж українські вчені-медики внесли неоціненний вклад у розвиток вітчизняної і світової медицини. Д. К. Заболотний (1866—1929) першим у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою. Д. К. Заболотний, М, Ф. Гамалія (1859—1949), В. К. Високович (1854—1912) та інші відомі вчені-медики не раз виїздили в складі експедицій до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії для вирішення наукових і практичних питань боротьби з епідемічнимизахворюваннями. 18 років (1898—1915) прожив у Індії виходець з України, учень І. І. Мечникова В. М. Хавкін (1860—1930). Разом із місцевими медиками він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім'я.
З метою вивчення природних умов країн Сходу і Африки в тривалі наукові експедиції виїздили всесвітньовідомі українські вчені-ботаніки С. Г. Навашин (1857—1930) і В. І. Липський (1863—1937). Вони одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру, а також регіону Середньої Азії.
Технічні відкриття на Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали могутні потенції вітчизняної інженерної думки. Технічному прогресу металургії присвятив все свідоме життя талановитий інженер і вчений М. К. Курако (1872—1920). Працюючи довгий час у Донбасі, він зазнавав постійних поліцейських переслідувань через свої демократичні погляди і зв'язки з революційним підпіллям. Незважаючи на всілякі перешкоди, Курако домігся побудування в Донбасі за власними новаторськими проектами доменних печей, що не по- ступалися кращим західноєвропейським зразкам. З проблемами промислового розвитку Донбасу пов'язав своє життя гірничий інженер Л. І. Лутугін (1861—1915). Складена ним карта геологічної будови Донбасу була відзначена в 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці і досі не втратила свого наукового та прикладного значення.
З початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі і в розвитку повітроплавання. Перший аероклуб відкрився 1908 р. в Одесі, його вихованці М. Н. Єфимов (1881—1920) і С. І. Уточкін (1876—1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. У виведенні авіації за межі спорту і перетворенні її на «міцне і корисне надбання людства» велика заслуга належить військовому льотчику П. М. Нестерову (1887—1914). У результаті багаторічних шукань, технічних розрахунків та експериментів він першим у світі розробив теорію і під час служби в 1913—1914 рр. на Україні продемонстрував на практиці ряд найважливіших прийомів вищого пілотажу, в тому числі знамениту «мертву петлю», яка в історії авіації залишилась відомою як «петля Нестерова».
Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубубуло побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С. В. Гри-зодубов. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання, одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д. П. Григорович (1883—1938)—конструктор першого в світі гідролітака (1912), І. І. Сікорський (1889—1972) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків (19)2— 1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Ф. Андерс (1868—1926) у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.
Успіхи технічного прогресу в літакобудуванні на Україні мали тим більше значення, що вони досягалися головним чином завдяки ентузіазму конструкторів-винахідників, які віддавали улюбленій справі не тільки весь свій талант і енергію, а й матеріальні заощадження. Царський уряд зовсім не піклувався про розвиток літакобудування. «Шеф авіації» Російської імперії — великий князь Олександр Михайлович ігнорував той факт, що вітчизняні конструктори нерідко створювали літальні апарати, які за багатьма показниками переважали іноземні, і продовжував обстоювати традиційний шлях поповнення авіапарку країни — купівлю літаків за кордоном. Бюрократична система самодержавства гальмувала розвиток технічного прогресу, душила прагнення народних мас до знань, до освіти.
Освіта. Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.
В 1914—1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середнішколи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.
Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981—будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.
На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905—1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.
Характеризуючи згубну політику царизму щодо народної освіти на основі узагальнення власних вражень, добутих протягом багаторічного періоду вчителювання у селах України, письменник-демократ С. Васильченко писав у 1911 р. на сторінках київського педагогічного журналу «Світло»: «Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчителями тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сумною і самотньою будівлею отоїть вона серед рідних сіл; круг неї шумить своє життя, народна пісня, мова, народний гумор б'ються у вікна, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові. А там, де немає живої мови в школі, там немає живої душі, щирості, там немає засобів виховувати і грунтувати духовні дитячі здібності, і цілком зрозуміло, чого наші люди дивляться на свою школу здебільшого або як на стежку до всяких посад, або, кажуть, до «легкого хліба», а не як на інституцію, що повинна обслу- говувати їхні найперші духовні потреби. Тільки після того, коли б залунала по наших школах рідна мова і буйно зашуміло в їй нове життя, всім би стало видно, через що наш народ «двічі неграмотний».
В роки революції 1905—1907 рр. студенти Київського, Одеського, Харківського університетів домагалися запровадження лекційних курсів і практичних занять з історії України, української мови і літератури. Однак читання таких курсів явочним порядком деякими професорами булокатегорично заборонене після поразки революції, хоча царські власті й дозволили викладати курс «історії малоросійської словесності» як необов'язковий і до того ж лише російською мовою.
Після розгрому першої російської революції самодер- жавна реакція виступила в новий похід проти всіх «іно-родницьких товариств». На Україні були заборонені «просвіти», видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. В 1913 р. з виданих на Україні 5283 назв книг лише 176 вийшло українською мовою. З початком імперіалістичної війни царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. В 1915 р. на всій території України, включаючи зайняту тоді царськими військами Галичину, не лишалося жодної газети чи журналу українською мовою.
Царизм боявся широкого запровадження української мови в культуру і освіту, оскільки демократична громадськість, народні маси України, які виступали на захист рідної мови, відстоювали її права в культурному розвитку, одночасно висували й загальнодемократичні вимоги, зрештою спрямовані на повалення царського ладу.
*****
Таким чином, на початку XX ст. могутнє революційне піднесення мас, зростання рівня їх політичної й національної самосвідомості значною мірою сприяли розвитку української культури. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, учених, які збагатили вітчизняну і світову духовну скарбницю. І саме за таких умов, як ніколи раніше, виразно проявилося розмежування між тими суспільно-політичними силами, які виступали на захист української культури, мови, і тими, які всіляко гальмували їх розвиток. Широкі народні маси свої сподівання на повне духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури остаточно пов'язали з боротьбою за демократизацію громадського життя.
Рекомендована література
Басе І. /., Каспрук А. А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. К., 1983.
Безхутрий М. М. Сергій Васильківський. К., 1979.
Демченко Е. П. Политическая графика в печати Украйни 1905—» 1907 гг. К., 1984.
Дурьілин С. Н. Мария Заньковецкая. 1854—1934. Жизнь й творче< ство. К., 1982. Іван Алчевський. Спогади. Матеріали. Листування. К., 1980. Іван Франко. Документи і матеріали. 1856—1965. К., 1966. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів, 1972. Кн. 2. Кизченко В. Й. Первая российская революция й культурньїй про-цесс на Украине. К., 1984.
Костенко А. Леся Українка. Художньо-документальна біографія. К., 19о5.
Леся Українка. Документи і матеріали. 1871—1970. К., 1971. М. М. Коцюбинський як громадський діяч: Документи. Матеріали. Публікації. К., 1968.
Микола Леонтович. Спогади. Листи. Матеріали. К., 1982. Павло Грабовський у документах, спогадах і дослідженнях. К., 19о5.
Погрібний А. Г. Борис Грінченко. К., 1988.
Сарбсй В. Г. Історія України в дожовтневій більшовицькій пресі. К., 1986.
Спогади про Михайла Коцюбинського. К., 1989. Товстуха Є. Микола Лисенко. Оповіді про композитора. К., 1988. Черкаський В. М. Панас Мирний. Біографія-дослідження. К., 1973. Чуковський К. І. Ілля Рєпін. К., 1988.
Яценко М. Т. Володимир Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність. К., 1964.





ЛЕКЦІЯ 7
РЕВОЛЮЦІЯ НА УКРАЇНІ (лютий 1917—січень 1918 р.)
• Історична альтернатива • Мирний розвиток революційного процесу (лютий—липень 1917 р.) • В умовах загальної революційної кризи (липень—жовтень 1917 р.) • Дальший розвиток революції • Встановлення радянської
влади
Історична альтернатива. Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії перемогла. Перед політичними силами, які свідомо сприймали події, постало питання:
куди йти далі, який шлях обрати для здійснення своїх планів, надій, програм, в який фарватер направити корабель історичного розвитку багатомільйонної Росії, як визначити перспективи розвитку кожного з народів, що її населяли? Складні питання. Здається, простіше всього було їх вирішувати партіям, які прийшли до влади, ідеологам класу, в інтересах якого перш за все здійснювалась буржуазно-демократична революція — класу буржуазії. їхня програма на цей час зводилася до єдиної мети: робити все можливе для зміцнення влади Тимчасового уряду, тієї команди, яка мала втілити в життя надії та сподіван- ня російського фінансового, промислового і аграрного капіталу. Що ж до тих сил, які визначали шляхи і перспективи подальшого розвитку революції в національних районах країни, то для них вироблення політичних програм було пов'язане з величезними труднощами. Насамперед це стосувалося України, Так, шлях інтенсивного розвитку капіталістичних відносин влаштовував впливові фінансові й промислові кола національної буржуазії. Водночас політика Тимчасового уряду, що формувалася явно в інтересах російської буржуазії, викликала в них серйозні заперечення, більше того — протест. Місця під сонцем нової влади їм було явно замало. Отже, розвиток післялют-невих подій звав національну буржуазію до активних дій, спрямованих на захист своїх інтересів. Цьому значТюю мірою сприяли обставини, що склалися на той час. Народні маси України не хотіли миритися з шовіністичною політикою Тимчасового уряду, яка мало в чому розходилася з політикою царизму. Вони були готові до боротьби за свої демократичні права, за національне відродження. Наміри української буржуазії використати ці вимоги народних мас для збереження, чи й розширення власних привілеїв, були цілком реальними. Партії української буржуазії, її ідеологи активно діяли саме в цьому напрямі. Однак політика є політика. Класові інтереси маскувалися загальнонародними, демократичними вимогами. Слід також мати на увазі, що багато хто з політичних діячів того часу щиро вірили в те,-що саме вони виражають інтереси всього народу. Ось що писав з цього приводу голова Центральної Ради М. Грушевський: «Знайти те, що відповідає потребам України як краю і українського народу як народу робочого, трудящого, що не має своїх власних, українських буржуазних, великоземельних і капіталістичних верств і мусить дбати про інтереси всього трудящого люду».
Не піддаючи сумніву щирість цих слів, не слід все ж забувати про історичний підхід до явищ і подій. В той вогняний час, період найгостріших класових битв, аналіз. подій, їх оцінка мали бути відповідними.
Отже, більшість політичних партій України обрали шлях розвитку революції в напрямі зміцнення її буржуазно-демократичних завоювань, підтримки економічної; соціально-політичної та воєнної політики Тимчасового уряду.
Події того буремного часу на Україні відбувалися у тісному зв'язку з подіями у всій країні, і перш за все в Петрограді та Москві. Який же шлях обрали там сили, які в період двовладдя очолили най< більш масові організації, народжені революцією — Ради? До керівництва ними прийшли соціалістичні партії. Насамперед меншовики та есери. На гребінь подій їх підняли широкі народні маси, сама революція. Тому звинувачення цих сил у контрреволюційності, як це робилося до останнього часу в історичній науці, не можна вважати виправданим. Дійсно, В. І. Ленін неодноразово характеризував дії лідерів цих партій як контрреволюційні. Слід, однак, ураховувати, до яких етапів розвитку революції ці характеристики стосуються, а також гостроту політичної боротьби й характер тогочасної полеміки.
Соціал- демократи (меншовики), весь спектр партій народницького напряму (есери та різні групи, що примикали до них) були партіями соціалістичними, вони ставили своєю кінцевою метою створення соціалістичного суспільства. Члени цих партій багато зробили для повалення самодержавства, перетворення Росії в демократичну республіку. Водночас їхня програма подальшого розвитку країни корінним чином відрізнялася від планів, політики і тактики найбільш радикального напряму російської соціал-демократії — більшовицького.
З чого виходили ці партії, всіляко сприяючи приходу до влади буржуазного Тимчасового уряду, а потім беззастережно підтримуючи його? Вони дотримувалися погляду (до речі, як і всі партії II Інтернаціоналу), що після перемоги буржуазно-демократичної революції країна має пройти порівняно довгий шлях «чисто» капіталістичного розвитку, досягти такого рівня продуктивних сил, коли їм уже стане тісно в рамках капіталістичних виробничих відносин, Ось тоді й складеться та ситуація, яка обумовить необхідність і неминучість соціалістичної революції і переходу до соціалізму. Помірковані соціалісти передрікали, що це буде період бурхливого розвитку продуктивних сил, піднесення промисловості, сільського господарства на капіталістичних засадах. Зростатимуть кількість найманих робітників, їх культурний рівень. Суспільство досягне того рубежу, коли робітничий клас становитиме переважну більшість населення країни. Ось тоді й настане час соціалістичних перетворень. Вони будуть закономірними й виправданими, здійснюватимуться в інтересах більшості. Якщо для цього й потрібно буде революційне насильство, то це буде насильство над меншістю суспільства. А хто більше всього зацікавлений у розвитку капіталізму? Звичайно ж капіталісти — фабриканти, заводчики, банкіри. Вони зможуть найбільш кваліфіковано вести країну по шляху капіталістичного розвитку. Отже, їм і повинна належати вся повнота державної влади після перемоги буржуазно-демократичної революції.

Меншовики, скажімо, сподівались, що російський капіталізм, звільнившись від феодальних пережитків і кайданів царизму, виконає свою місію щодо модернізації країни і тим самим наблизить народ до «берега обітованого», де легко й безболісно можуть бути втілені в життя соціалістичні засади. Виходячи з цього лідери меншовиків та есерів (в ім'я здійснення майбутніх соціалістичних ідеалів) підтримали перехід влади до буржуазного Тимчасового уряду. «Влада, яка йде на зміну царизму, повинна бути буржуазною»,— стверджував один із теоретиків і лідерів меншовизму М. Суханов (Н. Н. Гімер). «Робітничий клас Росії не може взяти на себе організацію виробництва тому, що він складає меншість населення країни, при цьому дрібні й середні підприємці не дозволяють мріяти про соціалізм»,— солідаризується з ним ще один лідер меншовизму М. Маслов. Оцінюючи значення теоретичної платформи поміркованих соціалістів, центральний орган меншовицької партії «Рабочая газета» зауважувала з цього приводу: «Росії передбачається ще довгий період буржуазно-демократичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може й не повинен прагнути до влади...»
Таким чином, чітко й ясно визначився один із альтернативних шляхів розвитку країни після Лютневої революції — буржуазно-демократичний, а соціалізм—це за обрієм, далека й приваблива мрія. Приклад такого розвитку показали буржуазні демократії Західної Європи, і приклад, слід визнати, багато в чому позитивний. Такий шлях, така політика влаштовували й соціалістів національного забарвлення на Україні.
На протилежних позиціях стояло більшовицьке крило соціал-демократичної партії—найбільш радикальна сила революції. Більшовики стверджували, що Росія досягла в своєму розвитку вищого щабля капіталізму — імперіалізму, тобто такого ступеня розвитку, який дозволяє їй прямувати до вимріяного людством майбуття — соціалізму. «Державно-монополістичний капіталізм,—писав В. І. Ленін,—є цілковита матеріальна підготовка соціалізму, є переддвер'я його, є той щабель історичної драбини, між яким (щаблем) і щаблем, що називається соціалізмом, ніяких проміжних щаблів нема» '. Хоча це не зовсім «по Марксу», адже Росія далеко не передова капіталістична країна, вона не вичерпала всіх можливостей буржуазних форм розвитку, Ленін переконаний: готовність Росії йти по соціалістичному шляху слід розглядати у всесвітньо-історичному аспекті. Світова система капіталізму, яка на початку XX ст. досягла вищої фази—імперіалізму, в цілому визріла для переходу до соціалізму. Революцію в Росії Ленін розглядав як початок світової'соціалістичної революції (ми почнемо, а потім передові країни Заходу, які також стануть на шлях соціалістичних перетворень, допоможуть першопроходцям). Ці надії не збулися, що призвело до надзвичайно тяжких наслідків для нашої країни, яка першою стала на шлях соціалізму.
Проте було б помилкою вважати, що Ленін у своїх теоретичних висновках покладався лише на світову революцію. Конкретно-історичний аналіз свідчив, що війна поставила Росію на грань катастрофи. Порятунок він вбачав лише в соціалістичній революції. Не чекати «повного» визрівання матеріальних передумов соціалізму, а встановити владу робітників і селян, щоб на її основі ефективно розвивати продуктивні Сили, підіймати культуру мас—таким був хід думок, які лягли в основу ленінських положень, підтриманих його однодумцями.
Таким чином, після перемоги Лютневої революції історична альтернатива була такою: соціалізм або капіталізм. За капіталістичний шлях виступали кадети й інші буржуазні партії, підтримані меншовиками, есерами, рядом національних партій. Посилаючись на «незрілість» країни, вони відстоювали буржуазно-демократичний «варіант» побудови суспільства, вважали можливим перевести локомотив Історичного розвитку на соціалістичні рейки десь у віддаленому майбутньому. Більшовики сповідали революційно- пролетарський шлях переходу до соціалізму.
Виходячи із своїх ідеологічних та теоретичних засад, ці політичні сили й діяли після Лютневої революції як у Країні в цілому, так. і в національних районах зокрема. Крім того, партії національних окраїн висували й власні програми, спрямовані на здійснення національних вимог народів, інтереси яких вони прагнули репрезентувати.
Мирний розвиток революційного процесу (лютий — липень 1917 р.). З перемогою Лютневої революції у країні створилась досить складна й суперечлива обстановка.
Робітники і солдати, йдучи на штурм самодержавства, з повним правом розраховували на припинення війни, запровадження демократичних свобод, передачу селянам поміщицької землі, ліквідацію національного гніту. Ці надії не здійснилися. Тимчасовий уряд не скупився на щедрі обіцянки, та практичних справ від. нього народ чекав марно. Щоб заспокоїти трудящих, Тимчасовий уряд пропонував чекати скликання Установчих зборів, розраховуючи тим часом зміцнити свої позиції, нагромадити сили і врешті-решт приборкати маси, які вимагали від нього виконання минулих обіцянок. Ці плани уряду чітко виклав воєнний міністр О. Гучков на одній з таємних нарад у квітні 1917 р.: «Революція—тяжке лихо для держави. Вона зриває життя з його звичної колії, маси виходять на вулицю.. Тепер ми повинні знову загнати натовп на місце... Для цього ми повинні зібрати достатню кількість збройних сил і в перший слушний момент завдати удару».
Таку ж лінію проводив Тимчасовий уряд і в галузі зовнішньої політики, насамперед у питанні про війну. Продовжуючи фактично політику царизму, міністри водночас твердили про зміну характеру війни, яка, мовляв, тепер ведеться з метою захисту завоювань революції. Частина трудящих вірила цим запевненням.
На Україні процес повалення старої влади йшов надзвичайно бурхливо. Робітники та солдати роззброювали поліцію та жандармерію, заарештовували представників царських властей. Створювались нові органи місцевої влади — Ради робітничих 1 солдатських депутатів. У Харкові Рада робітничих депутатів остаточно сформувалась і почала діяти 2 березня, у Києві — 3—4 березня. Всього ж протягом цього місяця виникло понад 170 Рад, у тому числі в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Єли-Саветграді, Полтаві, Чернігові. У селах розгорнувся процес створення Рад селянських депутатів. Створення цих органів революційно-демократичної диктатури робітничого класу і селянства означало, що революція пішла далі «традиційних» буржуазно-демократичних революцій, які завершувались організацією влади буржуазії.
Вийшли з підпілля більшовицькі організації України. Загальна кількість членів партії на той час у них була невелика — близько 3 тис. Та з кожним днем лави більшовиків зростали. Організовувались партійні комітети. У Харкові загальноміський партійний комітет було створено 3 березня. На початок квітня Харківська більшовицька органі- зація налічувала 2 тис. чоловік.
У Катеринославі загальноміський комітет було обрано на партійній конференції, що відбулася 5 березня. На початок квітня Катеринославська більшовицька організація налічувала близько 1000 членів партії.
Значно зросли більшовицькі організації Донбасу. Так, Луганська організація, до складу якої в перші дні революції входило близько 100 чоловік, у квітні об'єднувала вже 1500 комуністів.
На своєму першому засіданні обрали партійний комітет і київські більшовики. До нього ввійшли В. О. Ватін (Би-стрянський), І. М. Крейсберг, М. М. Лебедєв, М. М. Майо-ров, М. О. Савельєв (Петров) та ін. На початку квітня Київська більшовицька організація налічувала близько 2 тис. членів партії. У ряді міст України—Одесі, Мико-і, лаєві, Херсоні, Маріуполі, Полтаві, Чернігові .та деяких. інших — більшовики входили до складу об'єднаних соціал-демократичних організацій. На середину літа більшовицькі організації України налічували 33 000 чоловік.
Одночасно із створенням Рад формувалися й органи місцевої влади Тимчасового уряду — так звані громадські комітети. Ініціаторами їх створення виступали гласні колишніх міських дум, фабриканти і заводчики, земські поміщики, ліберальна професура тощо. Все ж у ряді промислових центрів України, зокрема в Донбасі, авторитет Рад вже в перші дні їхнього існування був значно вищим, ніж у громадських комітетів.
Одразу ж після перемоги Лютневої революції на Україні виник ще один центр, який претендував на репрезентацію інтересів українського народу та здійснення владних функцій у регіоні,— Центральна Рада. Це громадське об'єднання було створено 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради був обраний визначний історик та громадський діяч М. С. Гру-шевський — лідер Товариства українських поступовців — партії, програма якої у соціальній та політичній сферах багато в чому була близькою до програми російських кадетів. Провідну роль у Центральній Раді відігравали партії соціалістів-федералістів, українських соціал-демократів, есерів та їх лідери — В. Винниченко. С. Петлюра. С. Єфремов. Це були партії соціалістичної орієнтації, розрахованої на віддалену перспективу. Своєю найближчою метою вони ставили досягнення широкої автономії для України в складі Російської Федеративної Республіки. 19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, учасники якої звернулися до Центральної Ради з вимогою вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом для вирішення питання про автономію. 7—8 квітня Центральна Рада скликала у Києві Український Національний Конгрес, на який прибули делегати від губерній України, а також українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. На цей час до складу Центральної Ради входило понад 800 чоловік, які представляли селянські, профспілкові, робітничі організації, українські національні, дрібнобуржуазні партії та громадські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекомендацією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи влади—так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові). Керівники Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення мас українського народу, підхопивши їх загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-полі- тичного життя.
Однак Тимчасовий уряд не поспішав задовольнити вимогу щодо політичної автономії України. В цих умовах Центральна Рада намагалася якомога більше розширити свою соціальну базу, притягнути на свій бік нові верстви населення. Тільки спираючись на реальну силу, можна було з надією на успіх розпочинати переговори з Тимча- совим урядом. Дуже важливою у цьому відношенні для Центральної Ради виявилась підтримка з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського, робітничого.
Перший з них хоча й висловився за підтримку воєнної політики Тимчасового уряду, але водночас проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом», здатним вирішити усі наболілі питання життя України. Учасники з'їзду ухвалили резолюцію щодо «націоналізації армії», тобто формування з солдатів-українців національних полків. З добровольців, переважно представників заможних прошарків населення міста і села, створювалися загони «гайдамаків» та «вільного козацтва».
Селянський з'їзд відбувався в обстановці дедалі більшого загострення відносин між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Двосторонні переговори Грушевського з Корейським закінчилися безрезультатно, після чого Центральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд міжнародної конференції, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, при Тимчасовому уряді створити міністерство у справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду у своїх вимогах до Тимчасового уряду пішли значно далі, закликавши розв'язати питання про національне са- моврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухвалив не чекати, як пропонував Тимчасовий уряд, призначених на листопад Всеросійських Установчих зборів, а раніше скликати Українські Установчі збори, доручивши їм остаточно вирішити питання про самоврядування України.
Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним рухом, і зважаючи на революційні настрої широких народних мас. Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалася автономія України, що свідчило про крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але вже був нездатний продовжувати традиційну великодержавну, шовіністичну політику царизму, не мав сили зупинити наростаючий український національний рух. В. І. Ленін негайно відгукнувся на цю подію статтею «Україна», опублікованою на сторінках газети «Правда».
Позитивно оцінивши вимоги І універсалу, Ленін зазначав, що в даний час український народ відокремлюватися від Росії не хоче, він вимагає лише автономії. «Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агіту- вати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з'єднання в одну державу двох народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією».2
Право українського народу самому вирішувати свою історичну долю Ленін захищав і в ряді інших статей, таких, як «Не демократично, громадянине Корейський», «Україна і поразка правлячих партій Росії», «Правлячі і відповідальні партії».
Зрештою, керівництво Центральної Ради, яке в соціальній політиці не мало ніяких розходжень з Тимчасовим урядом, після переговорів з прибулими до Києва в кінці червня міністрами Тимчасового уряду, пішло на поступки в питанні про автономію України. У виданому Центральною Радою 3 липня II універсалі проголошувалося: «Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не відділяти Україну від Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання і сповіщаємо всіх громадян України: «Ми рішуче ставимось проти замірів самочинного здійснення автономії України до Всеукраїнського Учреди-тельного зібрання». Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати крайовим органом влади утворений Цент- ральною Радою уряд України — Генеральний секретаріат (згідно з досягнутою домовленістю його влада поширювалася лише на п'ять із дев'яти губерній України). Генеральний секретаріат був підзвітний і Малій Раді (до її складу входило 40 осіб) — органу, утвореному Центральною Радою для оперативного вирішення поточних питань. Центральна Рада погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення» за умови, що вони визнають її як «вищий правомочний орган українського народу». Визнання Генерального секретаріату крайовим органом влади Тимчасового уряду на Україні призвело, за оцінкою М. Грушевського, до «порозуміння Української Центральної Ради з Російським Центральним Урядом, довершеного в переговорах президії Ради й Генерального Секретаріату з представниками Тимчасового уряду, міністрами Керен-ським, Терещенком і Церетелі 29 і ЗО червня, відкрило собою нову сторінку в життю України. Організоване українське громадянство ... з сим порозумінням переходило на грунт тісного союзу і співробітництва». Таким чином, в період мирного розвитку революції на Україні склався блок сил, що діяли з позицій зміцнення буржуазної влади. Політику Тимчасового уряду в головних її напрямах підтримали партії, що входили до Центральної Ради, в тому числі й дрібнобуржуазної Української соціалістичної партії. Розходились вони з Тимчасовим урядом практично лише в питаннях, пов'язаних з національною перспективою розвитку України. Яким би важливим не, було це розходження, все ж у головному, найістотнішому питанні — відношенні до основ державного устрою й характеру влади — їхні позиції співпадали. Оглядаючись на пройдений шлях і оцінюючи політику українських національних партій, лідер українських соціал-демократів В. Винниченко пізніше визнавав: «Ми в соціальну революцію зовсім не вірили (хоча й говорили в своїх резолюціях слідом за більшовиками гучні слова), ми вірили в непохитність буржуазного ладу, вірили в міцність буржуазних держав, прагнули й собі такої ж держави «як у людей», отже й шукали признання й піддержки таких солідних фірм, як Германія, Австрія, Англія, Франція, а не якоїсь там дикунської, хаотичної, соціалістичної Великоросі!"».
Домінуючим у політиці українських дрібнобуржуазних соціалістичних партій було питання національного відродження українського народу, що забезпечило їм підтримку мас. Стосовно ж економічної, земельної, воєнної політики, то вона відзначалася половинчатістю і крайньою непослі- довністю, що призвело в майбутньому до краху цих партій.
Дрібнобуржуазним партіям, які прагнули вести Україну по капіталістичному шляху розвитку, протистояв революційний пролетаріат, очолюваний більшовицькою партією. Програмою їхньої боротьби стали Квітневі тези В. І. Леніна. В них давався аналіз процесу історичного розвитку Росії після Лютневої революції. Ленін охарактеризував його як період переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Важливе місце в тезах відводилося визначенню позиції партії з питань війни і миру. Ленін підкреслював, що імперіалістичний, загарбницький характер війни зовсім не змінився після повалення царизму, тому закінчити війну демократичним миром, без анексій і контрибуцій, не скинувши владу капіталу, неможливою В тезах визначалась тактика більшовиків щодо Тимчасового уряду: ніякої підтримки йому! Ленін закликав трудящих до встановлення республіки Рад. Висунуте в тезах положення про владу Рад націлювало робітничий клас на боротьбу за створення держави диктатури пролетаріату.
У галузі економічної політики в тезах- висувалися такі вимоги: націоналізація землі -і передача її в розпорядження місцевих Рад; злиття всіх банків країни в єдиний загальнонаціональний банк, встановлення контролю за його діяльністю; здійснення контролю з боку Рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів.
Квітневі тези обговорювалися в усіх більшовицьких організаціях країни, на фабриках і заводах, партійних зборах і конференціях міст, районів та областей.
Більшовики України сприйняли тези як конкретну програму боротьби за мирне переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, завоювання мас на бік революції.
Першими на Україні обговорили і схвалили Квітневі тези більшовики Донбасу, зокрема Луганської партійної організації. Активно обговорювалися тези також в більшовицьких організаціях Харкова, Катеринослава та інших міст. І хоча деякі керівники місцевих партійних організацій (Г. Пятаков, Є-. Бош, Е. Лугановський) висловили свою незгоду з ленінськими тезами, переважна більшість партійних організацій України сприйняли їх як керівництво до дії.
24—29 квітня 1917 р. в Петрограді відбулася VII (Квітнева) Всеросійська конференція РСДРП(б), на якій були широко -представлені й партійні організації України — Київська, Харківська, Катеринославська, Луганська, Оде- ська, Макіївська, Миколаївська та ін. В основу всіх рішень конференції були покладені положення Квітневих тез. Курс на соціалістичну революцію став генеральним напрямом діяльності більшовицької партії. Розмежування між двома політичними силами поглиблювались, дві лінії розвитку революції все більше розходились і шанси на їх зближення зникали.
Розвиток подій навесні та влітку 1917 р. зумовив подальшу конфронтацію обох таборів. У день, коли трудящі маси під лозунгами миру святкували Першотравень (18 квітня за новим стилем), міністр закордонних справ Мілюков направив урядам союзних держав ноту, в якій розкривались головні напрями зовнішньої політики Тимчасового уряду. Про демократичний мир у цьому документі не було жодного слова, зате знову йшлося про війну до переможного кінця, про вірність союзницькому обов'язку.
20 квітня про ноту Мілюкова стало відомо з газет широким масам. Почалися багатолюдні демонстрації протесту, спочатку в Петрограді, потім у Москві та інших містах. Кадети організували контрдемонстрації. Країна була на грані громадянської війни. Тимчасовий уряд переживав першу кризу. Робітники харківського заводу ВЕК, як і сотень інших підприємств країни, вимагали не тільки припинити війну, а й усунути Тимчасовий уряд, а всю владу передати до рук Рад.
Виступаючи на першому Київському обласному з'їзді Рад, більшовик А. В. Іванов заявив: «Ми тут чули, що, як і раніше, треба підтримувати уряд. Ні, ми повинні групуватися навколо Рад солдатських і робітничих депутатів, щоб здійснити завдання революції».
Але це були голоси більшовиків, революційне настроєних робітників. Основна ж маса трудящих все ще довіряла есеро-меншовицьким керівникам Рад. Останнім удалося переконати трудящих припинити виступи.
Зробила для себе висновки з першої урядової кризи й буржуазія. Вона здійснила тактичний маневр, залучивши до уряду представників дрібнобуржуазних партій, яким до- віряли маси і позиція яких у питанні про владу збігалась з інтересами буржуазії. В результаті угоди між Тимчасовим урядом і виконкомом Петроградської Ради на початку травня було створено коаліційний уряд, що являв собою блок буржуазних і соціалістичних партій.
Вступ дрібнобуржуазних соціалістів до коаліційного уряду мало що змінив у співвідношенні сил. Тимчасовий уряд був і залишився знаряддям влади буржуазії. В цих умовах більшовицькі організації активізували роботу серед усіх верств населення міста і села, солдатів для зміцнення їхнього революційного союзу, створення Червоної гвардії, робітничих, селянських, солдатських організацій. Особлива увага приділялася діяльності Рад робітничих і солдатських депутатів. Діяльність більшовиків у Радах принесла певні успіхи вже в перші місяці після Лютневої революції. Все частіше відкликалися з Рад меншовики й есери, а замість них обиралися більшовики. І хоча в період мирного розвитку революції більшість у Радах залишалася за меншовиками та есерами, представництво більшовиків значно зросло. У Радах Луганська, Горлівки, Щербинівки та інших міст Донбасу більшовики здобули більшість. Вже на кінець першого півріччя 1917 р, на Україні налічувалося понад 250 Рад. Вони активізували свою діяльність у всіх сферах політичного та економічного життя міст, робітничих селищ, ряду сіл. Водночас зростала й протидія Радам з боку органів Тимчасового уряду, Центральної Ради. Консолідувалися сили, які захищали позиції цих інституцій.
Значно зросли кількісно і якісно робітничі організації —• профспілки, фабрично-заводські комітети, їх об'єднання в масштабах районів, міст і навіть областей. На Україні особливо активно діяли фабрично-заводські комітети, майже повністю очолювані більшовиками. У Харкові, наприклад, до складу робітничих комітетів заводів і правлінь професійних спілок міста входили майже всі члени Харківського комітету РСДРП(б). У Луганську більшовики очолили завком найбільшого в місті підприємства — паровозобудівного заводу.
Пролетаріат України посилював боротьбу за свої права, за встановлення робітничого контролю над виробництвом. Контрольні комісії виникли на найбільших підприємствах Донбасу, Катеринослава, Києва, Одеси, Харкова. Вони брали на себе господарсько-розпорядні функції адміністрації, втручалися в питання найму і звільнення робітників тощо.
Із зростанням селянського руху пожвавилась діяльність Рад селянських депутатів, земельних комітетів, що обиралися на місцях для вирішення аграрних проблем. Революційне настроєні робітники й солдати закликали селян негайно захоплювати поміщицькі землі. Уже навесні 1917 р. у . ряді губерній України почався розподіл поміщицьких маєтків.
Готуючись до вирішальної боротьби за владу, партія більшовиків приділяла особливу увагу створенню Червоної гвардії і робітничої міліції. У квітні-травні загони Червоної гвардії, робітничої міліції діяли в усіх великих робітничих ;
центрах. У Харкові, наприклад, уже в травні всі заводські дружини були об'єднані в ЗО червоногвардійських загонів, загальною чисельністю 1,5 тис. чоловік. У Києві було створено 15 таких загонів, у яких налічувалось 2 тис. бійців.
Обстановка в країні загострювалась з кожним днем. | Багатолюдні демонстрації робітників і солдатів під лозун- • гами «Геть війну!», «Геть міністрів-капіталістів!», «Вся влада Радам!» відбулися 18 червня 1917 р. у Петрограді, Москві, Києві, Луганську, Одесі, Харкові та інших містах.
Уряд був уже неспроможний справитись із зростаючим революційним рухом. Невідомо, чим би завершилась урядова криза в червні, коли б її не загальмував наступ на фронті. Організовуючи наступ, Тимчасовий уряд розраховував успіхами на фронті зміцнити своє внутрішнє становище. Однак цей задум обернувся великою трагедією для народу. В ході невдалих воєнних дій російська армія втратила десятки тисяч солдатів і офіцерів убитими, пораненими, полоненими. На початку липня по всій країні піднялася нова хвиля протестів діями уряду, незрівняно вища від червневої. Назрівав збройний виступ.
У ряді досліджень, виданих, в основному, за кордоном, прямо говориться, що липневі події свідчили про намір більшовиків силою зброї повалити Тимчасовий уряд і встановити диктатуру Рад. Відомий історик і політолог США О. Рабінович у своїй книзі «Більшовики приходять до влади», виданій у 1989 р., розділ, присвячений цим подіям, назвав «Липневе повстання». З подібними твердженнями важко погодитись. Тверезий аналіз ситуації свідчив: час вирішального наступу ще не настав. Тому ЦК РСДРП(б) закликав трудящих утриматися від збройного виступу. На вулиці Петрограда 4 липня 1917 р. вийшло майже 800 тис. чоловік. Основний лозунг демонстрантів — «Вся влада Радам!».
Вперше Тимчасовий уряд вирішив кинути проти революційного народу збройні сили. Загони юнкерів, офіцерів та козаків напали на робітників і солдатів. Подекуди на вогонь урядових військ відповідали пострілами й озброєні демонстранти. У кривавій сутичці загинуло кілька сотень чоловік.
Липневі події викликали хвилю обурення революційного робітництва у всій країні. З рішучим засудженням дій уря« ду виступили робітники Києва, Харкова, міст Донбасу та інших районів України. Тут пройшли збори і мітинги солідарності з пітерськими робітниками, солдатами і матросами столичного гарнізону. Пролетарі Харкова надіслали до Тимчасового уряду телеграму, в якій висловлювався протест проти переслідувань борців за революцію.
Іншу позицію зайняла Центральна Рада.
Виступаючи 4 липня на засіданні Генерального секретаріату, В. Винниченко запропонував «вчинити тиск на Петроград, показавши більшовизму, якщо він візьме верх, що українська демократія не на його боці». Незважаючи на протилежні підходи до національного питання, керівники Центральної Ради вирішили підтримати Тимчасовий уряд у скрутний для нього час.
Таким чином, у липні закінчився період хиткої рівноваги двох антагоністичних сил російської революції. Бур- жуазія тимчасово здобула перемогу, точніше — напівпере-могу. Двовладдя скінчилося на її користь. В цих умовах мирний розвиток революції став неможливим.
В умовах загальної революційної кризи (липень—жовтень 1917 р.). Після липневих подій в країні склалася нова історична обстановка, яка не могла не вплинути на перебіг подій на Україні. Період мирного розвитку революції вичерпав себе. В процесі протиборства сформувався союз суспільних сил, зацікавлених у збереженні існуючих порядків. Серед них була й Центральна Рада. В умовах, які склалися, лише збройна боротьба могла вирішити основне питання революції — питання про владу. На це орієнтував партію більшовиків VI з'їзд РСДРП, що відбувся у Петрограді 26 липня—3 серпня 1917 р. На ньому були представлені й більшовицькі організації міст та робітничих центрів України: Харківська, Київська, Одеська, Луганська, Горлівська, Полтавська та деякі інші. «Тепер мирний розвиток і безболісний перехід влади до Рад,—зазначалося в резолюції з'їзду,—стали неможливі, бо влада вже перейшла на ділі до рук контрреволюційної буржуазії.
Правильним лозунгом тепер може бути тільки повна ліквідація диктатури контрреволюційної буржуазії. Тільки революційний пролетаріат, при умові підтримки його бідні- шим селянством, в силі виконати це завдання...»
За дорученням і від імені з'їзду Центральний Комітет звернувся з маніфестом «До всіх трудящих, до всіх робітників, солдатів і селян Росії» з закликом готувати сили до нових битв з буржуазією та поміщиками. 6 серпня 1917 р. у Києві на загальноміській партійній конференції виступили делегати VI з'їзду Є. Б. Бош та А. В. Іванов. Київські більшовики схвалили рішення з'їзду. «Конференція,— записали вони в своїй резолюції,— цілком схвалює ту лінію поведінки, яка намічена- з'їздом, і ухвалює: докласти всіх зусиль до того, щоб привести київський пролетаріат і київський гарнізон у повну бойову готовність».
Подібні резолюції приймалися на багатьох партійних зборах, сходках і мітингах робітників заводів, фабрик і шахт "України. Катеринославська загальноміська конференція більшовиків 11—17 серпня обговорила доповідь про з'їзд і схвалила його рішення. У декларації більшовицької фракції Харківської Ради з приводу рішень VI з'їзду проголошувалось: «На сучасному етапі правильним гаслом може бути тільки те, яке закликатиме до повалення контрреволюційної диктатури буржуазії. Лише революційний пролетаріат при умові підтримки його найї біднішим селянством зможе здійснити це завдання, добившись перемоги в новій революції в Росії».
Однак не дрімали й сили реакції. Невдоволена липневою «напівперемогою», велика буржуазія докладала максимум зусиль, щоб установити в країні контрреволюційну військову диктатуру і водночас завдати нищівного удару більшовицькій партії, покінчити із залишками демократизму, розгромити робітничі організації, ліквідувати економічні й політичні завоювання пролетаріату.
Імпергалістичі кола країни, лідери кадетської партії, монархічна верхівка армії висунули на пост військового диктатора одного із лідерів контрреволюції, головнокомандуючого російською армією генерала Л. Г. Корнілова, 25 серпня 1917 р. Корнілов направив 3-й кінний корпус на Петроград, щоб розгромити революційні сили і встановити в країні військову диктатуру. Сили реакції вирішили дати остаточний бій своїм політичним противникам.
На захист революції піднялися маси трудящих. Не останню роль у розгромі корніловщини відіграли й революційні сили України.
Готуючись до перевороту, Корнілов великі надії покладав на підтримку контрреволюційних генералів та офіцерів Південно-Західного й Румунського фронтів, штабів Київського і Одеського військових округів. Вони одержали накази направити проти революційного Петрограда надійні військові частини, захопити Київ та Одесу, з тим щоб перетворити їх на опорні пункти контрреволюції. Необхідно було негайно організувати рішучу відсіч силам контрреволюції. В Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Черні- гові та інших містах червоногвардійці, підтримані революційними солдатами, брали під свій контроль пошту, телеграф та інші установи; на залізничних станціях пильно стежили, щоб не допустити перекидання фронтових частин на підтримку Корнілову. Революційні солдати та червоногвардійці заарештували командуючого Південно-Західним фронтом Денікіна, одного з вірних сподвижників Корнілова, та ряд інших генералів і офіцерів— учасників заколоту. Не виступив на допомогу Корнілову отаман Війська Донського генерал Каледін. Маючи у своєму розпорядженні до 20 козачих полків, він усе ж не наважився вступити в збройний конфлікт з червоногвардійськими за- гонами робітничого Донбасу.
Заколот Корнілова активізував усі контрреволюційні сили країни. Вищі верстви буржуазії вміло організовували економічний саботаж. Донецькі капіталісти закрили близько 200 шахт, залишивши без роботи десятки тисяч пролетарів. У Катеринославі підприємці викинули на вулицю 60 тис., у Києві — 15 тис. робітників. Така ж картина спостерігалася і в інших містах та селищах. Але тепер робітники давали рішучу відсіч подібним акціям. Вони все ширше стали запроваджувати свій контроль над виробництвом. Саме в цей час почалася більшовизація Рад.
31 серпня 1917 р., коли розгром заколоту Корнілова став очевидним. Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка до цього підтримувала Тимчасовий уряд, вперше за весь час свого існування ухвалила біль- шовицьку політичну резолюцію, що вимагала передачі всієї влади до рук робітників і селян. 9 вересня ця перемога була закріплена організаційно: депутати обрали більшовицький за своїм складом виконком Петроградської Ради. П головою став Л. Д. Троцький. 5 вересня 1917 р. більшовицькою стала також і Московська Рада, яку очолив В. П. Ногін.
Процес більшовизації Рад відбувався по всій країні, у тому числі й на Україні. В Луганській Раді у вересні більшовики дістали 95 % місць; Ради Краматорська, Маріуполя, Чистякового та ряду інших міст очолили біль- шовики.
Більшовицьку резолюцію про владу 1 вересня ухвалило об'єднане засідання Рад робітничих, селянських, солдатських і матроських депутатів Одеси. Таку ж резолюцію 8 вересня ухвалила Київська Рада робітничих депутатів.
Вплив більшовиків посилився в усіх Радах України, хоча й не всі вони на той час стали більшовицькими. В умо- вах, коли Ради перетворились на органи революційної діяльності мас, органи народної влади, партія більшовиків знову висунула лозунг «Вся влада Радам!».
Але якщо до липневих подій цей лозунг означав заклик до мирного розвитку революції і передачі влади до рук есеро-меншовицьких Рад, то тепер він закликав до зброй- ної боротьби й передачі всієї влади більшовицьким Радам, встановлення в країні диктатури пролетаріату. Принаймні з половини вересня, зазначав В. І. Ленін, цей лозунг став рівнозначним закликові до повстання.
Ленін висунув цей заклик тоді, коли для його втілення в життя визріли всі необхідні умови. Восени країна вступила в загальнонаціональну революційну кризу. Економіка Росії була доведена до катастрофічного стану. Влада виявилась безсилою проти тих, хто прагнув «кістлявою рукою голоду» поставити робітничий клас на коліна. У містах почався голод. Робітники та їх сім'ї опинилися перед загрозою голодної смерті. Однак труднощі лише зміцнювали прагнення трудящих революційним шляхом повалити владу буржуазії. Політичні страйки, в ході яких висувалися вимоги передати всю владу Радам, охоплювали вже не окремі фабрики і заводи, а й цілі галузі промисловості в масштабах великих регіонів і всієї країни. Робітники у відповідь на локаути промисловців все частіше захоплювали підприємства і організовували управління ними. Селянські виступи, якими були охоплені 90 % повітів європейської частини Росії, перетворилися у справжню війну проти поміщиків. Відмовлялася коритись командуванню армія. Восени основна маса солдатів і матросів уже йшла за більшовиками. Склалося становище, коли не тільки народні маси не хотіли жити по-старому, а й «верхи» не могли оволодіти ситуацією. Настала криза влади. Абсолютно неспроможним виявився Тимчасовий уряд, втрачали свій вплив на маси й дрібнобуржуазні партії.
Робітники, ігноруючи місцеві органи влади, прагнули революційними методами боротися з локаутами і саботажем капіталістів. Так, на харківських заводах — паровозобудівному, сільськогосподарського машинобудування, «Гельферіх-Саде» та інших робітники заарештували адміністрацію і взяли управління до своїх рук.
В Києві 18 вересня застрайкували робітники 16 металообробних підприємств. У наступні дні до них приєдналися нові загони страйкарів. Всього у виступі брало участь 50 тис. чоловік. Налякані масовістю виступу, його політичною спрямованістю, власники підприємств змушені були піти на поступки і підписати колективний договір, який дещо поліпшив умови праці робітників.
У вересні розпочався Всеросійський залізничний страйк. В авангарді страйкової боротьби на Україні йшли залізничники Катеринослава і Харкова. Майже 70 тис. робітників України взяли безпосередню участь у цьому страйку, що набув чітко вираженого політичного характеру. Поряд з іншими вимогами залізничники висунули гасло «Геть Тимчасовий уряд!».
У жовтні 1917 р. відбулися масові страйки в Донбасі, під час яких робітники брали до своїх рук управління виробництвом, встановлювали на місцях владу Рад. У Луганську, Шербинівці, Микитівці, Горлівці, Краматорську та інших містах Донбасу, де більшовики дістали в Радах більшість місць, вони ще до перемоги Жовтня встановили радянську владу. З'їзд Рад Горлівсько-Щербинівського району в середині вересня оголосив районну Раду «владою диктатури пролетаріату та найбіднішого селянства» і просив ВЦВК Рад «взяти кермо влади до своїх рук і оголосити свою революційну диктатуру».
Готуючись до вирішальних битв за владу Рад, пролетаріат України докладав значних зусиль для створення власних збройних сил. У вересні—жовтні 1917 р. значно зросла чисельність робітничої Червоної гвардії, формувалися її центральні штаби в містах, промислових центрах. Г-азета харківських більшовиків «Пролетарий» у вересні опублікувала статут харківської Червоної гвардії, в основу якого було покладено статут петроградських червоногвар-діііців. У цей час керівники бойових дружин Києва звернулися до міської Ради з вимогою вжити всіх заходів для їх озброєння. До кінця жовтня чисельність Червоної гвардії на Україні зросла утричі порівняно з травнем 1917 р. і становила близько 20 тис. чоловік.
Під впливом революційного робітничого руху масового характеру набували селянські виступи. Селяни України дедалі частіше захоплювали поміщицьку землю, реманент, худобу, виганяли поміщиків з їхніх маєтків. Особливо широкого розмаху й гостроти набув селянських рух у Київській, Полтавській і Подільській губерніях.
Оцінюючи загальне становище на Поділлі, губернський комісар Тимчасового уряду в доповідній записці міністру внутрішніх справ від 15 жовтня 1917 р. писав: «Розгроми (поміщицьких маєтків)... провадяться... з тих мотивів, що знищення культурних господарств примусить власників швидше втекти й передати землю селянам. Пропаганда ц ведеться наполегливо й широко солдатськими елементами, здебільшого з центральних губерній, які заявляють, що в Росії вже давно всі господарства зруйновані і що землі вже поділені».
Хвиля селянських виступів котилась по всіх губерніях і повітах України. За офіційними даними, у липні — першій половині жовтня тут відбулося 525 селянських виступів — майже в чотири рази більше, ніж за період двовладдя. Це було ще одним характерним проявом загальнонаціональної кризи.
Дальший розвиток революції. Перевага революційних сил, які боролися за владу, була зумовлена активною діяльністю більшовиків, а головне тим, що широкі маси переконалися в необхідності докорінних змін у країні. Ці фактори забезпечили швидку й фактично безкровну перемогу збройного повстання у Петрограді. Вирішальні події відбулися в ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. У зверненні «До громадян Росії!», написаному В. І. Леніним, говорилось: «Тим- часовий уряд скинутий. Державна влада перейшла в руки органу Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів — Військово-революційного комітету, який стоїть на чолі петроградського пролетаріату і гарнізону.
Справа, за яку боровся народ: негайне запропонування демократичного миру, скасування поміщицької власності на землю, робітничий контроль над виробництвом, утворення Радянського уряду, ця справа забезпечена.
Хай живе революція робітників, солдатів і селян»3.
У ніч з 25 на 26 жовтня II з'їзд Рад ухвалив рішення про перехід всієї влади до рук Рад, а на своєму другому засіданні, увечері 26 жовтня, прийняв Декрети про мир і землю, створив робітничо-селянський уряд. На з'їзді були присутні делегати від більшості районів Росії. З України прибуло 140 делегатів від 75 Рад. Абсолютна більшість з них голосували за більшовицькі резолюції. Однак процес переходу влади до рук робітників і селян був довготривалим і складним. Він гальмувався не лише органами Тимчасового уряду, що діяли на Україні, а й Центральною Радою, яка підтримувала сили, що вели боротьбу проти Рад.
Звістка -про Жовтневе збройне повстання у Петрограді, про II з'їзд Рад швидко досягла України. Вже 27 жовтня Київський комітет РСДРП(б) звернувся до населення міста з відозвою, в якій говорилося: «Робітники і солдати Києва, всі ті, хто стрваждає від війни, дорожнечі й безробіття, всі пригноблені та знедолені, голодні й холодні повинні тепер зімкнути свої лави для підтримки повсталих робітників і солдаті -в Петрограда, для боротьби проти контрреволюційної буржуазії». З аналогічним закликом до мас звернувся Катерюнославський більшовицький комітет. В підтримку пролетарів столиці, влади Рад виступили ро- бітники найбільших харківських заводів (паровозобудівного, ВЕК, «Гельферіх-<^аде», Дитмара та ін.). В численних резолюціях, ухвалени х на зборах гірників, металістів, залізничників Донбасу і Криворіжжя висловлювалася солідарність з революційними робітниками Петрограда.
Соціалістичну революцію вітала революційне настроєна частина трудящих, о^)нак переважна більшість народних мас України в той час підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної Ради. Тому перехід влади до Рад вдалося здійснити лише в пролетарському Донецькому басейні. Крама»орськ, Луганськ, Дружківка, Кадіївка, Чистякове, Лозово-Павлівка, Горлівка, Щербинівка та багато інших міст і робітничих селищ гірницького краю стали радянськими. Ві інших, районах України події розвивалися драматично. Особливо напружене становище склалося у Києві. Позиці я Центральної Ради в цей складний час не відзначалася послідовністю—25 жовтня під її керівництвом тут бу ло утворено «Крайовий комітет для охорони революції на Україні», до складу якого ввійшли представники військових організацій Центральної Ради, Київської ради робітниичих і солдатських депутатів та представлених у них партій, у тому числі й більшовицької. Центральна Рада в своєм^у зверненні «До громадян України» заявляла, що новий громадський орган покликаний зберігати спокій у краю жа боронити завоювання революції, оскільки існує загроза-, що вороги революції, скориставшись подіями, які розгорнулися у Петрограді, зроблять спробу повернути старий ц^рвький лад.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Ц_ентральної Ради змінило свою позицію. Була прийнята резолюція, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді і заявлялось про недопустимість переходу влади «як в- державі, так і в кожному окремому краю... до рук Рад робітничих і солдатських депутатів». Подібне рішення озна_чало повний розрив Центральної Ради з Радами робітничяих і селянських депутатів, її явне протистояння створеній у Петрограді Раді Народних Комісарів як загальноросійеькій державній владі. За цих умов київські більшовики вирішили також вдатися до рішучих заходів. 27 жовтня за їх ініціативою на об'єднаному засіданні київських Рад робітничих і солдатських депутатів, представників фабзавкомів та профспілкових організацій було обрано революційний комітет, до складу якого ввійшли І. Крейсберг, Л. Пятаков, Я. Гамар-ник, Г. Пятаков, І. Кулик та ін. Ревкому доручалося взяти владу в місті з метою реалізації постанов II Всеросійського. з'їзду Рад. Наступного дня ревком видав і розповсюдив у місті листівку, в якій засуджувалася позиція Центральної Ради. Співробітництво з нею київські більшовики відверто визнавали своєю помилкою: «Ніякі кроки до згоди з нашого боку ні до чого не привели. Рада обдурила і нас, і вас, товариші робітники та солдати!
Товаришії Не довіряйте Українській Центральній раді, котра хоче перемоги контрреволюції та переходу влади до буржуазії».
Однак, не маючи у своєму розпорядженні достатніх сил, ревком не наважився перейти до рішучих наступальних дій проти Центральної Ради та військових частин, підпорядкованих штабу Київського округу. Вичікувальною тактикою ревкому негайно скористалися сили контрреволюції. 28 жовтня за наказом командуючого військами Київського округу юнкери і козаки ввірвалися до приміщення колишнього царського палацу на Печорську, де розміщувалися ревком, виконком Київської Ради робітничих депутатів, Київський більшовицький комітет та інші організації. Вони заарештували майже ввесь склад Київського ревкому. Того ж дня юнкери захопили друкарню Ради робітничих депутатів, почали громити пролетарські організації.
Робітники, революційні солдати київського гарнізону взялися до зброї.
Основні події збройного повстання у Києві розгорталися в районі Печорська, де знаходилися не тільки основні сили контрреволюції — штаб Київського військового округу, два військових училища тощо, але й головний пролетарський осередок міста — завод «Арсенал». Тут же дислокувались революційні частини гарнізону, зокрема, 3-й авіаційний парк, у якому налічувалося близько 1200 солдатів. Здебільшого це були колишні робітники-металісти, призвані в армію з найбільших промислових центрів Росії, які мали вже значний досвід революційної боротьби. В авіапарку діяв один з найміцніших більшовицьких осередків міста. Дізнавшись про арешт ревкому, авіапарківці негайно, в ніч 29 жовтня, утворили новий ревком. його очолили А. Іва-иов, В. Затонський, А. Карпенко.
28 жовтня о п'ятій годині дня над Києвом закружляв літак. Це був визначений ревкомом сигнал до початку з бройного повстання. Як і передбачалося, його почали ро-біітники «Арсеналу» та авіапарківці. Слідом за ними виступили червоногвардійці Подолу, Шулявки, Солом'янки, Деміївки. Одні йшли на допомогу арсенальцям та авіапар- ківцям, інші блокували підступи до міста, щоб не пропустити сюди нових контрреволюційних військ. Три дні у Києві тривали запеклі бої. Повсталим, чисельність яких становила 6600 чоловік (у тому числі 3 тис. червоногвардій-щів), протистояло понад 10 тис. добре озброєних офіцерів, юнкерів, козаків.
Серйозною допомогою для повсталих став загальний страйк київських робітників, що розпочався ЗО жовтня. Боротьба була важкою. Червоногвардійці і солдати билися мужньо, самовіддано. 1 листопада «Вестник областного й Каевского Советов рабочих й солдатских депу-т-атов» повідомляв: кУчоріа цілий день з перернвами тривав бій між революційними військами, які укріпилися на Печерську, і юнкерами та козаками, що їх оточили. Революційні війська б'ються з великим революційним ентузіазмом і г ероїзмом. Незважаючи на чисельну перевагу сил контрреволюції, юнкери весь час зазнавали поразок. Наступ на «Арсенал», в якому задрізшлися солдати та червоногвардійці, був відбитий з великими втратами для наступаючих. Печорська школа юнкерів після артилерійського обстрілу змушена була здатися революційним військам».
День, про який писала газета, став днем перемоги збройного повстання у Києві. Контрреволюційні війська поспішно залишали місто.
Однак у жовтні 1917 р. встановити в Києві радянську владу не вдалося. Генеральний секретаріат 28 жовтня заявив у своєму зверненні до населення України, що «буде рішуче боротися з усіма спробами підтримки петроградського повстання». У наступні дні, коли ще тривали бої захисників «Арсенал'у» проти контрреволюційних військ, ІДентральна Рада, спираючись на стягнуті до Києва загони ^вільних козаків», «січових стрільців», українізовані військові частини (їх загальна чисельність становила майже -18 тис. чоловік), взял а владу в Києві.
Збройні виступи київських робітників і солдатів сприя-ли розвитку революційних процесів в інших містах України. Радянську владу було встановлено (теж короткочасно) у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проскурові, Коростені, Рівному, Луцьку та ікших прифронтових містах.
Центральна Рада прагнула скористатися з ситуації, що склалася, і робила все можливе для зміцнення своїх пози- цій як урядової влади на Україні. Сподіваючись на віднов- лення буржуазної влади в Росії, Центральна Рада виступила 3 листопада 1917 р. з заявою, в якій стверджувалося, що «всякі чутки й пересуди "про сепаратизм, про відокремлення України від Росії — це або контрреволюційна пропаганда, або звичайна обивательська непоінформованість. Центральна Рада і Генеральний секретаріат твердо і ясно заявили, що Україна повинна бути в складі Федеративної Російської Республіки як рівноправне державне тіло. Сучасне політичне положення цього рішення ніяк не міняє». А вже через декілька днів (7 листопада) Центральна Рада приймає III універсал, де зазначається, що «центрального прави-тельства нема, і по державі шириться безвладдя, безлад і руїна».
Охарактеризувавши подібним чином становище в країні, Центральна Рада проголошувала свою владу на всіх землях, заселених українцями. «Віднині Україна стає українською народною республікою. Не відділяючись від рес- публіки російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка російська стала федерацією рівних і вільних народів». Положення III універсалу ясно свідчили:
Центральна Рада зважилася на цей рішучий і серйозний крок, щоб відгородити Україну від більшовицької революції, яка перемогла в центрі країни, не руйнуючи, однак, всі містки між українським і російським народами. Більш того, розуміючи всю привабливість для трудящих мас лозунгів, проголошених у Радянській Росії, вона декларує їх і в III універсалі. Тут йдеться і про землю селянам, і про мир народам, і про восьмигодинний робочий день. Але реальне здійснення цих лозунгів відкладалося до Установчих зборів,
Всі політичні сили, що діяли на Україні в той час, розгорнули надзвичайно активну діяльність. Вона відображена в численних постановах, рішеннях, деклараціях, резолюціях. Особливою «продуктивністю» у цьому плані відзначалася Центральна Рада. Вона ухвалювала постанови, видавала розпорядження, інструкції, умовляла та погрожувала. Стосовно ж фактичного співвідношення сил, то формально влада на Україні належала Центральній Раді. Але на значній частині території республіки вона була мізерною. У робітничому Донбасі влада належала Радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав з кожним днем. В інших районах і містах, у тому числі в Києві, фактично встановилося міжвладдя: йшла боротьба між Радами робітничих і селянських депутатів, міськими думами, місце- вими органами Центральної Ради. В перші місяці після перемоги Жовтневого перевороту вона користувалася значним впливом серед трудящих мас. Та стрілки політичного барометра не стояли на місці. З кожним днем зростав авторитет Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, все більшої ваги набували не слова та декларації, а конкретні справи, що стояли за ними.
Центральна Рада не поспішала виконувати свої обіцянки щодо ліквідації поміщицького землеволодіння і введення восьмигодинного робочого дня, контролю над виробництвом. Більш того, один із керівників Центральної Ради Є. Мартос у відповідь на вимоги селян наділити їх землею застеріг: «Хто буде грабувати, той підлягає тяжкій карі і сплатить штраф, у 5 разів більший від награбованого». Таким чином, боротьба за землю розцінювалася лідерами Центральної Ради як грабіжництво. В цей час на Україні швидкими темпами зростало безробіття, у геометричній прогресії росла дорожнеча на продукти харчування, товари першої необхідності.
В своїх офіційних розпорядженнях Центральна Рада ясно давала зрозуміти, що вона не визнає декретів і законів, виданих Радою Народних Комісарів. Генеральний секретар з військових справ С. Петлюра наказав солдатам-українцям, де б вони не перебували, не виконувати розпоряджень Ради Народних Комісарів Радянської Росії, а прибути на Україну в розпорядження командування Українського фронту, створеного згідно з угодою, досягнутою між Центральною Радою, Ставкою російського верховного го- ловнокомандування та військовим керівництвом країн Антанти на основі злиття двох фронтів: Південно-Західного і Румунського. Керівники Центральної Ради звернулися до антирадянських урядів, що виникли у ряді регіонів (Дон, Кубань, Крим, Башкирія та ін.), з пропозицією приступити до переговорів про створення нового федеративного уряду Росії — на противагу вже діючому Радянському урядові.
Раднарком не залишався байдужим до антибільшовицької політики керівництва Центральної Ради і розпочатої робітниками України боротьби за встановлення радянської влади.
З грудня Раднарком проголосив написаний В. І. Леніним «Маніфест до українського народу з ультимативними гимогами до Української ради». Цим документом він ви-.чішвав Українську Народну Республіку і все,.що стосува-•нося національних прав і національної незалежності українського народу. Саму ж Центральну Раду «як повноваж- ного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки» Раднарком не визнавав і вимагав від неї припинити дезорганізацію фронту, не пропускати контрреволюційні війська на Дон, на допомогу генералу Каледіну, припинити роззброєння червоногвардійців і відданих радянській владі солдатів. Надіслана у відповідь нота Генерального секретаріату Центральної Ради не містила ніяких зобов'язань, а тому Раднарком направив до Києва для переговорів спеціальну повноважну делегацію. В результаті одержаної інформації було вирішено знову «відкрити ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які були викликані політикою Ради».
Однак Центральна Рада не виявила серйозного бажання вести переговори і продовжувала підтримувати каледін-ців. ЗО грудня 1917 р. Раднарком ухвалив резолюцію, у якій звинувачував Центральну Раду в зриві мирних переговорів і покладав на неї всю відповідальність зафозпочату громадянську війну. Розрив між обома урядами став неминучим. До того ж на той час на Україні вже було проголошено радянську владу, а Центральна Рада 9 січня видала свій IV універсал, у якому проголошувалось:
«Народе України!
Твоєю силою, волею, словом утворилася на Українській Землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!..
Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікогоне залежною, суверенною Державою Українського Народу...
...Всіх горожан самостійної Української Народної Республіки зазиваємо стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки.
Українська Центральна Рада. У Києві. 9(22) січня 1918 р.»
Універсал закликав до боротьби проти «так званих більшовиків та інших напасників».
Ми розглянули всі чотири універсали Центральної Ради — найважливіші, основоположні її документи. Звертав на себе увагу такий факт. У перших трьох із них мова йшла про тісні зв'язки між Україною і Росією. Жодного натяку не було про самостійне існування України, про відокрем- лення Її від Росії. В IV універсалі позиція Центральної Ради різко змінилась. Чому? Та перш за все тому, що Росія стала іншою. З шляху демократичного розвитку, який імпонував діячам Центральної Ради, вона стала на інший шлях — соціалістичний. 7 реакція була відповідною. Вона недвозначно відбилася у IV універсалі: з більшовицькою Росією нам не по дорозі.
Та історія йшла своїми шляхами. Більшовицька револю- ція крокувала по Україні.
Встановлення радянської влади. Для перемоги більшовицької революції на Україні важливе значення мало встановлення радянської влади в Харкові—одному з найбільших промислових і адміністративних центрів регіону.
10 листопада 1917 р. Харківська Рада робітничих і солдатських депутатів проголосила себе вищим органом влади в місті. Проте її виконавчий комітет залишався в руках соціалістичних партій, які виступали проти передачі всієї повноти влади Радам. 19—21 листопада на вимогу більшовиків відбулися перевибори виконкому Ради, в якому більшовики одержали більшість місць. 24 листопада головою виконавчого комітету було обрано Артема (Ф. А. Сергєє-ва). Через кілька днів Харківська Рада на своєму пленарному засіданні ухвалила більшовицьку резолюцію, у якій політика Центральної Ради характеризувалася як контрреволюційна і висувалася вимога про негайне скликання Все- українського з'їзду Рад. Керівник харківських більшовиків Артем у своєму виступі заявив: «Після робітничої і селянської революції Центральна Рада стала опорою для контрреволюційних сил... Тому ставлення до Центральної Ради у більшовиків таке саме, як і до колишнього уряду Корейського. Уся влада на Україні має перейти до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».
24 листопада Харківська Рада ухвалила спеціальну резолюцію про ставлення до Центральної Ради, в якій підкреслювалось, що вона «не заслуговує довір'я трудових робочих і селянських мас». «Ми вимагаємо,— говорилося далі в резолюції,— негайного скликання Всеукраїнського :і"ізду Рад робітничих і солдатських депутатів і якомога швидше також і селянських депутатів... Єдиною законною нерховною владою Федеративної Російської Республіки ми іиі.чнаємо уряд Народних Комісарів».
Харківські більшовики розгорнули активну діяльність, спрямовану на остаточне утвердження влади Рад і ліквідацію органів, що протидіяли їм. У цій боротьбі більшовики спиралися на підтримку більшості робітників великих підприємств, загони Червоної гвардії, революційних солдатів 30-го і 232-го піхотних полків, 4-й артилерійський дивізіон та інші військові частини.
їм протистояли 28-й український полк, 29-й бронедиві-зіон, загони «вільних козаків», білогвардійський загін. Крім того, Центральна Рада зосередила вірні їй війська в районах навколо Харкова. Становище ускладнювалося ще й тим, що генерал Каледін захопив значну частину Донбасу і готувався до наступу на Радянську Росію саме через Катеринослав і Харків.
На початку грудня 1917 р. до Харкова прибули червоно-гвардійські загони, направлені Раднаркомом Російської Федерації для боротьби з Каледіним. Це активізувало дії тих сил, які виступали за встановлення влади Рад у Харкові.
8 грудня 1917 р. червоногвардійські загони, революційні солдати харківського гарнізону за допомогою прибулих з Росії військових частин захопили всі важливі пункти та установи міста, а наступного дня рішучими діями змусили скласти зброю тих, хто виступав на боці Центральної Ради, заарештували офіцерів гарнізону.
За рішенням міського комітету РСДРП(б) 10 грудня було створено новий Військово-революційний комітет, який очолили Артем, В. Межлаук та інші керівники харківських більшовиків. Пролетарський Харків поряд з Донбасом став основною базою встановлення влади Рад на Україні, опорним пунктом боротьби проти Центральної Ради.
Це суттєво змінило співвідношення сил на користь більшовиків.
Готуючи збройну боротьбу проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали максимум зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. який би проголосив владу робітників і селян на Україні, створив Українську Радянську державу. Вперше ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів Києва 3 листопада 1917 р. Пропозиція була схвалена переважною більшістю депутатів обох київських Рад.
Ідею скликання з'їзду Рад підтримали більшовики Харкова і Катеринослава. Останні виступили із заявою, що братимуть участь у маніфестації трудящих міста 19 листопада під лозунгом: «Уся влада Радам робітничих і солдат- ських депутатів, негайний з'їзд/Рад і перевибори Української Центральної Ради». Полтавська Рада повідомляла, що вона вважає скликання Всеукраїнського з'їзду Рад крайньою необхідністю. Подібні вимоги висловлювались на селянських сходках, солдатських мітингах на фронті і в тилу, на засіданнях військово-революційних і фабрично-заводських комітетів, професійних спілок. На скликанні з'їзду наполягали Ради Одеси, Єлисаветграда, Донбасу. Цей процес знайшов відображення і в тогочасній більшовицькій пресі. «Донецкий пролетарки», наприклад, з цього приводу зазначав: «Основним питанням буде, очевидно, питання про організацію влади. Досі українські робітники і селяни не мали свого крайового уряду. Центральна Рада, до складу якої входили явні і приховані контрреволюціонери, не може бути урядом, що виражає волю української робітничої і селянської маси. Тільки Радянська влада зможе захистити інтереси величезної більшості українського народу, тому український з'їзд Рад повинен взяти всю владу до своїх рук».
Документальні джерела того часу свідчать, що діяльність більшовиків, спрямована на скликання Першого Всеукраїнського з'їзду Рад, знайшла підтримку в масах трудящих. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади на Україні.
Центральна Рада вирішила використати з'їзд у своїх власних цілях. Політика є політика, й здійснюється вона далеко не завжди толерантними методами. 4 грудня 1917р. зал, де мав проходити з'їзд, був заповнений не представниками Рад, а войовниче настроєними прибічниками Цент- ральної Ради. Делегати з'їзду — більшовики, заявили рішучий протест і відмовились брати участь у засіданнях.
Представники Рад робітничих і солдатських депутатів вирішили: для організації Всеукраїнського центру Рад переїхати до пролетарського Харкова.
Делегати з'їзду опублікували звернення до трудящих України, в якому говорилось: «Не вважаючи себе вправі брати участь у цій комедії, згубній для інтересів пролетаріату і найбіднішого селянства, ми, представники 49 Рад у кількості 124 чол„ ухвалили: покинути збори, влаштовані політиканами з Центральної Ради, і звернутись до всіх трудящих України з роз'ясненням нашого ставлення до стано- нища, яке склалося, і з рішучим протестом проти нечува-ного насильства української буржуазії та її прислужників :> так званих «соціалістів» над повноважними органами ре- волюційної демократії України — Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів».
Прибувши до Харкова, делегати, як і передбачалось, об'єдналися з учасниками III обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя. Завдяки такому об'єднанню значно збільшилась питома вага Рад промислових губерній серед представлених на з'їзді. І з'їзд Рад став більш представницьким. У його роботі брали участь посланці 46 Рад Катерино-славщини і Харківщини, 32 Рад Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини і Полтавщини, чотирьох Рад південної частини України. Таким чином, на з'їзді були представлені майже всі губернські центри, найбільші міста. У його роботі брали участь також представники армії і флоту. Всього на з'їзді були присутніми близько 200 делегатів. Переважна більшість з них — представники партії більшовиків.
Перший Всеукраїнський з'їзд Рад проходив 11—12 грудня 1917 р. Його учасники обговорили питання: про поточний політичний момент, організацію влади і державного устрою, самовизначення України, вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України.
З доповіддю про поточний момент виступив Артем (Ф. А. Сергєєв). Він виклав погляди більшовиків щодо влади, війни і миру, з'ясував їхнє ставлення до самовизначення України, підкреслив вирішальне значення політики, яку здійснювала Рада Народних Комісарів Радянської Росії.
З'їзд ухвалив резолюцію, в якій висловлював підтримку політики Ради Народних Комісарів і наголошував на необхідності повністю використати досвід революційної Росіїі «Жовтнева пролетарсько-селянська революція довела, що приступити до розв'язання основних питань революції — про народовладдя, про мир, про землю і робітничий контроль стало можливим лише після повалення імперіалістичної диктатури і встановлення фактичної диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством».
Навколо основного питання з'їзду — організації влади на Україні — розгорнулися гострі дискусії, безкомпромісна боротьба між абсолютною більшістю делегатів — представників партії більшовиків, які стояли на ленінських позиціях, та групою меншовиків і есерів (їх налічувалось 13 чоловік). Останні виступили проти встановлення влади Рад на Україні. Вони твердили про непідготовленість трудящих до соціалістичної революції, наполягали на встановленні влади «всієї демократії».
Перший Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Україні) Радянською республікою: «Влада на території Української республіки відтепер належить виключно Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів; на місцях — повітовим, міським, губернським і обласним Радам, а в центрі — Всеукраїнському з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, його Центральному Виконавчому Комітету і тим органам, які він створить.
Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Тимчасовому Центральному Виконавчому Комітету України доручається негайно поширити на території Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації, що мають загальне для всієї Федерації значення — про землю, про робітничий контроль над виробництвом і про повну демократизацію армії, оголосити недійсними всі розпорядження Ради, які вона видавала і видасть...»
З'їзд прийняв постанову про самовизначення України. «Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів,— підкреслювалося у документі,— визнаючи Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки, заявляє про рішучу боротьбу із згубною для робітничо-селянських мас політикою Центральної ради, викриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер». Далі в цьому документі з'їзд Рад запевняв усіх трудящих країни, що він боротиметься «за самовизначення України в інтересах робітників і селян, за їх панування, за усунення всіляких національних обмежень, всілякої національної ворожнечі і ненависті, за Українську робітничо- селянську республіку, що виникла на основі тісної солідарності трудящих мас України, незалежно від їх національної приналежності, з трудящими масами всієї Росії».
Таким чином. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад висловився за федеративну форму зв'язку між Україною і Росією, заявив про спільність іні ересів і завдань, що стоять перед трудящими всіх національностей колишньої царської імперії.
Перший Всеукраїнський з'їзд Рад був переломним моментом у боротьбі за перемогу більшовиків на всій території України. 13 грудня 1917 р. відбулося перше засідання ЦВК Рад України, який ухвалив Маніфест «До всіх робітників, селян і солдатів України». В ньому повідомлялося про рішення Всеукраїнського з'їзду передати всю повноту влади Радам, про встановлення єдності і солідарності з радянським урядом Росії, Відповідно до рішення Всеукраїнського з'їзду Рад ЦВК Рад України 17 грудня 1917 р. утворив перший радянський уряд України — Народний Секретаріат. «На Півдні Росії нині сталося те саме, що звершено було на її Півночі півтора місяця тому. Влада перейшла в руки Робітничо-Селян-ського Уряду України — Народного Секретаріату»,— говорилося у повідомленні ЦВК. До складу нового уряду ввійшли Ф. А. Сергєєв (Артем) (народний секретар у справах торгівлі і промисловості), В. X. Ауссем (фінансових справ), Є. Б. Бош (внутрішніх справ), С. С. Бакинський (у міжнаціональних справах), В. П. Затонський (народної освіти), Е. В. Лугановський (у продовольчих справах), М. О. Скрипник (у справах праці) та ін,
Рада Народних Комісарів Російської республіки визнала Народний'Секретаріат єдиним законним урядом Української республіки.
Відносини між двома радянськими республіками успішно розвивалися. 20 грудня 1917 р. Раднарком РСФРР призначив надзвичайним комісаром на Україні Г. К. Орджоні-кідзе. В січні 1918 р. український радянський уряд призначив В. П. Затонського своїм представником при Раднар-комі.
Основним завданням влади Рад на Україні тепер стала збройна боротьба проти Центральної Ради й каледінщини, встановлення радянської влади на місцях.
Виконуючи рішення І Всеукраїнського з'їзду Рад, загони харківських червоногвардійців і солдатів, що перейшли на бік радянської влади, взяли під свій контроль залізничні шляхи на Дон. На початку 1918 р. їх зусиллями була визволена від каледінців більша частина території Донбасу. Сформований з місцевих робітників (переважно шахтарів і металістів) перший Донецький полк Червоної гвардії взяв участь в остаточному розгромі каледінців, залишки яких у лютому втекли на Кубань.
Ще в грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських червоногвардійців під командуванням комісара по боротьбі з контрреволюцією на Півдні В. А. Антонова-Овсі-єнка. Радаарком направив їх на ліквідацію контрреволюційного заколоту на Дону. Але на прохання уряду Радянської України вони включилися в збройну боротьбу проти Центральної Ради. Зокрема, російські війська прийшли на допомогу робітникам Катеринослава, які в кінці грудня виступили лід керівництвом більшовиків за владу Рад, проти військ Центральної Ради.
У січні 1918 р, в результаті збройної боротьби радян- ська влада була встановлена у Вінниці, Олександрійську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді, Кам'янці-Подільському, багатьох інших містах і селах України, а також у Криму, де активну участь у боротьбі проти військ Центральної Ради брали революційні матроси Чорноморського військового флоту. В Одесі запеклі бої проти переважаючих сил Центральної Ради продовжувалися чотири дні. Зрештою, 18 січня червоний прапор замайорів і над Одесою.
4 січня 1918 р. Народний Секретаріат УНР віддав наказ радянським військам розпочати похід у напрямку Полтава — Київ. У ньому брали участь червоногвардійські загони, Сформовані на Україні, а також надіслані Раднаркомом з Росії. Вперше взяв участь у боях проти військ Центральної Ради полк Червоного козацтва, сформований з солдатів українізованих частин. Його очолив В. М. Примаков —• вихованець і член родини великого українського письменника М. М. Коцюбинського. Безпосередню участь у поході брала й О. М. Коцюбинська—дружина В. М. Примакова. Головнокомандуючим радянськими військами, які після звільнення Полтави розгорнули наступ на Київ, Народний Секретаріат призначив Ю. М. Коцюбинського — рідного сина Письменника. Він змінив на цьому посту лівого есера, колишнього полковника царської армії М. Муравйова, який дискредитував радянську владу, своїми безпідставно жорстокими наказами про масові розстріли військовополонених, закликами до поголовного фізичного винищення всіх «ворогів революції».
Під час наступу червоних частин на Київ ряд полків, у тому числі ім. Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Шевченка, Грушевського, Вільної України, під впливом більшовицької агітації, відмовився стати на захист Центральної Ради, а полк ім. Богуна прямо загрожував виступити проти неї.
Центральній Раді довелося спішно формувати нові добровільні загони «вільних козаків» і гайдамаків. Сам генеральний секретар з військових справ С. Петлюра очолив новостворений «Український гайдамацький кіш Слобідської України» — загін з трьохсот добровольців, «злісно настроє- них проти більшовиків». Особливі надії Центральна Рада покладала на «Галицько-Буковинський курінь», до якого входило кількасот «січових стрільців», сформований з військовополонених і біженців під керівництвом Є. Коноваль-ця та А. Мельника.
Готовність захищати Центральну Раду від більшовиків, виявила необстріляна в боях студентська і гімназична молодь Києва. 250 юнаків, які об'єдналися у «Помічний студентський курінь», разом з сотнею гайдамаків і «вільних козаків» були направлені на вузлову залізничну станцію Крути, щоб зупинити там наступаючі червоні війська. «Помічний студентський курінь» майже повністю загинув у бою, що відбувся 15—17 січня 1917 р.
Вірні Центральній Раді війська не змогли стримати наступ радянських військ. Крім того, в самому Києві почалось збройне повстання. Воно заздалегідь готувалося спеціально обраним Київською радою робітничих депутатів ревкомом, до складу якого входили М. Богданов, Я. Гамар-ник, А. Іванов та ін. 16 січня на заклик комітету РСДРП(б), профспілок, фабзавкомів і Ради робітничих депутатів київський пролетаріат розпочав загальний політичний страйк. Одночасно робітничі загони Деміївки та черво-ногвардійці Шулявки розгорнули наступ на центр міста, де розташувалася Центральна Рада.
Центральна Рада направила проти повсталих січових стрільців і зняті з фронту загони «вільних козаків». Повстанці змушені були відступати. Найдовше, цілих шість днів, трималися робітники «Арсеналу». Зрештою 22 січня арсенальці припинили опір. Вступивши на територію заводу, загони «вільних козаків» вчинили над робітниками жорстоку розправу. Загинуло понад 300 арсенальців. Увечері 22 січня припинили боротьбу залізничники, їхні озброєні загони відійшли до Пост-Волинського. Та під тиском наступаючих червоних частин 26 січня війська Центральної Ради залишили Київ.
28 січня 1918 р. Народний Секретаріат телеграфував Раді Народних Комісарів: «Радянські війська Української республіки переможно піднесли над стародавнім Києвом Червоне знамено соціалістичної революції... Віднині визволена Україна твердо вступає у коло федеративних радянських республік, у братню інтернаціональну сім'ю народів, які борються за соціалізм».
ЗО січня до міста прибув Народний Секретаріат УНР. Київ став столицею радянської України.
Події, звершення та наслідки революції займають чільне місце як в історії Росії в цілому, так і в історії України. Оцінка їх ніколи не була однозначною. І це природно, адже мова йде про долю й саме існування цілих класів, прошарків населення—мільйонів живих і зведених у могилу цією революцією людей.
Останнім часом історики й публіцисти піддають критичному аналізу цю найбільш значущу, героїчну і водночас трагічну подію XX ст. Сьогодні відкриваються архіви, стають відомими широкому колу читачів та науковому загалу вилучені ще донедавна з наукового обігу праці зарубіжних радянологів, повертаються на бібліотечні полиці дослідження й мемуари безпідставно репресованих вчених, політичних діячів, а також відвертих противників революції. Це здоровий і плідний процес, який має сприяти визначенню дійсного характеру подій, що передували революції, ходу самого процесу революційного творення, участі в ньому партій, організацій, окремих осіб — героїв і антигероїв тих буремних часів.
Урахування всіх цих факторів дозволить по-новому висвітлити перебіг подій революції на Україні, дати об'єктивну характеристику її рушійних сил, участі в ній широких трудових мас і тих, хто їм протистояв, довести ту неспроста-вану істину, що партії національного спрямування й сили, які їх підтримували, були продуктом саме революційного творення.
Та як би історики не оцінювали події 1917 року, вони стали переломною віхою в історичній долі українського народу.
Рекомендована література
Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: Енцикл. довідник. К., 1987.
Великая Октябрьская социалистическая революция й победа Со-ветской власти на Украине. Хроника важнейших историко-партийньїх й революционньїх собитий: В 2 ч. К., 1977, 1982.
Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине:
Сб. документов й материалов: В 3 т. К., 1957.
Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. К., 1990. Ч. 1, 2.
Грушевський Михайло. Україна і Росія. Переговори в справі нового ладу (липень—серпень 1917). К., 1917
Грушевський Михайло. Українська Центральна Рада і її Універсал. К., 1917.
Королівський С. М., Рубач М. А., Супруненко М. І. Перемога Великої Жовтневої революції на Україні: В 2 т. К., 1967. Т. 1.
Чотири Універсали. К., 1990.


































ЛЕКЦІЯ 8
ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ВОЄННА ІНТЕРВЕНЦІЯ
(1918— 1920рр.)
• Причини громадянської війни • Окупація України німецькими та австро-угорськими військами. Повернення Центральної Ради • Українська гетьманська держава • Повстансько-партизанська боротьба проти окупантів і гетьманського режиму • Прихід до влади Директорії • Український фронт • Відновлення й падіння радянської влади
Причини громадянської війни. Жовтнева ре&одюція та громадянська війна — особливий період у нашій історії, коли відчайдушна спроба подолати віковічну відсталість Росії поєдналася з небаченим до того соціальним експериментом будівництва нового ладу. Протягом семи десятиліть радянська історіографія говорила про події цього періоду як про всесвітньоісторичний подвиг робітничого класу й трудящого селянства, здійснений під керівництвом партії більшовиків у ході боротьби проти внутрішньої контрреволюції та міжнародного імперіалізму. Однак сьогодні ми вже знаємо й інший—жорстокий і трагічний—бік того «подвигу». Якою ж вона була насправді, ця громадянська війна, фронти котрої проходили не лише по територіях, а й по долях людських? В ім'я яких «революційних ідеалів» під час цієї війни від воєнних дій, терору, голоду, епідемій загинуло близько 8 млн чоловік, були зруйновані промисловість, сільське господарство, транспорт, а суспільство на довгі десятиліття втратило загальнолюдські моральні та світоглядні орієнтири?.. Чому, повертаючись через сім десятиріч до витоків нашого нинішнього способу життя, ми переконуємося, що жахливе — на смерть — протистояння двох частин одного народу було неодмінною ознакою процесу творення нового суспільства?..
Відповіді на ці та подібні запитання слід шукати, виходячи з розуміння того, що більшовики розглядали громадянську війну як неодмінний і цілком виправданий метод переходу до соціалізму, своєрідне комуністичне чистилище. В. І. Ленін наголошував: ми — єдина партія, яка не боїться такої війни. Наша партія за громадянську війну, повторював за ним Л. Д. Троцький. Ідеологічне сектантство більшовиків, грунтоване на переконанні в тому, що людство мож- на зробити щасливим силоміць (диктатура), їхнє прагнення негайно й кардинально реорганізувати політичне та економічне життя на абсолютно нових засадах (воєнний комунізм), спочатку відмова від будь-якого діалогу з політичними опонентами, а потім нещадне переслідування останніх (червоний терор) — все це дало могутній поштовх до розгортання громадянської війни.
Однак лише цим причини жахливої загальнонародної трагедії не вичерпуються. В ній неминуче відбився увесь попередній хід розвитку нашої історії. Протягом століть соціальні конфлікти в Російській імперії не розв'язувалися, а заганялися вглиб силою державної влади, міць якої спиралася не на вільний розвиток суспільства, а на його духовно- політичне закріпачення (цю одну з найхарактерніших рис дореволюційної Росії досить точно відзначив М. О. Бер-дяєв: за його словами, в імперії, створеній Петром І, не було внутрішньої органічної єдності між владою та народом, народом та інтелігенцією, між народностями, що населяли країну, а натомість панувала примусова єдність). На початку XX ст. Росія безнадійно відставала у своєму державно-правовому, політичному й культурному розвитку від західноєвропейських сусідів, котрі вже виробили цілком дієздатні правові й політичні системи регулювання внутрішніх соціальних проблем. Склалася певна історична традиція: соціальні колізії в Росії могли вирішуватися лише у формі революційних вибухів (останній із яких набрав форми громадянської війни), коли повною мірою давалися взнаки відсутність політичної культури, в масах, їхній патологічний жах перед державною машиною та водночас — органічна ненависть до неї тощо.
В цілому події 1918—1920 рр. розвивалися на Україні в загальному контексті громадянської війни на території всієї країни. Разом із тим вони мали свою специфіку й позначалися особливим драматизмом, який проявлявся у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж деінде на руїнах колишньої імперії, комбінуванні най- різноманітніших політичних сил, їхній швидкій змінюваності біля керма державної влади, в поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно-державного суверенітету та ін.
Окупація України німецькими та австро- угорськими вій-сі.ками. Повернення Центральної Ради. 9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала з представниками ьріїїн Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Ту- реччина та Болгарія) мириий договір— першу угоду на шляху до завершення світової війни. Але миру на Україну він не приніс. У республіці лютувала війна між прихильниками радянської влади та Центральної Ради. Останніх було значно менше; на момент підписання договору Центральна Рада вже виїхала з Києва на Волинь, її представники у Бресті просили в німців військової допомоги.
Підписуючи мирний договір, дипломати Німеччини та Австро-Угорщини менш за все дбали про створення суверенної України: до цього кроку їх примусило насамперед їхнє військово-стратегічне становище, Продовжувати війну на два фронти Німеччина, а тим більше Австро-Угорщина, не мали змоги. Тож, припинивши військові дії на Сході, вони планували перекинути значні сили на Захід. І ще: договір із Централь- ною Радою відкривав можливості для використання сировинних і продовольчих ресурсів України. В Австро-Угорщині, де вже розпочалися голодні бунти, договір від 9 лютого називали не інакше, як «хлібний мир». Незважаючи на різке незадоволення польської буржуазії, авст-рійці погодилися на включення до складу України Холмщини та Під' ляшшя, обіцяли надати західноукраїнським землям право на самоврядування. Ще більш швидкий і надійний шлях до пограбування України відкривала військова окупація. В Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги з боку Четверного союзу українським хлібом. 18 лютого розпочався наступ на Україну німецької армії, а 27 лютого до неї приєдналися австро-угорські війська.
Першими в бій з окупантами вступили окремі революційні частини Південно-Західного фронту, загони Червоної гвардії. 22 лютого ЦВК Рад України утворив Надзвичайний комітет оборони, а наступного дня звернувся до трудящих республіки із закликом формувати озброєні загони, руйнувати залізничні колії на шляхах руху загарбників, вивозити чи знищувати хліб, промислове обладнання. На Україні поширювався також більшовицький декрет «Соціа- лістична вітчизна в небезпеці!» Однак із різних причин, на яких зупинимося нижче, організувати ефективну боротьбу проти окупантів не ^випало. Поки тривало формування частин Червоної армії/німці спромоглися 1 березня захопити Київ. Разом із ними до міста повернулася Центральна Рада, а також прийшли близько 2 тис. українських вояків під проводом головного отамана С. Петлюри.
4 березня лінія фронту проходила через Могилів-Поділь-ський, Жмеринку, Вінницю, станцію Бобринська та Черкаси. До середини березня окремі бої точилися на території Полтавської, Чернігівської, Катеринославської губерній. 14 березня окупанти здобули Одесу, 17—Миколаїв. 22— 25 березня миколаївські робітники піднялися на повстання й на деякий час викинули німців із міста. Чому ж не вдалося організувати ефективну оборону перед наступом ворога на Україну? По-перше, окупанти користувалися величезною перевагою у військовій силі. Так, група німецьких армій «Київ» мала у своєму складі 23 дивізії й одну кавалерійську бригаду, Східна австро-угорська армія— 10 дивізій. Загальна чисельність їх у травні перевищувала 450 тис. солдатів і офіцерів, а кількість бійців українських революційних армій становила ледве 25 тис., до того ж більшість із них (робітники) не були обізнані з військовою справою. По-друге, на початку 1918 р. територія України під тиском керівників місцевих більшовицьких ор- ганізацій була розірвана на декілька радянських республік, зокрема Донецько-криворізьку, Одеську, Кримську. Об'єднати їхні зусилля виявилося дуже непростою справою. По-третє, 3 березня РСФРР теж підписала Брестський мир, важкий, принизливий і непопулярний, але абсолютно необхідний для врятування в Росії радянської влади. За цим миром, уряд РСФРР визнавав незалежність України й зобов'язувався не втручатися в її внутрішнє життя. Тому він не наважувався відкрито допомагати Радянській Україні, аби не дати Німеччині приводу для експансії. По-четверте, більшовицькі ідеї не знайшли тоді особливої підтримки серед робітників і селян України. Твердження про тріумфальну ходу радянської влади на Україні на початку 1918 р.— один із міфів, створених післяреволюційною пропагандою та історіографією. Радянська влада трималася на багнетах Червоної армії, керованої лівим есером Муравйовим, з особою якого пов'язана й перша хвиля червоного терору на Україні. Переважна більшість населення республіки пасивно спостерігала за боротьбою більшовиків із Центральною Радою, а згодом не поспішала співробітничати з новою владою. Про це свідчить і незначна кількість Рад у порівнянні із загальною кількістю населених пунктів та адміністративних центрів, а також мізерна загальна чисельність більшовицьких організацій України (4,3 тис. членів навесні 1918 р.). Для опору окупантам українські більшовики зібрали під прапори своїх п'яти революційних армій заледве 25 тис. бійців. Усе сказане й пояснює, чому не вдалося налагодити ефективну протидію німецьким та австро-угорсь-ким військам.
17—19 березня в Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з'їзд Рад. Він обговорив політичне та воєнне стано-чище, що склалося на Україні. Ліві есери, меншовики, анархісти, «ліві комуністи» гостро критикували РСФРР за підписання нею Брестського миру, однак більшовикам-уда- лося погасити пристрасті. Вирішили обмежитися лише таким положенням в одній із резолюцій з'їзду: «Вимушене підписання Росією мирного договору ставить Українську Радянську Республіку в надзвичайно важке становище у боротьбі українського трудового народу за досягнення революції». 22 березня обраний на з'їзді ЦВК і призначений ним уряд—Народний секретаріат України (на чолі з М. О. Скрипником) —змушені були виїхати до Таганрога. Опір окупантам тривав і в квітні, та всі розуміли: зупинити їхнє просування неможливо. Більш того, стало очевидним, що, користуючись воєнними діями та відсутністю між Україною й Росією офіційно визначеного кордону, німці прагнутимуть загарбати й частину російської території. Вихід був один: припинити збройну боротьбу та вступити в переговори з Центральною Радою. Але ще 19 квітня сесія ЦВК, Рад України ухвалила рішення про реорганізацію президії ЦВК та уряду в так звану «дев'ятку» — бюро для керівництва повстанським рухом на Україні. Того ж дня ЦВК Рад України звернувся з маніфестом до українських робітників і селян, закликаючи їх до боротьби проти Центральної Ради та агресорів.
А тим часом на Україні було запроваджено жорстокий окупаційний режим. Наприкінці лютого, після початку наступу «союзників», В. К. Винниченко (ще зовсім недавно голова Генерального секретаріату УНР) занотував у своєму щоденнику: «Німці і австріяки наступають... Так, можливо, німці й принесуть самостійну Україну. Але чи вони ж цим задовольняться? Чи не схотять вони принести поміщицьку, мілітаристську, щиро буржуазну Україну?» Дуже швидко побоювання Вип-ниченка справдилися: з перших же днів перебування на території України окупанти почали відверто й систематично грабувати її багатства. Це камуфлювалося угодою про «воєнну здобич», але під цим приводом загарбувалося все, що потрапляло в руки. За словами фельдмаршала Е. Людендорфа, німецька армія на Україні вбачала своє завдання в тому, аби «придушувати більшовизм і створювати там такі умови, щоб мати можливість здобувати з неї військові вигоди й вивозити хліб і сировину». Шибениці стали звичайним явищем у містах і селах України;
більшовиком уважали будь-кого, хто чинив щонайменший опір чи нехтував приписами окупаційного режиму. Діяли військово-польові суди.
Вже до 20 квітня лише через станцію Ковель у Німеччину було відправлено 40 тис. коней. За п'ять перших днів перебування в Одесі австрійці вивезли 500 вагонів хліба. Таких прикладів — безліч. Не минали окупанти й сільських хат, обдираючи селян до нитки.
Однак грабувати в такий примітивний спосіб загарбникам було недосить: вони прагнули нав'язати урядові УНР кабальні економічні угоди. Із 26 березня по 23 квітня у Києві працювала тристороння комісія з вироблення таких секретних угод. Підписавши їх, Україна зобов'язалася від- дати Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів зерна та виробів із нього, 400 млн штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн пудів, 3 млн пудів цукру, а крім того, регулярно постачати їх картоплею, овочами, соломою, залізною й марганцевою рудою тощо.
Хоч як це парадоксально, Центральна Рада, пішовши на ці угоди, підписала собі смертний вирок. З одного боку, німцям вона здавалася надто соціалістичною, а отже, нездатною запровадити на Україні «справжній порядок» і неухильно виконувати свої зобов'язання перед західними партнерами (останні відверто давали зрозуміти Раді, що вона тримається лише на німецьких багнетах), з іншого ж, в суспільстві посилювалися консервативні настрої. Опозиція Центральній Раді, яка не могла створити сильну владу та виробити програму замирення розбурханої революцією країни, набирала силу. Спочатку вона не була однорідною за своїм характером: великих промисловців і землевласників не влаштовували соціалістичні експерименти Центральної Ради, заможних селян — її аграрна політика, зрусифіковані міщанські кола — національний характер влади. Проте досить швидко опозиція знайшла спільні точки об'єднання, згуртувавшись під гаслами створення міцної авторитарної влади, якій за історичною аналогією було вирішено надати форму гетьманату. Така форма влади була прийнятна її для окупаційного командування. На посаду гетьмана висунули кілька кандидатур, зокрема видатного українського громадського діяча Є. Чикаленка, одного з лідерів партії хліборобів- демократів М. Міхновського та почесного отамана Вільного козаитва, генерала Павла Скоропадського (нащадка гетьмана Івана Скоропадського). Остання кандидатура дістала найбільшу підтримку.
Українська гетьманська держава. В останній декаді квітня 1918 р. на засіданнях Центральної Ради постатейно обговорювалася Конституція УНР, за якою Україна проголошувалася суверенною демократичною республікою. А тим часом головнокомандуючий німецькими військами генерал-фельдмаршал Ейхгорн 2б квітня одержав від імператора Вільгельма II згоду на зміну українського уряду за умови, що Скоропадський зобов'яжеться «неухильно виконувати наші поради». Скоропадський зобов'язався, й тоді німці роззброїли загони синьожупанників, вивели їх із Києва й посилили свій гарнізон у місті. На свій з'їзд до Києва почали з'їжджатися делегати партії хліборобів-демократів, котрі репрезентували інтереси заможного селянства. 29 квіт ня з'їзд відкрився в Приміщенні київського цирку й закликав Скоропадського на гетьманство. Незабаром відбувся пишний молебень біля Софійського собору на честь гетьмана. В перший день свого правління він обнародував два документи: «Грамоту до всього Українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України».
В «Грамоті», зокрема, наголошувалося: «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі, й усі розпорядки бувшого Українського Уряду, а так само тимчасовою російського уряду відмінюються й касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по купівлі-продажу землі.
Поруч із цим буде вжито заходів по вивласнешно земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участи ками малоземельних хліборобів.
Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничої кляси... На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємництва й ініціа- тиви».
Гетьманський режим являв собою спробу консервативних політичних сил загасити полум'я революції, збити хвилю радикальних соціалістичних настроїв, силою державної влади та поміркованих реформ увести суспільне життя в рамки правових норм, обстояти право приватної власності. Соціальну опору гетьманату становили вищі й середні шари суспільства: підприємці, великі власники, службовці, заможне селянство. В Українській державі шукали порятунку від «жахів совдепії» представники колишніх панівних соціальних верств Росії. Гетьманський Київ став притулком для російської інтелігенції, що не сприйняла жовтневий переворот: тут можна було зустріти екс-міністрів, генералів, лі< дерів партій октябристів і кадетів...
У травні 1918 р. В. І. Ленін кваліфікував прихід гетьмана до влади на Україні як реставрацію тут буржуазно- поміщицького монархізму. Так до останнього часу вважала й радянська історична наука. Однак у такому визначенні більше політичного підтексту, ніж історичної об'єктивності. Справді: устрій Української держави повинен був визначити майбутній Сонм. Де ж тут .«реставрація монархізму»? В законодавчих актах гетьмана немає жодного натяку на проголошення України монархією та перебрання новим правителем функцій монарха. Разом із тим «Закон про тимчасовий державний устрій України» мав спеціальний розділ «Про гетьманську владу», з якого видно: творці режиму бачили гетьманат сильною авторитарною владою. Гетьман мав верховну виконавчу владу, затверджував законодавчі акти, призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував її склад, здійснював загальп" керівництво зносинами з іноземними державами, як Верховний воєвода керував армією та флотом, мав право на оголошення воєнного стану та помилування засуджених, У «Грамоті» підкреслювалося; гетьман буде «підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими мірами».
Все це давало б підстави говорити про гетьманат як про один із різновидів диктаторських режимів, якби не одна деталь, відзначена багатьма політиками (зокрема, В. К. Винниченком у його «Відродженні нації»): гетьман із своїм урядом виявилися в цілковитій залежності від окупантів. 2 травня Скоропадський зробив перший візит до німецького штабу. В надісланому до Берліна звіті про зустріч наголошувалося: «Він (гетьман.— В. В.^ також ясно усвідомлює, що відновити нормальний рівень економіки країни можна тільки за умови повної орієнтації на Німеччину. В даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного [німецького] командування». Через кілька днів генерал-фельдмаршал Ейхгорн видав наказ № 386, яким доводив до підлеглих, що завдання німецьких військ полягає в рішучій боротьбі проти дій, спрямованих на підрив авторитету нового українського уряду. Однак при цьому підкреслювалося: українські державні органи беззастережно підкоряються німецьким.
Окупаційний режим — сумна реалія історії України 1918 р. 111, е до проголошення гетьманату німці запровадили на окупованих територіях свої військово-польові суди, котрі мали розглядати всі випадки протидії «громадському порядкові». Своїм наказом Ейхгорн забороняв «вуличні збори», а також порушення «порядку чи громадської безпеки шляхом агітації усної, через пресу чи якими б то не було іншими способами». Зі згоди гетьманської адміністрації дія цього наказу зберігала чинність. 22 липня командуючий австро- угорською Східною армією видав наказ про віддання страйкарів до воєнно-польового суду. Тільки в Одесі до 25 липня згідно з цим наказом затримали понад 2 тис. робітників. У цьому карателів підтримував гетьманський уряд: 19 липня він поновив царський закон від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках. Однак страйковий рух на Україні не припинився. Так, загальний політичний страйк залізничників на цілий місяць паралізував зв'язок між промисловими районами й значно утруднив вивіз окупантами награбованого хліба й сировини.
Переслідувань зазнали профспілкові та інші робітничі й громадські організації. За указами Міністерства праці Української держави фінансові й економічні функції профспілок різко обмежувалися, їм заборонялося втручатися в питання найму та звільнення робітників. Посилення експлуатації й тиску на робітничий клас позначалося двома тенденціями: ^останням робочого дня та масовими звільненнями. Тривалість робочого дня досягала 10—12 годин, а кількість безробітних на Україні, зареєстрованих біржами, за станом на 1 червня перевищила 180 тис. чоловік. Особливо гостра криза вразила металургійні заводи-гіганти Півдня. Так, у серпні 1918 р. із 63 домен тут працювали лише дві, зі 102 мартенів—сім. Порівняно з 1917 р. кількість робітників на 18-ти металургійних заводах скоротилася вшестеро.
^ Викидаючи міську бідноту на вулиці, для боротьби проти неї влада використовувала й ще один могутній важіль— штучно створюваний голод. У липні на Україні склалася розгалужена система германських окупаційних воєнно-економічних огранізацій, безпосередньо зайнятих вивозом за кордон сировини й продовольства. Керівною ланкою ціє^ї системи було «Імперське господарське бюро при німецькій делегації на Україні». Австро-угорські війська мали свої відповідні органи. 10 вересня 1918 р. окупаційні власті підписали з гетьманським урядом нову економічну угоду, за якою німці та австрійці одержали право вивезти 75 млн пудів хліба, необмежену кількість його насіння (а також овочів, картоплі, меду), велику рогату худобу (загалом 11 млн пудів живої ваги), 2 млн пудів м'ясних консервів, 300 тис. голів овець, 2 млн — домашньої птиці. 460 тис. пудів сала, масла й сиру, 37,5 млн пудів залізної, 3 млн пудів — марганцевої руди й безліч іншого добра. Виконання цієї угоди окупанти пов'язували з відновленням на Україні великого землеволодіння. Перший крок до цього був зроблений ще 6 квітня у наказі Ейхгорна про весняну сівбу. В ньому генерал-фельдмаршал брав під свій захист українських великих землевласників. 27 травня вийшов закон Української держави про право на врожай 1918 р., який у відповідності до наказу Ейхгорна визначав: урожай з озимини належить власникам землі або орендарям, з яровини — всім, хто засівав землю, але вони мусили відшкодовувати власникам (поміщикам) витрати на обробіток й утримання землі з моменту жнив 1917 р., віддавати їм третину середньорічної орендної плати в цінах 1913—1917 рр. та ще й сплачувати державні та земські податки й повинності.
На момент жнив 1918 р. гетьманська адміністрація видала «Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського господарства», надавши в ньому поміщикам право використовувати примусову працю під час жнив, косовиці, оранки. За ухиляння від праці селянам загрожували великий грошовий штраф і тюремне ув'язнення. Цей закон шокував навіть буржуазну пресу. Виконувався він досить своєрідно: при німецьких комендатурах створювалися спеціальні команди, очолювані «агрономічними» офіцерами. Вони силоміць примушували «неслухняних» селян працювати на поміщиків.
Щоб одержати хліб, гетьманський уряд прийняв ще один закон—про передання хліба врожаю 1918 р. у власність Української держави. Запроваджувалися державна монополія на хліб, тверді закупівельні ціни; -весь урожай. за винятком визначеної нормою кількості для власного харчування й господарських потреб, виробник мав здати до хлібного бюро. В тих, хто ухилявся від здачі, хліб могли ! лросто реквізувати. Власне, німці й австрійці звертали мало уваги на місцеве законодавство. Влітку 1918 р. вони розпочали відверте грабування українського села із застосуванням військової сили.
Ця політика досить швидко викликала незадоволення гетьманським режимом у середовищі робітничого класу та селянства. В опозицію до уряду стала українська національна демократія. Про опозиційний рух в Українській державі йтиметься далі, а зараз треба сказати хоча б кілька слів про те, що радянська історіографія завжди ретельно обмивала. Вона традиційно негативно оцінювала діяльність гетьманату, але ж саме цей уряд досяг помітних успіхів у справі визнання України як суверенної держави на міжнародній арені. Міністерство закордонних справ, очолюване М. Василенком і Д. Дорошенком, налагодило стосунки з цілим рядом європейських країн (Голандією, Данією, Іспанією, Італією, Німеччиною, Норвеїією, Швецією, Авсіро-Угорщиною та ін.), а також із державними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії (Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Радянською Росією). Повноважна делегація РСФРР із 23 травня по 7 жовтня 1918 р. вела в Києві переговори про укладення мирної угоди та врегулювання міждержавних стосунків (у тому числі й про визначення лінії кордонів). 12 червня сторони підписали угоду про перемир'я, мирна ж угода так і не була підписана, оскільки російська делегація від" мовилася від дальших переговорів.
Особливих успіхів гетьманський уряд добився на терені освіти, науки та культури (в ці сфери державної діяльності окупанти не втручалися). Тоді відкрилися 150 українських гімназій, Український Державний університет у Києві та Український університет у Кам'янці-По-дільському, рули засновані Українська Академія наук, Державний Український архів. Національна Галерея мистецтв. Український Істо- ричний музей, Українська Національна бібліотека.
Повстансько-партизанська боротьба проти окупантів і гетьманського режиму. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції загарбників викликали бурхливу реакцію українських селян. На своїх сходах вони ухвалювали резолюції проти повернення землі колишнім власникам та у відповідь на втручання військ підпалювали маєтки, бралися до зброї. Влітку 1918 р. інтенсивно формувалися повстанські загони, характеризовані в гетьманських документах як «більшовицькі банди». Вони дедалі частіше зав'язували бої з окупантами та державною партою (поліцією).
Наприкінці червня повстанці в с. Тишківка Елисаветградського повіту зненацька напали на австрійський загін і знищили 35 солдатів і офіцерів. У відповідь карателі спалили 220 селянських хат і «розстріляли багато більшовиків». У червні — липні широкого розголосу на Україні й за її межами набуло повстання близько ЗО тис. селян Тара- щаиського та Звенигородського повітів Київської губернії. Повстанці вилися з окупантами зі зброєю в руках, громили органи гетьманської влади, поміщицькі маєтки. Повстання перекинулося на Уманський, Сквирський, Канівський повіти, справило революціонізуючий вплив на селян Волині, Поділля, Полтавщини, Херсонщини, де також швидко сформувалися повстанські загони. Велике повстання охопило влітку ряд повітів Волинської губернії. Особливого розмаху дії партизанів набрали на Чернігівщині.
У цьому русі брали участь усі верстви села. Ідейне й організаційне керівництво здійснювали представники кількох політичних партій. Поряд із більшовиками, вплив яких був найвідчутнішим на Чернігівщині, повстанські загони очолювали українські есери, ліві есери, анархісти. Саме під час збройної боротьби проти окупантів і гетьманщини на політичну арену висунулася велика кількість отаманів, діяльність яких стала однією з найхарактерніших рис громадянської війни на Україні. Серед них — такі неоднозначні фігури, як Махно, Зелений, Григор'єв.
5—12 липня 1918 р. у Москві відбувався І з'їзд К.П(б) У. котрий завершив тривалу роботу з об'єднання більшовицьких організацій України в єдину компартію. Велику увагу з'їзд приділив повстансько-партизанській боротьбі, проаналізувавши її в резолюції про збройне повстання. Для здійснення керівництва повстанським рухом було вирішено створити Центральний віськово-революційний комітет (ЦВРІ<) і підпорядковані йому обласні та районні комітети, а також штаби для технічного керівництва. З'їзд виступив за підготовку збройного повстання у всеукраїнському масштабі.
1 серпня ЦК К.П (б) У і ЦВРК звернулися до робітників і селян України із закликом готуватися до загального збройного повстання. На цей час лише під командою Центрального військово-повстанського штабу Чернігівської та частини Полтавської губерній перебувало до 10 тис. бійців-повстанців. Сподіваючись на активну підтримку всієї України, цей штаб, керований більшовиком М. Г. Кропив'янсь-ким, ухвалив підняти на початку серпня повстання в Чернігівській губернії. ЦВРК необережно підтримав цю ініціативу й видав наказ про початок загального повстання. Через очевидну непідготовленість такої масштабної акції вона зазнала невдачі. Незважаючи на героїзм окремих партизанських загонів Чернігівщини та інших губерній, загальне повстання на Україні не розгорілося. Користуючись своєю значною чисельною, перевагою, окупанти придушили розріз- нені виступи. Частина повстанських загонів змушена була відійти до нейтральної зони, яка з травня 1918 р. розділяла Радянську Росію та Українську державу. Ця зона стала місцем, де, відповідно до наказу ЦВРК від 22 вересня, роз- почалося формування перших українських повстанських дивізій. На середину листопада в них налічувалося до 4 тис. бійців. Отже. восени 1918 р. повстанський рух на окупованих територіях України вступив у новий етап свого розвитку. В цей час поразка країн Четверного союзу у світовій війні вже не викликала сумніву. Германські й австро-угорські війська, розташовані на Україні, морально розкладалися, відмовлялися виступати на фронт. Солдати проймалися ідеями соціальної революції. Все це відчутно змінило політичну обстановку на Україні. II з'їзд КП(б)У (17—22 жовтня 1918 р.) наголошував, що «внаслідок часткового виведення німецьких військ з України і особливо посиленого розвалу окупаційної армії на Україні гетьманський режим втрачає основну силу, що його створила і його підтримувала». Однак у резолюціях з'їзду вже не йшлося про підготовку до збройного повстання; він засудив серпневий наказ про загальне повстання як передчасний і визнав основним завданням КП(б)У на даний момент «поглиблення і розширення партійного апарату, перенесення центра ваги організаційної діяльності на територію самої України...». Таким чином, зазнавши невдачі у серпні, більшовики України виявили у жовтні й листопаді надмірну обережність. II з'їзд КП(б)У застерігав від «такої партизанської війни, особливо в прикордонній смузі, яка могла б втягти робітників України і Росії в несвоєчасний загальний виступ або полегшити німецькому командуванню внести в окупаційні війська озлобленість і згуртованість проти Радянської Росії». Натомість представники українських дрібнобуржуазних партій діяли активно, що й дозволило їм оволодіти політичною ініціативою.
і.'
Прихід до влади Директорії. На початку листопада 1918 р. в Австро-Угорщині та Німеччині відбулися революції. 11 листопада головнокомандуючий військами Антанти маршал Фош прийняв капітуляцію від представників уряду Німеччини. Таким чином, Скоропадський утратив зовнішню військову опору, а внутрішньосоціальна виявилася дуже слабкою. Незадоволення гетьманським режимом виявляли не лише робітничий клас і селянство: біла контрреволюція <5ула шокована ставкою гетьмана на німецькі багнети, а ще більше її дратувала гра в українську державність. Що ж до національної демократії, то вона, звісно, відмовлялася від співробітництва з режимом, який очолювався колишнім царським генералом. Ще в серпні 1918 р. представники українських соціал-демократів, есерів, есефів та соціалістів-самостійників утворили опозиційний гетьманщині міжпар- тійний блок — Український Національний союз. 14 листо- пада у Києві відбулося його напівлегальне засідання, на котрому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу. З цією метою члени засідання сформували керівний орган—Директорію—у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Макаренка і П. Андрієвського. Наступного дня члени Директорії виїхали до Білої Церкви, де розташовувався штаб корпусу січових стрільців. Командир корпусу Є. Коновалець пообіцяв представникам Національного союзу підтримку. 15 листопада Директорія виступила з відозвою, оголосивши «похід на Київ» і закликавши населення України до «озброєної боротьби проти скоропад-щини»; військовим частинам створюваної гетьманом армії пропонувалося переходити на бік Директорії. Одночасно вона розпочала в Києві переговори з німецькими військами в особі «великої солдатської Ради». Директорія зобов'язувалася допомогти німцям евакуюватися разом зі своїм майном, вимагаючи за це від них дотримуватися нейтралітету в боротьбі Директорії проти гетьмана. Угода на такій основі була підписана 17 листопада в Білій Церкві.
Тим часом гетьманський режим, намагаючись якомога швидше переорієнтуватися на Антанту й одержати надійну підтримку з боку білого руху, вдався до політичних трансформацій. 14 листопада гетьман реорганізував уряд, від* правивши у відставку його голову Ф. Лизогуба (нащадка відомого роду української козацької старшини). Уряд очолив херсонський поміщик С. Гербель. У грамоті з цього приводу Скоропадський заявив: його «кінцевою метою буде відновлення Великої Росії». 18 листопада гетьман оголосив територію України «театром воєнних дій». Загальне керівництво всіма збройними силами на Україні доручалося генералові від кавалерії графові Келлеру, наділеному надзвичайними повноваженнями. Отже, гетьманщина остаточно перейшла до лав загальноросійської контрреволюції, висуваючи при цьому гасло «союзу з Антантою й боротьби з більшовиками». Під останніми розумілися всі сили, які стояли лівіше від гетьманщини, в тому числі й Директорія. У своєму зверненні до гетьманських військ граф Келлер характеризував Петлюру як ватажка «по- більшовицькому настроєної голоти».
Однак моральна перевага була явно не на боці гетьмана. Приклад корпусу Коновальця наслідували вісім інших гетьманських корпусів. У перші ж дні боротьби Скоропадського проти Директорії про перехід на її бік оголосив отаман Балбачан. Він захопив владу в Харкові. На Чернігівщині проти гетьмана виступила Сірожупанна дивізія, у Бердичеві -Чорноморський козацький кіш. А найголовніше—збройні сили Директорії швидко поповнювалися селянськими повстанськими загонами. 18 листопада біля Мо-товилівки у першому ж бою військо Директорії розбило гетьманців, а через кілька днів підійшло до Києва. Київський міський комітет КП(б)У оцінював ці події як «початок селянського повстання. І х:оч переважна маса повстанців була за Радянську владу, але рух, керований українською національною інтелігенцією та офіцерством, пішов національним руслом: під лозунгом "самостійна Україна"». Вже в середині грудня Київ був оточений більш ніж 20 тис. повстанців.
Директорії' вдалося прибрати до своїх рук владу в більшості регіонів України, влада ж гетьмана, та й то завдяки німцям, трималася лише у столиці. 14 грудня січові стрільці Коновальця увійшли в Київ. Того ж дня гетьман Скоропадський зрікся влади. Через декілька днів він, переодягнений у німецьку військову форму, внїхав до Німеччини, де й провів останоксвого життя.
19 грудня до Києва в'їхала Директорія. 26 грудня вона опублікувала свій програмний політичний документ—Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й аісіновлення незалежної Української Народної Республіки, директорія обіщла знищити поміщицьке землеволодіння, скасувати всі реакційні закони, запроваджені урядом Української держави, відновити восьмигодинний робочий день, установити «трудову владу», провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Того ж 26 грудня була призначена Рада Народних Міністрів УНР, котру очолив український соціал-демократ В. "Чехівський. За винятком двох безпартійних, уряд складався з представників українських партій, об'єднаних у Національни й союз.
Однак швидко виявилося, що Директорія та її уряд намагалися одночасно всщіт-и на двох стільцяі. Прагнучи виглядати в очах українського народу демократами й сіщіалістами, вони разом із тим настійно шукали шляхів до порозуміння то з німцями, то з представниками Антанті, Тому й «демократії» в УНР набула специфічного ха- рактеру. Реальна влада на місця! належала командирам військових частин—отаианам, насамперед Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. їхній визначальний вплив на Директор іто з часом закономірно вилився у фактичну диктатуру головного отавана Симона Петлюри.
В день проголошення: Директорією Декларації Коновалець видав наказ, яким підтвердив заборону будь-якої антиурядової агітації та пропаганди. Наказ передбачав негайний розстріл усіх агітаторів, схоплених у місцяі розташув ання військ. У ніч з 24 на 25 грудня підлеглі Коиовальця розстріляли в Києві, в районі Воло ди мирської гірки, кому- ністів М. Врублевського, О. Юрківського та Д. Шуцького. Наприкінці грудня січові стрільці тричі громили робітничі профспілки Києва, вишукуючи в них комуністів. На тіочатку 1919 р. Правобережною Україною прокотилася хвиля єврейських погромів.
Не відставав від Коновальця й отаман Балбачан, призначений командуючим військами Директорії на Лівобережній Україні. Ще 29 листопада за його вказівкою у Харкові була розігнана Рада робітничих депутатів, і лише загальноміський страйк робітників перешкодив її остаточному знищенню. Пізніше війська Балбачана придушили виступ селян Полтавщини.
Дуже швидко селянство, яке на початку боротьби проти гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти ознаки політичного невдоволення. На волосних сходах не- рідко ухвалювалися резолюції недовір'я Директорії. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 р. Декларувавши ліквідацію приватної власності на землю, закон у той же час, по суті, не відповідав на головне питання: коли ж селянство одержить землю. Земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканою, її долю мав вирішити спеціальний закон;
недоторканими лишалися й 15-десятинні господарства. Все це, очевидно, й спричинилося до виступу проти Директорії Виконавчого Комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілки»). Комітет заявив, що Директорія не здійснила обіцяних соціальних реформ, утворила на місцях ворожі революційному рухові органи, й висунув перед урядом вимоги: передати владу на місцях Радам селянських і робітничих депутатів; передати владу в центрі об'єднаному з'їздові цих Рад; до скликання останнього владні функції має виконувати Виконком «Спілки».
Серед партій, які склали Національний союз, не було повної єдності. В січні 1919 р. партія українських соціал-•демократів розкололася, й її ліве крило оголосило себе партією «незалежних». Ще у травні 1918 р. стався розкол серед українських есерів, котрий призвів до утворення пар. .тії боротьбистів. Суперечності ослабляли й саму Директо. рію. Найяскравішим їхнім проявом стали вихід В. К. Вин-ниченка зі складу Директорії в лютому 1919 р. та зміна голови Ради Народних Міністрів.
Український фронт. 22 листопада 1918 р. командуючий групою військ Курського напряму (до складу якої входили українські повстанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні) В. О. Антонов- Овсієнко звернувся до В. І. Леніна по допомогу у своєму намірі «йти вперед» і «голими (та сміли- вими) руками взяти те, що потім доведеться брати лобом». 28 листопада на своє перше засідання зібрався створений за ініціативою ЦК КП(б)У Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Підписаний того ж дня членами уряду Маніфест проголошував ліквідацію гетьманського режиму й закликав трудящих до відновлення радянської влади на території України.
На початку грудня українські повстанські дивізії розпочали наступ у двох головних напрямах. Перша дивізія наступала на Чернігів і Київ, друга—на Білгород і Харків. У цей же час в окремих селах, волостях, повітах пов- сталі селяни відновлювали радянську владу. Це була мо- ^ гутня опора, на яку Тимчасовий робітничо-селянський уряд України покладав великі надії. Склад українських радянських дивізій постійно поповнювався за рахунок повстанських загонів.
З січня 1919 р. радянські війська увійшли в Харків, де вже два дні палало робітниче повстання проти Директорії. 4 січня рішенням Реввійськради РСФРР був створений Український фронт на чолі з В. О. Антоновим- Овсієнком. Розбиті на оперативні групи військ Київського та Харківського напрямів, частини Українського фронту успішно розвивали наступ. 12 січня вони вступили до Чернігова, 19 січня — до Полтави, 27 січня визволили Катеринослав, 5 лютого — Київ.
Січневі бої продемонстрували недієздатність армії УНР, а також те, що Директорія не спромоглася знайти політичну платформу для створення міцної соціальної опори. Апелювання до національних гасел виявилося недостатнім. Так, оголошення 16 січня 1919 р. Директорією війни Радянській Росії не справило помітного впливу на хід воєнних дій. Не додали політичного капіталу Директорії й проведення в Києві Трудового конгресу (відкрився 23 січня), а також акт злуки (проголошення Східної та Західної частин України єдиною Соборною Україною), здійснений 22 січня 1919 р. в Києві. Сам по собі цей акт мав, безперечно, позитивне значення в історії українського народу, протягом двох із половиною століть роз'єднаного через загальновідомі історичні обставини, але, проголосивши злуку УНР і ЗУНР, Директорія так Е не спромоглася втілити її в життя.
Що ж до питання про те, хто воював проти Директорії, зазначимо:
уряд РСФРР допомагав військам Українського фронту зброєю, спорядженням, частини ж фронту формувалися переважно з українських селян і робітників. Осмислюючи згодом події громадянської війни, колишній голова Директорії В. К. Винниченко у своїх спогадах «Відродження нації» писав: «І знов треба щиро й відверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого власного селянства й робітництва, то російський совітський Уряд не зміг би нічого зробити проти нас...
І не російський совітський уряд виганяв нас з України, а наш плисний народ...» У квітні армія Директорії практично була розбита, багато її частин перейшло на бік радянської влади. 17 травня 1919 р. уряд УНР переїхав на Східну Галичину.
Навесні 1919 р. війська Українського фронту воювали проти англо-французьких інтервентів, які наприкінці 1918р. висадили 30- тисячний військовий десант у чорноморських та азовських портах, окупували Херсон і Миколаїв. У квітні розгорнулися бої проти денікінських частин у Донбасі. Опір інтервентів Українська Червона армія здолала досить легко (їхній бойовий настрій був невисокий, солдати відмовлялися битися, а на частині кораблів французької ескадри спалахнуло повстання), однак у Донбасі події розгорталися зовсім інакше. Не скориставшись зі своєї ініціативи, командування Червоної армії прогаяло дорогоцінний час. Командуючий Укрфронтом В. О. Антонов-Овсієнко захопився ідеєю надання військової допомоги Радянській Угорщині. В цьому він не був самотнім: проголошення радянської влади в Угорщині багатьма в РКП(б) і КП(б)У розцінювалося як крок до світової революції. На послаблений Південний фронт розпочали наступ денікінці й добилися значних успіхів у Донбасі. Незадоволений діями Анто-нова-Овсієнка, Троцький, котрий приїздив на Україну в травні 1919 р., виступив ініціатором ліквідації Українського фронту під виглядом створення воєнно- політичного союзу радянських республік. Цей союз, проголошений 1 червня в Москві, став першою спробою створення унітарної радянської держави. З ним Україна втратила власну армію. Частини Українського фронту були реорганізовані у дві загальновійськові армії— 12-ту й 14-ту. Перша підпорядковувалася командуванню Західного фронту, друга — Південного.
Відновлення й падіння радянської влади. Взимку 1919р. радянська влада була відновлена на переважній частині території України, яка 14 січня згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка». Програма відповідних політичних і соціально- економічних перетворень викладалася в урядовій Декларації від 25 січня. Головне завдання полягало в тому, щоб «довести соціалістичну революцію до кінця». В соціально-економічній сфері більшовики вважали за необхідне визволити трудящих із-під гніту експлуатації шляхом націоналізації промисловості, вироблення всеохоплюючого законодавства з охорони праці, страхування й пенсійного забезпечення робітників. Проголошувалася ліквідація поміщицького, куркульського й монастирського землеволодіння. Уряд передбачав також реорганізувати шкільну та позашкільну освіту, створити єдину трудову школу. Однак в умовах громадянської війни, певна річ. на першому плані, стояли питання негайного формування Української Червоної армії.
З огляду на такий величезний обсяг роботи уряд 29 січня був реорганізований. Його відділи, які існували до того, перетворювалися в народні комісаріати, а їхні завідуючі ставали наркомами. Очолив уряд X. Г. Раковський, він же обійняв посаду наркома закордонних справ. До складу уряду входили Е. Й. Квірінг, М. І. Подвойський, Артем (Ф. А. Сергєєв), К. Є. Ворошилов, В. П. Затонський, В. П. Мещеряков, О. І. Хмельницький, О. Г. Шліхтер, Б. й. Магідов, Ф. А. Земіт, П. М. Жарко, П. П. Тутишкін, М. О. Скрипник, В. О. Антонов-Овсієнко, Ю. М. Коцюбинський, Ю. О. Щаденко.
Велику роль у будівництві радянської влади в 1919 р. на Україні відіграли III з'їзд КЩб)У й III Всеукраїнський з'їзд Рад, які відбулися в березні. З'їзд Рад мав важливе значення для конституювання державних органів. Делегати з'їзду заслухали й обговорили звіт уряду, найважливіші питання: військове, земельне та продовольче, прийняли першу радянську Конституцію України, обрали новий Центральний Виконавчий Комітет Рад України, до якого увійшли 89 комуністів і 10 українських есерів. 14 березня на першій сесії ЦВК Рад України головою ЦВК був обраний Г. І. Петровський, створена президія ЦВК і сформований уряд УСРР — Рада Народних Комісарів.
Не маючи змоги детально охарактеризувати всі аспекти політики, здійснюваної тоді радянським урядом УСРР, наголосимо лише, що її основу становили воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Росії. Найхарактернішими рисами воєнного комунізму були прискорені темпи націоналізації промисловості, згортання товарно-грошових відносин, заміна товарного ринку як універсального регулятора економіки усілякими розкладками, насамперед продовольчою, а в сільському господарстві—прагнення перейти від одноосібного до усуспільненого виробництва через радгоспи, комуни, артілі. У політичній сфері воєнний комунізм виявився в запровадженні диктатури пролетаріату. котра розглядалася як обов'язковий політичний компонент перехідного періоду від буржуазної формації до комуністичної. Всі ці риси, повторимо, тією чи іншою мірою були притаманні й курсові ЦК КП(б)У, уряду УСРР, підтверджувалися в рішеннях III з'їзду КП(б)У, III Всеукраїнського з'їзду Рад.
Візьмемо хоча б земельне питання. В резолюції III з'їзду КП(б)У «Про земельну політику» читаємо: «Найголовнішим завданням земельної політики є перехід від одноосібного господарства до товариського. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі та інші види товариського землекористування є найкращими засобами для досягнення соціалізму в землеробстві; через те одноосібне землеробство слід розглядати як тимчасове і відживаюче... Отже, конфісковані землі використовуються в першу чергу для землеробства товариського, громадського, і в другу чергу — для потреб одноосібних землекористувачів». Реалізація цих завдань на практиці призвела до створення на Україні 1256 радгоспів, які одержали 1,2 млн десятин землі, а також понад 500 комун і артілей. До того ж величезні масиви землі відійшли до Укрголовцукру — главка-монополії, що відав цукровою промисловістю. Значна частина колишніх поміщицьких земель резервувалася для майбутніх комун і радгоспів. -Безпосередньо селянству у зрівняльний поділ держава передала 5—6 млн десятин із 12 млн, відібраних у по< міщиків. Це дуже сильно зачепило селянські інтереси. Неприйнятним. болючим для села заходом стало впровадження за декретом уряду УСРР від 12 квітня 1919 р. продовольчої розкладки. Селяни за твердими цінами мали віддавати державі весь вироблений хліб за винятком норми, необхідної для власного харчування та ведення господарства. І це тоді, коли внаслідок господарської розрухи ціни на промислові товари зросли в багато разів, і купити їх можна було лише у спекулянтів!
А чого варта політично короткозора резолюція III з'їзду КП(б)У «Про ставлення до дрібнобуржуазних партій»: «Беручи до уваги, що переможний розвиток пролетарської революції на Україні позбавив такі верстви дрібної буржуазії, як міське ремісництво й середнє селянство, всякої надії на здійснення їх програми і довів неспроможність їх політичних партій..., НІ з'їзд КП(б)У вважає, що хоч ці партії і визнають Радянську владу, вони не можуть прийняти програму диктатури пролетаріату з усіма її наслідками, і через те надавати їх представникам відповідальні керівні пости в Радах ні в якому разі не слід.
З'їзд особливо відмічає недопустимість надання місць в уряді українським есерам; він повинен складатися тільки з представників Комуністичної партії—єдиного вождя трудових революційних мас», Отже, уряд—однопартійний, а в Радах відповідальних посад представникам інших партій не надавати. При цьому у повсякденній практиці боротьби проти дрібнобуржуазних партій використовувалися не лише агітація й пропаганда, а й органи Всеукраїнської надзвичайної комісії.
Все це ще більше посилило дестабілізацію в суспільстві, й без того розбурханому громадянською війною. І вже у березні — квітні на Україні мають місце виступи селян проти політики воєнного комунізму під гаслами «Геть комуну!» або й «За Радянську владу без комуністів!». Дуже швидко на Україні з'явилися десятки озброєних селянських загонів на чолі з «батьками» та отаманами, з-поміж яких широко відомими були Зелений, Струк, Соколовський, Ан гел та ін. У цих загонах налічувалося від десятків до кількох тисяч чоловік. Звичайно вони діяли в своєму районі, охороняючи його й фактично здійснюючи функції місцевої влади. Це явище було дуже характерним для тогочасної України.
Цікаво: причини появи таких загонів Ленін обумовлював не політикою воєнного комунізму, а реаліями більш раннього періоду, й лише звинувачував отаманів у нехтуванні вказівками «центру»'. Однак, ще раз наголосимо, селянські гекони з'явилися на Україні навесні—влітку 1919 р. унаслідок відповідної реакції хліборобів на політику й практику воєнного комунізмі/.
Члени ЦК КП(б)У оцінили селянський рух трохи інакше, ніж В. І. Ленін, а саме як прояв куркульської контрреволюції. В резолюції квітневого (1919 р.) пленуму ЦК КП(б)У зазначалося: куркульська контрреволюція «є фактом, найбільш характерним для теперішнього моменту на Україні». І методи боротьби проти неї мають бути адекватними: необхідно, з одного боку, посилити класову боротьбу на селі шляхом об'єднання пролетаріату й напівпролетаріату села, а з іншого — «висувати завдання нещадного придушення куркульської контрреволюції».
Уявлення про розмах селянського руху на Україні можна скласти з таких даних: якщо у квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, то в липні — 207. Проти повстанців кинули регулярні військові частини. Вони обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заложників. У постанові Ради робітничо-селянської оборони УСРР від 17 липня 1919 р. «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів у селі» визначалася ціла низка заходів, спрямованих проти селянських виступів. Зокрема, пропонувалося запроваджувати кругову поруку серед мешканців села чи району, репресувати їх за переховування зброї, застосовувати військову блокаду тощо. Проте всі ці «заходи», з одного боку, консолідували, згуртовували розрізнені селянські загони, а з іншого—призводили до морального розкладу регулярних військ, основу яких становили ті ж самі вчо- рашні селяни-повстанці. Тому до боротьби на внутрішньому фронті залучалися інтернаціональні частини.
Повстанський рух селян на Україні так і не вдалося придушити. Оцінки цього явища в подальшому змінювалися. Так, у грудні 1919 р. В. І. Ленін підкреслив ще один його аспект: «Диктатура пролетаріату не сподобалася селянам особливо там, де найбільше надлишків хліба... Селянство Уралу, Сибіру, України повертає до Колчака і Денікіна»2. В листопаді 1920 р. V конференція КП(б)У зазначила: «Торішній „бандитизм" був повстанням єдиного політичне села проти робітничого і комуністичного міста». Заслуговує на увагу й така характеристика, наведена в першій узагальнюючій праці з історії тодішніх подій «Гражданская война на Украине» (X., 1928). «У 1919 р. боротьба з повстанством на Україні не дала потрібних результатів...— визнавали автори Р. Ейдеман і М. Какурін — активні учасники громадянської війни, колишні червоні командири.— Ми не враховували специфічності повстанської війни, боролися із заколотниками чисто каральними методами, проводячи політику кругової поруки й відповідальності всього населення за антирадянські виступи частини села. Це зміцнювало вплив отаманів і керівників повстанства, оздоблюючи проти червоних усю масу населення» (с. 61).
Украй негативна реакція українського села на заходи воєнного комунізму позбавила більшовиків соціальної опори в масах і спричинилася до катастрофічного падіння боєздатності армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти влітку 1919 р. в активний наступ. Потрапивши у безвихідь, радянська влада на Україні впала.


* * *
Таким чином, наприкінці 1917 — на початку 1918 р. Україну вразила гостра політична криза, в основі якої лежали соціальні та національні суперечності. Розв'язати їх без застосування міжусобної збройної боротьби не вдалося. Оголошення РНК, РСФРР війни Українській Центральній Раді змусило останню форсувати підписання мирної угоди з країнами Четверного союзу і водночас запросити в них допомоги проти більшовицької експансії. Прихід іноземних військ на Україну обернувся жорстоким окупаційним режимом, пограбуванням її матеріальних ресурсів тощо, а врешті-решт — посиленням дестабілізації в суспільстві. За таких умов у період 1918—1919 рр. на Україні калейдоскопічне змінювалися різні за своїм характером державно-політичні режими: радянська влада поступилася місцем урядові Центральної Ради, останній — урядові Української держави, голова якої — гетьман — у свою чергу зрікся влади на користь Директорії. На початку 1919 р. на Україну повернувся радянський лад, та не пройшло й півроку, як і він упав під ударами армії Денікіна й під тиском антирадянсь-ких селянських заворушень.
Зважаючи на швидкоплинність політичних змін у ході бойових дій, можна говорити, що в окремих містах і регіонах республіки влада змінювалася протягом зазначеного часу десятки разів. А це означало, що основний тягар війни — й матеріальний, і морально-психологічний — лягав на плечі мирного населення, яке повинно було утримувати переможців, сплачувати гекатомби ідейних розбіжностей ворогуючих сторін, нести трудову повинність, бути постійно готовим до політичної мімікрії тощо. Війна, втрата сили й авторитету держави, розрив економічних зв'язків, занепад моральних норм спричинилися до значних соціальних трансформацій. Традиційні, вироблювані протягом століть форми суспільного життя перестали діяти — праця не га- рантувала добробуту, власна домівка — захисту, гостре слово в публічній дискусії оберталося безсудним розстрілом... Носієм доби ставала не творча особистість, трудар, а мар-гинальний елемент, людина, вирвана із соціальних структур, позбавлена елементарних засобів до життя, агресивна, деструктивна, амбіцій-на. Кредо такої людини, наділеної владою або гвинтівкою (найчастіше—і тим. й Іншим), полягало не в примноженні національного багатства, а в його постійному перерозподілі та споживанні. Маргинали запо- лонили всі ворогуючі угруповання, а в разі потреби досить легко переходили з табору в табір, прирікаючи одних на поразку, м, іншим забезпечуючи сумнівну перемогу. Війна стала жахливою платою для суспільства, яке в пошуках нових державних форм обрало шлях не реформ, а революцій. Трагізм ситуації посилювався ще й тим, що саме в цей момент і в цей спосіб Україна намагалася звільнитися з імперських тенет і стати на шлях незалежності.
1919 р. не завершив громадянської війни — ще надто великі людські та матеріальні ресурси мала країна, надто непримиренними виявилися політичні амбіції, надто загостреними—соціальні суперечності, надто утопічними-—Ілюзії... Того року війна набула своєї кульмінації — Денікін наближався до Москви, а до закінчення цієї жахливої загальнонародної трагедії залишалося ще два роки...
Рекомендована література
Верстюк В. Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918—1921). К„ 1991.
Винниченко В. К. Відродження нації: У 3 ч. К., 1990. Гражданская война на Украяне, 1918—1920: Сб. документов й ма-і
териалов: В 3 т., 4 кн. К., 1967. Т. 1—2.
Дорошенко Д. І. Історія України, 1917—1923 рр.: У 2 т. Ужгород,
1932.
Полонська-Василенко Н. Історія України, 1900—1923 рр., К- 1991. Симон Петлюра: статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956.







































ЛЕКЦІЯ 9
ЗАВЕРШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ. ВТРАТА УКРАЇНОЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
• Ліквідація денікінцями соціальних і національних завоювань • Повстансько-партизанський рух у тилу Добровольчої армії. Визволення України від білогвардійців • Програма соціалістичних перетворень 9 Державне й господарське будівництво. Поліпшення матеріально-побутових умов життя трудящих. Зміцнення союзу робітничого класу та селянства • В період радянсько-польської війни. Поразка білогвардійських та українських армій
Ліквідація денікінцями соціальних і національних завоювань. З матеріалу попередньої лекції студентам відомо, за яких обставин білогвардійці захопили владу на території України. Денікінщина була великим лихом для трудящих. Генерал Денікін і його рух виражали інтереси російських поміщиків і великої октябристсько-кадетської буржуазії. їхня мета полягала у відновленні дореволюційних порядків, збереженні імперії. Тому скрізь на окупованих територіях білогвардійці знищували осередки національного відродження та запроваджували великодержавну російську владу, її політичну опору становив блок кадетів, монархістів, октябристів, а також меншовиків, які допомагали денікінцям маскувати своє справжнє обличчя, закликали, до «громадянського миру», «встановлення порядку», співробітництва широких мас із новим режимом. А тим часом поміщикам поверталися їхні маєтки, капіталістам і банкірам •— заводи, фабрики, банки, відновлювалася посилена експлуатація робітничого класу та селянства. Робочий день на підприємствах тривав 11—12 годин, а мізерна заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму. Через зруйнованість або припинення діяльності багатьох підпри-ємств Україну вразило масове безробіття. Провідні галузі промисловості в Донбасі — кам'яновугільна та металургій. на — ледь животіли. Занепав транспорт.
Відібравши у селян землю, поміщики примушували їх повертати й третину зібраного хліба, половину сіна, платити за користування наділами тощо. Білогвардійці чинили масовий терор щодо революційне настроєних робітників і селян. Так, у Катеринославі стратили 3 тис. чоловік—третину кадрових робітників цього міста, в Одесі—теж 3 тис., у Харкові — понад 2 тис. Звичайним явищем стали криваві єврейські погроми.
Виступаючи під прапором «єдиної й неподільної Росії», денікінці ліквідували національні завоювання українського народу, активно провадили погромно-чорносотенну пропа- ганду, розпалюв-али українофобство. Не дозволялося навіть розмовляти українською мовою та видавати на ній книги й газети. Були закриті національні школи. Академія наук. У Києві знищили бюст Т. Г. Шевченка та заборонили вивішувати його портрети в усіх установах.
Територія України була поділена на три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром в Одесі), в яких урядували денікінські генерали. Адміністративну владу здійснювали губернатори, повітові начальники, волосні старшини. Опір трудящих придушували «державна варта», військова контррозвідка, каральні загони. Режим удавався й до ошуканства мас, насамперед робітничого класу. Так, агент денікінської контррозвідки інженер П. Кірста створив у вересні 1919 р. у Києві «Організаційний комітет у справах об'єднання всіх профспілок м. Києва», підтриманий меншовиками. Це була замаскована спроба розколу робітничого класу й залучення його до співробітництва з білогвардійщиною. В основу денікінської пропаганди на селі покладалася теза «більшовики — вороги селян». Цю тезу підтримували «праві» есери.
Таким чином, запроваджений на Україні денікінський режим буржуазно-поміщицької диктатури був антинародним і антинаціональним. Він не міг не викликати ненависті та протесту з боку пролетарських, селянських, а також дрібнобуржуазних мас, які дедалі активніше піднімалися на боротьбу проти білогвардійської контрреволюції.
Повстансько-партизанський рух у тилу Добровольчої армії. Визволення України від білогвардійців. Одним із організаторів і керівників розгрому військ Денікіна виступили РКП(б), КП(б)У. Зусиллями оргбюро ЦК КП(б)У, губкомів партії, реввійськрад та політвідділів армій Південного фронту вже з весни 1919 р. на Україні створювала- ся мережа комуністичного підпілля, а в липні того ж року з метою надання цій роботі чіткості й планомірності було організоване Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі із С. В. Косіором. Для зміцнення нелегальних губернських і повітових більшовицьких комітетів Зафронтбюро направило на захоплену денікінцями територію України 1383 партійних працівники, здатних виконувати функції «военно-особою української національності, відверто претендуючи на роль національного лідера. З огляду на це 19 вересня 1920 р. ЦК КП(б)У ухвалив спеціальне рішення про неможливість доручення Винниченкові відповідальних посад в уряді УСРР і в ЦК КП(б)У. Остаточно повернувшись за кордон, він утратив довір'я ідейних однодумців "й авторитет політичного діяча.
У наступ на Україну, проти військ Південно-Західного фронту, польське командування кинуло 2-у, 3-ю й 6-у армії, у складі яких налічувалося загалом 65 тис. солдатів і офіцерів. Перші дві армії наступали на Київському, третя — на Одеському напрямах. Разом із польськими легіонами просувалося й 15-тисячне військо УНР. Цей тимчасовий успіх пояснювався нечисленністю 12-ї та 14-ї радянських армій, їхнім недостатнім озброєнням та поганим військовим спорядженням. Наступ підтримували також дві галицькі бригади, котрі входили до складу 44-ї радянської дивізії. В радянському тилу, в районах Київщини, Волині, Полтавщини й Херсонщини, сталося кілька селянських повстань. Усе це допомогло полякам вже наприкінці квітня 1920 р. захопити Овруч, Коростень, Житомир, Бердичів, станцію Козятин і 6 травня увійти в Київ. Однак їхні сподівання оточити й знищити армії Південно-Західного фронту виявилися марними. 12-а радянська армія зупинила поляків під Броварами й закріпилася на лінії Вишгород — Бровари — Бориспіль— Канів, 14-а радянська армія затримала наступ 6-ї армії Пілсудського углиб Правобережної України по лінії фронту Біла Церква—Липовець—Гай-син — Ямпіль.
Неправедна війна, розпочата правлячими колами Польщі, сколихнула народ України, увесь радянський загал, викликала глибоке обурення українського населення Галичини. Тисячі добровольців вступали до лав Червоної армії, успішно відбувалася й загальна мобілізація військовозобов'язаних. КП(б)У мобілізувала 4 тис. комуніс- тів. Велике значення в організації боротьби проти ворога, зміцненні тилу мали рішення IV Всеукраїнського з'їзду Рад (16—20 травня 1920 р.), прийнятий ним маніфест «До селян, робітників, бійців Червоної Армії і всіх трудящих України», а також відозва до трудящих Польської республіки, в якій, зокрема, підкреслювалося: «Ми воюємо не проти Польщі, ми лише захищаємося від підлого нападу польських панів. Ми любимо трудову Польщу. Польські робітники й чесні селяни — наші брати». В резолюції про державні відносини між УСРР і РСФРР 3'їз.д зобов'язавукраїнський уряд і надалі проводити політику найтіснішого зближення радянських республік.
На окупованій території загарбники силою зброї запроваджували режим максимального сприяння польській буржуазії, шляхті та соціальне спорідненим із ними елементам із місцевого населення, знищували тих, хто чинив опір, ліквідовували українські та російські школи, забороняли видавати книги й газети цими мовами. Практично вся реальна влада зосереджувалася в руках польської адміністрації, функції ж маріонеткового уряду УНР, сформованого у Вінниці, петлюрівських міністрів не поширювалися далі обмеженого району і зводилися до обнародування різних дек' ларацій проти більшовиків із закликами до українського населення в усьому коритися окупантам. Козаки війська УНР разом із польськими легіонерами вчинили криваві єврейські погроми у ряді міст і містечок Правобережжя Й Полісся. Всі ці та подібні дії петлюрівської отаманщини руйнували підвалини української державності, підривали в очах мас авторитет УНР, ганьбили українців як цивілізовану націю.
З перших днів окупації розгорнулася активна боротьба українського населення проти польської навали. Великі збройні виступи сталися в Крижополі, Томашполі, Жмеринці, Могилеві- Подільському, ряді місцевостей Київщини та Волині. Партизанські загони діяли в районі Фастова, Білої Церкви, Сквири, у Шулявському районі Києва. Очолювали боротьбу місцеві підпільні партійні й комсомольські організації; загальне керівництво підпільним і партизанським рухом у ворожому тилу здійснювало Зафронтове бюро, а з 26 травня 1920 р.— Закордонне відділення ЦК КП(б)У (Закордот) на чолі з Ф. Я. Коном.
Як відомо, завдання вирішального удару по ворогові було покладе-не на війська Західного фронту (в Білорусії), в напрямі Мінськ— Білосток—Варшава. Що ж до військ Південно-Західного фронту, то вони мали завдати допоміжного удару на Рівне — Брест. Наступ частин Західного фронту, розпочатий 14 травня 1920 р., хоч і не був успішним, проте дав змогу військам Південно-Західного фронту прорвати оборону противника. Вранці 5 червня 1-а Кінна армія (командуючий С. М. Будьонний, члени Реввійськради К. Є. Ворошилов і С. К. Мінін) із району Умані вдарила в стик між київським і одеським ворожими угрупованнями. Прорвавши фронт 2-ї польської армії, будьонівці пройшли рейдом по тилах 3-ї польської армії та здобули Житомир і Бердичів. Одночасно фастівська група радянських військ (44-а, 45-а стрілецькі дивізії, кавалерійська бригада Г. І. Котовського) під командуванням й. Е. Якіра, форсувавши за допомогою місцевого населення Дніпро північніше Києва, пішла назустріч 1-й Кінній армії і 8 червня зайняла Білу Церкву. Побоюючись оточення, поляки почали спішновідступати з Києва. 12 червня в місто увійшла 58-а стрілецька дивізія 12-і радянської армії. В ході наступу 14-ї радянської армії розпочався відхід й українських військ. 17 червня була взята Вінниця, 19 червня— Жмеринка, 9 липня—Проскурів (нині Хмельницький). Директорія УНР, залишивши Вінницю, на деякий час затрималася в Проскурові, а звідти подалася на Варшаву. В другій половині липня 1920 р. радян^ ські війська Західного й Південно-Західного фронтів зайняли всю Білорусію та, розгромивши противника в районі Рівне—Дубно—Броди, підійшли до Львова.
Тим часом військова й фінансова допомога, надана Антантою Врангелю, дала йому змогу вже у травні 1920р. активізувати наступ проти нечисленної 13-ї радянської армії. Добре озброєні та споряджені, ЗО тис. білогвардійців планували не лише врятувати від розгрому польську армію, а й захопити Північну Таврію, Донбас і вирушити звідти углиб Правобережжя на з'єднання з поляками. Врахувавши помилки свого попередника — Денікіна, Врангель вирішив залучити на свій бік махновців і Директорію. Одержавши від представника Врангеля принципову згоду на визнання Директорії УНР, Петлюра спільно з білогвардійцями готувався силами трьох дивізій виступити на фронті від Могилева-Подільського до Вінниці та вийти у тили Червоної армії. Разом із ними діяла 3-я російська армія, сформована з денікінських офіцерів у Польщі та Румунії й очолювана генералом Перемикіним.
Вже на початку червня врангелівський 2-й армійський корпус під командуванням генерала Слащева зайняв Мелітополь. Після фронтального наступу від Перекопа і Чон-гара ворог захопив значну частину Північної Таврії та витіснив війська 13-ї радянської армії на правий берег Дніпра. 12 червня врангелівці здобули Каховку та Олешки. Розділена Дніпром на дві групи, 13-а радянська армія утримувала фронт від Херсона до Нікополя на Правобережжі й від с. Василівка до Бердянська на Лівобережжі.
Ведення війни одночасно на два фронти—проти поляків і білогвардійців — було не під силу Радянській Росії. Розруха в промисловості, на транспорті, занепад сільського господарства УСРР з кожним днем поглиблювалися, а це, звісно, негативно позначалося на забезпеченні фронту як людськими рез&рвами, так і боєприпасами, зброєю, продовольством. До того ж була переоцінена революційна ситуація в Польщі, а радянське головне командування та командування фронтами недооцінили військові сили противника. Взаємодія між фронтами порушувалася, затримувалося перекидання 1-ї Кінної армії в розпорядження Західного фронту. Після невдачі наступу в серп-ні—вересні 1920 р. на Варшаву, радянсько-польський фронт знову стабілізувався по лінії Коростень — Житомир—Бердичів. Зі свого боку, правлячі кола Польщі, теж не маючи сил для продовження війни, вирішили за краще підписати у жовтні 1920 р. попередні умови мирного договору. А 18 березня 1921 р. у Ризі делегації РСФРР і УСРР і делегація Польської республіки уклали мирний до- говір, за яким до Польщі відійшли західноукраїнські та західнобілоруські землі. Натомість її уряд визнав незалежність Радянської України та Білорусії.
Між тим Кримський фронт створював дедалі більшу небезпеку. Користуючись своєю подвійною перевагою в кавалерії, постійно одержуючи нові партії зброї та боєприпасів від Антанти, врангелівці рвалися у Донбас і на Правобережну Україну, напружували всі сили для ліквідації Каховського плацдарму червоних. Після вересневого наступу білогвардійці захопили Олександрівськ, станцію Си-нельникове, Волноваху, Маріуполь і загрожували Донецькому басейну.
2 серпня 1920 р. ЦК РКП(б) ухвалив виділити Кримський фронт у самостійний Південний фронт. Реввійськра-да Республіки призначила М. Ф. Фрунзе командуючим, а членами Реввійськради фронту—С. І. Гусєва і Белу Куна. На Південний фронт були перекинуті із Сибіру 51-а стрілецька дивізія, щойно створена 2-а Кінна армія. Комнезами розгорнули рух під гаслом «Незаможник, на Вранге-ляі». На основі реквізованих у куркульства коней, тачанок і зброї вони організували десятки кавалерійських загонів, а також активізували продзаготівлю, боротьбу з повстанством тощо.
Для об'єднання дій партизанських загонів у врангелів-ському тилу ЦІ< КЩб)У, його Закордонний відділ і Рев-військрада Південного фронту створили у Криму повстанську армію на чолі з О.'В. Мокроусовим. ЦК КП(б)У і , РНК УСРР прийняли також пропозицію Н^ І. Махна про спільну боротьбу проти білогвардійців. У жовтні 1920 р. з ним була підписана відповідна угода, згідно з якою по- кладався край утискам анархістів і махновців з боку радянської влади, і вони мали тепер змогу безперешкодно пропагувати свої ідеї «безвладного ладу» (але без закли-КІв до насильственого повалення радянського уряду). Частини Революційно- повстанської армії України (махновців) підпорядковувалися вищому командуванню Червоної армії, п Кримська група-армії на чолі з С. Каретниковим ('10 тис. бійців)—командуванню Південного фронтута діяла у складі його частин. Тилова група Революційно-повстанської армії України під проводом начштабу В. Бі-лаша, а пізніше—Н. Махна дислокувалася на станції Уль-янівка, в с. Ново-Миколаївка, в Гуляйполі.
28 жовтня 1920 р., маючи перевагу у піхоті та кавалерії, війська Південного фронту розгорнули вирішальні наступальні операції, в ході яких були розгромлені основні сили противника; рештки відступили у Крим, за Перекоп-сько-Чонгарські укріплення. В ніч із 7 на 8 листопада 6-а армія здійснила штурм укріплень і перехід убрід Сиваша.
У складі ударної групи разом із 15-ю дивізією наступали «чорні революціонері-махновці: кавалеристи О. Марченка, кулеметники Ф. Кожина. Група в крижаній воді форсувала 7-кілометровий Сиваш, під шаленим обстрілом білогвардійців штурмувала Турецький вал, вибила ворога з Литовського півострова. Разом із бійцями 15-ї, 51-ї, 52-і стрілецьких дивізій махновці виявили себе справжніми героями. Чимало їх загинуло, ще більше було поранено, в тому числі Кожина. Однак після штурму Перекопа махновцям, котрі лишилися в живих, судилася лиха доля: за наказом Грецького та Фрунзе їх розстріляли (і серед них — Каретникова) як «ворогів Радянської республіки і революції»;
з 1500 кавалеристів Марченка пощастило врятуватися лише 250. Таку ціну заплатили анархо-комуністи за своє бажання бути «третьою силою в революції» та запровадити «безвладний лад»... Звістка про знищення червоними його армії приголомшила Махна. Зібравши рештки свого війська, він став на шлях кривавої помсти.
10—11 листопада 6-а та 4-а армії здобули Ішунські й Чонгарські позиції та прорвали оборону ворога. 13 листопада звільнили Сімферополь, 15-го—Севастополь і Феодосію. Зі вступом червоної кінноти до Керчі 16 листопада 1920 р. врангелівський фронт був ліквідований, а влада Рад встановилася по всій території Криму.
Після відведення (згідно з угодою про перемир'я) польської армії за Збруч фронт від Летичева на південь до Дністра утримували військо УНР чисельністю 22 тис. чоловік під командуванням генерал-хорунжого М. Омеляновича- Павленка і 3-я білогвардійська армія генерала Пе-ремикіна. Вони планували розгорнути похід на Вінницю та Київ. їм протистояла 14-а радянська армія на чолі з М. І. Василенком, а з 14 листопада—І. П. Уборевичем. До складу кавалерійських частин армії входили корпус Червоного козацтва В. М. Примакова й кавалерійська бригада Г. І. Котовського. 10 листопада, у перший день наступу червоних, зазнала поразки Залізна дивізія—одна з ударних петлюрівських частин; у наступні три дні червоноармійці полонили 1,6 тис. вояків УНР, здобули численні-трофеї. 16 листопада був узятий Кам'янець-Поділь-ський — резиденція Директорії УНР, 18 листопада — Проскурів. Через два дні, втративши прикордонний Во-лочиськ і покинувши гармати, бронепоїзди, військові ешелони, уряд Директорії та рештки її війська погодилися на інтернування в Польщі. Так закінчилася війна за незалежність України, так завершився на її території період революційних змагань за державність.
***
Надихані реальними перспективами докорінних соціальних і політичних перетворень та ідеями самостійності, трудящі України виявили в роки громадянської війни небачений до того революційний запал. При цьому бага- і тонаціональний за своїм складом, але зрусифікований робітничий клас республіки закономірно тяжів до всеросійського побратима й під радикальними більшовицькими гаслами боровся за свою політичну диктатуру та світову пролетарську революцію. Українські ж селяни обстоювали своє право на землю, можливість вільно розпоряджатися виробленим продуктом, прагнули влади деполітизованих Рад, дбали про збереження національно-культурних І релігійних традицій. В активне політичне життя включилися й національна інтелігенція, демократично настроєні верстви міського населення. Однак українська демократія, її політичні партії не спромоглися здійснити рішучу аграрну реформу, гармонійно сполучити національні та соціальні вимоги мас, дійти згоди з революційним пролетаріатом, Радами, партією більшовиків. Фатально обмеживши тим самим свою соціальну опору в змаганнях за державність України, вони безнадійно заплуталися в хитросплетеннях інтересів як внутрішніх, так і зовнішніх (революційна Росія, імперіалістичні Антанта й країни Четверного союзу, російська білогвардійщина та агресивна польська шляхта) політичних сил. Усе це значно поглибило класову поляризацію українського суспільства, ще більш загострило протистояння ворожих одне одному угруповань і врешті-решт поклало край сподіванням на державну незалежність .. УНР, об'єднання всіх українських земель навколо, кажучи словами В. К. Винниченка. Великої України.
В той же час Комуністична партія та радянський уряд, маючи на меті через воєнно-комуністичний штурм і знищення товарного виробництва створити нове безкласове суспільство, підпорядкували національно-визвольні рухи цим доктринерським соціальним ідеалам і цілям інтерна-ціонального пролетарського руху, світової революції. В усій країні була запроваджена жорстка централізація економічного й політичного життя. Центр розглядав УСРР як підлеглу Москві автономну частину Радянської Росії, а КП(б)У—як крайовий загін РКП(б). Разом із тим з огляду на специфічні умови України більшовики йшли тут на компроміси з непролетарськими партіями, робили різні поступки дрібній буржуазії міста й села, виправляли допу- щені раніше помилки та перекручення в аграрній і національній політиці. Зміцнювався класовий союз пролетаріату й трудового селянства, що дало змогу успішно вирішити головне завдання більшовиків — здолати об'єднані сили зовнішнього та внутрішнього спротиву. Шлях до цих перемог пролягав через незліченні страждання українського народу, запеклі класові сутички, мільйонні жертви... Це був час не лише героїчних звершень, а й нічим не виправданих помилок і злочинів, морального здичавіння, нелюдської жорстокості всіх протиборствуючих сторін, нищівних поразок цілих класів, соціальних груп, політичних партій...
Рекомендована література
Винниченко В. К. Відродження нації: У 3 ч. К., 1990. Ч, 3.
Гражданская война на Украине, 1918—1920: Сб. документов и материалов: В 3 т., 4 кн. К., 1967. Т. 3.
Колісник М. С. Відновлення і зміцнення Радянської влади на Україні, 1919—1920. X., 1958.
Махно Н. Й. Воспоминания, материалн й документи. К., 1991.
Мельниченко В. Ю. X, Г. Раковський і державні відносини Радянської України з Радянською Росією (1919—1920 рр.)//Укр. іст. журн. 1989. № 3.
Революция на Украине: По мемуарам белнх. М., 1990.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.
Тютюнник. Ю. З поляками проти Вкраїни: 3 передмовою і примі
тками М. Любченка. К., 1991,

























ЛЕКЦІЯ 10
НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
(1921—1927рр.)
• Міжнародне і внутрішнє становище на початку 20-х років 9 Перехід до нової економічної політики • Союзний договір 1922 р. • Відбудова народного господарства на засадах непу
Міжнародне і внутрішнє становище на початку 20-х років. У вказаний період у радянських республіках, так само як і в середовищі діячів міжнародного робітничого руху, ще були досить поширені сподівання на близьку світову революцію. На перший погляд, для таких настроїв малися всі підстави: в Європі успішно розгорталася робота Комінтерну, повоєнні труднощі (особливо в країнах, які зазнали поразки в першій світовій війні) сприяли піднесенню робітничого та селянського руху тощо. / все ж дедалі очевиднішою ставала нагальна потреба в мирній обстановці, яка б дала змогу країні загоїти рани, отримані під час багаторічних воєнних дій. В особливо скрутному становищі перебувала Україна, на території котрої війна безперервно точилася з 1914 по 1920 р.
На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а її населення, за даними перепису 1920 р.—25,5 млн чоловік. Із цієї кількості на селі проживало 20,9 млн, в місті — 4,6 млн чоловік.
У той же час значну частину українських земель після невдалої для радянських республік війни 1920 р. контролювала Польща. Вона захопила Східну Галичину, яка раніше належала Австро-Угорщині, а також ряд етнографічних українських земель зі складу колишньої Ро-сіііської імперії—як частково полонізованих (Холмщина, Підляшшя, Посяння), так і з майже однорідним українським або українсько-біло-(іуським населенням (Західна Волинь, північно-західні райони Поліе-гя). Інкорпоровані в Польську державу, Східна Галичина, Західна І'.олинь і поліські райони утворили новий географічний регіон—Захід-і у Україну. Проведений у 1931 р. перепис показав, що на цій терито-I її проживало 8„9 млн чоловік, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн і оляків.
Під час розпаду Австро-Угорщини Румунія захопила одну з провін-і Ііі цієї імперії—Буковину з центром у Чернівцях. Більшість населення і її північній частині становили українці. Майже одночасно румунський \|інд окупував Бессарабську губернію, в північній частині якої (Хотин-щина) теж переважало українське населення. Закарпатська Україна за часів австро-угорської монархії входила до складу угорських коронних земель, а тому після проголошення самостійності Угорщини увійшла в її межі. Після ліквідації Радянської Угорщини Закарпаття перейшло до Чехо-Словаччини.
Незважаючи на статус самостійної держави. Українська СРР разом із п'ятьма іншими радянськими (Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан) і двома народними (Хорезм, Бухара) республіками утворювали єдину країну — Країну Рад. Це зумовлювалося тим, що, по-перше, залишалися економічні та інші зв'язки, які формувалися в Російській імперії протягом сотень років, по-друге, під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об'єднані, по-третє, всі вони мали однакову політичну структуру, характеризовану насамперед монопартійністю. Деякі малочисельні' політичні партії продовжували існувати І в досліджуваний період, однак лише РКП(б) здійснювала реальний контроль над Радами, профспілками, армією, органами держбезпеки. Організаційна побудова К.о-муністичної партії відзначалася найвищим ступенем централізації: хоча керівні комітети парторганізацій у національних республіках і називалися центральними, на ділі вони користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР. Через перелічені та подібні до них риси свого політичного становища радянські республіки мало чим відрізнялися від автономних республік усередині Російської Федерації. Попри все це найвища влада повсякчас офіційно наголошувала на незалежному статусі радянських республік. Вони іменувалися державами. 28 грудня 1920 р. представники РСФРР В. І. Ленін і Г. В. Чичерін і представник УСРР X. Г. Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Росією та Україною. В преамбулі підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності згуртувати свої сили з метою оборони і в інтересах господарського будівництва. Як указувалося в ст. 2 договору, з факту колишньої належності України Російській імперії для УСРР не випливає будь-яких зобов'язань стосовно кого б то не було. Для практичного здійснення проголошених спільних завдань уряди РСФРР і УСРР об'єднали сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу. За договором, об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНКУСРР своїх уповноважених. У день підписання договір був ратифікований VIII Всеросійським з'їздом Рад.
Суперечність між конституційне проголошуваною незалежністю радянських республік і їхнім фактичним статусом тогочасні політики й дослідники небільшовицького напряму пояснювали, як правило, з позицій національних інтересів. Так, представники українського національного руху звинувачували російських більшовиків у намаганні «склеїти» царську імперію, що розвалилася, і знову підпорядкувати Україну Москві. Це твердження було слушним: хоча більшовики й царизм стояли на протилежних позиціях, саме виникнення радянської державності як суто класової (тобто спрямованої проти панівних класів і всередині країни, й на міжнародній арені) автоматично ставило її поза межами категорії «національні інтереси». Партія більшовиків уважала: будь-які національні проблеми розв'яжуться самі собою із забезпеченням перемоги світової революції. Характерним прикладом мислення гаслами типу «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» був текст Конституції Радянської України, затверджений у березні 1919 р. III з'їздом Рад УСРР. «Рішуче пориваючи з минулим,— наголошувалося в ньому,— прагнучи знищити разом з поділом суспільства на класи також національний гніт і національний розбрат, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення; разом з тим, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою цілковиту солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в найтісніше співробітництво в галузі комуністичного будівництва».
Проте реальна міжнародна обстановка, повторимо, не підтверджувала ейфоричних сподівань на світову революцію. Тож доводилося, не гаючи часу на її очікування, налагоджувати співжиття із сусідами по континенту. Проблемою першорядної ваги стало питання про дипломатичне визнання радянських республік, перш за все великими державами. У жовтні 1921 р. уряд Радянської Росії звернувся до урядів Великобританії, Франції, США, Італії та Японії з пропозицією скликати міжнародну конференцію для роз- гляду проблеми боргів і позик. Ці держави тоді ухилилися від відповіді, проте на початку 1922 р. було оголошено про ухвалене в Каннах рішення Верховної ради Антанти скликати в Генуї конференцію з участю Радянської Росії та Німеччини для врегулювання економічних і фінансових проблем. Оскільки інші радянські республіки на конференцію не запрошувалися, вони доручили делегації РСФРР від їхнього імені укладати й підписувати міжнародні договори та угоди.
Генуезька конференція закінчилася безрезультатно, Скориставшись із суперечностей між великими державами, радянська делегація під час роботи конференції 16 квітня 1922 р. уклала в містечку Рапалло (поблизу Генуї) рівноправний договір між РСФРР і Німеччиною. Між ними відновлювалися дипломатичні відносини.
Під час війни з Польщею радянське партійне- державне керівництво відмовилося зупинити Червону армію на «лінії Керзона», яка могла б стати в такому випадку західним кордоном країни. У зверненні ВЦВК до робітників, селян і солдатів Польщі від 7 травня 1920 р. проголошувалося: розгромивши панів, радянська влада надасть польському народові право самому вирішувати, чи зберегти у себе сучасний порядок, чи взяти землю й фабрики у власні руки. Однак польський народ доклав усіх зусиль, аби уникнути перспективи обирати собі спосіб життя в умовах окупації, й Червона армія зазнала поразки.
Підпорядкування радянської зовнішньої політики ефе- мерним цілям світової революції тяжко позначилося на інтересах українського народу. В попередній лекції вже згадувалося, що на початку жовтня 1920р. у Ризі був укладений договір про перемир'я між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого. Сторони визнали державним кордоном лінію фактичного розмежування до початку радянеько-польської війни. Територіальне питання, нагадаємо, врегульовувалося так, що за Польщею залишався контроль над анексованими нею українськими землями по Збруч і Горинь. Мирний договір, укладений у Ризі 18 березня 1921 р., тільки підтвердив попередні домовленості. Не претендуючи на українські землі по'той бік Збруча, радянські Росія та Україна разом із тим не визнали їхньої належності Польській державі. Це не було, однак, дипломатичним досягненням, адже питання про Східну Галичину залишалося нерозв'язаним на міжнародному рівні.
Після розпаду Австро-Угорщини всі народи, котрі входили до її складу, проголосили суверенітет й утворили національні держави. З-поміж них український народ був єдиним, чия державність не збереглася, бо Західноукраїнську Народну Республіку поглинула Польща. Попри своє приязне ставлення до відновленої Польської держави, країни Антанти .не наважилися схвалити цей акт брутального свавільства. 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала: доля Східної Галичини має бути розв'язана самим її населенням. У Версальському мирному договорі, підписаному. через три дні після цієї заяви, вказувалося, що нова Польща повинна утворюватися в межах етнографічних польських земель. У Севрському мирному договорі (сер-пень 1920 р.) Східна Галичина також розглядалася як окрема міжнародна територія. Однак навесні 1923 р. під тиском тісно пов'язаної з Польщею Франції та виходячи з реалій, зафіксованих Ризьким договором 1921 р., Рада послів Антанти перестала заперечувати анексію Польщею Східної Галичини. 12 березня уряд УСРР, а 13 березня — уряд РСФРР звернулися до урядів Франції, Англії та Італії з нотами протесту. 17 березня голова Раднаркому УСРР X. Г. Раковський у промові в Харкові наголосив: Радянська Україна підносить свій голос проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців.
Виконуючи поряд із головуванням у Раднаркомі обов'язки наркома закордонних справ УСРР, Раковський розгорнув активну діяльність на міжнародній арені. 14 лютого 1921 р. Ф. Я. Кон і Ю. М. Коцюбинський підписали перший мирний договір незалежної УСРР — із Литвою. Були встановлені дипломатичні відносини УСРР із Латвією та Естонією, розпочалися переговори про укладення торговельних угод з іншими європейськими країнами.
Е. й. Квірінг, який разом із О. Я. Шумським представляв УСРР на мирних переговорах із Польщею, надіслав із Риги доповідну записку в ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У з приводу майбутньої участі українських дипломатів у зовнішньополітичній діяльності Країни Рад. його непокоїло, що за планами Москви інтереси України в інших країнах мали представляти тільки посли Росії. «Таке розв'язання питання, з моєї точки зору,— писав Квірінг,— не відповідатиме ні нашій політиці висування незалежності й суверенітету УСРР, ні тому становищу, яке українське питання займає в міжнародній політиці». Еммануїл йонович уважав за необхідне, щоб УСРР мала самостійні представництва у великих державах—Англії, Франції, США, Німеччині та Італії, а також у країнах, де проживали українці,—Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії.. Записку розглянуло політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1921 р. Організацію запропонованих представництв визнали бажаною. ЦК РКП(б) теж. не заперечував. Відтоді в усіх випадках, коли Російська Федерація добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його прагнули поширити й на інші радянські республіки, передусім на УСРР. У цьому не останню роль відіграв суб'єктивний фактор: Раковський надавав дуже великого значення дипломатичній активності України та використовував увесь свій вплив у Москві й за кордоном, аби всіляко сприяти їй.
На початку січня 1922 р. делегація УСРР на чолі із заступником голови Раднаркому, командуючим збройними силами України та Криму М. В. Фрунзе уклала в Анкарі договір про дружбу й братерство з Туреччиною. В листопаді того ж року в Берліні була підписана угода про поширення дії російсько-німецького договору на Україну таІнші радянські республіки. Наприкінці 1922 — на початку 1923 р. представники України, Росії та Грузії в складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, де розглядалося питання про чорноморські протоки. Чинячи тиск на Туреччину, Великобританія домоглася несприятливого для радянських республік рішення про відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав. Радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конвенцію.
Отже, на початку 20-х років, коли розвиток міжнародної обстановки довів марність будь-яких сподівань на світову революцію, уряд В. І. Леніна зробив усе можливе для забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов для від- будови господарства. Очолюваний X. Г. Раковським Раднарком України вніс істотний вклад у налагодження економічних і культурних зв'язків Радянської країни з іншими державами. Однак на перешкоді дипломатичному визнанню радянських республік Західною Європою стояла неврегульованість фінансових питань, і найбільше — проблема довоєнних і воєнних боргів.
Переходимо до питання про внутрішнє становище республіки на початку 20-х років.
Воєнні дії, які точилися на території України майже безперервно протягом семи років, і воєнно-комуністична політика завдали величезної шкоди народному господарству республіки. Про занепад її промисловості йшлося в попередніх лекціях, тож зараз немає сенсу детально повторюватись. Скажемо лише, що загальні збитки народного господарства УСРР досягали 10 млрд золотих карбованців, розруха вразила велику машинну індустрію, залізорудну й вуглевидобувну промисловість, металургію, обсяг про- дукції якої на кінець громадянської війни становив близько 5 % довоєнної (із 57 доменних печей у 1921 р. діяла тільки одна—на Петровському заводі в Єнакієвому). В 1913 р. на Україні виплавили 187 млн пудів чавуну (майже три чверті загальноросійського виробництва), а в 1920 р.— лише 900 тис. пудів. Того ж року виробництво сталі становило 1,7%, прокату— 1,8, видобуток вугілля в Донбасі—22% довоєнного рівня. Занепав залізничний, річковий, морський транспорт. За роки запеклих битв було виведено з ладу третину залізничних колій і майже дві третини залізничних мостів. Тікаючи з чорноморських портів, французькі окупанти й білогвардійці захопили з собою всі пароплави.
В стані глибокого занепаду перебували провідні галу-зі легкої та харчової промисловості України. Як приклад розглянемо становище в цукровиробній галузі, котра в довоєнні роки давала понад 80 % цукру в усій країні. В 1920 р. із 192 заводів, що в 1914—1915 рр. виробляли 85 млн пудів цукру, діяли тільки 76 із загальним обсягом продукції близько 4 млн пудів (4,8 % зазначеного рівня)} 13 заводів лежали в руїнах, п'ять за Ризьким миром відійшли до Польщі. Чимало непошкоджених підприємств було законсервовано через занепад цукробурякового виробництва республіки, спричинений загальною кризою сільського господарства й бурякосіяння зокрема. До революції цукроварні й сировинні плантації перебували в руках великих землевласників. Зруйнувавши поміщицьке зем< леволодіння, революція тим самим ліквідувала й сировинну базу цукрової промисловості. В 1920 р. посівні площі солодких коренів порівняно з 1914 р. скоротилися більш як у чотири рази, а врожайність — у два рази. Криза галузі тривала й після громадянської війни: під час виробничої кампанії 1921—1922 рр. виробіток цукру на Україні ледве досяг 2,3 млн пудів.
Робітничий клас України ще ніколи не зазнавав голодування в таких масштабах. До того ж епідемії висипного тифу та інших хвороб — постійні супутники недоїдання — укладали десятки тисяч людей у могилу. Рятуючись від голоду, маса робітників покидала міста й ішла в села.
Правляча партія мала план відбудови промисловості й транспорту. Ще в лютому 1920 р., після остаточного розгрому денікінських військ, В. І. Ленін дав директиву утворити Державну комісію з електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Під електрифікацією розумілася технічна реконструкція народного господарства, тобто індустріалізація, що мала спиратися на технічно найпрогресивнішу тоді енергетичну основу — електрику. Вже в грудні 1920 р. VIII Всеросійський з'їзд Рад розглянув і затвердив перший перспективний план відбудови й розвитку народного господарства.
Великого значення в цьому плані надавалося електроенергетиці. Передбачалося спорудити ЗО теплових і гідроелектростанцій, кожна з яких задовольняла б потреби великого промислового вузла чи району. В Південному економічному районі (Україна та частина прилеглої їе-риторії РСФРР) мали стати до ладу потужності на 560 тис. кВт. Найбільшими були масштаби будівництва в районі, який включав Донбас. Тут відновлювалися та об'єднувалися в суцільну мережу 24 електростанції металургійних заводів і шахт; планувалося розгорнути зведення нових державних районних електростанцій (ДРЕС) у Штерівці, Лиси" чанську, Білій Калитві, Гришиному, а також Дніпровської ГЕС біля Олександрійська потужністю 200 тис. кВт з можливим розширенням уперспективі до 560 тис. кВт. На базі електроенергії Дніпрогесу мали працювати нові заводи: один—із виробництва якісних сталей і кіль-' ка—з виробництва алюмінію. В металургійній промисловості за планом ГОЕЛРО намічалося насамперед відбудування й розширення великих заводів на Україні з числа' тих, які мали перспективу розвитку, в гірничодобувній промисловості Донбасу—десятикратне (порівняно з
1920 р.) зростання видобутку вугілля. У зв'язку з цим накреслювалися заходи щодо технічного переустаткування підприємств, будівництва нових робітничих селищ, підготовки кадрів робітників і спеціалістів. У галузі машинобудування треба було забезпечити першочерговий випуск машин для паливної та металургійної промисловості, транспорту й сільського господарства.
Розглянувши план ГОЕЛРО, V Всеукраїнський з'їзд Рад (лютий — березень 1921 р.) схвалив його й доручив урядові республіки узгодити електрифікацію України із загальногосподарським планом. Була створена Комісія з електрифікації України (КЕУ), яка розробляла програми електрифікації в галузевому й територіальному масштабах, брала участь у зведенні цих програм у єдиний республіканський план.
Виконання плану ГОЕЛРО, як уважалося, означало б створення матеріально-технічної бази соціалізму. Виконати всю програму будівельних робіт передбачалося за одне чи два десятиріччя. IX Всеросійський з'їзд Рад у грудні
1921 р. трохи конкретизував цей термін: 10—15 років. Неможливість визначити точніші строки пояснювалася невпевненістю стосовно зовнішньополітичних перспектив соціалістичного творення при закладеній авторами плану істотній (не менш ніж на третину) залежності від ресурсів інших країн. До революції індустріалізація фінансувалася за рахунок трьох основних -джерел: прямих і посередніх податків, сплачуваних переважно селянством у державний бюджет; іноземного капіталу у формі державних позик або приватних інвестицій (вкладень); капіталонагромадження в самій промисловості. В нових умовах про внутрішнє капіталонагромадження не могло бути й мови, адже націоналізація підприємств різко послабила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку. Про труднощі із залученням іноземного капіталу ми вже сказали. Нарешті, промисловості не мав змоги допомогти й державний бюджет, оскільки величезна інфляція перетворила податок на аб- страктну величину. В лютому 1921 р. стягнення із заводів і фабрик грошових податків узагалі припинилося. Отже. залишався тільки один канал фінансування індустріалізації: .прод розкладка, тобто примусове вилучення селянської продукції в її натуральній формі. Однак продрозкладка, навпаки, руйнувала виробництво, бо ж селяни почали вирощувати хліб у кількості, достатній для задоволення тільки власних потреб, а міські споживачі сільськогосподар-ської продукції опинилися перед загрозою голоду. Тому в лютому 1920 р. Л. Д. 'Грецький запропонував ЦК РКП(б) замінити розкладку прибутково-прогресивним натуральним податком, щоб створити хліборобам стимул для розширення виробництва. Проте більшовики тоді не наважи- лися на зміну своєї економічної політики, тому що надання селянам можливості вільно розпоряджатися частиною виробленої продукції означало б відродження купівлі-продажу, тобто товарно-грошових відносин, а це суперечило воєнно-комуністичній докрині.
Одразу ж після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями й забороною торгівлі різко зросло. Розкладка виконувалася з величезним напруженням. Навесні 1921 р. розкладку з урожаю попереднього року на Україні було виконано менш ніж на 40%. Державний хлібний фонд у запланованих розмірах утворити не вдалося. 21 квітня-секретар ЦК КП(б)У Ф. Я. Кон повідомляв у Москву, що на всіх зсипних пунктах Наркомпроду УСРР залишається не більш як 6 млн пудів зерна за щомісячної потреби міст, армії та Донбасу мінімум 7 млн пудів. З огляду на тяжке становище з продовольством у Москві, Петрограді та інших промислових центрах ЦК РКП(б)] 8 травня 1921 р. зобов'язав ЦК КЩб)У та Наркомпрод УСРР під персональну відповідальність X. Г. Раковського і наркома продовольства УСРР М. К. Владимирова протягом травня надсилати щоденно в розпорядження Наркомпроду РСФРР не менше 40 ешелонів, переважно з хлібом. Вимоги центру вкрай загострили політичну ситуацію в республіці. Центральному, Комітетові КП(б)У не залишалося нічого іншого, як запропонувати військовому командуванню «надати всілякого сприяння при здійсненні продрозкладки».
Не кращою була ситуація і в промислових центрах самої України. Денний пайок хліба на одну людину скоротився до 100 г, та й видавали його не кожного дня. Поширювався робітничий страйковий рух, найчастіше у формі «італьянок», коли трудівники не покидали свої робочі міс- ця, але значно вповільнювали темп праці. Ці акції рішуче придушувалися владою. Так, на початку червня 1921 р. зазнали репресій робітники Катеринославських залізничних майстерень, котрі були закриті, а всі робітники та служ-Сювці перереєстровані. Той, хто не пройшов перереєстрації, ііиключався з профспілки з позбавленням усіх прав і про-дипольчих карток. Органи держбезпеки здійснили «вилу-'и-пия контрреволюційних елементів», тобто організаторівстрайку. Коли ж страйк із майстерень усе-таки перекинувся на інші підприємства, губвиконком наказав увести на них військові загони з кулеметами. Однак керівництво Харківського військового округу опротестувало цей наказ перед ЦК КП(б)У, вважаючи використання збройних сил для придушення виступів робітників «у корені неправильним».
Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наражалося на збройний опір селянства. Майже по всій території України, насамперед у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях, поширився повстанський рух. Усі верстви села, за винятком наймитсько-бідняцьких, дійшли злагоди у боротьбі з продрозкладкою. Та офіційна пропаганда причину всіх труднощів убачала в «куркульському саботажі» продовольчої політики радянської влади. Селянські повстання оголошувалися «політичним бандитизмом».
Наступ радянської влади на цей «бандитизм» особисто очолювали голова Раднаркому УСРР Г. X. Раковський і його заступник, командуючий збройними силами України та Криму М. В. Фрунзе. В розгромі повстанців активну участь брали червоноармійські формування, керовані героями битв із білогвардійцями В. К. Блюхером, П. Ю. Дибенком, І. Н. Дубовим, Г. І. Котовським, О. Я. Пархоменком та ін, Військам подавали допомогу самодіяльні частини особливого призначення (ЧОП), які складалися з робітників і селян-незаможників. Отже, насувалася нова громадянська війна. Використання регулярної армії в боротьбі проти селянських мас становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під сумнів усі її попередні здобутки.
Господарське становище республіки, як і країни в цілому, ще більше погіршилося у зв'язку з катастрофічною посухою 1921 р. Підірване розкладкою сільське господарство не спромоглося здолати стихійне лихо таких масштабів. У Поволжі, на Північному Кавказі, на Півдні України, тобто в основній хлібовиробній зоні, розпочалися голод, епідемії. Десятки тисяч людей гинули жахливою смертю, сотні тисяч покидали рідні села й ішли шукати порятунку в інших районах. Однак якщо у південних губерніях селяни після жнив деінде не повертали навіть посіяного, то в більшості місцевостей Лівобережжя й особливо Правобережжя України урожай виявився більш-менш нормальним (інша річ, що того року тут було посіяно менше, ніж звичайно). В 1921—1922 рр. на Україні рятувалося від го-лоду близько 439 тис. переселенців і біженців з РСФРР, у тому числі 263,5 тис.—з Поволжя і 175,2 тис.—з Казахстану й Уралу. На імпорт продовольства й насіннєвого матеріалу уряди УСРР та РСФРР витратили основну частину наявних невеликих запасів золота й валюти.
Із санкції політбюро ЦК КП(б)У секретар ЦК КП(б)У Д. 3. Лебідь у листопаді 1921 р. надіслав на місця циркуляр про збирання серед членів партії золота й коштовностей у фонд допомоги голодуючим, а також про розгортання кампанії в пресі та серед трудящих за добровільне здавання державі золотих виробів. Одночасно була дана директива щодо вилучення золота й срібла з усіх місцевих і центральних установ, музеїв, палаців, особняків, ліквідованих монастирів. А в січні 1922 р. Раднарком УСРР порушив питання про вилучення у фонд допомоги голодуючим золота й срібла також із діючих церков і монас- тирів. Фактичну мету цієї кампанії становила максимально можлива експропріація церковного майна.
Велику поміч голодуючі одержали від зарубіжних трудящих. У серпні 1921 р. у Берліні з участю Комінтерну був створений Міжнародний комітет допомоги голодуючим Радянської Росії, який згодом перетворився на постійно діючу організацію — Міжнародну робітничу допомогу (Між-робдоп). Очолила цю організацію член Виконкому Комінтерну Клара Цеткін. Серед засновників і активістів Між-робдопу були А. Варбюс, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, А. Франс, Б. Шоу та інші діячі світової науки та культури. Активну роботу щодо збирання коштів і закупівлі продовольства розгорнув відомий норвезький учений і громадський діяч Ф. Нансен. Незважаючи на всі згадані вище заходи, взимку 1921—1922 рр. становище на Півдні України стало трагічним. Про це свідчили, наприклад, численні випадки людоїдства. Уряд республіки вже вичерпав усі свої продовольчі ресурси, головним чином для підтримки голодуючих Поволжя, а також інших регіонів Росії. Тому в січні 1922 р. X. Г. Раковський уклав угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА) — неурядовою організацією, утвореною в США для подання допомоги європейським країнам, потерпілим від світової війни (відповідна угода цієї організації з Радянською Росією була укладена ще в серпні 1921 р.). В Одеській, Катеринославській, Донецькій губерніях заходи АРА дали змогу вряту-пати життя сотень тисяч людей.
Таким чином, внутрішнє становище Української СРР /їй початку 20-х років було вкрай тяжким. Воєнно- квмуні-і пічна політика призвела до дезорганізації господарськихзв'язків, а в сільському господарстві — й до істотного за- непаду виробництва. Тривалі воєнні дії зруйнували матеріально-технічну базу великої промисловості. Виробничі зв'язки між містом і селом, окремими економічними районами були підірвані. Катастрофічний неврожай 1921 р. довершив справу: Україна опинилася напередодні всеохоп-люючого господарського колапсу. Дедалі очевиднішою ставала потреба змінити економічну політику, що грунтувалася на военно-комуністичній доктрині.
Перехід до нової економічної політики. Припинення воєнних дій не послужило сигналом до змінений економічної політики, заснованої на доктрині воєнного комунізму. / все ж невпинне погіршення господарського, і насамперед продовольчого, становища сигналізувало: політику треба змінювати. Опозиційні партії висували відповідні програми. Наприклад, у декларації фракції меншовиків Полтавської Ради, підготовленій наприкінці грудня 1920р., пропонувалося таке: заготівля продовольства шляхом запровадження прогресивного натурального податку, норми якого мають бути визначені з участю вільно обраних представників місцевого селянства; закупівля потрібного державі продовольчого фонду понад продподаток за договірними цінами- при зустрічному продажу селянам промтоварів; дозвіл роздрібної й оптової торгівлі для всіх бажаючих за цінами попиту й пропозицій; трестування великих промислових підприємств, які лишаються у власності держави, та надання самостійності трестам в їхньому господарюванні; залучення до державних трестів приватного капіталу в усіх випадках, коли це обіцяє поліпшення,- розширення або здешевлення виробництва; передання всіх інших підприємств у власність або в оренду кооперативам чи приватним особам, не виключаючи й колишніх власників.
Отже, запропонована полтавськими меншовиками програма оздоровлення економіки передбачала рішучу відмову від воєнно-комуністичних методів регулювання господарства й повернення до ринкового механізму за умови збереження контролю з боку держави над командними висотами економіки. Важливо наголосити, що у своїх головних рисах ця програма була реалізована правлячою партією, хоч і не відразу. Перехід до нової економічної політики (непу), названої так на відміну від старої, тобто воєнно-комуністичної, відбувався досить болісно й лише під тиском незаперечних реалій внутрішньогосподарського життя. Перелом в економічній політиці розпочався запровадженням натурального продовольчого податку із селянських господарств, який свідчив про відмову від формування державного продовольчого фонду реквізиційним шляхом. 4 лютого 1921 р. В. І. Ленін уперше підкреслив у промові на Московській широкій конференції металістів необхідність перегляду відносин із селянством; 8 лютого в ленінському «Попередньому, чорновому начерку тез відносно селян» були вже сформульовані основні принципи нової продовольчої політики на базі твердого податку, меншого за обсягом, ніж прод розкладка, й покликаного забезпечити вільне розпорядження виробниками надлишками своєї продукції, в тому числі через обмін у місцевому господарському обігу.
Питання введення продподатку широко обговорювалося в пресі напередодні X з'їзду РКП(б). Обговорення розпочалося публікацією (за рекомендацією Леніна) газетою «Правда» 11 лютого 1921 р. статті селянина О. І. Чернова «Погляд на сибірське селянство як на соціальний елемент». Автор аргументував необхідність переходу від прод-розкладки до «процентного відрахування», тобто платежу податкового характеру. Текст постанови про заміну роз- кладки податком опрацьовувала спеціальна комісія ЦК РКП(б). Вона підготувала два проекти постанови, після чого Ленін уніс поправки й доповнення, які торкалися головним чином порядку обміну надлишками, щоб останній «не міг вироджуватися у спекуляцію». Перероблений проект був представлений на затвердження Х з'їздові РКП(б).
На доповідь Леніна з'їзд ухвалив постанову «Про заміну розкладки натуральним податком». Виходячи з рішень з'їзду, надзвичайна сесія 'ВУЦВК. прийняла закон про заміну розкладки податком, а РНК УСРР—декрет про норми й розмір цього податку. Продподаток з урожаю 1921 р. визначався в розмірі 117 млн пудів замість установленої раніше розкладки в 160 млн пудів.
На Україні, однак, економічний вплив нового закону позначився, не відразу, хоч він докорінно змінював основні засади аграрної політики. Це пояснювалося двома основними причинами. По-перше, продподаток мали розпочати стягувати з урожаю 1921 р., попередній же закон щодо продрозкладки з урожаю 1920 р. поки що зберігав чинність (лише обсяг розкладки зменшувався на 20%). При цьому тільки по чотирьох губерніях, які мали найбільший процент виконання продрозкладки, за- боргованість скасовувалася. По-друге, стягування продподатку з урожаю 1921 р. на практиці нерідко здійснювалося методами продроз-иладки. Та попри есе це вже сама заява властей про скасування рекві-зиційного принципу в хлібозаготівлях у поєднанні з дозволом на торгівлю багато важила: перед селянами вперше відкривалася перспектива господарського освоєння одержаної землі.
Серед делегатів Х з'їзду РКП(б) не було таких, хто б відкрито заперечив необхідність відмовитися від конфіс-каційного принципу в державних хлібозаготівлях. Але на< дання селянам можливості використовувати надлишки виробленої ними продукції в місцевому господарському обороті викликало побоювання. «Місцевим господарським оборотом» називали сільську або містечкову базарну торгівлю, однак усі розуміли, що фактично легалізується вся приватна торгівля (до цього часу вона існувала підпільно, головним чином у формі мішечництва). Відповідаючи на з'їзді опонентам, В. І. Ленін наголошував: «Ми можемо в чималій мірі вільний місцевий оборот допустити, не руйнуючи, а зміцнюючи політичну владу пролетаріату. Як це зробити — це справа практики. Моє діло довести вам, що теоретично це мислима річ» '. Ленін справді тоді сподівався, що ринок стабілізується в рамках місцевого господарського обороту, а в загальнодержавному масштабі випаде налагодити обмін промислових виробів на продукти землеробства. Тобто, на його думку, взаємодію дрібнотоварного селянського господарства й націоналізованої промисловості можна було здійснювати на позаринковій основі, шляхом товарообміну, а згодом і безгрошового продуктообміну. Мислився, визнавав згодом Ленін, «якийсь безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціалістичного продуктообміну» 2.Це був типово военнр-комуністичний підхід до організації економіки. Звідси висновок: рішення Х з'їзду РКП(б) можна й треба вважати початком переходу до непу, а не безпосередньо переходом, як увижалося в радянському суспільствознавстві.
\У промові на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 р., що на ній уперше було вжито термін «нова економічна політика», Ленін говорив уже про можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабі всієї країни. Якщо раніше стрімкий спад купівельної спроможності карбованця, перейменованого на «радзнак» («радянський знак»), нікого не бентежив (бо ж очікувалося швидке цілковите відмирання гро-шей), то на цій нараді пролунав заклик відновити правильний грошовий обіг. На порядок денний були поставлені питання створення державної торгівлі (насамперед оптової), регулювання приватної торгівлі через банки, податкові й кредитні установи, оздоровлення на цій основі грошового обігу.
За роки громадянської війни в середовищі господарників укорінилося презирливе ставлення до фінансів, і з цим доводилося тепер боротися. Фінансові органи, які раніше ледь животіли, зміцнювалися кадрами. В квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановитіших господарських працівників України, наркома продовольства М. К. Владимирова. В. І. Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г. Я. Сокольникова, разом із яким М. К. Владимиров очолив роботу щодо подолання дефіциту бюджету та здійснення грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети—червінці. В лютому— березні 1924 р. грошова реформа завершилася блискучим успіхом. Г. І. Петровський із гордістю зазначав: «Наш червінець не тільки всередині країни цілком сталий, а й одержує перемогу над англійською і американською валютою на міжнародному ринку, на ринках Чікаго, Нью-Йорка і Лондона».
Обернення правлячої партії — всупереч своїй же програмі — обличчям до товарно-грошових, відносин, легалізація приватної торгівлі, зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З'явилася так звана нова буржуазія—орендатори, маклери, комісіонери, торговці-оптовики, промисловці, їх називали людьми непу, непмана-ми. Діяльність непманів допомагала найшвидшому подоланню хаосу й розрухи в господарстві. Однак з-поміж більшовиків, і в тому числі в найвищому керівництві РКП(б), було чимало людей, які вважали неп необгрунтованим збоченням від революційних завоювань і поступкою капіталістам. Вони не розуміли, що політика воєнного комунізму поставила країну над прірвою, й до певного часу лише безмежний авторитет Леніна стримував їхню опозицію.
Тепер уже не можна твердити, як це робилося ще донедавна, що від воєнно-комуністичної ідеології більшовики відмовилися в тому ж 1921 р., коли вони поклали край воєнно-комуністичній практиці. Як і більшість членів очолюваної ним партії, В. .1. Ленін дуже болісно зживав воєнно- комуністичяі передсуди, і в 1921—1922 рр. уважав, що нова економічна політика є вимушеним і тимчасовим відступом від можливого за інших обставин («при певному ступені культури і при певній іісзруйнованості наших фабрик») «безпосереднього» — тобто без використання товарно-грошових відносин — будівництва соціалізму. Колина IX Всеросійському з'їзді Рад (грудень 1921 р.) постало питання про тривалість непу, В. І. Ленін повторив вислів заступника наркома землеробства Н. Осинського (В. В. Оболенського): «Всерйоз і надовго», однак далі сказав так: «...цю політику ми проводимо всерйоз і надовго, але, звичайно, як правильно вже відзначено, не назавжди. Вона викликана нашим станом злиднів та розорення і величезним ослабленням нашої великої промисловості»3. Переконаність у несумісності непу з суспільством побудованого соціалізму ілюструється також заключним реченням останнього в житті вождя більшовиків публічного виступу 20 листопада 1922 р.: «З Росії непівської буде Росія соціалістична». Ленін неодноразово підкреслював: доки існуватимуть підприємці, доти існуватиме й загроза соціалізмові. Найбільшою загрозою тоді вважалася економічна змичка непманів із дрібнотоварним укладом, за яким стояли десятки мільйонів селян, кустарів, ремісників. Робітничий клас у націоналізованій промисловості повинен був навчитися господарювати й налагодити власну змичку з селянством. «Хто кого?»—так загострено й навіть агресивно формулював Ленін питання, не роблячи таємниці з того, що це — питання про владу, котра цікавила більшовиків понад усе.
Цілком зрозуміло, що після березня 1921 р. у господарській політиці РК,П(б) склалася нова система пріоритетів. Інтереси сільського господарства виходили в ній на перший план. Від планів негайно розпочати широким фронтом програму електрифікації країни довелося відмовлятися. Переконуючи партію, робітників у необхідності такого відступу, Ленін запевняв: відступ цей короткочасний і незабаром зміниться прискореними темпами промислового розвитку. А тим часом треба було реорганізувати на засадах непу управління націоналізованою промисловістю й. поступитися значною частиною одержавлених до цього підприємств. Стратегія реалізації цих завдань була розроблена у прийнятому 9 серпня 1921 р. «Наказі. Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики». Передбачалося зосередити в руках держави управління великими підприємствами та передати в оренду дрібні, здійснити заходи щодо охорони інтересів і прав трудящих в орендних і концесійних (орендованих іноземцями) підприємствах, залучити профспілки та широкі маси робіт- ників до управління виробництвом. На Україні в оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям) і приватним особам, не виключаючи й колишніх власників, було здано 5,2 тис. підприємств — більш ніж половину всієї кількості.
Під час громадянської війни націоналізовані підприємства цілком підпорядковувалися галузевим головним комі-тетам (главкам) Вищої Ради народного господарства ^(ВРНГ), а на Україні—відповідно Української Ради народного господарства (УРНГ). Ніякої самостійності ці підприємства не мали: не продавали, а здавали свою продукцію главкам на основі замовлень, не купували, а одержували за нарядами сировину й матеріали. В умовах же непу Главки скасовувалися, а підприємства об'єднувалися в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання госпрозрахунок грунтувався на самоокупності трестів, під якою розумілося не тільки досягнення беззбитковості виробництва, а й одержання додаткового продукту — прибутку. Прибуток від націоналізованої промисловості мав використовуватися для розширення виробництва, фінансування державних витрат, поліпшення добробуту трудящих.
На Україні трести почали організовуватися з осені 1921 р. Більшість великих шахт, де на початок 1923 р. працювало близько 94 тис. робітників, об'єднав трест «Донву-гілля», 15 металургійних заводів (частина яких була законсервована) і ряд шахт — трест «Південсталь»; залізорудну промисловість об'єднував Південнорудний трест, хі- мічну — «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобензол», харчо" ву — «Цукротрест», «Олійтрест», «Бахсіль» тощо. Загалом на діючих промислових підприємствах, охоплених трестами, налічувалося майже 220 тис. робітників.
З утворенням трестів за УРНГ лишилося загальне керівництво державною промисловістю України. Водночас формувався ринок засобів виробництва на основі новоутворених синдикатів (організацій по закупівлі сировини, плануванню торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів), оптових ярмарків і товарних бірж.
Масштаби й рішучість перебудови народного господарства в ті роки просто вражають уяву нашого сучасника. Перехід від обов'язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудармії) до системи вільного найму робочої сили, від розподілу за картками — до ринкової торгівлі, від інфляційного «радзнаку» (паперового карбованця) — до обмінюваного на інші валюти червінця, від безгрошових нарядів-замовлень — до стимулювання випуску необхідної суспільству продукції економічними засобами, а також децентралізація управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, організація кредит-по-фінансової системи й оптової торгівлі засобами виробництва,—все це було розпочато, а частково й завершено а перші два роки нової економічної політики. І було все це прямим результатом діяльності Леніна. Переконавшись, що комуністичні засоби й методи організації економічного життя, застосовувані в роки громадянської війни, не спрацьовують, Ленін доклав величезних зусиль, щоб якнай- швидше позбутися їх. хоча, як ми вже зазначали, йому було надзвичайно важко прийти до рішень, які суперечили всій його попередній діяльності.
Чи спромігся Ленін остаточно відмовитися від воєнно-комуністичних уявлень про соціалізм? Прямих документальних підтверджень цього не існує, однак останні листи і статті смертельно хворого вождя більшовицької партії свідчать про істотну зміну його поглядів на шляхи просування до соціалізму, а також і на сам соціалізм. Новий підхід до кооперації, викладений у ленінському політичному заповіті, дає підставу стверджувати: Ленін дійшов висновку про сумісність товарно-грошових відносин і ринку з побудованим соціалізмом. Зупинимося на цьому питанні детальніше.
Колективне виробництво в середовищі дрібних товаровиробників (селян, кустарів, .ремісників) здатне утворюватися у двох формах — колгоспній і кооперативній. Колгосп виникає шляхом колективізації, тобто відчуження засобів виробництва. Це відчуження може бути повним, і тоді утворюється комуна, або частковим, коли утворюються артіль чи товариство спільного обробітку землі. Трудо.вий процес у колгоспі, а також його економічні стосунки з державою можуть відбуватися без опосередкування їх товарно-грошовими відносинами. Кооператив же виникає без відчуження засобів виробництва; товаровиробник у кооперативі залишається господарем і продовжує працювати самостійно. Ефект колективної праці в невиробничій сфері виявляється, наприклад, при спільній закупівлі сировини й матеріалів або спільному продажу готової продукції. Інакше кажучи, кооператив здатний існувати тільки за наявності товарно-грошових відносин.
Ясна річ: доки торгівля й ринок ототожнювалися з капіталізмом, кооперативна форма власності не могла розглядатися як соціалістична. Тож в усіх своїх працях (крім останніх) Ленін відносив кооперацію до капіталістичних форм господарства. Закликаючи до підтримки .кооперативного будівництва, він пояснював це тим, що кооперативи полегшать перехід селянства до соціалізму. «Політика кооперативна, в разі успіху,— зазначалося в ленінській праці «Про продовольчий податок»,—дасть нам піднесення дрібного господарства і полегшення його переходу, в невизна-чений строк, до великого виробництва на началах добро-вільного об'єднання» 4. Отже, занотуємо собі: Ленін убачав у кооперуванні передумову об'єднання, тобто колективізації, виробництва, причому «в невизначений строк». Останній вираз аж ніяк не випадковий: уже в 1920 р. Ленін переконався, що колгоспи прийнятні тільки для бідняцьких верств селянства. А тому, називаючи строк виконання плану ГОЕЛРО — одне або два десятиріччя, залежно від зовнішньополітичних умов соціалістичного будівництва в Радянській країні,— він навіть приблизно не визначав терміну перетворень у сільському господарстві: «Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий і в найближчий час іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться» 5. В концепції соціалістичного будівництва, грунтованій на воєнно-комуністичних засадах, сільська перспектива була глухим кутом.
Закликаючи після переходу до непу вчитися торгувати, щоб налагодити ринкову «змичку» із селянством, Ленін не робив таємниці з того, що кінцевою метою залишається побудова комунізму. «Змичку» із\ селянами-власниками він уважав тимчасовою і ставив за мету в майбутньому змінити їхню соціальну природу шляхом колективізації, «змичка» ж селян із непманами, котра була б неминучою, якби партія не врегулювала ринок, являла, на його думку, смертельну небезпеку для політичного режиму.
Вражений хворобою, Ленін у січні 1923 р. продиктував статтю «Про кооперацію», яка перекреслювала немало його попередніх ідей. По суті, ця стаття ревізувала самі під- валини викладеного в партійній програмі вчення про комунізм. Спираючись на досвід непу, вождь більшовиків уперше заявив: саме в кооперації знайдено ту міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави, яка раніше була каменем спотикання. «Камінь спотикання» пропонувалося обминути шляхом розвитку кооперативної форми власності. Формувалася основоположна теза: лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму. Тут же Ленін робив побіжну ремарку: «Ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм». Заява про те, що су- спільна власність на засоби виробництва (інакше кажучи, контрольовані державною партією «командні висоти» еко-номіки) в поєднанні з «ладом цивілізованих кооператорів» утворюють соціалізм, була замаскованим, але безсумнівним відходом від комуністичної доктрини, адже кооперування, на відміну від колективізації, не знищувало на селі власника. Звідси випливав висновок колосальної політичної ваги: замість того, щоб колективізувати селянина-власника, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Розв'язувалася ситуація із селянином, яку комуністична доктрина розв'язати була нездатною: всі ж бо розуміли, що власники не дадуть добровільної згоди на колективізацію. Диктуючи стенографістці, Ленін попросив її підкреслити це: кооперація робить перехід до нових порядків «якнайбільш простим, легким і доступним для селянина» 6.
Селянин-власник і комунізм були несумісними явищами. Можна вважати, що допуском кооперованого селянина- власника в економічну систему, яку мала побудувати партія більшовиків, Ленін у 1923 р. відмовлявся від комуністичної доктрини, подібно до того, як він у 1921 р. відмовився від комуністичної практики. Пропонований шлях не вимагав революційного насильства, бо селяни охоче співробітничали з державою в кооперативному будівництві. Ленін не наважувався прогнозувати завершення колективізації (згадаємо: «в невизначений строк»), зате був переконаний, що створення кооперативного ладу триватиме не більше одного або двох десятиріч, тобто в межах виконання плану ГОЕЛРО 7.
Ми вже не дізнаємося, яким мав стати радянський кооперативний соціалізм. Висунута вождем державної партії ідея становила альтернативу комуністичній доктрині. Але партія проігнорувала політичний заповіт свого засновника і вождя.
Вище ми зробили спробу реконструювати хід думок Леніна за текстом його статті «Про кооперацію», розкрити глибинний зміст фрази:' «...ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм». А чи зрозуміли Леніна найближчі соратники, ті люди, які замінили його біля керма державного корабля? Напевне можна сказати:
не зрозуміли. Тільки М. І. Бухарін здогадувався: після грудня 1922 р. в уявленнях В. І. Леніна щодо перспектив соціалістичного будівництва сталися глибокі зміни. На зборах активу Московської партійної організації у квітні 1925 р. Бухарін заявив: «Нам здається, що коли ми переходили до нової економічної політики, у тов. Леніна був при вирішенні цієї проблеми один стратегічний план, а коли він писав свою статтю про кооперацію, тобто залишав нам останній заповіт, у розумінні основ економічної політики, у нього був інший стратегічний план. Ці обидва плани не є абсолютна протилежність, вони, звісно, зв'язані одинІЗ/.ОДНИМ». Отже, Бухарін, хоч і належав до найвидатніших теоретиків більшовицької партії, спромігся лише підмітити якісь зміни в ленінських поглядах на соціалізм, однак не розгледів головного: в 1921— 19Ї2 рр. Ленін проводив у життя нову економічну політику, розцінюючи її як політику перехідного періоді/, а в 1923 р. поставив знак рівності між непом, тобто політикою, яка грунтувалася на визнанні ринку, й соціалізмом.
А партія, як і раніше, була переконана, що неп є вимушеним відступом від «безпосереднього соціалістичного будівництва», під яким розумілося створення суспільства в дусі ідей, закладених у партійній програмі, тобто суспільства воєнного комунізму. Чимало більшовиків узагалі не замислювалося над державною доцільністю непу, навіть як тимчасової політики. Хто свідомо, а хто й інстинктивно, вони прагнули негайно повернути назад, до воєнного комунізму, в умовах котрого почували себе впевненіше. Опозиція запровадженню непу виявлялася від самого початку його проголошення.
З огляду на все сказане не дивно, що гальмування непу почало відчуватися вже в 1923 р., коли В. І. Ленін через хворобу відійшов від політичного життя. Курс партійно-державного керівництва у відсутність головного конструктора непу повсякчас збивався на воєнно-комуністичні ма- нівці. Л в 1928—1929 рр. генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. В. Сталін та його однодумці придушили опір групи М. І. Бухаріна, яка боронила принципи непу, й поновили в повному обсязі економічну політику, грунтовану на доктрині воєнного комунізму.
Коли деякі науковці та публіцисти намагаються приписати В. І. Леніну авторство побудованого в нашій країні «соціалізму» (посилаючись при цьому на програму РКП (б) 1919 р.), коли вони заявляють про відсутність будь-яких принципових відмінностей між ленінізмом і сталінізмом,— варто згадати попередження засновника більшовицьк/ї партії, зроблене ним у 1921 р., тобто ще до теоретичного осмислення уроків непу. Як уже вказувалося, Ленін тоді добре бачив, що серед керівних і рядових членів партії, а також некваліфікованих безпартійних робітників є люди, яким воєнно-комуністична практика припадала до душі. Одних вона приваблювала заниженою планкою відповідності керівним посадам, других — оманливою простотою й ефективністю адміністративно-наказового стилю, третіх— :і;ігальною зрівнялівкою тощо. Відчуваючи цю ностальгію по воєнному комунізму, Ленін із великою тривогою засте-(я'гав: «Така політика була б дурістю і самогубством тієї и;і])тії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху»8. Союзний договір 1922 р. Заходи щодо об'єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, здійснені на основі декрету ЦВЗК РСФРР від 1 червня 1919 р., привели до фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави. Було визнано доцільним залишити за національними республіками статус незалежних держав. Поглинення республіканських наркоматів не знайшло відповідного оформлення на конституційному рівні. Отже, за актом від 1 червня 1919 р. утворювалася не єдина держава, а тільки воєнно-політичний союз незалежних держав.
Причини того, що політичне керівництво РКП(б) утрималося від юридичного оформлення єдиної держави в умовах громадянської війни, й досі не зовсім зрозумілі. Хоча така спроба й була зроблена. Влітку 1919 р. при ЦВК РСФРР під головуванням Л. Б. Каменева утворилася комісія в складі секретаря ЦК РКП(б) М. М. Крестинського, голови Раднаркому УСРР X. Г. Раковського й наркома юстиції РСФРР Д. І. Курського, завданням якої якраз і було утворення єдиної держави. Всі її члени, за винятком Раковського, схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР. Це означало б «автономізацію», тобто поглинення України та інших республік Російською Федерацією. Свою роботу комісія до кінця не довела, а тому будь-яких висновків не зробила. Прагнучи відвернути «автономізацію», Раков-ський запропонував тоді утворити Федеративну Раду Республік як верховний орган державного управління. Як перший крок на шляху до цієї нової федерації (а вона мис-лилася як «всесвітня») він пропонував увести до складу Всеросійського ЦВК представників усіх інших радянських республік. Ця пропозиція пізніше була реалізована: 2 березня 1921, р. V Всеукраїнський з'їзд Рад доручив ВУЦВК негайно приступити у погодженні з ВЦВК до конкретизації й розвитку тих пунктів згадуваного вище договору між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р., котрі регламентували відносини між законодавчими органами обох республік. Україна послала своїх представників до ВЦВК і Раднаркому РСФРР. Такі ж договори Російська Федерація уклала з іншими республіками. Вони теж вирядили до Москви своїх представників. Так виникла договірна федерація формально незалежних радянських держав. Всеросійський ЦВК., куди республіки делегували своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого входили об'єднані наркомати, стали загальнофедеративними органами. Однак у договорах РСФРР з іншими республіками нечітко фіксувалися права та обов'язки всіх ланок управління. Залишалися невизначеними права Ради Праці та Оборони. Межі компетенції загальнодержавних і республіканських органів не мали юридичного оформлення. Апаратні працівники російських органів у поточній роботі не зважали на юридичне незалежний статус республік.
Зносини працівників центральних органів безпосередньо з губерніями або трестами України не тільки підривали значення республіканських органів влади у Харкові, а й негативно позначалися на ефективності управління народним господарством. Як приклад згадаємо широко відомий факт прийняття першого в історії соціалістичного зобов'язання українських металургів. 7 листопада 1921 р. директор «Півден-сталі» І. І. Межлаук зустрівся з В. І. Леніним і від імені робітників і спеціалістів написав на бланку ліквідованого революцією Російсько-Бельгійського металургійного товариства так званий «комуністичний вексель»: зобов'язання поставити країні в 1922 р. 10 млн пудів чорного металу. Зі свого боку, голова Раднаркому РСФРР зобов'язувався надати трестові необхідну дотацію з державного бюджету. Зобов'язання металурги виконали. Як тогочасна преса, так і сучасні історики багато писали про цей трудовий подвиг, однак поза їхнього увагою залишилися фінансові наслідки «комуністичного векселя» для української економіки. Справа в тому, що Україна не мала права випускати гроші (емісійного права), а збиткові галузі важкої індустрії фінансувалися за рахунок паперово-грошової емісії. Отже, фінансова залежність республіки від центрального уряду була цілковитою. А Межлаук випросив дотацію в 25 млрд крб., навіть не повідомивши про це Раднарком УСРР й Українську Раду народного господарства. Він одержав гроші фактично за рахунок інших підприємств, бо всій українській промисловості було асигновано тоді тільки 40 млрд крб. Обурений голова УРНГ В. Я. Чубар порушив питання про узгодження взаємовідносин із ВРНГ на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Політбюро солідаризувалося а ним, але кому було скаржитися?
Певна річ, відсутність попередніх домовленостей стосовно сфери компетенції загальнофедеративних і республіканських органів підривала суверенітет національних республік. У цьому ж напрямі діяли однопартійна, по суті, структура державної організації суспільства (дрібні партії, яким ще дозволялося існувати, не мали реальних можливостей для політичної діяльності), а також безмежно зацентралі- аована побудова правлячої партії, за якою республіканські парторганізації прирівнювалися за своїми правами до обласних. Управлінський апарат, успадкований в основному ще від дореволюційних часів, функціонував, як і в «єдиній і неподільній» Російській імперії.
За таких умов недооцінка інтересів національних республік з боку працівників центрального апарату була практично неминучою. Однак списувати її на шовінізм росій-ських більшовиків було б неправильно, адже з- поміж най-впливовіших прихильників централізаторської, тобто об'єктивно шовіністичної, лінії було чимало якраз неросіян:
Ф. Е. Дзержинський, Д. 3. Мануїльський, Г. К- Орджонікі-дзе, Й. В. Сталін. Нарком у справах національностей в уряді РСФРР Сталін на X з'їзді РКП(б) відверто заявив:
.Російська Федерація є «живим утіленням» майбутнього державного союзу радянських республік, йому гостро заперечив член ЦК КП(б)У В. П. Затонський: «Нам необ- хідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно „російську", тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська».
З ініціативи Раковського, якого дуже непокоїло «випа- ровування» суверенітету України в процесі поточного управління, політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. розглянуло питання про взаємовідносини РСФРР і УСРР. Була висловлена пропозиція скликати комісію з членів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У для остаточної розробки взаємовідносин республік. Майже одночасно аналогічні рішення прийняв ЦК Компартії Білорусії. В липні подібна пропозиція надійшла від закавказьких республік. Політ- • бюро ЦК РКП(б) 10 серпня визнало за доцільне утворити комісію для підготовки на черговий пленум ЦК проекту вдосконалення федеративних відносин у країні. Днем пізніше оргбюро ЦК РКП(б) затвердило персональний склад комісії: В. В. Куйбишев (голова), Г. К. Орджонікі-дзе, X. Г. Раковський, Г. Я. Сокольников, Й. В. Сталін, а також представники від національних республік (Україну представляв Г. І. Петровський). Всі включені в комісію члени ЦК РКП(б), за винятком Раковського, були прибічниками ідеї «автономізації» республік. Про це подбав Сталін, який відповідав за роботу оргбюро ЦК РКП(б).
При розробці основного документа комісії ініціативу взяв/іна себе знов-таки Сталін. Його проект «Про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономних. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. Таким чином, ініціатива Раковського призвела до зовсім протилежного результату.
Через хворобу В. І. Ленін не брав участі в роботі комісії. Після поліпшення стану здоров'я він почав зустрічатися в Горках із партійними й державними діячами. Однак Сталін у бесідах з ним не порушував принципового питанняпро союз. Тоді за вказівкою Леніна помічник генерального секретаря ЦК передав у Горки 25 вересня сталінський проект, матеріали його обговорення в ЦК компартій республік і протоколи засідань комісії оргбюро ЦК РКП(б) від 23 і 24 вересня, яка більшістю голосів схвалила ідею «автономізації». Ознайомившись з усіма документами, Ленін 26 вересня написав листа Л. Б. Каменеву для пере-дання членам політбюро ЦК РКП(б). У листі проект Сталіна відкидався, натомі&ть обґрунтовувалася цілком нова форма державного союзу радянських республік. Пропонувалося, щоб Російська Д Закавказька федерації разом із Україною та Білорусієїсв утворили новий союз, нову федерацію. Чи мав реальні перспективи запропонований Леніним принцип утворенню єдиної багатонаціональної держави? Все залежало від персональних якостей політичного керівництва правлячої п артії, сама Ж її побудова як інструмента влади не гарантувала збереження суверенітету республік. Поки на чолі її залишався Ленін, на передній план виступали перевлги централізму, а за його відсутності неминуче повинної були виявитися недоліки.
Жовтневий (1922 р.) плен-ум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, запропоновану Леніним. Однак тенденція будувати державу за зразком побуло ви'правлячої партії повною мірою визнач чилася вже лід час роботи утвореної цим пленумом конституційної комісії у складі й. В. Сталіна, М. І. Калініна, Л. Б. Каменева, Г. Л. Пятакова, X. Г. Раковсьзсого і Г. В. Чичеріна, а також представників від ЦК компартій незал ежних радянських республік.- Ця комісія мала виробити конституційні з асади єдиної держави. Вона висловилася за утворення наркоматів трьом типів — злитих, об'єднаних та автономних. Злиті наркомати з «безроздільною владою» (їх було п'яті.) повинні були діяти на всій території Радянського Союзу, не зважаючи па республіканські кордони. Таки м же статусом передбачалося наділити Державне політичне управління (ДПУ), Держбанк і Верховний суд. П'ять об'єднаних наркоматів - відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській ко-легії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали всього шість другорядних наркоматів: юстиції,'внутрішніх справ, землеробства, освіт-и, охорони здоров'я й соцзабезпечення. Отже, для мирних умов пропо кувалася така схема державного управління, яка набагато більше обмежувала права республік, аніж рішення про об'єднання найважливіших- наркоматів, прийняті під "ас громадянської війни. Попри всю протидію хворого вождя партії, комісія проштовхувала великодержавниі;ьг~іий принцип «автономізації» незалежних республік.
До жовтня 1922 р. питання про утворення єдиної бага- тонаціональної держави розглядалося виключно в політичному керівництві партії. Навіть центральні комітети компартій національних респ ублік далеко не завжди одержу-вали своєчасну інформацію про результати дискусій навколо питання, яке безпосередньо стосувалося їх. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) вирішив розпочати популяризацію плану Леніна серед населення. Виконуючи це завдання, Г. І. Петровський, М. В. Фрунзе, В. Я. Чубар та інші члени партійно-урядового керівництва України виступили на численних мітингах трудящих. У газеті «Вісті ВУЦВК» 18 жовтня була вміщена інформаційна стаття X. Г. Раковського «Спілка Соціалістичних Радянських Республік». Як бачимо, назва держави термінологічне тоді ще не встановилася. 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Обговоривши доповідь заступника голови РНК УСРР М. В. Фрунзе, делегати схвалили декларацію про створення СРСР і проект основ Конституції СРСР. Вони звернулися до з'їздів Рад усіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і запропонували з цією метою скликати загальносоюзний з'їзд відразу ж після закінчення роботи Х Всеросійського з'їзду Рад.
Х з'їзд Рад РСФРР відкрився в Москві 23 грудня. В його роботі взяли участь представники всіх радянських республік. З'їзд ухвалив постанову про утворення Союзу РСР, уповноважив делегацію від Російської Федерації, обрану на І з'їзд Рад СРСР, виробити спільно з делегаціями інших радянських республік декларацію про утворення СРСР і союзний договір.
ЗО грудня 1922 р. в урочистій обстановці відбувся І з'їзд Рад СРСР. 2215 його делегатів, у тому числі 364 від Радянської України, представляли всі народи багатонаціональної союзної держави. За пропозицією керівника делегації УСРР М. В. Фрунзе з'їзд в основному затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Остаточні тексти цих документів із урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з'їзд Рад. Був обраний Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена й 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України—Г. І. Петровського).
В. І. Ленін бачив, що запропонована ним форма державного об'єднання республік не змінює «автономізаційиої» суті нової держави. ЗО— 31 грудня 1922 р. він продиктував листа «До питання про національності або про "автономізацію"». Вже перші рядки цього трагічного документа смертельно хворого вождя партії показують, як мало значення він надавав декларативним заявам про утворення СРСР і як глибоко тривожився за долю держави: «Я, здається, дуже винен перед робітниками Росії за те, що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здає-ться, питанням про союз радянських соціалістичних республік» *. Зверч гаючись до політичного керівництва РКП(б), Ленін зробив практичну пропозицію; «...не слід зарікатися наперед ні в якому разі від того, щоб в результаті всієї цієї роботи повернутися на наступному з'їзді Рад назад, тобто залишити союз радянських соціалістичних республік тільки у відношенні військовому і дипломатичному, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність окремих наркоматів» І0.
Ленін вимагав надрукувати цей лист у формі статті, однак Сталін, Зінов'єв і Каменєв зволікали з публікацією. Нове загострення хвороби Леніна допомогло їм. Документ зачитали на XII з'їзді РКП(б), і тіль* ки... Жодних, наслідків він не мав.
У січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив конституційну комісію, яку очолив М. І. Калінін. Разом із ЦВК союзних республік комісія почала розробляти фундаментальні положення державного устрою. Вона працювала гласно, та, власне, змушена була тільки повторювати те, що в принципі вже вирішила нікому не відома внутрішньопартійна конституційна комісія.
XII з'їзд РКП(б) (квітень 1923 р.) відбувся без участі Леніна. Дебати в секції з національного питання, що йшли під головуванням Сталіна, закінчилися цілковитою поразкою Раковського і Бухаріна. Останній, спираючись на авторитет Леніна, теж прагнув відвернути курс на фактичну автономізацію союзних республік. Не випало, делегати з'їзду підтримали Сталіна, не зрозумівши навіть суті проблеми. Класовий підхід до національного питання, національний нігілізм затьмарив їм очі. Проблеми національних відносин в СРСР зникли з порядку денного партійних з'їздів і конференцій аж до XIX конференції КПРС (1988 р.).
26 січня 1924 р. відкрився II з'їзд Рад СРСР. Він остаточно затвердив першу Конституцію СРСР. Після цього «випаровування» рештків суверенітету національних республік пішло прискореними темпами. Не змінюючи своєї форми, «союз республік» перетворювався на жорстко централізовану унітарну державу.
IX Всеукраїнський з'їзд Рад у травні 1925 р. затвердив повий текст Конституції УСРР. Вона законодавче закріплювала входження Радянської України до складу Союзу РСР, визначала компетенцію й функції республіканських органів державної влади й державного управління, відносини між вищими органами державної влади й державного управління СРСР і УСРР, а також зафіксувала нові реа-лії, зумовлені утворенням у 1924 р. Молдавської АСРР у складі Української СРР і змінами в адміністративно-територіальному поділі останньої (в 1923 р. замість повітів і волостей були утворені округи та райони, а в 1925 р. за рахунок ліквідації губерній відбувся перехід на триланко-ву систему управління: центр—округ—район).
Таким чином, утворення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішньо нібито демократичні форми побудови, проходило-й пройшло за сталінським сценарієм. Українська СРР. як і всі інші незалежні національні республіки, остаточно втратила рештки суверенітету.
Чому ж так сталося? В подіях, пов'язаних з утворенням СРСР, на передній план виступало протистояння Сталіна і Раковського. Однак глибинні причини втрати Україною суверенітету корінилися не в позиції тих або інших політичних діячів, а в сутності самої державності радянських республік, грунтованої на однопартійній політичній системі. Абсолютизуючи класову боротьбу в історичному процесі, партія біль- шовиків приділяла надто мало уваги національному питанню. Навіть визнавши напередодні Жовтневої революції необхідність і доцільність федеративного устрою багатонаціональної держави, вона розглядала федерацію як тимчасове явище. В партійній програмі, прийнятій у березні 1919 р., вказувалося: «...як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності, партія виставляє федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом». Ця позиція була протилежною обстоюваній монархістами концепції «єдиної й неподільної Росії», бо випливала з ідеї світової революції, котра мала знищити державні кордони й самі держави, з лозунга «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Але зовні вона збігалася з позицією ідеологів «білої справи». Маючи на увазі цю зовнішню схожість, Ленін у листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним (грудень 1919 р.) спеціально зупинився на цій політичній проблемі. Він підкреслив: якщо великоруський комуніст наполягає на злитті України з Росією, українці його легко запідозрять у тому, що він захищає таку політику не з міркувань єдності пролетарів у боротьбі з капіталом, а з міркувань старого великоруського шовінізму. Насправді ж, указувалося в листі, більшовики є противниками національної відособленості й прагнуть до злиття робітників і селян усіх націй світу в єдину всесвітню Федеративну Радянську республіку.
Та коли розрахунки на світову революцію не справдилися, а ставлення до національного питання у догматично настроєної частини політичного керівництва партії більшовиків (крім Леніна, Бухаріна, Раковського) не змінилося, об'єктивно відбулася змичка позиції правлячої партії з позицією прибічників «єдиної й неподільної Росії». Гасло знищення державних кордонів у світовому масштабі підмінялося гаслом знищення кордонів між наявними радянськими республіками.
Відбудова народного господарства на засадах непу.
Відбудовний процес на селі розпочався за найскладніших умов боротьби з голодом. Щоб допомогти селянам, уряд України здійснив у 1921 р. перерозподіл хлібних ресурсів, одержаних у районах, не уражених голодом, за продроз-кладкою з урожаю 1920 р. і продподатком з урожаю 1921 р. Широка програма допомоги викладалася в постанові ВУЦВК від 19 квітня 1922 р, «Про відбудову та зміцнення сільського господарства України». Відповідно до цієї постанови створювалося акціонерне товариство «Село-допомога», якому держава виділила певні кошти й матеріальні засоби. Воно забезпечувало на пільгових умовах селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. Після ліквідації товариства з лютого 1923 р. позичково-продовольчі операції перейняла Всеукраїнська спілка сільськогосподарських кооперативів «Сільський господар».
Осіння сівба 1921 р. була важкою. У врожайних губерніях засіяли на 10—30 % більше, ніж у роки продроз-кладки, однак у п'ятьох неврожайних південних губерніях недосів озимини становив від 25 до 50 %. Навесні 1922 р. на допомогу селянам прийшли робітники та армія. Спеціальні робітничі бригади ремонтували сільськогосподарські знаряддя, червоноармійці .зорали й засіяли понад 50 тис. десятин землі. Користуючись ситуацією, найзамож-ніша верхівка села широко застосовувала кабальні угоди, коли за мізерну кількість наданого в борг під лихварський процент зерна для харчування або посіву незаможники змушені були заставляти своє майно та землю. Щоб захистити інтереси сільської бідноти, ВУЦВК у липні 1922 р. прийняв закон «Про визнання недійсними кабальних угод на хліб».
Аграрні перетворення завершилися в 1923 р. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств на Україні збільшилося в півтора раза за рахунок поміщицьких, удільних і церковних земель, а також частини земель тих селянських господарств, у яких наділи перевищували трудову норму (такою нормою вважалася земельна ділянка, що її селянин мав змогу обробити силами власної сім'ї, без наймитів; у малоземельних районах вона була меншою, в багатоземельних—більшою). Загалом у селянському корис- туванні в 1923 р. перебувало понад 31 млн десятин землі ,(92 % земельного фонду республіки). Решта залишалася в розпорядженні держави та призначалася для промислового й радгоспного будівництва, переселення селян із гус-тонаселених районів тощо.
Відбудові продуктивних сил села сприяв декрет ВУЦВК. її Раднаркому У СРР від 19 травня 1923 р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошо-:
вій формі. На відміну від попередніх часів, коли центра-' лізований продовольчий фонд створювався шляхом приму -сового вилучення товарних лишків у селянства, в роки непу держава на гроші, одержані бюджетом у рахунок сільськогосподарського податку, почала формувати хлібний фонд через закупівлі на ринку. Основний тягар сільгоспподатку перекладався на заможні верстви. З року в рік дедалі більше число незаможників звільнялося від сплати податків. У 1925/26 господарському році податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники.
Зернове виробництво в середині 20-х років досягло пе- редреволюційного рівня, однак урожайність залишалася невисокою. Екстенсивний характер рільництва й відстала культура землеробства не могли забезпечити сталих врожаїв. Товарність зернового виробництва не тільки поступалася дореволюційній, але й знижувалася надалі. До цього спричинилися зникнення високотоварних поміщицьких і переважної частини куркульських господарств, зростання селянського споживання порівняно з дореволюційним, а також виникнення на початку 20-х років 1 млн нових господарств, не забезпечених тягловою силою та реманентом. У другій половині згаданого десятиріччя справа із забезпе- ченням селян засобами виробництва поліпшилася. Так, якщо в 1925 р. 46 % господарств не мали робочої худоби, то в 1929 р.— лише 39 %.
Відразу ж після переходу до нової економічної політики розгорнулося кооперативне будівництво. За постановою Раднаркому УСРР від 13 квітня 1921 р. у республіці формувалася єдина система споживчої кооперації, яка об'єд- нувала всі споживчі товариства в місті та на селі. Спожив-кооперації надавалося право заготовляти й збувати продукцію. В жовтні 1921 р. з неї виділилася сільськогосподарська кооперація. Поступово широкого розвитку набули спеціальні види останньої — машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні товариства тощо. Для полегшення доступу в кооперацію маломіцним прошаркам села згідно з рішенням ВУЦВК і Раднаркому УСРР у серпні 1926 р. було створено спеціальний фонд, бідноти, з якого сплачувалися вступні паї. На кінець 20-х років до системи сільськогосподарської кооперації залучили понад половину селянських господарств України; всіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося 85 % господарств.
Здавалося, правляча партія послідовно втілювала в життя настанови політичного заповіту В. І. Леніна. Однак це не так. У директивних документах РКП(б), ухваленихчерез рік після смерті Леніна, вже відчувалася зовні непомітна, але дуже істотна деформація ідей його статті «Про кооперацію». Доцільно розглянути під дим кутом зору матеріали XIV конференції РКП(б) (квітень 1925 р.).
У резолюції «Про кооперацію» конференція проголошувала, що «кооперативне будівництво набуває нині винятково важливого значення». Показово, однак, як аргументу- валася ця теза: «В умовах свободи товарообороту і панування дрібного товарного виробництва на селі кооперація є основною суспільно-економічною формою зв'язку міяі державним господарством і дрібним товаровиробником села». Тут зовсім відсутня основоположна теза Леніна про тотожність зростання кооперації зростанню соціалізму;
кооперація розглядається не як рівноправна з державною форма власності на засоби виробництва, а як «форма зв'язку» двох протилежних соціально-економічних укладів. Трохи далі за текстом резолюції виникає знята ленінським заповітом концепція колективізації, але поки що у формі обережного зауваження про те, що «колективізації сільського господарства необхідно приділити більше уваги, ніж це робилося досі».
Щоб з'ясувати, хто саме винен у поверненні від ленінського заповіту знову до воєнно- комуністичної платформи, треба проаналізувати позиції, що їх у той час посідали окремі лідери партії більшовиків.
Напередодні XIV конференції РКП(б), 17 квітня 1925 р., М. І. Бу-харін виступив у Москві на зборах партактиву. Не згадуючи будь-яких прізвищ, він заявив буквально таке: «Багато товаришів і тепер схильні по-военно-комуністичному переоцінювати роль колективних виробничих об'єднань у Справі залучення селянства до соціалізму. Що ми повинні всіляко пропагувати серед селянства об'єднання в колективні господарства, це — правильно, але неправильно, коли твердять, що це е стовповий шлях для просування маси селянства шляхом соціалізму». Отже, віддаючи якусь данину воєнно-комуністичним настроям у партії визнанням «правильності» колективізації, магістральним, «стовповим» шляхом просування до справжнього соціалізму Бухарін уважав тільки кооперування селянських господарств.
На XIV конференції РКП(б) із розглядуваного питання доповідав голова Раднаркому СРСР О. І. Риков. Як і Бухарін, вів твердив: основною формою масового об'єднання селянства, головним шляхом органі-зації сільського господарства е кооперативна організація селян як това< ровиробників. Не можна й думати, резюмував він, знов-таки вступаючи в негласну полеміку з прихильниками колективізації, що протягом найближчого року або найближчого ряду років ми спроможемося створи- ти з колгоспів таку форму виробництва, питома вага якої була б екільки-небудь значною в загальній системі нашого господарства.
Займаючи принципово іншу позицію, ніж Бухарін і Риков, Л, Д. Троцький разом із тим практично солідаризувався з ними. На загальноміських партійних зборах у Запоріжжі 1 вересня 1925 р. він наголосив: «Поки ми не можемо дати селу високої техніки, у нас є Дві можливості—або застосувати на селі методи воєнного комунізму і за- тримати там розвиток продуктивних сил, що призвело б до звуження і ринку й, тим самим, до затримки продуктивних сил у промисловості,—, або доти, поки ми не можемо засобами нашої промисловості колективі-' зувати сільське господарство, ми по'винні допустити там розвиток продуктивних сил, хоча б і з допомогою капіталістичних методів». Не має особливого значення те, що Троцький залишався «твердокам'яним більшовиком» і сприймав кооперування Селянських господарств як розвиток села за допомогою «капіталістичних методів». Більш важливе інше:
цей лідер партії не бажав колективізації, зв'язаної, як він передбачав, із неминучим руйнуванням продуктивних сил на селі, а тому й не заперечував кооперування селянства.
Дивним чином у резолюції «Про кооперацію» XIV конференції РКП(б) не збереглися думки головного доповідача Рикова, натомість відчувається вправна рука генерального секретаря ЦК партії. Сталін не робив заяв, не брав участі в дискусіях,— він редагував рішення конференції, обов'язкові для всіх державних інстанцій. Точно вивіреними, обережними фразами партію готували до принципових змін в економічній політиці.
Особисті погляди Сталіна на проблему «кооперування або колективізація?» стали відомими через висловлювання його підручного Л. М. Кагановича, вирядженого тоді на Україну на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У. Виступаючи в грудні 1925 р. із політичним звітом ЦК на IX з'їзді КП(б)У, Каганович був цілком відвертим: «Ленін розглядав нову економічну політику не як відступ від ідеалів воєнного комунізму до чогось неясного, до чогось розпливчастого, що не дає нам у перспективі просування вперед, до соціалізму». Ця заява переконливо свідчила, який саме «соціалізм» прагнули будувати Сталін і Каганович. «Лідер» українських більшовиків проголосив: питання про колгоспи треба висунути як найважливіше політичне завдання, бо це найближча до соціалізму форма сільського господарства.
Влітку 1926 р. для вивчення становища колгоспів по-літбюро ЦК ВКП(б) з ініціативи Сталіна утворило відповідну комісію у складі Н. А. Анцеловича, М. І. Каліні< на, Г. М. Камінського, В. М. Молотова, О. І. Свідерського, Я: А. Яковлєва Та ін. Комісія підготувала директивний документ, прийнятий ЗО грудня 1926 р. як постановаЦК ВКП(б) «Про підсумки радгоспного і колгоспного виробництва». В ній указувалося на велику роль колгоспів в організації сільської бідноти, а також на необхідність підтримки колгоспного руху партією та державою. Поряд зі зміцненням складніших форм (артілей і комун) пропонувалося звернути особливу увагу на розвиток простіших форм—тсозів (товариств спільного обробітку землі), машинних товариств тощо. Ця постанова стала певним імпульсом до розгортання колективізаційного руху. Кількість колгоспів на Україні зросла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12042 на початок жовтня 1928 р. Та незважаючи на велику державну допомогу колгоспам і на заохочення саме найнижчого ступеня усуспільнення засобів виробництва (старі комуни та артілі нерідко при реорганізації теж набували статусу тсозів), переважна більшість бідноти, не кажучи вже про середняків, не поспішала руйнувати усталений уклад життя. В жовтні 1928 р. на Україні було колективізовано менш. ніж 4 % загальної площі селянського землекористування.
В промисловості нова економічна політика сприяла швидкому відродженню продуктивних сил. Основну частину ресурсів одержувала «всесоюзна кочегарка»—Донбас. Відродження басейну стало справою всієї країни. Видобуток палива зосереджувався на великих шахтах. У 1925/26 господарському році, коли було видано на-гора майже 20 млн т донецького вугілля (78 % довоєнного рівня), більш як половина цієї кількості припала саме на великі шахти.
Особлива увага приділялася відновленню металургії, V квітні 1925 р. став до ладу Дніпровський металургійний завод, який до цього не працював вісім років, а у вересні відбувся пуск Петровського заводу.
За планом ГОЕЛРО розпочалося зведення ряду великих об'єктів електроенергетики — Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. Відновлювалися існуючі при заводах і в містах невеликі електростанції.
В машинобудуванні інтенсивніше, ніж в інших промислових галузях, відбувалася концентрація виробництва, освоювалися нові види продукції. На Україні шляхом кон- центрації наявних потужностей було організовано 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування. Переважна частина продукції цієї галузі надходила в інші республіки. В 1921 р. на Кічкаському машинобудівному ааводі (біля Олександрівська) був створений перший радянський трактор. На Харківському паровозобудівномуваводі вагонний цех переобладнали на тракторний, і в 1924 р. тут розпочалося виробництво потужних гусеничних тракторів «Комунар».
У ряді галузей легкої та харчової промисловості вже у 1925/26 господарському році було перевершено довоєнний рівень. Шкіряна промисловість давала продукції у 1,5 раза більше, ніж до війни, текстильна—на 24%. Цук< рова промисловість досягла 80 % указаного рівня. Швидкими темпами розвивалися м'ясна й хлібопекарська галузі.
Спочатку за темпами відбудови велика промисловість вначно поступалася дрібній та кустарно-ремісничій, які не потребували істотних витрат на сировину, паливо, машини, надалі ж темпи її розвитку прискорилися. В 1925 р. було перевищено довоєнний рівень усього промислового виробництва. Деяку частку капіталовкладень уперше спрямували на новобудови. XIV конференція РКП(б) прийняла рішення про негайну розробку перспективного плану спорудження найбільших підприємств. Через кілька місяців під керівництвом голови ВРНГ СРСР Ф. Е. Дзер-жинського був складений п'ятирічний- план розвитку металопромисловості. В ньому вперше називалися такі новобудови, як Краматорський завод важкого машинобудування, Криворізький металургійний завод тощо.
Проголошення на XIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 р.) курсу на індустріалізацію вимагало відповіді на запитання: де взяти кошти? Квітневий (1926 р.) пленум ЦК ВКП(б), на якому обговорювалися фінансові аспекти індустріалізації, наголосив на необхідності підвищення ролі державного бюджету в капітальному будівництві. Г. Є. Зінов'єв, Л. Б. Каменєв і Л. Д. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше, ніж раніше, перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Будучи монополістом у виробництві промтоварів, держава могла завищувати ціни, за якими вони реалізувалися на селі. Несприятливий для селян розрив у цінах на промислові та сільськогосподарські товари (звісно, на користь промтоварів) дістав назву «ножиці цін»;
Виступаючи на згаданому пленумі, голова ВУЦВК Г. І. Петровський і голова РНК УСРР В. Я. Чубар різко критикували ідею «надіндустріалізації» за рахунок селянства. Зокрема, у відповідь на пропозицію Каменева збільшити сільгоспподаток Петровський заявив: «Піти шляхом Троцького і Каменева—значить протипоставити селянство партії». Не підвищення, а зниження роздрібних цін, на промтовари — такою була платформа, на котрій перебувала більшість політичного керівництва Комуністичної партії. Цього можна було добитися зниженням собівартості продукції та найдоцільнішим витрачанням коштів.
Відразу після пленуму ВКП(б) звернулася до робітничого класу із закликом додержуватися режиму суворої економії. Спочатку цей режим уводили апаратними методами. Рішенням ЦК КП(б)У у квітні 1926 р. була створена комісія Раднаркому УСРР для здійснення режиму економії на чолі із В. Я. Чубарем. Такі ж комісії формувалися в наркоматах, округах і районах. На початку 1927 р. центр ваги було перенесено з поверхових організаційних удосконалень на раціоналізацію, тобто організаційно-технічне поліпшення виробництва. Комісії з режиму економії були ліквідовані, господарникам, партійним і профспілковим організаціям пропонувалося розвивати й використовувати ініціативу, досвід і знання технічного персоналу, широке залучати до раціоналізації робітничі маси. Особливо важливу роль почали відігравати виробничі наради на підприємствах. Застосовані в умовах непу економічні методи управління сприяли зростанню ініціативи робітничого класу. В міру відбудови промисловості посилювався процес його консолідації.
***
Підіб'ємо деякі підсумки.
Неп був уведений з ініціативи В. І. Леніна після того, як Радянська країна опинилася перед економічною катастрофою внаслідок продовження в мирних умовах воєнно-комуністичної політики часів громадянської війни, грунтованої на цілковитому запереченні товарно-грошових відносин і ринку, на реквізиціях, конфіскаціях, націоналізаціях, мобілізаціях тощо. Дуже швидко неп, котрий спочатку вважався тимчасовим відступом від «безпосереднього» (тобто не опосередкованого ринком) соціалістичного будівництва, довів свою ефективність. З огляду на його незаперечні здобутки,— оптова торгівля засобами виробни- цтва, грошова реформа, переведення державних хлібозаготівель на ринкову основу та ін.,— багато партійців почало підтримувати курс на ринкову економіку. Однак переконані прихильники силових методів керівництва народним господарством і всім суспільством не збиралися складати зброю. Протягом 1921—1927 рр. Сталін поступово згуртував їх навколо себе та, діючи під демагогічними гас-лами прискорення темпів розвитку промисловості, врешті-решт завдав поразки групі М. І. Бухаріна — найавторитетнішого послідовника ленінських ідей непу. Цією перемогою генеральний секретар ЦК ВКП(б) відкривав собі шлях для здійснення авантюристичного «стрибка» в індустріалізацію.
Рекомендована література
Коваль М. В., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О.. Сарбей В. Г. Історія України: Проб. навч. посібник. К., 1991.
Ленін В. 1. До питання про національності або про «автономізацію»//Повне зібр. творів. Т. 45.
Ленін В. І. Доповідь про заміну розверстки натуральним податком, 15 берез.: Х з'їзд РКП(б), 8—16 берез. 1921 р.//Повне зібр. творів. Т. 43.
Ленін В. І. Про кооперацію //Повне зібр. творів. Т. 45.
Лозицький В. С. Політика українізації в 20—30-х роках: Історія. проблеми, уроки //Укр. іст. жури. 1989. № 3.
Маршрутами історії. К., 1990.
Урок дает история/Под общ. ред. В. Г. Афанас.ьева, Г. Л. Смир-' нова; сост. А. А. Ильин. М., 1989. С. 91— 137.

ЛЕКЦІЯ 11

УСПІХИ Й ТРУДНОЩІ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ

• Сталінський «стрибок» в індустріалізацію • Формування нового господарського механізму • Виробниче змагання в роки перших п'ятирічок • Репресії проти господарників і фахівців • Будови перших п'ятирічок

Сталінський «стрибок» в індустріалізацію. Проблема, викладена в цій лекції, має дуже важливе значення для сучасності, адже саме в ті роки в нашій країні формувалася адміністративно-командна система управління. Без розуміння закономірностей становлення й функціонування цієї системи та її економічного фундаменту неможливо успішно здійснювати нинішні реформи.

Тему про індустріалізацію 20—30-х років треба починати з ленінського плану ГОЕЛРО. Самого цього, терміна — «індустріалізація»— В. І. Ленін не вживав. У його працях і виступах ми зустрічаємо інший термін—«елек- трифікація». Він мав ширший зміст, аніж той, що усталився в радянському суспільствознавстві. Під електрифі-кацією Ленін розумів технічну реконструкцію народного господарства, здійснювану на найпрогресивнішій тоді енергетичній основі— за допомогою електрики. У попередній лекції вже підкреслювалося, що від негайного виконання плану ГОЕЛРО по всіх його позиціях довелося відмовитися: у першій половині 20-х років увага сконцентрувалася передусім на розвиткові сільського господарства. Та в міру успіхів у відбудовному процесі значення завдань ре« конструктивного характеру набувало дедалі більшої акту» альності, й наприкінці 1925 р. з усією гостротою постало питання про індустріалізацію країни та реконструкцію всієї економіки. На IX з'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) наголошувалося на величезній ролі важкої промисловості України в цьому процесі.

Стрижневою проблемою промислового розвитку було фінансування будівництва заводів, шахт, електростанцій. Свого часу Ленін уважав, що істотну роль у цьому мали відіграти внутрішні ресурси самої промисловості, одная його думка про організацію госпрозрахункових трестів як промислових об'єднань, котрі цілком відповідають за беззбитковість своїх підприємств (а збанкрутілі підприємства підлягають реорганізації або закриттю), у розглядувані роки зовсім не була реалізована. Ще за життя Леніна, у жовтні 1922 р., РНК РСФРР двічі обговорювала і схвалила важливий законопроект про внесення в бюджет щорічних процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів — так званої плати за ресурси (в обсязі 5%). За дорученням Леніна комісія на чолі з Л. Б. Каменевим опрацювала «Положення про трести». У квітні 1923 р. це «Положення» було затверджено Раднаркомом РСФРР. Проте в ньому не знайшлося місця для законопроекту про процентні відрахування з трестівських капіталів. Це означало відмову політичного керівництва від курсу на впровадження самофінансування трестів і справжнього госпрозрахунку. Таким чином, слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело індустріального будівництва не була реалізована. Індустріалізація потрапляла у залежність від ресурсів інших галузей народного господарства.

На заваді якнайшвидшому здійсненню індустріалізації ставали й інші труднощі: не вистачало кваліфікованих робітників і спеціалістів, технічне устаткування заводів і фабрик застаріло й зносилося, багатьох найважливіших видів машин, необхідних для новобудов, вітчизняна промисловість взагалі не виробляла; отже, для їхнього імпорту десь треба було винайти валюту.

А капіталізмові тим часом удалося подолати викликану війною кризу. Це породжувало в партійному апараті побоювання: чи утримається він при владі? Небезпека ввижалася з усіх боків. «...Не можна ні на хвилину забувати про те,—застерігалося в резолюції «Про внутріпартійне становище і про фракційну роботу опозиції» Першої Всеукраїнської конференції КП(б)У (жовтень 1926 р.),—що відносна стабілізація капіталізму на Заході весь час криє в собі небезпеку збройної інтервенції проти СРСР...» Отже, вважалося, що історія відвела Радянському Союзу дуже невеликий строк для подолання технічної відсталості й створення високорозвинутої промисловості. Звідси виникали дві проблеми: темпів Індустріалізації та джерел її фінансування. Ці проблеми розв'язувалися в обстановці гострих суперечок і дискусій усередині правлячої партії. Характер ідейної боротьби значною мірою ускладнювався особистим суперництвом авторитетних партійних діячів. Відмова Л. Б. Каменева та його тодішніх союзників у політбюро ЦК ВКП(б) Г. Є. Зінов'єва і Й. В. Сталіна від справжнього госпрозрахунку й поглиблення начал непу в націоналізованій про- мисловості наперед визначила економічну неефективність її функціонування та залежність від бюджету. А в країні, бюджет якої формувався передусім за рахунок надходжень із сільського господарства, це означало залежність від селянських ресурсів. Принципова відмова від ленінської економічної політики призвела до того, що остання втратила свій динамізм. У мирних умовах поступово набирав сили процес повернення до звичних із часів громадянської війни военно- комуністичних. тобто адміністративних, методів управління економікою.

Спираючись на ленінський заповіт, М. І. Бухарін намагався теоре-тично обгрунтувати побудову нового суспільства на базі непу, повідь-ного («черепашачого») «вростання» країни в соціалізм—без революційних переходів у новий якісний стан і тільки під впливом поступових змін у внутрішній і міжнародній обстановці. Він рішуче виступав проти прихованого здійснення воєнно- комуністичної політики на селі й уважав, що усім прошаркам селянства слід розвивати своє господарство, нагромаджувати, збагачуватися. М. І. Бухаріна підтримували О. І. Риков 1 М. П. Томський. Послідовник же военно-комуністичноі доктрини Є. О. Преображенський у статті «Закон соціалістичного на- громадження» відкидав можливість співіснування соціалістичної систе< ми із селянським виробництвом і пропонував розвивати велику індуст-» рію за рахунок руйнування дрібнотоварного селянського господарства. Така позиція знаходила в більшовицькій партії чимало прихильників. Частина її керівників, зокрема Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв, Г. Є. Зінов'єв, висунула ідею «надіндустріалізації» за рахунок селянства.

У жовтні 1927 р. були опубліковані тези ЦК ВКП(б^ до XV з'їзду партії, в яких засуджувався лівацький курс прибічників Троцького. Наприкінці листопада 1927 р. від- бувся Х з'їзд КП(б)У. Центральним завданням у галузі промисловості він уважав здійснення режиму економії, раціоналізації виробництва, зниження собівартості продукції на основі систематичного зниження цін. Усе це давало змогу навіть за умови неповного госпрозрахунку забезпе-чувати досить високі темпи розгортання Індустрії за рахунок як внутріпромислового нагромадження, так і податків із селянських господарств.

У грудні 1927 р. працював XV з'їзд ВКП(б). Він викрив псевдореволюційну фразеологію Л. Д. Троцького, Л. В. Каменева, Г. Є. Зінов'єва й наголосив, що максимальне «перекачування» коштів зі сфери сільського господарства у сферу індустрії е неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством, руйнацію сиро- винної бази самої індустрії, порушення рівноваги всієї народногосподарської системи. З'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. В них висувалися три взаємопов'язані завдання—прискорений розвиток важкої індустрії; розгортання часткової колективізації сільського господарства на суто добровільній основі; підвищення добробуту народу. Проте ідея «ножиць цін» не відкидалася. Йшлося про те, щоб утримати до кінця п'ятирічки занижені ціни, за якими держава купувала хліб у селян. Під тиском більшості членів ЦК ВКП(б) М. І. Бухарін, О. І. Риков і М. П. Томський підтримали пропозицію щодо використання «ножиць цін» протягом п'ятирічки у зменшуваних масштабах із тим, щоб наприкінці п'ятирічки встановити ціни, котрі враховували б повні витрати селян на виробництво хліба. Держ-план СРСР розробив план п'ятирічки, виходячи з цієї домовленості.

План опрацьовувався у двох варіантах—відправному й оптимальному (напруженішому). Середньорічний темп приросту промислової продукції становив 16 % за директивами з'їзду, 18 % —за відправним і 20—22 % —за оптимальним варіантом. Однак схвалений XVI Всесоюзною партконференцією (квітень 1929 р.) оптимальний варіант п'ятирічного плану лишився на папері. Події в народному господарстві пішли в непередбаченому напрямі. Справа в тому, що компроміс стосовно «ножиць цін», досягнутий усередині політичного керівництва правлячої партії, не відповідав настроям самих селян. Свідоме заниження цін на сільськогосподарську продукцію за одночасного використання державою монополько високих цін на промислову продукцію викликало протест сільських товаровиробників. Вони не повезли свій хліб на ринок. Наслідки цього країна відчула вже у зимові місяці 1927—1928 рр. Проте держава не поступилася перед вимогами селянства підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію та збереглау своїх руках промислову монополію як головний засіб директивного ціноутворення й боротьби проти вільного ринку, дрібних товаровиробників — «загрози диктатурі пролетаріату», «процесові світової революції». Така док- тринальна настанова підводила сталінське угруповання до єдиного тактичного виходу: оперти існуючі в країні політичні структури на колективізовану аграрну базу, котра забезпечила б і швидкі темпи індустріалізації.

Скориставшись із чергового спалаху хлібозаготівельної кризи взимку. 1927—1928 рр., Сталін узяв на озброєння основну вимогу тільки-но розгромленої групи Грецького— «стрибок» в індустріалізацію за рахунок вилучення коштів із сільського господарства, але пішов при цьому далі в тиску на селянство. Опанувавши апаратом влади, група Сталіна послідовно насаджувала у країні ієрархічну систему управління. Партійні з'їзди й конференції перетворювалися на парадні зібрання. Ради, профспілки, комсомол цілком утратили будь-яку самостійність і стали «пасами» між партією та масами. Сталін і його прибічники створювали таку державну організацію, яка позбавляла робітничий клас і основну масу членів партії (крім, звісно, апарату) реальної політичної влади, насаджувала під виглядом диктатури пролетаріату апаратну диктатуру. Партією, всім механізмом управління керувала одна людина — Сталін. Відбулося повне обюрокрачення політичної системи.

Апологетів адміністративно-командної системи, воєнно-комуністичного наступу на суспільство не задовольняла непівська концепція мирної творчої праці, котра передбачала поєднання особистої, групової та державної ініціативи в умовах демократії. Тому вже у 1927—1928 рр. з новою економічною політикою було покінчено, натомість у відносинах із селом держава замість закупівель на ринку почала застосовувати конфіскаційний принцип хлібозаготівель, тобто прод розкладку. В економічне життя повернулися реалії епохи громадянської війни — заборона торгівлі, карткова система розподілу продуктів, фінансування державних витрат шляхом інфляційного випуску паперових грошей. Положення Леніна про кооперацію зазнали деформації; з 1929 р., який Сталін назвав «роком великого перелому», здійснювалася авантюристична, лівацька політика воєнно-комуністичного штурму. Під особистим впливом Сталіна сталася зміна поглядів на строки, форми й методи перетворень на селі, дедалі більшої сили набу- вали гасла поляризації соціальних сил, загострення класової боротьби. Х з'їзд КП(б)У, наприклад, «цілком і повністю» схвалив тези ЦК ВКП(б), у тому числі про «систематичне продовження і посилення курсу на боротьбу з капіталістичними елементами (куркуль, непман і т. д.)».

Спроба найстаріших членів політбюро ЦК ВКП(б) М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П. Томського відстояти ленінський неп і запобігти поверненню до методів воєнного комунізму обернулася для них трагедією. В 1928— 192-9 рр. більшість політичного керівництва партії кваліфікувала позицію групи Бухаріна як «правий ухил». «Стрибок» в індустріалізацію, розпочатий із 1929/30 фінансового року—другого року першої п'ятирічки,—пояснювався необхідністю забезпечити надвисокі («більшовицькі», «шалені») темпи зростання промисловості. Незабаром було висунуто лозунг «П'ятирічку—за чотири роки!». В економічно відсталій країні, яка не мала демократичних традицій, неважко було знайти соціальну опору такому курсові. Давалося взнаки нетерпіння молодшого покоління робітничого класу, що прагнуло якнайшвидше подолати відсталість. Основна маса робітників виявляла готовність «підтягнути пояси» й погоджувалася на «тимчасові труднощі» з тим, щоб у найближчому майбутньому побудувати економічний фундамент соціалізму—могутню ін-, дустрію. Робітники вірили лівацьким лозунгам і не розуміли, що за одну п'ятирічку неможливо здійснити перетворення, котрі вимагали довгих років наполегливої праці.

Чи допомогло «підхльостування» (вислів Сталіна) індустріалізації втілити у життя неймовірно високі темпи? В середньому за 1930—1932 рр. офіційно прийняті за пропозиціями генсека темпи зростання промислової продукції становили 37,7 %. У разі їх виконання було б зроблено небачений в історії людства індустріальний стрибок. Однак навіть «підтягнуті» цифри державної статистики свідчать: середньорічний темп зростання промисловості становив протягом п'ятирічки (крім першого року) 15,7 %, тобто менше від передбаченого директивами XV з'їзду партії. «Підхльостування» обернулося невиконанням завдань п'ятирічки. Зокрема, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля у Донбасі з 27 до 53 млн т. У ході «стрибка» цей план підвищили до 80 млн т, але фактичний видобуток досяг тільки 45 млн. Виплавку чавуну в УСРР передбачалося збільшити майже утроє, що також виявилося нездійсненним. Звідси можна зробити висновок: «підхльостування» індустріалізації за рахунок селянських коштів й істотного обмеження реальної заробітної плати робітників і службовців спричинилося до падіння рівня життя на-челення, проте не допомогло прискорити темпи промислового зростання. Якби політичне керівництво не відмовилося від курсу XV з'їзду ВКП(б), утіленого в директивах з розробки першого п'ятирічного плану, то вдалося б забезпечити більш високі темпи індустріалізації за одночасного підвищення, а не зниження життєвого рівня трудящих.

Безпосереднім наслідком «підхльостування» індустріалізації були поглиблення народногосподарських диспропорцій, зростання дефіциту промислової продукції (особливо товарів народного споживання), посилення інфляційних явищ. Неврожай 1928 р. на Україні загострив проблему постачання міського населення продовольством. Республіка першою в СРСР (з другого кварталу 1928 р.) запровадила карткову систему розподілу продуктів. У 1929 р. вона поширилася на всіх працюючих у державному секторі народного господарства. Картки гарантували можливість придбати певний мінімум товарів за низькими і стабільними цінами, але знецінювали ту частину заробітної плати, яку не можна було реалізувати в державній нормованій торгівлі (щоправ-да, деяка частка товарів реалізувалася в ній за підвищеними, так званими «комерційними», цінами). З метою заохочення до інтенсивнішої праці кваліфікованої частини робочої сили й підтримання найважливі-ших галузей промисловості Наркомат постачання республіки запровадив у лютому 1931 р, диференціацію розподілу. Населення, яке держа-ва зобов'язувалася постачати за картками, розподілялося за категоріями. До першої, найпривілейованішої, входили зайняті на підземних роботах шахтарі Донбасу й Криворіжжя, робітники гарячих цехів і особливо важкої фізичної праці, а також інженерно-технічні працівники, до другої—всі інші робітники промисловості та будівництва, до третьої — робітники всіх інших галузей народного господарства, до четвертої — службовці, до п'ятої та шостої категорій — утриманці робіт-ників і службовців. До найважливіших об'єктів залічувалися й постачалися за особливим і спеціальним списками найбільші новобудови і великі промислові центри. Поза всякими нормами постачалися номенклатурні керівні працівники.

Однак далеко не всім трудящим гарантувалося централізоване забезпечення продуктами за картками. Цього були позбавлені, наприклад, невеликі міста, зокрема Херсон із 73-тисячним населенням. «Ми голо"і дуємо, перебуваючи не на централізованому пайковому постачанні,—. писали у липні 1931 р. Г. І. Петровському робітники херсонського заводу сільгоспмашинобудування,—робкооп (робітничий кооператив.— С. К; Г. С.) продуктами нас не постачає, на приватний ринок робітникові треба витратити 10 карбованців у день, на їжу зароблено 5крб. у день. Умови наші важкі, ми падаємо з віг, для того щоб виконати завдання уряду і партії. Проте на нас ніхто не звертає уваги, тільки від нас вимагають "дай і дай", але нам крім чорного шматка хліба наполовину із сміттям нічого немає...» Справді, з базару малооплачувані робітники та службовці харчуватися не мали можливості: в 1932 р. на продовольчих ринках України курячі яйця коштували в 6,9 раза дорожче, аніж напередодні першої п'ятирічки, яловичина—у 8 разів, житня мука — в 12,7 раза.

Певним амортизатором, який пом'якшував наслідки зменшення реальної заробітної плати робітників і службовців, були суспільні фонди споживання. У другій п'яти-річці, коли «підхльостування» індустріалізації припинилося, склалися умови для стабілізації ба навіть невеликого підвищення життєвого рівня робітників і службовців. У листопаді 1934 р. було вирішено ввести єдину ціну на хліб та інші їстівні продукти— приблизно на середньому рівні між високими комерційними і надто низькими нормованими цінами. Одночасно збільшувалися заробітна плата, стипендії та пенсії. Це була так звана «хлібна надбавка», котра мала компенсувати, хоч і не повною мірою, зро- стання цін на хліб. У січні 1935 р. була скасована карткова система й установлені єдині ціни на хліб, а з жовтня того ж року— єдині ціни на всі інші продовольчі товари;

в січні 1936 р. скасували продаж усіх товарів народного споживання за нормованими цінами. Споживання окремих Товарів за роки індустріалізації зросло, інших—зменшилося. Однак порівняльних даних по республіці в цілому статистика, на жаль, не дає.

Формування нового господарського механізму. Незважаючи на те, що реконструкція господарства в республіці та всій країні здійснювалася у роки першої п'ятирічки методами воєнно- комуністичного штурму, обриси утверджуваного господарського механізму ще мали багато спільного з попереднім, непівським періодом. Більш того, у конкретних умовах 30-х років удалося сумістити несумісні, на перший погляд, цілі — досягти надзвичайно високого ступеня централізації управління економікою за одночасного розгортання ініціативи трудящих. Щоправда, останні просто не мали вибору: широко вживана передплата на державні позики в обсязі до місячного заробітку була, по суті, примусовою. Чимало людей жили в бараках багато років. Але всі розуміли, що країна надто бідна, аби одночасно будувати заводи й поліпшувати умови життя працюючих на цих заводах.

Важливою ланкою індустріалізації була швидка підготовка кадрів, у тому числі в процесі виробництва. Тисячі й тисячі юнаків і дівчат, переважно з сільської місцевості, йшли на будівництво Дніпрогесу, Харківського тракторного заводу, сотень інших об'єктів індустрії. Всі вони почи- нали із заступа, кайла, тачки або «кози», якою вручну подавали цеглу на стіни новобудов, але згодом колишні «чорнороби» ставали кваліфікованими робітниками на збудованих підприємствах. Радянських людей у ті часи надихало те, що вони прилучалися до великої історичної справи. А тим часом формувалася суворо централізованаадміністративно-командна система керівництва промисловістю, базована не стільки на економічній заінтересованості трудящих, скільки на примусі, на остраху людини перед покаранням за невиконаний або недбало виконаний наказ. Така система передбачала відповідну адміністративну ієрархію: рішення приймали керівні посадові особи, а величезна маса виконавців не брала ніякої реальної уча- сті в управлінні.

На початку першої п'ятирічки було взято курс на заміну госпрозрахунку, котрий у роки непу охоплював сферу управління (трестівський госпрозрахунок), господарським розрахунком безпосередньо в процесі виробництва. Гостра нестача коштів, металу, будматеріалів примушувала концентрувати ресурси на найважливіших (як тоді говорили— «ударних») новобудовах. 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про реорганізацію управління промисловістю», за якою основною ланкою управління оголошувалося підприємство, а не трест. Трести з госпрозрахункових об'єднань перетворювалися на органи технічного управління. Однак того ступеня економічної самостійності, що його мали госпрозрахункові трести, підприємства не одержали.

Кредитна реформа (січень 1930 р.) і реорганізація в 1932 р. керівництва промисловістю завершили в основному перехід до адміністративно-командних методів управління. Велика промисловість УСРР майже цілком перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів, які нагадували колишні главки ВРНГ СРСР. Саму ВРНГ у січні 1932 .р. перетворили на Наркомат важкої промисловості. До новоутворених Наркоматів легкої й лісової промисловості увійшли відповідні підприємства. Харчова промисловість регулювалася Наркоматом постачання.

Новий господарський механізм грунтувався на директивному плануванні, а не на економічних законах. Наприклад, заслухавши в лютому 1925 р. доповідь УРНГ про вперше складений у масштабах української промисловості план на 1924/25 господарський рік, ЦК КП(б)У попередив: цей документ повинен розглядатися після затвердження найвищими державними органами не як викінчена директива, а як загальна вказівка щодо напряму й форм «здорового розвитку» промисловості. А у звітній доповіді ЦК ВКП(б) XV з'їздові партії, з якою виступив Сталін, питання ставилося принципово інакше: радянські плани в планами-директивами, а не планами-прогнозами. Це во-люнтаристське визначення виражало саму роль командної, тоталітарної економіки.

Переведення фабрик і заводів на обмежений госпрозрахунок вимагало перебудови й управлінського апарату підприємств. Ця перебудова могла мати успіх лише за умови безпосередньої участі в госпрозрахунку найширших мас робітників. 5 квітня 1932 р. першою на Україні госпрозрахунковий договір підписала бригада формувальників ливарного цеху харківського заводу «Серп і молот», а до початку грудня того ж року в республіці налічувалося вже понад 20 тис. таких бригад. Та незабаром матеріальне стимулювання робітників почало зумовлюватися показником собівартості, тобто витратами підприємств на виробництво та реалізацію продукції. Це призвело до бюрократизації в нарахуванні заробітної плати й появи так званої «виводилівки», коли через неможливість заробити понад певний рівень цілком втрачалася залежність заробітку працівника від продуктивності його праці.

Виробниче змагання в роки перших п'ятирічок. Отже, карткова система розподілу товарів знищила матеріальні стимули до праці, а це істотно позначилося на рівні продуктивності праці. Тож матеріальні стимули спробували замінити .моральними. У пресі розпочалася пропаганда свідомого, «комуністичного» ставлення до праці. 20 січня 1929 р. газета «Правда» опублікувала невідому раніше статтю В. І. Леніна «Як організувати змагання?». Газета звернулася до всього робітничого класу із закликом розгорнути масове змагання, спрямоване на зниження собівартості та поліпшення якості продукції. Змагання назвали соціалістичним.

Партійні й комсомольські осередки на промислових підприємствах сприйняли матеріали, опубліковані в центральному друкованому органі ВКП(б), як керівництво до дії. Однак не можна сумніватися і в тому, що звернення про організацію масового змагання знайшло у робітників широкий відгук. З ініціативи працівників двох донецьких шахт — «Центральна» й «Північна» (трест «Артемвугіл- ля») 31 січня 1929 р. було укладено перший у країні договір на соціалістичне змагання. Незабаром майже на кожному підприємстві виникли ударні бригади, котрі змагалися між собою, їхній склад спочатку був суто молодіжний.

Щоб реально вплинути на економічні показники, змагання повинно було охопити основну частину робітничогокласу. А для цього газетних закликів було все-таки недо-сить. Тому за пропозицією ЦК КП(б)У комсомол узяв на себе всю організаційну роботу щодо розгортання змагання. ЦК ЛКСМУ утворив республіканський комітет з керівництва змаганням, очолений П. П. Постишевим. Комітет висунув гасло перетворення «господарського походу комсомолу та робітничої молоді» на соціалістичне змагання всіх трудящих. В округах республіки утворювалися відповідні комітети, а на підприємствах — штаби або комісії, зайняті формуванням ударних бригад.

Організаційна стадія налагодження змагання завершилася у травні 1929 р. 9 травня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». В ній проголошувалося, що змагання — не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним — на Комуністичну партію. Штаби, комісії й комітети ліквідувалися.

Кількість учасників руху ударників постійно зростала;

на кінець 1929 р. цей рух уже охоплював п'яту частину робітничого класу України. З оголошенням ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ у січні 1930 р. ленінського набору до лав ударників їхня кількість в УСРР до середини квітня збільшилася ще на 310 тис. чоловік. Однак за формального ставлення до змагання з боку профспілок це кількісне зростання ще не забезпечувало успішного виконання народногосподарських планів.

Певні позитивні зрушення намітилися з квітня 1930 р., коли ЦК ВКП(б) запропонував господарникам довести планові завдання до цеху, агрегату, верстату з тим, щоб кожна ударна бригада, виходячи з плану, взяла на себе цілком конкретні зобов'язання із точно зазначеними строками виконання. Влітку цього ж року XVI з'їзд ВКП(б) звернувся до робітничого класу із закликом взяти активну участь у плануванні виробництва. За почином робітників Ленінграда розгорнувся рух за зустрічний план. Колектив Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча вперше в країні організував зустрічне планування по змінах.

З кінця 1931 р. на передових підприємствах почали розроблятися техпромфінплани—зустрічні промфінплани, підкріплені конкретними технічними розрахунками й раціоналізаторськими пропозиціями. На Україні один із перших і найбільш вдалий техпромфінплан створили робітники та інженерно-технічний персонал Дніпропетровського металургійного заводу ім. Г. І. Петровського. Технічні зрушення, якими супроводжувався розвиток промисловості в першій п'ятирічці, вимагали прискорено! підготовки кадрів кваліфікованих робітників. Щоб не упо- вільнити темпів, було прийнято єдине можливе рішення— готувати кадри безпосередньо на виробництві. Та в результаті цього на підприємствах різко зросла аварійність, погіршилася якість продукції. Для подолання цих негативних явищ робітникам треба було якнайшвидше оволодівати новою технікою.

Велику роль у підготовці кадрів відігравала допомога молодим робітникам із боку ветеранів виробництва. 13 липня 1931 р. прокатники Керченського металургійного заводу ім. П. Л. Войкова розповіли в «Рабочей газете» про свій досвід. На цьому заводі кожний досвідчений прокатник мав кількох закріплених за ним новоприбулих робітників.

Почин керченських металургів поширився по всій країні у форм} ізотовського руху. Вибійник горлівської шахти «Кочегарка» М. О. Ізо-тов виступив 11 травня 1932 р. у газеті «Правда» з розповіддю про свої методи високопродуктивної праці, яким, на його думку, могли оволодіти всі. Ізотов розповів, що партійний осередок шахти доручив йому підготувати кваліфікованого шахтаря. Виконуючи це доручення, він навчив професії вибійника не одного, а десятьох робітників. Завдяки розгортанню ізотовського руху вдалося за короткий строк підготувати на виробництві в масштабі всієї країни сотні тисяч кваліфікованих робітників.

Важливе значення мав і рух винахідників і раціоналізаторів, спрямований, зокрема, на забезпечення економічної самостійності вітчизняної промисловості. Наприклад, на київському приладобудівному заводі «Фізик-механік» ударна комсомольська бригада виготовила верстат дл* виробництва свердл, котрі до того імпортувалися зі США. Робітник київського заводу «Транссигнал» Д. Трегер створив жезловий апарат нової конструкції— кращий і дешевший від аналогічного апарату фір< ми «Томпсон». Незабаром вітчизняні апарати пішли на експорт. Колектив запорізького заводу «Комунар» до відкриття XVI з'їзду ВКП(б) зконструював і налагодив серійне виробництво радянських зернових комбайнів. Творча група Харківського паровозобудівного заводу створила оригінальний дизельний двигун «Д-40», запуск якого у виробництво дозволив відмовитися від імпорту машин такого типу.

Але поряд із справжніми досягненнями соцзмагання чимало було й «паперових» показників, оскільки матеріальний добробут робітничого класу під впливом «підхльостування» індустріалізації невпинно знижувався, а разом із цим знижувалася й економічна ефективність змагання.

Підтримувана державною статистикою легенда про дострокове виконання завдань першої п'ятирічки міцно трималася в історичній літературі. Насправді ж заява Сталіна на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) про дострокове (за 4 роки і 3 місяці, тобто до кінця 1932 р.) виконання першої п'ятирічки була зви-чайнісінькою облудою. При зіставленні натуральних показників першого п'ятирічного плану з обсягом виробництва у 1932 р. виявляється, що виконати п'ятирічку не вдалося. Навпаки, у 1932—1933 рр. в економіці склалося неймовірно скрутне становище. Невмотивоване форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудувати економічно неможливу народногосподарську систему без товарно-грвшових відносин і ринку — все це поставило країну перед економічною катастрофою. Це змусило Сталіна припинити політику воєнно- комуністичного штурму і відновити, хоч і в обмеженому та деформованому вигляді, ринкові відносини. На другу п'ятирічку були запропоновані значно менші, ніж до цього, середньорічні темпи промислового розвитку—в розмірі 13—14%. Посилилася увага до проблем освоєння нової техніки, підготовки кваліфікованих кадрів, ліквідації фінансових збитків, зниження собівартості виробництва. Розв'язувати ці проблеми вимагалося знову ж таки методами змагання.

Зачинателями руху за зниження витрат виробництва у радянській промисловості стали працівники Макіївського металургійного заводу. Щоб мати змогу відмовитися від державної дотації,-їм треба було зекономити на запланованому на 1935 р. обсязі виробництва не менш ніж 32 млн крб. Вони зекономили більше й одержали за підсумками року майже 10 млн крб. прибутку. За їхнім прикладом у чорній металургії та деяких інших збиткових галузях розпочався рух за зниження собівартості та відмову від державної дотації.

В другій половині 1935 р. було вирішено скасувати «ви-водилівку». Відновлювалося правило, внормоване в усьому світі: скільки виробив, стільки й заробив. Тим самим розв'язувалася ініціатива трудящих у підвищенні продуктивності праці. Перехід від карткової системи розподілу товарів до вільного продажу за гроші забезпечив можливість витрачати додаткові заробітки, тобто сприяв виникненню матеріальної заінтересованості у результатах своєї праці. Це викликало розгортання стахановського руху.

В нічну зміну з ЗО на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна — Ірміне» в Кадіївці Олексій Стаханов за допомогою двох кріпильників видобув 102 т вугілля при нормі 7 т (щоправда, норма розраховувалася на роботу без кріпильників). Незабаром цей рекорд перевищили інші шахтарі. Абсолютний рекорд устано'Яйв М. О. Ізотов: за допомогою. 12-ти кріпильників рін нарубав за зміну 607 т вугілля. Ефективність нового методу праці була високою. За перші три квартали 1935 р. Донбас заборгував державі Й559 тис. т вугілля, а в останньому кварталі того ж року майже подолав відставання: річний видобуток мав становити 60 млн т, фактично ж було видобуто 59,7 млн т. Рекорди стахановців у різних галузях промисловості стали підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань, однак відсутність на підприємствах достатніх резервів і незабезпеченість ринку товарами народного споживання неминуче призводили до зривів новаторського руху. А це розцінювалося як саботаж або шкідництво. Відтак інженерно-технічні працівники, починаючи з горезвісної «шахтинської справи» 1928 р., розглядалися як ворожа або принаймні консервативна сила. Вони протиставлялися стахановському рухові й нерідко зазнавали репресій.

Тим часом після запровадження підвищених норм виробітку в за' робітній платі фактично було відновлено «стелю». Тому у промисловості та на транспорті поширилася практика приписок. На підприємствах з'явилися рекордсмени, яких у робітничій масі звали «олівцевими стахановцями». Патріотичний рух загальмувався й замість очікуваного зростання виробництва у 1937 р. відбувся спад.

У передвоєнні роки виникли нові форми змагання. Зокрема, в червні 1939 р. на Уралмаші та на Харківському верстатобудівному заводі розгорнувся рух багатоверстатників. Багатоверстатне обслуговування (а отже, й опанування кількома суміжними професіями), «рух за оволодіння жінками чоловічими професіями» відкривали можливість пом'якшити негативні для промисловості наслідки призову значної кількості кваліфікованих робітників в армію.

Репресії проти господарників і фахівців. Як же могло статися, що Комуністична партія врешті-решт беззастережно прийняла відмову від непу й волюнтаристський, авантюристичний курс Сталіна та його однодумців на здійснення «великого стрибка» в індустріалізації країни? Пояснюється все це репресіями в партії та суспільстві, які тяжким лихом упали на радянський народ починаючи з 1928р.

.ҐНаприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі зі Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до звичайної воєнно-комуністичної політики. При цьому Сталін діяв дуже обережно й удавався до термінологічного маскування своїх намірів. Період після запровадження надзвичайних заходів було названо «новим і останнім етапом непу».

Сталінські ідеологи «генеральної лінії на соціалістичну індустріалізацію» розцінювали будь-який опір лівацькомунасильству над економікою як украй небезпечний опортунізм. У тогочасних документах партії загальновживаним стало положення про необхідність нещадного викорінення «опортунізму». Це свідчить, що змінення — всупереч лінії XV з'їзду ВКП(б) —економічної політики партійні маси зустріли без ентузіазму.

Ось що говорилося, наприклад, у відозві ЦК КП(б)У до комуністів із приводу кампанії перевиборів партійних органів у жовтні 1928 р.:

«Труднощі, що зустрічаються на шляху нашого соціалістичного будів- ництва, впливають і на окремі найменш витримані групи пролетаріату, і навіть на окремі нестійкі елементи у лавах нашої партії, викликаючи в них вагання, опортуністичні настрої і схильність до поступок нашим класовим ворогам. Вони малюють собі перспективу поступу вперед без загострення класової боротьби, без того напруження, в якому відбувається і не може не відбуватися будівнииво першої в світі соціалістичної республіки Рад. Ці опортуністичні настрої виявляються в ставленні Питання про поміркованіший темп індустріалізації, про зменшення капіталовкладень...»

У 1928—1929 рр. господарники й керівники промисловості ще наважувалися у пом'якшеній або замаскованій формі критикувати політику необгрунтованого форсування темпів індустріалізації. Але й щ протести припинилися після того, як на XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів». І це не була пустопорожня погроза. Про обстановку, що утверджувалася в суспільстві та внутрішньопартійному житті після першого неправедного політичного процесу — «шахтинської справи» 1928 р., дає уявлення частота висловлювань про «шкідництво» у виступах делегатів партійних з'їздів. На XV з'їзді ВКП(б) ця тема взагалі ще не порушувалася, а на XVII з'їзді її торкнулися 107 із 163 промовців.

Масовий психоз навколо «шкідництва» створювався свідомо. Досить ясно на це вказав керівник ДПУ УСРР В. А. Балицький у своєму виступі на грудневому (1930 р.) пленумі ЦК КП(б)У: «Після шахтинського процесу шкідництво в Донбасі не закінчилося. Шкідники спромоглися перебудувати свою роботу й організувати свої осередки по-новому з нових людей. І тому тепер робота шкідників повинна враховуватися не тільки головою ДПУ, а абсолютно всіма, причому по шкідництву повинні виступати не тільки працівники ДПУ, а й господарники».

В економічному житті насаджувалося бездумне виконання наказів. Інженерів присилували до цього черезшантажування їхнім соціальним походженням: на кожного, хто мав дореволюційний диплом про вищу освіту, лягало тавро «буржуазного спеціаліста». Такого фахівця, за офіційною вимогою, треба було «перевиховувати», бо ж, мовляв, сама його природна суть зумовлювала «шкідницьку» лінію поведінки.

Історики ще не визначили масштабів утрат інженерного корпусу промисловості країни після «шахтинської справи». Проте у величезності цих масштабів не слід сумніватися. Так, у доповіді начальника виробничого об'єднання «Сталь» М. Г. Мишкова на червневому (1931 р.) пленумі ЦК КП(б)У підкреслювалося, що на результати роботи негативно впливає «цілком недостатня кількість людей (інженерів, техніків)». І далі: «Нас оголили через органи тов. Балицького, забрали у нас велику кількість людей, і ми опинилися в такому становищі, що людей у нас надзвичайно мало». Керівник «Дніпросталі» додав до цього, спираючись на досвід своїх підприємств: «Я не скажу про старих, досвідчених спеціалістів. Усім відомо, що чимала їх частка перебуває під покровительством тов. Балицького, а ті жалюгідні рештки, які у нас залишилися на заводах, розпорошені, і їх зібрати в одному місці надзвичайно важко». Багаторічне безжальне переслідування фахівців із дореволюційними дипломами врешті-решт призвело до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку технічної інтелігенції, їхнє місце у промисловості перейняли «висуванці» з числа робітників або ж спеціалісти, поспіхом підготовлені на курсах, у технікумах і вузах. А проте, хоча цій «новій формації» вже не дошкуляла проблема із соціальним походженням, сталінський терор у відношенні до кадрів народного господарства не слабшав. Змінилася тільки термінологія: визначення «шкідник» лишилося переважно за «буржуазними» спеціалістами, а нові жертви дістали назву «саботажників».

Незадоволений тим, як Донбас виконує виробничий план, Сталін зажадав покарання «винних». Коли Сталінський обком партії та генеральний секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор повідомили в ЦК ВКП(б) про виконання цієї директиви, вони отримали у відповідь телеграму за підписом Сталіна, Молотова й Кагановича (її зачитав у своїй промові на XII з'їзді КП(б)У в січні 1934 р. делегат К. Ф. Коваль як приклад «батьківської турботи вождя» про розвиток на Україні кам'яновугільної промисловості): «До нас дійшли чутки, що вжиті заходи вважаються у вас цілком достатніми. Якщо це вірно, то така політика може занапастити всю справу. По суті, проведені вами заходи—тільки перший крок, який не можна вважати достатнім. Щоб перемогти, треба вробити дальший крок, розгорнути щосил самокритику й перевірку виконання по всіх рудоуправліннях і шахтоуправліннях без винятку, пе-ревірити людей на місці і безумовно покарати всіх тих, від кого тхне хоча б віддаленим душком саботажу».

Будови перших п'ятирічок. Капітальне будівництво у важкій промисловості потребувало величезних коштів. Здійснення індустріалізації методами «стрибка» призвело до зниження життєвого рівня трудящих. Отже, соціальна ціна технічної реконструкції виявилася надто високою. Разом із тим результати капітального будівництва були вагомі. Лише за роки першої п'ятирічки у промисловості України стали до ладу близько 400 новозбудованих фабрик, заводів, електростанцій. Деякі з них за своїм технічним рівнем не поступалися передовим підприємствам Європи та Америки. Наприклад, однією з найдосконаліших у світі на той час була Зуївська ДРЕС у Донбасі. В 1932 р. її потужність досягала 150 тис. кВт. Потужність Щтерівської ДРЕС досягала 157 тис. кВт. Завдяки посиленому будівництву електростанцій ще в 1931 р. було досягнуто рівня розвитку електроенергетики, передбаченого планом ГОЕЛРО.

Гордістю вітчизняного енергетичного будівництва стала Дніпровська гідроелектростанція в Запоріжжі. В жовтні 1932 р. дали струм її перші п'ять агрегатів потужністю &2 тис. кВт кожний (чотири агрегати другої черги вступили в дію в роки другої п'ятирічки). Ударники Дніпрогесу, заслужені керівники будівництва та інженери (загалом 41 чоловік) були нагороджені орденом Леніна. В Донбасі були збудовані 53 нові шахти загальною потужністю 21 млн т вугілля на рік, а на діючих металургійних заводах—12 доменних і 24 мартенівські печі. В 1932 р. почав давати продукцію перший електромета- лургійний завод по випуску інструментальне'!" сталі— «Дніпроспецсталь». На Україні швидкими темпами створювалося трубопрокатне виробництво.

Поряд із розширенням існуючих металургійних підприємств споруджувалися три нові гіганти світового значен-ня—«Азовсталь», «Запоріжсталь» і «Криворіжсталь». Кошторисна вартість «Запоріжсталі» — найбільшої на Україні новобудови в роки довоєнних п'ятирічок—дорівнювала 993 млн крб. Перший чавун ці новобудови дали в 1933—1934 рр. Однак до початку Великої Вітчизняної війни будівельну програму в металургійній промисловості завершити не встигли.

Реконструкція старих і зведення нових підприємств чорної металургії вивели Україну на одне з перших місць усвіті за рівнем розвитку цієї галузі. Так, напередодні вів-ни республіка за абсолютним виробництвом чавуну посі» дала друге місце в Європі (після Німеччини), а за виробництвом сталі—третє (після Німеччини та Англії).

Важливим завданням індустріалізації України було налагодження виробництва азотних добрив із синтетичного аміаку, для чого планами першої п'ятирічки передбачалося збудувати ряд комбінатів. Однак через нестачу коштів ця програма скоротилася й розтяглася в часі. На Горлівському азотно-туковому комбінаті випуск добрив розпочався наприкінці другої п'ятирічки, на Дніпродзержин- ському — в третій. Спорудження Північнодонецькогб хімкомбінату в Рубіжному через брак фінансів законсервували аж до 1938 р.

Кращим був стан справ у галузі машинобудування. Лише за 15 місяців був збудований і І жовтня 1931 р.став до ладу Харківський тракторний завод. На Україні були технічно переозброєні сотні машинобудівних підприємств, серед них — Луганський паровозобудівний завод, харківський завод «Серп і молот», київський завод «Більшовик». Останній став одним із найголовніших виробників вітчизняної хімічної апаратури. Найбільшою в машинобудуванні республіки новобудовою був Краммашзавод. Він мав задовольнити потреби країни в устаткуванні для металургійної промисловості. Перша черга Ново- Краматорського заводу важкого машинобудування почала діяти в 1934 р. Одночасно відбувалася докорінна реконструкція Старо-Краматорського заводу.

Швидкі темпи електрифікації примусили наново переобладнати колишні київські майстерні з виробництва ка< беля—«Кабельверк». Не залишилося жодного верстата, потужність якого не була б доведена до максимальної. Реконструкція старих цехів здійснювалася без припинення роботи. Незабаром новобудови СРСР, зокрема шахти, одержали підвісні кабелі для врубових машин, багато іншої продукції, яка раніше у нас не виготовлялася.

За своєю проектною потужністю реконструйований паровозобудівний завод у Луганську дорівнював найбільшому в світі заводові кампанії «Америкен локомотив» (США), а реконструйований запорізький завод «Комунар» перетворився на найбільше у світі підприємство з виробництва зернових комбайнів. Оновлений харківський завод «Серп і молот» випускав складні молотарки в кількості, достатній для забезпечення сільського господарства всієї країни. Сумський завод ім. М..В. Фрунзе спеціалізу-вався на хімічному машинобудуванні, Луганський завод вугільного машинобудування та Горлівський завод гірничого устаткування відігравали провідну роль у технічній перебудові вуглевидобувних басейнів. Дали першу продукцію турбінний завод і завод свердлильних верстатів у Харкові. Були переобладнані «Арсенал», заводи ім. Ф. Е. Дзержинського, ім. І. І. Лепсе та ряд інших машинобудівних підприємств Києва, збудоваявй завод вер-етатів-автоматів ім. О. М. Горькрго. Київ, котрий у 1934 р. став столицею УСРР, у роки другої п'ятирічки перетворився на центр середнього й точного машинобудування та приладобудування.

По всій Україні споруджувалися і ставали до ладу підприємства легкої та харчової промисловості, проте у довоєнні роки вони через відставання сировинної бази не були спроможні вдовольнити потреби населення у товарах широкого вжитку та продовольстві. Це видно на прикладі цукрової промисловості республіки. Планом першої п'ятирічки передбачалося будівництво 11 нових цукрових заводів. Коли ж виявилося, що сільське господарство не забезпечує сировиною такий приріст потужностей, були споруджені тільки три заводи—Веселоподолянський, Лох-вицький І Куп'янський.

* * *

Підсумовуючи все сказане в цій лекції, складемо такі висновки. Індустріалізація вивела нашу республіку, як і всю країну, на якісно новий рівень промислового розвитку. Це був подвиг робітничого класу, трудящих усіх націй і ня-родностей СРСР. Історичне значення індустріалізації полягало у докорінній зміні структури народного господарства.

Зокрема, вирішальною мірою змінилося співвідно- шення між промисловістю та сільським господарством у Загальному обсязі валової продукції. На жаль, унаслідок занижених цін на сільськогосподарську сировину і відповідно завищених цін на промислову продукцію, що переробляла цю сировину, тепер практично неможливо визначити реальну участь промисловості й сільського господарства у створенні національного доходу.

Грунтовно змінилося і співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання у валовій продукції самої промисловості. Напередодні першоїп'ятирічки харчова промисловість України, давала за вартістю більше продукції, ніж машинобудування, чорна металургія та кам'яновугільна промисловість, разом узяті. Наприкінці 30-х років продукція машинобудування вийшла на перше місце, що забезпечило дальший індустріальний розвиток народного господарства на власній технічній основі.

Нарешті, істотні зрушення сталися у співвідношенні між великою промисловістю, котра організаційно об'єднувала підприємства великої машинної індустрії, й дрібно» промисловістю, до складу якої входили переважно кустарно- ремісничі підприємства та окремі товаровиробники. За валовою продукцією питома вага великої промисловості у народногосподарському виробництві становила у 1938 р. 92,5 % проти 68,7 % у 1925/26 господарському році.

Проте всі ці досягнення значною мірою нівелювалися викладеними нижче обставинами. До революції розвиток промисловості Росії регулювався е основному ринковими відносинами. Після ж 1928 р. ринок товарів виробничого призначення у нашій країні взагалі зник: усе розподілялося за допомогою урядових установ — Держплану СРСР та УРСР, відповідних наркоматів. Всеросійський внутрішній ринок поступився місцем єдиному загальносоюзному народногосподарському комплексові. Незважаючи на успіхи індустріалізації, рівень розвитку командної економіки залишався невисоким у порівнянні з передовими країнами світу. Невеликою, зокрема, була концентрація промисловості.

Подолання за радянського часу фактичної економічної нерівності колишніх відсталих регіонів Російської імперії сприяло вирівнюванню їхнього індустріального розвитку, але й надалі зберігалася істотна відмінність між ними за цим важливим показником. До того ж залишався недостатнім загальносоюзний рівень розвитку провідних галузей промисловості й транспорту. Про це свідчили, наприклад, наявність великої кількості локальних (місцевих) енергетичних систем в електроенергетиці, відставання хімічної, легкої, харчової та деяких інших галузей промисловості, недосить високий рівень спеціалізації та кооперування виробництва (особливо між економічними районами), порівняно слабка залученість до народногоспо- дарського обороту — через нерозвиненість транспортного зв'язку — природних ресурсів північних і східних регіонів СРСР.

Індустріалізація привела до падіння життєвого рівня на-селення. Відчуженість робітничого класу від засобі'в виробництва й бюрократичні методи директивного управління раз і назавжди визначили економічну неефективність промисловості.

Все це внеможливлювало здійснення нового капітального будівництва нормальним шляхом, тобто використовуючи внутрішнє нагромадження самої промисловості. Джерелом ресурсів індустріалізації була неоплачена праця робітників й особливо селян. Щоб забезпечити регулярні пере- ливання ресурсів із сільського господарства в промисле-. вість, було форсоване примусове відчуження селян від засобів виробництва у вигляді колективізації цих засобів.

Рекомендована література

Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців:

Метод, рекомендації. К., 1991.

Кульчицькнії С. В. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР//Укр. іст. жури. 1989. № і6.

Лацис О. Проблема темпов в социалистическом строительстве:

К 60-летию XV сгезда партии: Размьішления зкономиста //Коммунист.

Маршрутами історії. К., 1990.

Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди: Посібник для вчителів. К., 1990.

































































































< /br>






























ЛЕК ЦІЯ 12

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

• Поворот до суцільної колективізації • «Ліквідація куркульства як класу» • Продрозкладка з колгоспів • Недоліки в управлінні колгоспами • Голод 1932—1933 рр. • Колгоспи в системі командної економіки

Поворот до суцільної колективізації. На початку листопада 1927 р. до Москви прибули іноземні робітничі делегації. Напередодні святкування 10-річчя Жовтневої революції вони зустрілися із генеральним секретарем ЦК ВКП(б)^ Й. В. Сталіним. З-поміж численних запитань йому було і таке: «Як думаєте ви здійснити колективізм у селянському питанні?» Відповідь була така: по лінії кооперування індивідуальних селянських господарств і по лінії організа-ції селянських господарств, головним чином бідняцького типу, у виробничі товариства. Отже, на перше місце у «селянському питанні» генсек ставив ленінську концепцію кооперації.. При цьому створення виробничих товариств, тобто колгоспів, він уважав актуальним тільки стосовно бідняків. Разом із цим у своїй відповіді на згадане запитання, він уперше зауважив про «всеосяжну колективізацію» у невизначеному майбутньому. Справжнього змісту цих слів тоді ніхто не збагнув. Але незабаром вони стали зрозумілими.

У той час, коли на всіх рівнях партійно-державного життя постійно декларувалася величезна роль сільської кооперації, а в газетах і журналах друкувалися теоретич-^?і матеріали про основоположне значення ленінської концепції кооперування для побудови соціалізму, сама ця концепція докорінно деформувалася. Справа в тому, що на відміну від Леніна Сталін розглядав кооперацію не як форму соціалістичної власності, а тільки як школу колективізму, в якій селяни мали «визріти» до розуміння вигід... колективізації. Таким чином, генсек обрав тактику «придушення в обіймах» ідей соціалістичного будівництва, котрі були викладені в політичному заповіті Леніна, але котрі суперечили викладеній у програмі партії комуністичній доктрині. Ця тактика стала остаточно ясною після непрямої полеміки в пресі між Сталіним і Бухаріним.

М. І. Бухарін прилюдно, хоча і не називаючи прізвищ, заявляв про здійснювану найвищим партійно-державним керівництвом воєнно-комуністичну переоцінку ролі виробничих товариств, про забуття ленінської концепції кооперування й визнання «стовповим шляхом» до соціалізму не кооперативів, а колгоспів. Сталін на це відповідав: кол« госпи є кінцевою стадією розвитку в країні кооперативного

руху.

Протиприродне поєднання двох принципово різних типів колективних господарств, один із яких базувався на ринковій економіці, а другий був елементом командної економіки, поступово усталилося в суспільній свідомості. Й досі вираз «колгоспно-кооперативна форма власності» є звичним стереотипом.

Замислена Сталіним «всеосяжна» (в історії залишився інший термін—«суцільна») колективізація мала на меті забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи в колгосп,селянин, так би мовити, делегував свої права на розпорядження виробленою продук-цією адміністратору — галові колгоспу. Через безпосередній вплив на останнього державні установи визначали, скільки виробленої продукції треба залишити на задоволення потреб колгоспу та колгоспників, а скільки— вилучити у централізований фонд. Це відкривало для держави можливість безперешкодно привласнювати створений се- лянською працею і додатковий, і необхідний для прожиття виробника продукт. Позбавлений знарядь виробництва, обмежений у громадянських правах, колгоспник мав стати приписаним до артілі найманим працівником, виконавцем волі партійно-державної бюрократії як асоційованого власника землі та виробничих знарядь. Звідси випливала без- компромісна боротьба держави проти селян — вільних товаровиробників, узагальнена й реалізована в політиці ^ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації», розселянювання.

Таким чином, колективізація зовсім не була самостійною метою в планах партійно-державного керівництва • на чолі зі Сталіним, рівнозначною, наприклад, індустріалізації. Колективізація розглядалася як засіб розв'язання хлібозаготівельних криз, спричинюваних природною реакцією ринку на спроби запровадити нееквівалентний обмін між містом і селом (через так звані «ножиці цін»),— Сталі< ну ж бо здавалося, що досить ліквідувати ринок, і проблема хлібозаготівельних криз сама собою вичерпається, оскільки селянину нікуди буде податися.

Зміна пріоритетів у внутрішній політиці, нагадаємо, відбулася негайно після XV з'їзду ВКП (б), однак повернення до военно-комуніс-тичної доктрини термінологічне камуфлювалося. Застосовані на почат-» ку 1928 р. силові .заходи (до розкуркулювання включно) проти тих се< лян, які відмовлялися продавати хліб державі за низькими, невигідними для них цінами, назвали «надзвичайними» з метою підкреслити їхню тимчасовість. Сталін заявляв: «Розмови про те, що ми нібито скасо-вуемо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулювання і т. д, є контрреволюційним базіканням». А на ділі вже розпочиналася підгси товка й до відновлення продрозкладки, й до експропріації яайзамож* иішої частини селянства під виглядом <ліквідації куркульства як кла» су», й, нарешті, до насильственого об'єднання власності основної маса селян. Органи ДПУ вилучили на селі всю зброю, яка ще залишалася від часів громадянської війни (включаючи й мисливську). Активно вдійснювалося сприяння, зокрема фінансове, колгоспам, утворюваним за рахунок колективізації бідняцьких засобів виробництва. В партій-і них документах, виступах керівних діячів партії, починаючи з генсека, широко пропагувалися позитивні висловлювання про комуни та інші форми колгоспів, положення про загрозу з боку куркуля, котрі місти-» лися в ленінських творах 1918—1920 рр, Суцільна колективізація, що її Сталін назвав «революцією згори», розпочалася в 1929 р. Уже в резолюціях Другої Всеукраїнської конференції КП(б)У (квітень 1929 р.) висувалася досить відверта вимога: треба всіляко прискорювати виробниче кооперування й колективізацію індивідуальних господарств. Гасло суцільної колективізації як найактуальніше завдання для партії та держави чітко сформулював листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На ньому окремо заслуховувалася доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». В постанові по цій доповіді наголошувалося: Україна має достатню матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. Центральному Комітетові КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації.

Під час обговорення центрального питання — про темпи й кінцеві строки суцільної колективізації — на згаданому пленумі ЦК ВКП (б) не виявилося єдності думок. В. М. Молотов і Л. М. Каганович наполягали на завершенні «революції згори» приблизно за рік. С. В. Косіор і деякі інші представники партійно- державного керівництва України підтримали цю позицію, поділювану, як їм було відомо, генеральним секретарем ЦК ВКП (б). Нарком земельних справ УСРР О. Г. Шліхтер і голова Укрколгосп-центру І. О. Гаврилов висловлювалися за те, щоб завершити колективізацію наприкінці п'ятирічки, тобто не раніше 1933 р. Пленум утворив комісію під керівництвом наркома земельних справ СРСР Я. А. Яковлєва для вирішення питань суцільної колективізації. Рекомендації комі-вії лягли в основу постанови ЦК ВКП (б) від 5 січня 1930 р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави кол- госпному будівництву». Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. "

Темпи колективізації спускалися згори у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, в якому містилося гасло: «Степ треба цілком колективізува-; ти за час весняної посівної кампанії, а всю Україну—до осені 1930 р.» Отже, визначені постановою ЦК ВКП (б) від 5 січня 1930 р. строки скорочувалися на рік-півтора. Районні власті іноді виявляли готовність до ще більшого скорочення цих строків.

Судячи з усього, суцільна колективізація замислювалися як комунізація, з утворенням господарств максималь-ного рівня усуспільнення. В опублікованих офіційних документах ішлося про артільну форму, однак у різних супроводжувальних інструкціях артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було обнародувано новий примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу» (саме так формулювалося питання у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р.), у масовому порядку почали усуспільнювати корів, дрібну худобу й птицю. На селах з'явилися цілі ватаги бездумних виконавців, затятих «лівацьких закрутників» (як їх назвали трохи пізніше). В гонитві за «справною цифрою» вони не зупинялися перед найбрутальнішими засобами, аби затягнути селян до колгоспів.

Все це призводило до зростання напруження на селі. Партійці занепокоїлися. 21 лютого 1930 р. у Москві відбулася нарада партійних керівників Російської Федерації та України з участю членів політбюро ЦК ВКП(б). Обговорювалися заходи щодо виправлення становища. 2 березня газета «Правда» надрукувала статтю Й. В. Сталіна «Запаморочення від успіхів» і нову редакцію Примірного статуту сільгоспартілі. В статті засуджувалися «перегини», а відповідальність за них цілком перекладалася на місцевих працівників. Наголошувалося на обов'язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією Статуту сільгоспартілі колгоспникам надавалося право мати корову, дрібну продуктивну худобу та присадибну ділянку. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі». Місцеві парторганізації мали відмо- витися від адміністративного тиску на селян при утворенні колгоспів і зосередити увагу на господарському й орга- нізаційному зміцненні колективних господарств.

Ці документи внесли певне заспокоєння в селянські маси. Офіційно проголошена відмова від примусової колективізації супроводжувалася конкретними заходами щодо подання допомоги колгоспам,- оскільки селяни почали виходити, з них. ЦК ВКП(б) ухвалив негайно вирядити членів політбюро в основні зерновиробні райони. На Україні працював Г. К. Орджонікідзе (у Криворізькому, Миколаївському, Мелітопольському та Херсонському округах). Безпосередню участь у «виправленні становища» в інших округах брали С. В. Косіор, Г. І. Петровський, В. Я. Чубар, Л. Й. Картвелішвілі, П. П. Постишев, М. О: Скрипник, М. Є, Чувирін, О. Г. Шліхтер. Здійснювані тоталітарною, адміністративно-бюрократичною державою докорінні зміни е аграрних відносинах грунтувалися на унітарній латифундійній системі землекористування. На Україні, як і по всій країні, знищувалися історичні, національні, регіональні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бюрократії. Економічну основу її всевладдя становила одержав-иена власність. Економічні та громадсько-правові методи регулювання сільськогосподарського виробництва замінювалися позаекономічними. адміністративно- репресивними. Через планові заготівлі продовольства, стягування натуральної «данини» (податків) держава привласнювала вироблюваний колгоспниками продукт. Отже, їхній життєвий рівень не-влинно знижувався,

Єдиною поступкою держави та віддушиною для селянства були присадибні ділянки. Селяни одностайно відмовилися від комуни й обстояли артільну форму господарювання, дуалістичну за своєю природою: присадибною ділянкою вона була повернута до ринку, а громадським господарством—до держави. Однак поступка колгоспнику щодо присадибної ділянки компенсувалася пограбуванням через громадська господарство. Держпоставки проголошувалися «найпершою заповіддю» для колгоспу як «соціалістичного підприємства», а розподіл продукції за трудоднями відбувався згідно із «залишковим принципом». Ціни на продукцію, спродувану колгоспами державі, були занижені, а незабаром унаслідок інфляції взагалі стали чисто символічними. Розміри держпоставок заздалегідь не визначалися. Оскільки вільна торгівля починаючи з 1930 р. фактично заборонялася (в містах і робітничих селищах постачання відбувалося за картками, а промтовари для села були передані у фонд отоваренпя заготівель), здавалося цілком природним, що вся товарна продукція колгоспів повинна надходити в розпорядження держави. Однак в умовах відсутності ринку саме поняття «товарна продукція» втратило сенс. За принципом «краще переобклас-ти, ніж недообкласти» план колгоспам на здавання продовольства встановлювався такий, що після його виконання для розподілу за трудо- днями вже нічого не лишалося. Тож колгоспники, щоб проіснувати, змушені були покладати надії лише на свої присадибні ділянки. Через цілковиту матеріальну незаінтересованість у розвитку громадського господарства вони лише імітували працю, а не працювали по-справжньому. Руйновані колективізацією, ненормальними відносинами між державою і колгоспами, продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували.

«Ліквідація куркульства як класу». В січні 1928 р. члени політбюро ЦК ВКП(б) роз'їхалися по країні з метою прискорити подолання хлібозаготівельної кризи. Сталін поїхав у Сибір. Там він розробив власний метод заготі- вель, названий «уральсько-сибірським» і згодом поширений на всю країну. Цей метод містив у собі два активних начала: принцип самооб кладення, яким село розколювалося за майновою ознакою на ворогуючі групи, й загрозу розкуркулення. Кожному селу визначали загальне завдання на продаж державі хліба, а сільські сходи доводили конкретні завдання «до двору». Селян, які не виконували цих рішень, спочатку штрафували, а в разі повторної «неслухняності» розпродували їхнє майно з торгів. У резуль-таті застосованого на Україні «уральсько-сибірського» методу хлібозаготівель навесні 1929 р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Досвід хлібозаготівель став у пригоді. Для здійснення колективізації було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу котрого входили всі ті селяни, що опиралися усуспільненню. При цьому статус незаможника аж ніяк не гарантував безпеку противникам колективізації — їх оголошували «підкуркульниками» й теж репресували.

Питання про місце куркуля в колективізованому селі постало у квітні 1929 р. на XVI Всесоюзній конференції ВКП(б) у ході обговорення доповіді голови ЦВК М. І. Ка-лініна про шляхи піднесення сільського господарства. Секретар ЦК КЩб)У П. П. Любченко вважав: заможні селяни можуть працювати в колгоспах, деякі ж інші делегати висловлювалися за збереження господарств «куркулів» в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів. Комісія з підготовки резолюції під головуванням С. В. Ко-сіора запропонувала передати спірне питання на розгляд політбюро ЦК ВКП(б), і партійна конференція з цим погодилася.

Хоча листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) проголосив перехід до суцільної колективізації, пов'язане з цим питання про долю куркуля на ньому не розглядалося,— його вирішила апаратним шляхом комісія Я. А. Яков-лева. Вона висловилася за перехід у районах суцільної колективізації до політики ліквідації куркуля як класу. Цей висновок, уперше оголошений" Сталіним на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р., увійшов складовою частиною до згадуваної постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Нова класова політика на еелі випливала з логіки суцільної колективізації. Про можливість роботи «куркулів» у колгоспах уже не згадувалося, проблема формулювалася інакше: висилати чи не висилати розкуркулені селянські сім'ї в райони, непридатні для сільського господарства? При цьому куркульськими вважалися всі найзаможніші в даному селі господарства незалежно від того, мали чи не мали вони експлуататорські ознаки. Нерідко перед селянином-середняком ставала й така дилема: якщо вступаєш у колгосп, претензій до тебе немає, а якщо висловлюєшся проти колгоспу,—ти куркуль, і тебе треба розкуркулювати.

Порядок розкуркулення розробила в другій половині січня 1930 р. спеціальна комісія під керівництвомВ. М. Молотова. Результати її роботи були реалізовані в постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися «учасники й організатори антирадян-ських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольованими у в'язницях або таборах), до другої—ті, хто «здійснював менш активний опір» кампанії розкуркулення (їх разом із сім'ями засилали в північні райони країни), до третьої—розкуркулені, котрі не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів). Визначення категорій за допомогою судових органів не додавало правосудності цьому документові мо-лотовської комісії, адже в ньому наводилася точна кількість селянських господарств, запланованих до включення в першу (52 тис.) і другу (112 тис.) категорії. Інакше кажучи, заздалегідь визначалося, скільки селян і . в яких саме формах чинитимуть опір майбутній кампанії розкур-кулепкя.

1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації й щодо боротьби з куркульством». Цією постановою, проведеною через органи радянської влади, кампанії розкуркулення надавалася видимість законності. Зокрема, оголошувалося про скасування законів із дозволом орендувати землю та використовувати найману працю в сільському господарстві, а також про конфіскацію у куркулів засобів виробництва. Списки «куркулів» із поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами. Аналогічна за змістом постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі та застосування найманої праці в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації» вийшла 5 квітня 1930 р. До цього місцева влада в республіці керувалася союзним документом.

Перша хвиля розкуркулювання тривала на Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. й охопила 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). За станом на 10 березня було роз-куркулено 61 887 господарств (2,5 % загальної кількості).

Після визнання адміністративного тиску на селян перегином і - дозволу виходити з колгоспів масштаби колективізації па Україні, нагадаємо, різко зменшилися.. Протягом 100 днів починаючи з 10 березня 1930 р. із колгоспівтут вийшло 1594 тис. господарств. Восени в колгесгіах в УСРР залишилося вже менше третини селян. Процес «вимивання» середняків відбувався так швидко, що знову зробив колгоспи незаможницькими. Тож довелося ще раз залучати середняка у колгосп. Цей новий наступ розпочався з директивного листа ЦК ВКП(б) «Про колективізацію», надісланого у вересні 1930 р. усім обкомам, крайкомам 1 ЦК компартій республік. Україна одержала завдання подвоїти рівень усуспільнення та протягом 1931 р. в основному завершити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів; там, де відбулося розкур-кулення, треба було знову ставити на порядок денний гасло «ліквідації куркуля як класу» й підшукувати на роль «куркуля» вже інші селянські кандидатури. Винайти якийсь інший спосіб примусової колективізації середняків не вдалося.

Всього за роки суцільної колективізації на Україні експропріювали .близько 200 тис. селянських господарств — шляхом продажу майна з торгів (за невиконання хлібозаготівель, несплату репресивних, надзвичайно завищених податків, «немотивований» забій власної худоби), а найчастіше—через внесення цих господарств до проскрипційних списків розкуркулюваних. Ця цифра, вперше оголошена П. П. Постишевим у 1934 р., аж надто точно збігається з кількістю «куркульських» господарств, обліченою статистичними органами за станом на 1&27 р. Пости-шев, очевидно, виходив із того, що, оскільки в 1928— 1932 рр. була здійснена цілковита ліквідація куркульства як класу, кількість розкуркулених не могла бути меншою за кількість куркулів напередодні колективізації. Насправді ж під час колективізації на Україні зникло, майже вдвоє більше селянських господарств. Значна їхня частка розпалася з волі самих селян: не в силах упокоритися новим порядкам, вони розпродували особисте майно, кидали землю, напризволяще та виїздили на новобудови в міста або й узагалі за межі України...

Продрозкладка з колгоспів. Колективізація призвела до утвердження на селі командної економіки шляхом одержав-лення ное-'утворених сільгоспартілей, знищення економічних стимулів до праці. Продрозкладка здійснювалася не індивідуально, як у роки громадянської війни, а колективно, у формі обов'язкових хлібопоставок колгоспами. Держава не вступала у податкові відносини з ними, вона про-сто вилучала весь хліб, за винятком насіннєвого, фуражного та продовольчого фондів.

Обсяг хлібозаготівель з урожаю 1930 р. досяг в УСРР 477млн пудів проти 310 млн у попередній заготівельний сезон. В усіх зерновиробних районах країни теж був зафіксований рекордний показник товарності хліба. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив: зернова проблема в основному розв'язується. Проте у селян результати першого колгоспного літа викликали розгубленість: хоч замість грізного слова «Продрозкладка» вживався нейтральний термін— «план», у колгоспне село поверталися часи воєнного комунізму. Держава могла вже не побоюватися хлібозаготівельних криз, оскільки створений механізм викачування продовольства з колгоспів діяв, на перший погляд, ефективно.

За вказівкою «згори» тривав наступ на селян- одноосібників: через посилене оподаткування, погрози розкурку-лення, обмеження землекористування тощо. Тому в 1930— 1931 рр. більшість тих, хто залишався на селі, вважали за краще об'єднатися в колгоспи. .

Продрозкладка з урожаю 1931 р. відбувалася дуже напружено, в обстановці репресій як проти селян, так і міс- цевих керівних кадрів, коли ліквідовувалися або, навпаки, об'єднувалися колгоспи, розпускалися або переобиралися їхні правління, а голови артілей, сільрад та уповноважені звільнялися з посад, засуджувалися до тюремного ув'язнення чи засилалися в табори. Керівника, котрий насмілювався залишити в колгоспі товарне зерно для харчування людей і на фураж, таврували як саботажника. Люди були деморалізовані.

У постанові ЦК ВКП(б) від 2 серпня 1931 р. «Про темпи дальшої колективізації та завдання зміцнення колгоспів» роз'яснювалося: суцільну колективізацію можна вважати в основному завершеною там, де 68—70 % селянських господарств увійшло до колгоспів з охопленням не менш як 75— 80 % усієї посівної площі. Виходячи з цього критерію, колективізацію Степової та Лівобережної України оголосили здійсненою. А до кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70 % селянських господарств а охопленням понад 80 % посівних площ.

Колективізація супроводжувалася масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець, кі.ч. Продуктивні сили сільського господарства знесилюва-.іііігя також експропріацією заможного прошарку селян-сі ті. Тому валові збори зернових культур на Україні по-всякчас зменшувалися. В 1931 р. вони становили 98,1 % від рівня 1929 р., а у 1932 р,—відповідно лише 78,6%;

поголів'я коней у 1932 р. досягало 66,7 % від рівня 1928 р., великої рогатої худоби—відповідно 58,2, свиней—37,7, овець і кіз — 26,0 %.

У ході колективізації була ліквідована мережа підприємств та організацій сільськогосподарської кооперації, яка розвивалася протягом 20-х років. Вважалося, що колгоспники не можуть бути, подібно до селян-одноосібників, учасниками спеціалізованих кооперативів. Унаслідок таких теоретично хибних уявлень значно обмежувалися можливості колгоспів у виробництві, переробці та збуванні багатьох видів своєї продукції. Практично повністю зникла матеріально-технічна база кооперації, розпорошився кооперативний апарат, урвалися давно налагоджені торговельні зв'язки із споживачами, в тому числі закордонними.

Найістотнішим показником кризи, яка вразила колгоспний лад у момент його становлення, були незаінтересованість селян у розвитку громадського господарства, їхнє відверте небажання працювати. За вказівкою ЦК КП(б)У на початку 1933 р. були обстежені 340 колгоспів різних районів України. Виявилося, що 19 % працездатних колгосп-ииків за рік не заробили жодного трудодня, а ЗО % мали від одного до 50 трудоднів. Оголосивши ці цифри на партактиві Запорізького району, секретар ЦК КП(б)У та Дніпропетровського обкому партії М. М. Хатаєвич сказав: «...те, що... селяни не виходять на колгоспні роботи, е перший показник і наслідок того, що погано керували колгоспами, що ми не забезпечили в колгоспників потрібної заінтересованості до результатів усуспільненого колгоспного виробництва».

Недоліки в управлінні колгоспами. Бюрократичні методи керівництва колгоспами часто-густо являли собою некомпетентне втручання з боку різних інстанцій. Намагаючись пояснити, чому врожай пшениці в колгоспі ім. Г. І. Петровського Шполянського району на Київщині знизився з 17 ц з та у 1930 р. до 2,7 ц з га в 1932 р., один із керівних працівників Компартії України, вчений-аграр-ник О. Г. Шліхтер убачав головну причину цього в зруй. нуванні сівозміни. Одержуючи з району посівні плани, колгоспи, підкреслював він, змушені виконувати необгрунтовані вказівки, що йдуть не від життя, а від паперу.

Найважливішою умовою подолання вказаних і подібних до них негативних явищ був розвиток внутрішньокол-госпної демократії. Однак Примірний статут сільськогосподарської артілі не давав гарантій проти адміністрування й бюрократизму, його недемократичний характер ви-кривлював природу колгоспу як виробничого кооперативу та підривав заінтересованість селян у розвитку громадського господарства. Не випадково у листі хліборобів Одеського району, надісланому Сталіну у вересні 1931 р., разом із розповіддю про руйнування сільського господар-ств.а, голодування й острах перед репресіями йшлося про відсутність демократії в колгоспах: «Чому ми тепер не можемо вільно висловлюватися на зборах про всі недоліки й обирати у своє правління для керівництва нами осіб, котрі, на наш поґляд, спроможні правильно керувати?»

Складовим елементом колгоспного ладу, без якого він не міг існувати, були державні машинно- тракторні станції ,,(МТС). Мережа МТС розвивалася швидко: в період з жовтня 1930 до кінця 1932 р. в УСРР кожні два дні з'являлася нова станція. Наприкінці 1932 р. у республіці діяли вже 592 МТС. Однак вони обслуговували тільки поло- вину з 25,3 тис. колгоспів України. Праця ж в усіх інших колективних господарствах грунтувалася на усуспільнених селянами примітивних знаряддях та реманенті. Таким чином, кількісне розгортання мережі МТС ще не вирішувало справи. Потрібно було так налагодити їхню роботу, щоб вони сприяли організаційно-господарському зміцненню колгоспів. Це стало' можливим тільки в другій п'ятирічці, а в першій МТС ще не справляли будь-якого впливу на життя колгоспів: тоді лише розв'язувалися проблеми формування трудових колективів станцій, одержання, розміщення та освоєння техніки, налагодження виробничих зв'язків із господарствами тощо.

На становищі сільськогосподарського сектора економіки УСРР негативно позначилося безладдя в адміністративно-територіальному устрої. XVI з'їзд ВКП(б) вирішив спростити громіздку систему управління, яка складалася з чотирьох ланок (центр— область—округ—район), і за рахунок ліквідації округів зміцнити кадрами найслабшу—• районну—ланку. Однак на Україні областей не існувало, й замість того, щоб утворити їх шляхом укрупнення округів, рішення з'їзду тут виконали буквально. В результаті ліквідації округів виникла дволанкова система управління (центр—район). У вересні 1930 р. територію республіки розподілили на 503 адміністративні одиниці, керовані безпосередньо з Харкова: Молдавську АСРР, 18 міст цен« трального підпорядкування та 434 сільські райони. Управляти такою кількістю районів з одного центру було неможливо. С. В. Косіор, В. Я. Чубар та інші партійно-дер-л<;шяі лідери України визнали на Третій Всеукраїнськійконференції КП(б)У (липень 1932 р.), що через поспіх у здійсненні реформи сільські райони опинилися без достатнього управління в найвідповідальніший момент становлення колгоспного ладу. Тож із лютого по жовтень 1932 р. в УСРР відбувався складний процес утворення областей. їхній адміністративний апарат тільки формувався й си- туацією на місцях ще не опанував, тоді як обтяжливі для центру прямі зв'язки з районами фактично припинилися. Таким чином, недоліки у сфері адміністративно-територіального управління стали додатковим фактором поглиблення кризових явищ у сільському господарстві.

Голод 1932—19ЇЗ рр. Найжахливішим наслідком колективізації й безрозмірної сталінської продрозкладки було вростаюче з року в рік голодування селян. Хлібозаготівлі а урожаю 1931 р. тривали до його кінця та перейшли на наступний рік. Через ці зимові заготівлі в селян не залишилося будь-яких запасів продуктів харчування, і в пер^ шій половині 1932 р. у багатьох районах республіки спалахнув справжній голод.

6 липня 1932 р. у Харкові відкрилася Третя Всеукраїнська конференція КП(б)У. На порядок денний виносилася доповідь С. В. Косіора «Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну та збиральну кампанії і завдання організаційно- господарського зміцнення колгоспів». Скликання конференції напередодні жнив, безпрецедентне обмеження порядку денного одним питанням, участь у роботі конференції членів політбюро ЦК ВКП(б^ Л. М. Кагановича і В. М. Молотова — все це свідчило про надзвичайність тогочасної ситуації на Україні. В доповіді Косіора визнавалося, що «ряд районів опинився на весну в дуже важкому харчовому стані». Про голодування й апатію селян «ряду районів» згадували також Г. І. Пет-ровський, М. О. Скрипник, Р. Я. Терехов, О. Г. Шліхтер та інші делегати. Торкнувся цього болючого питання й • Молотов. Основну причину трагічного становища, в якому опинялося українське селянство, голова Раднаркому СРСР убачав не в розмірах вилученої продукції, а в «помилках, допущених під час хлібозаготівель». Молотов і словом не прохопився про органічну ваду принципу продрозкладки, що на ньому почали грунтуватися відносини між містом і селом. У резолюції ж конференції ця вада характеризувалася так: «...план хлібозаготівель розверстано на райони і колгоспи і проводили його не організованим порядком, а за „принципом" зрівнялівки, проводилимеханічно, незважаючи на стан кожного окремого району, кожного окремого колгоспу».

Отже, хоча це твердження свідчило пре все ще незжи-ті воєнно-комудістичні ілюзії щодо можливості побудува* ти «безпосередні» (тобто позаринкові) відносини між містом і селом, сам принцип розкладки державного плану по районах і колгоспах уже піддавався сумніву. І відбулося це в присутності трьох членів політбюро ЦК ВКП(б)-^-Л. М. Кагановича, С. В. Коеіора, В. М. Молотова, а також Двох кандидатів у члени політбюро ЦК ВКП(б) — Г. І. Петровського і В. Я. Чубаря. Та на відміну від ситуації, що склалася в березні 1930 р., коли Сталін поступився своїм наміром комунізувати селянство, влітку 1932 р, він уперто тримався за «економічно неможливу і політичне небезпечну» (вислів В. І. Леніна) систему продрозкладки. Єдина поступка з відстроченою дією, зроблена в 1932 р., стосувалася ринкової торгівлі. Постановою Р-НК СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 травня 1932 р. план хлі. бозаготівель по селянському сектору (колгоспи та одноосібники) скоррчувався з тим, щоб приблизно п'яту частину товарної продукції спрямувати у вільну торгівлю, на< звану колгоспною. Дозвіл торгівлі за цінами попиту й пропозиції означав: здійснена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом визнавалася невдалою. Однак торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану—не раніше січня 1933 р.

З архівних даних постає страхітлива картина становища в українських селах, пограбованих сталінською продрозкладкою. Так, до бюро скарг Наркомату Робітничо-Селянської інспекції УСРР 8 'березня 1932 р. надійшов лист від жителів с. Лосятин Білоцерківського району (Київщина): «Чи законно це, що людей залишили без шматка хліба, жодного фунта зерна, чи можна ж прохарчувати п'ять місяців дітей однією картоплею, якої вже нема, день від дня [число] голодних збіль< шується». Колгоспник Федот Мусієнко із с. Кумарі Любашівського ра< йону (Одещина) у квітні 1932 р. звернувся до ЦК ВКП(б) ІЗ запитаннями, серед яких було й таке: «Чи знає ЦК ВКП(б), що в ряді зсипних пунктів хліб згнив, незважаючи на те, що в ряді колективних господарств було забране останній центнер насіння? До чого все це неде? Це веде, по-перше, до злиденності самих колгоспників, по-друге, до незадоволення Радянською владою взагалі й Комуністичною партією в особливості». Таких прикладів можна навести багато.

Разом із тим у джер'ел-ах майже не міститься протестів партійно-державного керівництва України проти грабіжницької продрозкладки. Скуті партійною дисципліною, делегати Третьої Всеукраїнської конференції КП(б)У у своїх виступах не торкалися цієї теми, хоча в резолюції конференції, нагадаємо, несміливий сумнів щодо політики на гол» таки висловлювався. Судячи з промови Молотова, мали місце та-кож якісь пропозиції переглянути в бік зменшеная хлібозаготівельний план. І все ж конференція змушена була прийняти до виконання по- станову РНК СРСР і ЦК ВКП(§) від 6 липня 1932 р., згідно якої хлібозаготівельний план України з урожаю 1932 р. визначався по се-' лядському сектору в розмірі 3.56 млн пудів. Новий план на 40 млн пу« дів поступався обсягові заготівель попереднього року, але й він був явно непосильним для дедалі більше деградуючого сільського господарства республіки. Тож після конференції для ьсіх незгодних залишився тільки один метод боротьби — прихований саботаж продрозкладки.

Продиктований Сталіним хлібозаготівельний план справив на укра< їнсі.ких селян гнітюче враження. Голова колгоспу в Лебединеькому ра< йоні на Харківщині, який побоявся підписатися власним прізвищем, сповіщав 8 серпня 1932 р. «всеукраїнського старосту» Г. І. Петровсько< го: «В колгоспі люди працювати не бажають, люд, діти, старики го< лодні, худоба гине, люди стали злі. Радянську владу проклинають, ніхто їй нічого не вірить. Земля опинилась у бур'янах... Хлібні авансе видають по 400 гр. на день здебільшого фуражних культур, надії немає на додержання, тому що плани в цьому році дані більші, або менші дуже нс'піл'іііо, а врожай через загибель озимини далеко менший. Чи нормально, що пллии більші, ніж валовий урожай?» Не сподіваючись вже на отоиарсння трудоднів зерном, селяни в масовому порядку почали розтягати вироблену в громадському господарстві продукцію (до її оприбуткування й вивозу). Поширилися випадки переналадки молотарок таким чином, щоб частина зерна йшла в солому й полову (а со-лому потім потайки ще раз перемолочували— для себе).

Замість відмови від порядків, які змушували колгоспників красти власну продукцію, очолювана Сталіним партійно-державна верхівка стала на шлях репресій. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної)і власності». Відповідно до цього законодавчого акта, власноручно написаного генсеком, розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а «за пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менш ніж 10 років.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. розпочались у серпні. Серпнева «атака» на українське селянство дала державі 47 млн пудів хліба. У вересні із села «вичавили» ще 59 млн пудів. Проте вже з кінця цього місяця потік зерна перетворився на тонесеньку цівочку. За станом на 5 жовтня із 23270 колгоспів України тільки 1403 виконали річний план хлібозаготівель. У листі ЦК КП(б)У за підписом Косіора, надісланому в обкоми партії, застерігалося: «Обкоми повинні врахувати, що таке зниження хлібозаготівель, яке відбулося в першій п'ятиденці жовтня, е абсолютно неприпустимим і ставить під загрозу не тільки мінімальні зобов'язання України по вивозу, експорту, але й уже зриває план постачання хлібом нашихосновних промислових центрів». Проте обсяг хлібозаготівель зменшувався й надалі. В третій п'ятиденці жовтня заготовили менше 3 млн пудів.

Судячи з пробних обмолотів, на ланах України у 1932 р. визрів непоганий урожай—у середньому 7,2 ц з га проти 8,3 ц у 1931 р. і 10,2 ц у 1930 р. Тільки в деяких південних районах показники були гіршими. Куди ж подівся зібраний продукт?

Тодішня статистика оперувала даними про так звану біологічну врожайність. Однак це ще не зерно в коморі. А на шляху від поля до комори воно втрачалося в кожній технологічній ланці: при жнивах, обмолоті, перевезенні... Колгоспники не були заінтересовані в збиранні врожаю без втрат, бо він. їм не належав. Типовою є інформація, надіслава в Наркомзем УСРР з Очаківського району на Одещині: «Десятки гектарів скошеного хліба лежать у валках і псуються під дощами... З тракторної бригади заявляють: хай гине, все одно й це заберуть». Таким чином, руйнування колгоспного виробництва продрозкладкою, котре тривало вже третій рік, особливо виявлялося у зростаючих втратах продукції. На Третій Всеукраїнській конференції КП(б)У П. П. Любченко і Г. І. Петровський оцінювали втрати з урожаю 1931 р. у розмірі від 100 до 150 млн пудів, О. Г. Шліхтер — у 150 млн пудів, М. О. Скрипник — близько 200 млн. Не претендуючи, як бачимо, на точність, всі ці цифри дають загальне уявлен- ня про масштаби збитків: у згаданому році загинула кількість зерна, порівняна з половиною нормального річного продовольчого фонду селян.

Втрати з урожаю 1932 р. ніхто не підраховував. Але ми знаємо, що дезорганізація господарства вже набула в цей час жахливих розмірів. Відповідно до катастрофічної позначки впав і валовий збір зерна. Якщо раніше від зниження виробництва хліба терпіли тільки колгоспники, то в 1932 р. воно вплинуло й на обсяг хлібозаготівель. До кінця жовтня 1932 р. аграрний сектор України дав не більше 132 млн пудів зерна (в 1930 і 1931 рр.— відповідно майже по 400 млн). У черговому листі ЦК КП(б)У до обкомів партії, в якому аналізувалися результати остан- ньої п'ятиденки жовтня, вперше було вжито слово «саботаж». Районні та сільські працівники партапарату звину- вачувалися в «небаченій розмагніченості, цілковитій бездіяльності в боротьбі з куркульським опором хлібозаготівлям». Справді, саботаж продрозкладки мав тоді місце, причому в широких масштабах. Змушувані прийматинереальні плани, які зовсім не враховували втрат, місцеві працівники відмовлялися їх виконувати (звісно, імітуючи при цьому бурхливу діяльність). Вони розуміли: вилучення решток від значною мірою занапащеного врожаю 1932 р. призведе до масового голоду. Там, де хлібозаготівлі виконувалися «успішно», або там, де безгосподарність зайшла надто далеко, селяни вже почали голодувати. Незмінні супутники голодування — епідемічні хвороби—поширювалися в Донбасі, на Київщині та в інших місцевостях України. У зв'язку з цим на початку листопада довелось відкликати з хлібозаготівель відповідальних працівників Наркомату охорони здоров'я УСРР.

Продрозкладка з урожаю 1932 р. зазнала краху не тільки на Україні, а й у інших хлібовиробних регіонах СРСР. Чим далі, тим швидше военно-комі/ністична політика штовхала країну в безодню. Централізо- вані ресурси продовольстіїіі швидко танули, через що скоротилися й без того ииіькі норми розподілу продуктів за картками серед робітників 1 службовців. Різко зменшився хлібний експорт, а це спричинилося до майже десятикратного збільшення дефіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929 р. Зростання короткострокової заборгованості обумовило виникнення на західних валютних ринках «чорної біржі» радянських векселів. Під час продовольчої кризи 1932 р. особливо активізувався розпродаж музейних коштовностей: із провідних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів великих художників, у тому числі Рембрандта й Тіціана.

Наприкінці жовтня 1932 р. Сталін вирядив до Харкова, Ростова-на-Дону та Саратова хлібозаготівельні комісії з надзвичайними повноваженнями. Українську комісію очолив В. М. Молотов, північнокавказьку—Л. М. Кагано- вич, поволзьку — П. П. Постишев. Початком роботи комісії на Україні слід уважати виступ Молотова на політбю-ро ЦК КП(б)У ЗО жовтня 1932 р. з інформацією про те, що зобов'язання України зменшуються на 70 млн пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн пудів, в тому числі по селянському сектору — 261 млн. Інакше кажучи, з селян треба було «вичавити» стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. «Балачки» про відсутність хліба не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб з боку апарату. Присадибне господарство, котре в попередні роки так-сяк годувало селян, теж не лишилося поза увагою надзвичайної комісії: в порядку натуральних штрафів конфіскувалися й незернові їстівні припаси. В поїздах і на залізничних станціях працівники ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковува-ли харчі, придбані колгоспниками за великі гроші абообмінені на коштовні речі в сусідніх з Україною місце* востях.

У період з 1 листопада 1932 по 1 лютого 1933 р. моло" товська комісія додатково «заготовила» в селянському секторі України 87 млн пудів хліба (в колгоспах— 73,2 млн, серед одноосібників—13,8 млн), у радгоспах-— 17,6 млн (загалом—104,6 млн). Протягом усієї заготівельної кампанії 1932 р. держава одержала з УСРР 260,7 млн пудів. Отже, Молотов не впорався з виконанням хлібозаготівельного плану, хоча й вивіз із республіки майже все наявне зерно. На початку 1933 р. Практично повсюди на Україні продовольчих запасів уже не залишалося, а селянам же треба було ще дожити до нового врожаю... Зимові хлібозаготівлі видерли шматок хліба з рота виснаженого трударя й спричинилися не просто до голо< ду — він стався б і без них,— а до страхітливого голодомору.

Хоча зона голоду фактично збігалася з хлібовиробною смугою, його масштаби були різні: від помірних у Поволжі до голодомору з величезною кількістю жертв в УСРР і на Кубані. Розкриємо це питання більш детально.

Між голодом і хлібозаготівлями існували безпосередні причинно- наслідкові зв'язки. 5а документами, з сільського господарства в зимові місяці 193І—1932 і 1932—1933 рр. вилучали — повністю або частково — насіннєві, фуражні ба навіть продовольчі фонди. Конфісковане зерно негайно перепродували за кордон або поповнювали ним вичерпані запаси державної торгівлі — нормованої (за картками) та комерційної (за підвищеними цінами без карток), оскільки за хлібом у містах уже стояли довгі черги. Із зерна також виганяли спирт, адже горілка допомагала виконувати касовий план, тобто здобувати гроші для зарплати робітникам. Унаслідок Таких «всеосяжних» хлібозаготівель у сільській місцевості розпочався голод, натомість влада була ще в змозі запобігти катастрофі в містах. Це, так би мовити, загальна картина. Але в «роботі» харківської та ростовської надзвичайних комісій простежується те, чого не було під час зимових хлібозаготівель на Україні в 1.931—1932 рр. або в Поволжі в 1931—1932 І в 1932^ 1933 рр. На Україні, як і на Північному Кавказі, в листопаді — грудні 1932 і в січні 1933 р. поряд із хлібозаготівлями (і під виглядом їх) організовувалося репресивне вилучення будь-яких запасів продовольства, тобто застосовувався терор голодом. Довести це за допомогою офіційних документів неможливо, однак порівняння деяких тодішніхпартійно-державних рішень із практикою їхнього застосування на всій величезній території двох регіонів, а також із свідченням людей, які перебували в епіцентрі цих подій, підводить до цілком певних висновків.

4 листопада 1932 р. ЦК ВКП(б) прийняв підготовлену Кагановичем постанову «Про хід хлібозаготівель та сівбу по районах Кубані». В ній пропонувалося цілими селами заносити на «чорну дошку» боржників із хлібозаготівель. Цей винахід сталінського «залізного наркома» виявився ефективним засобом організації голоду. Згідно з постановою, занесення на «чорну дошку» негайно вело за собою припинення підвозу товарів боржникам, заборону для них торгівлі, дострокове стягнення платежів за кредитами та іншими фінансовими зобов'язаннями. В закритій частині постанови передбачалися перевірка органами роб-сел її інспекції' й «очищення» кооперативних і державних ашфагії» під «чужих і ворожих елементів», а також «вилучення» з колгоспів органами ДПУ «організаторів саботажу хлібозаготівель». Ці жорстокі заходи (заборонялося, приміром, підвозити блокованим селянам гас, сіль, сірники) були, на перший погляд, не смертельні й залишали селянам можливість знайти якийсь вихід. Однак вислизнути з оточення, здійснюваного регулярними військами, було неможливо, а обложеним не вистачало харчів: їхні колгоспні зернові фонди, як і з інших сіл, уже давно були вилучені, а тепер від них ще й вимагали в рахунок боргу «добровільно» повернути державі хліб, виданий їм авансом І «розкрадений» під час літніх польових робіт. Ос-кільки виконати цю вимогу було неможливо, всі занесені на «чорну дошки» мали перед собою одну-єдину перспективу: повільну смерть від голоду.

Надзвичайна хлібозаготівельна комісія не мала власного діловодства: всі законодавчі або розпорядчі акти, що їх Молотов або Каганович вважали за необхідне прийняти (вони діяли узгоджено: другий наїжджав на Україну, коли перший займався своїми обов'язками голови Рад-наркому СРСР), ухвалювалися від імені нартійно-дер-жавного керівництва республіки. Зокрема, 6 грудня 1932 р. Чубар і Косіор з «подачі» Молотова й Каганови-ча підписали постанову Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У про^ занесення на «чорну дошку» шести великих сіл, які «злісно саботували хлібозаготівлі». Серед них були Верб-ки Павлоградського району на Дніпропетровщині. Вчитель цього села Василь Шумко потім згадував: «Вербки були оточені: ні в село, ні з села... Коли вичерпалося всеїстівне, селяни почали вмирати, щоразу більше. Із 7 тисяч жителів померло 3 тисячі. Ховати було важко, трупи валялися. Приїздив Хатаевич, розпорядився кидати покійників у криниці, потім засипати їх».

Не менш ефективним методом організації голоду були так звані «натуральні штрафи». У продиктованій Молотовим постанові Раднаркому України «Про заходи щодо по» силення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. вимагалося вилучати м'ясо в рахунок штрафів із колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб погасити борг. Під ці штрафи підпадала як усуспільнена, так і власна худоба. Натуральне штрафування могло здійснюватися тільки з дозволу облвиконкому, тільки м'ясом й обов'язково без обшуків. У розпорядженні Нарком- юсту УСРР від 25 листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалося не- бажаність «масових трусів».

Передбачені цією постановою каральні заходи були незаконні, злочинні, як і вся практика сталінської продрозкладки, однак теж не смертельні. Та, підкоряючись негласним інструкціям, місцева влада повсюди перейшла всякі межі: вона штрафувала не тільки м'ясом, а чим завгодно, причому без санкцій облвиконкому в кожному окремому випадку. Широко застосовувалися й поднірні обходи з обшуками. Федір Коваленко із с. Лютвнька Гадяцького району на Полтавщині (це, до речі, одне з шести згаданих вище «чорно дошкових» сіл) розповідав:

«В листопаді й грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю, і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали». Свідчення про відбирання всього їстівного підтверджуються документами з партійних і державних архівів, а також публікаціями в тогочасній пресі: з цим тоді не крили-ея. По всій Україні та на Північному Кавказі (за винятком прикордонних районів) картина була однаковою. Цілком очевидно, що вилучені картопля і сухофрукти аж ніяк не зарадили б скруті та не вивели 6 країну з економічної катастрофи. Це була репресія в чистому вигляді, і мала вона на меті тільки одне: позбавити боржників те їхні сігґї можливості фізично вижити до нового врожаю.

Судячи з усього, надзвичайні комісії Молотова й Кага-]іов'ача~наперед запрограмували використання штучного голоду як засобу упокорення зігнаних у колгоспи колишніх кубанських і донських козаків, а також багатомільйонних мас українського селянства, серед яких традиції общинного колективізму були мало розвинуті. Про це свідчить передусім те, що обидві головні вітчизняні житниці — Україну і Північний Кавказ — уже з грудня 1932 р. негласно перевели на статус «чорної дошки»: з вилученням у сільській місцевості усіх без винятку запасів харчів (а не тільки хліба), із забороною виїздити за межі регіону. Щоб при-мусити селян працювати е колгоспному господарстві, перів" ні кола тоталітарної держави на чолі зі Сталіним розгорнули під виглядом хлібозаготівельної кампанії ще не бачений в історії людства терор голодом. Хоча ця злочинна ак» ція здійснювалася через місцевих керівників, останні, зрозуміло, не знали справжньої мети генсека. Тому вони нерідко намагалися пом'якшити трагічну ситуацію, що визрівала в українських селах наприкінці 1932 р. Секретар ЦК КП(б)У, Харківського обкому та міськкому партії Р.Я.Те-рехов у листопаді 1932 р. зустрівся за дорученням партійно-урядового керівництва УСРР зі Сталіним і розповів йому про голод у республіці, наразившись при цьому на глузування й образи. В січні 1933 р. Терехова звільнили з усіх посад, а на його місце призначили секретаря ЦК ВКП(б) Постишева. Останній приїхав на Україну згідно з рішенням ЦК ВКП(б) під 24 січня для «зміцнення керівництва ЦК КП(б)У». Генеральним секретарем ЦК КП(б)У залишався Косіор, а проте реальна влада в республіці зосередилася в руках сталінського посланця. У своїх виступах перед місцевими партійними й радянськими працівниками він наполегливо вимагав «посадовити дядечка на картопельку, а хліб здати державі. Включаючи насіння...».

З огляду на цю вимогу можна зробити висновок, що Постишев не відзначався абсолютною безжалісністю, властивою двом найближчим поплічникам Сталіна — безпосереднім організаторам голодомору. «На картопельці» людина ще могла так-сяк прожити. Постишев робив усе, аби пом'якшити наслідки скоєного Молотовим і Кагановичем пограбу< вання селян. Не треба також забувати, що він ніс відповідальність за посівну кампанію 1933 р., а їй через фізичну виснаженість трудящих селянських мас загрожував цілковитий крах. Але навіть усевладний секретар ЦК ВКП(б),—а Постишев залишався на цій посаді більше року, до чергового партійного з'їзду,—не мав, певна річ, змоги нагодувати мільйони людей. І вже в лютому 1933 р., після його приїзду на Україну, на еелі розпочався масовий голодомор.

Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни вивозили їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Киянка, яка свідчила анонімно перед комісією американського Конгресу по го.лоду 1933 р. на Україні (їй було тоді 15 років), розповідала: «І ось В 1933-му році, як закінчилося навчання, навезли (в приміщення школи.— С. К.. Г. С.) з усіх усюдів дуже багато дітей... І ось учителі організували їдальню для них і годували їх, якось рятували. Була пошесть тифу, була пошесть дизентерії. Діти спали в класах, на соломі попід стінами. Щодня вмирали...» При обговоренні на засіданні політбюро ЦК КП(б)У витання про голодних селянських дітей, що заповнювали міста, Постишев висловив обуреняя цим фактом як «черговою куркульською провокацією», однак водночас запропонував якнайшвидше розв'язати цю проблему. Він випросив у Й. Е. Якіра з армійських запасів 700 т борошна, 170 т цукру, 100 тис. банок консервів, 500 пудів олії, деякі інші продукти. Створений продовольчий фонд дав змогу розгорнути в лютому 1933 р. харчувальні пункти на 60 тис. дітей. Постишевлих, так і залишалися в тих снігах понад залізницею у вічному чеканні...».

Треба було бити на сполох, мобілізувати на допомогу голодуючим громадськість у країні та за кордоном. А проте гласність у боротьбі з голодом 1938 р. означала б визнання факту економічної катастрофи, викликаної експериментом Із форсуванням темпів індустріалізації, колективізацією, примусовими хлібозаготівлями. Тому Сталін обрав шлях злочинного замовчування трагічного становища в сільській місцевості. В січні 1933 р. він заявив з трибуни об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП (б); «Ми, безперечно, добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік». Для тих же, хто наважився б заперечити, він погрозливо додав: «У цьому можуть сумиіп;)тися хіба тільки запеклі вороги Радянської ил.іди».

Як же було на Україні організовано вирощування врожаю в 1933 р., коли вражені голодною апатією селяни не мали сил навіть для поховання своїх близьких? Відповісти на це запитання неможливо без аналізу дій П. П. Пости-шева в епіцентрі голоду.

Постишев привіз із собою з Москви постанову «Про підготовку до сівби», затверджену політбюро ЦК ВКП (б) 27 січня 1933 р. Вона передбачала створення в головних зерновиробних регіонах країни комітетів по сівбі на чолі з першими особами партійної номенклатури. З'ясувавши конкретні умови на Україні, Постишев вирішив створити не комітет, а малочисельну комісію при ЦК КП(б)У з іншою назвою—Комісія з керівництва збиранням насіння і проведенням засівної кампанії—і в такому складі:

С. В. Косіор (голова), П. П. Постишев, В. Я. Чубар, а також повноважний представник ОДПУ СРСР на Україні С. Ф. Реденс і наркомзем УСРР О. В. Одинцов. Як бачимо, склад добирався за ознакою не стільки функціональною (за винятком Одинцова), скільки владною (комісія повинна була розв'язувати питання такого ступеня складності, що справді потребувала надзвичайно високої владної компетенції). Нічого й казати, що дійсним головою комісії був Постишев, а не Косіор.

Уже наступного дня після приїзду Постишева вивезення хліба з України припинилося. Замість хлібозаготівель всі парторганізації республіки переключилися на збирання насіннєвих фондів і підготовку весняної посівної кампанії. Однак становище селян не поліпшилося. В ухваленому під диктовку Постишева 31 січня рішенні політбюро ЦККП(б)У (негайно розісланому обкомам і райкомам у формі директивного листа за підписом Косіора) вказувалося;

«Боротьбу за збирання насіннєвих фондів проводити методами хлібозаготівель, звернувши головну увагу на виявлення й вилучення розкраденого, прихованого, незаконно розданого хліба». Методи продроз кладки ззовні залишалися тими ж, що й до цього. Разом із тим Постишев скасував драконівські заходи молотовської комісії щодо вивезення всього зерна. На місця пішла, знову ж таки за підписом Косіора, така директива: «...запропонувгіти обкомам обов'язково забезпечити залишення... мінімальних ресурсів на корми і засівні фонди відповідно до затверджених... планів засіву». 14 лютого Постишев домігся поновлення завозу товарів до всіх сільських районів, в тому числі у «чорно-дошкові» колгоспи. Областям пропонувалося ліквідувати попередні санкції у відношенні до боржників.

Переорієнтація продрозкладки на поповнення насіннєвих фондів упопервах дала досить значний ефект. За станом на 25 січня 1933 р. Україна була забезпечена посівним матеріалом на 37%, а за станом на 5 лютого — на 43 %. Та всі розуміли, що за допомогою <випробува-них» методів хлібозаготінолі,, хай би навіть пайсуворіших, створити повноцінний насіннєвий фонд неможливо. Очевидно, саме тому Постишев звернув увагу на «внесок» у практику заготівель, зроблений секре- тарем ЦК КП(б)У й Дніпропетровського обкому партії М. М. Хатаєви-чем. ЗО січня з ініціативи останнього Дніпропетровський облвиконком та обком партії прийняли постанову, якою заохочувалася нагорода за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15 % виявленого. Цілком ясно, що цей «шедевр» обласного законодавства міг поширитися на всю республіку тільки за вказівкою та підтримкою Постишева. 17 лютого Чубар підписав постанову Раднаркому України «Про хід засипки насіннєвих фондів» із таким пунктом: «Визнати за можливе тим, хто вкаже на захований хліб у ямах—видавати частину цього хліба в розмірі 10—15 %. Все остаточне зерно, заховане колгоспниками, повертається-на поповнення колгоспного насіннєвого фонду, а знайдене в одноосібника—повертається на хлібозаготівлю».

' Щоб відновити фізичну здатність людей працювати на сівбі, треба було організувати харчову допомогу. Телеграфного дозволу союзного уряду на використання розміщених на Україні державних запасів продовольства в розмірі З млн пудів Постишев домігся уже 19 лютого—майже на тиждень раніше постанови про виділення насіннєвої позички. Скориставшись із самого факту існування такого рішення, він одержав ще трохи зерна для насіннєвих фондів, а також невеликі фуражні й продовольчі позички. Всього до кінця квітня республіка отримала 22,9 млн пудів насіннєвої, 6,3 млн пудів фуражної, 4,7 млн пудів продовольчої позички й 400 тис. пудів продовольчої допомоги, В по-кинутих селянських хатах розгорталися харчувальні пункти.

В другій декаді березня Постишев разом із В, А. Ба-лицьким (який з грудня 1932 р. очолив ДПУ УСРР) здійснив поїздку по Київській області з метою контролю за виконанням вищезгаданих рішень. Після поїздки обидва за* пропонували на політбюро ЦК КП(б)У такі заходи щодо організації продовольчої допомоги: цілком припинити хар< чування за рахунок проддопомоги всіх працездатних колгоспників, а також одноосібників, хоч би вони її й потре* бували; розділити всіх госпіталізованих на хворих та одужуючих; значно поліпшити харчування останніх, аби вони якомога швидше стали до роботи. Отже, допомога голодуючим була позбавлена будь-яких елементів благодійності! Постишев просто незворушно відокремив «неперспективних» голодуючих, котрі вже не мали змоги працювати, від тих, кого можна було відправити в поле.

Бажання якнайефективніше дати лад наявним продовольчим ресурсам в Інтересах забезпечення врожаю (а не рятування людей) відчувається і в підготовленому Постишевим 17 травня рішенні про_визначення «вирішальних» районів у виробництві сільськогосподарської продукції. В галузі зернових культур виділялося 36 таких районів, із бавовни— шість, із цукрових буряків—43. Концентрація продовольчих ресурсів у цих сільських районах кидала напризволяще населення інших — «неперспективних», «невирішальних»...

До речі: рятуючи дітей, які опинилися в її полі зору (тобто в містах), держава разом із тим не звертала уваги на дітей у забутих селах. Тут якщо й існувала допомога, то лише виробнича: учні щоденною працею на полях заробляли собі жалюгідну продовольчу пайку, а якщо бракувало сил — гинули...

Сталін побоювався, що голодуючі селяни з'їдять геть усю насіннєву позичку. Таке траплялося або на шляху від елеватора до колгоспу, або під час зберігання зерна в колгоспній коморі. Завдяки ДПУ ці факти ставали відомими в центрі, хоча жодний обком чи райком партії не повідомляв про них у ЦК ВКП(б). Вилаявши за це Постишева, розгніваний генсек наказав йому налагодити охорону насіння, Постишев зробив, що треба. Обкоми та райкоми КП(б)У зобов'язувалися забезпечити цілодобове озброєне вартуван* ня біля колгоспних комор. До цього підключалися ©ргани ДПУ, міліція, мобілізовані міські комсомольці. Обкоми повинні були раз на п'ятиденку надсилати в ЦК КП(б)У відомості про наявність засипаного насіння по кожному району Із зазначенням прізвищ «відстаючих» секретарів рай-, парткомів і голів райвиконкомів. З метою «врятування» зерна від голодуючих його змочували в гасі або пересипа-ли мідним купоросом, і той, хто насмілювався його їсти, гинув у жахливих муках.

Наприкінці березня на засіданні бюро Київського обкому партії (за участю Постишева й Балицького) було визнано доцільним призначати контролерами при сівалках партійних і комсомольських активістів, відряджених н'а посівну кампанію з районів і області. За цим прикладом в усіх областях УСРР спеціально дібрані довірені особи почали перевіряти кількість закладеного в борозну насіння.

Починаючи з грудня 1932 р. населення міст і новобудов одержувало посвідчення особи — паспорти (раніше вони видавалися тільки для закордонних поїздок). Після цього раптом виявилося, що безпаспортні селяни не мають права проживати в містах без дозволу сільради. Таким нехитрим способом тоталітарна держава надійно «припнула» сільських мешканців до колгоспів. Постишев негайно скористався з безпаспортного статусу селян для мобілізації їх на сільськогосподарські роботи. Рішенням політбюро ЦК КП(б)У від 13 березня 1933 р. адміністрація підприємств (за винятком тих, що належали до кам'яновугільної та металургійної промисловостей) зобов'язувалася- увільнити всіх зайнятих на цих підпрнемстнах колгоспників-відхідників і навіть допомогти їм позачергово придбати залізничні квитки для повернення додому, А через два тижні в райони надійшло нове розпорядження: всіх працездатних відхідників, які не з'явилися без поважних причин на роботу в село, залучити до неї в обов'язковому порядку під,особли- вим наглядом. Загальні збори колгоспників повинні були виключати з артілі «найбільш злісних і упертих ледарів».

У згадуваній вже поїздці з Балицьким по Київській області Постишев переконався: в перші дні масової сівби в ній не брали участі близько половини працездатних колгоспників. Тому він дав вказівку Наркомзему республіки розробити в п'ятиденний строк положення про трудову дисципліну. Так 8 квітня 1933 р. з'явилася постанова РНК УСРР і ЦК КП(б)У «Про тимчасові правила внутрішнього розпорядку в колгоспах». У преамбулі зазначалося, що Правила складені «в розвиток» Статуту сільськогосподарської артілі, проте зміст цих Правил не мав нічого спільного із статутом будь-якої добровільної організації— громадської чи підприємницької. «Жодний колгоспник,— проголошувалося в- них,— не може використовувати свій робочий час поза колгоспом без дозволу на це в кожному окремому випадку правління колгоспу і бригадира його бригади». Отже, рядові колгоспники цілком підпорядкову-валися бригадирам. Останні затверджувалися й усувалися зі своєї посади тільки райземвідділом. «Бригадир організовує роботу закріплених за його бригадою колгоспників,— вказувалося в Правилах,— і на основі повної єдиноначальності розпоряджається всім їх робочим часом». Разом із тим бригадири теж були «закріплені» та безправні перед радянським апаратом районної ланки, котрий у свою чергу беззастережно підлягав партійному.

«Тимчасові правила» надзвичайно ускладнювали життя колгоспників. Три роки безрозмірної сталінської продроз-кладки навчили їх покладатися не на трудодні, а на особисту присадибну ділянку. А тепер Правила визначали, що вони можуть працювати на своїй садибі «тільки у вільний від колгоспних робіт час». Але ж чи був він, той «вільний час»?.. Обговоривши доповідь Постишева про хід весняної сівби, політбюро ЦК КП(б)У ЗО квітня 1933 р. наказало організувати табірну роботу в полі з тим, щоб бригади не поверталися на ніч додому й розпочинали сіяти ще вдосвіта.

Збиральна кампанія 1933 р. супроводжувалася величезними втратами врожаю, спричиненими не стільки небажанням колгоспників сумлінно працювати, як, у минулі роки, скільки їхньою фізичною виснаженістю. Косіор трохи згодом підкреслював, що, за найскромнішими підрахунками, втрати досягали тоді кількасот мільйонів пудів, і лише добрий урожай «певною мірою замазав всі дірки у збиранні». Державні поставки зерна з урожаю 1933 р. становили 317 млн пудів (частка колгоспів— 80,2 %, одноосібників— 8,3, радгоспів —11,5%).

Хлібопоставки були виконані вже до початку листопада. За цей час в українському селі заготовили хліба на 56 млн пудів більше, ніж з урожаю 1932 р. (коли заготівлі тривали, нагадаємо, до лютого 1933 р.). Валовий збір (без втрат) становив 946 млн пудів, а після виконання державних хлібопоставок у господарствах залишилося близько 630 млн пудів. При річній нормі в 16 пудів зерна на люди-* ну сільське населення потребувало близько 350 млн пудів, отже, на фураж і насіннєвий фонд залишалося десь 280 млн. Як бачимо, зерновий баланс складався в селі з надзвичайним напруженням, будь-яких резервів створити не вдалося.

З огляду на все сказане те, що зробив Постишев в-сіль-ському господарстві України в 1933 р., слід оцінювати належним чином, без зайвих емоцій. Він не мав у своєму розпорядженні ресурсів, аби рятувати голодуючих (і навітьне ставив перед собою цього нерозв'язного завдання), але тих, хто не загинув, різними методами змушував працювати. В умовах нескінченного потоку смертей, що їх не спроможна осягнути людська уяиа, Постишев вивів сільське господарство із стану колапсу, викликаного відчайдушними спробами Сталіна побудувати економічно неможливий суспільний лад, повернув людям надію на завтрашній день, урятував урожай 1933 р. і пом'якши» наслідки голодомору.

І асе ж ці наслідки були просто жахливі. Здійснений у січні 1937р. перепис населення СРСР викликав політичний скандал: у країні не «вистачало» 15 млн чоловік порівняно з даними поточного обліку. Усіх, хто проводив перепис, звинуватили в «недообліку». Одержані результати приховали, матеріали перепису знищили, демографічні науково-дослідні установи ліквідували. Демографи, які залишилися живими після репресій 1937—1938 рр., перекваліфікувалися. Демографічна наука у нас на довгі десятиріччя припинила своє існування.

Аяаліз даних радянської демографічної статистики 30-х років, розсекречених наприкінці 1989 р., свідчить: безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р.— від 3 до 3,5 млн чоловік. Загальні ж людські втрати, включаючи й катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду, досягли протягом 1932—1934 рр. 5 млн чоловік.

Колгоспи в системі командної економіки. На січневому ;(1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін проголосив відмову від політики прискорених темпів, оскільки, мовляв, її завдання були виконані. Насправді ж треба було рятувати народне господарство. Поворот в економічній політиці характеризувався насамперед скасуванням продрозкладки. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і" ЦК ВКП (б) прийняли постанову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». Колгоспам й одноосібникам тепер залишалася вся продукція, вироблена понад твердо зафіксовану норму державних поставок. Надлишки дозволялося реалізувати за цінами вільного ринку. Все це пробуджувало заінтересованість селян у розширенні посівних площ, відкривало шлях до подолання безгосподарності.

Надзвичайна ситуація, яка склалася в сільському господарстві, потребувала й відповідних методів керівництва. Утворювалися політичні відділи МТС і радгоспів, котрі мали сприяти подоланню кризових явищ. З ініціативи політвідді-лу Старобешівської МТС Донецької області в березні 1933 р. була створена перша в країні тракторна бригада з дівчат, очолена Пашею Ангеліною. До початку грудня 1934 р. на Україні на керівну роботу висунули 250 тис. колгоспників. Формувалися бригади з постійним складом кол-госпників і закріпленими за ними машинами, реманентом, робочою худобою. Щоб уникнути знеосібки, заборонялося перекидати ці бригади з однієї ділянки на іншу. Навесні 1933 р. у рільничих бригадах, спеціалізованих на технічних культурах, уперше почали виникати ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю. Запроваджувалася індивідуальна й дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці.

Дозвіл на використання матеріальної заінтересованості позитивно позначився на підвищенні продуктивності праці в громадському господарстві. Широко знаними були тоді трудові подвиги П. М. Ангеліної та М. С. Демченко. На початку 1935 р. Паша Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу ім. Комінтерну Городищенського району Київської області Марія Демченко зобов'язалася виростити врожай цукрових буряків у 500 ц з га. В країні розгорнулося змагання п'ятисотенниць, в якому перемогли ланки Г, Д. Ко-шової, М. В. Гнатенко, М. С. Демченко та ін.

Організаторська робота на селі супроводжувалася заходами щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства. За один тільки 1933 р. число МТС на Україні зросло з 592 до 657, а кількість обслуговуваних ними артілей—з 12,2 до 18,3 тис. До кінця другої п'ятирічки в республіці вже діяло 958 МТС, а в зоні їхнього обслуговування перебувало 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної кількості). Застосування машин створювало можливості для запровадження агротехнічних заходів. У 1932 р. зернові культури на Україні зовсім не прополювалися, в

1933 р. вони були прополоті на площі 5,8 млн га, а в

1934 р.—на площі 11,8 млн га. Посівів озимини по парах у 1932 р. практично не було, а в 1936 р. вони займали вже третину озимого клину.

Організаційне зміцнення колгоспів, подана, їм допомога технікою й кадрами сприяли подоланню продовольчої кризи. Листопадовий (1934 р.) пленум ЦК ВКП(б) визнав за можливе скасувати в містах карткову систему розподілу харчових продуктів. Пленум перетворив політвідділи МТС на звичайні партійні органи та об'єднав їх із районними комітетами .партії.

Ліквідація продрозкладки дозволила збільшити обсяг хлібопоставок. У 1935 р. Україна дала державі 462 мли, у 1940 р.—572 млн пудів зерна. Одночасно підвищувався добробут селян. Більшість господарств заводила підсобне виробництво — птахівницьке, садівницьке, бджільницькетощо. В колгоспах організовувалися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит для при* дбання худоби. Напередодні Великої Вітчизняної війни майже всі сільські господарі тримали корів. Аграрний сектор України вийшов на рівень продуктивності, що існував до початку суцільної колективізації.

• • •

Під час панування воєнно- кимуністичної доктрини партія більшовиків розглядала колективізацію'сільського господарства як необхідну ланку соціалістичних, перетворень. Відмовившись від практики воєнного комунізму й запровадивши неп, В. І. Ленін теоретично осмислив його уроки в своєму політичному заповіті й висунув замість ідеї колективізації (тобто фактичного відчуження власності селян) ідею кооперування селянських господарств. Так було поставлено знак рівності між кооперацією та соціалізмом. Однак у 1929 р. Сталін і його найближче оточення розпочали реставрацію воєнно-комуністичної політики, повернувшись при цьому до наміру здійснити суцільну колективізацію. З метою забезпечення успіху цієї небуцилої в історії акції партійно-державна верхівка країни на чолі з «бать- ком народ-ів» протиставила нийбідніші верстви села найза-можнішцм та експропріювала останніх під гаслами «ліквідації куркульства як класу» й «загострення класової боротьби». Наслідки колективізації «по-сталінськи» були жахливими. Накладена на колгоспи безрозмірна продроз-кладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села й урешті-решт — до голодомору початку 30-х років. Аж лише після скасування продрозкладки та дозволу ринкової торгівлі селянство поступово вийшло з кризи. Однак при цьому, на відміну від 20-х років, зберігся натуральний характер державних поставок сільськогосподарської продукції. Колгоспи залишилися «вбудованими» в командну економіку, котра сполучала в собі елементи ринкового господарства з централізованим плануванням і керуванням «згори» за допомогою волюнтаристських ди- ректив.

Рекомендована література

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою доку» ментів. К., 1990. •

Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців» Метод, рекомендації. К., 1991.

Кульчицький С. В. 1933: трагедія голоду. К., 1989.

Кульчицький С. В., Шаталію Є. П. Становище дітей на Україні у 1931—1933 роках: Документ, розповідь//Минуле України: відновлені сторінки. К., 1991.

Маршрутами історії. К., 1990.

Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди: Посібник для вчителів. К., 1990.

Суреай Г. 1. Сільське господарство України: Уроки минулого і су< часний аграрний курс. К., 1991.









ЛЕКЦІЯ 13

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 20—30-х РОКАХ

• Вплив Жовтневої революції на розвиток національно-визпольного руху • Соціально-економічне становище краю

• Національно-визвольна боротьба трудящих • Возз'єднання з Українською РСР

Вплив Жовтневої революції на розвиток національно-визвольного руху. Революція в Росії дала новий імпульо усім загонам міжнародного робітничого руху. Здавалося, що справді настав «останній і вирішальний бій» працюючих проти роботодавців. Під безпосереднім впливом жовтневих декретів хвиля революційних виступів прокотилася по всій Європі, на політичній карті котрої з'явився ряд радянських республік. З особливою силою цей вплив позначився на Австро-Угорщині, до складу якої входили західноукраїнські землі. Це пояснювалося не тільки географічною близькістю Австро-Угорщини до Росії, не тільки тим, що більша частина австро- угорської армії перебувала на фронті у зіткненні з революційною російською армією,— головне полягало в тому, що за. своїм внутрішньополітичним становищем обидв, монархії тоді мало чим відрізнялися одна від одної. І в од ній, і в другій соціальні, політичні, національні суперечності досягли найвищого напруження. За таких умов утворення Української Радянської Республіки, що вперше в історії дало змогу піднести справу об'єднання всіх українських земель на рівень державної політики, викликало не' бачений до того спалах революційно-політичної активності трудящих мас західноукраїнських земель. Робітники та селяни Східної Галичини, Буковини, Закарпаття вбачали в російській революції запоруку свого соціального й націо" пального визволення. Учасники багатолюдних мітингів ідемонстрацій солідарності з трудящими Росії, що відбувалися у Львові, Бориславі, Дрогобичі, Чернівцях, Ужгороді. Станіславі (нині Івано- Франківськ), Тернополі, Стрию, Коломиї, Мукачевому, Хотині та багатьох інших західноукраїнських містах і селах, закликали до припинення імперіалістичної війни, укладення демократичного миру без анексій і контрибуцій, висловлювали прагнення до возз'єднання в Радянською Україною.

В січні 1918 р. західноукраїнські робітники взяли активну участь у загальному політичному страйку в Австро-Угорщині. Пролетарі Відня, Будапешта та інших міст імперії вимагали поліпшення свого економічного становища, негайного припинення загарбницької війни й укладення ми- ру без анексій і контрибуцій. 17 січня застрайкував Львів. На заклик львівського страйкового комітету відгукнулися нафтовики Дрогобицько-Бориславського басейну, робітники Тернополя, Стрия, Перемишля, Мукачевого, Берегова, Хуста, Чинадієва, Чернівців, багатьох інших західноукраїнських міст.

Вливаючись у загальний революційний рух робітничого класу й селянства Австро-Угорщини, боротьба західноукраїнських^ трудящих прискорювала назрівання революційної ситуації в імперії. Нарешті під тиском масових революцій. них виступів вона припинила своє існування. В буржуазно-демократичній революції, яка знищила монархію Габ-сбургів, взяли активну участь робітники, солдати, трудяще селянство, значна частина дрібнобуржуазних прошарків міського населення всіх національностей Австро- Угорщини, а головною рушійною силою цієї справді народної революції був пролетаріат,

На західноукраїнських землях, які входили до складу колишньої Австро-Угорщини, почали створюватися Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Активно діяли Ради, наприклад, у Дрогобичі, Станіславі, Коломиї, Стебнику, Чернівцях, Вижниці, Кіцмані, Заставні, Берегові, Хусті, Севлюші (нині—Виноградове), Сваляві, Чинадієві та багатьох інших населених пунктах.

Політичну активність у цей час виявили усі верстви населення. хоча, певна річ, кожна з них обстоювала свої інтереси. Трудящі маси сподівалися шляхом установлення влади Рад перерозподілити власність і забезпечити в суспільстві загальну соціальну справедливість. Саме тоді на західноукраїнських землях виникли й перші комуністичні організації. Наприкінці 1918—на початку 1919 р. комуністичніосередки заявили про себе у великих промислових центрах, де зосереджувався пролетаріат (Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве), а також у невеликих містечках і селах: Заставні, Вижниці, Дорошів-цих, Мамаївцях, Рогізній (Буковина), Берегові, Косині, Сваляві, Севлюші, Хусті, Рахові (Закарпаття), Калуші, Коломиї, Войнилові, Підберезцях (Східна Галичина) та ін.

На відміну від діючих тут національних організацій і соціал-демократичних партій, будованих за національною ознакою, комуністичні гуртки та організації грунтувалися на інтернаціоналістській основі (це тим важливіше підкреслити, що становлення єдиного фронту трудящих західноукраїнських земель відбулося всупереч традиційній політиці керівництва соціал-демократії Австро-Угорщини, розчленованої на окремі національні організації) й об'єднували у своєму складі передових робітників, солдатів, представників інтелігенції всіх національностей краю (україн-ців, поляків, чехів, словаків, росіян, молдаванів, румунів, угорців, євреїв та ін.). Деякі з них, розчарувавшись у діючих тоді партіях та їхніх вождях, прийшли до комуністів з лівого крила соціал-демократичних партій, існуючого майже в усіх соціалістичних партіях.

Велику роль в утворенні та зміцненні перших комуністичних органі" зацій на західноукраїнських землях відіграли військовополонені, насамперед ті, які після укладення Брестського миру сотнями й тисячами поверталися додому, приносячи туди із собою, за висловом В. І. Леніна, «бацили більшовизму». Перед від'їздом військовополонених на батьківщину у квітні 191У р. у Москві відбулася їхня Всеросійська нарада. В 1918—1919 рр. з Радянської Росії виїхало понад 675 тис. колишніх солдатів австро-угорської армії. Вони відіграли провідну роль у поширенні більшовицьких ідей в Угорщині, Німеччині, Австрії.

Значну роботу серед іноземних комуністичних груп проводила КП(б)У. В її рядах у той час налічувалося чимало комуністів — вихідців із західноукраїнських земель. Так, наприкінці 1918 р. на Покуття прибув активний учасник Жовтневої революції, комуніст О. Ясінський (уродженець с. Ковалівка Коломийського повіту). Він розгорнув там активну пропаганду більшовицьких ідей, об'єднував трудящих, У заснуванні комуністичної організації в Станіславі брав участь поет-комуніст В. Гадзинський, який приїхав з Радянської України. На Рогатинщині був знаним комуніст-репатріант П. Крайківський. У січні 1919 р. ЦК КП(б)У вирядив на західноукраїнські землі групу комуністів-галичан: М. Левицького (родом із с. Явче), уродженця с. Ку-кільники К. Саврича (Максимовича), В. Сірка (із с. Кіна-шів) та ін. За рахунок репатріантів місцеві комуністичнігуртки зростали кількісно, збагачувалися їхнім досвідом здійснення політично-організаторської, агітаційно- пропагандистської роботи, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, страйків тощо. В ряді населених пунктів за участю комуністів створювалися Ради. У Львові й Стрию виходили підпільні газети й журнали, розповсюджувалися звернення та листівки. Особливою активністю відзначалися комуністичні організації Дрогобича, Мукачевого, Тернополя.

Проте це були лише перші кроки, комуністичного руху на західноукраїнських землях. Групи та організації спочатку працювали ізольовано одна від одної, не мали керівних координаційних центрів. В інтересах найтіснішого об'єднання своїх дій комуністи Буковини в листопаді 1918 р. об'єдналися в Комуністичну партію Буковини. Організаційним початком її утніорення -стала нарада групи комуністів, проведена під час Всебуковинського віча 3 листопада. На цій нараді було оголошено про створення партії, обрано Центральний комітет у складі п'яти чоловік на чолі зі С. Канюком, вироблене курс на захоплення трудящими влади на місцях, роззброєння жандармів та усунення ав- стрійської адміністрації, утворення земельних комітетів і розподіл поміщицьких маєтків. Наступного року в Компартії Буковини налічувалася вже 1 тис. чоловік.

На Закарпатті на початку 1919 р. працювали близько 800 комуністів, що входили до складу розрізнених організацій. Для координації Їхніх дій при ЦК Компартії Угорщини був утворений, секретаріат групи комуністів Руської Крайни (Закарпаття). Керівництво тут здійснювали І. Мон-док, Ю. Калинич, Е_ Сайдлер, Ю. Чегіль. У лютому 1919 р. на першій крайовій конференції в Станіславі відбулося об'єднання комуністичних гуртків і організацій Східної Галичини. Першим секретарем Центрального комітету Компартії Східної Галичини, яка на той час об'єднувала 182 члени партії, обрали К. Саврича.

Утворення комуністичних організацій на Буковині, За- карпатті та в Східшій Галичині аж ніяк не було випадковістю. На початку XX ст. на західноукраїнських землях, як і в усьому . світі, остаточно визріли передумови для оформлення в робіуничвму русі найрадикальнішого — комуністичного •— напряму. Комуністичні ідеї, котрі нині переживають глибоку -кризу, у висвітлюваний час лише набирали сили й були дуже привабливими для трудящих. Кому- ністи регіону спрям озували свою діяльність на підготовку пролетарських мас уа їхніх союзників до завоювання політичної влади, обрання Рад робітничих і селянських дєпутатів І возз'єднання всіх західноукраїнських земель із Радян-і еькою Україною.

Очолюваний комуністами рух за возз'єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною набув усена« родного характеру. Великі збори представників з усієї Буковини, що відбулися 3 листопада 1918 р, у Чернівцях, одностайно ухвалили рішення про «прилучення австрійської часті української землі до України». Аналогічне рішення прийняв 21 січня 1919 р. з'їзд делегатів від сільських общин і міст Закарпаття (з'їзд працював у м. Хуст). 21 ве« ресня 1918 р. учасники масових селянських зборів Снятин" щини висловили палке бажання, «щоб Східна Галичина І Буковина були прилучені до матері-України».

Таких прикладів можна навести безліч. Однак західноукраїнське суспільство виявилося розколотим. Трудящі маси—основна рушійна сила революції—сподівалися на одночасне розв'язання і соціальних, і національних проблем. При цьому вони висували на перший план вимогу розподілу власності, в першу чергу земельної. Проте для реалізації) цієї вимоги їм бракувало політичного досвіду та організованості. Лідери ж найвпливовіших у регіоні політичних партій—національно-демократичної, радикальної й соціал-демократичної — мали на мет? вирішення передусім національної проблеми. В це русло вони й прагнули спрямувати революційно-визвольний рух, озброївши його гаслом національної єдності. Що ж до політичного устрою західноукраїнських земель, то згадані партії добивалися їхньої автономії у складі Австро-Угорщини.

Напередодні краху Австро-Угорської імперії 18 жовтня 1918 р, у Львові була сформована Українська національна рада, до якої увійшли депутати австрійського пар- ламенту від Галичини, Буковини та крайових сеймів, представники буржуазних і дрібнобуржуазних партій. На засіданні 19 жовтня Рада ухвалила утворити свою виконавчу делегацію у Відні, галицьку делегацію — у Львові та буковинську делегацію — у Чернівцях. Коли ж унаслідок буржуазно-демократичної революції імперія Габсбургів розпалася, Національна рада в середині листопада 1918 р. проголосила утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). «Український народе'—говорилося в обнародуваній декларації Української національної' ради — У створеній тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над біднішими та економічно слабішими». Далі йшлося про «демократичний лад», «український пар-ламент», «справедливу земельну реформу», «8-годинний робочий день» тощо. Однак до практичної реалізації декларованих обіцянок справа не дійшла. Фактично залишалися недоторканими адміністративний апарат, приватна власність. Уряд ЗУНР схвалив законодавчі акти щодо атрибутики державності, утворення армії, запровадження громадянства, щодо мови та школи, судочинства, однак зволікав Із розв'язанням соц-іальних проблем. Основи земельної реформи, за якою малоземельні й безземельні селяни мали отримати землю, б'ули прийняті лише 14 квітня 1919 р. Проте не слід забувати, що вся законотворча діяльність ЗУНР із перших днів її проголошення відбувалася в умовах польської агресії.

Зовнішня політика уряду ЗУНР була непослідовною, особливо з Огляду на відверті наміри польських панів захопити Східну Галичину. За вказівкою емісара Париаької конференції, французького генерала Бартелемі, який прлбув до Східної Галичини в лютому 1919 р., уряд ЗУНР уклав із латиською Польщею угоду про перемир'я. Водночас у березні й травні 191-9 р. керівництво Західноукраїнськол Народної Респуібліки відхилило іїропозиції українського Радянського уряду про спільну боротьбу проти польських окупантів.

У січні 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосила об'єднання (злуку) двох республік. Проте це був лише декларативний акт, бо ні уряд УНР, сфера влливу якого дедалі більше звужувалася внаслідок відновлення на її території влади Рад, ні уряд ЗУНР, більшість території котрої на той час була вже окупована іноземними військами, не мали ніяких можливостей його реалізації. На Наддніпрянській Україні у класовому протибюрстві гору взяли соціальні сили, орієнтовані на соціалістичний розвиток: української державності, в західноукраїнському ж регіоні становлен-ня державності було перерване іноземною окупацією. Та й союз творців акту соборності ЗУНР і УНР виявився нетривким. Вже в травні 1919 р., коли білопольська армія генерала Галера плюндрувала західноукраїнські землі, місія петлюрівської Директорії у Варшаві, очолювана Курдиновським, зробила заяву, що «Директорія аж ніяк іге зацікавлена у справі Східної Галичини». Таку ж заяву Курдииовський зро'бив і на Паризькій мирній конференції країн Антанти. А через місяць нова місія, що нею керував Пилипчук (довірена особа Петлюри), висловилася через польську пресу в такому дусі, що «Польща й Україна повинні получитися нерозривними зв'язками», а «Директорія не має ніякого зацікавлення долею Східної Галичини;». Незважаючи на активний опір трудящих, ці й подібні висловлювання та відповідні дії керівництва УНР і ЗУНР призвели до того, що вже влітку 1919 р. війська буржуазно-поміщицької Польщі окупували Східну Галичину та Західну Волинь. Частини Української Галицької армії перейнжли З'бруч й опинилися в розпорядженні Петлюри. Останній у квітні 1920 р. підписав так званий Варшавський договір із панською Польщею гсро включення до її складу Східної Галичини та частини Волині, тобто тих українських земель, які входили до складу проголошеної в січні 19 19 р. урядами УНР і ЗУНР «соборної України».

В листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами, а в січні 1919 р. Закарпаття — чеськими. Тоді як уряди ЗУНР і УНР чекали на ласку країн Антанти й США щодо української проблеми, західноукраїнські трудящі виявляли велику політичну активність. Кульмінаційними подіями їхньої революційної боротьби в той чао стали Хотинське повстання (січень 1919 р.) проти румунських окупантів, установлення радянської влади на Закарпатті, як і в усій Угорщині, у березні 1919 р; повстанння робітників і солдатів Дрогобича (підтримане жителями навколишніх сіл) проти уряду ЗУНР у квітні 1919 р., проголошення Бойківської Радянської Республіки та утворення Галицької Соціалістичної Республіки влітку 1920 р. Однак утримати соціальні й національні завоювання через збіг різних обставин їм тоді не вдалося.

Соціально-економічне становище краю. Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній Польщі, Румунії й Чехо-Словаччини. їхня частка в промисловому потендіалі була у два—три рази меншою, ніж відповідно у загальній території та кількості населення країн-окупантів. Понад 80 % мешканців краю займалося сільським господарством.

Тимчасова стабілізація світового капіталізму як наслідок придушення революційних битв робітничого класу та посилення експлуатації трудящих у різних країнах виявлялися не однаково. Якщо Німеччина, Франція, США за станом на 1924 р. подолали післявоєнну економічну та політичну кризи, то в Польщі, Румунії, частково в Чехо-Словаччи-ні процес стабілізації затягувався. Кризові явища в деяких галузях виробництва зберігалися тут ще в 1926 р. Слабка конкурентоспроможність економіки цих країн на зовнішньому та вузькість внутрішнього ринку особливо згубно по- значалися на становищі трудящих західноукраїнських земель. На відміну від корінних польських, румунських, чеських територій промислове виробництво тут у 1924—1928 рр. не тільки не зростало, а, навпаки, дедалі більше занепадало. В 1913 р. у краї було видобуто 1114 тис. т нафти, у 1923 р.— 737 тис., у 1926 р.— 796 тис., у 1928 р-743 тис., а в 1938 р.— лише 507 тис. т.

Економіка Західної України, Буковини, Закарпаття пристосовувалася до економіки Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої сировини й робочої сили. Тут розвивалося тільки таке виробництво, котре не вимагало великих капіталовкладень і давало швидку віддачу. Часто-густо сировина, вивезена із західноукраїнських земель у центральні райони Польщі, Румуніїй Чехо-Словаччини, поверталася сюди у вигляді промислових товарів. Вивіз сировини і матеріалів, з одного боку, і ввіз готової продукції — з іншого, значно гальмували розвиток продуктивних, сил краю, посилювали його колоніальну залежність від західних сусідів. Ситуація ускладнюва- лася й тим, що в е кономіці останніх переважав іноземний капітал: французька, американські, англійські, угорські та інші банки контролиювали тут від 44,4 % виробництва у деревообробній проми словості до 88,5 % У нафтовій. Слід при цьому зауважити, і-цо, незважаючи на економічну стагнацію західноукраїнських земель у 20—30-х роках, їхній занепад у роки світоввої кризи 1929—1933 рр., місцева національна буржуазія у- гострій боротьбі з польськими, румунськими, чеськими »а іншими конкурентами спромоглася зміцнити свої позиа.ії в промисловості й торгівлі, розширити свою банківське— кредитну систему. В кілька разів зросли капітали таких її об'єднань, як «Маслоспілка», «Цент-р-оспілка», «Народн-а торгівля», «Центробанк», «Карпатія», «Дністер» та ін. Збільшилася кількість українських купців, фабрикантів, домовласників. Наприкінці 30-х років лише у Львові націо нальній буржуазії належало близько 50 промислових підприємств.

Тяжким було ст»новище в сільському господарстві, його енергооснащеність, -гак само як і в промисловості, залишалася надзвичайно низькою. Врожайність основних сільськогосподарських ку льтур на західноукраїнських землях у 20—30-х роках не пиеревищувала довоєнного рівня (на Буковині була навіть дещо нижчою), і тільки на Закарпатті спостерігався деяквй прогрес. Структура посівних площ, де технічні та кормові культури займали мізерну частку, відбивала яскраво виражений екстенсивний характер місцевого сільського господарства. На довоєнному рівні тупцювало й тваринництво, а на Західній. Україні та Буковині порівняно з указангим часом ще й зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, овець, свиней.

Найпекучішими проблемами західноукраїнського села були, як і до того, безземелля та надлишок робочої сили. Вони загострювалися колонізаторською політикою окупаційних властей, їхнжми реформами. У вересні 1919 р. в Румунії був підготовлений проект аграрної реформи на Буковині, проте з утілен дям його у життя панівні класи не квапилися. Тільки в лизіні 1921 р. проект був затверджений сенатом. В умовах спадання революційної активності мас і зникнення безпосередньої загрози пануванню буржуазії та поміщиків вони всіжяко обмежували й без того майже сим-волічні поступки селянам. Зокрема, поміщицький наділ, що не підлягав експропріації, на Буковині збільшувався з 50 до 100 га. У квітні 1919 р. був опублікований аграрний закон у Чехо- Словаччині, за яким поміщик міг володіти більш ніж 100 га аемлі. «Основи земельної реформи», прийняті волоським сеймом у липні 1919 р., передбачали, що парцеляції (тобто поділові володінь великих землевласників на дрібві ділянки— -«парцели»—для продажу їх селянам) не підлягали господарства площею 60—180 га. А вже восени того х року уряд Польщі дозволив поміщикам мати до 400 г«{ водиочас узаконювалася приватна парцеляція, тобто розпродаж земельних ділянок самими поміщиками.

За своїм характером аграрні реформи, здійснювані в Польщі. Румунії та Чехо- Словаччині, були буржуазію-поміщицькими. Тому-то й органи, покликані «відчужувати» •емяі у поміщиків і наділяти нею селян, утворювалися із самих поміщиків, куркулів і представників влади. Всі заході щодо реалізації реформ супроводжувалися свавільством, відкупами, спекуляцією, шахрайством. Сприяючи роз-іі?ко«і капіталістичних відносин яа селі за прусським шляхом, ці «входи не полегшували становища безземельних і малоземельних селян. Так, 33.8 % усіх земель у Західній Україні належало поміщикам, 8 — державі, 2,1 % — церкві, тед{ як 48,4 % напівпролетарських господарств мали лише до 2 га кожне, а близько 1 млн господарств узагалі були безземельні та малоземельні. На Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 га кожне. На Буковині налічувалося 115 тис. безземельних і малоземельних господарів. Аби забезпечити прожитковий мінімум своїм родинам, власники наділів площею до 2 га (а в гірських районах і ті, які мали наділи площею 2—5 га) мусили вдаватися до сторонніх заробітків за наймом у сільської буржуазії та поміщиків.

Земельний голод місцевого селянства посилювався утворенням спеціальних фондів для польських, румунських, чеських колоністів. У грудні 1920 р. польський сейм прийняв спеціальний закон, за яким лише у Волинському воєводстві для військових колоністів виділялося 111,7 тис. га найкращих земель. Уже на кінець 1922 р. тут існувала 3104 господарства колоністів, їхні інтереси захищала «Центральна спілка військових поселенців», а на місцях—воєводські та повітові союзи. Одночасно зріс наплив на західноукраїнські землі й цивільних колоністів, котрі до 1923 р. зайняли 445 тис. га- Утворена у Львові в липні 1923 р. «Спілка поселенців», з якою співробітничали й українські помі-_ щицько-куркульські елемевти, була опорою панівних класів у здійсненні великодержавно-шовіністичної політики. В 1930 р. вона налічувала 16 тис. членів. У Вашківеиькому, Вижнищжому, Заставиівському, Кіп-манському, Сторожинеиькому та Чернівецькому повітах ва Буковинібуло виділено 5 тис. га для румунських, на Закарпатті —19 тис. га для чеських колоністів.

За допомогою аграрних реформ окупаційні власті намагалися остаточно колонізувати місцеве селянство. Це прискорювало соціальну диференціацію останнього і вкрай загострювало класові й національні суперечності в західноукраїнському селі. Головним чинником цих суперечностей був не національний, а соціальний, адже в процесі поляризації класових інтересів гуртувалися поміщики й куркулі різних національностей, іцо протистояли таким же багатонаціональним масам селян-бідняків. Частка українців у загальній кількості поміщиків у західноукраїнському регіоні була досить великою. Наприклад, у Львівському воєводстві вони становили 13 % числа великих землевласників, які мали понад 1 тис. га кожний, у Волинському—33 %. За своєю зажерливістю, нещадністю у визискуванні селян Хруцькі, Луцькі, Ливчанівські, Козубські, Васильки та інші поміщики-українці нічим не відрізнялися від польських, румунських, чеських експлуататорів.

Застій у промисловості та сільському господарстві, аграрні реформи тощо зумовлювали зростання безробіття в місті й на селі, а отже, й злиднів і пауперизму. Реальна заробітна плата робітників навіть у 1928 р. неперевищувала рівня 1910—1913 рр., а в роки світової економічної кризи й депресії значно знизилася. Робочий день у промисловості тривав 9—10 і більше годин на добу. Закон про 8-годин-ний робочий день і соціальне законодавство залишалися фікцією. Медичне обслуговування, життєвий рівень й умови праці робітників на західноукраїнських землях були гіршими, ніж у центральних районах Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Наприклад, зарплата тут була у півтора—два рази нижчою, а кількість нещасних випадків (у розрахунку на 100 чоловік) —у півтора—два рази вищою за відповідні показники в метрополіях.

У роки світової економічної кризи безробіття в краї набуло небачених масштабів. У 1931—'1932 рр. кількість безробітних на Буковині досягла 50 тис. чоловік, на Закарпатті — 100 тис., на Західній Україні (за даними польської офіційної статистики) — 27 тис. (це тільки зареєстрованих; насправді ж буржуазна статистика фальсифікувала цифри, не враховуючи безробітних у дрібній промисловості, торгівлі, транспорті, сільському господарстві; в одному ли- ше Львові у роки кризи налічувалося ЗО—40 тис. безробітних).

Промислова криза на західноукраїнських землях тісно перепліталася з аграрною, зубожілі селяни постійно поповнювали армію безробітних міста. Внаслідок цього пересічна заробітна плата промислових робітників у 1931 р. зменшилася на 14—ЗО % (у ряді випадків аж на 40 %). А за- робітна плата західноукраїнського сільськогосподарського робітника в 1931 р. була найнижчою в Європі.

Важкі соціальні умови життя трудящих західноукраїнських земель посилювалися їхнім національно-політичним безправ'ям, занепадом національної культури- Уряди Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини прагнули витруїти з їхньої свідомості самі поняття «українці», «український». Державною мовою на Західній Україні була польська, на Буковині — румунська, на Закарпатті — чеська. На роботу а державні установи приймалися лише ті, хто володів цими мовами. Водночас постійних утисків зазнавала українська мова, закривалися школи. Всі чотири вищі учбові заклади Західної України, розташовані у Львові, були повністю полонізовані, а доступ до них української молоді — вкрай обмежений. Наприкінці 20-х років кількість неписьменних серед українського населення Львівського воєводства становила 29,2%, Тернопільського—39,3, Станіславського— 46, Волинського—68,8, на Буковині—60, на Закарпатті— 70 %. Протягом майже всього періоду окупації західноукраїнських земель тут зберігався військовий стан. панували політичний терор, жорстоке переслідування національно-визвольного руху.

Національно-визвольна боротьба трудящих. Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення викликали рішучий опір робітничого класу й трудящого селянства Буковини, Закарпаття та Західної України.

Прихильниками найбезкомнромісніших форм боротьби виступали комуністичні організації, об'єднані на початку 20-х років із компартіями країн-окупантів, їхню тактику визначив V конгрес Комінтерну (1924), який висловився за «необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії гасла об'єднання роздертих імперіалізмом на частини українських областей у радянську робітничо-селянську республіку». Конгрес з особливою силою підкреслював, що боротьба західноукраїнських трудящих може бути успішною лише за умови її найтіснішого координування з боротьбою робітників і селян Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини.

Під керівництвом партійних комітетів працювали комсомольські й профспілкові організації. Крім того, комуністи вміло використовували економічні, культурно-освітні, спортивні об'єднання трудящих. Під їхнім впливом у різний час перебували такі масові легальні об'єднання робіт-ників і селян, як - «Союз пролетаріату міст і сіл», «Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання» («Сель-роб»), «Українське селянське об'єднання» (Західна Україна), «Визволенням—партія українських працюючих Румунії (Буковина), «Союз працюючого селянства», «Об'єднання трудящого селянства» (Закарпаття).

В організації мас на боротьбу проти соціального й національного гніту трудящих західноукраїнських земель велику роль відігра-вали комуністи—депутати парламентів Польщі й Чехо-Словаччини. У своїх виступах і запитах до уряду вони протестували проти запровадженого на західноукраїнських землях режиму соціального та національного гноблення, проти насильницької асиміляторської політики окупаційних вл астей.

Комуністичні організації Буковини, Західної України, Закарпаття в різний час видавали понад 200 газет і журналів. Незмінною популярністю в масах користувалися «Наша правда», «Земля і воля», «Сель-Роб», «Праця» (Західна Україна), «Боротьба», «Борець» (Буковина), «Карпатська правда», «Мункан уйшаг», «Працююча молодь», «Голос життя» (Закарпаття) та інші видання, на шпальтах яких обнародувалися програмні, ідейні та організаційні принципи діяльності комуністичних організацій, обговорювалися питання тактики, висвітлювалися соціально-економічне становищ.е в краї, боротьба трудящих мас тощо.

Незважаючи на ряд помилок тактичного характеру (про них ітиметься далі), комуністичні організації західноукраїнських земель користувалися великим авторитетом у ро-бітничому та селянському рухах, в усьому суспільно-політичному житті. Висунута VII конгресом Комінтерну (1935) та активно здійснювана комуністичними організаціями Буковини, Західної України, Закарпаття тактика єдиного робітничого та широкого народного фронту зумовила консолідацію всіх демократичних сил у боротьбі за соціальне й національне визволення трудящих західноукраїнських земель.

Разом із тим слід зауважити, що комуністичні організації західноукраїнських земель (як, до речі, й світовий комуністичний руї у цілому) не завжди прави льно орієнтувалися в розстановці класових сил у суспільстві, недооцінювали роль соціал-демократії в революційному процесі, значення боротьби за демократичні права та свободи. Бажане—бути одним-єдиним виразником інтересів пригноблених мас—комуністи нерідко сприймали як дійсне й, ігноруючи факт підтримки значною частиною населення (в тому числі й трудящого) інших політичних партій та об'єднань, «відмов ляди» останнім в їхньому праві на участь у на- ціонально-визвольному русі.

На діяльності комуністів Північної Буковини, Західної України таЗакарпаття, на розвиткові революційло- визвольною руху на цих землях не могли не позначитись і становлення командно-адміністративної системи в СРСР, деформації соціалізму, викликані цією системою, ку-іь-том особ;і Сталіна. Більш того, в часи сталінського беззаконня були репресовані сотні активних і самовідданих борців за соціальне й національне визволення трудящих західноукраїнських земель, керівників та активістів комуністичних організацій, революційно-визвольного руху. ' Особливо великих втрат зазнала Комуністична партія Західної України. Вже в 1927—1928 рр. їй довелося пережити одну з найдраматичніших сторінок своєї історії. Більшість членів ЦК КПЗУ (цю більшість тоді очолювали Й. Крілик (Васильків) і Р. Кузьма (Туринський)), їхні прихильники в КПЗУ були безпідставно звинувачені в підтримці вигаданого Кагановичем так званого «націоналістичного ухилу О. Иіум-ського* в КП(б)У. 18 лютого 1928 р. Виконком Комінтерну виключив Крілнка, Кузьму та іхиіх однодумців із лав комуністичної партії та з Комінтерну. Між тим факти свідчать про цілковиту безпідставність кваліфікування прихильників більшості ЦК КПЗУ в постановах ЦК КПП, ЦК КП(б)У та Виконкому Комінтерну як «фактичної агентури польського фашизму».

У 1933 р. КПЗУ довелося знову пережити гостру кризу з такими ж трапчними наслідками, як і в 1927—1928 рр. Керівники КПЗУ М. Заячківський (Косар) 1 Г. Іваненко (Бараба^ були оголошені замаскованими агентами Організації українських націоналістів. У підпільних парторганізаціях Західної України поширювалися сфабриковані «свідчення», що в них заарештовані в Радянському Союзі діячі КПЗУ «чн-внавали» себе винними, «підтверджували» свої зв'язки з буржуазними розвідками та ОУН. Арешт Заячківського, Іваненка та інших членів політбюро ЦК КПЗУ, які перебували в СРСР по лінії Комінтерну, деморалізував партію, спричинився до значного скорочення її чисельності. Але навіть за таких умов на час відкриття IV з'їзду КПЗУ (31 жовтня 1934 р.) вона відновила основні ланки свого апарату, налагодила перервані зв'язки, випуск нелегальної літератури. Чисельність партії зросла до 4,3 тис. чоловік. І все ж, незважаючи на активізацію діяльності КПЗУ, на поступове подолання нею кризи. Виконком Комінтерну 16 серпня 1938 р. вирішив розпустити комуністичні партії Польщі, Західної України та Західної Білорусії. Це рішення грунтувалося на брехливих твердженнях про проникнення в керівні органи КПП провокаторів,.

В умовах сталінського свавільства на значні труднощі наражалися й комуністи Північної Буковини та Закарпаття. Це, звісно, ускладнювало проблему возз'єднання українських земель. Такими є історичні реальності. Разом із тим цілком очевидний і той факт, що в 20—30-ті роки завдяки саме діяльності комуністичних організацій Північної Буковини, Західної України та Закарпаття в національно-визвольному русі утвердилося переконання: майбутнє західноукраїнських земель можливе лише на шляхах їхнього возз'єднання з Радянською Україною. Цього були певні й трудящі УРСР, а також багато хто з тих політиків, які далеко не завжди або й зовсім не схвалювали ті чи іншізаходи Радянської влади. Тут доречно, мабуть, нагадати про один із листів академіка М. Грушевського, вперше опублікований «Літературною Україною» 28 вересня 1989 р. Згадуючи про урочистості з нагоди свого 60-річчя, Грушевський 4 жовтня 1926 р. писав: «І я закінчив своє прощання з присутніми і неприсутніми учасниками нашого свята цими словами, що я,.. хочу працювати, боротись і страждати разом з нашими братами невизволених іще українських земель, поки не сповниться це пророцтво нашого великого Каменяра, і не об'єднаються всі невизволені досі краї в нашій Робітничо-Селянській Україні—на котру вони все свідоміше дивляться всі, без ріжниць ідеологій, як на єдиний національний осередок, що може Їх зібрати навколо себе».

Поширенню в західноукраїнському регіоні радянофіль-ських настроїв, створенню тут сприятливого підґрунтя для діяльності комуністичних організацій сприяли суспільно-політичні процеси, що відбувалися в 20-ті роки на Наддніпрянській Україні (йдеться про успішну відбудову народного господарства на засадах непу, про національне від- родження, здійснюване на шляхах реалізації політики українізації, тощо). В ті роки значно активізувалося спів- робітництво між східно- та західноукраїнськими культурно-освітніми силами й інституціями, І це цілком вакономірно, адже саме в духовній сфері вирішувалася доля українського народу, штучно роз'єднаного через загальновідомі історичні обставини. З поверненням на Велику Україну Михайла Грушевського почастішали плідні контакти між усіма гілками українського народу. Принагідне нагадаємо, що тоді кілька видатних західноукраїнських діячів культури— членів Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (НТШ) — М. Возняк, В. Гнатюк, І. Горбачевський, С. Дністрянський, Ф. Колесса, С. Смаль-Стоцький, К. Студинський, В. Шу-рат — були обрані академіками Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), натомість ЗО науковців із Радянської України, і в тому числі дев'ять академіків ВУАН (Д. Багалій, М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський та інші) стали членами НТШ. Відбувався — певна річ, під пильним наглядом і польських, і радянських спецслужб—обмін книгами між Держвидавом України та книгарнею НТШ. Визначною подією став виступ у НТШ у Львові в 1929 р. наркома освіти УСРР М. О. Скрипника. В 20-ті роки десятки тисяч культурно- освітніх працівників, інженерів, учених із західноукраїнських земель переїхали до Радянської України, спонукувані щирим бажанням працювати на користь рід-ного народу. Та незабаром їм довелося гірко пошкодувати про це...

***

Становлення тоталітарної системи в СРСР, її злочини проти українського народу (насильницька колективізація, голодомор 1932—1933 рр., масове винищення діячів освіти, науки й культури, численні політичні процеси, жертвами яких стали мільйони громадян України) внесли суттєві корективи в дію політичних чинників на західноукраїнських землях. Із кінця 20-х років у Західній Україні значно активізувалася діяльність підпільної Організації українських націоналістів (до лютого 1929 р.— Українська військова організація). ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я великої мети. Виступаючи під гаслами національної революції й соборної України, ,ОУН не приховувала антирадянської спрямованості своєї діяльності, що, однак, не виключало її орієнтації на зовнішні сили у вирішенні своїх завдань. Тактика політичного терору, якої дотримувалася ОУН, засто-' совувалася нею й до представників окупаційної влади, й до українських організацій і діячів, що не поділяли її ідеології та політики (як, наприклад, КПЗУ, а також Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО)). При цьому ОУН не відмовлялася від участі в інших політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях. Навпаки, саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Активну пропаганду ідеології й політики ОУН проводили нелегальні та легальні газети й журнали — «Розбудова нації», «Сурма», «Юнак» та ін. ОУН жорстоко переслідувалася окупаційною владою, що, проте, не дуже позначалося на її кількісному складі. З осудом її дій періодично виступали КПЗУ, Українська соціал-демократична партія (УСДП), Українська соціал-радикальна партія (УСРП), УНДО, митрополит А. Шептицький та клерикальні об'єднання.

УНДО було наймасовішою політичною організацією в Західній Україні. Під його впливом перебували економічні, культурно-освітні, спортивні спілки. Один лише Ревізійний союз українських кооперативів у 1934 р, об'єднував понад 448 тис. чоловік, а його оборотний капітал за той же рік складав понад 42 млн злотих. Переважаючим був вплив УНДО також у товариствах «Просвіта» (100 тис, чоловік), «Рідна школа» (43 тис. чоловік), «Союз українок», «Сокіл», «Луг». Обидві щоденні українські газети в Польщі — «Діло» та «Новий час»—як і ряд інших часописів, видавалися УНДО. В 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (три депутати). Зміст і напрями діяльності УНДО визначалися його програмою «органічної роботи», що передбачала захист економічних, політичних і культурно-національних інтересів українців. Але якщо в економічній сфері здобутки ундівців (ясна річ, не для всіх верств населення) були вагомими, то цього не можна сказати про політичну та культурно-національну сфери. Постійно зменшувалася кількість українських шкіл і гімназій, посилювалася полонізація краю. УНДО виявляло надмірну обережність у домаганнях автономії для Західної України. І все ж не можна заперечувати безсумнівні заслуги ундівців, як і соціал-демократів та соціал-радика-лів, у збереженні національної ідентичності, піднесенні національної самосвідомості західних українців.

УСДП відновила свою діяльність (після заборони в 1924 р.) у 1928 р. Вона висувала гасло незалежної об'єднаної соціалістичної України. Під її політичним керівництвом працювали культурно-освітнє товариство «Робітнича громада», окремі профспілкові організації. УСДП видавала часописи «Вперед» і «Професійний вісник». У своїй практичній діяльності ця партія нерідко блокувалася з УНДО й УСРП, співробітничала з Польською соціалістичною партією (ППС), хоч остання ніколи не відмежовувалася від колонізаторської політики уряду.

З 1931 р. УСРП стала членом II Інтернаціоналу. За впливом на маси вона поступалася УНДО та ОУН, особливо на Волині, її молодіжна спілка — «Каменярі» — в середині 30-х років налічувала 7 тис. чоловік. УСРП проводила значну роботу серед трудящих через професійні спілки селян-наймитів, видавала тижневик «Громадський голос». Вимогу автономії для Західної України УСРП розглядала як важливий крок на шляху реалізації права націй на самовизначення й утворення незалежної Української держави. В цьому програма УСРП була близькою до програмних вимог УНДО і УСДП, що й визначало характер діяльності останніх. На відміну від КПЗУ, з одного боку, та ОУН — з іншого, вони дотримувалися поміркованіших позицій, чим зумовлювалася їхня схильність до компромісів та угод із польською владою.

Такою була .розстановка політичних сил у ЗахіднійУкраїні в міжвоєнний період. За ними стояли (та в той чи інший спосіб підтримували їх) значні соціальні верстви населення. З цього випливала специфіка суперечностей у західноукраїнському суспільстві напередодні другої світової війни.

Возз'єднання з Українською РСР. Об'єднання всіх українських земель відбулося в умовах другої світової війни. Процес цього об'єднання слід розглядати в контексті рішень Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.), сучасних оцінок пакту між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р.

У конкретній обстановці того часу, коли стала реальною загроза виходу армій агресора до радянсько-польського кордону, радянський уряд прийняв рішення «взяти під захист населення Західної України й Західної Білорусії». Як зазначила Комісія вчених СРСР і Польщі в тезах «Переддень і початок другої світової війни», надрукованих у газеті «Правда», «вступ Червоної Армії на ці землі (Західну Україну та Західну Білорусію.—М. П.) 17 вересня був зустрінутий в польському суспільстві з болем і навіть викликав ворожу реакцію». Це й зрозуміло, адже при цьому зачіпалися інтереси суверенної Польщі, яка на той час уже впала жертвою гітлерівської агресії. Ситуація ускладнювалася договором «про дружбу й кордон» між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 р. Укладення цього договору та заява В. М. Молотова у зв'язку з цим були зухвалим відступом від соціалістичних принципів міжнародної по- літики. «У той же час,— констатується далі в тезах Комісії вчених СРСР і Польщі,—українське й білоруське населення, яке проживало в східних районах Польщі, захоплено вітало Червону Армію». Понад 10 млн українців і білорусів — громадян Польщі, трудящі Української РСР і Білоруської РСР, усього Радянського Союзу розцінили рішення радянського уряду як акт високого гуманізму та історичної справедливості. Занепокоєні розгортанням масштабів війни в Європі, багато які політичні й громадські діячі світу наголошували на правомірності воєнно-політичних заходів, ужитих СРСР для захисту Західної України та Західної Білорусії.

На чому ж грунтується висновок про те, що дії Радянського Союзу, спрямовані на включення вказаних регіонів до складу У РСР і БРСР, слід розглядати як торжество історичної справедливості? Щоб відповісти на це запитання, розглянемо, з одного боку, «передісторію» проблеми, а з ін-шого — політичні, економічні, соціальні Наслідки її розв'язання.

У розпорядженні об'єктивного дослідника е величезна кількість найрізноманітніших документальних джерел, що походять як із табору активних учасників національно-ви- звольного руху, тогочасних політичних партій, так із урядових кіл. Ці документи переконливо свідчать: визначальним у національно-визвольному русі на Західній Україні було настійне прагнення до возз'єднання з У РСР, особливо в 20-ті роки.

Зі свого боку. Радянська двроюава допомагала яахідно-українським трудящим в їхніх домаганнях. Ш« від часу утворення Української Радянської республіки, проблема возз'єднання всіх українських земель на радянській основі була поставлена на державні засади. Уряди Радянської України, Радянської Росії, СРСР у багатьох міжнародно-правових актах засудили насильствене відторгнення та окупацію Польщею, Чехо-Словаччиною, Румунією західноукраїнських земель, обстоювали на міжнародній арені інтереси корінного населення цього регіону, підтримували їхні вимоги самим вирішувати питання державної приналежності» реалізувати своє право на самовизначення.

Аналіз офіційних державних, отатистичних,та інших джерел дає підстави ровглядаТи Західну Україну, повторимо ще раз, як внутрішню напівколонію буржуазно-поміщиць-кої Польщі, її сировинний придаток. Розвиток продуктивних сил тут гальмувався грабіжницькою політикою панівних класів, обмеженим будівництвом промислових підприємств, хижацьким використанням природних багатств, жорстокою експлуатацією й масовим хронічним безробіттям серед робітничого класу, напівкріпосницькими порядками на селі. Нагадаємо також про політичне безправ'я українців — мешканців регіону, національно-культурне гноблення з боку колоніальних властей. Усе це поглиблювало соціально-політичний конфлікт, зумовлювало наростання революційно-визвольної боротьби. Червона армія вступила на територію Західної України в умовах високої політичної активності робітничих і селянських мас. У багатьох населених пунктах ще до приходу радянських військових підрозділів створювалися загони робітничої гвардії та нові органи влади — революційні комітети. Активними творцями нового життя виступали колишні члени КПЗУ, Комуністичної спілки молоді Західної України. На багатолюдних мітингах і зборах трудящі висловлювалися за возз'єднання з Радянською Україною, Цю вимогу підтвердили НародніЗбори, Західної України, вибори до яких відбулися 22 жовтня 1939 р. (зазначимо, однак, що вибори відбувалися на безальтернативній основі,—діяльність політичних партій, досить впилвових у регіоні в довоєнний час. була заборонена, а це не могло не позначитись як на результатах виборів, так і на рішеннях Народних Зборів). 27—28 жовтня' 1484 депутати Зборів одностайно прийняли Декларації про встановлення в регіоні радянської влади, націоналізацію банків, великої промисловості, поміщицьких земель, про возз'єднання Західної України з Радянською Україною в складі Союзу РСР. Рішення Народних Зборів були законодавче закріплені в листопаді 1939 р. на сесіях Верховної Ради СРСР і Верховної Ради Української РСР. На шляху до консолідації української нації 'було зроблено вирішальний крок. Включенням до складу УРСР Північної Буковини та українських придунайських земель у 1940 р. і Закарпаття в 1945 р. цей процес завершився.

* * *

Отже, національно-визвольний і революційний рух тру- дящих західноукраїнських земель у 20—30-ті роки, визначальний вплив на розвиток якого мало утворення Української Радянської держави, характеризувався посиленням тенденції до возз'єднання всіх українських земель на радянській основі.

Прогресивне значення входження західноукраїнських земель до складу Української РСР незаперечне. Незважаючи на всі помилки в політичних, економічних, соціальних перетвореннях, здійснених у краї за роки радянської влади, на всі деформації декларованої ленінської політики, злочини, допущені тут у часи сталінщини ,та пізніше, український народ після довгоочікуваного возз'єднання значно збагатив свій економічний і духовний потенціал, одержав можливість піднести промисловість І сільське господарство західноукраїнського регіону до рівня розвинутих районів України. Рекомендована література ^

Боротьба за возз'єднання Західної України з Українською РСР, 1917—1939: 36. документів і матеріалів. К., 1979.

Дорошенко Д. Історія України. Краків; Львів, 1942.

Макарчук С. А. Зтносоциальное развитие й национальнне отноше-ния на западноукраинских землях в период империализма. Львов, 1983.

Сливка Ю. Ю. Сторінки історії КПЗУ. Львів, 1989.

Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.

Торжество історичної справедливості: Закономірність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі, Львів, 1968.

Шляхом Жовтня: 36. документів: У 6 т, Ужгород, 1957— 1965,

















































































ЛЕКЦІЯ 14

КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В 20—30-х РОКАХ

• Ліквідація неписьменності О Розвиток народної осві-тя • Професійно-технічна, середня спеціальна і вища школи • Розвиток науки • Література • Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво • Культурно-освітня робота серед трудящих

\ Ліквідація неписьменності. З перемогою Жовтневої революції перед Радянською державою постало завдання історичної ваги — створити якісно нову за ідейним змістом культуру, яка б сприяла вихованню людей, здатних успішно будувати сг/сш'л&сгбо.- 'Найнагальнішим, першочерговим завданням культурного будівництва на Україні (як і в усій країні, три чверті котрої не вміли читати й писати) була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З цією метою у 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шести до 50 років повинно було вчитися читати й писати. В 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою Всеукраїнського ЦВК Г. І. Петровським. Під гаслом «Кожний письменний — навчи неписьменногої» на фабриках, заводах, у колгоспах і радгоспах, військових частинах, установах України створювалися пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). Наприкінці 1926 р. у республіці налічувалося вже понад 13 тис. лікнепів. У них навчалося 540 тис. чоловік (у тому числі понад 200 тис. жінок). Активістів лікнепу, переважну більшість котрих становили вчителі, називали культармійцями. Держава не тільки забезпечувала безплатне навчання учнів лікнепівських гуртків, а й надавала їм певні пільги.

Завдяки активній діяльності органів народної освіти, вчительського загалу та громадських організацій кількість письменних у республіці в 1927 р. досягла 70 % дорослого населення у містах і 50 % у селах. Масштаби роботи щодо ліквідації неписьменності особливо зросли в період реконструкції народного господарства. В 1930 р. у школах і лікнепах УСРР навчалося 1,6 млн чоловік, які, крім загальної освіти, набували й початкових технічних або сільськогосподарських знань. Комсомольці України активно включилися в оголошений ВЛКСМ Всесоюзний культурний похід за за-гальну письменність. Вони брали на облік неписьменних і малописьменних, агітували на користь лікнепу, підшукували приміщення для занять, збирали кошти для придбання навчальних посібників тощо. Всі ці та інші заходи привели до того, що за. станом на. 1939 р. на Україні лишилося тільки 15 % дорослих людей, котрі ще не вмілії читати й пи- сати.

З другої половини 30-х років змінилися форма навчання дорослих. Для них була розширена мережа вечірніх шкіл, а роботу останніх реорганізовано за звичайною шкільною Програмою. В лютому 1936 р. товариство «Геть неписьменність!» еамоліквідувалося як таке, що загалом виконало свою роль.

Розвиток народної освіти. Основною ланкою у сфері культурного розвитку народних мас є шкільна освіта. Вже в перші роки після Жовтневої революції уряд України вриділяв особливу увагу створенню нової загальноосвітньої школи на засадах безплатної обов'язкової загальної й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років, дбав про організацію єдиної трудової школи з викладання^. рідною мовою та зі спільним навчанням дітей обох статей — школи, яка мала забезпечувати тісний зв'язок навчального пронесу із су спільно-продуктивною працею.

Під час вирішення цих завдань доводилося долати величезні труднощі. В умовах громадянської війни, господарської розрухи, загального зубожіння населення, голоду, епідемій саме існування системи народної освіти опинилося під загрозою. Вчительський корпус руйнувався; не було найнеобхіднішого — підручників, зошитів, шкільного приладдя, бракувало навіть шкільних приміщень... Повсюди в республіці проводилися суботники, тижні й місячники допо. моги школі, завдяки чому вона була врятована від остаточного занепаду.

В міру подолання економічної кризи на Україні збільшувалися й державні асигнування на освіту. В період з 1923 по 1925 р.. вони зросли всемеро. Це дало змогу поновити роботу тимчасово закритих учбових закладів, збільшити випуск шкільного обладнання та підручників, розширити прийом учнів до школи, поліпшити матеріальне становище педагогів. У 1924 р. уряд УСРР розпочав підго-тов.ку до запровадження обов'язкового початкового чотирирічного навчання дітей. У містах ця проблема була в основному розв'язана за кілька років, проте в цілому по Украї-ні ще в 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35 %' дітей шкільного віку. Аж тільки в 1932/33 навчальному році кількість дітей у республіці віком від восьми до десяти років, не охоплених навчанням, удалося звестя до мінімуму (2 %). Кількість шкіл на цей час порівняно з 1925/26 навчальним роком зросла з 17,6 тис. до 21,6 тис., а кількість учнів у них—з 2,1 мли до 4,5 млн. 95 % випускників початкової школи продовжували вчитися у п'ятому класі, що надало можливість взяти курс на введення загального обов'язкового семирічного навчання.

Предметом особливої турботи держави була проблема забезпечення нової школи вчителями. Вона вирішувалася шляхом істотного збільшення мережі педагогічних інститутів і технікумів і скорочення строків навчання в них. Кількість педінститутів у республіці зросла з 12 у 1926 р. до 46 у 1932 р., технікумів—з 59 до 84, чисельність студентів за той же час—з 14,3 тис. до 47,9 тис. чоловік. Створювалися системи заочної освіти, курсового навчання, практикувалися комсомольські мобілізації на педагогічну роботу в початкових школах.

Не всі тогочасні новації були вдалими. Наприклад, навчання у школах проводилося здебільшого за так званими комплексною системою та методом проектів, урок же як основна до цього форма організації шкільної навчально-ва-ховної роботи витіснявся. До того ж навчальні програми, плани, підручники були недосконалими й часто-густо мінялися.

Однак і в таких умовах чимало хто з учителів спромоглися непо-і гано налагодити навчально-виховну роботу. Вони давали учням добрі загальноосвітні знання й прищеплювали їм трудові навички, збагачували педагогічну науку оригінальним досвідом. Особливе місце серед таких учителів посідав видатний педагог-новатор А. С. Макаренко, який творчо застосував нові принципи педагогіки, органічно поєднуючи при цьому яавчально-виховний і трудовий процеси (зокрема у відношенні до учнів-сиріт, колишніх безпритульних). Громадськість республіки вл-соко одінила життєвий подвиг Антона Семеновича, проте окремі представники педагогічної науки (особливо деякі діячі Наркомату освіти УРСР). визнаючи тільки непохитні догми й казенні циркуляри, оголосили педагогічну систему Макаренка «ідеологічно ворожою» й урешті-решт позбавили видатного новатора можливості нормально працювати. То були часи розгулу сталінського свавільства, й Макаренку з великими труднощами вдалося уникнути репресій.

У 1932 р. була затверджена єдина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І—IV класи), неповна середня (І—VII) і середня (І— Х класи). Вдосконалювався шкільний навчально-виховнийпроцес. Так, у 1935 р. були запроваджені єдиний день по< чатку навчального року — 1 вересня, а також єдиний день закінчення навчального року для кожного типу шкіл; визначалися кількість уроків для кожного з 10-ти класів, тривалість уроку (45 хвилин), порядок прийому учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іо-питів, уводилася п'ятибальна система оцінки набутих знань. Основною формою викладання в загальноосвітній школі знову став урок. Так само замість комплексної систе. ми навчання повсюдно запроваджувалася предметна система. Одночасно проводилася велика робота щодо поліпшення навчальних програм викладання провідних шкільних дисциплін, удосконалення підручників, хрестоматій тощо, Запроваджувалося викладання громадянської історії та географії.

Зростала кількість учнів у школах (передусім у неповних і повних середніх), учителів. Якщо в 1932/33 навчальному році в республіці налічувалось 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 4,5 млн учнів та працювало 126 тис. учителів, то за станом на 1937/38 навчальний рік—уже відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Важливо, що кількість середніх шкіл зросла протягом цих п'яти років із 261 до 2531, а число учнів у них — у 7,5 раза.

Напередодні Великої Вітчизняної війни система обов'язкової семирічної освіти в містах України загалом сформувалася. Отже, створилися передумови для здійснення за- гальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Внаслідок українізації, впроваджуваної в республіці в 20-х — на початку 30-х років, переважна більшість учнів зосереджувалася в школах з українською мовою навчання. Разом із тим в УСРР на початку 30-х років діяли національні школи з польською, болгарською, білоруською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання сумнозвісної телеграми за підписом Сталіна й Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання. З кожним роком зменшувалася кількість і українських шкіл, особливо в русифікованих містах. Така політика відбивала сталінську, а потім і брежнєвсько-суслов-ську концепцію «розв'язання національного питання», яка передбачала штучне підштовхування націй до «дострокового» злиття, їхню «прискорену» асиміляцію. Тоді ж розпочалися безпідставні звинувачення в «націоналістичному ухилі», а згодом і репресії щодо відомих партійних та державних керівників і діячів культури республіки, котрі мали бодай найменше відношення до розробки й реалізації політики українізації. Не витримавши цькувань або умов ув'язнення, в різний час заподіяли собі смерть видатний український письменник М. Хвильовий, голова Раднаркому УСРР, член політбгоро ЦК КП(б)У П. П. Любченко, нарком освіти УСРР у 20-ті роки О. Я. Шумський, Керівники КП(б)У й уряду республіки, що одночасно були й членами комісії з українізації — С. В. Косіар, В. Я. Чубар, В, П. Затонський, Н. П. Голод, А. А. Хвиля, М, Є. Чуви-рін — були оголошені «ворогами народу» й знищені. Таким чином, величезні зрушення 20-х — початку 30-х років у справі українізації шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, взагалі всієї української культури наприкінці 30-х років були загальмовані. Аж лише в найостанніший час на Україні розпочався бурхливий ренесанс націо- нальної культури.

В передвоєнні роки (1938—1940) перед радянською школою, як і раніше, стояли завдання: виховувати молодь, яка б добре володіла основами наук, й охопити всіх дітей шкільного віку навчанням. З цією метою було розгорнуто будівництво нових шкільних приміщень, прискорена підготовка стабільних підручників для учнів і методичних посібників для вчителів, запроваджувалися нові навчальні плани й програми.

Велика робота щодо ліквідації неписьменності та мало-письменності в ці роки проводилася на Західній Україні та Північній Буковині, возз'єднаних з УРСР у 1939—1940 рр. Кількість неписьменних серед дорослого населення цих регіонів досягала тоді 60— 70 %, 400 тис. дітей шкільного віку не були охоплені шкільним навчанням, 67,6 % усіх дітей віком 14—16 років узагалі ніколи не вчились. Бракувало вчителів. Завдяки терміновим заходам, ужитим українським урядом, це становище швидко виправлялося. Якщо до возз'єднання на території Західної України налічувалося не більш ніж 4 тис. шкіл (головним чином у містах, з них лише 371 —.українська), в яких навчалося близько 900 тис. учнів, то в 1940/41 навчальному році — відповідно 6739 шкіл (з них 5796 україномовних) і 1,2 млн учнів. До початку 1940/41 навчального року була цілком реорганізована система народної освіти й на Північній Буковині, де виникли 458 шкіл з українською мовою навчання (до возз'єднання не було жодної). Кількість учнів у них порівняно з 1939/40 навчальним роком збільшилася майже вдвоє. Одразу ж після початку створення системи нової школи в зазначених регіонах була скасована платність навчання.

Однак за такий короткий термін—з вересня 1939 по червень 1941 р. (а для Північної Буковини й того менше) — працівники народної освіти західних областей України не мали, звісно, ніякої змоги повністю ліквідувати неписьменність і малописьменність, розв'язати всі безвинятку найнагальніші завдання, визначені для цих областей в освітній справі. До того ж будь-які соціальні перетворення в краї надзвичайно ускладнювалися сталінськими репресіями, депортаціями місцевого населення тощо, розпочатими тут невдовзі після возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле.

В передвоєнні роки по всій республіці широко розгорнулася робота щодо запровадження загального семирічного навчання в селах і середнього в містах. Розширювалася мережа середніх шкіл і в селах. Тільки протягом 1938— 1940 рр. кількість сільських середніх шкіл збільшилася з 1351 до 2264, а кількість учнів у них — з 779 тис. до 1093 тис. Загалом же напередодні війни на Україні діяла ЗО 881 загальноосвітня школа з 6687 тис. учнів, із них 4435 середніх шкіл із 2592 тис. учнів (проти 232 тис. учнів у 1932/33 навчальному роді).

Швидке зростання мережі шкіл вимагало й відповідної кількості вчителів (на кінець 1940 р. на Україні їх налічувалося 255 тис.). Педагогічні кадри готувалися в шести університетах, 24 педагогічних і 44 вчительських інститутах, а також на педагогічних курсах. Основною ланкою підготовки вчителів для початкових шкіл були педагогічні училища (в 1940 р. в УРСР працювало 85 таких училищ, у тому числі 16—у західних областях). Для осіб без закінченої вищої освіти при стаціонарних педагогічних інститутах та училищах були організовані заочні відділення.

Професійно-технічна, середня спеціальна і вища школи.

Поряд з постійною увагою до розвитку загальноосвітньої школи Радянська держава надавала великого значення і професійно-технічній освіті. В перші роки після революції республіка, як і вся країна, не мала єдиної системи підготовки кваліфікованих робітничих кадрів. Професійне навчання робітників різних галузей виробництва здійснювалося на профтехкурсах, у профтехшколах і навчально-показових майстернях. У 1920 р. виникли нові заклади професійної освіти — трирічні, з безплатним навчанням, повністю утримувані за рахунок держави школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), що працювали на базі початкової школи й забезпечували необхідну політехнічну та професійну підготовку учнів, а також їхні знання із загальноосвітніх предметів в обсязі програми семирічної школи. В 1928 р. на Україні налічувалося 212 шкіл ФЗУ, в яких навчалося близько 25 тис. учнів. У другій половині 30-х років значно зросла потреба у кваліфікованих робітниках. За станом на 1 січня 1938 р. в УРСР діяли 242 школи ФЗУ, фабрично-заводськога навчання (ФЗН), ремісничих і залізничних училищ із 4в,6тис. учнів, а в 1941 р.—відповідно 316 і 230 тис. Проте цьего було недосить для задоволення потреб народного господарства республіки.

Однією з важливих складових частин культурного життя України було формування нової інтелігенції. Велику роль у цій справі відіграли вищі та середні спеціальні учбові заклади, які відразу ж після революції реорганізовувалися в бік їхньої демократизації. Перш за все були скасовані майнові, станові, національні та інші обмеження, що мали місце в дореволюційній вищій школі. З метою відкриття шляху до навчання робітничій та селянсько-бідняцькій молоді абітурієнти тимчасово звільнялися від вступних іспитів, від них не вимагалося ні диплома, ні свідоцтва про закінчення середньої або якоїсь іншої школи. З тією ж метою при прийомі до вузів дотримувалися класового принципу, коли перевага віддавалася дітям робітників і незаможних селян — комуністам, комсомольцям, членам профспілок і комнезамів. Тим самим одразу ж після скасування привілеїв дореволюційного часу запроваджувалися нові, «класове витримані». Одним із наслідків такого становища стало зниження загального рівня професійної підготовка майбутніх фахівців. Тому вже в 1921 р. при вузах почали утворюватися робітничі факультети, де трудова молодь готувалася до вступу у вищі учбові заклади. Прийом на ро-бітфаки здійснювався виключно за рекомендацією партійних, комсомольських і профспілкових організацій, військових частин, комітетів незаможних селян тощо. В 1928 р. у республіці налічувалося 34 робітфаки, в яких навчалося близько 7,5 тис., а в 1933 р.—уже близько 90 тис. чоловік. Робітфаки відіграли вирішальну роль у «реалізації класового підходу» в комплектуванні студентського контингенту: якщо в 1920/27 навчальному році на Україні вихідці з робітників і незаможних селян становили тільки 13 % загальної кількості студентів, то наприкінці 30-х років— 45 % у вузах і 68 % у технікумах. Отже, робітфаки перетворилися, по суті. на основний канал комплектування учбових. закладів вищої та середньої спеціальної освіти.

На відміну від РСФРР, де радянські вузи формувалися на основі старих університетів. Наркомат освіти УСРР у 1920 р. ліквідував університети та утворив на їхній базі інститути народної освіти (ІНО) та інші вузи, кількість якихшвидко зростала. Напередодні революції на Україні діяли 19 вищих і 54 середні професійні школи (загальна чисельність студентів і учнів середніх шкіл досягала 34 тис. чоловік), а в 1927/28 навчальному, році—37 інститутів (29 тис. студентів) і 144 технікуми (26,5 тис. учнів).

Поряд із залученням старої професури де активної роботи щодо' будівництва радянської вищої школи, через вузівську аспірантуру готувалися й нові, радянські, кадри викладачів. Початок цьому поклали створені в 1921 р. інститути червоної професури. Партійних і радянських працівників, пропагандистів і викладачів суспільних наук готували комвузи та радпартшколи. В 1921 р. у Харкові почала працювати Центральна вища партшкола. В 1923 р. вона була перейменована на Комуністичний університет ім. Артема, який також готував вузівських викладачів.

Проте існуюча мережа вузів не мала змоги забезпечити народне господарство необхідною кількістю фахівців. У країні ставали до ладу сотні підприємств, оснащених новою на той час технікою, виникали нові галузі промисловості. З метою задоволення потреб виробництва в інженер-но-технічиих працівниках на початку 30-х років були здійснені уніфікація вищої й середньої спеціальної освіти та реорганізація її за галузевим принципом. Вищим учбовим за- кладом став інститут, а середнім спеціальним—технікум. Замість універсальної вищої школи, яка готувала спеціалістів широкого профілю, створювалися галузеві вузи. Всі технікуми переходили з системи Наркомосу у відання галузевих наркоматів. 20 найбільших і найкраще обладнаних технікумів із найкваліфі.кованішим складом викладачів ре- організовувалися в інститути. Відкривалися також нові інститути, головним чином за рахунок розукрупнення бага- тофакультетних вузів. А у вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі, відкрився новий уні- верситет у Дніпропетровську.

Починаючи з 1935/36 навчального року в системі вищої педагогічної освіти встановлювалися два типи учбових закладів: чотирирічні педагогічні (готували вчителів для середньої школи) та дворічні учительські інститути (готували вчителів для неповної середньої школи).

В 1934 р. були запроваджені наукові ступені кандидата й доктора наук, наукові звання професора, доцента, почесні звання заслужених діячів науки, техніки, мистецтва.

З метою поліпшення навчально-виховного процесу на початку 30-х років було підвищено роль лекцій, семінар- ських і лабораторних занять, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено Індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків та Іспитів, розширено підготовку й видання шкільних підручників і навчальних посібників.

У 1934 р. скасували плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержували державну стипендію. У зв'язку з розвитком середньої освіти наприкінці 30-х років та організацією середніх шкіл для дорослих робітфаки втратили своє значення ї в 1940р. були ліквідовані.

Наприкінці 30-х років відкрився ряд вузів і технікумів на західноукраїнських землях.

Загалом за станом на 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів. Унаслідок усіх згаданих заходів на кінець 30-х років на Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції, зайнятої в різних галузях народного господарства. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чоловік.

Проте командно-адміністративна система, що сформувалася на початку 30-х років, неодноразово вчиняла погроми інтелігенції, яка заважала утвердженню в суспільстві «ідеалу» бездумного виконавця наказів, безликого «гвинтика». При цьому під прес сталінських репресій потрапляли як «специ» із ще дореволюційним стажем, гак і представники нової формації. Сумна доля спіткала, зокрема, спеціалістів народного господарства України — їх звинувачували в «шкідництві», різ- них неіснуючих ідеологічних збоченнях (наприклад, у буржуазному націоналізмі), для розправи над ними спеціально фабрикувалися судові процеси — «Шахтинська справа» (1928), справи «Промпартії» (1930), «Українського національного центру» (УНІД), «Спілки визволення України» (СВУ, 1930) та ін. Як ми тепер знаємо, на цих процесах судили ніяких не контрреволюціонерів-націоналістів, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу.

В 1930 р. під тиском НКВС відбувся «Надзвичайний Собор» Української автокефальної православної церкви, який «саморозпустив» її як «контрреволюційну» й «анти радянську» організацію, нібито складову частину СВУ. З цього часу на Україні розпочалося масове руйнування храмів.

У серпні 1989 р. пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх, хто проходив по «справі СВУ», в тому числі й діячів УАПЦ і видатного українського літературознавця, колишнього віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. О. Єфремова. Реабілітовані також усі, звину- вачені свого часу в участі в міфічному УНЦ. Але мало хто з нині реабілітованих пережив сталінські часи, коли свідомо нищився цвіт української інтелігенції, української культури, того Українського Ренесансу, що зародився після революції та явив на подив світові ціле гроно унікальних талантів...



Розвиток науки. Найвищою науковою державною установою Української СРР була Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. При затвердженні Рад-наркомом УСРР у лютому 1936, р. нового статуту ВУАН її перейменували на Українську Академію наук (УАН). Першими дійсними членами Академії стали відомі науковці: історики Д. І. Багалій, Д. І. Яворницький, археолог й етнограф М. Ф. Біляшівський, економісти К. Г. Воблий, М. В. Птуха, ботаніки Є. П. Вотчал, В. І. Липськнй, О. Ф. Фомін, математики Д. О. Граве, М. П. Кравчук, М. М. Крилов, мікробіолог й епідеміолог Д. К. Заболотний, літературознавці В. М. Перетц, М. П. Петров, філолог А. Ю. Кримський, фольклористи, літературознавці та етнографи М. С. Возняк, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А. М. Лобода, геолог П. А. Тутковський, біолог М. Ф. Кащенко та ін. Першим президентом УАН обрали видатного вченого, академіка Російської Академії наук В. І. Вернадського. УАН об'єднувала й координувала діяльність наукових установ та окремих дослідників, спрямовувала розвиток науки відповідно до нагальних потреб народного господарства, вивчала досягнення світової науки, брала активну участь у розвитку культури на Україні. Основними науковими осередками Академії спочатку були науково-дослідні кафедри, а з 1930 р.— інститути. Регулярно відбувалися вибори в дійсні члени, а з 1924 р.—у члени-кореспонденти УАН.

Спочатку УАН об'єднувала понад ЗО наукових установ, де працювали лише 140 наукових працівників, а в 1928р.— вже 138 наукових закладів, де працювали понад 3600 науковців. Крім того, на Україні функціонував ряд галузевих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих наркоматам.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізи-ко-математичних і технічних наук. Зокрема, широко знаною була математична школа Д. О. Граве. М. М. Крилов та його учень М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки.

Розробками з теоретичної фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому деякий час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро.

Чимало оригінальних інженерних рішень подарував людству талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк, результати досліджень якого з теорії космічних польотів використовувалися спеціалістами вітчизняного ракетного двигуно-будування поряд із працями К. Е. Ціолковського (згодомна основі цієї теорії базувалася підготовка космічних польотів у США). Безпідставно звинувачений у шкідництві й заарештований у 1930 р., Кондратюк і на засланні не припиняв наукової роботи. В липні 1941 р. він загинув у бою з німецькр-фашистськими загарбниками.

Колективи інститутів металів у Харкові та Дніпропетровську успішно розв'язували проблеми реконструкції металургійної промисловості. За ініціативою Є. О. Патона в 1929 р. було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Уперше в світовій практиці автоматичне зварювання металу широко застосували на Магнітобуді й Дніпро-буді. В галузі охорони здоров'я трудящих плідно працювали М. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний, Ф. Г. Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М. Д. Стражеско, відомий фізіолог В. Я. Данилевський. Поряд із вченими-медиками дореволюційної генерації зростала плеяда молодої медичної інтелігенції з робітників і селян — П. І. Ба< ранник, П. М. Буйко, В. X. Василенко, М. С. Коломийчен- ко, В. П. Комісаренко, С. І. Чайка та ін. Всесвітньої слави зажив офтальмолог В. П. Філатов.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Са-пегін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний та інші виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільському господарстві науково обгрунтовані сівозміни тощо.

Поступово розширювалися масштаби роботи в галузі суспільних наук. Значний вклад у розробку проблем вітчизняної історії внесли історики старої формації—академіки ВУАН Д. І. Багалій, О. І. Левицький, А. Ю. Кримський, Д. І. Яворницький, М. І. Яворський. У 1924 р. з еміграції на Україну повернувся видатний український історик М. С. Грушевський. Цього ж року його обрали академіком Всеукраїнської Академії наук,, а через п'ять років—академіком Академії наук СРСР. І це при тому, що його ідеї далеко не в усьому відповідали ідеологічним концепціям радянської влади! Перу Грушевського належить більш ніж 1 тис. наукових праць, чимало яких свого часу були знані в усьому світі. Замовчувана у нас протягом кількох десятиріч, багатюща творча спадщина Грушевського останніми роками нарешті стає доступною найширшому громадському загалові України.

В 1936 р. у складі УАН утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України, де згрупувалися молоді науковці К. Г. Гуслистий, Ф. Є. Лось, М. Н. Петровський, М. І. Супруненко, Ф. О. Ястребов та ін. Вийшли друком шість «Нарисів з історії Укрални» (дожовтневого періоду), два томи «Історії України в документах і матеріалах», «Короткий курс історії України». Інститут історії матеріальної культури (нині Інститут археології АН України) широко досліджував пам'ятки трипільської культури, скіфської держави, античних міст Північного Причорномор'я, Київської Русі тощо.

Праці . вчених-економістів присвячувалися історії на- родного господарства України, проблемам розшщення тут продуктивних сил. Зокрема, було підготовлене ґрунтовне колективне дослідження про економічний розвиток республіки — «Радянська Україна за 20 років».

Літературознавці активно розробляли питання розвитку дожовтневої та радянської української літератури. В 1939р. побачило світ п'ятитомне зібрання творів Т. Г. Шевченка. Мовознавці приділяли велику увагу вдосконаленню українського правопису, їхніми зусиллями, наприклад, було підготовлено й видано «Російсько- український словник».

З метою створення умов для розвитку наукової роботи в західних областях України РНК УРСР 2 січня 1940 р. прийняла постанову про організацію у Львові на пранах відділів Української Академії наук Інституту історії України, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту мовознавства, Інституту фольклору, Інституту економіки та Інституту археології. Активну діяльність розгорнули кафедри університету, політехнічного, ветеринарного, педагогічного та медичного інститутів Львова, які стали центрами наукового життя Західної України.

Безперечно, українські вчені досягли б значно більших успіхів у розвитку різних галузей науки, якби не диктат з боку сталінської каральної машини. Чимало відомих дослідників були тоді оголошені «шкідниками», «носіями ворожої ідеології», «фундаторами лженаукових теорій». Були репресовані й загинули академіки АН УРСР геолог Н. І. Світальський, генетик І. І. Агол, філософ С. Ю. Семківський та багато інших відданих справі народу науковців. Безпідставні звинувачення висувалися на адресу В. І. Вернадського, О. О. Богомольця. З особливою невтомністю переслідувалися історія, філологія, літературознавство, які з огляду на специфіку своїх предметів становили велику небезпеку для усталюваної ідеологічної системи, спрямованої на утвердження національного нігілізму, «однодумності», виховання духовних безбатченків. Саме в ті роки, як відомо, було покладено початок усім наступним викривленням, замовчуванням у галузі історичних знань, саме тоді почали виникати всілякі «білі плями», «фігури умовчання», «заборонені зони»... Частина звинувачених у «націоналізмі» та інших «гріхах» українських істориків змушена була залишити батьківщину й переїхати до Москви та інших міст Росії, частину репресували, багато хто просто відійшов від наукової діяльності... Після згадуваної вже телеграми з вимогою «припинити україніза^ цію», надісланої Сталіним і Молотовим на Україну в грудні 1932 р., майже всі мовознавчі праці (і в тому числі «Правопис» 1928 р.) в УСРР були визнані «націоналістичними», вилучені з наукового вжитку, а разом із ними пішло а небуття й чимало їхніх авторів. За часів сталін-щини українська мова зазнавала цілком свідомих утисків. Стосовно українства фактично забороня.лися такі формули й поняття, як «рідна. мова» (йдеться про українську), «національна свідомість», «національна гідність», «національний нігілізм», «русифікація», «національне ренегатство» та ін. З-поміж репресованих літературознавців і філологів згадає-. мо члена-кореспондента УАН Є. С. Шабліовського.

Та попри всі утиски, помилки, репресії наука на Україні в 20—80-х роках загалом розвивалася широким фронтом, її роль у всіх сферах суспільного життя неухильно зростала. Напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, де працювало близько б тис. науковців (загальна кількість наукових працівників у республіці досягала тоді 19,3 тис.). Президентами АН УРСР після В. І. Вернадського (1919— 1921) були В. І. Липський (1922—1928), Д. К. Заболотний (1928—1930), а з 1930 р.— О.О. Богомолець.

Література. Характерною організаційною особливістю літературного процесу на Україні в 20—30- ті роки були виникнення й одночасний розпад великої кількості літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін.), широкий перехід письменників з однієї творчої групи до іншої. Все це об'єктивно відбивало пошуки творчою інте- лігенцією шляхів і методів участі у суспільному житті. В той час плідно працювали представники дореволюційної формації А. Кримський, X. Алчевська, П. Капель-городський, М. Вороний, С. Васильченко та ін. Помітним явищем у літературному житті республіки були поеми М. Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира й гумор Остапа Вишні, І. Сенченка.

На рубежі 20—30-х років цілком природні організаційні й світоглядні труднощі в творчій діяльності письменників України почали переростати в трагічні подм: тоді до пошуків «українських буржуазних націоналістів» додалися й пошуки «контрреволюційних організацій», участь у яких «резервувалася» насамперед за інтелігенцією. Вже до 1930 р. за цими абсолютно безпідставними звинуваченнями заарештували кілька десятків українських письменників. У 1933 р. арешти поновилися. Того року ув'язнили Остапа Вишню, звинувативши його у причетності до міфічної «контрреволюційної Української військової організації» (УВО). Він пробув у таборах НКВС до 1943 р. У 1933 р., нагада-ємо, яаклав на себе руки М, Хвильовий. У 1934 р. були заарештовані й розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. В.тезько. За ґратами сталінських казематів опинилися Є. Плужник, М. Ірчан, Б. Ан-тонеико-Давидович. Трагічна доля спіткала. М. Зерова — одного з найяскравіших представників української післяжовтневої літератури, різяо-бічно обдаровану людину. Заарештований у 1935 р., він загинув на засланні. В 1937р. обірвалося життя М. Семенка. Протягом 1934—1938 рр. @уло заарештовано більше ніж половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, котра організаційно оформилася на І з'їзді письменників республіки (червень — липень 1934 р.) і налічувала тоді понад 300 чоловік.

У гнітючій суспільній атмосфері того часу митці нерідко змушені були поступатися совістю. Поряд із високохудожніми творами, що про них ітиметься далі, з'являлося й безліч таких, у яких понад усяку міру вихвалялися Сталін і його найближче оточення.

Все це, безумовно, вкрай негативно позначилося на розвитку літературного процесу на Україні. Але й за таких умов в українській художній літературі з'явилися твори, які становили вагомий внесок у культуру новітнього періо- ду. Це, наприклад, вірш «Чуття єдиної родини» П. Тичини, поетичні збірки «Крізь бурю і сніг», «Київ», «Україна» М. Рильського, «Сьогодні», «Нові поезії» В. Со-сюри, «Безсмертя» та «Батьки і сини» М. Бажана, «КСМ» і «Лірика бою» П. Усенка, «Батьківщина» та «З книги життя» А. Малишка, «Змужніла молодість» І. Кулика та іи. Вагомими здобутками новітньої української літератури стали прозові твори «Голубі ешелони» П. Панча, «Пере-шихтовка» І. Кириленка, «Народжується місто» О. Копи-ленка, «Тракторобуд» Н. Забіли, «Інженери» Ю. Шовко-пляса, «Магістраль» А. Шинна, «Удай-ріка» О. Десняка, «Історія радості» І..Ле, «Бур'ян» А. Головка, «Перша весна» Г. Епіка, «Повість про комуну» і «Зерна» К. Гордієнка, «Хліб» Ф. Кравченка. Події Жовтневої революції та громадянської війни на Україні відображали відомі прозаїки Ю. Японський («Вершники»), Ю. Смолич («Вісімнадця< тирічні»), С. Скляренко («Шлях на Київ»), П. Панч («Облога ночі», «Олександр Пархоменко», «Син Таращанського полку»), А. Шиян («Гроза»), О. Десняк («Десну перейшли батальйони»), тему народного життя й соціальної боротьби, масових революційних виступів трудового селянства на початку XX ст.—А. Головко («Мати»), К. Гордієнко («Чужу ниву жала»), П. Ходченко («Сорочинська траге- дія»). Серед досягнень української історичної прози 30-х років назвемо романи «Людолови» (у двох книгах) 3. Тулуб, «Наливайко» І. Ле, «Іван Богуй» Я. Качури, «Карма« люк» В. Кучера. До книжок, у яких порушувалися проблеми виховання підростаючого покоління, належать «Дуже добре» і «Десятикласники» О. Копиленка, «Ранок» І. Микитенка, «Педагогічна поема» А. Макаренка, «Школа над морем» О. Донченка. У пригодницькому та науково-фантастичному жанрах створені повісті «Лахтак» і «Шхуна „Колумб"» М. Трублаїні, «Ще одна прекрасна катастрофа» Ю. Смоли-ча, «Скеля дельфіна» В. Собка, «Аргонавти Всесвіту», «Нащадки скіфів» В. Владка. До свого арешту Остап Вишня видвв чимало сатиричних і гумористичних творів на політичні, побутові, атеїстичні теми. У жанрі сатири працювали також В. Блакитний, Ю. Вухналь, М. Годованець та ін.

Значних успіхів досягли й українські драматурги. Най- популярнішими були п'єси М. Куліша «97» і «Комуна в степах», І. Микитенка — «Диктатура», «Справа честі», «Дівчата нашої країни», «Кадри», І. Кочерги—«Марко в пеклі» та «Свіччипе весілля», Я. Мамонтова—«До третіх півнів» і «Республіка на колесах», О. Корнійчука — «Правда», «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «В степах України», «Богдан Хмельницький», В. Суходольського—«Ус-тим Кармалюк», М. Панченка — «Коліївщина».

30-ті роки принесли випробування на громадянську й художню зрілість для західноукраїнських письменників. Саме тоді були створені такі відомі книжки, як «День отця Сойки» С. Тудора, «Померлі борються» Я. Галана, «Заробітки» П. Козланюка, «Пісня з Берези» (написана у концтаборі Береза Картузька) О. Гаврилюка, а також чимало творів у жанрах публіцистики, літературної критики тощо. Яскравими представниками критичного реалізму на Північній Буковині та в Закарпатті в згадані роки були О. Коби-лянська, Ірина ВІльде (Одарка Макогон), Ф. Петушняк, О. Маркуш, І. Чендей та ін. їхні твори утверджували ідею возз^єднання західноукраїнських земель у складі єдиної України.

Наша розповідь про українську літературу 20—30-х років була б неповною, якби ми не згадали про творчість митців української діаспори.

З-поміж українських письменників, які внаслідок різних причин опинилися поза межами України, почесне місце посідав Володимир Кч-рилович Винниченко (1880—1951). Талановитий прозаїк, драматург, публіцист, активний учасник громадсько-політичного життя від часів першої російської революції й аж до завершення другої світової війни, свого часу — голова Генерального секретаріату Центральної Ради та голова Директорії УНР, Винниченко користувався величезною популярністю не лише у нас, а й за кордоном, куди він емігрував після оста-точно! перемога радянської влади на Україні. В 20-х роках його твори друкувалися ледве не в усіх газетах і журналах УСРР, виходили окремими та багатотомними виданнями, включалися до шкільних підручників і хрестоматій. Твори жодного українського драматурга не знали такого тріумфу на сценах театрів світу, як найкращі п'єси Винниченка:

«Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Гріх», «Базар», «Брехня», «Великий секрет», «Пророк» та ін. У 1920 р. у Відні побачила світ тритомна книжка (українською мовою) цього автора «Відродження нації», в якій розповідається про надзвичайно складні та суперечливі політичні події на Україні в 1917—1919 рр. Та вершиною творчості Винниченка є «Сонячна машина» — перший в українській літературі соціально-утопічний роман, що ним письменник прагнув засвідчити перед усім світом високу естетичну репутацію рідного народу. ;!•

В 1926—1928 рр. харківське видавництво «Рух» випустило твори Винниченка у 28 томах, а в 1930—1932 рр. видавництво «Книгоспіл-ка» — в 23 томах. Однак надалі, з посиленням сталінського режиму, і творче надбання, й саме ім'я Володимира Кириловича потрапило під гніт тоталітарної ідеології. На довгі десятиліття Винниченкові твори були заборонені, а про його життя й діяльність дозволялося згадувати лише в контексті таврування «контрреволюціонерів» і «націоналістів».

А тим часом Винниченко продовжував за кордоном інтенсивну творчу працю. Там він написав 11 романів: «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Слово за тобою, Сталіне!», двотомний філософсько-соціологічний «Конкордизм» та ін.

На 20—30-ті роки припадає й літературна ^діяльність відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби, 1878—1944), який у 1919 р. виїхав за кордон і залишився там назавжди (проживав спершу в Австрії, а з 1923 р.—у Чехо-Словаччині). В еміграції Олесь видав пройняті глибокою тугою за батьківщиною збірки поезій «Перезва», «Кому повім печаль мою», «Чужиною» та інші, створив за народними мотивами віршовані казки «Злидні», «Микита Кожум'яка», «Бабусина пригода»... Окремі вірші Олеся покладені на музику композиторами М. Лисенком, Я. Степовим, К. Стеценком. \

З емігрантів — поетів і прозаїків, які збагачували українську літературу новими естетичними цінностями і про яких ми знаємо сьогодні дуже мало, згадаємо ще канадських літераторів П. Кравчука, М. Тар-новського, П. Чорногуза, М. Герасимчука, а також Є. Маланюка, 10. Клена (О. Бургардта), Н. Левицьку-Холодну, О. Ольжича (син О. Олеся), Олену Телігу та ін.

В цілому прогресивна література українського зарубіжжя відіграла значну .роль у розвитку художнього слова, національної культури, мови на землях, далеких від матері- Вітчизни.

Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво.

Після Жовтневої революції створилися можливості для розвитку художньої самодіяльності й різних видів мистецтва, насамперед театрального. На Україні, як і в усій краї-нї, повсюдно виникали професійні та аматорські театри, а при клубах створювалися драматичні гуртки. Особливої популярності набув перший державний драматичний театр Української СРР ім. Т. Г. Шевченка на чолі з режисером Л. Загаровим (відкрився в Києві в березні 1919 р.). Театр виступав у різних містах України, а з 1927 р. працює вДніпропетровську (нині — Дніпропетровський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). На початку 1920р. у Вінниці було організовано театр ім. І. Я. Франка, очолюваний Т. Юрою (театр виступав у Черкасах, Смілі, Харкові; з 1926 р. працює в Києві), в 1922 р. у Києві—театр «Березіль», яким керував Лесь Курбас. У 1926 р. «Березіль» було переведено до тодішньої столиці України Харкова (тепер це—Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). В 1922 р. у Києві розпочав роботу новий театр, котрий наступного року одержав ім'я М. Заньковецької. Згодом цей театр працював у Полтаві, Кременчуку, Черкасах, Чернігові, Запоріжжі та інших містах України; нині він — Львівський академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької. В 1925 р. в Одесі виник театр Української держдрами (тепер — Одеський український драматичний театр ім. Жовтневої революції). На кінець 1925 р. у республіці налічувалося вже 45, у 1932—7, а в 1940 р.—140 постійних державних і понад 40 робітничо- колгоспних театрів, і з-поміж них — дитячі театри в Харкові, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві, Луганську та інших містах.

Серед видатних майстрів, які в 20—30-х роках зробили значний внесок у розвиток радянського театрального мистецтва, особливо виділялися корифеї української сцени П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. Їм на зміну прийшла ціла плеяда середніх за віком і молодих талановитих режисерів та акторів: Г. Юра, І. Мар'яненко, О. Вату ля, Г. Борисоглібська, Б. Романицький, М. Кру-шельницький, В. Василько, А. Бучма, Ю, Шумський, Н. Ужвій, О. Сердюк, Є. Пономаренко, В. Добровольський, Ф. Барвінська, Д. Мілютенко, Д. Антонович, В. Яременко, В. Дальський, П. Нятко, М. Яковченко та ін. Однією з найяскравіших театральних зірок епохи Українського Відродження був згадуваний уже Лесь Курбас — енциклопедичне освічений режисер-новатор. Пізніше, в часи сталінсько-ка- гановицьких гонінь на інтелігенцію, на Курбаса звели н-ак-леп, а в 1933 р. заарештували й відправили в соловецькі табори, де він і загинув.

Однак, долаючи штучні перепони, театральне мистецтво в УРСР розвивалося й надалі. Здійснювався творчий обмін з іншими республіками. Так, українські театральні колективи виступали в Москві, Ленінграді, Мінську, в Грузії, Карелії, а в 1938 р. на гастролі до Києва приїздив МХАТ;

у 1939 р. в Одесі, Києві й Харкові виступав Тбіліський драматичний грузинський театр ім. Ш. Руставелі. В галузі музичного мистецтва на Україні розвивалися передусім такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень. У цьому напрямі плідно працювали класики українськоГ музики М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. В той же час досить популярними були й пісні молодих композиторів: «Вперед, народе, йди!» Г. Верьовки, «Наша сптлка молода» П. Козицького, «Уперед, хто не хоче конати» Л. Ревуцького, «Гарно, гарно серед степу» К. Богуславського, «Греми, греми, могутня пісне» В. Верховинця та ін. З'явилися перші українські симфонічні твори: сюїта «Веснянки» М. Вериківського, поема-кантата «Хустина» (на слова Т. Г. Шевченка) Л. Ревуцького, Перша симфонія Б. Лятошинського.

Широкого розмаху набула концертна діяльність, в якій брали участь професійні й самодіяльні виконавці, колективи. Капела «Думка» (створена в 1920 р.; за короткий час виросла в один із найкращих хорів країни) активно пропагувала українську музику не лише в республіці, а й далеко за її межами. 1930 р. «Думка» першою одержала звання Заслуженої Державної капели. УспГшно виступали також Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова, жіночий театралізований хоровий ансамбль під керівництвом В. Верховинця та ін.

У 1925—1926 рр. уперше в історії українського народу були створені національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928—1929 рр. згідно з рішенням Наркомосу УСРР — ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. В 1923 р. був організований Український державний симфонічний оркестр, у 1927 р.—Українська державна філармонія (в Харкові), яка об'єднала хорові капели, оркестрові колективи, камерні ансамблі та окремих солістів-виконавців республіки. В 30-х роках у Києві, Харкові та Одесі відкрилися консерваторії.

Поряд із постановкою класичних творів театри опери та балету почали ставити й новостворені українські опери, такі, наприклад, як «Вибух» Б. Яновського, «Щорс» і «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Гайдамаки» та «Перекоп» Ю. Мейтуса, В. Рибальченка і М. Тіца, «Марина» Г. Жуковського, «Доля поета» В. Йорша, «Сотник» і «Най' мичка» М. Вериківського. В усій країні та за її межами була знана творчість видатних українських оперних І камерних співаків і співачок М. Литвиненко-Вольгемут, М. Донця, І. Паторжинського, І. Козловського, О. Петрусенко, 3. Гайдай, М. Гришка, Б. Гмирі, П. Білинника та ін. У 30-х роках на Україні пожвавився розвиток балетної музики. Першим національним балетом був «Пан Каньов-ський» М. Вериківського — балет, створений на сюжет відомої народної балади про горду й сильну українську дівчину Бондарівну. Значним внеском у скарбницю української музичної культури став балет К- Данькевича «Лілея» за мотивами поезії Т. Г. Шевченка. В 1937 р. у Києві був створений Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, який активно збирав і театралізував розмаїтий національний фольклор.

1 листопада 1929- р. у Харкові відбулося офіційне відкриття Державного театру української музичної комедії, я грудні 1935 р,— київського Театру музкомедЯ. На сценах цих театрів поряд із класичними оперетами ставилися й новостворені українські оперети — «Сорбчинський ярмарок», <Майська ніч», «Весілля в Малинівці» О. Рябова.

В 1939 р. в музичне мистецтво республіки увійшла група діячів культури західних областей України — композитори С. ^юдкевич, М. Колесса, А. Кос- ДнатОльський, Ф. Колес-(а, Р. Симович. Є. Козак, А. Соятис, славетна співачка С. Круніельницька та ін. У Львові були створені Український державний театр опери та балету, консерваторія, ряд музичних шкіл тощо.

У складних умовах боротьби за становлення нового національного мистецтва й подолання матеріальних труднощів розвивалося українське кіномистецтво. В перші роки радянської влади вийшли такі документальні, агітаційні та хронікальні фільми, як «Все для фронту», «Ми переможемо», «Червоний командир», «Мир хатам — війна палацам» та ін.

В 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни та іноземної інтервенції. Великим успіхом у глядачів у 20-х роках користувалися фільми режисерів В. Гардіна «Остап Бандура», «Слюсар і канцлер», «Поміщик», «Хміль», П. Чердиніна — «Укразія», «Тарас Шевченко» (обидва — двосерійні), «Тарас Трясило», О. Анощенка—«Трипільська трагедія», Г. Стабового — «Два дні», Г. Тасіна — «Шч-ний візник» та ін.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко, який з 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського й світового кіно почесне місце посідають його фільми «Звени-гора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р, на Всесвітньому кон-курсі в Брюсселі кінофільм «Земля» занесли до почесного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів. (З радянських фільмів до цього списку включено ще «Броненосець „Потьомкін"» С. Ейзенштейна й «Мати» В. Пудов-кіна).

Зростала кіномережа УСРР. Якщо до революції на Ук- раїні функціонувало лише 224 кіноустановки, та й то тільки в містах, то на кінець 20-х років •— близько 1,8 тис., і з них майже половина — на селі. Отже, кіно міцно ввійшло в культурне життя республіки. Напередодні 10-річного ювілею радянської влади українська кінематографія мала значну матеріально-технічну базу. В 1926—1927 рр. було реконструйовано Одеську кіностудію, в 1928 р. стала до ладу одна з найбільших на той час в Європі Київська кіностудія (тепер—Київська студія художніх фільмів їм. О. П. Довженка).

З початком 30-х років кіномистецтво республіки вступило в новий етап свого розвитку, пов'язаний з виникненням звукового кіно. Першим звуковим фільмом в СРСР була «Путівка в життя» режисера М, Екка (1930), а першими такими фільмами на Україні — документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Вертова і художні — «Фронт» О. Соловйова та «Іван» О. Довженка. Наступними роками на екран вийшли «Коліївщина», «Перекоп» і «Злива» кінорежисера І. Кавалерідзе, який після цих фільмів екранізував перлини української оперної класики — «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм» (1938). Великим успіхом у глядачів користувалися кінокомедії «Багата наречена» і «Трактористи», поставлені І. Пир'євим на Київській кіностудії, стрічка «Велике життя» Л. Лукова, в якій розповідається про життя шахтарів Донбасу, кінопоема на істори-ко- революційну тему «Щорс» (режисер О. Довженко). Про складні події громадянської війни на Україні розповідає кінофільм «Вершники», створений на Київській кіностудії в 1939 р. кінорежисером І. Савченком. Він же поставив фільм «Богдан Хмельницький» (1941), відзначений державною премією УРСР. Згадаємо й такі фільми на історичну тематику, як «Прометей» і «Григорій Сковорода» (1936 р., режисер І. Кавалерідзе), «Кармалюк» (1938 р., режисер Г. Тасін). У 1939 р. режисер М. Екк поставив на Київській кіностудії перший кольоровий фільм «Сорочинсь- . кий ярмарок» за твором М. Гоголя. А в 1941 р. на екрани країни вийшов новий кольоровий фільм «Майська ніч» (також за твором М. Гоголя, режисер М. Садкевич). З дитячих фільмів відзначимо такі: «Дочка партизана» режисерівС. Маслюкова і М. Маєвської, «Іноземка» В. Гончукова, «Стара фортеця» М. Білінського, «Будьонниші» Є. Григоровича та ін.

Наприкінці 30-х років О. Довженко разом з Ю. Солн-цевою зняв художньо-документальні стрічки «Визволення» та «Північна Буковина» про возз'єднання західноукраїнських земель і Північної Буковини з УРСР.

Що стосується образотворчого мистецтва на Україні, то в первді пореволюційні роки розвивався в основному його агітаційний напрям, (йдеться про політичний плакат, художнє оформлення революційних свят тощо). Тоді були знані художники-плакатисти О. Хвостенко-Хвостов, А. Стра-хов, А. Петрицький, І. Падалка, М. Жук, Г. Світлицький та ін. Політичні плакати закликали до боротьби проти інтервентів, до будівництва нового життя. Згодом на провідні позиції в жанрі плакатного живопису вийшли В. Ка-сіян, М. Дерегус, П. Горілий.

У 1919—1920 рр. на основі націоналізованих міських художніх музеїв, а також приватних колекцій були створені державні музеї українського мистецтва в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, а потім — і в усіх обласних центрах і великих містах республіки. Бралися на облік пам'ятки архітектури, мистецтва, старовини (слід, однак, зауважити, що при цьому в процесі «боротьби проти релігійного дурману» постраждало чимало церков).

До революції на Україні не було жодного художнього вузу. Молодих майстрів образотворчого мистецтва готували в Київському, Харківському та Одеському художніх училищах. У 20-х роках ці училища були перетворені на вищі учбові заклади. В цей же час з'явилися позначені великою образною виразністю твори художників-реалістів старшого покоління: «Життя», «Довбуш», «Свати» Ф. Кри-чевського, «Інваліди» А. Петрицького, «Дніпрельстан» К. Трохименка, «Збори делегаток» і «Комсомолка» О. Павленко, «Сіножать», «Молочниці» І. Падалки. Найстаріший майстер батального жанру М. Самокиш приділяв значну увагу розробці тематики громадянської війни («Оборона червоного прапора», «Штаб Першої кінної»); відомі також його твори на історичну тематику—«В'їзд Богдана Хмельницького до Києва», «Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким» та ін. Серед найкращих пейзажних полотен відзначимо «Дніпро і кручі», «Реве та стогне Дніпр широкий» М. Бурачека, «Місячну ніч» Г. Світлиць-кого, «Кручі над Дніпром» К. Трохименка. О. Шовкуненко створив цілу серію картин (понад 70), присвячених Дніпро-буду. В жанрі реалістичного театрально-декораційного та кінодекораційного живопису плідно працювали, наприклад, А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов, В. Меллер, Г. Цапок, М. Бурачек, Ф. Нірод, В. Греченко, В. Кричевський, у жанрі графіки найзначніші здобутки в перші роки радянської влади були пов'язані з творчістю видатного митця Г. Нарбута — автора високохудожніх оформлень великої кількості літера-турно-мистецьких журналів, книжок, збірників. У 20-х роках з найкращого боку виявили себе М. Жук, С. Налепінська-Бойчук, І. їжакевич, В. Касіян, О. Сахновська, І. Падалка та інші художники-графіки школи Г. Нарбута. В 30-х роках сатиричну графіку розвивали О. Козюренко, В. Литвиненко, В. Нерубенко, В, Гливенко.

В 30-х роках в українському художньому мистецтві відбувався процес освоєння нової тематики. Організована в 1937 р. республіканська художня виставка засвідчила остаточну перемогу реалістичного напряму. На виставці були представлені такі високохудожні твори, виконані в цьому стилі, як «Переможці Врангеля» та «Веселі доярки» Ф. Кричевського, «Запорожці відбивають полонених», «Бій під Бахчисараєм», «Полтавський бій» М. Самокиша, «Підвіз провіанту до броненосця "Потьомкін"» і «Повстання на крейсері "Очаків"» Л. Мучника, «Повстання 1113 року в Києві», «Гайдамаки під Уманню», «Повстання селян у Галичині під керівництвом Мухи» І. їжакевича, «Вечір у степу» О. Любимського, «Збирання сіна» С. Світличного, «Біля моря» Д. Шавикіна та ін. Ці полотна відзначаються ма- льовничістю й правдивим відображенням історичних подій.

Слід згадати про художню шевченкіану 30-х років. Найактивніше цю тематику тоді розробляв І. їжакевич. його пензлю належать полотна «Тарас Шевченко — пастух», «Перебендя», численні ілюстрації до «Кобзаря», Відомі також картини К. Трохименка «Тарас Шевченко і Енгель-гардт», В. Костецького «Шевченко на засланні. Після муштри».

Найвизначнішими представниками українського мону- ментального живопису того часу були М. Бойчук, О. Павленко, О. Мизін, М. Дерегус, Д. Шавикін, О. Любимеьквй, М. Рибальченко та ін. Вони оздоблювали Харківський Чер-вонозаводський театр, павільйони Всесоюзної сільськогос- подарської виставки в Москві (1939), зокрема павільйон УРСР, де виконали шість великих панно (серед яких виділяються такі, наприклад, як «Механізація сільського господарства» М. Дерегуса та «Збирання яблук» О. Любим-ського і М. Рибальченка). Крім того, українські митці взяли участь у розписах павільйонів Киргизії та Азербайд- жану.

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П. Власенко, О. Саєнко та інші майстри, твори яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю.

Після возз'єднання Західної України з УРСР надбанням усього українського народу стала творчість відомих художників краю І. Труша, О. Кульчицької, А. Монастирського, Я. Музики, Й. Куриласа, Р. Сельського, Г. Смольвького та ін.

У післяреволюційні роки на Україні розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалося образові великого українського поета Т. Г. Шевченка. Пам'ятники йому були споруджені в Москві (автор С. Волнухін, 1918 р.), Петрограді (автор Я. Тільберг, 1918 р.) та Ромнах (автор І. Кавалерідзе, 1918 р.). У 1920 р. у Києві, а наступного року в Харкові були встановлені погруддя Т. Г. Шевченка роботи В. Кратка. Тоді ж пам'ятники Кобзареві з'явилися в Одесі, Катеринославі, Чернігові, а згодом і в інших містах і селах республіки.

Серед найкращих пам'ятників часів відбудови народного господарства є монумент великому українському філософу-мандрівнику, поету-гуманісту Г. С. Сковороді, зведений з нагоди 200-річчя з дня його народження (1922) у Лохви-ці за проектом скульптора І. Кавалерідзе. Того ж року в с. Чорнухи, на батьківщині народного філософа, встановили погруддя Сковороди (також роботи Кавалерідзе).

Визначними подіями в монументальному мистецтві України в 30-х роках було спорудження пам'ятників Т. Г. Шевченкові в Харкові (1935), Києві (1939) й Каневі (1939) за проектом скульптора М. Манізера.

Найвідомішими архітектурними спорудами 30-х років на Україні були Меморіальний музей Т. Г. Шевченка в Каневі на Тарасовій горі (1936—1938 рр., архітектори В. Крн-чевський і П. Костирко), стадіон «Динамо» (1934—1936рр., архітектор В. Осьмак), будинки Верховної Ради УРСР (1936—1939 рр., архітектор В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1935—1938 рр., архітектори І. Фомін 1 П. Абросн-мов). Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор Д. Дяченко), залізничний вокзал (1927—1933 рр„ архітектор С. Вербицькяй) у Києві, Будинок Рад у Донецьку ,(1930—1932 рр., архітектор Л. Котовський) та ія. Відзначаючи незаперечні здобутки митців Радянської України в 20—30-ті роки, не слід, звісно, забувати, що їхня творчість не могла не відбивати реалії тогочасного суспільно- політичного життя. Більше того:

поставлене на службу сталінському режимові, мистецтво повинно було виконувати його накази-замовлення. Всіма засобами мистецько-вихон-ного впливу утверджувалися морально-етичні норми тоталітарної системи (які звичайно не мали нічого спільного із загальнолюдськими духовними цінностями), повсякчас і понад усяку міру вихвалялася особа Сталіна (чого варті лише його скульптурні зображення, споруджувані тоді в усіх без винятку населених пунктах. До речі, треба сумніватися, чи сприяли піднесенню авторитету В. І. Леніна його скульптури,— нерідко невисокого художнього рівня,—тиражовані в неймовірній кількості по всіх усюдах). Налякані репресіями, нерідко морально розбещені, тодішні діячі українського мистецтва не наважилися піднести голос проти масового руйнування пам'яток старовини в 30-ті роки, брало навіть участь у цькуванні «ворогів народу» тощо.

Культурно-освітня робота серед трудящих. У перші післяреволюційні роки велику роль "у розгортанні культурно-освітньої роботи в містах і на підприємствах відіграли робітничі клуби з бібліотеками при них, а також червоні кутки—своєрідні філії робітничих клубів. На селі ж культурно-освітню роботу здійснювали громадські організації «Просвіти». Вони існували на Україні ще з дореволюційних часів; у них працювали тоді М. Лисенко, Б. Грінченко, Л. Яновська, М. Коцюбинський, Леся Українка, Панас Мирний та інші прогресивні діячі культури. Царський уряд чинив усілякі утиски «Просвітам» і закривав їх. Відроджуватися вони почали з 1917 р., а припинили своє існування на початку 20-х років у зв'язку з виникненням нових, породжених радянською системою культурно-освітніх установ та організацій, зокрема сільбудів (сільських клубів) і хат-читалень, де відбувалися лекції, бесіди, читання газет вголос, улаштовувалися збори, самодіяльні концерти та вистави, демонструвалися кінофільми, працювали різні гуртки та пункти з ліквідації неписьменності тощо.

З року в рік кількість культурно-освітніх закладів на Україні зростала. Так, якщо в 1921 р. їх налічувалося тут лише 2807, то в 1928 р.—уже понад 11 тис., із них 6,5 тис. хат-читалень, 3,5 тис. сільбудів, понад ї тис. робітничих клубів, більш ніж 8 тис. червоних кутків на підприємствах. У 30-х роках відбувалося дальше розширення мережі культурно-освітніх установ. У 1940 р. в УРСР діяло понад 25 тис. самих тільки клубів, при яких працювало 59,6 тис. історико-партійних, економічних, агрономічних, оборонних, хорових, драматичних, музичних та інших гуртків. Вони охоплювали понад 1 млн трудящих. У селах налічувалося80 тис. гуртків художньої самодіяльності, в котрих займалося понад 300 тче. чоловік.

Особливо важіливу роль у культурно-освітній роботі серед трудящих ма с відігравали преса, книговидавнича справа й бібліотеки. Питання розвитку культури регулярно висвітлювалися в у-сіх без винятку газетах і журналах. Газета «Вісті» з 1922 р. почала друкувати щотижневий додаток—«Літератур-а, наука, мистецтво»; з 1925 р. цей додаток виходив під н азвою «Культура ї побут».

Кількість республіканських періодичних видань із року в рік зростала. Загалом у 1928 р. на Україні видавалися 234 газети сукупним разовим тиражем 1675 тис. примірників (з них українською мовою— 117 газет, решта—російською, польською, молдавською, болгарською та іншими). В 30-ті роки швидко зростала кількість місцевих газет, особливо районних. У 1940 р. на Україні виходили 1368 газет сукупним разовим тиражем 6452 тис. примірників (з них українською мовою—близько 80%), 254 назви журналів та періодичних видань журнального типу загальним річним тиражем 32348 тис. примірників.

Швидко розвивалося книговидання. Протягом 1921— 1928 рр. видавництва УСРР випускали в середньому за рік 4,4—4,5 тис. назве книг і брошур загальним тиражем 36— 37 млн примірників (із них близько 70%—українською мовою, решту— мовами національних меншостей України). Масовими тираж-ами виходила політична, соціально-економічна, технічна, сільськогосподарська, наукова, медична, художня, мистецька література, підручники для всіх типів шкіл тощо. За кількістю надрукованих книг УСРР посідала в 20-х роках друге місце в СРСР (після РСФРР) і дев'яте місце в світі_, а за кількістю книжок на душу населення—сьоме місце в світі. І ще одне порівняння—з 1919 по 1926 р. українською мовою було видано 5430 назв книг, тобто більше, ніж за попередні 120 років (1798—1918), коли вийшли друком 5-054 назви.

Культурно-осв-ітня робота здійснювалася й через бібліотеки, кількість я^ких зростала з кожним роком. Якщо до революції на Україні налічувалося лише 2130 бібліотек із сумарним книжковим фондом близько 1 млн примірників (і то переважно релігійного та чорносотенного змісту), то на початок 1928 р-.— відповідно 7816 бібліотек і 15 млн примірників книг. Н^а селі функціонували 6597 бібліотек із сумарним книжковлм фондом 4,6 млн примірників. Наприкінці 30-х років кількість бібліотек у республіці досягла 22,3 тис., а їхніж загальний книжковий фонд — 367 млнпримірників. Бібліотеки організовували колективні читання книг, журналів і газет, виставки літератури, література} вечори тощо.

На середину 20-х років дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті трудящих посідало радіо. Перша радіостанція на Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі, а згодом і в інших містах. Інтенсивно радіофікувалися села. В 1928 р. у них налічувалося лише 40,5 тис. радіотрансляційних точок, а в 1940 р.—уже понад 1 млн та ще більш ніж 250 тис. радіоприймачів. Розпочалася підготовка до запровадження в республіці «зображення по радіо» (телебачення).

Важливу роль у культурному будівництві на Україні в 20—30-ті роки відігравали музеї. В 1940 р. в УРСР діяло 140 державних музеїв—краєзнавчих, історичних, художніх та ін. Добре знаними в республіці були літературно-меморіальні музеї Т. Г. Шевченка в Києві й Каневі, Панаса Мирного та В. Г. Короленка в Полтаві, М. М. Коцюбинського у Вінниці й Чернігові та ін.

Значна увага приділялася налагодженню роботи культосвітніх закладів на території західноукраїнських земель. Тут наприкінці 1940 р. працювали 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, виходили 74 газети.

В цілому досягнення в галузі культурно-освітньої роботи були безсумнівними. Проте наявні культосвітні заклади далеко не в усьому задовольняли потреби трудящих. Значна частина клубів, особливо на селі, була погано обладнана, мала непривабливий вигляд, бракувало досвідчених кадрів тощо. А найголовніше—саме культосвітня сфера була наймасовішим і найпотужнішим каналом, через який особливо настирливо й систематично створювався культ особи Сталіна, вихвалялося його найближче оточення за одночасного таврування вчорашніх визнаних авторитетів, у свідомості людей утверджувалася думка про непохитність і «правильність» засад утворюваної тоталітарної системи тощо, » * *

Таким чином^ протягом 20—30-х років у духовному житті Радянської України відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Культурне будівництво в 20-ті роки здійснювалося пГд знаком відродження національної самобутності, отоліт тями витруюваної царатом (як відомо, до революції навіть сама українська мова перебувала під офіційною забороною). У творенні Українського Ренесансу брали участь як «специ» та митці старої формації, так і представники нової інтелігенції.

Однак сталінська командно-адміністративна система, що інтенсивно формувалася, не потребувала людей творчих, із неза-лежним оригінальним мисленням: її ідеалом були уніфіковане «одностайне» суспільство, бездумний виконавець-»«гвинтик». Тому, з одного боку, наука й мистецтво всіляк^о залучалися до обгрунтування морально-етичних норм тоталітарної держави, а з іншого — всіма за- собами, аж до неправедних судилищ і фізичних репресій, свідомо й безясально пригнічувався творчий потенціал радянських наро дів. Звісно, не уникнула загальної участі й Україна. Розпючавши ще наприкінці 20-х років «гучні» судові процеси над українськими інженерно-технічними працівниками, Сталін у 1932 р. зажадав «припинення українізації» й учинив справжній погром у середовищі творчої інтелігенції республіки. Особлива увага приділялася «приборканню» Історичної та філологічної наук, які відігравали провідну роль у відродженні національної самосвідомості, розвитку української мови тощо. Багато науковців І митців України, звинувачених, зокрема, у «буржуазному націоналізмі», було позбавлено тоді можливості нормально працювати, зазнало утисків через суд, загинуло в таборах, або т.а засланні... Наслідки розгрому української науки та культури в Зб-ті роки ми сповна відчуваємо й досі.

Проте було б» помилкою твердити, що історія культурного будівництва на Україні у висвітлюваний у цій лекції період позначенеє, самими тільки «чорними плямами^. Навіть в умовах то^талітарщини українська культура зробила великий крок уперед. Так, створена й удосконалювана протягом 20—30—х років система народної освіти забезпечила доступ до =зкань усім трудящим, дала змогу швидко ліквідувати (в основному) масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запровадження загальної середньої освіти в містах. Була розв'яза-на також проблема підготовки кадрів нової інженерно- технічної й творчої інтелігенції. Поступово розширювалися масштаби практичної й теоретичної роботи в усіх галузях науки та техніки. Українські літератори, живописці. скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю світової культури високохудожніми творами. У підвищенні культурно-освітнього рівня населення велику роль відігравали клуби, бібліотеки, музеї та інші культосвітні заклади.

Рекомендована література

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 5. Розд VIII, § 5; Т. 6. Розд. V, XII, XVIII, XXIII, § 5.

Корнієнко 1. Півстоліття українського радянського кіно. К., 1970.

Культурне будівництво в Українській РСР: 36. документів: У 2 т. К., 1959. Т. 1.

Культурне будівництво в Українській РСР, 1917—1927 рр„ 36. до< кументів і матеріалів. К., 1979.

Культурне будівництво в УРСР: Стат. довідник. К., 1&40.

Курносов Ю. О. Духовне життя на Україні в 20—30-х рр.//Укр. іст. журн.1990. № 1.

Курносов Ю. О. Суспільно-політичне життя на Україні в 20—30-я роках // Укр. іст. журн. 1989. № 12.

Піскун 1. Український радянський театр. К.і 1957.





















































ЛЕКЦІЯ 15
У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
• Причини невдач у перший період війни. Оборона Києва й Одеси • Боротьба проти загарбників на окупованій тери- торії • Перебудова економіки на воєнний лад. Початок визволення. Бойові дії партизанів • Вигнання фашистів. Перші кроки відбудови Ф Діяльність працівників науки та культури в радянському тилу
Причини невдач у перший період війни. Оборона Києва й Одеси. На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз. Найлютішому артилерійському обстрілу було піддано радянські прикордонні застави, військові штаби, вузли зв'язку й місця дислокації частин Червоної армії. Бомбові удари обрушилися на Мурманськ, Каунас, Мінськ, Київ, Одесу, Севастополь та інші міста, на численні залізничні вузли. Особливо сильних атак з повітря зазнали військові аеродроми. У перший день війни ра-дянські ВПС втратили до 1200 літаків, з них 900 на землі. Німецька авіація панувала в повітрі. Ударні сили угруповань армій «Півняч», «Центр» і «Південь» почали стрімкий наступ, у напрямках відповідно на Ленінград, Москву, Київ. Разом з Німеччимою у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина та Фінляндія.
Хоча напад дявно ретельно готувався за планом, який дістав назву «Барбароса», військово-політичне керівництво фашистської Німеччини висунуло версію про «превентивну війну». Воно безп ідставно звинуватило СРСР у невиконанні зобов'язань за .договором про ненапад. Розвиток бойових дій з самого початку показав: радянські війська були неготовими не лише= до наступальних операцій, але й до стійкої оборони. Угруповання військ Німеччини налічувало 153 дивізії. Ще 37" дивізій належали її союзникам. (Загальна чисельність особового складу становила 5,5 млн чоловік.) На озброєнні цих 190 дивізій було близько 2800 танків і штурмових гармат, 4950 літаків, 47 200 гармат і міно- метів.
Загальна чисе-льність особового складу Червоної армії у переддень нападу- становила також понад 5 млн чоловік. При цьому в захі дних прикордонних округах, які з початком війни було реорганізовано у фронти, зосереджувались 170 дивізій та 2 стрілкові бригади. Вони мали 2900 тис. чоловік особового складу, 9200 танків, 8450 літаків і 46830 гармат і мінометі».
Український напрям, за планом «Барбароса», був одним з найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти розвинутою економічною базою нашої республіки^. її багатющими сировинними й паливними ресурсами, що-^5, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого—зміцнити власну воєнну машину за рахунок використання економічних можливостей Укрзаїни, створити вигідний плацдарм для дальшого розгортання воєнних дій і перемоги над Радянським Союзом.
»
Перший удар противника прийняли на себе прикордонники. В нерівних боях із загарбниками вони проявили мужність і героїзм. На ковельському напрям і особливою стійкістю відзначився Любомльський . прикордонний загін гід командуванням підполковника Г. Г. Сурженка. Прикордонники 9-ї з-астави цього загону за день бою в оточенні знищили до 600 ворожюх солдатів і офіиерів. Одинадцять днів і ночей відбивали атаки противника поблизу с. Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир- Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О. В. Лопаті да. Героїчно билися захисники Рава-Руського, Пе-реіііяшльського та Інших укріплених районів, зокрема гарнізони дотів, якими командували молодші лейтенанти Д. С. Куліш, В. Д. Даній, П- І. Чаплій. Не менш як два тижні точилися жорстокі бої за доти в укріпленому районі на р. Санок. В огляді німецького розвідувального відділу штабу прифронтового тилового району «Південь» від 19 липня 1941 р. про бої у прикордонних районах повідомлялося: «Російська піхота проявила нечувану стійкість насамперед в обороні стаціонарних укріплених споруд. Навіть у разі падіння всіх сусідніх споруд деякі доти, яких спонукували до здачі, трималися до останньої людини».
Уже в перші дні війни поряд з іменами льотчиків росіянина П. Харитояова і білоруса М. Гастелло стало відомим ім'я льотчика українця П. Бринька.
Воєнна обстановка для військ Південно-Західного фронту складалася катастрофічне. В ході прикордонних боїв, що точилися до початку липня, вони зазнали великих втрат. На середину липня ці втрати становили 2648 танків з 4200, а з 2256 літаків залишилися 249, на яких ще можна було літати.
Розв'язуючи агресію проти СРСР, керівництво Німеччини було переконано в швидкому успіху. Так, начальник генерального штабу вермахту Ф. Гальдер у переддень нападу пророкував: «Радянська Росія все одно що віконне скло, варто лише раз вдарити кулаком і все розлетиться вщент». На жаль. для своїх сподівань фашисти мали певні підстави, адже Радянському Союзу довелося в надзвичайно несприятливих умовах вступити у війну з країною, армія якої була добре підготовленою до чергового «бліцкрігу».
Як показали події літа 1941 р., СРСР та його Збройні сили не були готові дати відсіч агресору, хоча в передвоєнні роки тодішнє політичне та військове керівництво Союзу запевняло радянські народи, що майбутня війна, коли вона вибухне, вестиметься на чужій території й малою кров'ю. Час, виграний завдяки укладенню радянсько- німецько-го пакту про ненапад у 1939 р., не був достатньо ефективно використаний для посилення боєздатності Червоної армії, розвитку сучасної воєнної промисловості, вироблення чіткої концепції майбутньої війни.
Навпаки, здійснюючи лінію на зміцнення авторитарного режиму в країні та партії, на усунення всіх «небажаних», Сталін та його поплічники, насамперед Єжов, Берія, Воро-шнлов, Мехліс, Щаденко та інші, обрушили найжорстокіші, нічим не виправдані репресії на командний склад Збройних сил. Унаслідок цього на початок війни армія була яв-вбавлена найдвсвідченіших і найкааліфікованіших воєначальників, таких, зокрема, як М. М. Тухачевськяй, Й. Е. Якір, В. К^ Блюхер, О. І. Єгоров, І. П. Уборевич та ін. Кривавий терор проти керівних військових кадрів, що тривав і на початі—су війни, знекровив офіцерський корпус, негативно вплинув на здатність командування різних рівнів приймати власні рішення. Тільки з травня 1937 р. по вересень 1938 р. було репресовано 39761 командира і політ-працівника. Усьото по Наркомату оборони з 1937 по 1939р. було репресовано 3,5—4 млн чоловік.
Важливою причиною невдач Червоної армії в початковий період війни був і серйозний прорахунок Сталіна в оцінці воєнно-політи^ної ситуації та терміну нападу Німеччини на СРСР. Напри клад, за місяць до агресії (1-9 травня) радянський розвідмик у Японії Ріхард Зорге передав у Москву дані про зосередження на західних кордонах СРСР 150 ворожих дивізій. А за тиждень до нападу Зорге з ризиком для життя повідомив: «Війну буде почато 22 червня». І таких повідомлень про наближення війни було дуже багато. Викликало тривогу і те, що німецька авіація систематично порушувала наш і кордони. Тільки 3 січня 1941 р. було зафіксовано понад 150 випадків порушення німецькими літаками радянського кордону. В тил Червоної армії закидалися десятки диве^)сійно-розвідувальних груп. Однак Сталін побоювався вживанням недвозначних заходів для підготовки армії до відсїчі агресії спровокувати конфлікт, здатний призвести до початку воєнних дій. Підступний удар агресора вкинув війсзьково-політичне керівництво СРСР, насамперед самого Ст аліна, у стан шоку. Це не могло не впли- нути негативно н а воєнні події, адже командири вищих рангів на місцях були, по суті, позбавлені права на самостійне прийняття рішен^ь і з всіх важливих питань чекали особистих вказівок від Сталіна.
Бої, в ході яких Червона армія змушена була тримати оборону, розгорн^ улися на величезній протяжності радянсько-німецького фронту. На початку липня 1941 р. німецькі війська, які наст-упали на південному напрямі, прорвалися до Житомира, а після його захоплення передові частини противника були» вже за 20—25 км на захід від Києва. 6 .липня було стводаено штаб оборони міста. Він організував, зокрема, будівниицтво укріплень навколо столиці, в якому взяли участь 160 тис. киян. (Зазначимо, що напередодні війни, за ініціативою Л. 3. Мехліса, уиріпрайони, що були тут, демонтувалг, оскільки, мовляв, їх будували вороги ва-
РОДУ.)
Народне опоаченвя Києва на середину липня налічувало 29 тис. чолові», а області — понад 60 тис. чоловік. У всіхрайонах міста та області були створені винищувальні ба" тальони та групи загальною чисельністю понад 200 тис. чо* ловік.
Водночас здійснювалась підготовка до розгортання боротьби в тилу ворога. 5 липня ЦК КП(б)У прийняв постанову про створення партизанських загонів та організацій антифашистського підпілля в районах, яким загрожувала окупація. Однак виконання цієї постанови було некваліфі- кованим, не враховувалася специфіка обстановки, навпаки, панувала орієнтація на застарілий досвід епохи громадянської війни. Під час оборони Києва було сформовано 11 партизанських загонів, що налічували близько 1800 чоловік. Успішно діяв київський партизанський загін «Перемога або смерть» під командуванням С. Осєчкіна і партизанські загони, що прибули на захист столиці з Донбасу та Харкова.
З військ укріпленого району в Києві було сформовано 37-му армію, яка витримала основний тягар боротьби за місто. Велику роль у відсічі ворогові відіграли й війська, що билися на південь та північ від Києва. Особливо ефективними були дії 5-ї армії в районі Коростеня. Завдяки героїзму радянських солдатів ворога вдалося зупинити під Києвом на два з половиною місяці. Ця оборонна операція тривала з 11 липня до 26 вересня 1941 р.
На лівому крилі фронту противник продовжував наступ у напрямі Дніпропетровська та Запоріжжя. 6-та й 12-та армії з важкими боями відступали на схід і південний схід. У ході боїв головним силам 1-ї танкової групи ворога спільно з військами 17-ї німецької армії вдалося перехопити 2 серпня комунікації основних сил 6-ї та 12-ї радянських армій та оточити їх у районі Умані. Своєчасному уникненню оточення завадило в тому числі й те, що Сталін, незважаючи на реальні обставини, заборонив цим арміям відступати. Частина їх з боями вирвалась з оточення. Багато воїнів стали партизанами, тисячі загинули смертю хоро'брих. У полон потрапили 103 тис. бійців і командирів.
Вихід противника 25—ЗО серпня до Дніпра, тобто загарбання ним усієї Правобережної України за винятком плацдармів у районі Києва та Одеси, значно ускладнив дії Південно-Західного т.а Південного фронтів. Ворог міг завдати охоплюючого удару з півдня, з району Кременчука, в тил військам Південно-Західного фронту, а на півдні — притиснути до Чорного та Азовського морів війська Південного фронту. В цей час на півночі, у смузі Центрального та Брянського фронтів, відбулися події, які негативно вплинули на становище в районі Києва та на Лівобережній Україні. Ще 8 серпня 2-га армія й 2-га танкова група німців перейшли в наступ у напрямках Могильов — Гомель і Рославль— Стародуб, намагаючись вийти у фланг військ Південно-Західного фронту. Війська Центрального фронту почали відступати. Не дав позитивних результатів наступ військ Брянського фронту. 7 вересня німецькі танкові колони прорвалися до Конотопа. Водночас ворог активізував дії на Південно-Західному фронті. На 9 вересня дивізії 17-ї німецької армії форсували Дніпро й захопили великий плацдарм на південний схід від Кременчука. Тут зосередилися сили цієї армії та 1-ї танкової групи.
Командування Південно-Західного фронту дійшло висновку, щокатастрофа на правому крилі вже не може бути відвернута власними силами. Для відновлення суцільної лінії фронту на цій дільниці пот< рібні були великі сил_и, яких Ставка виділити не могла. Єдиним вихо< дом ставав негайний відвід військ з київського виступу з метою ство« рення більш щільної оборони на одному з тилових рубежів. З такою пропозицією головнокомандування Південно-Західного напряму звернулося 11 вересня до Сзаліна. Він заперечив проти цього й наказав утри- мувати Київ. 13 вер-есня до обов'язків нового головнокомандуючого Південно-Західним фронтом приступив С, К. Тимошенко. Він змінив С. М. Будьонного, якій вочевидь не справлявся зі своїми обов'язками. Між тим ворог уже з-айняв Глухів, Конотоп, Бахмач, Ніжин, а передові частини 2-ї танкової групи німців оволоділи Ромнами,
Перед тим, як з'єднатися, війська 1-ї танкової групи й 17-ї армії противника завдали удару радянському угрупованню з кременчуцького плацдарму на північ, назустрГч військам 2-ї танкової групи, й захопили Хорол (у 40 км на південний схід від Лубен). 38-ма армія генерала М. В. Фекленка, відрізана від 26-ї армії генерала Ф. Я. Костенка, відходила до нижньої жечії р. Псьол, прикриваючи Полтаву із заходу. 15 вересня дві танкові дивізії 1-ї та 2-ї танкових груп ворога, що наступали назустріч одна одній, вийшли в район населених пунктів Лох-виця та Лубни й пе-ретнули комунікації Південно-Західного фронту. В оточенні опинилися 5-та, 21-ша, 26-та і 37-ма радянські армії. Лише в полон до фашистів юотрапили 665 тис. червонвармійців та командирів Червоної армії. Командування, штаб фронту, у тому числі командуючий фронтом генерал М. П. Кирпонос, загинули в бою, виходячи з оточення.
Проте ворогові дорого коштували ці успіхи. Червона армія завдала суттєвих втрат понад десяти його кадровим дивізіям. Це значною мірою зірвало розрахунки в імецького генерального штабу на швидке захоплення Москви й завер"шення війни проти СРСР до початку зими.
Водночас із наступом на Київ угруповання армій «Південь» своїм правим крилом повело наступ на південь України з метою захвату Одеси. На початку серпня 1941 р. на Одесу рушила й 4-та румунська армія. Зазнаючи великих втрат, противник прорвався до моря і півкільцем оточив місто-порт. Всі сухопутні шляхи до Одеси були перетнуті.
Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік убитими, пораненими й полоненими, а також багато техніки. Оборона міста тривала 73 дні. Лише за наказом Верховного Головнокомандування 16 жовтня 1941 р. радянські війська були евакуйовані морем.
Обороняючи Осдесу, радянські війська тривалий час сковували тут понад ^8 дивізій противника. Це полегшило відхід частини військ. Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.
До осені 1941 р. на фронтах для Червоної армії склалося тяжке становиїще. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Воддочас німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова. До початку зими противник зайняв майже всю територію України. Витримавши виснажливу битву під Смоленськом, німець< к{ війська наприкінці вересня—на початку жовтня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямі. Але взимку 1941—1942 рр, під Москвою й на західному напрямі загарбникам було завдано сильного удару. Вермахт зазнав першої поразки з початку другої світової війни.
Успішні дії радянських військ під Москвою викликали у Ставці Верховного Головнокомандування невиправдану, як на той час, ейфорію. Перед Червоною армією було поставлене завдання у 1942 р. здійснити ряд часткових наступальних операцій. Проте більшість з них через слабке матеріально- технічне забезпечення завершилася невдало. Особливо відчутною була поразка е районі Харкова. На пропозицію головкома Південно-Західного напряму С. К. Тимошенка, члена військової ради М. С. Хрущова і начальника штабу військ І. X. Баграмяна Ставка дозволила провести велику наступальну операцію, яка почалася 12 травня 1942 -р. Спочатку наступ розгортався вдало, однак незабаром далися взнаки й погана його організація, й нестача бойової техніки, й недооцінка загрози флангових угруповань противника. Останній у зручний момент вдарив по слабкому флангу радянських військ й оточив майже три армії. Спроби прорвати кільце оточення були марні. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів.
Поразки на Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в червні 1942 р.) поклали початок новим невдачам радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали сильних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів.
Боротьба проти загарбників на окупованій території.
На окупованих українських землях фашисти почали запроваджувати свій «новий порядок». Вони ліквідували національну державність українського народу. Територію України було розчленовано: Північну Буковину, Ізмаїльщаау та землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі, названі Трансністріею, Гітлер віддав Румунії; західні області були включені в так зване генерая-губернаторствв. куди входила й територія Польщі. Для управління основною частиною території республіки було створено <рейхско-місаріат України» на чолі з катом українського народу Е. Кохом. Східні українські області перебували під владою військового командування.
Загарбники створили «цивільне управління» — міськіуправи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі зі старшинами. В селах призначалися старости, вербувалися поліцаї, нерідко з карних злочинців. По всіх містах і центрах комунікацій діяли військово-польові суди, комендатури, таємна польова поліція (ГФП), каральні загони.
Метою кривавого режиму були підкорення та колонізація України, винищення її людності. Територія республіки, як і всіх інших окупованих земель, вкрилася мережею таборів смерті. Десятки тисяч людей різних національностей було розстріляно в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Рівному та ін. Страшною трагедією часів окупації стало винищення мирного населення в Бабиному Яру в Києві, де, за останніми даними, тільки за перші п'ять днів з 29 вересня 1941 р. розстріляли 150—160 тис. мирного населення, в основному євреїв. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 тис. чоловік різних національностей, у тому числі — військовополонених. Усього за роки окупації на Україні загинуло 3,9 млн цивільних людей.
Фашисти організували масове винищення військовополонених: 1 млн 366 тис. було загублено у львівському, славутському, кам'янцеві-поділь-ському, житомирському, уманському, володимирові-волинському, кірово- градському, хор одеському, кременчуцькому, сирецькому, Дарницькому та інших концтаборах. По суті, немає даних про те, що сталося із полоненими солдатами і офіцерами частин Південно-Західного фронту. Всього ж із 6 млн 200 тис. радянських військовополонених, за далеко не повними даними, тільки на 1 травня 1944 р. було знищено різними способами близько 3 млн ЗСО тис,
Точних даних про кількість цивільного населення, яке загинуло на окупованих радянських територіях, немає. Відомо лише, що до віняв на цих територіях проживало 88 млн чоловік, після війни залишилося 85 мли. Отже, 33 мли чоловік загинули або покинули рідні місця. З них 10 млн були евакуйовані в тил, частина населення призвана до л— Радянської армії, а інші—вивезені до Німеччини, знищені або загнву-ля від голоду та хвероб.
Всього а України до Німеччини було вивезено близько 2,4 млв чоловік, у тому числі юнаки і дівчата. Десятки тисяч з них загинули.
Уцілілі промислові підприємства окупанти оголосили власністю Німеччини, влили до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам.
Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, школи, клуби, всіляко принижували гідність українського народу.
Великі надії окупанти покладали ва розбрат в українському суспільстві. Для цього розгорнули шалену автиро-сійську кампанію, нацьковували людей різних національностей один на одного. Цю мету переслідувала, зокрема, кривава акція в ніч на 4 липня 1941 р. у Львові. Руками окупантів і колабораціоністів були знищені відомі діячі культури: член Спілки радянських письменників, автор численних літературних праць професор Тадеуш Бой-Желенський, ректор Львівського університету професор медицини Володимир Серадський, доктор юридичних наук Роман Лонгшамю де Берьє разом з трьома синами, професор Тадеуш Островський, професор Ян Грек, почесний член багатьох академій Казимир Бартель, львівська письменниця Галина Гурська, критик Остап Ортвин, етнограф Адам Фішер та ін.
З перших днів війни розпочалася масова боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників. Для підпільної роботи на окупованій території України були залишені більш як 40 тис. комуністів. Більшість з них загинула на початку окупації. Доля ще 113425 комуністів, здебільшого робітників та селян, які з тих чи інших причин «без дозволу» партійного керівництва опинилися на окупованій території, так і не з'ясована. Відомо тільки, що після визволення України 69 125 комуністам було відмовлено у поновленні в партії. В умовах загальної підозри їхні особові справи були розглянуті необ'єктивно й висновки заздалегідь мали звинувачувальний ухил.
Активна боротьба із загарбниками розгорнулася на північному сході республіки. У Сумській області у вересні 1941 р. почав 'бойову діяльність Путивльський партизанський загін на чолі з С. А. Ковпаком, що незабаром перетворився у велике з'єднання партизанських загонів. На Чер-иігівщилі успішно діяли партизани під проводом О. Ф. Фе-дорова. В західних областях України до збройної боротьби перейшли загони й групи М. П. Конищука, 10. М. Со-бесяка, П. X. Самчука, П. К. Кундіуса та інші, які діяли досить активно.
Велику роль в організації народного опору відіграли такі воєнно-організаційні центри, як Центральний штаб партизанського руху та Український штаб партизанського руху (створені у травні 1942 р.). їм удалося певною мірою виправити прикрі помилки, які були допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних антифашистських організацій напередодні окупації та стали причиною загибелі багатьох підпільників. На кінець 1942 р. на Україні не було міста, району, де б не діяли підпільні організації, зв'язані з партизанськими формуваннями. „,. ,,, Перебудова економіки на воєнний лад. Початок визволення. Бойові дії партизанів. У винятково важких умовах, коли значну частину території країни було втрачено, народне господарство перебудовувалося на воєнний лад. Вже через тиждень після початку війни на потреби фронту працювали, по суті, всі підприємства тилу. З наближенням воєнної небезпеки на схід було евакуйовано устаткування, майно майже 550 великих підприємств України, десятки наукових установ (у тому числі Академія наук УРСР), численні вузи, театри, творчі спілки, редакції газет і журналів.
Більша частина п-еребазованих заводів почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А на середину 1942 р. воєнна перебудова народного господарства бу ла завершена. Технологічні досягнення в роки війни довели здатність радянської економіки в екстремальних умовах концентрувати матеріальні та людські ресурси на пріоритетних напрямах. Майже половину всіх потужностей, введених у дію у східних районах країни в 1942 р., становило обладнання, евакуйоване з України.
Щиросердий, гост инний прийом зустріли у східних республіках СРСР трудящі, евакуйовані із західних районів, серед них українські робітники, колгоспники, інтелігенти. Багато дітей, що втратили .батьків, прибували у складі дитячих будинків, шкіл. У містах і селах тилових районів країни розгорнувся патріотичний рух, переважно серед жінок, за влаштування долі цих дітлахів. Колгоспи, підприємства брали на свій рахунок утриманий дитячих будинків. Десятки тисяч сиріт стали прийомними синами та дочками в сім'ях багатьох трудящих.
Історична перрмога Червоної армії під Сталінградом поклала початок корінному перелому в ході Великої Вітчизняної й другої світової воєн. 2 лютого 1943 р. капітулювало 330-тисячяе угруповання фашистів, яке опинилося в оточенні. Контрнаступ, що розгорнувся на значній ділянці радянсько-німещького фронту з 19 листопада 1942 р., дозволив приступати до визволення території України. 18 грудня 1942 р. в ійськами 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. І. Кузнецова був звільнений перший населений пункт української території — с. Півнівка Мі-ловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. Сьогодні тут височить монумент «Україна — визволителям», що символізує ратну співдружність українського й інших народів СРСР. А поряд—могили 1066 воїнів, представників семи національностей, які віддали життя в ім'я свободи укр-аїнського народу.
На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завдовжки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів УРСР було визволено Луганськ. Наприкінці лютого 1943 р. жорстокі бої точилися за Донбас. В умовах відсутності другого фронту противник одержав змогу використати свіжі сили, перекинуті із заходу. Завдяки цьому він зосередив на вузькій ділянці 25 дивізій і перейшов у наступ.
Водночас бойові дії з новою силою розгорнулися в районі Харкова. Німці сформували дві великі танкові групи: одну—в районі на північний захід від Краснограда, другу — в районі Красноармійського (нині — Красноармійськ). Удар семи танкових і моторизованих дивізій противника у фланги й тил 6-ї армії та групи військ під командуванням М. М. Попова, що був завданий 19 лютого, змусив частини Червоної армії відходити з тяжкими .боями на південь від Харкова й на Барвінкове, а потім і за Північний Донець. 16 березня знову було залишено Харків, якии за місяць до того був визволений.
Лютнево-березневі бої 1943 р. на Україні свідчили, що противник ще має великі сили. Навесні цього року Ставці Верховного Головнокомандування стало відомо, що гітлерівці готують новий наступ, але цього разу на порівняно невеликій ділянці фронту в напрямку на Курськ. Було вжито оперативних заходів, і коли 5 липня 900 тис. німецьких солдатів і офіцерів, озброєних майже 10 тис. гармат, близько 2700 танків і САУ і понад 2 тис. літаків, почали бойоці дії-, вони зустріли рішучу відсіч. Особливо криваві бо! точилися поблизу с. Прохорівка: в них одночасно брали участь близько 1500 танків з обох сторін.
Вимотавши і знекровивши ворога у битві під Курськом, радянські частини прорвали фронт противника й перейшли у наступ. 5 серпня Червона армія оволоділа Орлом і Бєлгородом, а 23 серпня визволенням Харкова закінчилася ця найбільша битва другої світової війни. Радянські Збройні сили остаточно вирвали з рук ворога стратегічну Ініціативу.
У той час, кели Червона армія громила противника на фронтах, партизани, координуючи свої дії з планами командування регулярних військ, завдавали відчутних ударів ворогу в його тилу. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. І. Наумова вирушило з Сумської області у великий рейд. За 65 днів воно, здійснивши багато бойових операцій, пройшло по територіях Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусії. В першій половині березня у рейд на Правобережжя Дніпра вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Ф. Федорова. Цей рейд в&но завершило в червні на півночі Волинської області. Певних успіхів досягло й з'єднання під командуванням С. А. Ковпака. Відомий, зокрема, його «карпатський рейд». Однак в організації цього рейду було не'все продумано, що призвело до великих людських втрат у партизанів. В цілому рейд своєї мети не досяг. Під час цієї операції за не до кінця з'ясованих обставин загинув комісар з'єднання С. Руд-нєв.
Складовою частиною партизанського руху на Україні стали дії Української повстанської армії (УПА). Перші партизанські загони, що потім ввійшли до її складу, виникли на Поліссі й Волині й не були пов'язані з ОУН. Після початку війни Т. Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у Варшаві, сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ», пізніше перейменовану на Українську повстанську армію. Метою утворення проголошувалося очищення регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити цю армію, Бульба-Воронець зі своїми бійцями розпочав партизанську війну з німцями. Наприкінці 1942 р. ОУН:Б вирішила сформувати великі партизанські сили й включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, яким дала назву УПА. Ця армія здійснювала контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом Галичини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 890 рейдів. Після того, як по Західній Україні пройшли головні сили Радянської армії, УПА організувала низку акцій, щоб перешкодити мобілізації і депортаціям українського населення.
У першій половині 1943 р. почали діяти Рівненський 1 Кам'ямець-Подільський обласні штаби партизанського руху. Для проведення бойових операцій на півночі України буяй утворені з'єднання партизанських загонів під командуванням П. X. Кумаяька, М. М. Попудренка, І. М. Бовкуна та ій. На Київщині дуже ефективно діяло велике з'єднання ім. М. С. Хрущова під командуванням І. О. Хитриченка.
Результати діяльності партизанів з кожним місяцем стаиалн більш вагомими. Влітку 1943 р. вони визволяла велику зону в районі Новоград-Волинський — Коростень — Київ — Житомир. 'Окупанти втратили контроль над сільськими місцевостями в районі Проскурова, Шеаетівки. Славути. на нівночі та південному сході України.
Особдиву увагу партизани приділяли діям на комунікаціях ворога. Всього в 1943 р. в окупаційній зоні було підірвано 3666 ешелонів. 1469 залізничних і шосейних мостів. Партизанські з'єднання України були багатонаціональними за своїм складом. Українці становили 46 % ^ійців найбільших п'яти з'єднань (третину з'єднань Ковпака), росіяни—37%. В партизанських загонах України, крім_того, воювало 'близько 3 тис. поляків, 500 словаків і чехів, 300 угорців, 200 югославів та ін.
Радянський тил подавав усебічну допомогу партизансь" ким формуванням. Український штаб партизанського руху за роки війни підготував у спеціально створених школах І послав у тил ворога 4374 партизанських керівника, інструктора, політпрацівника тощо. Велику поміч народні месники одержали, зокрема, від льотчиків авіаційної частини, якою командувала В. С. Гризодубова. Вони здійснили 1850 вилетів до партизанів України, доставивши їм при цьому 1432 т боєприпасів, озброєння, міннопідривної техніки, вивезли й радянський тил близько 2,5 тис. поранених і хворих.
Перелом у війні на користь Радянського Союзу було забезпечено також зусиллями мільйонів трудівників тилу. Перебазування, хоча й з великими втратами (на окупованій території залиши-лось близько ЗО тис. підприємств), продуктивних сил на Схід—лише частина народногосподарської перебудови на воєнні рейки. Не менш. важливою складовою стало включення вивезених потужностей у місцеву інфраструктуру, тобто розміщення, монтаж і пуск евакуйованих підприємств, забезпечення їх сировиною, електроенергією та кадрами. Вже на кінець 1942 р. в тилу діяло розгалужене й злагоджене воєнне господарство. Виробничі потужності оборонної промисловості зростали швидкими темпами. І хоча Німеччина протягом війни виробляла вугілля, сталі та електроенергії в 1,5—2,5 раза більше, ніж СРСР, радянська промисловість випустила за ці роки майже вдвоє більше, ніж німецька, літаків, танків та гармат. Уже з середини 1943 р. Червона армія не відчувала нестачі в танках, літаках, гарматах, стрілецькій зброї, боєприпасах.
Активну участь у налагодженні воєнної промисловості брали українські трудящі, сотні тисяч яких самовіддано працювали у тилових республіках. Наприклад, ла танковому заводі, створеному на базі Челябінського тракторного та евакуйованих з Ленінграда й Харкова дизельних заводів, де працювали представники 55 національностей, було виготовлено 18 тис. танків і самохідних артилерійських установок, 48 500 танкових двигунів.
Найважливіше завдання — нагодувати армію, робітників — постало перед селянством. Виробничі можливості сіль-ського господарства скоротилися майже наполовину, бо основні сільськогосподарські райони були окуповані. На селі не вистачало робочих рук, машин, тягла. Незважаючи на це, селяни, головним чином жінки, працювали від зорі до зорі. Навіть посуха 1943 р. не викликала у країні масового голоду, епідемій, цілком можливих в умовах тривалої й безмежно виснажливої війни.
З великим патріотичним піднесенням працювала для перемоги українська творча інтелігенція, евакуйована в радянський тил. Під керівництвом академіка О. О. Богомольця в Уфі були створ-ені ефективні препарати для лікування поранених бійців. Співробітники Інституту електрозварювання, очолюваного академіком АН УРСР Є. О. Патоном, за допомогою Свердловського обкому партії впровадили нові методи електрозварювання у виробництві танків та авіабомб. Місцеві власті, зокрема, виділили необхідних спеціалістів, обладнання, матеріали, 12 станків, 350 м2 додаткових виробничих площ, що дозволило експериментальному цеху Інституту за чотири місяці 1943 р. подати необхідну допомогу 60 заводам. Учені Академії наук УРСР налагодили науково-виробничі зв'язки з 320 науковими установами, вузами, колгоспами, радгоспами країни.
Велике суспільно-політичне значення мала діяльність у тилових районах української творчої інтелігенції—письменників і поетів П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновсько-го, І. Ле, композиторів А. Штогаренка, Ю. Мейтуса, М. Ве-риківського, художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, В. Касіяна та ін. Розвитку й поширенню української культури сприяла діяльність колективів київських театрів опери й балету ім. Т. Г. Шевченка, драматичних ім. І. Я. Франка та Л. Українки, кіностудій, українських газет і радіостанцій.
Тим часом на фронтах відбувалися події, що прискорювали визволення території України. На початку вересня 1943 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням Р. Я. Малиновського визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту під командуванням Ф. І. Толбухіна визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту під командуванням М. Ф. Ватутіна визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького. Почалася бит&а за Дніпро, за визволення Києва. 6 листопада війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ф. Ватутіна з боями ввійшли в столицю України. Сини й дочки 33 національностей героїчно билися з ворогом застародавнє місто. За успішне форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 2438 бійцям і командирам. Серед них— 1685 росіян, 483 українці, 40 білорусів, 25 узбеків, а також представники багатьох інших національностей. В цій битві через помилки командування загинуло багато воїнів. Тільки в районі Букрина—40 тис. чоловік.
Вигнання фашистів. Перші кроки відбудови. 1944 р. став роком остаточного визволення українських земель від німецько- фашистських загарбників. У лютому війська, 1-го й 2-го Українських фронтів оточили на Правобережжі, в районі Корсунь-Шевченківського, 10 дивізій і бригаду противника. В березні це угруповання було ліквідовано, при цьому 55 тис. гітлерівців вбито й поранено, 18 тис.—взято у полон. Ворога було вигнано також з Кіровограда (8 січня), Луцька і Рівного (2 лютого), Херсона (13 березня), Вінниці (20 березня), Миколаєва (23 березня), Одеси (10 квітня), Тернополя (15 квітня). У липні було розгромлено угруповання противника під Бродами і Львовом. 27 липня 1944 р. визволено Львів.
В ці місяці ще більш посилили допомогу регулярній армії партизани і підпільники. Хоча територія, на якій вони воювали, значно звузилася, їхні дії стали цілеспрямованішими. Власними силами вони визволили від окупантів 45 міст, районних центрів, залізничних станцій, знищили тисячі гітлерівців, підірвали 1037 ешелонів.
Характерною рисою партизанських загонів на Україні був їх інтернаціоналізм. В їхніх лавах разом з місцевими жителями билися словаки, угорці, поляки, німці, французи, югослави та ін. Сформовані на Україні загони діяли й на території інших окупованих німцями країн. Так, у березні—червні 1944 р. на території Польщі діяли 15 українських з'єднань і загонів на чолі з І. О. Артюховим, Г. В. Ковальовим, М. І. Недєліним, С. О. Санковим, Б. Г. Шангі- ним, В. М. Яремчуком та ін. Вони налічували 4400 чоловік. На території Чехословаччини діяли загони на чолі з В. А. Квітинським, В. О. Карасьовим, Л. Ю. Беренштейном, Д. М. Резуто та ін.
На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці цього місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. З вигнанням окупантів на порядок денний стало питання возз'єднання цього краю з УРСР. Перший .з'їзд Народних комітетів, який зібрався у листопаді в Мукачеві, ухвалив Маніфест, що проголошував возз'єднання Закар-паття з Радянською Україною і водночас зобов'язав обрану ним Народну Раду Закарпатської України здійснити рішення про возз'єднання. 29 червня 1945 р, між СРСР і Че-хословаччиною було підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.
Найважливішим завданням українського народу з початком визволення окупованої території стала відбудова зруйнованого народного господарства, міст і сіл країни. Відбудовні роботи ускладнювалися надзвичайно великими масштабами руйнувань.
Про втрати, яких завдали Україні загарбники, можна судити з того, що лише прямі збитки становили близько 285 млрд крб., або 42 % загальних втрат республіки від окупації. На території УРСР було зруйновано й спалено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 16150 промислових підприємств, 1916 залізничних станцій, 27725 кол- госпів, 1227 МТС, 873 радгоспи, 18 тис. лікувальних закладів, 32 930 шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 200 бібліотек. 10 млн чоловік лишилися без житла. Втрати сільського господарства становили до третини загальної суми втрат республіки.
Війна, що тривала, поглинала переважну частину державного бюджету. Тому основним джерелом відбудови підприємств. шахт, залізниць, МТС, шкіл, театрів, лікарень тощо було трудове подвижництво народу. Великого поширення набув, зокрема, так званий метод «народної будови», тобто праця у позаробочий час, безкоштовна і з власним інструментом. Конкретна програма відбудовчих робіт була затверджена VI сесією Верховної Ради УРСР у 1944 р. З державного бюджету було асигновано кілька мільярдів карбованців. При цьому тільки на відбудову житлового фонду виділялося в 1944 р. понад 500 млн крб.
Успіх відродження народного господарства Української республіки забезпечувався насамперед відбудовою паливно-енергетичної бази. На кінець війни у Донбасі було відновлено 54 % шахтного фонду. В результаті видобуток вугілля становив 43,3 % довоєнного, а його питома вага у загальному видобутку в СРСР зросла з 4,5 % в 1943 р. до 26.7 %. Уже в 1944 р. знов почали виплавку сталі та вн-робяицтво прокату найбільші металургійні заводи України. Інтенсивні відбудовчі роботи велися в машинобудівній галузі.
Великі труднощі доводилося долати при відбудові вщент зруйнованого сільського господарства. Сталінський варіант системи колективного господарювання, який суперечив потребам срціально-екояомічного прогресу країни, став, на жаль, базовим у відбудові села, і це не могло не датисявзнаки надалі. В 1944 р. було освоєно 76 % довоєнної площі посівів. При цьому державний план хлібозаготівель був виконаний на 110 %.
Одразу після відновлення радянської влади поновилася й насильницька колективізація в Західній Україні. З помилок 1939—1941 рр. партійними та державними органами не було зроблено належних висновків. Тривалий час Радянська армія вела збройну боротьбу проти загонів УПА, яка, до речі, в період окупації спрямовувала свої дії на місцях також проти окупаційних властей і аж до свого розгрому в 1945 р. спиралася на досить широкі верстви місцевого населення.
З початком відбудови на допомогу українському народові, як завжди, прийшли інші народи СРСР.
Над відбудовою промисловості Донбасу взяли шефство підприємства Свердловської, Ярославської, Саратовської та інших областей. Понад 70 заводів Ленінграда брали посильну участь у сприянні технічному оснащенню донецьких шахт. Підприємства Кузбасу направили шахтарям України верстати, силові трансформатори, електрообладнання, електромотори, кабель, а також вирядили в Донбас групу забійників. Від 37 промислових підприємств Москви Донбас одержав верстати, автомашини, пересувні електростанції.
Активно допомагали і вчені. Співробітники Інституту чорної металургії АН УРСР спільно з ученими Інституту металургії АН СРСР працювали над проблемою відбудови в Донбасі доменного й трубопрокатного виробництва, вчені Інституту гірничої механіки АН УРСР у співробітництві з багатьма іншими інститутами, за участю членів Академії наук СРСР склали генеральний план відбудови Донбасу.
Здіймати з руїн найбільшу електростанцію — Дніпрогес — допома- гали 120 промислових підприємств 53 міст СРСР, На її відбудові працювали представники 25 національностей. Понад 200 заводів 70 міст країни допомагали відбудовувати «Запоріжсталь».
Зі східних районів СРСР у 1943—1945 рр. у визволені регіони надійшли 27,6 тис. тракторів, 2,1 тис. комбайнів, тилові колгоспи й радгоспи направили 744 тис. голів великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз. До кінця 1945 р. в УРСР були введені в дію ЗО % довоєнних промислових потужностей,, вироблено 25 % довоєнного рівня промислової продукції.
Багато зусиль докладалося до відновлення й розгортання діяльності установ освіти і науки, культосвітніх закладів, творчих організацій, преси, радіо. На кінець 1945 р. на Україні функціонували понад ЗО тис. шкіл, а в 150 вузах, що повернулися з евакуації, навчалося до 140 тис. студентів. У березні 1944 р. до Києва повернулася Академія наук УРСР й одразу ж включилася в процес відбудови.
За допомогою інших народів СРСР відбудовувалися вузи, школи, клуби, лікарні республіки. Московський державний університет ім. М. В. Ломоносова взяв-шефствонад відбудовою Харківського державного університету. Наукова бібліотека вузу отримала від московських колег 10 тис. книг і журналів; її фонд на грудень 1944 р. становив 357 тис. томів. Херсонський педінститут отримав з Ленінграда понад 4 тис. книг.
У мобілізації духовних зусиль українського народу на завершення розгрому ворога й розгортання відбудовних робіт взяли участь літератори й митці. Визвольна війна, спалах патріотичних почуттів у народі допомогли їм вийти зі стану душевного розпачу та творчої пригніченості, викликаних сталінським фізичним і психологічним терором. Нові твори написали літератори П. Тичина, М. Рильський, М. Ба-жан, В. Сосюра, Ю. Яновський, композитори М. В'ериків-ський, Ю. Мейтус, К. Данькевич, художники М. Дерегус, О. Шовкуненко, К. Трохименко, М. Глущенко та ін. До творчих спілок України в цей час влилося багато молодих митців, переважно вчорашніх фронтовиків. Це надавало культурному процесу нового дихання. Своє мистецтво несли народу й 103 театри, які відновили роботу в республіці.
Характерною рисою діяльності працівників культури в цей час було розширення їхніх творчих зв'язків з митцями інших республік. Цьому сприяли, зокрема, гастролі майстрів мистецтва народів СРСР на визволених землях України. Тільки за період з березня по червень 1944 р. в Києві було дано 144 концерти за участю майстрів культури УРСР та СРСР.
Тема відбудови була в той час однією з головних і в роботі радянського рад.іо. Московська радіостанція ім. Ко-мінтерна в 1943—1944 рр. підготувала ряд спеціальних передач за участю провідних діячів культури СРСР, присвячених відродженню України. Тільки в листопаді 1943 р. в ефір вийшло 12 передач, присвячених Україні, а по січень 1944 р.— ЗО передач.
Значний внесок у відродження зруйнованих міст республіки зробили архітектори інших республік Союзу. Над проектами відбудови українських міст активно працювали відомі московські та ленінградські містобудівники. Зокрема, кращі спеціалісти Москви розробили генеральну схему транспортної мережі Києва, проекти театрів у Вінниці, Полтаві, Рівному, Тернополі, Чернігові та інших містах.
Українській культурі доби Великої Вітчизняної війни були, проте, притаманні й суттєві хиби: поверхове тенденційне зображення реалій життя згідно до канонів «соціалістичного реалізму», улесливі тональності щодо «батька народів» та ін. Це, звісно, не могло не знижувати її духовнийпотенціал. Але при всьому цьому установи й діячі української культури, науки, спрямовуючи свою творчість на посилення антифашистських настроїв, на викриття людиноненависницької суті нацизму, сприяли перемозі країни над жорстоким ворогом.
Надзвичайно складним був відбудовчий процес на Західній Україні. З приходом радянських військ тут завирувала справжня громадянська війна. Підпільні боївки ОУН згідно з ухвалою III надзвичайного Великого Збору цієї організації розгорнули терор проти місцевих державних та партійних органів і тих, хто їх підтримував. Зі свого боку органи державної безпеки та внутрішні війська чинили масові репресії проти учасників оунівських формувань та підпілля, а також тих, хто був запідозрений в їх підтримці. За офіційними даними, понад 200 тис. місцевих жителів були репресовані й відправлені до гулагівських таборів. (До того ж ще напередодні війни тут було репресовано Г мли 700 тис. чоловік.) Отож хоча лінія фронту далеко вже відсунулася на захід, в областях Західної України продовжувала литися кров.
Природно, найголовнішою турботою народу України залишалася допомога Збройним силам, фронту. Яскравим проявом патріотизму трудящих був масовий рух за створення загальнонародного Фонду оборони, основу якого становили добровільно передані громадянами СРСР кошти на придбання озброєння для Радянської армії. «За Радянську Україну», «Звільнений Донбас», «Визволена Полтавщина», «Селянин Тернопільщини» — ці та десятки інших танкових колон і авіаційних ескадрилій були збудовані на осе-бисті заощадження трударів України, які внесли у Фонд оборони близько 2 млрд крб.
•В січні—лютому 1945 р. радянські війська на території Німеччини розгорнули вирішальний наступ. У квітні почався штурм Берліна, в якому взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. Битва за Берлін продемонструвала силу Радянської армії, великі можливості економіки краї. ни й водночас невміння берегти людей.
Великих жертв коштували радянському народу останні бої. За період з 16 квітня по 8 травня 1945 р. 1-й Білоруський, 2-й Білоруський та 1-й Український фронти втратили убитими та пораненими майже 300 тис. чоловік. Понад 100 тис. з них загинули, штурмуючи Берлін. У цих боях було втрачено 2156 танків і САУ, 1220 гармат і мінометів, 527 літаків. 2 травня 1945 р. Берлін упав, а 8 травня Німеччина капітулювала. 2 вересня 1945 р. багато в чому завдяки вступу в воєнні дії СРСР капітулювала й Японія. Друга світова війна закінчилася.
Перемога Радянського Союзу над фашистською Німеччиною та Японією мала величезне всесвітньо-історичне значення. Радянські народи своєю героїчною боротьбою відстояли власну свободу і незалежність, врятували народи Європи від гніту німецького фашизму.
Діяльність працівників науки та культури в радянському тилу *. В умовах окупації України її урядові установи, різноманітні заклади науки й культури функціонували на територіях інших республік. Так, у радянському тилу інтенсивно працювали над розробкою важливих наукових проблем і підготовкою висококваліфікованих спеціалістів понад 70 вузів, евакуйованих з України. В лютому 1942 р. поновив роботу в Кзил-Орді (Казахська РСР) Об'єднаний український державний університет у складі викладачів і студентів Київського та Харківського університетів. Одеський університет перебував у місті Байрам-Алі (Туркменська РСР), Харківський хіміко-технологічний інститут—у місті Чирчик (Узбецька РСР), Київський індустріальний інститут — у Ташкенті, Миколаївський кораблебудівний інститут—у місті Пржевальськ (Киргизька РСР) та ін. Деякі з вузів України діяли як факультети у складі місцевих навчальних закладів. На цих факультетах працювали відомі українські вчені. Наприклад, у Башкирському педінституті в Уфі А. К. Булаховський очолював кафедру російської мови, а М. Н. Петровський — кафедру історії СРСР і загальної історії. Професорами Башкирського медінституту були М. Д. Стражеско, О. В. Палладій, В. X. Василенко.
Працівники вузів, технікумів та училищ УРСР забезпечували підготовку необхідних фронту й тилу кваліфікованих спеціалістів, здійснювали важливі для армії та народного господарства наукові дослідження, проводили активну оборонно-масову та ідейно-патріотичну роботу. Чимало славних сторінок вписано в історію воєнних років вихованцями, студентами й працівниками освітніх закладів Української РСР. Широко відомі імена студентки Київського університету снайпера Людмили Павлюченко, викладача Харківського сільськогосподарського інституту, керівника Харківського обласного підпільного обкому партії І. І. Бакуліна, студентки Харківського університету, організатора комсомольсько-молодіжної підпільної групи «Нескорена полтавчанка» Лялі Убийвовк, професора Київського медичного інституту партизана П. М. Буііка, студента Рівненського вчительського інституту ТерентіяНовака, який був керівником партійного підпілля в Рівному, завідуючого кафедрою марксизму-ленінізму Луцького вчительського інституту, авіаційного штурмана М. Є. Малушенка та багатьох інших, яким було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У глибокому тилу країни діяли школи й класи з українською мовою навчання. Вони відкривалися здебільшого в областях, куди була евакуйована значна кількість українців. Зокрема, в Саратовській області було ЗО українських шкіл і класів, Свердловській—18, Новосибірській—11, Молотовській (нині Пермська) — 19. У тилу працювали також евакуйовані з України дитячі будинки, ремісничі училища тощо.
З початком Великої Вітчизняної війни основні науково- доблідні установи з України також було перебазовано у східні райони СРСР. Переважна більшість їх, а також Президія АН УРСР перебували в Уфі (влітку 1943 р. АН УРСР було переведено з Уфи до Москви). Деякі інститути АН УРСР працювали безпосередньо на базі промислових підприємств у Середній Азії, Поволжі, на Північному Уралі, в Сибіру.
При президії Академії наук УРСР було створено Науково-технічний комітет сприяння обороні на чолі з президентом АН УРСР О. О. Богомольцем.
Науковці України разом з ученими всієї країни розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми, наприклад, технологію виробництва високоякісного металу, створення нових зразків зброї, бойової техніки тощо. Великий внесок у зміцнення обороноздатності Червоної армії зробили вчені Інституту електрозварювання на чолі з Є. О. Патойом. Вони впровадили нові методи електрозварювання у виробництво танків та інших видів озброєння. За визначні праці в галузі електрозварювання Є. О. Патону було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а 11 науковців Інституту було нагороджено орденами і медалями. Розвитку воєнного приладобудування, літако- й моторобудування, проектування приладів для радіолокації й. пеленгації, створенню нових матеріалів для воєнних потреб сприяли вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР.
Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування хворих. Інститут клінічної фізіології, "яким керував академік О. О. Богомолець, створив цінні препарати для лікування ран і переломів кісток. За ці праці О. О. Бого- мольцю було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Працівники Харківського інституту переливання крові — однієї з найбільших наукових установ країни в ряді міст східних районів країни організували пункти із заготівлі та консервування крові, підготували чимало спеціалістів для роботи в них та відправили для поранених воїнів у фронтові медичні установи кілька тонн консервованої крові. Колектив науковців Інституту біохімії АН УРСР, очолюваний академіком О. В. Палладіним, створив препарат, що сприяв згортанню кров-і. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. П. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов'язані з тканевою терапією, тобто пересадкою рогівки ока, як засобом боротьби зі сліпотою.
Інститути історії, економіки, археології, мовознавства й літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», «Жовтень на Україні», серію брошур про народних героїв на Україні тощо. Ці видання мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом, відіграли важливу роль у задоволенні інтересу радянської громадськості до історії України. В їх написанні взяли участь М. Н. Петровеький, К. Г. Гуслистий, В. X. Дя-диченко, Ф. Є. Лось, М. І. Супруненко, Л. М. Сл'авін та ін. Економісти підготували збірник «Народне господарство Радянської України», в якому було дано характеристику довоєнного стану народного господарства республіки, а також взяли активну участь у розробці плану відбудови економіки УРСР. Фахівці в галузі гуманітарних наук вели активну агітаційно-пропагандистську, роботу серед воїнів Червоної армії й трудящих, виступали з численними лекціями, статтями в газетах і журналах.
^Культурно-освітні установи республіки з початком Великої Вітчизняної війни тимчасово припинили свою діяльність. Перестали друкуватися книги, виходити газети, журнали. Згодом евакуйовані з України видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке перебувало в Саратові, а потім у Москві. Воно видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети, плакати. За роки евакуації ним було видано близько 900 назв книг, брошур і журналів загальним тиражем 19 млн примірників. Значну роботу з випуску наукової й науково- популярної літератури здійснювало видавництво АН УРСР, що перебувало в Уфі: з червня 1941 по січень 1944 р. воно видало близько 40 назв книг.
Велику роль у розгортанні ідейно-політичної роботи серед широких мас трудящих під час війни відігравала преса. Широку популярність у населення мали центральні газети «Правда», «Известия», «Красная звезда», «Комсомольская правда» та ін. У 1942 р. у радянському тилу почали видаватися українські республіканські газети «Комуніст» (з січня 1943 р.— «Радянська Україна») й «Советская Украйна» (з січня 1944 р.—«Правда Украиньї»), «Література і мистецтво»—орган спілок письменників, художників і композиторів УРСР, а також журнали «Україна», «Українська література» та «Перець». У них співробітничали провідні літератори та діячі культури, які висвітлювали героїчну боротьбу радянських людей проти ворога, життя й трудові подвиги населення України, евакуйованого в радянський тил. Систематично друкувались повідомлення Радінформ-бюро, ТАРС, пропагандистські матеріали.
У період Великої Вітчизняної війни ще більше зросла роль радіомовлення як засобу масової інформації та ідейно-політичної роботи. Вже в листопаді 1941 р. почали функціонувати радіостанції ім. Т. Г. Шевченка у Саратові та «Радянська Україна» в Москві, а з 1943 р.— пересувна радіостанція «Дніпро» у прифронтовій смузі. Ці радіостанції щодня інформували населення радянського тилу, а також окупованої території про найважливіші новини й події на фронтах і в цілому в країні.
Війна активізувала творчі сили української радянської літератури. Високим патріотичним пафосом, ненавистю до ворога й глибокою вірою в перемогу сповнені поетичні, прозові, драматичні й публіцистичні твори письменників П. Тичини «Творча сила народу», М. Рильського «Народ бес-смертен», М. Бажана «Клятва», А. Малишка «Україно моя», Я. Гадана «Фронт в ефірі», О. Левади «Плач полонянок», Ю. Яновського «Земля батьків» та ін. Як самобутній яскравий письменник виступив О. Довженко. Його твори «Ніч перед боєм», «Воля до життя», «Україна в огні», де розкриваються мужні характери воїнів Червоної армії, відзначаються силою художнього пафосу й своєрідністю стилю.
Про життя українського народу, його героїчну боротьбу на окупованій території йшлося у таких творах, як «Ціна життя» В. Козаченка, <У«фаїна кличе» й «Подарунок з України» С. Скляренка, «Чорний хрест» П. Паича, «Партизанська мати» К. Гордієнка, «Мати», О. Дес-няка, «Учитель історії» Л. Первомайського, «Професор Буйко» Я. Ваша та ів. Великої популярності набули романи «Зброя з нами» Н. Рибака, «Кров України» і «Кавказ» В. Собка, сатиричні новели «Зозуля» й «Кортить курці просо» П. Панча, «Парад мерців» П. Козланюка, «Зенітка» О. Вишні. Широко відомими в ці роки стали вірші М. Рильського «Слово про рідну матір» і «Я — син Країни Рад». Ідея безсмертної сили Вітчизни й народу втілена в поетичних творах-П. Тичини «Голооматері», «Похорон друга», «Я утверждаюсь». Всі тривоги за долю українського народу немовби увібрав у себе емоційний заклик. В. Сосюри у вірші «Любіть Україну». Палка віра в силу дружби народів-братів висловлена у віршах К. Герасименка, П. Дорошка, М. Нагнибі- ди, Л. Дмитерка, П. Воронька, О. Підсухи, Л. Первомайського, Д. Біло-уса, В. Бичка, С. Воскрекасенка, С. Олійника та ін. З'явилося й чимало п'єс, які відобразили героїзм радянського народу: «Фронт» і «Партизани в степах України» О. Корнійчука, «Чаша», «Нічна тривога» та «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Син династії» Ю. Яновського, «Хрещатий яр» Л. Дмитерка, «На Вкраїні милій» І. Чабаненка, «Мужицький посол» Л. Смілянського, «Чому не гаснуть зорі» О. Копиленка та ін.
В цілому українська література в роки Великої Вітчизняної війни зробила великий внесок у справу перемоги над ворогом. Вона зміцнювала почуття любові до Батьківщини й ненависті до загарбників, розкривала всесвітньо- історичне значення боротьби з фашизмом.
З великим натхненням працювали у цей період колективи майже 50 евакуйованих з України театрів, яким доводилося готувати вистави на нових, іноді зовсім малопридатних для цього сценах, власними силами виготовляти реквізит, декорації тощо. Долаючи труднощі воєнного часу, актори прагнули наблизити мистецтво до життя. Головна увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах, заводах, фабриках, колгоспах. Особливо активну творчу діяльність розгорнули Київський драматичний театр ім. І. Я. Франка, Харківський драмтеатр ім. Т. Г. Шевченка, Сумський драмтеатр ім. М. С. Щепкіна, Полтавський драмтеатр ім. Т. Г. Шевченка, Дніпропетровський драмтеатр ім. О. М. Горького, Запорізький музично- драматичний театр ім. М. О. Щорса та ін. Репертуар театрів орієнтувався на глибокі патріотичні почуття радянських людей: центральне місце посіли п'єси «Фронт» О. Корнійчука, «Навала» Л. Леонова, «Російські люди» К. Симонова та ін. За час евакуації театри УРСР поставили близько 180 нових вистав. Перед радянськими воїнами на фронтах виступали понад 100 фронтових концертних бригад від театрів України.
Київський театр опери й балету ім. Т. Г. Шевченка, що працював в Уфі та Іркутську, не тільки поновив основні спектаклі—«Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та інші, але й поставив нові, оригінальні: оперу М. І. Вериківського «Наймичка», балети Л. Деліба «Коппелія», М. А. Римського-Корсакова «Шехерезада», Б. В. Асаф'єва «Бахчисарайський фонтан». Значним явищем музичної культури цього періоду стала патріотична кантата-симфонія «Україно моя», яку створив у 1943 р. А. Я. Штогаренко на слова А. С. Малишка і М. Т. Рильського. Основний її зміст—боротьба трудящих республіки у. співдружності з братніми народами проти окупантів. Помітними досягненнями митцівбули. також кантата «Гнів слов'ян» М. Веряківського, .присвячена єднанню слов'янських народів у боротьбі проти спільного ворога, кантата «Клятва» Ю. Мейтуса, «Український квінтет» Б. Лятошинського, «Вітчизна» К. Домінчена, опери Г. Таранова «Льодове поїюїще;» та П. Ко-зицького «За Батьківщину». Основу останньої складали українські та башкирські мелодії, вона була поставлена на сцені Башкирського оперного театру. В цілому українські композитори написали за роки евакуації близько 350 музичних творів, зокрема чотири симфонії, шість опер, 110 пісень.
Глибокого патріотизму було сповнене й кіномистецтво. Евакуйовані українські кіностудії (Київська — до Ашхаба-да, а Одеська—до Ташкента), як і вся радянська кінематографія в той час, брали участь насамперед у створенні короткометражних фільмів, що виходили на екрани у складі кінозбірок. Продовжувалася робота і над художніми фільмами, особливо відомими з яких стали «Олександр Пархоменко» режисера Л. Лукова, «Як гартувалася сталь» М. Донського, «Партизани в степах України» І. Савченка. Та найвищим досягненням радянського кіномистецтва в умовах війни вважався фільм «Райдуга» М. Донського за сценарієм Ванди Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них «Оскара» — премію Академії кіномистецтва США. В 1946 р. картина була удостоєна Державної премії СРСР. Інший фільм М. Донського — «Нескорені»—одержав Золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі (1946).
В 1943 р. кінооператори УРСР паралельно з роботою для Центральної сгудії кінохроніки почали створювати власні кіножурнали. В квітні цього року на екрани вийшов перший номер кіножурналу «Радянська Україна». З'явилися також кілька спеціальних кіновипусків. Особливе місце серед воєнної кінопубліцистики посідають документальні повнометражні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) й «Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944).
Війна не зупинила й розвитку українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою українських художників. Створені ними плакати, листівки, «агіт-вікна», що розповсюджувалися вже з перших днів війни, закликали до боротьби із загарбниками.
Особливо сильний вплив мали плакати «На бій, слов'яни» та ори- гінальна серія «Гнів Шевченка—зброя перемоги» (вісім плакатів на тексти творів Т, Г. Шевченка) В. Касіяна, «Оживуть степи, озера...» М. Дерегуса, «За плач дітей, за дим руїн, за кров братерську — на Берлін!» І. Літинського та ін. На тексти Великого Кобзаря серію плачкатів «Вражою злою кров'ю волю окропіте!» створив у і°42 р. О. Доч-галь. Успішно працювали над створенням патріотичних плакатів В, Лиг-винеі'ко, Р. Мельничук, С. Уманський та ін.
В галузі графіки кілька серій малюнків на теми Великої Вітчизняної війни виконав В. Касіян. Перша з них—«У фашистській неводі» (1942) розповідала про страждання радянської жінки, яка стала жертвою фашистів, друга—«Україна бореться»—про всенародну боротьбу в тилу ворога, третя—«Відомсти!»—викривала лютість фашизму, закликала до помсти.
Жвавий відгук громадськості викликали також картини О. Шовку-ненка, К. Трохименка, М. Глущенка, О. Пащенка, С. Бесєдіна та ін.
Плідно працювали в роки війни українські скульптори. Наприклад, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднєва та інших партизанів України.
В цілому в роки війни митці України разом з усіма радянськими народами наближали Перемогу, своїм словом, майстерністю мобілізуючи трудящих па самовіддану працю.
, * * *
Великий внесок у перемогу над фашизмом зробив народ України. Кожний п'ятий воїн Червоної армії був з УРСР. За мужність та відвагу в боях проти загарбників ' понад 2070 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, причому 31 з них — двічі й один — І. М. Ко- жедуб — тричі.
Фронт у тилу ворога створили партизани й підпільники республіки. На окупованій противником території України, по суті, діяла озброєна армія патріотів — понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. В їхніх лавах були представники понад 60 національностей. За самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів партизани та підпільники України одержали майже 63,5 тис. урядових нагород із 152 тис. нагород, що їх одержали партизани всієї країни. Багато українців, які билися проти фашизму в лавах руху Опору, одержали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунського, угорського, іта- лійського, французького та інших урядів.
Війна продемонструвала безжальне ставлення сталінської системи до свого народі/. Ставка, ДКО, Генеральний штаб, політбюро ЦК ВКП(б) жодного разу навіть не поставили питання про яку-небудь відповідальність командуючих фронтів, армій, дивізій за невиправдано великі втрати особового складу під час бойових дій. За нестачуозброєння ми платили даремно загубленими життями наших людей: росіян, українців, білорусів та ін. Вони часто йшли в атаку, маючи одну гвинтівку на три-п'ять чоловік.
Радянські народи проявили в роки війни величезний трудовий героїзм, що забезпечило економічну перевагу над ворогом. Незважаючи на втрату багатьох життєво необхідних країні промислових, сільськогосподарських, сировинних і паливних районів, народне господарство виявилося здатним забезпечити державі все необхідне для успішного ведення війни.
Рекомендована література
В битвах зВіСоветскую Украину. К., 1985.
Верт А. Россия в войне 1941—1945. М., 1967,
Историки спорят. А1., 1988.
История Великой Отечествєнной войнн Советского Союза 1941—' 1945; В 6 т. М., 1961—1&65.
Коваль М. 1941—1945 рови. Україна//Укр. іст. журн. 1991. № 6.
Король В. Бабин Яр; відоме і невідоме//Голос України. 1991. 14 серп.
Король В., Кучер В. Оборона Києва: героїзм і трагедія його захисників//Київ. правда. 1991. 28 серп.
Мерцалов А. Н. Великая Отечественная война в историографии ФРГ. М., 1989.
Некрич. А. М. 1941, 22 июня. М., 1991.
Проектор Д. М. Фашизм: путь агрессни й ги'бели. М., 1989.
Сймсонов А. М. Вторая мировая война. М., 1990.
Самсонов. А. М. Знать й помнить. М., 1988. - Субтсльний О. Україна: історія. К., 1991.
Урок дает история. М., 1989.

ЛЕКЦІЯ 16
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИИ І СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК
(друга половина 40-х — початок 60-х років)
• Відбудова народного господарства Ф Економічним розвиток у 50-ті—на початку 60-х років • Становище сіль- ського господарства 9 Суперечливий характер суспільного життя О Україна на міжнародній арені
Відбудова народного господарства. Роки післявоєнного відродження й розвитку народного господарства займають особливе місце в історії нашої країни, У цей період яскраво проявилися патріотизм та інтернаціоналізм радянського народу, значення лііцного союзу радянських республік. Адже потрібно було виробити спільну програму економічного будівництва, мобілізувати на її виконання всі резерви країни, а це було можливо лише на основі взаємодопомоги всіх народів СРСР.
Україна зазнала дуже великих втрат за роки окупації німецько- фашистськими загарбниками. Були зруйновані заводи і фабрики, міста І села. Люди жили в землянках, бараках. Не вистачало предметів першої необхідності, машин і механізмів, електроенергії та палива. Про важке становище в економіці свідчать такі дані: у 1945 р. на те-.риторії республіки було вироблено лише 23 % електроенергії, видобуто 36 % вугілля, виплавлено 17 % чавуну і 15,4 % сталі, виготовлено 14,6 % прокату від рівня 1940 р.
.Труднощі посилювалися також голодом, що був викликаний великою посухою 1946 р. Внаслідок цього голоду в 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки в 1946 р. померло близько 282 тис'., а в 1947 р.— більш як 528 тис. чоловік. Причому це лише ті випадки смертей, які були зареєстровані загсами УРСР. Однак далеко не всі жителі республіки, особливо сільські, мали документи, і тому смерть багатьох з них не була зареєстрована. Немало українців загинуло й за межами республіки, прямуючи до Закавказзя, в Середню Азію, на Кубань.
Відродження народного господарства України почалося одночасно із звільненням її території від окупантів і здійснювалося за допомогою всієї країні. Програму відродженняекономіки визволеним районів визначала постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР «Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволених від німецько-фашистської окупації» (серпень 1943 р.). Основні напрями роботи щодо України були накреслені в «Законі про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 рр.», прийнятому в серпні 1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Четвертий п'ятирічний план передбачав першочергове відродження й розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту. Велика увага приділялася, зокрема, відбудові металургійних заводів Донбасу і Придніпров'я, Дніпровської гідроелектростанції, а також вугільної промисловості республіки, будівництву газопроводу Дзшава— Київ. Поряд з цим у плані значне місце посідали нове промислове будівництво, відбудова річкового і морського транспорту, підприємств харчової промисловості.
Обсяг капітальних вкладень на п'ятирічку становив понад 65 млн крб., що перевищувало рівень капіталовкладень у народне господарство всієї країни в першій п'ятирічці. План передбачав значне перевищення довоєнного обсягу виробництва в ряді важливих галузей народного господарства, піднесення в колгоспах і радгоспах культури, землеробства й тваринництва, збільшення в'рожайності та валових зборів сільськогосподарських культур, відновлення поголів'я худоби й зростання її продуктивності. Були намічені конкретні заходи щодо відновлення й дальшого розвитку матеріально-технічної бази сільського господарства, збільшення випуску тракторів, комбайнів, інших сільськогосподарських машин, добрив. Важлива роль у налагодженні технічної допомоги колгоспам і радгоспам відводилася МТС.
Для виконання цих планів необхідно було в короткі строки перевести економіку, головним чином промисловість, з воєнних на мирні рейки. За роки війни набагато зменшилося виробництво мирної продукції, люди постійно відчували брак товарів повсякденного вжитку. Наприклад, у 1945 р. потужності виробництва предметів споживання скоротилися на 41 % у порівнянні з 1940 р.
Тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисель- ності людських ресурсів. Навіть у 1950 р. чисельність населення України становила лише 36,6 млн чоловік, у той час як у 1940 р.— 41,3 млн. Довоєнного рівня вона досягла тільки в 1958 р. Гостра нестача трудових ресурсів зумовила залучення жінок до робіт, пов'язаних з важкою фізичною працею.' Наприклад, у 1947 р. у вугільній промисловості республіки працювали 35,5 % жінок, питома вага юнаків ідівчат віком до 19 років серед робітників промисловості України становила 17,7 %.
Роки війни негативно відбилися і на якісному складі робітничого класу УРСР, адже значна частина кадрових висококваліфікованих робітників загинула. Як наслідок, у 1947 р. у промисловості понад 71 % робітників мали стаж безперервної роботи лише три роки, тобто прийшли на виробництво в роки війни або після її закінчення. Від самого . початку відбудови в республіці розгорнувся рух за забезпечення кадрами найважливіших індустріальних районів. Активну участь у русі брав комсомол. Так, тільки з жовтня 1947 по травень 1948 р. за комсомольськими путівками ЦІ< ЛКСМУ на шахти Донбасу прибули 12 тис. юнаків і дівчат. Зростання чисельності робітничого класу відбувалося і в наступні роки. На кінець п'ятирічки кількість робітників у промисловості УРСР досягла 1862 тис. чоловік. Питома ж вага всього промислово-виробничого персоналу становила 81 %.
Через брак кваліфікованих робітників-чоловіків у промисловості залишалася значною чисельність жінок. У. 1947 р. вони становили 35,5 % усіх промислових робітників республіки. В повоєнні роки загальною тенденцією було зменшення серед працюючих кількості підлітків та осіб пен- сійного віку при збільшенні чисельності робітників віком 18—19 років.
Багатонаціональний склад населення Української РСР та міграційні процеси в Союзі зумовили інтернаціональний склад робітничого класу України. Водночас у цьому складі продовжувала зростати питома вага представників корінної національності. На кінець п'ятирічки робітники й службовці української національності становили в промисловості 65%, будівельній галузі—64, а на залізничному транспорті — 78 %.
Велика увага приділялася підготовці кваліфікованих робітників для металургійної, вугільної, гірничорудної та ряду інших галузей промисловості. Саме тут нестача кадрів була особливо відчутною. Так, на кінець 1946 р. металургійна промисловість УРСР мала лише 86,3 % довоєнної кількості працюючих. Заводи машинобудування в 1946 р. були забезпечені робітниками, інженерно-технічними працівниками та службовцями лише наполовину від довоєнної кількості.
Здійснення заходів щодо підготовки кадрів у роки четвертої п'ятирічки дало позитивні результати. За 1946—• 1950 рр. школи й училища трудових резервів підготувалидля народного господарства України 859 тис. робітників. Крім того, безпосередньо на виробництві було підготовлено понад мільйон робітників масових професій, а близько 1348 тис.— підвищили кваліфікацію. ГГри цьому зауважимо,-що ФЗУ майже не готували робітників 'провідних професій, бо не мали для цього потрібної матеріальної бази.
«Голод Г947 р., велика плинність кадрів у деяких галузях промисловості, особливо в Донбасі, викликали, серйозні недоліки в роботі вугільної промисловості, залізничного транспорту республіки. Мали місце труднощі у виконанні, планових завдань, видобуванні й вивозі палива на комбінатах «Артемвугілля», «Сталінвугілля». На шахти комбінату «Артемвугілля» за неповне півріччя 1947. р. прибуло 38 тис. робітників; але й вибуло стільки ж. На нараді працівників вугільної промисловості, металургії, залізничного транспорту 12 лютого 1947 р., за участю представників керівництва республіки, обговорювалися причини недоліків, намічалися заходи щодо їх подолання.
В процесі відбудови поряд з відновленням старих підприємств велося і нове промислове будівництво. В Донбасі, в західних областях республіки зводилися нові шахти, заводи й фабрики. Законом про четвертий п'ятирічний план" ставилися окремі завдання по відбудові народного господарства саме західних областей України, зокрема- по перетворенню Львова на великий Індустріальний центр республіки. У створенні нових підприємств трудящим західних областей регіону було надано велику допомогу з боку інших радянських республік. У краї швидко розвивалося машинобудування. В 1945—1946 рр. у Львові стали до ладу електроламповий, інструментальний, телеграфної апаратури, сільськогосподарських машин та інші заводи. В 1949 р. першу продукцію дав Львівський завод автонавантажувачів. Багато нових заводів почали працювати у Дрогобицькій, Рівненській, Станіславській та інших областях. У 1949 р. на території західних областей діяли' 2500 великих і середніх підприємств.
. "Одночасно із зростанням у західних областях чисельності робітників за рахунок місцевого на-селения цю чисельність збільшували й робітники і фахівці, які приїжджали з інших республік. За 1946—1948 рр. у Львів прибули 14 тис. робітників і" майже 2 тис. інженерів і техніків. Вони надали велику допомогу місцевим кадрам в опануванні нової техніки, професій. У результаті чисельність робітників у місті в порівнянні з довоєнними роками збільшилася в сім, а випуск валової продукції — в десять разів. Четверта п'ятирі' і..' зийви.л багато нових імен новаторів, які показали себе на відбуде і народне: 'з господарства справжніми майстрами, вели за собою труд-.'— колек" \\лн. Серед них—сталевари Дніпропетровського металургії''^о заводу ім. Г. І. Петровського І. М. Невчас і Маріупольського ЗЕЇ- :у ім. Ілліча М. Є. Кучері-н—ініціатори зчяаган-ня за скорочення сг," ;; ВИПЛЗБ';И сталі .га підвищення продуктивності праці. Багато ново.го іхнолоіім обробки деталей внесли токар Київського заводу «Черв ;•/.:'! екска.'.лтор» В. К. Семинський, токарі харківських машинобудівнім, ^.ізодін [5. 'і. і^рокін, І. В. Курманов, І. Ф. Під-везько, М. І. Лутіаг;.^ , та пі. М: .' .•і|т швидкісних методів обробки металу В. К. Сє;;'";..;.;!:!, В. Д. Л.іія-.ін, І. Ф. ПІДБСЗЬЕО, Г. С; Неже-венко стали лау;-••и.','.; її Держлитії премії СРСР. Загалом у 1949— 1951 рр. 46 пра:.:' ;і;і:!:і підгірні мпи чорної металургії УРСР були удостоєні звання .'і:іу; "ла цієї премії.
Серед трудіг.! : •'/ .<уі-ілі>иої промисловості України поширювалося змагання майст;'.:: •:,;;•::,,хісних методів видобутку палива. Самовідданістю, новаторська ї.;и кегодами праці відзначилися Г. І. Запорожець— машиніст врубової машини тресту «Сніжнянантрацит», шахтарі П. Ю. Синяговський, І. Т. Валігура, П. К. Поджаров. Ініціатором впровадження графіка циклічності у вуглевидобутку став начальник дільниці шахти № 5—6 ім. Г. Димитрова І. І. Бридько. Самовіддано трудилися на відбудові Дніпрогесу 1.230 демобілізованих воїнів і 114 іяв-а-лідів Великої Вітчизняної війни. Наприклад, постійно перевиконував денні завдання бригадпр монтажників фронтовик П. І. Синявський. За ударну працю 'він бу.і у 1948 р. нагороджений орденом Леніна, а за докорінне вдосконалі'ііин методів роботи—удостоєний звання лауреата Держаш.ої премії СІ-'' !'. Зразки високопродуктивної праці показували тако/к комсомольські; . іиодіжні бригади бетонниць П. Шило й П. Ко-робової.
Відбудова економіки й успішний її розвиток значною 11 мірою залежали від ефективного використання досить таки . обмежених матеріальних і людських ресурсів. Вирішальну роль у розв'язанні цієї проблеми мали відіграти спеціалізація і концентрація виробництва, зосередження коштів і ма- теріальних ресурсів, на вирішальних ділянках господарського будівництва. Складовою частиною ефективного вико- ристання трудових ресурсів було й сприяння оздоровленню умов праці, охорона здоров'я людини бзве.алі./
Окупаційний режим, руйнування матеріальної бази медичного обслуговування, відсутність елементарного догляду за хворими, а також'профілактики були причиною того, що й після визволення загроза поширення епідемій не зникла, а навіть зросла. Вже на початку відбудови захворюваність робітників і службовців виявилася значно вищою порівняно з довоєнними роками. Основними причинами тимчасової непрацездатності трудящих були травматизм, малярія, серцево-судинні й кишкові захворювання. Значна частина робітників була зайнята на шкідливому виробництві, важкою фізичною працею, що також негативно відбивалося на стані їхнього здоров'я. На багатьох підприємствахважкої індустрії техніка безпеки перебувала на низькому рівні. Хоча державні асигнування на охорону праці зростали, вони 'далеко не забезпечували потреби промислової санітарії та техніки безпеки.
У боротьбі за охорону здоров'я населення значну допомогу медичним працівникам України надали їхні колеги з інших республік. Так, з Узбекистану в УРСР приїхали близько 2 тис. лікарів, які допомогли підвищити рівень медичного обслуговування трудящих. Для організації профілактики епідемій на Україну прибула бригада Центрального інституту малярії з Москви. За допомогою Наркомату охорони здоров'я СРСР в Полтаві, Чернігові, Сумах і Сталіне (Донецьку) були організовані станції переливання крові. Група педіатрів союзних республік надала допомогу в роботі дитячих лікувальних закладів' Харкова.
В післявоєнні роки в країні була розроблена й почала здійснюватися загальносоюзна комплексна програма з боротьби з силікозом у гірничорудній промисловості. Конструктори й машинобудівники створювали вугільні комбайни, врубові машини, іншу техніку, що сприяла механізації трудомістких процесів. У металургійному виробництві застосовувались засоби механізації для завантаження домен і мартенів сировиною, засоби автоматичного контролю за ходом плавильних _ процесів тощо. Щоправда, водночас інтенсифікація видобувних робіт супроводжувалася зростанням запиленості в шахтах і рудниках, збільшенням шкідливих для здоров'я людини викидів. Тобто, заходи щодо вдосконалення умов праці не завжди давали бажані наслідки.
Однією з важливих причин недосконалості функціонування системи охорони праці було те, що в післявоєнні роки в інспекцію по охороні праці прийшло багато нових людей, які не мали потрібних знань, досвіду практичної роботи. Підготовка спеціалістів на кафедрах технічних вузів, а також уведення спецкурсів з охорони праці не могли забезпечити необхідну кількість кадрів. До виконання цієї роботи профспілками залучалися громадські інспектори. Проводилися громадські огляди стану техніки безпеки і стану санітарно-гігієнічних умов праці. Однак ні в 40-ві, ні в 50-ті роки в республіці не відбулися вирішальні позитивні зрушення у справі поліпшення умов життєдіяльності на виробництві.
Четверта п'ятирічка ознаменована певними досягненнями в технічному переозброєнні вугільної промисловості. Успішно витримали випробування й були впроваджені у ви--робництво вугленавантажувальні машини, вугільні струги, вугільні комбайни та інша видобувна техніка. Вже восени 1948 р. на шахтах Донбасу працювали або перебували на стадії випробувань 20 типів нових вітчизняних _машин. /
Велику допомогу у відродженні Донбасу надали, зокрема, співробітники Інституту металургії АИ СРСР, які працювали над відбудовою в Донбасі доменного та трубопрокатного виробництв. Вчені Інституту гірничої механіки АН УРСР і деяких інститутів республіки за участю вчених АН СРСР склали генеральний план відбудови Донбасу. Відродження шахт і заводів вугільного машинобудування здійснювалося одночасно. До осені 1948 р. стали до ладу Горлівський завод вугільного машинобудування ін. С. Кірова, Харківський завод «Світло шахтаря», Ворошиловградський завод важкого машинобудування ім. О. Пархо-менка та ін. Випуск гірничошахтного устаткування й механізмів пере- вищив довоєнний рівень.
13 жовтня 1948 р. газета «Правда» повідомила про закінчення будівництва газопроводу Дашава — Київ. У стислі строки були завершені лінійні роботи, й незабаром прикарпатський газ почав надходити трудящим і підприємствам Києва. Газифікація міст і сіл республіки, що почалася в роки четвертої п'ятирічки, супроводжувалася суттєвими змінами у праці й побуті трудящих. Запроваджувалися нові технологічні процеси в ряді галузей промисловості.
/За роки четвертої п'ятирічки за допомогою трудящих усієї країни народне господарство України в основному було відбудовано. 'В сільському господарстві республіки це завдання було виконано на початку 50-х роківІ/Швид-кими темпами відновлювалися металургійні заводи, вугільна промисловість, набули розвитку нафтова і газова промисловість. У 1946—1950 рр. на Україні було відбудовано й здано .в експлуатацію 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів. Значною мірою були реконструйовані основні потужності чорної металургії Донбасу й Придніпров'я. До ладу стали металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Макіївський ім. С. М. Кірова, Краматорський і Єнакієвський. Вже на початок 1948 р. всі 60 шахт Криворізького басейну, що діяли до війни, були повністю відбудовані. Як зазначає, відомий політолог О. Субтельний, в результаті відбудови «у 1950-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла більше сталі), а за видобутком вугілля була майже на рівні Західної Німеччини».
Велика заслуга будівельників у відродженні міст і сіл, шахт і заводів, електростанцій і залізниць, мостів. Обмеженість матеріальних можливостей спонукала будівництво невеликих електростанцій на селі. В 1950 р. в УРСР вже працювали понад 890 сільських гідростанцій загаль- ною потужністю 28,2 тис. кВт. Це в 3,6 раза перевищувало довоєнний показник. Потужність усіх електростанцій на кі- нець п'ятирічки не лише була відновлена, а й перевищила довоєнну на 600 тис. кВт. Річне виробництво електроенергії становило в 1950 р. 14,7 млрд кВт годин. Промисловий струм -давали Дніпрогес, Зуївська, Криворізька, Штерів-ська, Курахівська, Сєвєродонецька електростанції та ін. Було розпочато будівництво нової електростанції в Донбасі— Миронівської ДРЕС, стали до ладу теплові електростанції місцевого значення.
На кінець четвертої п'ятирічки певні досягнення мало й машинобудування. Загальний обсяг продукції галузі порівняно з 1940 р. зріс у 1,5 раза, випуск тракторів—більш як у 2 рази, плугів тракторних'—у 3, культиваторів тракторних — у 5,7, молотарок — у 5,1, вагонів товарних — у 2,1, екскаваторів — у 9,3, металургійного устаткування — у 2,7 раза.
За роки війни величезних утрат зазнало сільське господарство України. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизилися врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. В 1945 р. посівні площі в колгоспах республіки становили 63 % довоєнної, а в радгоспах—32,5 %. Не вистачало посівних матеріалів, техніки. Тисячі селян загинули в боях з фашистськими загарбниками. Основною робочою силою на землі стали жінки.
В ті роки оплата праці на селі була майже символічною. Колгоспи, як і в роки індустріалізації, віддавали все, що вирощувалося, державі за вкрай низькими заготівельними цінами. По суті не маючи прибутку з колгоспної праці, селянин жив переважно зі свого присадибного господарства, що давало йому 70 % усього грошового доходу, більш як 80 % м'яса, близько 90 % картоплі. Робота ж у колгоспі давала 5 % грошових доходів, 35 % зернових, 1 % м'яса і сала, 0,5'% молочної продукції.
Після прийняття 19 вер'есня 1946 р. ЦК ВКП(б) і Радою міністрів СРСР постанови «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», згідно з якою в селян вилучалися «надлишки» землі понад встановленої Статутом норми, посилилися утиски щодо власників підсобних господарств. Негативно на роз- витку сільського господарства позначилась і податкова політика. Податки нерідко перевищували оплату за роботу в колгоспах. Вкрай малоефективною була вже на той час система планування з її надмірною централізацією.
Протягом першої післявоєнної п'ятирічки гостро стоялопитання підготовки й раціонального використання спеціалістів сільського господарства. З 350 тис. таких спеціалістів з вищою та середньою освітою безпосередньо в колгоспах працювали лише 18,5 тис., в МТС — 50 тис.
Нормальному розвитку сільського господарства заважала й надзвичайно роздута структура органів керівництва сільськогосподарським виробництвом. У Міністерстві сільського господарства і заготівель УРСР, наприклад, було 275 управлінь та відділів, які фактично дублювали роботу одне одного.
Відірваною від потреб сільського господарства була й наука, де панував «народний академік» Лисенко, який винищував все, що не відпЬвідало його розумінню класовості в науці.
Все це разом і приз-вело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. Хоча посівні площі всіх сільськогосподарських культур становили в країні на кінець п'ятирічки 97 % довоєнного рівня, валовий збір зерна—лише 85 %. На Україні, незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства на кінець п'ятирічки становила лише 84 °/о довоєнного рівня.
За роки четвертої п'ятирічки значною мірою оновилася й зміцніла матеріально-технічна база господарства країни. Спираючись на неї, трудівники колгоспів і радгоспів поступово долали труднощі відбудови. Завершувалася колективізація в західних районах України, Білорусії, Прибалтики. Завдяки будівництву сільських електростанцій зростала енергооснащеність сільськогосподарського виробництва. Наприкінці п'ятирічки на Україні діяло понад 4,4 тис. сільських електростанцій загальною потужністю 133 тис. кВт (проти 61,5 тис. кВт у 1940 р.), було електрифіковано 18 % колгоспів і понад 90 % радгосп.ів^Потужність тракторного парку до кінця п'ятирічки в. Українській РСР зросла в порівнянні з 1940 р. на 35%, кількість вантажних автомашин—на 20 °/о: Чисельність зернових комбайнів досягла майже 96 % довоєнного . рівня. На кінець 1950 р. парк тракторів республіки в перерахунку на п'ятнадцятисильні мав понад 152 тис. машин, зернозбиральних комбайнів — майже 32 тис., вантажних автомобілів — майже 66 тис.
У подоланні труднощів відбудови сільського господарства важливу роль відігравало соціалістичне змагання, особливо серед механізаторів. У завершальному році четвертої п'ятирічки трудівники сільського господарства УРСР широко розгорнули також змагання за збільшення виробництва зернових, технічних культур, за піднесення продуктивностітваринництва. Змагалися всі області, райони, колгоспи, бригади Гі ланки. Пожвавився обмін досвідом між колгоспниками України та хліборобами інших республік. В республіці виросли прославлені майстри- механізатори О. В. Гіталов, Д. І. Мазур, М. Н. Бредюк, А. П. Бойченко, досвідчені керівники колгоспного виробництва — Ґ. Є. Буркацька, М. О. Посмітний, Г. А. Легунов, П. К. Романенко та ін. Щоправда в умовах неподільного панування командно-бюрократичної системи змагання було бюрократизовано. Штучно створювалися умови для «маяків», заздалегідь робилися рознарядки на майбутніх переможців, визначалися «об'екТНвки» на тих, хто мав одержати нагороди, звання. Однак в цілому змагання відігравало позитивну роль, допомагало активізувати працю на селі.
Героїчна праця трудівників сільського господарства України в роки четвертої п'ятирічки одержала високу оцінку з боку Радянського уряду. Близько 6 тис. передовиків праці були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці, майже 200 тис.— нагороджені орденами й медалями.
В роки відбудови і наступних повоєнних п'ятирічок, радянські люди глибоко усвідомлювали свою відповідальність за розв'язання завдань, що поставали перед країною. Це знаходило свій прояв насамперед у самовідданій праці. Водночас з кожним роком ставали більш помітними хибність старих методів керівництва, їхній руйнівний вплив на всі сфери суспільства, на духовне життя народу/ Загальна підозріливість, що панувала у державі в роки сталінщи-ни, особливо трагічні наслідки мала для населення звільнених від загарбників районів. Людей, які були на тимчасово окупованій території, звинувачували вже в тім, що вони вижили. Той, хто свого часу перебував в окупації, не міг розраховувати на більш-менш відповідальну посаду. Все
.наступне життя людині давалося взнаки тавро певної неповноцінності.
/Тяжке матеріальне становище рядових колгоспників, робітників і службовців у післявоєнні роки погіршувалося тим, що адміністративно-командна система буквально душила трудящих непосильними податками. Значні кошти витрачалися на утримання величезної армії, а також апарату управління. Обкладання податком кожного дерева й куща в садку колгоспника примушувало людей знищувати фруктові дерева, вирубувати ягідні кущі.
Відбудова народного господарства вимагала постійного поповнення кадрів робітників за рахунок молоді. Тому до мережі ремісничих училищ, фабрично-заводського учнівства молодь__негцдко направлялася в адміністративному порядку/ Масове сирітство, голод у країні спонукали дітей
~раГно"ставати до прокатних станів, доменних і мартенівських печей тощо. З іншого боку, завдяки цьому сотні си-ріт були врятовані від голодної смерті, стали кваліфікованими спеціалістами, майстрами своєї справи. У'Питання добору, підготовки та розстановки кадрів у 'післявоєнні роки набувало особливої гостроти/ Нестача кваліфікованих спеціалістів відчувалася в різних галузях народного господарства. Але незважаючи на це, продовжувалися репресії представників усіх класів і прошарків. Серйозні недоліки щодо кадрової політики мали місце, зокрема, коли секретарем ЦК КП(б)У по кадрах був О- І. Кириченко. Відвертий .прихильник «призначенства», він допускав особливо багато помилок у розстановці керівників у західних областях України. Після війни тут дуже бракувало фахівців, і тому сюди направлялися великі групи інженерно-технічних працівників, учителів, лікарів, зоотехніків зі східних областей. Ці люди часто не знали ні мови, ні звичаїв, ні настроїв місцевого населення, що негативно позначалося на їхніх стосунках з корінними жителями. Ситуацію ускладнювала й недовіра до тих, хто перебував під окупацією з боку партійних, радянських, профспілкових і комсомольських органів.
Постанова ЦК ВК.Щ6) від 26 липня 1946 р. про кадрову роботу на Україні поставила вимогу ретельно добирати керівні партійні та радянські кадри, уважно ставитися до їх розстановки та виховання. В цьому документі Центральний комітет КП(б)У піддавався досить серйозній критиці. Мабуть, це стало однією з причин переміщення секретаря ЦК КП(б)У О. І. Кириченка на посаду секретаря Одеського обласного комітету партії. Щоправда, ця опала була тимчасовою, адже такі «перевірені» кадри, як Кириченко, були життєво необхідні партійно-державній системі. Вже в грудні 1949 р. його обирають другим секретарем і членом президії ЦК КП(б)У, а в червні 1953 р.—першим секретарем ЦК Компартії України.
Серпневий (1946 р.) пленум ЦК КП(б)У розглянув питання роботи з кадрами, але якихось позитивних зрушень в його вирішенні не відбулися. Пленум обрав Голову Ради міністрів УРСР М. С. Хрущова одночасно першим секретарем ЦК КП(б)У.
Повоєнні роки в історії України тісно пов'язані з діяльністю цього керівника. До березня 1947 р. Хрущов обіймав посаду першого секретаря ЦК, а потім очолив уряд України. З кінця 1947 р. він знов перший секретар ЦК КП(б)У, а з грудня 1949 р. працює в Москві секретарем ЦК ВКП(б) та одночасно секретарем московської міської та обласної парторганізації.
Людина гострого природного розуму, дуже діяльна, Хрущов за час перебування на посту першого секретаря ЦК КП(б)У та голови рес-публіканського уряду, в роки- безроздільного панування командно-адміністративної системи, проявив себе лослідовним виконавцем лінії центру, особливо у викорчовуванні «залишків буржуазного націоналізму». В 1946—1947 рр., коли трудящі України особливо важко переживали гюсуху і голод, він ставив перед центром питання про допомогу республіці, але великого успіху не мав. Згодом па республіканському активі передовиків сільського господарства України .він заявив: «Посуха — вона, як і хвороба: коли з'являється хвороба, вона найбільше приковує до ліжка людей з кволим організмом, вони швидше захво- рюють, я силь-на людина переносить хворобу легше».
/•
На початку 1947 р. на Україну було направлено Л. М. Кагановича, якого у березні цього ж року обрали ^першим секретарем ЦК КЩб)У. В той час, коли населен-•н'я республіки голодувало й потребувало допомоги, новий керівник зосередив свої основні зусилля на викоріненні «рецидивів українського націоналізму». За його ініціативою в лресі розгорнулася кампанія критики української інтелі- генції, було прийнято постанову «Про .-політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У цій постанові необгрунтованим нападкам були піддані багато співробітників і особливо—тодішній ди-ректор Інституту -професор М. Н. Петровський. В його працях «Возз'єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі» (1944) та «Непохитний дух великого українського народу» (1943) були відшукані «серйозні- помилки т.а перекручення буржуазно-націоналістичного характеру». Як спроби «відродити буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України тою чи іншою мірою» кваліфікувалися роботи Інституту «Короткий курс історії України» (вийшов у світ у 1941 р. під редакцією 'С. Білоусова, К. Гуслистото, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова), «Нарис історії України»-(вийшов у ;світ у 194.2 р. в Уфі під редакцією К. Гуслисто-го, Л. Славіна, Ф. Ястребова) та перший том «Історії України» .(вийшов у світ у 1943 р. лід редакцією М. Петровського,) .
Водночас розпочалось цькування М. Рильського за його доповідь «Київ в історії України», що була виголоше- на в 1943 р. на урочистих зборах Академії .наук УРСР, а також за поетичні твори «Подорож у молодість», «Київські октави», -статтю «Річниця Шевченка», передмову до першого тому «Поезій» (1946). Впали у немилість, також Ю. Японський через роман «Жива вода», І. Сенч-енко через -повість «Його покоління» та ін.
Протягом 1946—1951 рр. у руслі тогочасної політики в духовній- сфері ЦК КП(б)У прийняв ряд постанов з пи-тань розвитку української літератури, мистецтва, історичної науки: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"» (24 серпня 1946 р.), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 вересня 1946 р.), «Про журнал "Віт-чи'зна"» (1 жовтня 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 р.), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКЩб) «Про оперу "Велика дружба" В. Мур'аделі»' (22 травня 1948 р.) та ін. Всі вони позначені автор- итарно-волюнтаристським підходом до тво,р,чого процесу, наукових досліджень з історії України, їхнє здійснення призвело до істотних суб'єктивістських перекручень у культурному будівництві.
В критиці творів значної частини відомих представників української радянської літератури і мистецтва — О. Довженка, М. Вериківського, Б, Лятошинського, С. Маслова, П. Панча, М. Рильського, В. Сосюри,, Ю. Японського, істориків. С. Білоусова, К. Гуелистого, М. Петровського,, М. Супруненка, Ф. Ястребоа» та інших, що містилась у цих постановах, переважали трафаретні звинувачення в націоиалізмі, космополітизмі,, антинародності й формалізмі- Засуджувалися й, вилучалися з культура-ного й наукового, обігу твори В. Винниченаа, Б. Грінченка, М. ГруШев-ського, П. Куліша, багатьох інших діячів національної культури і. на- уки, які оголошувалися «засновниками» і «провідниками» буржуазно-націоналістичних концепцій та шкіл.
Ці постанови фактично скасовані життям. Однак їх принципова політична оцінка є важливою передумовою повного відновлення історичної справедливості щодо значного числа митців. Улітку 1990 р. їх було відмінено- як по<-
ЛІТИЧНО ПОМИЛКОВІ.
Екояктічний розвиток у 50-ті—на початку 6-0-х. років. Початок 50-х років' характеризувався певними; успіхами трудящих УРСР у розвитку народного господарства. Серед трудових колективів розгортався рух за підвищення продуктивності праці, якості виробів. Значного розвн-тку, зо" крема, набуло змагання за колективну високопродуктивну працю на харківських заводах «Серп і молот», тракторао-му ім. С. Орджонікідзе, кіровоградському «Червона зірка», «Львівсільмаш» та ін. Розширювалися посівні площі колгоспів і радгоспів. Однак при. цьому ставка, як і раніше, робилася на централізацію знизу доверху. Роль, Рад, їхній вплив на господарське життя були недостатні. Профспілкові організації з- усіх питань підтримували адмініетрацікх,. не боролися за права трудящих. Серйозні недоліки мали місце в охороні праці, здоров'я трудящих, підготовці й перепідготовці кадрів. Все це не могло не позначатися негативно на трудовій і політичній активності народу.
Велике значення для республіки мав розвиток вугільної промисловості. В 1955 р. близько 2 тис. лав Донбасу брали участь у змаганні на основі циклічного графіку вуглевидобутку. Середньодобовий видобуток вугілля тільки на шахтах Ворошиловградської (нині—Луганської) області в тому ж році зріс до 124 тис. т. Колективи 12-ти шахт Ворошиловградської області в 1953 р. достроково освоїли проектні потужності. Колектив дільниці № 1 шахти № 5—6 ім. Г. Димитрова, очолюваний ініціатором впровадження графіку циклічності Героєм Соціалістичної Праці І. І. Бридьком, у роки п'ятої п'ятирічки дав країні понад план більше 100 ешелонів палива. Проте працівникам вугільної промисловості республіки не вдалось подолати відставання цієї важливої галузі.
Серед металургів України значного поширення набуло змагання за зниження собівартості продукції на кожній операції за почином московських робітників М. І. Левченка та Г. В. Муханова.
На транспорті розгорталося змагання за прискорення перевезення вантажів, швидкісне водіння великовагових поїздів. Відомим став почин машиністів-новаторів М. О. Луніна, Г. С. Шумилова, В. Г. Блаже-нова. На Південно-Західній залізниці дістав підтримку почин фастівського машиніста Ф. Котирла, який виступив ініціатором руху за зниження собівартості тонно-кілометра, за найвищі показники у використанні локомотивів. У 1951 р. трудових перемог у змаганні добилися колективи залізничників Південно-Західної й Південно-донецької залізниць. Протягом півріччя на Південно-Західній залізниці було проведено більше 10 тис. великовагових поїздів, перевезено понад план 1 млн т вантажів, заощаджено понад ЗО тис. т умовного палива.
Трудовий героїзм робітничого класу, селян, інтелігенції. їхня самовіддана праця забезпечили виконання завдань п'ятої п'ятирічки. На Україні, як і в усій країні, було досягнуто певних успіхів у розвитку всіх галузей промисловості. Виплавка сталі в республіці зросла більш ніж у два рази, алюмінію—в 3,7 раза, чавуну—на 81 %, виробни-цтво-прокату—на 96%. Стали до ладу понад 500 великих підприємств, 27 мартенівських печей, 21 прокатний, трубопрокатний і трубозварювальний стани.
У 50-ті роки ще більш поглибилося співробітництво між металургами, машинобудівниками, гірниками ,УРСР та інших союзних республік, насамперед РРФСР.
Економічне співробітництво було особливо необхідним на великих будовах. Так, вся країна зводила найбільші електростанції на Україні. Зокрема, на спорудженні Каховської гідроелектростанції трудилися представники 25 національностей. Необхідні матеріали та устаткування для новобудови поставляли робітничі колективи понад400 підприємств Радянського Союзу. Серед них-—Московський автозавод, «Москабель», ленінградські підприємства «Злектросила», «Злектроаппарат», «Пролетарий», гігант вітчизняного машинобудування «Уралмаш», «Уралзлектро- аппарат», підприємства Білорусії та Грузії. Вагомий вклад зробили також колективи Всесоюзного науково-дослідного інституту гідротехніки ім. Б. Веденєєва, понад 40 ленінградських науково-дослідних інститутів і проектних організацій. У спорудженні Кременчуцької ГЕС брали участь представники 41 національності. Устаткування для неї надходило з 820 заводів країни.
Розвиток промисловості, будівництва, транспорту супроводжувався швидким зростанням чисельності робітничого класу України, як і всіх республік. При цьому, однак, основну частину поповнення становили селяни, які не могли відразу ж опанувати всім арсеналом необхідних навичок праці на новому виробництві.
Ускладненість праці, дедалі більша її інтенсифікація майже зовсім, однак, не позначалися на системі охорони праці та здоров'я трудящих. Адміністрація підприємств часто порушувала законодавство про регламентацію тривалості робочого дня.
До 1956 р. в країні діяв Указ президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1940 р., який забороняв робітникам і службовцям змінювати місце роботи без дозволу адміністрації, встановлював судову відповідальність за самовільне залишення роботи або прогул без поважних причин. У 1951 р. Указ був дещо змінений. Кримінальне покарання за прогул, крім випадків необгрунтованого й довготривалого прогулу, замінювалося мірами дисциплінарного й громадського характеру. Але суть закону, що порушував права трудящих на вільну працю, так і не була переглянута.
Однією з причин недоліків в охороні праці було те, що навіть обмежені державні асигнування на цю справу не завжди повністю використовувалися. Так, у 1955 р. в УРСР через зрив поставок засобів промислової санітарії й техніки безпеки виділені на їх закупівлю фонди були використані менше ніж на третину.
В 50-ті роки на багатьох шахтах і рудниках республіки незадовільно велися роботи, пов'язані зі встановленням і реконструкцією се.і-тиляції. Вугільні комбайни, врубові та породонавантажувальні машини часто працювали без зрошення. Поганою була забезпеченість лісоматеріалами для кріплення у лавах. Недостатнє освітлення й поганий стан шахтних дворів і шляхів, простої через часті поломки гірничодобувної техніки негативно відбивались не лише на ефективності виробництва, але й на стані умов праці й здоров'я трудящих. Ще високою була питома вага ручної праці на підприємствах промисловості, не кажучи вже про сільське господарство. З кожним роком у республіці збільшувалися масштаби розвідки нафти й виробництва в нафтопереробній і нафтодобувній про'.'ис.яовос-ті- Однак через недосконалість технології в цих галузях, забруднення повітря шкідливими хімічними речовинами зростали захворювання органів дихання у працівників.
За 50-ті роки енергоозброєність робітника промисловості в країні зросла в два рази, працівника сільського господарства — в 3,2, механоозброєність праці на будівництві — & 2,5 раза. На залізнично.му транспорті, зокрема, здійснювався перехід від паровозів до тепловозів і електровозів. У ці роки значних результатів добилися геологи, які розвідали родовища нафти й газу в Західному Си-біру й на Крайній Півночі. Сталися значні зрушення в розміщенні продуктивних сил. Освоювалися цілинні та перелогові землі Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. В, країні велося спорудження металургійних гігантів, підприємств хімічної промисловості, великих гідро- й теплоелектростанцій, нарощувалися потужності з виробництва чавуну і' сталі тощо. Але при цьому не були забезпечені справжнє під'вищення матеріального добробуту трудящих, нормальні умови життя і праці.
На середину 50-х років у країні виявилася серйозні не'-доліки системи управління народним господарством. Вони були пов'язані з надмірною роздутістю штатів у міністерствах і відомствах, жорстко централізованим плануван-, ням, бюрократизмом «знизу догори». Життя вимагало докорінної управлінської реорганізації. Ініціатором реформи управління виступив перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов. Але ні він сам, ні його найближче оточення не ставили і не могли ставити питання про пов-н-ий злам застарілої командно-адміністративної системи, скасування централізації: адже вони були продуктом цієї системи й;
не бачили протилежності її суті ленінським принципам управління виробництвом, зовсім не бажали відмовитися від таких звичних і'зручних силових методів керівництва.
За своїм задумом економічні перетворення,, безумовно, мали за мету деяку демократизацію управління, розширення господарських прав союзних республік шляхом передачі в їхнє відання окремих питань, що раніше вирішувалися лише в центрі, наближення управління до виробництва, скорочення управлінського апарату. Були зроблені певні кроки назустріч інтересам селянства. Звільнене &ід непосильного тягару податку, воно одержало можливість для розвитку присадибного господарства й почало проявляти заінтересованість у піднесенні продуктиайості праці. Підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукц.ю, заходи щодо поліпшення умов .праці й життя на селі дали позитивні наслідки. Однак у цілому результати реформ виявилися далекими від очікуваних.
В .лютому 1.957 р. керівництвом країни за участю спеціалістів були розроблені заходи щодо вдосконалення організації управління .промисловістю й будівництвом. Зокрема визначалася нова структура управління, покликана повн-іше поєднати централізоване планове керівництво з підвищек-ням саі.і'зстії-гяесті республік, країв і областей. Народне господарство переходило на управління за територіальним принципом через ради народного господарства ('раднаргос-пи), що створювалася в ЕКОНОМІЧНИХ адміністративних районах. На території УРСР було утворено 11 таких районів, а в країні — 105.
Згодом, однак, стали помітні недоліки я такої організації. З ліквідацією міністерств порушилося централізоване керівництво галузям'н промисловості. Раднаргоспи виявилися •н«спроможяя^и забезпечити едність технічної політики, комплексно 'вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. Спробото усунути ці недоліки стали здійснені -в 1962 р. укрупнення раднаргоспів і створення республіканських раднартоспів і -Вищої Ради народного господарства СРСР. Однак протиріччя між тенденцією галузевого розвитку промисловості та системою територіального управління нею не зникли,
У кінцевому підсумку .реформа 1957 р. завдала тяжкого удару по єдиній технічній політиці, єд-иному народногосподарському комплексу країни. Для виправлення становища у вересні Ї965 р. було визнано необхідним створити союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства. 2 жовтня 1965 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про ліквідацію раднаргоспів.
У 50—60-ті роки в Українській РСР склалася невідповідність між зрослими масштабами виробництва і методами планування, прогнозування наслідків виробничої діяльності, а також системою матеріального стимулювання праці. Наприклад, у республіці здійснювалося будівництво на Дніпрі каскаду гідростанцій, створювалися штучні моря. В результаті великі масиви родючих земель покривалися водою і втрачалися для рільництва. Теплові електростанції з кожним роком збільшували викиди в атмосферу продуктів згоряння, шкідливих для людини і навколишнього середовища. Вводилися в експлуатацію -гіганти хімічної індустрії, 'відходи від діяльності яких десятками тисяч тонн . викидалися в ріки й озера, знищуючи все живе. Все це неодмінно повинно було датися взнаки в найближчому майбутньому.
Водночас у цей період середньорічний темп приросту національного доходу всієї країни збільшився до 9 %. Ціни знижувалися. За твердженням деяких учених, головною економічною базою такого ривка стало матеріальне стимулювання трудових колективів і окремого трудівника. Однак сприятливий ефект повороту до елементарних принципів ціноутворення й матеріального стимулювання буп нетривалий.
На початок 60-х років залишився позаду «золотий вік.» адміністративної системи, коли розкрилися всі її можливості й вона дала максимум того, на що була здатна. Відновлена за післявоєнні роки рентабельність основних галузей виробництва й більшості підприємств, що створювала для останніх деяку матеріальну зацікавленість у наслідках праці, дозволила покращити використання ресурсів і забезпечити за рахунок цього підвищення ефективності виробництва й загальне прискорення його зростання. Але при цьому резерви господарського піднесення в рамках, існую- чої економічної системи виявилися вичерпаними. Темп приросту національного доходу знизився до 4,4 % у першій половині 60-х років і вже не збільшувався після економічної реформи 1965 р.
У першій половині 60-х років республіка' нарощувала виробничі потужності в промисловості. До ладу ставали нові металургійні агрегати, освоювалося виробництво нових якісних марок сталі, прокату. Розвивалися хімічна, нафтопереробна, газова, енергетична галузі промисловості. Обсяг виробництва в чорній металургії протягом 1961— 1965 рр. зріс у 1,4 раза, паливної промисловості — 1,3, енергетичної— 1,8, машинобудівної і металообробної—1,8, хімічної й нафтохімічної промисловості—в 2,2 раза. Однак, як і до цього тривала гонитва за валовими показниками, економіка тупцювала на шляхах екстенсивного розвитку.
Негативний вплив на стан економічного розвитку мав також недостатньо високий рівень підготовки кадрів для різних галузей народного господарства. На багатьох керівних посадах перебували практики без відповідної освіти й кваліфікації.
Становище сільського господарства. До початку 50-х років сільське господарство як республіки, так і країни в цілому було збитковим, що позбавляло значення саму ідеюматеріального стимулювання, яка передбачала розподіл частини прибутку серед працівників. Збитки покривалися державними кредитами й дотаціями; при цьому державні заготівельні ціни на зерно та інші види сільськогосподарської продукції були надто низькими. В 1953 р. за пропозицією економістів почалося підвищення цін у сільському господарстві: заготівельні та закупівельні ціни на основні сільськогосподарські продукти на кінець 50-х років зросли в три рази. З середини 50-х років сільське госпо- дарство вперше за довгі роки стало рентабельним. У серпні 1953 р. були скасовані обов'язкові поставки сіль- ськогосподарських продуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. Однак, із кінця 50-х років знов посилилося стримування розвитку особистого підсобного господарства жителів села. З одного боку, про це господарство ніхто не турбувався, не постачав його кормами, технікою, а з іншого — постійно вводилися обмеження, які перешкоджали його розвитку. Мало місце й так зване «забігання вперед», коли М. С. Хрущов наказав, щоб усі колгоспники звели корів до колгоспу і брали молоко з магазинів.
Політика-диктату над селянином, безперервне регламентування щодо того, коли збирати врожай, які культури висівати тощо, негативно вплинули на становище в сіль- ському господарстві, в тому числі в Українській РСР. В країні питома вага особистих господарств у загальній товарній продукції сільського господарства знизилась з 27 % у 1940 р. до 15 % У 1960 р.
На кінець 50-х років значно зросла технічна оснащеність сільськогосподарського виробництва України. Так, парк тракторів (у фізичних одиницях) зріс до 182,4 тис. у 1960 р. проти 98,4 тис. у 1950 р., зернозбиральних комбайнів за цей час у колгоспах і радгоспах республіки стало, відповідно 64,8 тис. проти 31,9 тис., парк вантажних автомашин за ці ж десять років збільшився із 65,9 тис.-до 147,6 тис. одиниць. На кінець 1965 р. у сільському господарстві УРСР налічувалося 257 тис. тракторів, 56,9 тис. зернозбиральних комбайнів, 209,4 тис. вантажних автомобілів. Підключення колгоспів, радгоспів, МТС до державних електромереж, а ' також будівництво міжколгоспних електростанцій дали змогу збільшити використання електроенергії в сільському господарстві республіки з 262 млн кВ-г у 1950 р. до 2128 млн кВ-г у 1960р., а потім і до 4506 млн кВ-г у 1965 р. Однак урожайність зернових у колгоспах і радгоспах України росла повільно й не задовольняла зростаючих потреб. • '
Працівники сільського господарства УРСР у 50—60- ті роки відновили й ще більш розвинули зв'язки з трудівниками інших союзних республік. Вони укладали з ними- до- говори про соціалістичне з-магання, направляли'й приймали делегації для обміну передовим досвідом тощо.
Значну допомогу колгоспникам і працівникам радгоспів України надавали спеціалісти сільського господарства. Відбулися позитивні зрушення у підготовці в республіці голів колгоспів, агрономів, зоотехніків.
Після ліквідації у 1953 р. сил реакції на чолі з Берія політична лінія, яку проводили керівники країни, набула відносної послідовності, зокрема щодо впровадження товарно-грошових відносин. Ліквідувалися заготівлі, основною формою постачання міст продовольством стала закупівля. Закупівельні ціни значно підвищилися, податки селян скоротилися. За 1952—1958 рр. державні заготівельно-закупі-вельні ціни зросли майже втричі, в тому числі на зернові культури — майже всемеро, продукти тваринництва — в 5,5 раза. Збільшувалося виробництво добрив. Все це дозволило різко- прискорити темпи зростання сільськогосподарського виробництва. В 1954—1959 рр. вони становили за рік у середньому понад 7 %. Багато в чому таких успіхів було досягнуто за рахунок інтенсивних факторів— підвищення продуктивності та врожайноїті. На Україні врожайність зернових зросла за період 1950—1961 рр. з 10,2 до 19,9 ц з га, а валовий збір зерна за період 1950—1955 рр.—з 20,5 млн т до 32,5 млн т.
Але з 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо з 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, то з 1958 по 1964 р.—лише на 3%. Головна причина цього полягала в тому, що незважаючи на всі новації М. С. Хрущова, адміністративно-командна система управління сільським господарством майже не змінилася. Дальше погіршення ситуації було пов'язане з діяльністю М. В. Підгор' ного (з- 19 лютого 1960 р. по березень 1966 р.—перший секретар ЦК. Компартії Україна), який фактично поч.ав зводити нанівець те, що було зроблено раніше. Верхівка адмі-ністрат.ивно-командноЇ системи, готуючись до усунення Хрущова, вдавалася й до створення штучних труднощів у забезпеченні населення продовольством.. Унаслідок цього на Україні занепад у тваринництві призвів, до зменшення в. 1964 р. виробництва'його продукції до 92 % У поріи-нянні з 1958 р. Зменшилися площі, зайняті такою цінною культурою, як озима пшениця: з 7,5 млн га в 1958 р. до 5,2 млн га в 1963 р. На 31 % скоротилися в цей час і посіви ярої пшениці. Все це негативно позначилося на виробництві зерно-вих, особливо в 1960 і 1963 рр. Однією з причин занепадубула також низька культура землеробства, що проявлялося в ігноруванні сівозмін, недостатньому внесенні, добрив. Не завжди враховувалися досягнення науки й передового досвіду. Бракувало й необхідної техніки, якість же .наявних сільськогосподарських машин, і механізмів .була ще надто низькою. В багатьох колгоспах і радгоспах перева- жала ручна праця.
Суперечливий характер суспільного життя. Розв'язання •важливих політичних і народногосподарських завдань вимагало подолання суттєвих недоліків у політичній і економічній діяльності, які були породжені •культом особи Сталіна й наклали відбиток на суспільне життя всієї країни. В галузі політичної роботи вони полягали в порушеннях принципів демократичного централізму, колективного керівництва; в управлінні народним господарством—у надмірній централізації, недооцінці економічних стимулів та іи. Порушувалися «норми соціалістичної законності», демократичні права .радянських громадян.
На характері суспільного життя негативно позначився ідеологічний наступ сталінізму. Сталін вважав, що Велика Вітчизняна війна завдала радянському суспільству серйозної ідеологічної шкоди. Найбільше занепокоєння викликало те, що мільйони радянських людей, тих, які жи-ли на окупованих територіях, працювали на примусових роботах тощо, зазнали впливу західного «способу життя». Оскільки ж саме Україна і «скомпрометувала» себе тим, що її територію захопив ворог, основний ідеологічний контрудар сталінізм завдав українському народові.
Морально-політична ситуація на Україні, як і по всій країні, ви-значалася одразу після війни дальшим посиленням культу особи Сталіна. Розпочинався новий виток репресій. Становище в республіці особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. М. Каганович (це був його третій приїзд на Україну; вперше він очолював республіканську партійну організацію в 1925—1928 рр., тоді за його участю було започатковано боротьбу з «націонал-ухильництвом»;
а в грудні 1932 р. Каганович привіз на Україну директиви Сталіна про посилення хлібозаготівель, здійснення котрих, як відомо, врешті-решт спричинилося до жахливого голодомору). Каганович затримався на своїй новій посаді до грудня 1947 р., коли Сталін нарешті зрозумів, що його висуванець спровокував глибокий конфлікт із громадськістю республіки. За вказівкою Кагановича ряд українських уче-них, діячів літератури були безпідставно звинувачені в націоналізмі. Велику роль у стабілізації політичної ситуації на Україні в цей час відіграв М. С. Хрущов, який із 1938 по 1949 р. очолював республіканську партійну організацію [(з перервою з березня по грудень 1947 р.). Завдяки йому вдалося уникнути багатьох трагічних помилок, коли Кага-нович вишукував на Україні всілякі «небезпеки». Для виправлення становища, що склалося, потрібен був саме такий - надзвичайно енергійний керівник, котрий користувався у трудящих України великим авторитетом, що ним був Хрущов.
У 1953—1956 рр. у республіці були здійснені заходи щодо зміцнення і поліпшення роботи державного апарату, скорочення штатів адміністративно-управлінського апарату. Це дало змогу вивільнити понад 60 тис. працівників. У ці ж роки в підпорядкування УРСР перейшло близько 10 тис. підприємств та установ. Унаслідок цього питома вага промисловості в економіці республіки підвищилася з 36 %'у 1953 р. до 78 % у 1956 р. На Україні було ство- рено кілька союзно-республіканських міністерств. Рада міністрів УРСР дістала більше прав у плануванні виробництва й розподілі продукції підприємств республіканського підпорядкування та промислової кооперації, а також сіль- ськогосподарського виробництва. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки, вони укріплювалися новими кадрами. Багато робилося для поліпшення роботи місцевих Рад, посилення їхньої ролі в господарському та культурному будівництві. В той же час на території Західної України тривала «братовбивча війна 1945—1950 років», на якій загинуло не менше пів-мільйона чоловік. Щоб залякати місцеве населення і позбавити УПА підтримки народу, людей виселяли з районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний із рухом опору, а інколи навіть цілі села. За 1946—1-949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Для' дискредитації партизанів загони НК.ВС переодягалися у форму УПА й нападали на селян. Певної вірогідності цим провокаціям надавало безжальне^ винищення прорадянських елементів таємною поліцією ОУН. Це не могло не позначатися на суспільно-політичному житті республіки, міжнаціональних відносинах у цілому.
Велике значення для нормалізації суспільно-політичного становища в країні мав XX з'їзд КПРС. Він започаткував новий курс у багатьох напрямах, але насамперед у справі демократизації, повернення до «ленінських норм» політичного керівництва. Розпочався процес реабілітації невинно засуджених сталінізмом радянських громадян, що триває й нині. За цей час на Україні реабілітовано понад 300 тис. чоловік.
У вересні 1961 р. відбувся XXII з'їзд Комуністичної партії України, в роботі якого головну увагу було звернуто на обговорення нової програми і статуту К.ПРС. Цей з'їзд став помітною віхою в підготовці до XXII з'їзду КПРС, котрий відбувся в жовтні того ж року. XXII з'їзд КПРС прийняв семирічний план розвитку народного господарства (1959—1965). При всіх його позитивних сторонах цей план був не до кінця продуманий, а виконати його передбачалося за допомогою все тієї ж командно-адміністративної системи керівництва, що давно вже стала гальмом розвитку суспільства.
Рішення вищих органів влади у березні й вересні 1965 р. були спрямовані на здійснення економічної реформи, створили можливість для певних позитивних зрушень у суспільному житті. Проте ця можливість так і лишилася нереалізованою. Одна з головних причин цього — дефіцит демократії, зокрема в національних відносинах. Адже наприкінці 60-х—на початку 70-х років фактично припинився розпочатий у 50-х роках процес стимулювання ініціативи на місцях, розвитку самостійності союзних і автономних республік у розв'язанні питань, що стосувалися їхньої економіки, соціальної та культурної сфер та ін.
Україна на міжнародній арені. Післявоєнний розвиток Української РСР відбувався в умовах докорінних зовнішньополітичних змін. Посилився національно-визвольний рух колоніальних і залежних народів. На шлях національної незалежності стали Індія, Індонезія, Бірма, Цейлон та багато інших країн. Настав період загальної кризи й розпаду колоніальної системи імперіалізму. Водночас поглибилися суперечності між капіталістичними країнами.
Після Великої Вітчизняної війни з огляду на значний внесок українського народу в справу розгрому фашизму, а також на досягнення України в господарському та культурному будівництві значно зріс міжнародний авторитет Української республіки. На основі Конституції СРСР і Конституційного акту Верховної'Ради СРСР Верховна Рада УРСР у березні 1944 р. прийняла постанову про відновлення прав зовнішнього представництва України. Тоді. ж було утворено Народний комісаріат закордонних справ України на чолі з Д. 3,,Мануїльськнм. Українська РСР в числі 51 країни світу була одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй. У квітні -1945 р. у зверненні уряду УРСР до конференції 00Н у Сан-Франціско підкреслювалося, що Україна, яка відіграла значну роль у розгромі фашизму, зможе зробити • великий внесок у справу зміцнення миру й загальної' безпеки. Делегація Радянської України на чолі з Д. 3. Ма-нуїльським працювала над розробкою Статуту 00Н. На першій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у 1945 р. Україну було обрано членом Економічної й соціальної ради. В 1948—1949 рр. УРСР "була постійним членом головного органу 00Н — Ради Безпеки. Беручи активну участь-у роботі 00Н та інших міжнародних організацій, Україна завжди рішуче й послідовно підтримувала корінні інтереси народів Азії в їхній боротьбі проти імпері-алістичних колонізаторів.
Водночас слід зазначити, -що Україна була введена до складу 00Н певною мірою штучно, за тактичних міркувань Сталіна—для пом'якшення негативного резонансу, що викликала в міжнародної громадськості війна на Західній Україні.
У 1946 р. УРСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції та підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, Фінляндією. Як придунайська держава УРСР надіслала делегацію на Дунайську конференцію 1948 р. і стала учасником Конвенції про режим судноплавства на Дунаї.
На початку 50-х років міжнародна обстановка загострилася. У відповідь на створення військового-блоку НАТО Радянський Союз та його союзники у травні 1955 р. підписали у Варшаві Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу.
У цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. Трудящі республіки, підтримуючи рух прихильників миру, в 1950—1951 рр. підписали Стокгольмську відозву про заборону атомної зброї, а також Звернення Всесвітньої Ради Миру про укладання Пакту миру між великими державами. Глибоку подяку Україні висловили уряди Цейлону і Лаосу за те, що вона підтримала їхнє прохання про вступ до 00Н.
Україна брала участь у будівництві та обладнанні багатьох підприємств у країнах Східної Європи, у деяких слаборозвинутих країнах. З кожним роком розширювалися міжнародні зв'язки УРСР. Велику роботу по зміцненню культурних зв'язків республіки з іншими країнами шляхомобміну різними делегаціями, виставками, виданнями здійс- нювало Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами.
Однак все це відбувалось в умовах панування у Союзі РСР авторитарної влади, жорсткого централізму. Отже, значною мірою зовнішньополітична самостійність України залишалась неповноцінною, її. міжнародна діяльність мала обмежений характер. •
* *
Соціально-економічний розвиток Радянської України у 40-х — на початку 60-х років відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства виявилися серйозні недоліки у всіх сферах зіситтє.діяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-адміністративної системи.
Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших галузей народного господарства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х — початку 60-х років так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Трудящі республіки продовжували напружено працювати, докладали багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-гюлітичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.
Рекомендована література
Бурлацкий Ф. Новое мьішление. М., 1989.
Воронов І. О., Пиявець Ю. Ґ. Голод 1946—194.7 рр. К., 1991.
Досягнення Радянської України за 40 років:. Стат. аб. К.,. 1957.
Історія народного господарства Української РСР: У 3 т. К., 1985. Т. З, кн. 1.
історія Української РСР: У 8т. К., 1967— 1979;
Народне господарство Української РСР у 1957 р. К., 1957.
Осмьіслить кульг Сталина. М., 1.989.
Про минуле—заради майбутнього. К., 1989.
Промьішленность й рабочий класе Украинской ССР (1946—1950):
Сб. документов й материалов. М., 1964.
Рабочий класе СССР в годьі упрочения й развития социалистичес-кого общества (1945—1960 гг.).: В 4 т. М., 1987, Т. 4.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.
Зкономика Советской Украиньї 1945—1975 гг. К., 1975. Юрчук В. Боротьба КП України за відбудову і розвиток народного господарства (1945—1952 рр.) К., 1965.












ЛЕКЦІ Я 17
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ
(друга половина 60- х — середина 80-х років)
• Суспільно-політичне життя в умовах зміцнення авторя-тарно-бюрократичної системи ® Наростання застійних явищ в економіці • Нерозв'язані проблеми підвищення життєвого рівня народу
Суспільно-політичне життя в умовах зміцнення авторитарно-бюрократичної системи. На середину 60-х років самовідданою працею народу було створено потужну енергетично-промислову базу, багатогалузеве сільське господарство, зміцнено обороноздатність країни. Здавалося б, досягнуте відкривало перед багатонаціональним радянським суспільством можливість дальшого швидкого соціально-економічного, політичного й культурного прогресу. Але на практиці цього не сталося.
Після жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС, особливо в 70-ті роки в суспільно-політичному житті країни посилилися викликані об'єктивними й суб'єктивними факторами негативні тенденції, що поступово призвели до застою в усіх сферах життя. Розпочатий після XX з'їзду К.ПРС процес пошуку шляхів подальшого розвитку зіткнувся з гальмуючим впливом адміністративно-бюрократичної системи керівництва суспільством. Прийнята на XXII з'їзді КПРС-програма партії не відбивала багатьох реальностей у житті СРСР, країнах розвинутого капіталізму; в «світовому комуністичному та робітничому рухах». Недооцінювалося значення науково- технічної революції та її соціально-економічних наслідків. На основі .теоретичних уявлень ЗО—' 40-х років про людину як «гвинтика» партійно-державної машини й про громадські організації трудящих як «паси» цієї машини будувалася консервативна та утопічна модель соціалізму в СРСР, визначалася стратегія «поступового переростання соціалізму в комунізм» штурмовими та натискними методами, через нарощування обсягів виробництва сталі, чавуну, прокату, нафти, газу, цементу, прискоренеподолання класових відмінностей, зміцнення усуспільненої власності, колективізму тощо.
Зміцнювалося авторитарно-бюрократичне суспільство, яке було конгломератом різних укладів — соціалістичних елементів, зародку регульованого ринку, тіньової економіки — й грунтувалося на етакратичному способі виробництва, основу якого становила монопольна роль бюрократії в усіх сферах життя. Робітничий клас був позбавлений власності й декласований, селянство — відчужене від землі та знарядь виробництва, а інтелігенція перетворена на державних службовців. Отже, замість повноцінних класів суспільства виступали прошарки й касти, що відрізнялися лише певним місцем у структурі деспотичної влади. За відсутності ринку суспільство зв'язувала в єдине ціле правляча партія, яка дедалі глибше проникала в усі суспільні с4)ери, виконуючи господарські, політичні, ідеологічні, владні функції.
Намагання союзних республік після смерті Сталіна розширити свої права не мали суттєвого успіху.
Єдиний народногосподарський комплекс країни, що склався на той час, можна визначити, як централізовану, командно-адміністративну систему народного господарства, яка функціонувала в умовах зосередження в одних руках усіх важелів управління, монополізму центральних відомств. Така система протистояла будь-якій ініціативі «знизу», інтересам виробників, принципам економічної самостійності підприємств, власності народів республік СРСР на їхні національні багатства, національний доход та ін. Отже, входження економіки Української РСР в єдиний народногосподарський комплекс .країни було основою політичної й національної залежності українського народу.
На жовтневому (1964 р.) пленумі ЦК КПРС замість М. С. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. І. Брежнєв. У липні 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України став П. Ю. Шелест, а в травні 1972 р. його змінив В. В. Щербицький. До того (в 1957—1961 рр.) Щербицький був секретарем ЦК Компартії України, Головою Ради міністрів УРСР (1961—1963 рр.). За ініціативи Хрущова Щербицького було звільнено з останньої посади, але Брежнєв реабілітував його, і в 1965 р. того вдруге було призначено Головою Ради міністрів України.
У травні 1972 р. П, Ю. Шелеста відкликали до Москви, де він обійняв посаду заступника Голови Ради міністрів СРСР. При цьому Шелеста за його діяльність на Україні звинуватили в націоналізмі, надмірній пропаганді історич-них пам'яток українського народу, порушенні партійних принципів у доборі кадрів тощо. Незабаром було звільнено з поста секретаря ЦК Компартії України академіка АН УРСР Ф. Д. Овчаренка, який досить кваліфіковано займався питаннями ідеологічної роботи й намагався зберегти тогочасний рівень функціонування української мови. При- йнятною для Щербицького кандидатурою на цю посаду, підтриманою М. А. Сусловим, став В. Ю. Маланчук, який з підозрою ставився до шанувальників української мови та культури. Внаслідок дальшого «перетрушування» кадрів, висунутих Шелестом, посади міністрів, секретарів комітетів партії і керівників різних відомств зайняли вихідці з Дніпропетровщини — батьківщини Щербицького, влучно названі в народі «дніпропетровською династією».
Саме на цей період історії нашого народу припадає посилення боротьби з українським націоналізмом, який, на погляд Щербицького, розквітав у роки секретарювання Шелеста. В 1972 р., як і перед тим, у 1965 р., були здійснені масові арешти української інтелігенції — носіїв національної самосвідомості, їхня суспільно-політична діяльність суперечила офіційній ідеології інтернаціоналізації, «зближення» та «злиття» націй.. Це означало не що інше, як державний переворот на Україні, докорінну зміну національної політики партійно-державної влади. Українське національне відродження, що розпочалося після XX з'їзду КПРС, було придушене. Кожний, хто в 60-х роках виявляв національний патріотизм, небажану активність у суспільному житті, зазнав репресій у тій чи іншій формі. Посилився ідеологічний наступ проти «ідеалізації» минулого українського народу. Заборонялося навіть вживання епітету «український», слова «козацький», словосполучення «Запорозька Січ» тощо. В травні 1964 р. була спалена україністика в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР.
Україна була приречена на «об'єктивне» й «закономірне» національне вмирання.
Тим часом у країні накопичилося чимало складних проблем. Необхідно було здійснити докорінні перетворення в економічній сфері з урахуванням вимог НТР, в усій системі суспільних відносин. Але для цього потрібна була відповідна політична воля керівників держави.. Однак ні Л. І. Брежнєв, ні М.. А. Суслов, ані інші керівники суспільства її не виявили. Було послаблено увагу до розвитку теоретичної думки. Спрощено трактувалися такі проблеми марксистсько-ленінської концепції соціалізму, як форми власності, кооперації, виробництва та еквівалентного об-міну; міра праці та споживання; класові та міжнаціональні взаємовідносини; народовладдя й самоуправління. Дедалі помітнішими ставали розходження між реальною дійсністю та принципами, що проголошувала тодішня програма КПРС. Останні зводили нанівець усі спроби формування реалістичної соціально-економічної політики. Схоластична доктрина «розвинутого соціалізму» як найвищого надбання сучасної цивілізації породжувала ілюзії нібито існуючого органічного поєднання соціалізму з наукою, раціональним веденням господарства, використанням природних і трудових ресурсів, прогресивними формами організації виробництва.
Це було особливо небезпечно в умовах, коли народ ще зберігав у своїй свідомості гуманістичне розуміння соціалізму, і в масах, які своєю наполегливою працею створювали значні матеріальні цінності, жила віра в те, що всі проблеми одержать своє розв'язання. В республіці, як і по всій країні, чесно працювали мільйони людей. Активно, в інтересах народу діяло чимало партійних організацій.
Технократичний підхід до кадрової політики призвів до того, що в 1976 р. 2/з із секретарів обласних, міських і районних комітетів Компартії України були спеціалістами народного господарства, тобто фахівцями інженерно-технічного й сільсько-господарського профілю. Недооцінювалося значення гуманітарної освіти. Це далеко не кращим чином впливало па стиль керівництва, адже технократизм вносив у роботу партій- них комітетів господарчо-розпорядчі методи, а це врешті-решт спричинювало підміну радянських і господарчих органів партійними.
Негативно позначилося на якісному складі партійних кадрів, розвитку партійної демократії рішення XXIII з'їзду КПРС про наступність (спадкоємність) й омолодження керівних кадрів. На практиці це наділяло керівний склад партії необмеженими повноваженнями, поглиблю- вало поділ комуністів на керівників і підлеглих, а колегіальність підмінялася персональними розпорядженнями. Нехтуючи. ленінськими принципами партійного життя, партократія забезпечила собі на всіх рівнях гарантії безстрокового .перебування на керівних посадах, породила «культ без особи» Брежнєва. Все це призвело до протекціонізму, почастішали випадки висування кадрів за принципом земляцтва, клано-вості. Секретарі партійних комітетів формально обиралися, а фактично призначалися зз вказівкою вищих парторганів. Почалося різке падіння як інтелектуального, так і морального рівня багатьох партійних керівників. Цей негативний процес не обминув' і партійну організацію України.
В. той час як тисячі рядових комуністів боролися за справжнє підвищення ефективності -виробництва, поліпшення якості продукції, чимало партійних діячів дбали лише про власну кар'єру, особисті блага й життєвий комфорт. З року в. рік розширювалася територія та зростало виробництво молока, яловичини, свинини та іншої «чис-тої» продукції у підсобному господарстві ЦІ< Компартії України «Чайка». У розгалуженій системі спецмагазинів номенклатурні працівники з партійного й державного апарату одержували продукти харчування, 'виготовлені у спец-цехах та вирощені у спецгосподарствах без застосування. хімічних добрив. В областях і районах зводилися особняки, «мисливські будиночки», персональні дачі. Безсоромно експлуатувалися ідейна переконаність, патріотизм, самопожертва чесних комуністів і мільйонів радянських людей. Усе це послаблювало реальний вплив Компартії на виробничо-господарську практику, управління, соціальні процеси, духовне життя.
КПРС намагалася через Ради народних депутатів як політичну основу СРСР, профспілки, комсомол, інші громадські організації, творчі спілки зберегти свій вплив на трудящих. У Конституції СРСР 1977 р., розробленій на її основі Конституції УРСР були викладені принципи розширення й поглиблення соціалістичної демократії шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення мас до участі в управлінні державою. Але на ділі розширити й поглибити демократію, активізувати маси на виконання завдань народногосподарських планів повною мірою не вдавалося. Цьому перешкоджали адміністративно-командні методи управління всіма ланками суспільно-по- літичного життя, фактичне призначення, а не вибори народних депутатів, підміна Рад партійними органами, зо- середження влади у профспілках, комсомолі, громадських організаціях в руках їхніх керівників — слухняних виконавців вказівок вищих інстанцій, фактично непідзвітних рядовим членам.
Декларативні положення статей Конституції країни, республіки не відповідали реальності життя. Вони не могли забезпечити використання госпрозрахункових відносин в економіці, прав громадян на високий рівень життя та свобод у політичній сфері.
У роки після XX з'їзду К.ПРС не вдалося відновити зруйновані сталінізмом механізми демократи, а в період бре-жнєвського керівництва реальний зв'язок партії з масами розглядався як другорядна, не варта уваги справа. Всесильний «верхній ешелон» партійної піраміди на чолі з Брежнєвим фактично передав у низах владу на відкуп місцевому керівництву, яке не зважало на думки комуністів первинних парторганізацій, усувало маси від ви-рішення політичних питань. Наприклад, засідання бюро деяких обкомів Компартії України відбувалися без участіробітників і колгоспників, обраних до їхнього складу. Сва- вільство в доборі кадрів призводило до професійної деградації апарату радянських органів, занедбання справ, утвер- дження казенно-бюрократичного ставлення до людей.
В атмосфері догоджання начальству, підлабузництва, за відсут- ності гласності ставали звичайними зловживання владою, приписки, розкрадання народної власності, корупція, хабарництво. Так, у 1986 р. у Харківській області було викрито велику групу розкрадачів і хабарників, яка протягом п'яти років діяла в системі облпобутуправ-ління. Злочинці «зрослися» зі службовими особами та працівниками правоохоронних органів.
Безвідповідальність і вседозволеність, порушення законності призвели до посилення розриву між керівниками й виконавцями, «верхами» та «низами», особистими й громадськими інтересами, занепаду рів< ня відповідальності й дисципліни, посилення соціальної байдужості, конформізму в усіх сферах суспільного життя країни, республіки.
Український нарбд у роки брежнєвського лихоліття разом з усіма народами Радянського Союзу сповна відчув на собі наслідки національної політики, що проводилася. Хибне розуміння інтернаціоналізму, абсолютизування категорій «радянський народ», «зближення націй» вело до витіснення української мови з багатьох сфер суспільного життя. Суттєвими причинами збочень у галузі міжнаціональних взаємовідносин у країні, республіці були політична безпорадність, некомпетентність, догматизм у національному питанні більшості керівників партії та держави. Виходячи з догм і стереотипів 30-х років, вони однобічно трактували багатогранні духовні процеси, що відбувалися у житті народів і націй країни, в тому числі й українського народу. Адже в умовах радянської дійсності, з одного боку, зміцнювалися зв'язки, розширювалися співробітництво, взаємодопомога народів країни, з іншого — зростала їхня самосвідомість. Це не вкладалося у звичні схеми начебто повністю гармонійних на «етапі розвинутого соціалізму» взаємовідносин як між класами, так і між народами й націями, та виникнення «нової історичної спільності людей». Тому почуття національної гордості, прагнення розвивати свою мову, культуру, традиції сприймалися як націоналізм.
У роки застою командно-адміністративна система, всесильні бюрократи, нехтуючи навіть настановами Леніна, сформульованими у відомій резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» та ряді інших документів, посилили натиск на культуру українського народу. Свідомо руйнувалися історико-архітектурні пам'ятки, насамперед культового призначення. Спотворено було історію, в якійз'явилося чимало «білих плям». Для дослідників існували «заборонені зони»: голод на Україні в 1932—1933 рр., ста- лінські репресії та ін.
Правдиво й образно говорив про ці /злочини брежнєвсько-суслов-ської камарильї на Установчій конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка в лютому 1989 р. Олесь Гончар: <3никалн національні школи, недоступною ставала справжня історія народу, різні недоуки замінювали її своїми кон'юнктурними фальсифікаціями. Невтомні зливачі націй, лжеінтернаціоналісти, хіба не готували вони нам мовний Чорнобиль, запевняючи, що процес асиміляції мов виникав стихійно, що оніміння націй, самознищення народу треба розглядати, як вищий етап прогресу».
Скорочувалася сфера дії української мови в навчанні, видавничій справі, державному й громадському житті. Вже за переписом 1979 р. з 36,6 млн українців в УРСР 3,5 млн не назвали українську мову рідною, нею не володіли 10,6 млн чоловік, або 22 % населення республіки.
Все це викликало законне занепокоєння національної інтелігенції, спроби розібратися та знайти раціональне вирішення проблеми. Але такі наміри кваліфікувалися як націоналізм з усіма відповідними нас< дідками. Під прапором боротьби проти українського буржуазного на- ціоналізму та сіонізму постійно переслідувалися інакодумці. Багато українських та єврейських інтелігентів, особливо з правозахисників, у 70—80-х роках зазнали різного роду покарань. Серед них—талановитий поет В. С. Стус (1938—1985). У 1972 р. він був заарештований і засуджений до десяти років табору особливого режиму й п'яти років заслання. Він витримав мордовський і пермський табори, карцери, тяжке заслання в Магаданській області й наприкінці 1979 р. вийшов на волю. Але незабаром знову був заарештований і помер у 1985 р. в ув'язненні. На захист поета підніс свій мужній голос академік А. Д. Са-харов, котрий сам перебував у засланні у Горькому (нині—Нижній Новгород). Протестуючи проти антигуманного вироку Стусові, він писав: «Вирок Стусові— сором радянській репресивній системі. Стус— поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому?»
Притаманні застійному періоду теоретична й політична неспроможність, некомпетентність, догматизм, патологіч-- ний страх «верхів» перед розвитком демократії породили бездуховність, жорстокість. Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою законності, особистих прав і свобод людини. Одним із проявів протесту проти цього була еміграція за кордон, що набрала особливої масовості серед громадян єврейської національності, у тому числі на Україні.
Внаслідок здійснення антинародної національної політики, насадження під виглядом федерації жорстко цент* ралізованої держави в широких верствах населення, особ- ливо союзних республік, були посіяні зерна недовіри й упередження до центральної влади, важкої «руки Москви». Водночас посилилися й прояви національного нігілізму. НаУкраїні, зокрема, це проявилося в запереченні та ігноруванні культури свого народу з боку різних верств населення, насамперед міського. Все це вкрай негативно позначилося на духовній настроєності суспільства, поступово підточувало його високі моральні засади. Більшим став прошарок людей, у тому числі серед, молоді, для яких мета життя звелася до наживи будь-якими способами. Посилилося пияцтво, поширилася наркоманія, зросла злочинність.
Наростання застійних явищ в економіці. Кожен етап в історії будь-якої країни сповнений напруженої праці народу як головного джерела прогресу суспільства, його досягнень. Але кінцеві наслідки суспільної праці багато в чому залежать від пріоритетів економічного розвитку в країні, дії економічних стимулів, моральної заінтересованості трудівників у результатах своєї праці.
Втілення в життя у 50-ті роки системи територіально-економічних об'єднань — раднаргоспів створило можливості для більш ефективної народної праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конкуренції між підприємствами. впровадження передових технологій тощо. Раднар- госпи надавали деякий простір для ініціативи, стимул до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кадрів. Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зростанню продуктивності праці, підвищенню рентабельності підприємств, наповненню ринку товарами, зниженню цін. Але сталий економічний розвиток республік загрожував збільшенням їхньої самостійності, причому не тільки економічної, але й політичної, тобто послабленням авторитарно-бюрократичної системи. Тому були вироблені нові цент- ралізаторські підходи до керівництва економічним життям країни, намічені грандіозні програми освоєння нових економічних районів, здійснення «новобудов століття».
Відповідно до рішень вересневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС з січня 1966 р. була розпочата економічна реформа. Пленум ухвалив постанову «Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва», а сесія Верховної Ради СРСР шостого скликання прийняла Закон про зміни системи органів управління промисловістю країни. За цим Законом ліквідувалися республіканські Ради народного господарства й Ради народного господарства економічних районів, натомість створювалося понад 40 союзних міністерств і відомств. Вони підпорядковували.собі майже всю економіку союзних республік (на-приклад, в УРСР — 90 % підприємств). У прийнятих рішеннях наголошувалося на тому, що ціна, прибуток, премія, кредит повинні стати економічною основою стимулювання виробництва, йшлося про можливість кожного підприємства обрати ефективні форми й методи господарської діяльності. Але за умов жорсткої централізації управління величезною країною це було парадоксальним.
Політичні розрахунки керівництва партії та країни взяли гору над міркуваннями економічними. Відбулася посиль- • ницька колонізація України, всіх союзних республік, яка суперечила їхньому конституційному' становищу в Союзі РСР. Вона поступово призводила до занепаду соціально-економічної і духовної сфер життя народів, наростання стагнаційних явищ. Авторитарна бюрократія утворила базу для свого тимчасового всевладдя та водночас породила перспективу неминучих змін у суспільстві.
Велика увага в цей час приділялася розвиткові паливно-енергетичного комплексу. На Україні вже в 1978 р. стали до ладу найбільші в Європі Запорізька й Вуглегір-ська ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші потужні теплові електростанції. В 1980 р. були здані' в експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі. Значних успіхів досягли нафтовики й газовики. В 1970 р. почали діяти газопроводи Єфремівка — Київ— Кам'янка- Бузька, Шебелинка — Слов'янськ, Диканька — Кривий Ріг. На 1975 р. почалася експлуатація 26 нових нафтових і газових родовищ. Того року було видобуто 68,7 млрд м3 природного газу—на 13 % більше, ніж у 1970 р.
Зусиллями робітників, інженерно-технічних працівників, учених позитивні результати були досягнуті в розвитку гірничорудної, вугільної, металургійної промисловості. Активно велося будівництво нових рудників, шахт, буровугіль-них розрізів, збагачувальних фабрик, домен, мартенів, прокатних станів. Розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес промисловості: машинобудівна, металообробна, електроенергетика, хімічна, нафтохімічна. Виникла нова галузь — мікробіологічна промисловість. Збільшувалося виробництво й постачання сільському господарству концентрованих добрив, засобів захисту рослин.
Було налагоджено конструювання й виробництво електронно-обчислювальної техніки, сучасних приладів і засобів автоматизації. Вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Е. О, Патона впровадили у вироб-ництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 мли крб. Плідно працювали колективи Інституту проблем матеріалознавства та багатьох інших наукових установ АН УРСР.
Провідною тенденцією машинобудування ставало створення систем машин, автоматичних та потокових ліній, впровадження нових технологій. На 1975 р., наприклад, у всіх галузях промисловості України комплексну механізацію й автоматизацію було здійснено на 100 підприємствах, у 6 тис. цехів, дільниць і виробництв почали діяти 8 тис. механізованих потокових та автоматизованих ліній. На Дніпропетровському металургійному заводі став до ладу унікальний стан вітчизняного виробництва для прокатування вагонних осей оригінальним методом (без кування) •— агрегат удвоє легший та вчетверо продуктивніший за найкращі світові зразки.
На Харківському турбінному заводі було освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кВт для АЕС. У республіці розпочалося також виробництво потужніших і досконаліших тепловозів, тракторів, бурякозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.
Намітилися деякі позитивні зрушення в розвитку легкої та харчової промисловості.
Таким чином, етакратизм здатний був відкрити для країни шлях до індустріального суспільства на основі «валової» економіки й тотального підкорення людини виробництву. Символом цього різновиду структури «азіатського способу виробництва» були економічно малорентабельні Байкало-Амурська магістраль, «рукотворні» моря на Дніпрі, «найбільші в Європі» Придніпровська, Зміївська, Бур-штинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови, часто небезпечні для навколишнього середовища, для людини. Без необхідного наукового обгрунтування високими темпами розвивалася атомна енергетика: .розгорнулося будівництво потужних АЕС у густонаселених та маловодних Південно-Західному й Південному економічних районах України. В межиріччі Дніпра, Десни, Прип'яті ударними темпами споруджувалася фатальна Чорнобильська атомна електростанція.
Скута ланцюгами командно-адміністративної система економіка поступово втрачала чутливість до науково-твх' нічної революції. Розвиток промисловості відбувався екб-тенсивно, шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого аалучення до виробництва нових і нових природних ресурсів, наслідком чого повинна була стати сировинна й екологічна криза. Але це давало короткочасний ефект; хоча кінцеві результати були низькими, фондовіддача падала, якість продук-ції не відповідала сучасним вимогам. Уже в 1966—1970 рр. близько третини промислових виробів в УРСР за своєю якістю поступалися встановленим стандартам, а в 1975 р. Лише деякі види вітчизняного обладнання, окремі типи ма-Шин та технологічні процеси відповідали світовим зразкам. Поглибилися й диспропорції між народногосподарськими галузями. Не вистачало товарів широкого вжитку. З початку 70-х років промислові плани країни й республіки за більшістю показників не виконувалися. Однак преса, радіо, телебачення щироко пропагували досягнення радянської Науки, техніки, передового досвіду, міцність обороноздатності країни. Мета полягала в тому, щоб підтримувати в народі почуття патріотизму, відданості соціалістичній ідеї, впевненості в завтрашньому дні та відповідну трудову активність. Авторитарна бюрократія намагалася використати свою офіційну ідеологію як базисний фактор господарської діяльності, дійовий важіль позаекономічного примусу. Соцзмагання, «комуністичні» форми праці були традиційними для командно- адміністративної системи засобами додаткового визиску трудящих.
Різного роду ініціативи й почини, наполеглива праця трудівників країни, республіки стримували наростання негативних процесів, але повністю запобігти їм не могли. Через недостатній розвиток машинобудування, відсталість науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт від потреб промисловості загострилися диспропорції у виробництві. А система всеохоплюючого планування вже була нездатною робити позитивний вплив. Відновлення необмежених прав галузевих міністерств і відомств з їхніми чис- ленними інструкціями й регламентаціями звело нанівець господарську самостійність промислових підприємств, галузей. Тобто були підірвані основи матеріального стимулювання працівників, а це перешкоджало досягненню високих кінцевих результатів праці, вело до зниження трудової та соціальної активності людей, занепаду дисципліни й порядку на виробництві. Корабель індустрії, як і всієї економіки,. фактично втратив кермо.
Вже на початку 70-х років загальмувалася реформа економіки. Плани дев'ятої та десятої п'ятирічок не були виконані. Різко знизилися випуск валової продукції промисловості СРСР, продуктивність праці в промисловості. За таким важливим показником, як впровадження нових технологій, досконалих матеріалів, електронного обладнання, країна набагато відставала від світового рівня. На-приклад, за виробництвом електронної техніки та її використанням СЩА обігнали СРСР удесятеро.
Катастрофічного характеру набрали й темпи занепаду економіки Української РСР. Про це свідчать такі раніше ретельно замовчувані дані. Середньорічний приріст вало« вого суспільного продукту в УРСР у 1961—1965 рр. ста* новив 6,9 %, у 1966—1970 рр.—6,7, у 1971—1975 рр.—5,6, у 1976—1980 рр.—3,4, у 1.981—1985 рр.—3,5%. Відповід-но з 8,8 до 8,4, 7,2, 3,9, 3,5 % знизився рівень приросту виробництва всієї продукції промисловості республіки. Лише за 15 років, з 1965 по 1980 р., темпи зростання продуктивності суспільної праці на Україні зменшились більше, як удвоє. Плани з більшості показників як у країні, так і в республіці не виконувались, а якість значної час' тини продукції не відповідала потребам. Спроби з 1979 р. половинчастими заходами вдосконалити господарський механізм, поліпшити систему планування не дали результатів. Економіка в цілому стала, вже малосприйнятливою до нововведень, неповороткою.
Негативні процеси вразили аграрний сектор. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприяла розв'язанню окремих проблем. Були вкотре вже підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, здійснені заходи щодо перерозподілу національного доходу на користь сільського господарства, а також щодй більш активного розв'язання соціальних проблем села. Використовувалися деякі економічні методи розвитку аграр* ного сектора, інтенсифікувалося виробництво на полях і фермах. Відповідно до рішень пленуму ЦК КПРС з 1 квітня 1966 р. в колгоспах запроваджувалася гарантована оплата трудодня грошима й натурою за тарифними ставками робітників радгоспів. Окрім щомісячної оплати праці тру- дівники одержували надбавку за кінцеві її результати, якість продукції, валові доходи. Для кожного радгоспу бу» ли затверджені не лише обсяг продажу сільгосппродукції, але й сума прибутку. Велике значення мало зниження (з січня 1966 р.) цін на трактори, автомашини та запчастини для них, а також тарифів електроенергії для виробничих потреб колгоспів і радгоспів.
Зрослі на той час економічні можливості країни дозволили внести істотні зміни в перерозподіл національного доходу СРСР на користь сільського господарства. Питомй вага капіталовкладень на його розвиток у 1961—1965 рр. становила вже 20 % від загального обсягу капітальнихвкладень у народне господарство, в 1966—1970 рр.—24, в 1971—1975 рр.—27 і в 1976—1980 рр.—28%. За ті ж роки питома вага капіталовкладень у сільське господарство УРСР зросла з 21 до 27 % від усіх капіталовкладень. Це дало змогу зміцнити й розвинути далі його наукову й матеріально-технічну базу, індустріалізувати галузь. Збільшувалися випуск сільськогосподарської техніки та поставки її радгоспам і колгоспам.
Відбувалися не лише кількісні, але й якісні зміни техніки, що постачалася селу. Так, середня потужність тракторного двигуна з 1965 по 1680 р. зросла з 48 до 75 кінських сил, або на 56,5 %. Енергонасичені машини складали вже понад 24 % усіх сільгоспмашин. Уже в 1979 р. Промисловість виробляла 40 найменувань машин і агрегатів до тракторів. У колгоспах і радгоспах України працювали посівні та збиральні машини/ а також машини для внесення в грунт мінеральних добрив, хімічного захисту рослин, вантажно-розвантажувальних робіт тощо. На село1 чимраз більше надходило комбайнів (для збирання буряків, сило- Су, кукурудзи, картоплі), дощувальних машин та установок, екскаваторів, скреперів, бульдозерів, викорчувзчів та іншої меліоративної техніки.
Нова технічна база підводилася не лише під рослинницьку, а й під тваринницьку галузь. У 1980 р. технічних засобів Для обслуговування ферм і комплексів, виробництва кормів для худоби і птиці було випущено у порівнянні з 1970 р. в 3,3 раза більше. Це дало можливість перейти від насичення технікою окремих виробничих процесів до комплексної механізації й часткової автоматизації рослинництва і тваринництва. На основі систем машин і механізмів створювалися великі тваринницькі комплекси, птахофабрики, інші сільськогосподарські підприємства. . - •
В міру посилення електрифікації й механізації сільськогосподарської праці енергоозброєність з розрахунку на одного працівника зросла з 3,8 к. с. у 1960 р. до 9,3 у 1970 р., 19,7 у 1980 р. й 25,9—у 1985 р. Це допомогло колгоспникам, робітникам радгоспів і міжгосподарських підприємств підвищити рівень індустріалізації аграрного сектора еко-номіки.
В цілому ж характерним було серйозне відставання рівня технічних засобів, необхідних для впровадження в сільське господарство індустріальних технологій. Кількість і якість машин та механізмів для полів і ферм все ще не відповідали сучасним вимогам. Це призводило до порушення технологій вирощування культур, відгодівлі худоби, до великих втрат при виробництві всієї сільськогосподарської продукції, нерівномірності Індустріалізації рослинництва, тваринництва, державних та кооперативних господарств.
Інтенсифікація сільського господарства передбачала збільшення й поліпшення виробництва і використання мі. неральних і органічних добрив, хімічних засобів захисту рослин. Однак потреби аграрного сектора в міндобривах, захисних хімічних засобах тощо повністю не задовольнялися, недостатньою була й культура їх застосування як на полях,так і на фермах.
Нераціонально використовувався й головний засіб ви- робництва—земля. В 1965—1985 рр. в УРСР були збудовані сотні промислових підприємств, серед яких чимало ін- дустріальних гігантів, створені численні штучні моря й водоймища, що призвело до втрати сотень тисяч гектарів земель, у тому числі — чорноземів, заплавних луків і пасовиськ. За 1940—1988 рр. середні показники наявності землі на одного мешканця в УРСР скоротились до 0,67 га, або майже вдвоє. До того ж за водозабезпеченням із розрахунку на душу населення республіка займала одне з останніх місць у країні, адже середньорічні запаси води на Україні в п'ять-вісім разів менші за середньосоюзні та ще й нерівномірно розподілені по її території.
Для УРСР особливо необхідними були іригаційно-меліоративні роботи на площі близько 10 млн га. Капітальні вкладення на заходи з меліорації лише за 1971—1985 рр. становили в УРСР понад 11,9 млрд крб., а середньорічна віддача не перевищувала 3,4 млн крб.
Отже, Україна стала одним із найбільших в країні районів меліоративного землеробства. Водночас темпи освоєння цих угідь та зростання на них врожайності були низькими. Так через безгосподарність склалася одна з диспро- порцій у галузі. Вона призвела до «закопування в землю» органами Мінводгоспу мільярдів державних і колгоспних коштів.
В інтенсифікації сільської праці в умовах НТР провідна роль належить науці: Вже в 70-ті роки сільське господарство республіки спиралося на міцну наукову базу, яку складали 159 сільськогосподарських науково-дослідних установ. У республіці працювали понад 8300 науковців. Світової слави зажив Миронівський науково-дослідний інститут селекції й насінництва пшениці, очолюваний академіком В. М. Ремеслом. Завдяки районуванню нових сортів пшениці «Миронівська-ювілейна», «Іллічівка», «Миронів-ська-808», виведених науковцями під керівництвом В. М.. Ремесла, тільки господарства УРСР одержували додатково близько 8,5 млн т зерна. Вагомий економічний ефект був одержаний через запровадження на полях висо-коолійного сорту соняшника, виведеного академіком В. С, Пустовойтом, Чималою є заслуга вчених республіки у вирішенні проблем запровадження безвідвальної оранки, інших заходів протиерозійної агротехніки, в розробці комплексних цільових програм «Агрокомплекс», «Аграрний потенціал», «Кормовий протеїн» та інших, спрямованих на інтенсифікацію аграрної галузі. Але через відомчість численні наукові розробки не вдалося впровадити в сільськогосподарське виробництво.
В ході зміцнення та вдосконалення матеріально-технічної бази сільського господарства, переведення його на індустріальну основу поглибилася спеціалізація галузі. Виникли самостійні виробництва та галузі як у землеробстві, так і в тваринництві. Переробку продукції полів і ферм здійс- нювали відповідні промислові підприємства. Водночас утво-рилися галузі промисловості з виробництва сільськогоспо- дарської техніки, мінеральних добрив тощо. Обмін продук-тами між відокремленими, спеціалізованими виробництва» ми стимулював процес міжгосподарської кооперації в сільському господарстві та інтеграції останнього з промисловістю і торгівлею. У структурі народного господарства країни, республіки (з кінця 50-х років) поступово сформувався агропромисловий комплекс (АПК).
У 70-ті роки міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція охопили колгоспний і державний секто-ри на селі. В УРСР, наприклад, у 1970 р. діяли 1701 господарське підприємство й організація, до -яких уходили 31,4 тис. колгоспів, радгоспів, інших державних і кооперативних підприємств і організацій. На кінець 1980 р. як число міжгосподарських підприєматв і організацій, так і кількість утворювань, що входили до них, більш ніж подвоїлися. На селі особливо багато було підприємств і об'єднань Укрміжколгоспбуду—з виробництва та переробки кормів, виробництва яловичини, свинини, м'яса птиці та ін. Вищий ступінь міжгосподарської кооперації та інтеграції сільського господарства з промисловістю становили агропромислові підприємства й об'єднання. Все це вимагало теоретичного осмислення, практичних висновків і рекомендацій щодо вдосконалення керівництва, матеріально- технічного постачання й регулювання економічних і правових відносин з опорою на людський фактор, активність трудя- щих. Але цього не сталося. Значну частину коштів, які направлялися на село, витрачали на будівництво коштовних об'єктів замість того, щоб використати їх для підвищення родючості земель, механізації виробництва, соціального забезпечення села, Економічні відносини -в аграрному секторі залишалися невідрегульованими: гарантована оплата праці селян, не пов'язана з кінцевими результатами виробництва, призвела до посилення тенденцій утриманства. Як і раніш, діяли старі методи господарювання, керівництво колгоспами, рад-го'спами мало авторитарний, командно-натискний характер. Реорганізації апарату здійснювалися в-інтересах чиновників-управлінців, а не виробництва. Наприклад, з початку 60-х і до середини 80-х років чисельність керівного апарату районної ланки збільшилася втроє: з 20 чоловік у відділі сільського господарства райвиконкому до 60 чоловік у районному агропромисловому об'єднанні (РАПО), а темпи зростання середньорічного обсягу валової сільськогосподарської продукції за ті ж роки збільшилися лише в 1,59 раза. При цьому хоча основна частина працівників-управлінців мала вищу освіту, 15—20 % з них не набули досвіду практичної роботи безпосередньо в господарствах.
За 70-ті роки набагато вищими стали освітній рівень ке- рівників і головних спеціалістів-аграріїв, забезпеченість фахівцями колгоспів, радгоспів, міжгосподарських під- приємств.
У 1982 р. вищу освіту мали 82 °Д голів колгоспів і 95,6 % директорів радгоспів. Але серед головних спеціалістів колгоспів не мали вищої освіти 45,7 %, серед економістів — 49,6 %, у радгоспах, відповідно, 22.8 і 33,8, а в міжгосподарських сільськогосподарських підприємствах— 46,2 і 57,1 %. Не мали спеціально! освіти 19,1 % бригадирів виробничих бригад у рослинництві, 22,4 % — завідуючих і бригадирів тваринницьких ферм, а серед осіб, котрі очолювали ферми в радгоспах, тільки 59 % закінчили вузи або спеціальні технікуми.
Проте в умовах нееквівалентного обміну між містом І селом, державним і кооперативним секторами, за командно- адміністративної системи управління освітній і діловий рівень місцевих кадрів мало впливав на загальний стан справ.
Прогресивною формою суспільного виробництва на селі безумовно був колективний підряд. У 1971 р. у Баштан-ському районі Миколаївської області замість тракторно-рільничих і тракторно-комплексних бригад були створені підрядні бригади з оплатою за фактичний урожай. Досвід показав зростання заінтересованості працівників, а на цій Основі—ефективності їхнього господарювання. Про Баш-танський метод праці велося чимало розмов, але належного поширення він не набув. Число підрядних колективів, навіть у 1983 р., не перевищувало 5,1 % від загальної кіль» кості бригад, загонів, ланок у колгоспах і радгоспах УРСР.
Авторитарний стиль керівництва галуззю, як і всією економікою, традиційно вбачав у працівникові лише слухняного виконавця наказів, нехтував прагненням, людини бачити кінцевий результат своєї праці, залежність між ним і заробітною платою. Позитивні тенденції розвитку сільського господарства гальмувалися також відомістю, міжгалузевою роз'єднаністю. Агропромом керували міністерства сільського господарства, радгоспів, плодоовочевого господарства, м'ясної та молочної, харчової промисловості, сіль- ського будівництва, а також численні комітети, главки, управління. Функції виробничого обслуговування сільського господарства виконували Держкомсільгосптехніка, Мін-вод, Сільгоспхімія. Переслідуючи тільки власні цілі, всі ці відомства, не заінтересовані в успіхах господарювання партнерів, викачували кошти з колгоспів і радгоспів, не дбаючи про якісне виконання своїх головних обов'язків. З кожним роком зростали вартість будівельно-монтажних робіт на селі, ціни на техніку та її обслуговування. Через відсутність запчастин і неякісні ремонти річна зайнятість трактора лише за роки десятої п'ятирічки зменшилася на 9%.
Можливості розширеного відтворення в сільському господарстві звужувалися, а ефективність витрат знижувалася. З 1979 р. помітно спадають темпи зростання продуктивності праці, рівень рентабельності сільськогосподарської продукції. В 1981 р. в УРСР було близько 41 % низькорентабельних та збиткових господарств.
Численні лиха сільського господарства були пов'язані з недбалим землекористуванням, низькою культурою використання угідь, укрупненням господарств, скороченням кооперації та масовим перетворенням колгоспів на радгоспи. В 1965—1970 рр. внаслідок концентрації сільськогосподарського виробництва кількість колгоспів (включаючи риболовецькі) зменшилася з 9553 до 9244. На 1980 р. їх було вже 7096. Надмірна концентрація неминуче викликала зниження ефективності господарств. Водночас кількість радгоспів збільшилася з 1343 до 2110. Цей процес супроводжувався укрупненням виробничих бригад, тваринницьких ферм, волюнтаристським визначенням «неперспективних» сіл та їх ліквідацією. Внаслідок усіх цих «перетворень» лише за 1972—1986 рр. з карти УРСР зникли 1502 села.
Величезної шкоди завдали й заходи, що здійснювалисяза лівацькою концепцією відмирання особистого підсобно» го господарства як такого, що нібито гальмує утвердження на селі соціалістичних відносин. Утиски й обмеження щодо особистих підсобних господарств населення призвели до того, що поголів'я корів із 1971 по 1981 р. скоротилося на 660 тис., свиней—на 1502, овець і кіз—на 145 тис. голів. Темпи зростання валової продукції в цій категорії госпо-дарств знизилися на 3 %, а прибуток сім'ї колгоспника від підсобного господарства —з 31,4 до 25 %. Це ще більШ за« гострювало продовольчу проблему.
Залишалося невирішеним питання про соціальний роз-виток села, його газифікацію, теплофікацію, водопостачання, медичне й торговельне обслуговування тощо. Це посилювало розпочатий ще в період суцільної колективізації процес розселянювання, міграцію населення до міст, що вкрай обмежувало й без того мізерні трудові ресурси колгоспів і радгоспів.-За 1966—1986 рр. кількість сільських жителів на Україні скоротилася на 4,9 мли чоловік, частка сільського населення зменшилася до 34 %, а міського— збільшилася до 66-%.
Стало необхідним і неминучим залучення до сільськогосподарських робіт під виглядом шефства міського населення: робітників, службовців, студентів, школярів. Кожного третього — п'ятого міського жителя відривали від його основної роботи, але запобігти зниженню ефективності сільського господарства все ж таки не вдалося. Напри* клад, у 1970—1985 рр. у порівнянні з 1966—1970 рр. продуктивність праці в аграрному секторі зросла на 38 %, а собівартість продукції — в два-три рази.
Всі негативні тенденції в галузі призвели до уповільнення темпів розвитку виробництва: в 1966—1970 рр. середньорічні обсяги валової сільськогосподарської продукції перевищили рівень 1961— 1965 рр. на 16,9 %, державні заготівлі збільшилися на 33,1 %, в 1971—1975 рр.—відповід-но на 16,1 і 25,8, а в 1976—1980 рр.—лише на 8 і 9,1 %.
На початку 80-х років сільське господарство, в цілому аграрний комплекс країни опинилися в такому стані, що стали потрібними невідкладні заходи. Центральний комітет КПРС розробив, а травнений (1982 р.) пленум ЦК К.ПРС схвалив Продовольчу програму СРСР. Розрахована на період до 1990 р., цільова, комплексна, вона містила сукупність заходів, спрямованих на забезпечення сталого постачання населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Було зроблено спробу створити єдину систему управління сільським господарством та ін- шими галузями агропромислового комплексу на всіх рівнях.
На виконання рішень травневого (1982 р.) пленуму ЦК КПРС було розроблено Продовольчу програму УРСР, схвалену листопадовим (1982 р.) пленумом ЦК Компартії' України. В ній визначалися обсяги виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції та шляхи доставки їх до споживача. В УРСР, інших союзних республіках для керівництва АПК як єдиним цілим була сформована Комісія президії Ради міністрів з питань агропромислового комплексу, в областях і районах — агропромислові об'єднання (ОАПО, РАПО). На 1 липня 1983 р. на Україні було 479 РАПО на чолі з Радами об'єднання.
Продовольча програма республіки, як і країни, з основних показників не була виконана. Але завдяки їй удалося припинити наростання кризових явищ і навіть дещо поліпшити становище в сільському господарстві.
Отже, в хронологічних рамках періоду 60—80-х років історія аграрних відносин в Радянському Союзі і УРСР характеризувалася кількісними та якісними змінами в сільському господарстві, протиріччями, що випливали з невідповідності потреб суспільства його розвиткові, з невиріше-ності питань власності. Досвід інтенсифікації галузі шляхом освоєння нових сільськогосподарських угідь, ширшого застосування техніки, використання електроенергії, засобів хімізації виявився невдалим. У 1960—1985 рр. енергетичні потужності в сільському господарстві України зросли більш як у п'ять разів, споживання електроенергії—в 10, поставки міндобрив—у 10,5, а валовий збір продукції рослинництва— лише в 1,6 раза. Спроби розв'язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як головної ланки АПК шляхом широкого розвитку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами. Не був поламаний традиційний екстен- сивний підхід до ведення землеробства. Наростала криза колгоспно-радгоспної системи господарювання.
Нерозв'язані проблеми підвищення життєвого рівня народу. Вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу мало зростання національного доходу. Його сума в Українській РСР за двадцятиріччя зросла з 38,2 млрд крб. у 1965 р. до 96,6 млрд крб. у 1985 р., або більше, ніжу 2,5 раза; ^б її витрачалося безпосередньо на народний добробут.
Головним шляхом піднесення матеріального добробуту трудящих було підвищення заробітної плати. За 1965— 1985 рр. середньомісячна грошова зарплата в країні збільшилася з 93,9 до 173,9 крб. Особливе значення мало підвищення мінімальної заробітної плати з 40—45 крб. у 1965 р., до 70 крб. у 1977 р. із скасуванням податків з неї та зниженням ставки податків при зарплаті до 90 крб. на місяць.
У висвітлюваний період було підвищено зарплату працівникам невиробничої сфери, зокрема народної освіти й охорони здоров'я, а в 1972 р.— на 25 % збільшено стипендії студентам вузів і на 50 % — учням середніх спеціальних навчальних закладів. У 1981 р. підвищено мінімальні розміри пенсій за інвалідністю, за віком і у зв'язку з втратою годувальника. Важливе значення мало підвищення оплати праці в колгоспах, перехід із 1 липня 1966 р. до грошової гарантованої плати в усіх колективних господарствах. Державна політика вирівнювання прибутків членів сільгоспартілей, робітників і службовців дала позитивні наслідки: якщо в 1965 р. середньомісячна оплата праці в колгоспах УРСР становила 49,8 крб., то в 1985 р.—148,2 крб. Отже, темпи зростання рівня оплати праці колгоспників були вищими, ніж робітників і службовців. У січні 1980 р. на 40 % було підвищено мінімальні пенсії членам сільгоспартілей за рахунок держави і колгоспів. Поліпшення матеріального добробуту народу здійснювалося й за рахунок суспільних фондів споживання, які забезпечували населенню освіту, підвищення кваліфікації, медичне обслуговування, пенсії, стипендії, оплату відпусток тощо. Якщо в 1965 р. сума виплат і пільг за рахунок цих фондів на душу населення складала 104'крб., то в 1985 р.—511 крб.
Таким чином, держава вживала заходів щодо підвищення добробуту населення. Проте в роки дев'ятої, десятої та особливо одинадцятої п'ятирічок різко знизилися темпи зростання виробництва — основи поліпшення якості життя людей. Відповідно, за 1966—1985 рр. на 22,5 % знизились і темпи зростання національного доходу, в тому числі — на 14 % за фондом споживання й на 29 % за фондом нагромадження. Отже, фонд нагромадження зростав повільніше, ніж фонд споживання. Це зменшувало обсяг кінцевого суспільного продукту, призначеного для народного споживання та відновлення засобів виробництва. Тому державний бюджет у роки застою поповнювався за рахунок продажу за кордон дефіцитних природних ресурсів, насамперед нафти й газу, а на одержану валюту закуповувалися продовольчі та промислові товари.
Зростали індекси державних роздрібних цін на окремі товари народного споживання. Вартість усіх товарів у 1980 р. в порівнянні з середньорічними цінами 1970 р. зросла на 3%, в 1985 р,— на 8, а продовольчих—відповідно на 4 і 12 %. Подорожчали м'ясо та птиця, олія, цукор, кондитерські вироби, овочі, одяг і білизна, тютюнові вироби, велосипеди, мотоцикли та ін. До того ж продовольче постачання населення погіршилося. Все це спричинило уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. В 1975—1985 рр. ці темпи були на 10 % нижчими, ніж у попереднє десятиліття.
Порочна практика «виводилівки», що утвердилася на виробництві, призводила до виплати працівникам незароб-лених грошей, видачі незаслужених премій, встановлення «гарантійних» ставок зарплати, не пов'язаних з трудовим внеском працюючого, нівелювання свідомого трудівника { недбайливого, ледачого. Це, а також залишковий принцип виділення ресурсів на соціальну сферу були причинами'зни-ження заінтересованості трудящих у результатах своєї праці, ослаблення дисципліни, посилення соціальної апатії. Помітно збільшилась кількість людей з чітко вираженими власницькими устремліннями, зневажливим ставленням до суспільних інтересів — дармоїдів, розкрадачів державної власності тощо.
Ррзмах промислового будівництва в країні, республіці, високі темпи збільшення міського населення вимагали великого за обсягом і темпами житлового будівництва. На Україні з'явилися нові міста: Придніпровські Новово-линськ, Українка, Світловодськ, Червоноград, Вільногорськ та інші, нові житлові масиви-мікрорайони в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Вінниці, Львові. Комплексне будівництво розпочалося в малих містах і селах республіки. Поряд з державною розвивалися кооперативна та індивідуальна забудови як у місті, так і на селі. Наприклад, за 1966— 1970 рр. в УРСР було здано в експлуатацію понад 96 тис. м2 загальної корисної житлової площі, свої умови життя поліпшили 8,9 млн чоловік. Однак ресурси й можливості країни, республіки не дозволяли швидко вирішити проблему. Темпи зведення житла знижувалися. За 1971— 1975 рр. було здано в експлуатацію жилих будинків загальною площею 97,7 тис. м2, за 1975—1980—90,8, за 1981—1985 рр.— 92,2 тис. м2. Відповідно, число осіб, що поліпшили житлові умови, становило 8,6, 7,8, 7,7 млн чоловік. Отже, проблема житла залишалася гострою. До того ж практика розподілу квартир в умовах відсутності демократії, справедливого громадського контролю не моглавдовольнити трудящих. Багато нарікань викликала й низька якість житла.
В соціальному розвитку село набагато відставало від міста. Це стосувалося прокладення доріг і забезпечення транспортом, газо- та енергопостачання, організації побутового обслуговування, державної та кооперативної торгівлі, охорони здоров'я населення. Падіння рентабельності колгоспного й радгоспного виробництв, незабезпеченість будівельними матеріалами та їх подорожчання призвели до зниження темпів здачі в експлуатацію жилих будинків і квартир колгоспами, будування хат самими трудівниками. У сільській місцевості на тисячу жителів зводилось житла вдвоє менше, ніж у містах; питома вага населених пунктів, забезпечених природним газом, становила менше 7 %, водопроводом користувалися жителі тільки в 14,6 % сіл.
Невисокими були темпи зростання виробництва предметів спож-и-;іання, роздрібного товарообігу, низьким—рівень організації торгівлі іі громадського харчування. За опублікованими статистичними даними, наприклад, щорічний приріст роздрібного товарообігу державної та кооперативної торгівлі й громадського харчування в УРСР у розрахун-|ку на душу населення за 1981—1985 рр. скоротився в тому числі по ^ продовольчих товарах на 7,7 %. Подібна ж картина спостерігалася й
щодо непродовольчих товарів.
| Темпи зростання споживання матеріальних благ і послуг в респуб-; ліці, як і в цілому в країні, були невисокими, їхній щорічний приріст у 80-х роках не перевищував 2—3,8 %. Існувала різка диспропорція між попитом на послуги та їх пропозицією, особливо в галузях полегшення домашньої праці, впорядкування й ремонту квартир, туризму, автооб-слуговування. У структурі державного бюджету УРСР' видатки на соціально-культурні заходи та науку з 1970 по 1985 р. зменшились на 6,1 %, в тому числі на охорону здоров'я та фізичну культуру—на 3,3%. - -
Рівень добробуту, що в застійні роки знижувався, незадовільні умови праці й побуту, поширення пияцтва, наркоманії загострили проблему здоров'я народу. Водночас у державній системі охорони здоров'я людини існувало багато недоліків. Вони спричинялися нестачею коштів, слабкою матеріально-технічною базою медичних закладів і установ, бюрократизацією системи, кадровими проблемами, консервативним відомчим монополізмом на медичну науку. Офіційна медицина не визнавала нетрадиційні та народні методи лікування, створювала штучні перепони на шляху лікарів- новаторів.
Ще до аварії на Чорнобильській АЕС у республіці загострилася екологічна обстановка. Причиною були бездум-ний технократизм, вузьковідомчі інтереси, виробництво заради виробництва. Могутні, технічно озброєні міністерства, відомства, об'єднання здійснювали санкціоновані «згори» великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші акції, по суті, без глибокого наукового аналізу можливих наслідків. Невиправдано забудовувалися найродючіші землі республіки, знищувалися малі річки й заплавні луки. Необгрунтована іригаційні заходи, хімізація без належного професійного підходу призвели до порушення водного балансу Дніпра, понаднормової .мінералізації річок, озер, ставків, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами. Згубний техногенний вплив на навколишнє середовище призвів до необоротних змін у насиченому промисловістю .Придніпров'ї. Над відпрацьованими шахтами просідала земля, що вело до підтоплення та затоплення сільськогосподарських угідь, лісових масивів, населених пунктів. За середніми показниками площі сільськогосподарських угідь у розрахунку на одного мешканця та за водозабезпеченням УРСР опинилася на одному з останніх місць серед республік Радянського Союзу.
Відсутність або недосконалість захисних споруд у промислових підприємств стали причиною катастрофічного забруднення повітряного та водного басейнів.
Необхідність врятування народу вимагала оздоровлення повітряного й водного басейнів, повернення до господар' ського обігу втрачених земель, рішучих заходів економічного, правового, виховного характеру.
***
За період з другої половини 60-х до першої половини 80-х років завдяки наполегливій праці народу УРСР здійснила певний крок уперед у своєму соціально-економічному розвитку. Разом з тим через політичну безпорадність, некомпетентність, догматизм керівників КПРС і держави, відсутність у них необхідної політичної волі не були використані можливості для кардинальних змін-т/ суспільстві з метою прискорення його прогресу.
Українська РСР у складі СРСР, незважаючи на свою проголошену й закріплену Конституцією суверенність, залишалася економічно, політичне та ідеологічно залежною від центру, свавільства бюрократичної системи. Найбільший у світі (після російського) слов'янський народ -— український — був позбавлений умов життя, гідних сучасноїцивілізації. Щонайменше пробудження його національної свідомості негайно таврувалося як "буржуазний націоналізм" і нещадно придушувалося.
Суспільство ж тим часом вступило у фазу глибокої економічної й політичної кризи та потребувало радикального оновлення й морального очищення.
Рекомендована література
Історія. України в документах, матеріалах і спогадах очевидців, Методичні рекомендації. К., 1991.
Народне господарство Української РСР: Стат. щорічник. К., 1982.
Народне господарство Української РСР: Ювіл. стат. щорічник. К., 1987.
Панченко - П. П. Становище українського села (60—80-ті роки)// Укр. іст. журн. 1989. №8.
Про минуле — заради майбутнього. К., 1989.
Сургай Г. І. Сільське господарство України:' Уроки минулого і сучасний аграрний курс. К., 1991.
Українська суспільно- політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали: У 3 т. Мюнхен, 1983. Т. 3.





























































< /br>






ЛЕКЦІЯ 18
КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ (1946— 1990рр.)
Загальноосвітня, середня спеціальна і вища школи. Розвиток науки в Література й мистецтво • Культурно-освітня робота. Засоби масової інформації 9 Культурні зв'язки з іншими країнами
Загальноосвітня, середня спеціальна і вища школи. Розвиток науки. Першочергова увага в повоєнні роки приділялася відновленню і вдосконаленню мережі навчальних закладів. За час окупації на Україні було зруйновано чимало шкільних, інститутських та інших приміщень, загинуло багато вчителів, викладачів технікумів і вузів. Не вистачало обладнання, підручників, письмового приладдя. Держава робила все необхідне для подолання цих труднощів, і вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили свою роботу. До навчання залучалася молодь, яка змушена була припинити його у зв'язку з війною. З вересня 1943 р. на Україні, ях і в інших республіках, були створені школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р.—школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва. Здійснення заходів, спрямованих на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл, сприяло розгортанню семирічного всеобучу. До 1953-р. в основному було забезпечено загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку. З кожним роком зростав контингент учнів 8—10-х класів. Практично всі учні мали можливість уже в другій половині 50-х років закінчити десятирічку, адже в 1958 р. на Україні діяли 11 тис. середніх шкіл—у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р.
У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР». На підставі цього закону в системі народної освіти замість семирічної обов'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9—10-ті класи), поєднуючи навчання з працею.
Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, де навчалося близько 6 млн учнів. ;
Наприкінці 50-х років ,у країні почалася організація шкіл- інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на-Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.
У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учительських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в університетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже понад 380 тис. учителів, серед них багато талановитих спеціалістів. Визначним педагогом і громадським діячем проявив себе директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В. О. Су-хомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспонден- том Академії педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих показників у навчально-виховній роботі.
У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдосконалення системи народної освіти. В 60-ті роки був запрова-джений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено перехід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відповідну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі дошкільних дитячих закладів — складовій частині системи народної освіти.
У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку шкільної системи,
На 1990/91 навчальний рік на Україні налічувалося 20819 шкіл, у яких навчалося 6 млн 851 тис. учнів (14966 шкіл—сільські, 5853— міські). У 15316 школах (3 млн. 280,3 тис. учнів) навчання здійснюва- лося українською мовою. Російською мовою навчалися у 4303 школах країни. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці — 981. В 93 школах України навчання здійснюється румунською мовою, в 59 — угорською, в 14 — молдавською, у двох — польською. Зате не існує жодної української школи за межами республіки.
У Києві працюють 307 шкіл, у яких навчаються 341,3 тис. учнів;
з українською мовою навчання—49 шкіл (36,8 тис. учнів), росій" ською—123 школи (145,9 тис. учнів), з українською і російською— 135 шкіл. Усього у Києві українською мовою навчається 85,8 тис. учнів (25,1 % загальної кількості). /•
За станом на 1991/92 навчальний рік на Україні створено близько 70 нових навчальних закладів, із них — ЗО ліцеїв і близько 40 гімназій. Нинішні гімназії та ліцеї — це вищий ступінь середньої школи для найобдарованіших дітей. Вони діють на базі кращих спеціалізованих загальноосвітніх шкіл за індивідуальними навчальними планами. В гімназіях перевага надається гуманітарним дисциплінам, вивчаються кілька іноземних мов. Ліцеї—для .учнів старшого віку, на базі десятирічної освіти. Ліцеїсти поглиблено вивчають одну або кілька дисциплін. У республіці є також кілька коледжів, що створюються на базі профтехучилищ і мають переважно виробничий характер. Тут поглиблено вивчають певну професію.
У школах України нині працює півмільйонна армія вчителів. їхня підготовка здійснюється в університетах, педінститутах і педучилищах, а перепідготовка, підвищення загальноосвітнього рівня й професійної майстерності — при центральному та обласних інститутах удосконалення кваліфікації вчителів. Швидко зростаючий у післявоєнні роки технічний рівень виробництва висував дедалі вищі вимоги до підготовки кадрів працівників для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав 'е професійно-технічні училища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Всього в училищах і школах професійно-технічного навчання України наприкінці 50-х років налічувалося понад 210 тис. учнів. Крім того, сотні тисяч робітників щороку набували кваліфікації або підвищували свій культурно-технічний рівень безпосередньо на виробництві через широко розгалужену систему виробничого навчання — в школах передових методів праці, на виробничо-технічних курсах, а також у вечірніх та заочних школах, технікумах, інститутах. На кінець 50-х років майже половина робітників промислових підприємств була охоплена різними формами виробничо-технічного навчання.
За роки десятої п'ятирічки всі професійно- технічні школи й училища було перетворено в середні навчальні заклади. На 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ усіх видів, де навчалося понад 710 тис. учнів. Сьогодні більш ніж 80 % нового поповнення робітничих колективів— випускники профтехучилищ.
У повоєнне тридцятиріччя держава приділяла постійну увагу розширенню підготовки спеціалістів для народного господарства в системі вищої й середньої спеціальної освіти.
Вже у другій половині 40-х років відновили роботу всі вузи, що діяли перед війною, до того ж було створено чимало нових. На початку 50-х років республіка мала вже 160 вузів і 584 технікуми, де навчалися відповідно 201 тис. студентів і 228 тис. учнів. У 1954 р. було здійснено • об'єднання дрібних вузів, споріднених факультетів і кафедр, організовано ряд нових вищих навчальних закладів, збільшено прийом до вузів (особливо з інженерних спеціальностей). У зв'язку з цим з 1950 по 1960 р. кількість вузів на Україні скоротилася із 160 до 135, але контингент студентів збільшився із 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах, на яких навчалися в 1966 р. відповідно 174 і 44 тис. студентів. Всього.в народному господарстві республіки а 1960 р. працювали понад 500 тис. спеціалістів з вищою освітою, або в 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. В цей же час на Україні діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів, де навчалися 398 тис. учнів.
У 60—80-х роках далі зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси для студентів. На основі Донецького, Сімферопольського і Запорізького педінститутівбули створені університети. Відкрилися численні нові інститути. У 1986/87 навчальному році в республіці працювали 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960/61 навчальному році, а кількість студентів збільшилася із 417.-тис. до 850 тис. Зросла кількість професорсько-викладацького складу, підвищилася його кваліфікація.
У 1969 р. в ряді вузів були створені підготовчі відділення, слухачі яких, котрі успішно склали екзамени, зараховувалися студентами вищих навчальних закл-адів. Це сприяло вступу до вузів молоді з робітників, колгоспників, демобілізованих з армії. Загальна кількість слухачів підготовчих відділень на Україні становить нині понад 20 тис. чоловік.
Розширилась і поліпшилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960/61 навчальному році на Україні налічувалося 595 середніх спеціальних навчальних закладів, то в 1986/87 навчальному році — 733. Контингент учнів у них збільшився відповідно із 398 тис. до 805 тис. Ці заклади готують фахівців із 370 різноманітних професій:
.Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила понад 28 мли чоловік при загальній кількості населення понад 52 млн чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували ' покладене на них важливе завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури.
У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» — причина того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову. - В умовах командно-адміністративної системи національної школи на Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих демократичних країнах, де учням не тільки дають знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Процес створення такої школи розпочався на Україні тільки в умо.вах нинішнього національноговідродження. Вона мусить повернутися обличчям до дитини, молодої людини, створити для учня, студента можливість засвоювати глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.
Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом останніх десятиріч, слід, водночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до Знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати в країні, в тому числі й на Україні, масову 'неписьменність І запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.
Характерною особливістю розвитку науки в післявоєнний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази. З кожним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 11951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових співробітників у них — до 36,5 тис. Як і раніше, головним науковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в 1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.
У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв'язку з ученими інших республік і збагатили радянську науку новими дослідженнями в галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних, біологічних, медичних, сільськогосподарських та інших наук.
•Значним досягненням учених Радянської України була розробка й виготовлення першої в СРСР і в-континентальній Європі універсальної малої електронної швидкодіючої обчислювальної машини «МЕОМ». Інститут електрозварювання, котрому в 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора академіка Є. О. Патона, розробив нові зразки авто-зварювальної та електронної апаратури, яку почали широко використовувати на виробництві. Значним науковим досягненням Інституту і особисто Є. О. Патона стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожнього моста через Дніпро.
Але в науці 40-х — початку 50-х років дедалі більше утверджувалися догматизм і диктат, що утруднювало, передусім, розвиток суспільних наук. В серпні 1947 р. було прийнято відому постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». В ній різкій критиці були піддані праці цьо-го Інституту, видані як перед війною, так і в роки ,війни:
«Короткий курс історії України» під редакцією С. М. Бі-лоусова, К. Г. Гуслистого, М. Н. Петровського, М. І. Супру-ненка, Ф. О. Ястребова, «Нариси історії України» під редакцією К. Г. Гуслистого, Л. М. Славіна, Ф. О. Ястребова, перший том «Історії України» під редакцією М. Н. Пет- ровського.
Безперечно, названі праці з історії України мали на собі відбиток часу, містили неправильні положення у трактуванні багатьох подій. Однак головними їх недоліками були визнані не реальні помилки, а те, що вони «складені в антимарксистському дуеі, містять у собі грубі політичні... перекручення буржуазно-націоналістичного характеру».
Серед найважливіших праць, що підбивали в той час підсумок тривалої роботи вчених республіки з вивчення історії України, згадаємо двотомну «Історію Української РСР». Нові праці українські історики підготували до 300-річчя приєднання України до Росії, 50-річчя революції 1905—1907 рр., 40-річчя Жовтневої революції та утворення Української РСР.
У 1957—1958 рр. на Україні почали виходити журнали «Народна творчість та 'етнографія», «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України» і «Радянське право», що сприяло розвитку суспільних наук.
Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолював академік Б7 Є. Патон. До складу АН УРСР входили Київський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський, Південний (з центром в Одесі) і Західний (з центром у Львові) наукові центри, які об'єднували понад 80 науково-дослідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо. Загальна кількість науковців у республіці на 1987 р. становила понад 213 тис. (в 1960 р. було 46 тис.), з них понад 6 тис. докторів та понад 71 тис. кандидатів наук. Проте, якщо Акаде- мія наук УРСР у 20—30-х роках була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури, а її керівники — від Вернадського до Богомольця — не лише відчували особисту причетність до української культури, а й були генераторами ідей її розвитку, втілювали національну культурну самосвідомість, то після війни цю роль Академія наук втратила. Протягом 60—80-х років істориками республіки було підготовлено й опубліковано багато різноманітних монографій, брошур, а також колективних праць. Це, наприклад, такі: «Історія Української РСР» у двох томах (нове доповнене і розширене видання), «Історія робітничого класу-Української РСР» у двох томах, «Історія селянства Укра- їнської РСР» у двох томах, «Українська РСР у період громадянської війни. 1917—1920 рр.» у трьох книгах, «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» у двох томах, «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941—1945 рр.» у трьох томах. Помітною подією в культурному житті республіки стало видання «Української радянської енциклопедії» в 17-ти томах — першої радянської енциклопедії українського народу. Було також видано «Радянську енциклопедію історії України» в чотирьох томах, завершено публікацію 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.
Та найважливішим підсумком розвитку історичної науки в УРСР є вихід у світ восьмитомної (в десяти книгах) «Історії Української РСР» — першої у вітчизняній історіографії фундаментальної узагальнюючої праці, в якій всебічно досліджено і .розкрито багатовікову історію українського народу в нерозривному зв'язку і взаємодії з історією інших народів, насамперед, звісно, народів Союзу РСР від найдавніших часів до сьогодення.
Безперечно, однак, що історики не виконали свого про- фесійного і громадського обов'язку, зовсім не висвітливши (звісно, з об'єктивних причин) чимало проблем історії України, особливо тих, що тривалий час були «закритими»:
ідейно-політична боротьба у 20—30-х роках, індустріалізація, колективізація, голод на Україні в 1933 р., міжнаціональні відносини в СРСР і в УРСР та ін. Не меншою мірою це стосується й історико-культурної спадщини українського народу взагалі.
Успішно розвивалися численні нові напрями досліджень в багатьох точних науках, в галузях фізики (зокрема, ядерної), кібернетики, математики, хімії, біології, технічних, медичних і сільськогосподарських наук.
Література й мистецтво. Центральними проблемами основної маси творів мистецтва в післявоєнні роки були проблеми людини та її виробничої діяльності, подвигу радянських народів у Великій Вітчизняній війні, моралі, боротьби за мир^ за визволення народів, інтернаціональної солідарності трудящих у цій боротьбі.
В ідеологічній роботі другої половини 40-х — початку 50-х років помітне місце посідають постанови партії з питань літератури і мистецтва: «Про журнали „Звезда" і „Ленінград"» (серпень 1946 р.), «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення» (серпень 1946 р.);
«Про кінофільм „Велике життя"» (вересень 1946 р.), «Про оперу „Велика дружба" В. Мураделі» (жовтень 1948 р.), в яких проявилося грубе й некомпетентне втручання влади у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, неповажне ставлення до творчої інтелігенції.
Відповідно до рішень ЦК, ВКП(б), ЦК КП(б)У також ухвалив ряд постанов, суть яких складали необгрунтовані звинувачення представників української радянської художньої культури. При цьому переважали обвинувачення в буржуазному націоналізмі. Гострій, розгромній критиці піддавалися твори О. Довженка («Україна в огні»), Ю. Янов-ського («Жива вода»), вірші М. Рильського 40-х років, твори І. Сенченка, П. Панча, Д. Косарика, А. Малишка, І. Неходи, В. Сосюри та багато інших.
У період застою замість роз'яснень постанов партії з питань літератури і мистецтва, прийнятих у 1946—1948 рр., засудження різких і несправедливих оцінок творчої діяльності митців проводилася лінія на їхнє замовчування. І .тільки в 1990 р. була скасована трагічна за своїми наслід- ками для видатних російських та українських письменників постанова ЦК ВКП (б) «Про журнали „Звезда" і „Ле- нінград"». У тому ж 1990 р. були скасовані й згадувані вище постанови ЦК КП(б)У.
Незважаючи на величезні труднощі для розвитку культури в повоєнні десятиріччя, українська радянська література збагатилася рядом високохудожніх творів, що поповнили скарбницю світової літератури. В галузі поезії це, наприклад, «Шевченко і Чернишевський» П. Тичини, «Троянди і виноград» М. Рильського, «Вітчизна» В. Сосюри та ін. В прозі цього періоду провідними були ідеї радянського патріотизму, уславлення народу як рушійної сили історії. Найяскравіше це виразилося у романі О. Гончара «Прапороносці». Ця книга перекладена багатьма мовами народів СРСР і світу, одержала дві Державні премії СРСР.
В цілому, спираючись на могутній науковий потенціал всієї країни, вчені республіки вносили значний вклад у науково-технічний 'прогрес, зміцнення зв'язків науки, з виробництвом. Героїчні дні оборони Одеси й Севастополя становлять зміст рома< ну В. Кучера «Чорноморці». У надзвичайно складних умовах глибокого фашистського тилу діє головний герой роману Ю. Дольд- Михайлика «І один у полі воїн». Про життя й боротьбу партизанів України йдеться у творах С. Ковпака «Від Путивля до Карпат», О. Федорова «Під- пільний обком діє», В. Вершигори «Люди з чистою совістю», А. Шияна • «Партизанський край», О. Гончара «Партизанська іскра», Ю. Збанаць" кого «Таємниця Соколиного бору» та ін.
Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельмаха — «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», романи «Хазяї» С. Скляренка, «Лейтенанти» О. Копиленка, «Біле полум'я» В. Собка, «Гарячі почуття» Я. Баша, «Тарас Журба» В. Буряка та ін. Про життя на західноукраїнських землях розповідається в книжках «Буковинська повість» і. Муратова, «На Верховині» В. Реч< медіна, «Над Черемошем» М. Стельмаха. Історична тематика репрезен" тована в романах І. Ле «Хмельницький», П. Панча «Гомоніла Україна», Н. Рибака .«Переяславська Рада», А. Хижняка «Данило Галицький», В. Кучера «Устим Кармалюк», повісті Ю. Мушкетика «Семен Палій». Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море». Продовжував працювати в своєму улюбленому жанрі «Усмішки» Остап Вишня. Здобули визнання глядачів п'єси В. Минка «Мовчати заборонено» та «Не нази' ваючи прізвищ», В. Собка «За другим фронтом», Я. Галана «Під золотим орлом», Ю. Буряківського «Прага залишається моєю», О. Корнійчука «Калиновий гай» та ін.
Питання розвитку української радянської літератури в перше повоєнне п'ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III (1954) і IV (1959) з'їздах письменників України. Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури справили рішення XX з'їзду КПРС. Після цього з'їзду були реабілітовані відомі українські письменники В. Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О. Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших. Почалося видання й наукове опрацювання спадщини таких письменників, як В. Блакитний, О. Близько, В. Винниченко, М. Драй-Хма-ра, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка, І. Кнриленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Турянський, М. Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві напівзабуті, а то й зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи Філянського, Володимира Свід-зинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка Иогансена,'Павла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Кармансь-кого, Євгена Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжи-ча, Андрія Казки. Прийшли в літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус, Микола Самій-ленко, Василь Рубан, Микола Адаменко, Валерій Ілля, Василь Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін. Із 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літератури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман «Тронка», в галузі літературознавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запроваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Головко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Воронько, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літераторів республіки є також лауреати премій ім. Лесі Українки, Г. Котляревського, М. Рильського, П. Тичини, М. Островсь-кого, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П. Усенка, В. Симоненка.
В галузі літератури, театрального мистецтва та благодійної діяльності Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В. Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з бібліотек, а ім'я не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний визначний учений-літературозна-вець Григорій Костюк — голова комісії для вивчення і публікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній академії наук у США.
Протягом останніх десятиліть українська література збагатилася рядом високохудожніх творів. Це, передусім, «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твря аоря», «Таврія», «Перекоп»,-'«. Тронка» О. Гончара, які неодноразово перевидавалися в багатьох країнах світу чи то окремими виданнями, чи в періодиці. На VIII з'їзді письменників СРСР (1986) було дано високу оцінку і його роману «Собор», котрий у період застою не видавався. Сучасній тематиці присвячені романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж», що спонукають по-новому глянути на різні сторони життя нинішнього села. Серед читацького загалу знані також твори М. Стельмаха «Чотири броди», П. Загребельного «Розгін», Ю. Збанацького «Переджнив'я», В. Собка «Лихобор», В. Логвиненка «Росава», В. Бабляка «Вишневий сад», А. Головка «Артем Гармаш». Зразками української епічної прози 60-х років є «Вир» Г. Тютюнника та «Сестри Річинські» І. Вільде, удостоєні премії ім. Т. Г. Шевченка. На історичну тему створені повісті й романи останнього часу «Свято-слав» і «Володимир» С. Склярекка, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкети-" ка, «Сіверяни» Д. Міщенка, «Диво», «Роксолана» і «Я, Богдан» П. За-гребельного,. «Журавлиний крик», «Мальви» і «Четвертий вимір» Р. Іса-ничука, «Опришки» В. Гжицького, «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка та ін. Цікаву книжку про видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького «В пошуках скарбів» написав М. Шаповал. 1500-річчю Києва присвячені «Золота брама» Б. Олійника, «Град князя Кия» О. Коломийця, «Веселич» В. Шевчука та ін. У жанрі сатиричної та гумористичної прози після Остапа Вишні провідне місце посідають О. Ковінька, Ф. Маківчук, І. Сочивень, О. Чорногуз. Для дітей та юнацтва пишуть Н. Забіла, М. Пригара, Т. Коломієць, Л. Хоролець та ін.
Життєвість сучасної української поезії засвідчили нові збірки віршів Ліни Костенко, Д. Павличка, І. Драча, І. Жиленко, В. Коломийця, М. Сома, Р. Лубківського. Звертають на себе увагу й здібні молоді поети С. Чернілевський, П. Осадчук, В. Герасим'юк, І. Римарук, І.М'ал-ковач, Ю. Буряк, О. Забужко та ім.
Найпоказовішою щодо впливу на свідомість мільйонних мас серед ліричних жанрів е пісня. Надзвичайно популярними в народі & «Пісня про рушник» та інші пісні А. Малишка, «Впали роси на покоси», «Дв.ч кольори», «Лелечепьки» Д. Павличка, «Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського, «Степом, степом» М. Нагоди, «Треба йти-до осені» О. Пушика та багато інших.
Чимало драматичних творів в останні десятиліття написав М. За-рудний: «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза». З кількома п'єсами виступив В. Минко — «Жених з Аргентини», «На хуторі біля Диканьки». Великою популярністю у глядача користується комедія О. Коломийця на колгоспну тему—«Фараони». Добре відомі також його п'єси «Святі грішниці», «Прошу слова сьогодні», «Санітарний день», «Срібне павутиння», «За дев'ятим порогом», «Двоє дивляться кіно», «Дикий ангел», «Голубі олені». Згадаємо ще п'єси «У золотій' рамі» і «Дівоча доля» Л. Дмитерка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Де тирса шуміла» А. Шияна.
Творчий доробок українських письменників, поетів і дра» матургів за останні роки свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до сучасних тем. Імена, які сьогодні визначають обличчя української літератури— Олесь Гончар» ба? силь Земляк, Григір Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетнк та інші,— це рівень, який анітрохи не поступається перед тим, що зроблено за .кордоном, їхня творчість сприяє вихованню національної самосвідомості укра- їнців, особливо молодих.
Післявоєнні десятиріччя^ характеризувалися животворними процесами в галі/зі мистецтва. Пожвавилося театральне життя. У 50-х роках на Україні діяли близько 70, а ки-ні—близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музнчно-драматичних, драматичних, юного глядача, люлькових та ін. Провідними театрами України, відомими далеко за її межами, є академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський драм<театр ім. Лесі Українки, Київський театр опери і балету ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи театральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Сакса-ганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар'янеика, Н. Ужвій, такі відомі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.
Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українського театру розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз понад 250. Особливо популярні драматичні театри при київському Палаці культури працівників харчової промисловості і при Будинку культури запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної комедії при Палаці культури Полтавської бавовняно-прядильної фабрики, оперний театр Палацу культури чернівецького бавовняного об'єднання «Восход» та ін.
На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. З нього витіснялася українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський—український, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-'студій, із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні, оперні — крім Київського і Львів- ського — також. У Київських театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, в Інституті культури та в Харківському інституті мистецтв переважна більшість предметів читається російською мовою.
Мало уваги приділяють театрові й науковці країни. По суті, д^сі немає академічної історії національного, українсь-кого театру. . - ,
Впродовж останніх 40 років, незважаючи на всі труднощі, неухильно збагачувалося музичне мистецтво України, яке демонструвалося в шести театрах опери та балету — Київському, Харківському, Львівському, Одеському, Донецькому і Дніпропетровському, у трьох театрах музичної комедії — Київському, Харківському і Одеському, в 25-ти філармоніях, 25-ти музично-драматичних театрах майже 70-ма концертними ансамблями, симфонічними, оркестровими, хоровими колективами, народними хорами, ансамблями бандуристів, струнними квартетами та рядом інших творчих колективів. Кращі українські опери посіли місце в репертуарі багатьох театрів країни, а такі опери, як «Молодагвардія» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» К. Даньке-вича, стали відомими за межами колишнього Радянського Союзу.
З, музичних комедій 50-х років великої популярності набули «Чу* десний край», «Червона калина» та інші твори О. Рябова, «Марія» С. Заславського, «Серця і .долари» О. Сандлера та ін., із балетів того ж часу — «Лісова пісня» М. Скорульського, «Маруся Богуславка» А. Свєчнікова, «Хустка Довбуша» А. Кос-Апагольського, «Ростислава» Г. Жуковського та ін. З новими творами виступили композитори П. Майборода, Г. Майборода, Л. Ревуцький, О. Штогаренко, О. Філії пенко, С. Козак, Г. Верьовка та ін.
В середині 40-х — на початку 50-х років, коли українську інтелігенцію звинувачували у вигаданих ідеологічних збоченнях, насамперед, у «буржуазному націоналізмі», безпідставних нападок зазнала і частина діячів музичного мистецтва республіки. І тільки після XX з'їзду КПРС були виправлені помилки в оцінці опер «Велика дружба» В. Му-раделі, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича і «Від щирого серця» Г. Жуковського. А постановою ЦК Компартії України від 24 червня 1958 р. «Про виправлення помилок у творчості деяких композиторів Української РСР» були зняті необгрунтовані звинувачення з талановитих українських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Ве-риківського, Г. Таранова та ін.
Процес розвитку української музики в 60—80-х роках характери-зується удосконаленням усіх її -жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітнішими е «Арсенал», «Милана», «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Загибель ескадри», «Мамаї», «Відроджений травень», «Вій» та комічна опера «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» і «Ріхард Зорге» Ю. Мейтуса, «Заграва» і «Назустріч сонцю» А. Кос-Анатольсько-го, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «На-зар Стодоля» К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та -ін. У ці роки на Україні з'являється блискуче сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко, А. Мок-ренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, Н, Куделя, М. Стеф'юк, 3. Хрис-тич, Г. Ципола, Є. Червонюк та ін.
Новий період свого розвитку переживає й українське хореографічне мистецтво. Створюються численні нові вистави: «Таврія» В. Нахабіна, «Мрія» С. Хіцунова, «Крилата юність» Є. Русанова, «Розповідь партизана» А. Штогаренка, «Орися» А. Кос-Анатольського, «Тіні забутих предків» В. Кирейка, «Останній бал» Ю. Бірюкова, «Кам'яний господар» В. Губаренка, «Запорожці», «За двома зайцями» та «Сорочинський ярмарок» В. Гомоляки. До 1500-річчя Києва українські композитори написали ще кілька -нових балетів, наприклад «Княгиня Ольга» Є. Стан-ковича, «Гімн Києва» М. Скорика, «Либідь» В. Гомоляки.
Великої популярності -у глядачів республіки набули такі відомі колективи, як Державний ансамбль танцю України ім. П, Вір- ського, що має звання академічного, та художньо-спортивний ансамбль Українського балету на льоду. На світову мистецьку арену вийшли і'і кращі представники танцювальної самодіяльності—відомі аматорські колективи, заслужені народні ансамблі танцю «Ятрань». з Кіровограда, «Дніпро» з Дніпродзержинська, київська «Дарничанка» та інші, що демонструють невичерпну емоційну силу і досконалість українського хореографічного мистецтва.
У згаданий період композитори України спільно з колективами театрів музичної комедії створили ряд оригінальних вистав: «Володи-мирська гірка», «Росіта», «Чорти смугасті», «Мій бравий солдат» В. Лу-кашова, «Дівчина і море», «Бажаємо щастя», «Гість з Відня» Я. Цег- ляра, «Каштани Києва», «Серце дівоче», «Даруйте коханим тюльпани», «Наречені не повинні плакати» О. Сандлера, «Голий президент» і «Сто перша дружина султана» А. Філіпенка, «Тиха українська ніч» С. Жда-нова, «Легенда про Київ» О. Білаша та ін.
Далеко за межами України широко відомі провідні виконавські колективи—Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Державний заслужений симфонічний оркестр України, Черкаський заслужений •народний хор. Закарпатський народний хор, Гуцульський і Буковинський ансамблі пісні й танцю, Поліський народний хор «Льонок», чотири тріо бандуристок, вокальне .тріо сестер Байко, струнний квартет ім. М. Лисенка, Київська чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького та багато інших, які зберігають і розвивають кращі народні традиції хорового співу.
Українська національна музика має значні досягнення й у галузі масової пісенної творчості — як хорової, так і сольної. Кращі українські сучасні масові пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, А. Кос-Анатольського, К. Домінчена, Є. Козака, М. Скорика співає не тільки Україна.
Одним із наболілих питань є підготовка національних музичних кадрів. В усіх консерваторіях і мистецьких вузах України немає кафедр української музики і фактично не вивчається такий предмет, як українська народна творчість. У республіці не створено не те що належних, а й мінімальних умов для виховання композиторської зміни починаючи з дитсадків, загальноосвітніх шкіл, дитячих музичних шкіл.
В цілому ж українська музика багата і на творчість митців старшого покоління, і на талановиту- композиторську молодь, і на першокласні мистецькі колективи, і'на справжніх майстрів- виконавців.
Кіномистецтво на Україні в перше десятиріччя після війни було представлено лише роботами Київської кіностудії,. яка щорічно випускала один — два фільми. Користувалися популярністю, зокрема, «Третій удар» І. Савченка, «Подвиг розвідника» і «Щедре літо» Б. Барнета, «У далекому плаванні» та «Голубі дороги» Б. Брауна. У 1950 р. на екрани вийшов останній фільм-шедевр видатного україн-ського кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко», де роль Кобзаря виконав С. Бондарчук. Фільм увійшов до золотого фонду кіномистецтва світу, а ім'я І. Савченка стало поряд з ім'ям О. Довженка. Ці талановиті режисери піднесли національне українське кіно на вищий щабель ми- стецтва.
Прагненням вивести кіномистецтво з «малокартиння» пояснюється створення в середині 50-х років низки фільмів-спектаклів: «Украдене щастя», «Мартин Боруля», «Назар Стодоля», «Суєта», «В степах України», «Калиновий гай», «Діти сонця» та ін. В них для наступних поколінь зафіксована неперевершена гра чудових українських акторів — А. Бучми, Ю. Шумського, Н. Ужвій, М. Крушельницького, Г. Юри, В. Добровольського.
Після XX з'їзду КПРС щорічний випуск кінокартин значно збільшився, на українських студіях він досяг 16— 20-ти на рік. Серед них переважали кінофільми на теми сучасності.
Найбільшою популярністю у глядача користувалися кінофільми «Педагогічна поема» та «Партизанська іскра» режисерів О, Маслюкова і М. Маєвської, «Дорогою ціною» М. Денського, «Павло Корчагін» О. Алова і В. Наумова, «Мати» М. Донського, «Іван франко» й «Киянка» Т. Левчука, «Доля Марини» В. Івченка й І. Шмарука та ін. З кінокомедій тих років згадаємо «В степах України» Т. Левчука, «Пригоди з піджаком Тарапуньки» В. Іванова, «Штепсель женить. Тарапуньку» Ю. Березіна та Ю. Тимошенка, «Зелений фургон» Г. Бабая, «Літа молодії» О. Міщуріна та ін.
Помітний резенанс у країні мали картини «Ми—двоє мужчин» режисера Ю. Лисенка (в головній ролі—В. Шукшин), «Повія» І. Кава-лерідзе (в голввній ролі — Л. Гурченко), «Гадюка» та «Іванна» В. Івченка, «Закон Антарктиди» Т. Левчука, «Сон» В. Денисенка (в головній ролі—І, Миколайчук), «Вечір на Івана-Купала» Ю. Ілленка, «Комісари» та «Іду до тебе» М. Мащенка, «Захар Беркут» та «Кам'яний хрест» Л. Осики тощо.
Історикб-революційну тему розкривали фільми «Родина Коцюбинських» Т. Левчука, «Тачанка з Півдня» С. Шерстобитова, історичну — «Ярослав Мудрий», «Устим Кармалюк» Г. Квхана, «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка.
Створювалися й кінокомедії: «Королева бензоколонки», «Ключі від неВа», «Непосиди», «Ні пуха, ні пера!», «Ар-хі-ме-диЬ, «За двома зайцями» та ін. Але дуже мало було музичних фільмів: «Повернення Баттерфляй», «Сезон чудес» і «Прелюдія долі».
В 79-ті роки почався бурхливий розвиток мультиплікаційного кіно, майстри якого створили на Україні високохудожні стрічки: «Лісова пісня», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід», «Лікар Айболить та його звірі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо», «Мишко плюс Машка» та багато інших. Чимало з них одержало на Всесоюзних кінофестивалях почесні нагороди. Особливо подобаються дітям і дорослим фільми про пригоди козаків: «Як козаки сіль купували», «Як коза-ки куліш варили», «Як козаки наречених виручали», «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки олімпійцями стали», «Як козаки мушкете-рам допомагали» та ін. Ця серія одержала приз Спілки кінематогра-фіс'тів УРСР та диплом жюрі Республіканського фестивалю- мультиплікаційних фільмів.
Найбільший успіх (але, на жаль, передусім — за межами країни) випав на долю фільму «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова. Ця картина, поставлена за повістю М. Коцюбинського, вразила незвичайною силою проникнення в сутність народного життя, його трагізм і природну довершеність, •
Незвичайна стрічка не лише в українському, айв усьому радянському кіномистецтві — «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Тллєнка, в якій розповідається про становлення радянської влади на Буковині. Тріумфальний успіх цієї картини на VII- Міжнародному кінофестивалі в Москві (1957), де вона була відзначена найвищою нагородою— Золотою медаллю, на декадах радянських фільмів у Парижі та Берліні, довів, що багатий арсенал зображувальних засобів, поставлених на службу значній соціальній темі, може принести велику творчу перемогу.
В 70-х роках схвалення глядачів отримали фільми режисера Л. Бикова «В бій ідуть тільки ,,старики"» та «Ати-бати йшли солдати», «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавілон-ХХ» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети нових кінотворів «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка та ін. .
Біля колиски українського радянського кінематографа стояли такі уславлені діячі культури, як режисери О. Довженко, І. Савченко, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумсь-кий. їх справу продовжили талановиті майстри М-гМащен-ко, В: Денисенко, В. Івченко, Юрій, Вадим та Михайло Іллєнки, Т. Левчук, В. Костроменко, Л. Осика, Л. Биков, В. Гресь; Г. Кохан, В. Довгань, Я. Лупій, В. Лисенко, Є. Шерстобитов, І. Миколайчук. Велика заслуга у піднесенні якості українських фільмів належить таким акторам, як А. Роговцева, Л. Кадочникова, Н. Наум, М. Криницька, В. Заклунна, Р. Недашківська, О. Матешко, А. Лефтій, К. Степанков, М. Олялін, М. Гринько, Б. Ступка, В. Кон-кін, Б. Брундуков, І. Гаврилюк та багатьом іншим.
Останнім часом українське кіно прорвало «залізну завісу», якою довго — ще від О. Довженка та «Тіней забутих предків» — було відгороджене від зовнішнього світу. Адже державний монополіст «Совзкспортфильм» тривалий час свідомо ігнорував фільми, зроблені на Україні. Українські кінотвори почали «завойовувати» глядача в Канаді, США; Швеції та інших країнах. У центрі цього процесу опинився Ю. Іллєнко — саме його «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» стали переконливим аргументом на користь високого рівня українського кіно. Свого часу цьому митцеві вручалися золоті міжнародні нагороди за «Тіні. забутих предків» і «Білого птаха з чорною ознакою». А в 1989 р. його «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» мали особливий успіх на престижному міжнародному кінофестивалі у Сан-Франціско. Два роки підряд ці фільми утримували високий рейтинг у вимогливих американських кінокритиків.
Те, що Україна щедра на таланти і здатна випускати ^фільми світового гатунку, ще раз підтвердила стрічка того ж Ю. Іллєнка «Лебедине озеро. Зона», яка на Каннському міжнародному кінофестивалі в 1990 р. була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Знаменним є той факт, що співавтором сценарію фільму був С. Параджанов, з ім'ям якого пов'язані успіхи поетичного кіно України 60—70-х років.
Незважаючи на всі досягнення, в цілому український кінематограф досі переживає затяжну творчу кризу, внаслідок тривалої його денаціоналізації-знищена сама основа екранного мистецтва — національна кінодраматургія. З екрана майже зникло українське слово. Трагізм становища посилюється тим, що всі ці роки відбувалося відторгнення українського кіно від національної проблематики.
«Духовний землетрус» завдав великої шкоди українському кінематографу. Але в нього є багато добрих традицій, досвід кількох поколінь майстрів довженківської кіношко-ли, талановита молодь. Все це породжує віру в те, що українське кіномистецтво ще не раз розкриє свої самобутні художні можливості.
Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм Великої Вітчизняної війни.
Подвигу радянських людей присвятили свої картини Т. Яблон- , ська — «Ворог , наближається», В. Овчинников — «Бабин Яр», Л. Мучник—«Ми ще повернемось», П. Сулименко—«Прапор перемоги», С. Бе-сєдін — «Визволення Києва», В. Пузирков — «Чорноморці», С. Отро-щенко — «Партизани», А. Пламеницький —«Незабутнє. 1943 р.», В. Кос-тецький — «Повернення». Поряд з воєнною тематикою у творчості живописців, графіків, скульпторів дедалі вагоміше місце посідали події історичного минулого, мирна праця народу в післявоєнні роки, образи сучасників та ін. Успіхом у глядачів користувалися картини на тему визвольної боротьби українського народу— «Навіки разом» О. Хмельницького, «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» М. Хмель-ка, «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша» В. Задорожного. З-поміж полотен на шевченківську тематику назвемо такі: «Тарас Шевченко в майстерні К. Брюллова», «Олдрідж у майстерні Т. Г. Шевченка» та «Повернення» Г. Меліхова, «Думи мої, думи...» М. Божія, «В рідному домі. Сестра» В. Хитрикова, «Шевченко на батьківщині» В. Патика, «У вільну хвилину» та «Єдина доля» В. Югая, «Шевченко на засланні» Д. Безуглого та ін.
Загострена класова боротьба на селі в перші роки радянської влади відтворена в картинах «До колгоспу» і «Продзагін» А. Насєдкіна, «Перша весна» М. Сліпченка і особливо «Перший комсомольський осередок на селі» В. Чеканюка. Життєві образи трудівників села показані в картинах «Господарі землі» б. Максименка, «Хліб» Т. Яблонської. Остання набула великої популярності не лише в нашій країні, а й за кордоном, де вона не раз експонувалася на міжнародних художніх виставках.
Сповнені ліризму та гумору живописні твори С. Григор'єва «Воротар» й «Обговорення двійки», «Прийом до комсомолу».
Майстерно відображена природа в картинах О. Шовкуненка «Весна», «Зима», Д. Шавикіна—«Вечір на Дніпрі», М. Глущенка—«Гроза наближається», «Київська осінь», «Трипілля», Г. Світлицького — «Тиха українська ніч», С. Шишка — «Парковий міст»;--~«Київ. Вид на Поділ», «Осінь у Карпатах» та ін. Із творів закарпатських художників привертають увагу «Бокораші» Й. Бокшая, «Лісоруби» Г. Глюка, «Розмова (подруги)» Т. Голембієвської, «Трембітарі» В. Кушніра, «Заручені» А. Арделі та ін.
Для картин на історико-революційну тематику характерним є Образ народу як творця історії. Вони сповнені романтичного пафосу, щирої пісенності. Це—«Думка про козака Голоту» М. Дерегуса, «По'долинах і узгір'ях» В. Шаталіна, «Арешт Тимчасового уряду» й «Арсенальні» О. Лопухова, «Червоні козаки» В. Полтавця, «Радянську владу на Україні проголошено» А. Константинопольського та О. Хмельницького.
Серед зразків монументального живопису післявоєнного періоду згадаємо виконані за ескізами українського художника О. Мизіна тематичні панно на станції метро «Київська-кільцева» в Москві, розписи залізничного вокзалу в Мукачевому, концертного залу Київської консерваторії, павільйонів колишньої Виставки передового досвіду в народному господарстві Української РСР у Києві, оздоблення Бориспільського аеровокзалу.
Історичній тематиці присвячені картини «Устим Кармалюк» Л, Ход-ченка, «Коліївщина» В. Полтавця, «Гомоніла Україна, довго гомоніла...» М. Кривенка та ін.
Чимало поетичних полотен розкриває . життя робітників та селян: «Металурги Донбасу» М. Бельського, «Шахтарі» В. Черніко-ва, «Робітнича династія» Д. Шостака, «Хлібороби», «Полудень» і «Агрономи» М. Чеиіка, «На межі» Г. Нечипоренка, «Дівчата в полі» і «Молотьба» Г. Глюка. Тема радянського сьогодення, осмислювалася в творах «Життя іде», «Льон», «Весілля» і «Сінокосна пора» Т. Ябло.чської, «Урожай» Т. Голембієвської, «Весна» і «Свято» Д. Чичкана та ін.
. Серед портретистів добре знані С. Григор'єв, В. Барський, В. За-рецький, Ю. Киянченко, М. Антончик (вони зверталися до образів передовиків виробництва, діячів науки та культури), серед пейзажистів— О. Шовкуненко, М. Глущенко, С. Шишко, Г. Чернявський, Г. Гавриленко та ін.
Сучасна книжкова графіка представлена оригінальною творчістю відомих художників Г. Якутовича, О. Базилевича, Г. Гавриленка, О. Донченка та ін. їхні цикли ліногравюр до творів О. Гончара («Тронка»), Т. Шевченка («Кобзар»), І, Котляревського («Енеіда»), М. Кощо-бинського (<Тіні забутих предків»), О. Кобилянськоі («Земля») засвідчують злет українського графічного мистецтва.
Соціально-значущі теми стають провідними і в монументальному мистецтві.
Багато пам'ятників у післявоєнні роки споруджено для увічнення пам'яті радянських воїнів, що полягли за Велику Перемогу. Серед них — два пам'ятники «Україна — визволителям», встановлені в селищі Міловому на Луганщині та поблизу Ужгорода. Споруджено монументи Вічної Слави у Києві і Черкасах, Пагорб Слави у Львові, обеліски Перемоги в Чернівцях, Харкові, Севастополі, Симферополі та інших містах республіки, пам'ятники загиблим радянським громадянам і військовополоненим Радянської армії в районі Сирецького масиву Києва, жертвам фашистського терору в селах Кортеліси на Волині та Корю-ковка на Чернігівщині, партизанзм-ковпаківцям у Яремчі на Іоано-Франківщині та ін. Всього на Україні налічується більш як 40 тис. монументів Вічної Слави, обелісків і пам'ятних знаків, присвячених подіям минулої війни.
Велика кількість монументів, багатофігурних скульптурних ком-:
позицій присвячувалася подіям Жовтневої революції та часу встанови лення' радянської влади на Україні. Такі монументи були зведені, на< приклад, у Києві (група скульпторів на чолі з В. Бородаєм) і Харкові (група скульпторів на чолі з В. Агібаловим).
У післявоєнні роки було встановлено багато пам'ятників діячам української культури: Т. Шевченку в Дніпропетровську і Москві, Лесі Українці та-, І. Котляревському в Києві, І. Франку і В. Стефанику у Львові, Панасу Мирному в Полтаві, М. Коцюбинському в Чернігові, М. Лисенку в Києві, І. Франку в Дрогобичі та ін.
Символом дружби народів є пам'ятники грузинському поетові та мислителю XVIII ст. Д. Гурамішвілі в Миргороді, польському поетові Ю. Словацькому в Кременці на Тернопільщині, відомому польському революціонерові Л. Варинському в с. Мартинівка на Черкащині та героєві Паризької комуни Я. Домбровському в Житомирі.
Творчість українських монументалістів виходить і за межі нашої країни. Так, високу оцінку одержали пам'ятники Василю Порику у Франції (автори—Г. Кальченко, В. Зноба),'Т. Шевченку в Торонто і Палермо (М. Вронський, О. Олійпи'к) та Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), .Лесі Українці в канадському місті Саскатуні (Г. Кальченко).
Протягом останніх десятиріч великого поширення набуло народне декоративно-вжиткове мистецтво. На Україні продовжували розвиватися народне ткацтво, художній розпис, вишивка, кераміка, різьблення, обробка металу, інкрустація та інші жанри цього мистецтва. Самодіяльні майстри зробили значний внесок у культуру українського народу.
Особливої популярності зажили твори народних майстринь М. Приймаченко, Г. Собачко-Шостак, К. Білокур. За цикл декоративних розписів «Людям на радість» М. Приймаченко у 1966 р. була удостоєна Державної премії УРСРім. Т. Г. Шевченка. До останніх своїх днів (пом. у 1976 р.) плідно працювала видатна художниця, один з корифеїв славнозвісного петриківського розпису 30-х років Заслу-жений'майстер народної творчості Української РСР Тетяна Пата.
Великим досягненням мистецтва народного декоративного ткацтва стали твори широко знаних майстринь Г. Ва-силищук з с. Шешори Івано-Франківської області та Г. Верес з с. Обуховичі-на КиЇвщині.,_В 1968 р. їм були присуджені Державні премії УРСР ім. Т. Г. ДІевченка.
Великою популярністю не тільки в нашій країні, а й за її межами користуються вироби з дерева, кераміки, килими косівських майстрів та опішнянських і петриківських художниць, полив'яна скульптура М. Піщенка з Ічні, український художній фарфор, а також скульптури малих форм, присвячені переважно персонажам літературних творів.
Проте численні види народного мистецтва республіки перебувають у занепаді. Не виробляються нині полив'яні, мальовані горщики, глечики, макітри, .кухлі, куманці, якими славилася Опішня на Полтавщині ще за часів І. Котляревського та М. Гоголя. Занепала народна творчість в Мед-жибожі на Поділлі. Тут нема вже ні майстерень, що колись виробляли ворсові килими на зразок персидських, ні знаменитих на всю Україну пивоварень і медоварень. Не стало й відомого колись меджибозького чорного димленого посуду—цього своєрідного дефіциту київських та львівських ярмарків XVII ст. Не виготовляють уже кераміку в Коломиї на Івано-Франківщині, у селах Шатрище на Сумщині, Королівка та Гончарівка/на Тернопільщині, Кобол-чин на Чернігівщині та в багатьох інших. Втрачені традиції настінного розпису. Нівелюється творча особистість неповторних, унікальних майстринь Петриківки, які дедалі частіше використовують прийоми трафаретного розпису. Покинули ткати традиційні килими в Хотині на Буковині тощо. Видавництва не запрошують останнім часом до співпраці народних майстрів. А зневаживши народне мистецтво, професійне втрачає свою найсуттєвішу ознаку — національну істотність, прирікає себе на деградацію, виродження.
Культурно-освітня робота. Засоби масової інформації.
В повоєнні роки в УРСР здійснювалася велика робота щодо розширення й вдосконалення мережі культурно-освітніх закладів, зміцнення їхньої матеріально-технічної бази. Центрами громадсько- політичного життя, науково-технічної інформації, поширення передового досвіду, піднесеннякультурного розвитку, трудящих були будинки культури І клуби. Нині їх у республіці налічується близько 26 тис., з них на селі—21 тис. (проте й до цього ч-асу чимало сіл не мають ще клубних установ).
Яскравим виявом піднесення культури трудящих є розвиток художньої самодіяльності. На Україні теїьер налічується 275 тис. самодіяльних колективів. Вони об'єднують понад 8 млн чоловік і щороку дають понад мільйон концертів і вистав. Про активний розвиток художньої самодіяльності на Україні свідчить організація багатьох міських і районних театрів народної творчості, до складу котрих входять усі колективи художньої самодіяльності району.
До репертуару самодіяльних колективів включаються класичні твори, кращі фольклорні зразки. Наприклад, заслуженим успіхом серед трудящих користується Запорізький народний оперний театр, що працює при Палаці культури «Дніпроспецсталь». На його сцені йдуть опери П. Чайковського «Євгеній Онегін», М. Аркаса «Катерина», Б. Сметани «Продана наречена», Дж. Верді- «Травіата» та ін. А в репертуарі народного театру Палацу культури Чернівецького бавовняного об'єднання «Восход» — опери М. Мусоргського «Борис Годунов», П. Чайковського «Мазепа» і «Черевички», Дж. Верді «Ріголетто». Основу репертуару Маріупольського народного театру при Палаці культури заводу «Азовсталь» становлять п'єси М, Погодіна «Кремлівські куранти», М. Шолохова «Піднята цілина», Т. Шевченка «Назар Стодоля», О. Ост-ровського «Лихо з розуму» та ін.
В системі культосвітньої роботи чільне місце належить бібліотекам (масовим, технічним, навчальним, науковим, історичним, медичним тощо), яких нині на Україні —понад 60 тис. їхній книжковий фонд становить близько мільярда примірників (усього в країнах колишнього Союзу— 360 тис. бібліотек з 5 млрд примірників книг). Бібліотеки країни відвідує щороку понад 40 млн чоловік.
Значний внесок у піднесення культурно-освітнього рівня трудящих роблять музеї. На сьогодні на Україні налічується близько 200 державних, 327 на правах відділів і понад 7 тис. народних музеїв. У них зібрано понад 9 млн пам'яток матеріальної й духовної культури. Щорічна кількість відвідувачів — понад 31 млн чоловік, Найпопулярнішими є севастопольські Панорама й Діорама, Полтавський краєзнавчий, Краснодонський «Молода гвардія», Переяслав-. Хмельницький історичний музей. Львівська картинна галерея та ін. Не лише в нашій країні, а й далеко за її межами знаний Державний музей-заповідник Т. Г. Шевченка в Ка-неві, який щороку відвідують близько півмільйона людей із 140 країн світу. Однією з форм збереження пам'яток історії та культури • українського народу є музеї просто неба в Переяславі- Хмельницькому, Ужгороді, Львові. В Києві функціонує Музей народної архітектури та побуту — провідний музей такого роду на Україні. Він демонструє особливості дореволюційного історичного, соціального, економічного і культурного розвитку шести історико-етнографічних зон: Придніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Півдня України і Карпат. Цей музей став першим радянським музеєм, де було відкрито експозицію сучасного села. До цієї експозиції ввійшло 25 архітектурних споруд з усіх областей республіки.
Центрами організації дозвілля е парки культури та від- починку. На Україні таких парків 386. В них розташовуються танцювально-концертні зали, зелені театри, спортивні та ігрові споруди, атракціони, дитячі містечка тощо.
Важливе місце в культурно-освітній роботі посідають різноманітні обряди. Підготовка кадрів, виконавців обрядів, організаторів святкових урочистостей здійснюється на фа- культетах громадських професій, які створені при більшості вузів України, зокрема при інститутах культури і педаго- гічних. У Міністерстві побутового обслуговування та житлово-комунального господарства існує спеціальне управлін-.ня обрядових послуг, яке також має відповідні відділи на місцях.
У теперішній час українському народові повертаються його історичні клейноди, утверджуються нові духовні цінності, національні свята—Дня Незалежності (24 серпня), Дня народження Т. Г. Шевченка (9 березня), традиційно-побутові календарні свята. Відзначення цих дат має свої ритуали, атрибутику, символіку.
Велику культосвітню роботу серед трудящих проводять різні товариства.
Наприклад, товариство «Знання», створене в 1947 р., працює в тісному контакті з іншими культосвітніми закладами, озброюючи мільйони трудівників міста й села сучасними науковими й загальнокультурними знаннями. Українське Товариство охорони пам'яток історії і культури (засноване в 1966 р.) має на меті залучати широкі верстви населення до участі у виявленні, вивченні, збереженні, реставрації та •популяризації серед трудящих пам'яток історії, археології, мистецтва, етнографії, народної творчості. Товариство бере участь у спорудженні нових пам'ятників, меморіальних комплексів і пам'ятних знаків, багатьох реставраційних акціях. Тільки в Києві за його участю відремонтовано і реставровано Кирилівську, Андріївську і Покровську церкви, будинок Поштової станції, Софійський собор, дзвінницю Успенського собору, церкву Спаса на Берестові, Московські ворота Печорської фортеці XVIII ст., відновлено фонтан «Самсон» на Подолі, здійснено реконструкцію «Золотих воріт», Останнім часом виникло багато нових різних товариств національно-культурної орієнтації. Так, велику роботу що-' до відродження й захисту української мови проводить Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Діють численні національно-просвітні товариства — ассірійське, білоруське, вірменське, єврейське, німецьке, польське та інші, які сприяють відновленню народних звичаїв, обрядів, промислів. Плідно працює в цьому напрямі й Український фонд культури. Відродженню культури в предметно-матеріальних та естетичних вимірах присвячують свою діяльність творчі спілки «Зелений світ», «Меморіал».
Масовими центрами піднесення народної культури стали народні університети, де нині навчаються понад 2 млн чоловік. Досить широка й різноманітна навчальна програма охоплює понад 20 галузей знань — суспільно-політичну, правову, економічну, технічну, сільськогосподарську, педагогічну тощо. ~
Велику роль у культосвітній роботі серед населення відіграють засоби масової інформації—преса, радіо й те- лебачення. За станом на 1990 р. на Україні виходило близько 1800 газет, разовий тираж яких становив 24 млн при- мірників. Тираж більш ніж 200 журналів та інших видань, журнального типу становив понад 180 млн примірників за рік.
Великих масштабів у республіці набула в післявоєнний період книговидавнича справа. У 1990 р. на Україні пра- ' цювалр 26 спеціалізованих та багатопрофільних видавництв Держкомвидаву й громадських організацій, які щороку видавали понад 8 тис. назв книг загальним тиражем 167 млн примірників (усього за роки радянської влади на Україні видано близько 390 тис. назв книг сукупним тиражем понад 5,7 млрд примірників). Українська книга має мільйони ша- нувальників у всьому світі. Вона експортується більш як у 100 країн світу. На замовлення іноземних фірм щороку за кордон відправляються понад 4 млн примірників різних видань. Приблизно така ж кількість примірників надходить за кордон шляхом книгообміну між бібліотеками, ву-. зами, установами. '
Водночас в умовах панування жорстокого централізму з кожним роком у республіці зменшувалося видання книг українською мовою. Якщо в 1960 р. 68 % усіх книжок, які видавалися на Україні, були україномовними, в 1975 р,— 40 %, то в 1991 р.—лише 19%. На душу населення на Україні видається пересічно лише 3,3 книжки, з них українською мовою — 1,5. Сьогодні цей процес, мабуть, набув сво-го апогею: в, 1991 р. на кожного читача країни в середньому припадало вже не 1,5, а лише 0,8 примірників україномовної книги.
Дійовим засобом культурного виховання мас є радіо й телебачення. Якщо в 1940 р..на Україні було трохи більше мільйона радіотрансляційних точок, то нині в користуванні населення уже понад 18 млн радіоточок і понад 11 млн радіоприймачів. Практично вся територія України радіофікована. Останнім часом- почалося вживання заходів, спрямованих на задоволення національно-культурних потреб національних груп, що проживають на Україні. Зокрема, ведеться радіомовлення молдавською й-болгарською мовами в Одеській області, новогрецькою — в Донецькій, молдавською та угорською — в Чернівецькій та Закарпатській.
Позивні Республіканського телебачення вперше пролунали 5 листопада 1951 р. Першу передачу дивилися лише .в 150-ти квартирах киян по чорно-білих маленьких телеприй-• мачах. Сьогодні, ж у розпорядженні населення України— понад 15 млн сучасних телевізорів, третина з них—кольорові. Функціонують 14 телецентрів, що дозволяє охопити телемережею понад 95 % населення держави.
Головною особливістю культурно-освітньої роботи на Україні протягом усіх післявоєнних років (і довоєнних теж) була її ідейна спрямованість — комуністична, а отже, насамперед, атеїстична. Звільнення від «релігійних пережитків» було однією з основних її цілей.. Але разом з пережитками були підірвані й підвалини людської моралі — совість, любов до ближнього, милосердя. Покоління за поколінням радянські люди зростали духовними дикунами. Зневіра, невігластво, байдужість — таку ціну платить нині наш народ за дехристиянізацію.
Лише зараз приходить прозріння, відбувається усвідомлення того, що релігія — невід'ємна частина духовності будь-якої нації. Поступово починають сприйматися як належні масові реєстрації релігійних об'єднань, розширення діяльності віруючих на ниві милосердя, освіти, культури, навіть у найвищих законодавчих органах держави. Поступово відроджуються й національні релігійні конфесії.
Зокрема, тривалий час була заборонена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Автокефалія (від грецьких слів «авто—сам та «кефале»—голова)—це самоуправління, тобто незалежність в адміністративних справах. Рух за автокефалію православної церкви на Україні бере свій початок з часів підпорядкування Української православної церкви Москві (1685 р.). Основною різницею між Руською православною (РПЦ) та Українською автокефальною православною церквами була мова. Руська церква вживала під час відправ старосло-в'янську мову, українська ж мова протягом століть категорично забо-ронялася, а разом заборонялася й Українська автокефалія.
Лютнева революція 1917 р. надала можливість оновлення національного релігійного життя. .Але через монархічні позиції більшості українських епіскопів автокефалія не була тоді проголошена. Сталося це тільки 5 травня 1920 р. У 1923 р. УАПЦ була визнана Помісним собором Руської православної церкви. Однак у 1930 р. під примусом НКВС відбувся Надзвичайний собор УАПЦ, який розпустив її як «контрреволюційну й антирадянську організацію», нібито складову частину СВУ.
Розгортання сучасного процесу національного відродження дало змогу зібрати 20 жовтня 1989 р. у Львові СоВор священиків УАПЦ та її прихильників із числа священиків РПЦ, який проголосив відродження УАПЦ, оскільки буття самої церкви не переривалося й вона існувала в діаспорі та підпіллі. Проголошення відродження УАПЦ затвердив Всеукраїнський собор УАПЦ, що відбувся у Києві 5^6 червня 1990 р. Собор вирішив створити духовні семінарії в Києві, Львові та Івано-Франківську, розв'язати питання заснування духовної академії, започаткувати видання газети та журналу, які б висвітлювали життя церкви.
Україна пам'ятає ще одну чорну сторінку в своєму церковному житті — Львівський церковний собор 1946 р., який подібно до Собору УАПЦ 1930 р. «самоліквідував» Українську греко-католицьку церкву, яка після цього впродовж десятиріч перебувала в підпіллі, а сотні її духовних пастирів, монахів і монахинь зазнавали всіляких утисків. Тільки в 1990 р. УГКЦ була реабілітована.
Релігія і церква містять у собі величезний культурний і духовний потенціал, накопичений людством. Церковні обряди стали складовою частиною народних традицій. Тому, борючись за духовне оновлення суспільства, ми боремось і за відродження віри, за використання загальнолюдських моральних цінностей у вихованні нових поколінь.
Культурні зв'язки злншими країнами. Рік у рік розши- рюються культурні зв'язки України із зарубіжними країнами. Державні установи, громадські організації, підприємства, навчальні заклади, бібліотеки, діячі літератури і мистецтва, художні колективи України підтримують нині такі зв'язки зі 112 країнами світу.
Ознайомленню світової громадськості з життям і культурою українського народу активно сприяє Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами. Засноване у 1926 р., воно перетворилося на одну з н'аймасовіших і найавторитетніших організацій республіки.
Дуже відповідальну місію виконує Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном, яке з 1970 р. має ще назву товариство «Україна». Воно підтримує широкі й плідні контакти з зарубіжними українськими організаціями, мистецькими колективами, навчальними закладами, редак-ціями газет і журналів, бібліотеками тощо. Його діяльність допомагає українцям, які проживають за кордоном, налагоджувати зв'язки з рідним краєм, зберігати свою мову, культуру, традиції. Через газету «Вісті з України» Товариство інформує діаспору про суспільне життя вітчизни.
Як член 00Н Україна бере активну участь у роботі ЮНЕСКО—міжнародної організації з питань освіти, науки і культури, Міжнародного союзу славістів, Міжнародної федерації з обробки інформації, а також міжнародних наукових конгресів, конференцій, різних симпозіумів тощо. Особливо велике значення для більш глибокого ознайомлення народів світу з українською культурою мали святкування по лінії ЮНЕСКО 100-річчя з дня народження І. Франка, О. Кобилянської, Лесі Українки, 200-річчя з дня народження І. Котляревського. За кордоном широко відзначалися 100-річчя з дня смерті (1961), 150-річчя (1964) і 175-річчя (1989) з дня народження геніального сина українського народу Т. Г. Шевченка. Водночас на Україні урочисто вшановувалися ювілейні дати найвідоміших діячів науки і культури світу — Галілея, Дайте, Шекспіра, Міцке-вича, Словацького, Шопена та ін.
Культурні зв'язки України із зарубіжними країнами здійснюються також шляхом книгообміну.
Державні бібліотеки щороку відправляють більш як у 80 країн світу близько 4 мли книг — творів класиків української літератури і сучасних українських письменників, політичну, технічну, медичну, навчально-педагогічну, сільськогосподарську, мистецтвознавчу літературу. Крім того, державна контора «Укркнигоекспорт» (створена в 1954 р.) на замовлення закордонних книготорговельних організацій надсилає їм ще близько 4 мли книг. В країні ж українською і російською мовами видавалися і видаються багатотисячними тиражами твори зарубіжних авторів у перекладах із 46 мов. З України більш як у 80 країн світу надходить за передплатою 287,5 тис. примірників газет і журналів.
Важливу роль у справі зміцнення культурних зв'язків відіграють декади, тижні 'й дні української культури в Польщі, Чехо-Словаччині, Болгарії, Румунії, Монголії, Франції, Канаді, США та інших країнах. Величезне значення має і закордонна гастрольна діяльність українських мистецьких колективів та окремих виконавців, яка з кожним роком розширюється.
На всіх континентах нашої планети відомі усларлені колективи Державного заслуженого академічного народного хору ім. Г. Верьов-ки, Державного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського, Державної заслуженої академічної капели «Дум-ка», Державної заслуженої академічної капели бандуристів України, народних хорів Черкащини, Волині й Закарпаття, Буковинського і Прикарпатського ансамблів пісні й танцю та ін. Популярністю за кордоном користується й наймолодший хореографічний 'колектив республіки — Український балет на льоду. Зарубіжним слухачам припали до вподоби українські народні мелодії та пісщ у виконанні видатних артистів Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, А. Солов'яненка, Д. Гнатюка, А. Мо-кренка, скрипалів О. Пархоменко і О. Криси, піаністів М. Крушельниць-кої й Р. Лисенко та багатьох інших.
Важливу роль у справі культурного обміну відіграє так зване поріднення міст. Зараз 17 міст України і два райони її столиці — Києва мають дружні зв'язки із 42 містами різних країн. Так, Київ тісно контактує з Братіславою, Кра- ковом, Лейпцігом, Тампере, Кіото,- Флоренцією, Тулузою, Одеса—з Марселем, Генуєю, Львів—з Вінніпегом, Запоріжжя — з іранським містом Ісфагані. Міста-побратими обмінюються різними делегаціями, літературою, матеріалами для газет і радіопередач, досвідом житлового будівництва, організації відпочинку населення, торгівлі, міського транспорту, системи охорони здоров'я тощо.
Встановленню дружніх відносин між народами помітно сприяє міжнародний туризм. Кількість іноземних туристів, які приїздять на Україну, безперервно зростає. Якщо наприкінці 50-х років республіку відвідували щорічно близько 50 тис. іноземних туристів, то через десять років їхня кількість зросла до 750 тис., а на кінець 80-х років становила вже близько мільйона.
Розвиток культурних зв'язків України з іншими країнами відбувається також через взаємний обмін різними виставками, .проведення кінофестивалів (зарубіжних фільмів на Україні, а українських — за кордоном) тощо.
* * *
Незважаючи на всі свої недоліки, культурне будівництво в СРСР мало певні досягнення. За роки радянської влади в кожного радянського народу зросла своя наукова й художня інтелігенція — носій національної культури, з'явилися численні наукові центри, університети й інститути, утворилася широка мережа народної освіти, одержали розвиток національні театри, музика, кінематографія, живопис, скульптура, архітектура.
Однак у 30- ті роки стратегічний план культурної революції було відкинуто. В атмосфері культу особи примітизу-валися й- перекручувалися завдання літератури й мистецтва, спотворювалися соціалістичний ідеал, гуманістичні цін
ності. Великих втрат зазнали культура й наука внаслідок грубого адміністрування, офіційної підтримки удаваних авторитетів, зневажливого ставлення до справжнього таланту. Суб'єктивні оцінки «вождя народів» були єдиним критерієм і визначали долю багатьох письменників, діячів мистецтва-і науки. Жорстокі репресії вирвали з рядів радянської інтелігенції, зокрема української, її видатних представників.
В період застою панували споживацькі підходи, майже вороже ставлення до розвитку національних культур. Теоретичні настанови на форсоване зближення націй, твердження про нібито повну й остаточну розв'язаність націо- нального питання вели до зневажання національної різноманітності, збіднення духовного життя.
З початком сучасного процесу національного оновлення поступово зникають «білі плями» в історії Укр,аїни, української культури. ^До активного культурного обігу повертаються забуті духовні цінності. Сьогодні став реальністю державний статус української мови, державні гарантії вільного розвитку інших національних мов країни—основи основ кожної з національних культур.
Почесна роль у духовному відродженні українського'на-роду належить творчій інтелігенції. Бути з народом, творити для нього, вивчати його героїчне й трагічне минуле, сучасну дійсність, талановито й об'єктивно відтворювати життя — і великі перемоги, і гіркі невдачі, впливати на душі й серця людей в ім'я щастя сучасних і наступних поколінь — ось найголовніші завдання митців і науковців суверенної України.
Рекомендована література
Історія української літератури: У 8 т. К., 1977. Т. 7, 8. Історія Української РСР: У 8 т. К., 1977—1979. Т. 7, 8. Тронько П. Т. Культура—всенародне надбання. К., 1977. Українська РСР: Короткий стат. довідник. К., 1986.









< /br>





Лекція 19
УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ
• Пошуки шляхів соціально-економічного прогресу в Перші кроки демократизації суспільства в Національні проблеми
Пошуки шляхів соціально-економічного прогресу.
вий, дуже суперечливий етап в історії нашого суспільства відкрила перебудова. Це була відповідь на необхідність ліквідувати допущені раніше помилки та прорахунку подолати негативні тенденції та явища в розвитку Радянського Союзу. Тобто її глибинні причини полягали в де" формаціях, зумовлених пануванням адміністративно-командної системи, історично обмежених форм суспільної організації.
Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, але вона була зумовлена не черговим побажанням партії, а всім ходом розвитку суспільства, станом справ в економіці, соціальній і духовній сферах життя.
Проте з часом поняття «перебудова» віджило своє й наприкінці 90-х років уже майже не використовувалось. Воно було зв'язане з первісною «революційною» ейфорією, з утопічними надіями на швидке поліпшення життя звичними командними способами. По суті перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією «згори». Вона «планувалась» як відносно обмежена в часі, упорядкована, суворо контрольована операція, під час якої покращувався б старий будинок, але не зводився новий, принципово іншої конструкції. Розвиток подій досить швидко зламав надуману схему.
Завдання оновлення всіх сфер життєдіяльності вимагало глибоких зрушень у вирішальній сфері—економіці. Висунута програма, перетворень передбачала, зокрема, докорінну перебудову організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи на Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була розглянута і в основному схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема забезпечувала організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створювала умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об'єднання).
У ході реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, здійсне.но передачу бага-тьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. Це дозволило ліквідувати майже половину управлінь і самостійних відділів в апараті міністерств і відомств, скоротити більш як півсотні посад міністрів, керівників відомств та їхніх заступників. Усього ж чисельність працівників управління республіканського рівня зменшилася наполовину. Більш як на третину було скорочено обласну ланку управління, затверджено схеми управління народним господарством областей, міст Києва та Севастополя, в яких передбачалося функціонування нового робочого органу — Ради Головного планово-економічного управління. Відповідно до нових вимог були визначені основні напрями діяльності Ради міністрів УРСР і нова, досконаліша структура її апарату. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління галузями важкої промисловості, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць та інших структурних підрозділів. Управлінський апарат скорочено майже на 80 тис. чоловік з річним фондом зарплати 227 млн крб. Пізніше, в 1991 р., Раду міністрів було реорганізовано в Кабінет міністрів.
Здійснено низку заходів щодо дальшого підвищення ефективності виробництва, вдосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприємства й об'єднання всіх виробничих галузей народного господарства республіки були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування. Дедалі ширше, застосовувалися орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота по створенню асоціацій, концернів, малих підприємств та інших'' незвичних організаційних структур.
Так, у 1988 р. на території України було зареєстровано лише 8 спільних підприємств, у 1989—75, а в 1990—156. Найбільша кількість таких підприємств створена з фірмами Німеччини, США, Польщі, Австрії, Угорщини. За даними статистики, випуск продукції і надання послуг розпочалися на 113 з них. Спільні підприємства, однак, досі не змогли істотно вплинути на економічну ситуацію в республіці через непослідовність здійснення реформ, недостатність правового забезпечення їхньої діяльності, протиріччя між державами СНД.
Великі надії щодо поліпшення справ на споживчому ринку покла- дались на кооперативний рух. У 1989 р. кооперативи реалізували товарів і послуг на 5,1 млрд крб., заробітної плати одержали 2,5 млрд крб., а для населення реалізували товарів і послуг лише на 0,9 млрд, тобто додатково забрали із споживчого ринку товарів і послуг на 1,6 млрд крб. У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі підприєм< ства та об'єднання виробничої сфери республіки й частково невиробничих галузей народного господарства. На орендний підряд на кінець 1989 р. перейшли 180 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство" роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38—побутового обслуговування населення. Посилився вплив інтенсивних факторів економічного прогресу, внаслідок чого'чисельність пра-цюючих, наприклад, у сфері матеріального виробництва скоротилася на 700 тис. чоловік. Значно більша увага почала приділятися ресурсозбе-ріганню, більш повному включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва. В республіці в системі Держпостачу було створено три регіональні центри для підготовки продукції до виробничого споживання, почали діяти цехи та дільниці для надання послуг споживачам.
Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це дуже важливий момент, адже структура економіки республіки, що історично склалася, тривалий час залишалася зорієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива.
На Україну припадає близько половини всього виробництва чавуну у країнах колишнього Союзу, 40 % — сталі, прокату, третина — видобутку вугілля, близько 66 % — залізної руди, п'ятої частини — вало-' вого збору зерна, половини — виробництва цукру та олії. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи «А» становить нині 70 %. Тільки у трьох галузях — вуглевидобувній, чорній металургії та машинобудуванні — зайнято майже 2|•^ працюючих у промисловому виробництві. Виробництво національного доходу в цих галузях на одного працюючого в півтора — два рази нижче, ніж у цілому по республіці. Тому не дивно, що Україна за даним показником посідає тільки сьоме місце серед держав СНД.
Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в центрі, в Москві, Україна ж була позбавлена майже всіх прав. 95 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування.' На діяльність цих підириємств уряд України, місцеві Ради не справляли ніякого впливу. За рахунок 5 % продукції, що вироблялася на підприємствах місцевого підпорядкування, аж ніяк не можна було задовольнити усіх потреб українського народу. Продукцією, виробленою на підприємствах союзного підпорядкування, розпоряджалися' союзні органи, які залишали республіці тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми-
Навіть після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет центральні відомства не збиралися відмовлятися від своїх командних позицій. Союзні міністерства почали створювати акціонерні об'єднання, щоб перешкодити переходу підприємств під контроль, а пізніше — й у власність місцевої влади. Саме таким способом намірялися відібрати в України автобусний завод у Львові. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення встановити свою юрисдикцію, над усіма підприємствами республіки. Прийняти таке рішення зобов'язували й Декларація про державний суверенітет України і Закон про економічну самостійність республіки. Скрутне становище склалося в сільському господарстві України, потенціал якого зараз характеризується як один із найнижчих серед галузей народного господарства нашої держави. Фондоозброєність тут нижча на чверть, енергоозброєність — на 42 % від інших галузей. На одного працівника, зайнятого в сільськогосподарському виробництві України, припадає лише 15 тис. крб. основних фондів, а в США — 97 тис. дол., енергетичних потужностей — відповідно 33 і 142 кінські сили. За фондоозброєністю сільського господарства Україна відстає, наприклад, від прибалтійських держав у 2—2,5 раза. Тільки половина наявної техніки відповідає нормативним вимогам. Щорічні витрати на ремонт становлять 20 % балансової вартості, а в США— 7%. Щорічно 11,3 тис. га сільськогосподарських угідь вилучаються з використання для несільськогосподар-ських потреб. Украй загострилася демографічна ситуація. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн чоловік. У ряді регіонів України люди пенсійного віку становлять половину сільських мешканців. Рівень оплати в колгоспах і радгоспах на 15—20 % нижчий від інших галузей народного господарства.
Економічна необґрунтованість закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію призвела до того, що в регіонах з великими питомими трудовими затратами були вищі рентабельність та ефективність виробництва. Закупівельні та роздрібні ціни не стимулювали, а, навпаки, зменшували зацікавленість господарств у збільшенні виробництва. Внаслідок цього Україна ще донедавна перебувала В нерівному становищі в порівнянні з іншими союзними республіками. В 1988 р. для України реалізаційна ціна тонни свинини була встановлена в 1896 крб., а для Литви, наприклад,— 2897 крб. Водночас собівартість тонни свинини на Україні становила .1946 крб., а в Литві—2128 крб. Собівартість тонни молока в господарствах України в 1988 р. становила 284—303 крб. Приблизно така ж собівартість молока (296 крб.) в господарствах Білорусі й прибалтійських республіках, однак реалізаційна ціна в тому ж 1988 р. становила в УРСР 367 крб., у прибалтійських республіках — 406—453 крб., а в Білорусі—514 крб. На виробництво кілограма масла на Україні витрачалося 8 крб. 50 к., а продавалося воно по ціні 3 крб. 40 к. за кілограм. Якщо додати до цього порівняно низькі ціни на сировину, паливо, метал, що переважають в обсязі продукції республіканської економіки, то стає зрозумілою вся та безліч проблем, що виникли.
У республіці велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі. Був утворений Держагропром, з листопада 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства України, їх діяльність засвідчила необхідність удосконалення управління сільськогосподар-ським виробництвом, підвищення його ефективності. В результаті з'явилися нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб'єднання. Були зроблені перші кроки в напрямі розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. Він довів свою виробничу перевагу, зумовив початок відродження раніше покинутих чи оголошених неперспективними сіл. На кінець 1989 р. на орендному підряді працювали вже 529 колгоспів і радгоспів. Уважає-ться перспективною й поширена, наприклад, у Дніпропетровській області нова форма кооперації, при якій промислові підприємства на договірних умовах виконують у колгоспах і радгоспах певні роботи, а господарства постача- ють їхні колективи м'ясом, яйцями, овочами, фруктами та іншими сільськогосподарськими продуктами.
Велика увага почала приділятися й розвиткові на селі особистих підсобних господарств, 'колективного садівництва й городництва, створенню аграрних цехів підприємств та організацій. 1989 р. у республіці функціонували понад 8 тис. кооперативів із кількістю зайнятих близько 140 тис. чоловік. Тільки за 1988 р. вони виробили продукції й надали послуг на суму, що перевищила 400 млн крб. Створення кооперативних товариств відбувається головним чином у споживчій кооперації, системі агропрому, у сфері громадського харчування й побутового обслуговування. Надто низькими темпами створюються кооперативи в галузях промисловості, будівництва, науково-технічного виробництва.
З початком перебудови одразу ж в'иявилися труднощі на її шляху. Окремі з них були породжені нашим минулим, але деякі болючі вузли зав'язало сьогодення. В багатьох випадках перешкодою були половинчастість і некомпетентність рішень, що приймалися. Дуже болісним виявився процес зміни характеру взаємовідносин підприємств із центральними органами управління. Прийнятий у 1987 р. закон про надання підприємствам самостійності не звільнив остаточно колективи від відомчих економічних пут. І досі діють такі могутні підойми з боку міністерств, як всеохоплюючі держзамовлення, різного роду нормативи тощо. Незадоволення тим, як вирішувалися досі питання, пов'язані з розвитком самостійності, самоуправління на рівні трудових колективів, поряд із загостренням соціальних проблем було однією з головних причин страйків шахтарів Союзу, в тому числі України.
Водночас вже перші самостійні кроки підприємств призвели до розквіту групового егоїзму, заниження виробничих планів, намагання поставити вузьковідомчі інтереси вище загальнодержавних, загальнонародних. Серйозним гальмом виявилася недосконалість фінансово-кредитного механізму та існуючої системи ціноутворення. Оптові й закупівельні ціни зовсім не відповідали потребам економічної реформи, жорстким умовам регіонального госпрозрахунку.
Економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. По-перше, тому, що сама модель реформи, сконструйована в центрі, об'єктивно вела до розладу економічних відносин. По-друге, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату стало для економіки руйнівним. Регламентоване згори пла-, нування підштовхнуло підприємства до збільшення своїх прибутків не завдяки ефективності та якості роботи,-а за рахунок підвищення цін. А це врешті-решт призвело до повного 'ігнорування інтересів споживача, неконтрольова-ного зростання 'грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв'язків. Це був один із найсерйозніших про рахунків у здійсненні перебудови.
Стан економіки багато в чому визначає ефективність соціальних програм,. На початку реформістських процесів було прийнято рішення про розробку спеціальної програми соціальної перебудови. Відповідно до неї передбачалося різке нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофі-лювання для цього підприємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Великі надії у розв'язанні соціальних проблем покладалися на самі підприємства та місцеві органи влади.
Темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, -на Україні майже вдвоє випередив збільшення виробничих капітальних вкладень. Це дало змогу здійснювати будівництво житла, загальноосвітніх шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень і поліклінік. Більша частина житла будувалася господарським способом. Прискореними тем< пами зростало індивідуальне житлове будівництво. Практикувалося створення молодіжних житлово-будівельних кооперативів, Проектно-будівельних об'єднань. Зросли обсяги капітального ремонту комунальних квартир з переплануванням для посімейного заселення. Почалася приватизація квартир. Однак програма будівництва житла не виконувалась. Катастрофічне не вистачало й не вистачає будівельних матеріалів, низька їх якість. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати працівникам охорони здоров'я й соціального забезпечення, окремим працівникам культури. Було запроваджено вищі посадові оклади вчителям, професорсько-викладацькому складу вузіп, встановлено додаткові пільги по оплаті праці працівникам пугільної промисловості.
Підприємствам була надана можливість підвищувати заробітну плату, соціальне захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак цей процес мав і зворотний бік. Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов, якими передбачалося підвищення заробітної плати, проте без будь-якої компенсації в обсягах виробництва. Внаслідок цього грошова маса, наприклад, на Україні збільши-. лася без забезпечення товаром на 10 млрд крб. Це викликало різке розбалансування споживчого ринку. До того ж відбувався активний вивіз товарів за межі республіки, зокрема за кордон, поширювалися спекуляція, інші зловживання, запанував «чорний ринок». Все це суттєво зачіпало інтереси більшості споживачів, особливо соціальне слабо захищених категорій населення.
З 1991 р. в Україні було розпочато реформу цін. Однак введення- з 1 січня 1991 р. нових закупівельних й оптових цін створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію, адже нові ціни на переважну частину товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,— до порожніх полиць крамниць. Тільки 2 квітня 1991 р. були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Певна річ, цей вимушений, досить непопулярний серед народу захід не розв'язав усіх проблем,. але дальше зволікання з реформами цін повсякчас наближало країну до економічного краху.
З метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби із спекуляцією, тіньового економікою уряд України змушений був тимчасово—до насичення ринку товарами—запровадити з 1 листопада
1990 р. продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами. .Але цей захід очікуваних результатів не дав і суттєвих змін у покращанні, становища трудящих республіки не відбулося. Ось чому у зв'язку з лібералізацією з 2 січня 1992 р. цін у Росії та з метою захисту споживчого ринку, недостатнім обсягом готівки для виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, інших виплат і на виконання -постанови президії Верховної Ради України від 27 грудня
1991 р. «Про соціальний захист населення і внутрішнього ринку Укра- їни» Кабінет міністрів України й Національний банк України запровадили з 10 січня 1992 р. купони багаторазовего використання для розрахунків населення за продовольчі й промислові товари. Планувалося за допвмогою цього через декілька місяців вивести з обігу карбованець і підготуватися до введення національної валюти України.
В галузі охорони здоров'я населення головною проблемою для держави є нестача бюджетних асигнувань. І хоча за кількісними показниками забезпеченості лікарнянимиліжками й лікарськими кадрами Україна наблизилася до оптимального рівня, й досі залишаються нерозв'язаними численні болючі проблеми. В республіці розробили Комплексну програму профілактики захворювань і формування здорового способу життя населення на період до 2000 р. Це. багатоцільовий проект. Для здійснення загальної диспансеризації населення при поліклініках уже створено 600 відділень профілактики. В 1988 р. в Києві, Донецьку та Львові були відкриті діагностичні центри, обладнані сучасною медичною технікою, що дозволяє в короткий час і з великою достовірністю виявити найскладніші захворю- вання.
На Україні помітно загострилися проблеми екології. Викликано це насамперед тим, що на території республіки, а вона становила лише 2,7 % змагальної території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, бо на Україні було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу. Тобто, при міжреспублікан- ському поділі праці, що реально склався в структурі промислового виробництва, у нас найбільшого розвитку набули такі його галузі, які потребують величезних земельних площ, найінтенсивніше споживають енергію, сировинні й водні ресурси, несприятливо впливають на навколишнє середовище. Позначаються на екологічній обстановці й висока сільськогосподарська освоєність території, густа транспортна мережа, наявність багатьох великих індустріальних міст. Однією з причин такого становища стали допущені в минулому помилки в оцінці екологічних наслідків перетворень, що здійснювалися: розміщення підприємств, меліорації земель тощо.
За оцінкою .Л. Ройстояа, директора Міжнародного інституту менеджменту навколишнього середовища (Швейцарія), щорічні витрати України від погіршення її екологічного стану складають 15—20 % валового національного прибутку і є найбільшими у світі. За кількістю технологічного бруду на душу населення Україна посідає перше місце не тільки серед держав колишнього СРСР, а я у всій Європі, зони екологічного лиха охопили більше 15 % її території.
Однією з головних проблем України залишається, звичайно, Чорнобиль. Аварія на цій атомній станції стала великою бідою, боляче відгукнулася в серцях мільйонів людей. Економіка зазнала величезних збитків. Досить сказати, що з господарського обороту вилучено близько 190 тис. га земель. Для евакуйованих з Київської та Житомирської областей були збудовані тисячі будинків садиб-ного типу, півтори тисячі квартир, багато об'єктів соціального призначення. Переселенцям була надана допомога в господарському обзаведенні, побутовому влаштуванні. На все це, природно, необхідні були значні кошти. Потрібні вони й зараз, бо роботи по створенню більш безпечних умов для життя людей в районах, що постраждали, тривають.
Окремі несприятливі тенденції в екології вдалося ослабити, а подекуди й подолати. Так, незважаючи на постійне зростання виробництва, за останні роки на 3 млрд м3 було скорочено забір свіжої води. В умовах маловодної держави, а саме такою є Україна, це чимало. Проводяться роботи з рекультивації порушених земель. Дещо зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу, але ситуація у багатьох містах все ж залишається досить складною.
Затверджена програма робіт з оздоровлення повітряного басейну, особливо у великих містах. Головне в її виконанні — різке зменшення шкідливих викидів автотранспорту. Передбачається здійснити реконструкцію і технічне переозброєння нафтопереробних заводів і налагодити випуск низькосірчистого дизельного пального й неетилового бензину.
З метою покращання екологічної ситуації Верховна Рада України прийняла у березні 1990 р. постанову «Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню». Нею передбачається припинити нове промислове будівництво у великих містах і районах із підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, до 1995 р. вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, повністю припинити до 2000 р. скидання у водойми забруднених стоків, широко застосовувати біологічні засоби захисту сільськогосподарських культур та ін.
Таким чином, останніми роками на Україні, хоча й із прорахунками та помилками, але йшли пошуки нових шляхів і методів господарювання. Певні зрушення відбулися в промисловості, сільському господарстві та соціальній сфері. Розвиток економіки характеризувався її дальшою соціальною переорієнтацією, відповідною перебудовою її структури, використанням досягнень науково-технічного прогресу. Закріпилась тенденція переважання темпів зростання випуску предметів споживання над темпами зростання виробництва засобів виробництва. Високими темпами розвивалися платні послуги населенню.
Разом із тим у ході перебудови в економіці навіть посилились деякі негативні тенденції. Середньорічні темпиприросту національного доходу знизилися до 3 % проти 3,4% в кожній з двох попередніх п'ятирічок. З початку 1990 р. промислове виробництво зросло менш ніж на один процент при плані на рік 3,6.%. Не вдалося зупинити роз-балансування економіки і споживчого ринку, безгосподарність, необгрунтоване зростання ^цін, невиправдане збільшення грошових доходів населення. Гострими залишалися проблеми забезпечення населення продовольством і житлом, низькими — трудова дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці. Не спадала хвиля злочинності.
На вихід із кризового становища, на підвищення життєвого рівня народу України й були направлені Закон про економічну самостійність України, прийнятий її Верховною Радою у серпні 1990 р., і постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 р.). Ці документи базувалися на положеннях Декларації про дер- жавний суверенітет України. Закон про економічну самостійність республіки визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фійансово-бюджетної, кре-д'итної та грошової систем.
Усього за 1990—1991 рр. Верховною Радою України було схвалено близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики.
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України, перетворення України, відповідно до висловленої на Всеукраїнському грудневому 1991 р. референдумі ролі народу, у самостійну державу потребувало перегляду багатьох уже прийнятих документів і підписаних угод. Наприкінці жовтня 1991 р. прем'єр-міністр В. П. Фокін запропонував на розгляд народних депутатів України «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності».
Першочерговими заходами цього документа є великомасштабний перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь галузей і виробництв, що працюють на споживчий ринок. Машинобудування передбачається переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості, при цьому певна кількість нерентабельних підприємств буде закрита. Важливе місце в програмі посідають питання регіональної політики. Уряд України вперше в історії одержав змогу контролювати процес формування економічної структури, приймати рішення щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції тз переозброєння діючііх підприємств усіх без винятку га-луаей матеріалі! мого виробництва. Принципово іншого змісту набуває зовнішньоекономічна діяльність, оскільки експортно-імпортні операції здійснюватимуться виключно через діючі на території України посередницькі організації. Поряд з цим передбачається розпочати використання і такої форми зовнішньоекономічної діяльності, як спеціальні економічні зони. Вони матимуть певну торговельно-виробничу спеціалізацію і сприятимуть розвитку іноземного туризму. Велику роль у реалізації структурної перебудови господарства відіграватиме програма конверсії оборонної промисловості України.
Наприкінці березня 1992 р. Верховна Рада розглянула «Основи національної економічної політики України», їхня суть — Україна перебуває в СНД, але повністю виходить із «карбованцевого простору».
Сьогодні внаслідок здійснення економічних реформ спостерігається різке падіння життєвого рівня громадян України, який і раніше був одним із найнижчих у світі. Для мільйонів людей реформа є й залишається важким випробовуванням, що кардинально змінило все життя. Але завойована можливість самостійно будувати своє життя Вселяє надію у реальність вирішення складних соціально-економічних проблем.
Перші кроки демократизації суспільства. Одним із основних напрямів демократизації було визнано розкріпачення діяльності Рад народних депутатів, які поєднують у собі функції законодавства, управління й контролю. Найважливішим етапом цього процесу стали вибори до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів.
Вибори народних депутатів України відбулися 4 березня 1990 р., повторне голосування—з 10 по 18 березня 1990 р. Депутати обиралися до Верховної Ради України, до 25 обласних, 469 районних, 434 міських, 120 районних у містах, 820 селищних, 8996 сільських Рад народних депутатів. У голосуванні взяли участь 31375980 виборців, або 84,55% їхньої загальної кількості. Альтернативність виборів, активна участь у виборчій кампанії нових громадських формувань надали останнім особливої гостроти. Адже на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3 тис. кандидатів — у середньому по шість—сім чоловік на одне місце.
В результаті виборів депутатський корпус значно поновився. До складу Рад було обрано чимало кандидатів у депутати від різних гро- мадських політизованих організацій, які вважали себе представниками демократичної альтернативи офіційним властям. Та переважну більшість депутатських місць здобули представники державного й партійного апарату, господарські керівники різного рангу. Насамперед це стосується депутатів Верховної Ради України, серед яких не виявилося жодного рядового колгоспника, вкрай обмаль робітників, лише 13 жінок. Отже, нинішній склад Верховної Ради України далеко не відповідає соціальному складу населення держави. 15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати в парламентському режимі. Перша її сесія тривала не один — два дні, як раніше, а 60 робочих днів.
Головним завданням народних депутатів Верховної Ради є розробка й прийняття законодавчих актів, спрямованих на поліпшення економічного становища республіки, піднесення рівня життя народу, правове забезпечення реформ тощо. Серед законів, які вже прийнято, особливо важливі — про зміни й доповнення до Конституції, про вибори народних депутатів, про мови в Україні, про державний суверенітет і про незалежність України, про нову українську національну символіку.
Активізації, діяльності Верховної Ради, пропаганді та реалізації ідей державної незалежності України сприяло утворення у парламенті з демократично, настроєних депутатів Народної Ради під головуванням І. Юхновського. (Після підтвердження незалежності України на Всеукраїнському рефедендумі вона фактично припинила своє існування.) Між ними і партапаратною більшістю («група 239») розгорнулася гостра боротьба, що часто негативно впливала на діловий ритм роботи парламенту й гальмувала прийняття конструктивних і виважених рішень. •
Безліч повсякденних питань, що мають величезне значення для кожної людини, вирішують місцеві Ради. Успішне виконання ними своїх функцій багато в чому залежить від ефективності організаційних форм і методів їхньої роботи. Досі ще існує багато штучних перешкод, які сковують ініціативу депутатів: практика попереднього узгодження, дріб'язкова регламентація діяльності, відсутність належної інформації (наприклад, про стан екологічної обстановки в регіонах країни) тощо. Ради економічно залежні від міністерств, відомств, підприємств, колгоспів, радгоспів та організацій, керівники яких нерідко просто ігнорують вимоги місцевих органів влади.
Епохальними подіями в житті України, яскравим свідченням зміцнення демократичних засад і сподівань народів республіки стали Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р. У бюлетень для та- ємного голосування було включено Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» На день голосування право брати участь у референдумі мали 37885555 громадян, котрі були внесені до списків для таємного голосування. Взяли участь у голосуванні 31 891 742 громадянина, або 84,18 %. Із них на питання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28804 071 громадянин, або 90,32 °/о, «Ні, не підтверджую»— 2417544, або 7,58%. 670117 бюлетенів (2,1%) дільничі комісії визнали недійсними.
Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу України до державної незалежності, його бажання бути господарем у власному домі. Результати голосування гідно увінчують тисячолітню історію державотворення в Україні^ знаменують її повноправне входження до світового співтовариства.
До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено шість кандидатур — В. Б. Гриньова, Л. М. Кравчука,-Л. Г. Лук'яненка, Л. І. Табурянського, В. М. Чорновола, І. Р. Юхновського. Президентом України став Леонід Макарович Кравчук, котрий одержав 61,59 % голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.
Помітним чинником, що впливав на оновлення життя у республіці після 1985 р., стали масові політичні акції— мітинги, пікети, акти громадянської непокори владі тощо. Набула поширення така форма розв'язання конфліктів, як страйки, їх організацію брали на себе страйкоми. До цієї форми протесту удавалися шахтарі, вчителі тощо.
Спалах масової соціальної та суспільно-політичної активності підтвердив організований 21 січня '1990 р. з нагоди річниць самостійності й соборності України «людський ланцюг», що з'єднав Київ зі Львовом й Івано-Фран- ківськом. В акції взяли участь 3 млн чоловік.
Вражаючою була голодівка студентів у Києві, що тривала з 2 по 17 жовтня 1990 р., з вимогами відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів у Верховну Раду на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ на території республіки. Верховна Рада України розглянула вимоги студентів і прийняла необхідні рішення. Тодішній голова уряду республіки В. Масол подав у відставку. Після цього голодівка студентів припинилася. З часом головою уряду країни було обрано В. Фокіна.
Важливу роль у розвитку демократії завжди відігравали різні громадські організації: партії, профспілки та ін. З початком перебудови помітно посилився їхній вплив на політичне, економічне та духовне життя суспільства. Вонипочали широко використовувати право законодавчої ініціативи, брати активну участь в управлінні виробництвом, розподілі житла, організації праці, побуту й відпочинку людей, профспілки, зокрема, повернулися до виконання своїх головних обов'язків, про які забули за роки панування командно-адміністративної системи.
Сьогодні в Україні діють уже 25 політичних партій. Класифікувати їх надто важко, бо багато з них ще не знайшли свого стабільного місця в політичній структурі суспільства.
Найчисельнішою політичною партією ще донедавна була Комуністична (перший секретар С. Гуренко). На початок 1990 р. в її складі налічувалося 3294038 комуністів, які були об'єднані в 72 947 первинних парторганізаціях. XXVIII з'їзд Компартії України, що проходив у червні й грудні (в два етапи) 1990 р., засвідчив стурбованість комуністів республіки станом справ у партії та в суспільстві, визнав необхідність невідкладних практичних дій щодо подолання кризових явищ. З'їзд підтвердив прагнення українських комуністів кардинально оновити партію на демократичних засадах, повернути їй довір'я народу. Виходячи з комуністичної перспективи розвитку людської цивілізації і ставлячи за безпосередню мету створення на Україні соціалістичного суспільства, з'їзд накреслив орієнтири практичної роботи партії в умовах багатопартійності, нових політичних і соціально-економічних реальностей. Але гучні заяви, декларативні рішення та гасла учасників з'їзду, як і раніше, залишилися на папері. Події 19—20 серпня 1991 р. в Москві круто змінили положення Компартії України. У зв'язку з наявністю матеріалів, що свідчили про участь органів Компартії України в державному перевороті, з метою забезпечення умов розслідування справи та стабілізації суспільно-політичної ситуації, керуючись частиною другою статті 7 Конституції республіки, президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 р. постановила припинити діяльність Компартії України до остаточного розслідування обставин, пов'язаних з серпневим державним переворотом 1991 р. Згодом після розслідування ролі КПУ в серпневих подіях комісією Верховної Ради президія прийняла рішення про заборону діяльності Компартії в Україні.
Повідомлення про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ) було зроблено у березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху. В газеті «Літературна Україна» були вміщені проект статуту таМаніфест ДПУ. Головна мета ДПУ—побудова незалежної «Самостійної Соборної Української Держави». Тому відкидалася будь-яка форма федеративного устрою СРСР. У цьому зв'язку в Маніфесті підкреслювалося, що «нинішня ідея «оновленої федерації» має на меті зберегти великодержавні здобутки радянської Росії та узаконити сталінський план її автономізації». Водночас фундатори ДПУ заперечували можливість проведення референдуму про збереження Союзу, стверджуючи, що «референдум, поширений на всю людність Республіки, далеко не завжди здатний виразити національну волю корінного народу». 15—16 грудня 1990 р. працював Установчий з'їзд ДПУ, який прийняв програмні принципи та статут, обрав керівні органи — Національну раду, Апеляційну та Ревізійну комісії, прийняв ряд ухвал. Головою партії на альтернативній основі обраний Ю. Бадзьо—колишній політв'язень. Парламентським лідером став Д. Павличко.
1—2 грудня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), утвореної на базі Демократичної платформи в Компартії України. Більшість членів партії — колишні комуністи, що вийшли з лав КПРС після її XXVIII з'їзду. Нова партія відстоюватиме пріоритет загальнолюдських цінностей, за- хищатиме права й свободи людини, викриватиме тоталітаризм. З'їзд заявив про свою опозицію до політики керів-ництва КПУ. Оскільки за Статутом ПДВУ керівництво партією має здійснюватися колегіальне, з'їзд обрав сім співголів. Троє з них — народні депутати України — В. Гриньов, О. Ємець, В. Філенко, четверо—'науковці— М. Попович та В. Хмелько (Київ), О. Базилюк (Донецьк), С. Лилик (Львів). 29—ЗО червня 1991 р. відбувся II з'їзд партії. ПДВУ виступила ініціатором та організатором проведення (січень 1992 р.) установчих зборів, на яких проголошено утворення об'єднання «Нова Україна».
Головною метою Української народно-демократичної партії (УНДІЇ), установчий з'їзд якої відбувся 16— 17 червня 1990 р,, було визнано відродження незалежної демократичної правової Української держави. Нова партія проголосила, що спрямовує свою діяльність «на ненасильницьку зміну існуючого тоталітарного державного ладу». УНДП вважала незаконною союзну угоду 1922 р. між урядом Росії та «окупаційним урядом» України і тому до можливого оновлення цієї угоди ставилася, «як до продовження агресії проти України та її народу». Активно. пропагувала ідею створення громадських комітетів та скликання на їх основі-конгресу громадян України. Лідери партії— О. Бондаренко (Луганськ), Т. Соловко (Луцьк), А. Киреєв та Є. Чернишов (Київ).
З жовтня 1989 р. розпочала свою діяльність Українська національна партія. Лідер — Г. Приходько. Установчий з'їзд відбувся у Львові. Одночасно зі створенням УНП під її егідою організована молодіжна структура «Січ». Партія не визнавала існуючу тоді державність на Україні, домагалася демократії й плюралізму, приватної власності, скасування Конституції УРСР та договору про створення СРСР, виведення «окупаційних збройних сил» з усіх українських земель. Майбутню Україну УНП бачить як унітарну буржуазну державу. У складі УНП у лютому 1990 р. організовано ініціативний комітет «За створення Збройних сил України».
ЗО червня 1990 р. в Київському держуніверситеті працювала науково-практична та одночасно установча конференція, на якій були обговорені доповіді про історію лібералізму на- Україні, його місце в сучасному політичному житті, розглянуті програмні принципи діяльності Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ). На її установчому з'їзді, що відбувся 24—25 листопада 1990 р., було' обрано трьох співголів партії. Головну мету ліберали вба- чають у забезпеченні прав та свобод людини, захисті особистості й сім'ї як вищих цінностей суспільства, рішучому по- вороті до роздержавлення засобів виробництва, приватизації економіки, деполітизації та деідеологізації економіки, науки та культури. Виступали за створення вільної і незалежної Української республіки, яка лише на основі референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. Поряд з ЛДПУ заявила про себе й Ліберальна партія України (ЛПУ), яка об'єднує переважно підприємців.
Датою заснування Народної партії України (НПУ) вважається 22 липня 1990 р. Ініціатор її створення—народний депутат України Л. Табурянський. Установчий з'їзд партії відбувся 22 вересня 1990 р. у Дніпропетровську. Мета партії — побудова мирним шляхом самостійної парламентської республіки, збереження народу України, допомога малозабезпеченим, досягнення соціальної справедливості, втілення у життя принципу «Кожна людина має право на щастя».
25—27 травня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України, Термін«об'єднана» повинен був підкреслити, що нова партія прагне поєднати традиції як західної, так і східноукраїнської соціал-демократії, що партія матиме федеративну побудову. Однак внаслідок розколу з'їзду було проголошено дві партії — Соціал-демократичну партію України (СДПУ) та Об'єднану соціал-демократичну партію України-(ОС ДПУ).
Соціал-демократична партія України об'єднала пред- ставників своєї правої фракції, які не прийняли «традиційну соціалістичну ідею переустрою суспільства», відкидали термін «демократичний соціалізм», закликали повернутися «до природного розвитку, заснованого на розумі та доціль- ності», рішуче заперечували марксизм-ленінізм як вчення. Одним із стрижневих пунктів Програми СДПУ була вимога реального політичного економічного суверенітету та незалежності України. Партія вважає необхідним сприяти процесам інтеграції всіх народів, що населяють Україну, в єдину українську націю (на зразок американської) через усвідомлення ними спільних політичних, соціальних, культурних та інших інтересів. Головою Ради партії обрано історика А. Павлишина зі Львова, а головою її правління—А. Носенка (Київ). На II з'їзді -партію очолив народний депутат України О. Сугоняка.
Фракція лівих, що була на з'їзді в меншості, оголоси-і ла про створення Об'єднаної соціал- демократичної партії України. Лідер — юрист з Києва О. Алін. «Базуючись на принципах демократичного соціалізму в тому розумінні, в якому це має місце у світовій соціал-демократії», ОСДПУ проповідує свободу, справедливість, солідарність, примат особистості, право кожного на власну думку. Виступає за федеративний устрій України. Члени ОСДПУ виходять з того, що демократичний соціалізм уже традиційно розглядається західною соціал-демократією не як модель, а як постійний процес, при якому забезпечуються демократичні свободи і конкуренція різних форм власності. На II з'їзді партії (29—ЗО червня 1991 р.) її головою став народний депутат України В. Московка.
У квітні 1990 р. заявила про своє існування партія Всеукраїнське політичне об'єднання Державна самостійність України (ДСУ). На загальних зборах у Львові було затверджено програму і статут Об'єднання, обрано Голов' ну Раду. Очолив її один з ініціаторів утворення ДСУ, колишній пол-ітв'язень, юрист зі Львова І. Кандиба. Головна мета ДСУ—побудова «Самостійної Соборної Української Держави».
В жовтні 1989 р. пройшов Всеукраїнський з'їзд еколо-гічної асоціації «Зелений світ». А 23 березня 1990 р. в Києві відбулося засідання ініціативної групи для створення «партії зелених» України. Була схвалена відповідна політична резолюція, яку підписали народні депутати СРСР Ю. Щербак, Л. Сандуляк і народний депутат УРСР В. Шовкошитний. Установчий з'їзд партії працював 28— ЗО вересня 1990 р. Лідером партії обрано тоді ще члена Верховної Ради СРСР Ю. Щербака. Партія зелених України визначає свою політичну мету як «солідарне суспільство». Ідеологія зелених є складовою демократичної традиції на новому постіндустріальному етапі розвитку суспільства, симбіозом ідей глобального гуманізму, демократії, моральності, незалежності особи, що одержали розвиток у доктринах від Христа та Будди до Махатми Ганді та Вернадського. Мета «зелених» — духовне й фізичне від- родження українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому середовищі.
Найавторитетніше заявила про себе Українська республіканська партія (УРП). її голова—Л. Лук'яненко, відомий політв'язень із 26-річним стажем,' народний депутат України. «Підвалини» УРП заклала Українська Хельсінк-ська спілка (УХС). 29—ЗО квітня 1990 р. на її з'їзді в Києві було прийняте рішення про створення республікан- ської партії. Стрижень програми УРП, головна мета — створення «Української Незалежної Соборної Держави». Засоби, якими партія збирається досягти поставленої мети, не тільки парламентські, а й позапарламентські — бойкотування рішень уряду, організація страйків та акцій громадянської непокори тощо. Відповідно до статуту УРП будує свою діяльність на принципах жорсткої дисципліни, абсолютного централізму та авторитаризму. Основу партії становлять інженерно-технічні працівники, робітники, вчителі, пенсіонери й непрацюючі, молодь, що навчається. Для пропаганди своїх ідей лідери УРП цілеспрямовано використовують депутатську трибуну (10 народних депутатів України належать до Республіканської партії). Важливими завданнями УРП вважає створення власних та завоювання на свій бік діючих засобів масової інформації. Зараз УРП має близько ЗО друкованих видань і об'єднує в своїх рядах майже 12 тис. чоловік. На початку, 1992 р. в Києві відбулася науково-практична конференція «УРП на сучасному етапі».
З початку червня 1990 р. функціонує Українська селянсько-демократична партія (УСДП). На її установчому з'їзді (9 червня) було обрано чотири співголови: письмен-ник С. Плачинда, голова колгоспу-агрофірми зі Львівщини В. Щербина, журналіст Г. Криворучко, директор авто-торговельного підприємства «Вінниківське» Р. Кузьмич. У програмних документах УСДП підкреслюється, що вона «покликана організувати потужний механізм захисту соціально-політичних інтересів селянства, інтелігенції, сприяти поглибленню прогресивних процесів відродження селянського господарства». Головною метою УСДП визнано побудову незалежної самостійної Української народної держави, де загальнолюдські цінності переважатимуть над класовими. На II надзвичайному з'їзді партії (лютий 1991 р.) її головою обраний С. Плачинда. Офіційний друкований орган УСДП — газета «Земля і воля».
Українська християнська-демократична партія (УХДП) організована на базі Українського християнсько-демократичного фронту 22 квітня 1990 р. у Львові. Партія має близько 7 тис. членів. Основна її мета — утворення демократичної української держави європейського взірця УХДП висловлюється за повну деполітизацію, демілітаризацію життя, гуманізацію та християнізацію освіти. Прийнято програму, статут. Лідер партії — В. Січко.
У Львівській області оголосила про себе також Українська християнська партія жінок (УХПЖ), установчий з'їзд якої проведено 23—24 листопада 1991 р. Партію очолює О. Горинь.
Через газету «Молода гвардія» від 7 серпня-1990 р. заявив про себе ініціативний комітет зі створення Партії слов'янського відродження (ПСВ). Комітет знаходиться в Києві. Своїм найпершим завданням партія вважає досяг- нення повної державної незалежності України і для цього готова співробітничати з будь-якою партією чи організацією «національно-визвольного або загальнодемократичного напряму». Перспективна мета партії — утворення міжнародної організації слов'янських держав, в якій «вони будуть всебічно співпрацювати, координувати свою політику на міжнародній арені, здійснювати економічну інтеграцію, культурне, спортивне, приватне, наукове співробітництво». Партія вирішує завдання об'єднання незалежних слов'янських держав, створення «спільного слов'янського дому, який би забезпечував політичне, економічне співробітництво, безпеку кожного члена, був на світовій арені впливовою силою».
26 жовтня 1991 р. відбувся установчий з'їзд Соціалістичної партії України (СПУ), в роботі якого взяли участь 287 делегатів із 22 областей та Криму, котрі представляли60 тис. однодумців. На з'їзді було заявлено, що СПУ успадковує від КПРС і КПУ одне право: «бути гідними кращих її представників-комуністів, сповідувати високу ідею побудови справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини будуть оцінкою і мірилом її добробуту та суспільного авторитету». Партія—за національне відродження, за незалежну Україну; в економічній сфері —- за пріоритет суспільних форм власності. Очолює партію народний депутат України О. Мороз.
Заявили про себе також Республіканська партія України, Українська націонал-радикальна партія, партія «Третя республіка» та деякі ін.
Дедалі помітнішого впливу в політичному житті України набувають численні самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації. Зараз їх уже десь понад 20 тис. З них 6 тис. мають громадсько-політичний характер, у тому числі понад 40 — виключно політичний. Умовно їх можна поділити на декілька- груп, Найчисельніша група — екологічного напряму: «Зелений світ», «Зелене милосердя», «Небайдужі» та деякі інші. Інша група об'єднує організації історико-культурного характеру: «Меморіал», групу борців антифашистського Опору, Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, Товариство єврейської культури, українознавчий клуб «Спадщина» та ін. Досить значну групу складають утворення спортивно-розважального характеру (наприклад, клуби болільників). Численний загін репрезентують виразники соціального протесту, які копіюють форми масових молодіжних рухів Заходу 60— 70-х років: хіппі, пацифісти та ін.
Сьогодні організації Руху діють в кожній області республіки. майже в усіх містах та районах, осередки — в багатьох трудових колективах. За даними других Всеукраїнських зборів Руху, кількість його членів становила близько 5 млн. чоловік. Проведено три з'їзди Руху (вересень 1989 р., жовтень 1990 р. і лютий—березень 1992 р.). Починаючи з березня 1990 р. видається друкований орган Руху—«Народна газета» (тираж 10 тис. примірників).
Головними цілями своєї діяльності Рух вважає зміцнення української незалежної держави, побудову демократичного гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє- народовладдя, відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки.
Визначаючи завдання Руху після референдуму та виборів Президента, голова Руху І. Драч підкреслював, щоРух та інші демократичні сили мають об'єднатися навколо Президента і спільно будувати незалежну України. Такої лінії додержуються, зокрема, й М. Горинь і Л. Лук'яненко. Однак В. Чорновіл та його прихильники, вважаючи, що Рух програв, бо програла внутрішня демократія, а на місцях при владі залишилися старі сили, що блокують реформи, виступили, по-перше, за те, щоб Рух залишався опозицією, і, по-друге, за реорганізацію Руху за дворівневим принципом — створення на його базі політичної партії та громадської організації прихильників Руху.
На III зборах Руху, щоб уникнути розколу, було прийняте рішення обрати не одного голову, а трьох співголів, якими стали І. Драч, М. Горинь та В. Чорновіл. Вищий керівний орган Руху—Центральний провід—був сформований за такими узгодженими квотами: кандидатури, запропоновані В. Чорноволом,— дві третини від складу про- воду, а решту—кандидатури І. Драча та М. Гориня.
Рух надаватиме Президентові всіляку допомогу, якщо той буде послідовно проводити у життя демократичні перетворення, економічні реформи та захищати незалежність України. ГҐроте Рух гратиме роль конструктивної опозиції, контролюючи усі дії Президента та Верховної Ради.
25—26 вересня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Селянської спілки України (ССУ). Це — незалежна, самоврядна, масова громадсько-політична організація, яка на добровільних засадах об'єднує представників усіх верств селянства, працівників народної освіти, науки й культури, охорони здоров'я й побуту, інших соціальних груп населення республіки. Головною метою Спілки, її генеральною лінією є захист інтересів селянства, піднесення його добробуту, культурно-освітнього й духовного рівня, активізація трудової і політичної діяльності, забезпечення пріоритетності соціального розвитку села, втілення в життя законів, спрямованих на докорінні зміни виробничих відносин на селі та визнання рівноправності різних форм власності й господарювання, зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, розвиток сільськогосподарської науки, захист навколишнього середовища суверенної України. ССУ має зараз у своєму складі більше мільйона членів, її головою обраний І. Моз-говий.
^ Із спілки «виросла» Селянська партія України (СелПУ), установчий з'їзд якої відбувся в січні 1992 р, в Херсоні. Голова — С. Довгань,


Набувають розвитку й робітничі організації. Найма-совіші — Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР), Вільні профспілки трудящих. Спілка трудящих Донбасу, Регіональний союз страйкових комітетів Донбасу, Об'єднаний комітет робітників Західного Донбасу, Союз робітників Горлівки.
Активно проявляють себе організації національних меншостей, які компактно проживають у республіці. Особливо помітна діяльність Організації кримсько-татарського національного руху та Національного руху кримсько-татарського народу. Головна 'їхня мета •— утворення в Криму національної автономії.
Однією з суттєвих прикмет оздоровлення суспільного життя стало відновлення зв'язків між державою й церквою. Розвивається процес створення організацій релігійного характеру. Віруючим повертають храми, інші культові споруди. Забезпечуються більш сприятливі умови для здійснення свободи слова та віросповідання. Важливою громадською подією стало святкування влітку 1988 р. 1000-річчя прийняття християнства на Русі. Помітно зростає інтерес народу до моральних витоків своєї культури, історії релігії.
Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації та рухи активно створюються й молоддю України. Вже заявили про себе Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Пласт тощо.
Спілка незалежної української молоді (СНУМ) — самодіяльна громадсько-політична організація молоді. Основна мета — «побудова демократичної Української Самостійної Соборної Держави». Гасло СНУМу — «Україна і Бог», І Всеукраїнський з'їзд СНУМу відбувся. 26— 27 червня 1990 р. в Івано-Франківську.
Установчий з'їзд Української студентської спілки (УСС) відбувся 8—9 грудня 1989 р. в Київському держуніверситеті. На з'їзді схвалено програмну Декларацію та статут УСС. Мета УСС — розширення прав студентів, зокрема—забезпечення всіх стипендією на рівні прожиткового мінімуму, надання усім бажаючим гуртожитку, ліквідація пропускного режиму в студмістечках, екстериторіальність та автономія навчальних закладів, прийняття демократичних статутів вузів, добровільність військової тамедичної підготовки, забезпечення прав студентів брати участь у вирішенні всіх важливих питань навчального процесу, ліквідація державної монополії на освіту. На початок жовтня 1990 р. Спілка налічувала близько 2 тис. членів.
Ідея створення Студентського братства (СБ) виникла навесні 1988 р. на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Установча конференція Студентського братства Львова пройшла в травні 1989 р. Були обрана Рада організації, прийнятий статут. Сьогодні також діють Студентські братства Івано-Франківська, Ужгорода, сту- дентська спілка «Щире братство» в Рівному, які дещо відрізняються в своїх програмних заявах та діях. Мета СБ — консолідація студентства для відстоювання своїх прав та інтересів, формування демократичної народної інтелігенції. СБ виступає проти будь-яких порушень соціальних, політичних, національних та релігійних прав студентів і молоді, за розвиток демократизму мислення.
На базі об'єднання руху молодіжних організацій (у тому числі Студентського братства, УСС) утворена Спілка Українського студентства (СУС), яка поєднує в собі функції політичної та профспілкової організації.
1989 р. можна вважати роком другого народження Пласту. Його опікунську Раду очолив І. Юхновський. Пласт охоплює дітей та молодь віком від 6 до 24 років. Пластуном має право стати лише той, хто визнає християнські цінності, що тисячоліття плекались українським народом. З цього випливає й активний патрютизм пластуна. Найвища мета Пласту — Велике Завтра, а безпосередня — вихована людина. Засобом виховання постають українознавство, природознавство, релігієзнавство, мистецтво, техніка, спорт.
Одним з основоположних принципів демократії є гласність. Світовий досвід показує, що без неї не може бути ефективної політичної й трудової творчості мас, їхньої діяльної участі в управлінні. Гласність — запорука державного, відповідального ставлення до справи, вихідний пункт психологічного здоров'я суспільства. З початком перебудови гласність поширилася на всі галузі нашого суспільного життя. На сторінках газет і журналів з'явилося чимало матеріалів, насамперед про страхітливі лиходійства сталінізму, про ті часи, коли політичне й державне керівництво республіки, слухняно виконуючи волю центральних відомств, по суті, готувало майбутню соціально-економічну кризу України. Значну увагу журналісти й публіцисти при-діляли викриттю тих, хто своїми діями перешкоджав перебудові, намагався загальмувати прогресивні перетворення, встановити над гласністю контроль, підпорядкувати її своїм корисливим інтересам.
Важливою умовою розвитку демократії є всебічне зміцнення правової основи державного і суспільного життя, неухильне дотримання законності й правопорядку. Справжня демократія не існує поза законом і над законом. Соціальна реальність у нашій країні довела необхідність здійснення кардинальної правової реформи. Оновлення діючого законодавства, зміна- структури й методів діяльності юридичних установ, підвищення правової "культури керівників різних ланок управління, громадян повинні були зміцнити такі демократичні засади, як гуманізм, справедливість, повага до людини, суворе дотримання її прав і свобод. .
Національні проблеми. Вирішення цих проблем має життєво важливе значення й глибокий суспільно-політичний зміст для України.
За даними перепису 1989 р., населення України налічує 51,7 млн чоловік і складається з представників більш як 100 національностей. Абсолютну більшість становлять українці—37,4 млн. чоловік (72,7%) і росіяни—11,4 млн чоловік (22%). Більше 5 млн. чоловік (майже 5 %) — представники інших народів. Серед останніх найчисленнішими є євреї — 486 тис., білоруси — 440 тис., молдавани — 325 тис., поляки — 219 тис., угорці—163 тис., румуни—134 тис., греки—99 тис. чоловік.
Вихідним пунктом національно-державного будівництва е реальний суверенітет України. Без нього неможливі повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний рвзвиток України, збереження та подальший розквіт культури, мови, утвердження національної гідності й самобутності українського народу, всіх національних груп, що проживають у республіці. Державний суверенітет України — це повновладдя її народу на своїй території, право самостійно вирішувати питання політичного, економічного і культурного життя країни, визначати форми й структуру органів державної влади й управління, недоторканість території держави, становлення України як реального суб'єкта міжнародних відносин.
Важливим кроком на шляху до суверенітету була Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. Із 385 депутатів, зарєстрованих на ранковому засіданні 16 липня, за Декларацію проголосували 355, проти були 4, не взяли участі в голосуванні—26 (однак 18 із них звернули-ея до секретаріату сесії з проханням прилучити їхні голоси до голосів «за»). Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи, тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом 00Н та іншими міжнародно- правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради республіки проголосила незалежність України та створення самостійної держави — України. Це означає, що Українська держава має свою неподільну й недоторкану територію, на якій діють виключно Конституція і Закони України. Вона сама здійснює захист і охорону своєї державності, гарантує всім своїм громадянам права і свободи, виключно сама розпоряджається своїми природними багатствами, самостійно веде свою економіку, має свою валютно- фінансову систему і грошову одиницю, сама проводить міжнародну політику і встановлює рівноправні стосунки з сусідами, сама розвиває науку, освіту, культуру.
Незалежність України — історична, політична, економічна необхідність. Вона продиктована всім розвитком нашого народу, вона — єдина перспектива для інтеграції у світову співдружність народів.
Могутнім імпульсом у боротьбі за незалежність України та створення самостійної держави стали Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. та угоди про ліквідацію СРСР, підписані в Мінську та Алма- Аті. 7—8 грудня 1991 р. в Біловезькій пущі під Брестом відбулася зустріч Голови Верховної Ради Республіки Бєларусь С. С. Шуш-кевича, Президента Росії Б. М. Єльцина і Президента України Л. М. Кравчука. Підсумком зустрічі стала офіційна констатація факту розпаду Союзу РСР, а також підписання угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав, відкритої для всіх колишніх республік СРСР та інших країн.
На Алма-Атинській зустрічі 21 грудня 1991 р. керівники Азербайджану, Бєларусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав. «З утворенням Співдружності Незалежних Держав,-—підкреслюється в ній,—Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування. Держави — учасниці співдружності гарантують відповідно до своїх конституційних процедур виконання міжнародних зобов'язань, які випливають з договорів та угод колишньогоСРСР». Співдружність — це не держава, в ній не передбачено ніякого центру з вертикальними управлінськими структурами та президентом. На цьому ще раз було наголошено на зустрічі керівників незалежних держав Співдружності 20 березня в Києві.
В Україні певною мірою склалася й продовжує формуватися система управління національними процесами. Указом президії Верховної Ради від 10 квітня 1990 р. утверджений Державний комітет України у справах національностей. При АН України створені Інститут націо- нальних відносин і політології, центр з вивчення проблем міжнаціональних відносин, розроблено комплексну програму «Шляхи гармонізації міжнаціональних відносин». В ряді академічних інститутів працюють групи та відділи, об'єктом досліджень яких є національне питання.
\ Деформації часів культу й застою, недооцінка значення національної самобутності українського народу, нехтування культурно-етнічними проблемами представників інших національних груп України загострили проблеми функціонування в республіці національних, мов, розвитку національних культур. Значно звузилася сфера вживання української мови, впав її престиж. Був порушений мовний статус театрів — більше половини українських театрів ставили вистави російською мовою. Не кращою була ситуація і в кінематографі. За останні десять років тільки половина фільмів на кіностудії ім. О. П. Довженка.виходила українською мовою. Одеська кіностудія із 60 фільмів лише три випустила українською мовою. Скоротилася питома вага українських радянських і класичних українських п'єс. Різко зменшилась кількість шкіл з українською мовою навчання. У вузах викладання велося, як правило, російською мовою. Українська мова майже зовсім була витіснена з наукового вжитку, діловодства.
, Важливою віхою національно-культурного розвитку оес-публіки стало прийняття Закону «Про мови в Українській РСР». Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов всіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою. Вони можуть звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Важливою позитивною якістю Закону є те, що він закріплює норми, спрямовані на захист мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а та-кож мовна дискримінація. Передбачено, що публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті передбачають правову .відповідальність,
При прийнятті Верховною Радою постанови про порядок введення в дію Закону України про мови враховував ступінь готовності до реалізації -його положень. Саме тому, прийнявши рішення про введення Закону в дію з 1 січня 1990 р., Верховна Рада встановила для поступового впровадження у всі сфери суспільного життя окремих його положень інші терміни — від трьох до десяти років. Уряд за дорученням Верховної Ради розробив державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Україні, де, зокрема, конкретизував строки впровадження положень Закону про мови щодо окремих регіонів.
Активно й плідно почало діяти Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (нині — Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка). Збільшилась мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням української мови й літератури, історії, фольклору, мистецтва. Значно більше часу присвячується зараз вивченню рідної мови й літератури в школах. Українська мова почала помітно активніше використовуватись у вузах і технікумах. Зросли можливості видання книг та навчальних посібників, створення фільмів і вистав українською мовою. Підготовлена державна програма розвитку історичних досліджень, покращання вивчення й пропаганди історії України.
Святом культур не тільки народів колишнього Радянського Союзу, а й багатьох зарубіжних країн став 175-літ-ній ювілей від дня народження великого українського гуманіста Т. Г. Шевченка. У ці ж дні відбулося Всесоюзне, свято слов'янської писемності та літератури.
Значно посилилася у країні увага до задоволення духовних запитів національних меншостей. У цьому плані велику роль відіграють національно-культурні товариства. Зараз в Україні діють російське, болгарське, польське, тюркське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, кримськотатарське національно-культурні товариства. Створено Раду національних товариств України, яка має координувати їхню діяльність. •
У місцях компактного проживання національно-етнічних груп працює 210 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних закладах відкрито понад 450 факультетів з вивчення болгарської, угорської, польської;
новогрецької, єврейської, кримсько-татарської та іншихмов національних меншостей. У районах Донецької, Одеської, Чернівецької, Закарпатської, Запорізької та Кримської областей виходять газети молдавською, грецькою, кримсько-татарською, угорською та болгарською мовами. Функціонують радіо й телебачення новогрецькою мовою в Донецькій області, молдавською — в Чернівецькій, угорською — Закарпатській, болгарською — в Одеській області.
Знаменною" подією у суспільному житті молоді Україн- ської держави став Перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні, що проходив 16—17 листопада 1991 р. в Одесі. Конгрес виробив скоординовану політику щодо забезпечення прав вільного розвитку всіх національностей, які проживають в республіці, для яких Україна є бать- ківщиною.
Своєрідним його продовженням став Конгрес українців незалежних держав, що відбувся у Києві 22—23 січня 1992 р. В його роботі взяли участь близько 1500 представників нашого народу. Відкрив конгрес Президент Україна Л. Кравчук.
Конгрес сприяв консолідації усіх українців, які проживають на території суверенних держав колишнього Радянського Союзу, накреслив коло невідкладних завдань будівництва нової, вільної Української держави, національного відродження українського народу. На, конгресі були прийняті два звернення — до всіх українців з держав колишнього СРСР та їх урядів. Делегати й гості конгресу взяли участь у Всенародному вічі у День соборності.
Сьогодні, за даними перепису 1989 р., у країнах колишнього Радянського Союзу за межами України проживають близько 6 млн україн-'ців, у тому числі в Російській Федерації—майже 3,7 млн, Казахстані— більше 900 тис., Молдові — близько 600 тис., Бєларусі — 240 тис., Узбекистані—154 тис. чоловік. Із них рідною мовою вважають українську близько З млн чоловік.
їхні соціально-культурні запити деякою мірою задовольняються. В Москві, наприклад, де проживають більше 200 тис. українців, відкриті факультети та гуртки з вивчення української мови, історії та культури, працює недільна українська школа. Національно-культурні об'єднання створені в Москві, Санкт-Петербурзі, Казахстані, Латвії, Литві та Естонії» В Москві споруджується український культурно-освітній центр. В інші республіки з України надходить 161 україномовне періодичне видання загальним тиражем понад 1 млн примірників.
Останнім часом склалася сприятлива ситуація для розширення діалогу з українцями, які проживають за рубежем, їх більше 4 млн чоловік, і мешкають вони в самих різних країнах світу. В США, наприклад, 'більше мільйона українців, в Канаді—700 тис., Польщі—300, Бразилії— 150, Чехо-Словаччині та Аргентині—по 100 тис. чоловік
Українська діаспора неоднорідна політичне й соціальне. Провідноюорганізацією, яка здійснює контакти з ними, є товариство «Україна». Воно знайомить зарубіжних співвітчизників з історією та культурою українського народу, надсилає їм художню літературу, підручники з-рідної мови, фотовиставки, кінофільми, відеокасети, - організовує зарубіжні гастролі артистів з України. За останні роки обсяг зарубіжних зв'язків товариства подвоївся. За його посередництвом налагоджується взаємовигідне торгово-економічне співробітництво міністерств і окремих підприємств республіки з представниками ділових кіл української общини в західних країнах.
Звісно, далеко не всі проблеми міжнаціональних відносин в Україні вирішені. Розвиток України в умовах суверенності призвів до появи певних політичних сил, які намагаються використати національний фактор у боротьбі за перегляд існуючих кордонів. У лютому 1990, р. в Ужгороді відбулися установчі збори Товариства карпатських русинів, яке виступило з вимогою повернення Закарпаттю статусу автономної республіки, а також скасування всіх законодавчих актів 1945—1946 рр., що стосуються возз'єднання цих земель з Україною. Розробляючи плани створення особливого державного утворення — Підкарпатської Русі — керівники організації пропагують погляди про існування особливого народу — підкарпатських русинів, який, нібито, нічого спільного не має з Україною та українцями.
Схожі за змістом процеси відбуваються і в південних областях України, де діє комітет «Демократичний Союз Новоросії та Бесарабії». Його керівник О. Сурилов заявив про необхідність створення на основі так званої «нової етнічної спільності на півдні України — новоросів — політичне незалежної Республіки Новоросії». Як історичне підґрунтя цих поглядів використовуються історичні події другої половини ХУІН ст., внаслідок яких після русько-турецьких війн і розподілів Польщі з'явилося генерал-губернаторство Новоросія.
Прихильники автономії Донбасу пропонують повернутися до статусу Донецько-криворізької республіки, що проіснувала з ЗО січня по 19 березня 1918 р. «Інтеррух» Донбасу^ Донецький міський робочий комітет розцінили проголошення незалежної України як неконституційний акт і закликали до проведення регіонального референдуму з питання надання Донбасу автономії у складі федеративної України.
Всі ці погляди, однак, не знайшли широкої підтримки серед російськомовного населення даних регіонів.
Проблемою, яка потребує великої уваги, для вирішення якої необхідні значні матеріальні витрати, є повернення / кримських татар на свою історичну батьківщину. З бокуВерховної Ради й уряду України вжито певних заходів для створення механізму повернення татар до Криму. Це повернення відбувається із урахуванням інтересів представників всіх націй і народностей, що живуть на території республіки Крим.
Гострою проблемою сьогодення є для України й міжконфесійні конфлікти, пов'язані насамперед з перерозподілом церковного майна. Раніше заборонені й репресовані церкви — Українська автокефальна православна, Українська греко-католицька, протестантська 6'ажають повернути втрачене і не завжди ці питання вирішуються цивілізовано. Конфлікти ж призводять до загострення міжнаціональних відносин, розколюють українців за релігійними ознаками.
Загалом, однак, саме сьогодні виникли найсприятливіші умови для культурного й духовного піднесення представників усіх націй і народностей, що мешкають на те-рені незалежної держави. 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України. Цей документ гарантує всім народам, національним групам і громадянам рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється і карається законом. "У Декларації підкреслюється, що Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує розвиток національних мов і культур. Усі громадяни України мають право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята.
Історичний досвід показує, що тільки при взаєморозумінні, взаємопідтримці, взаємній згоді, добрих стосунках в поєднанні з повагою до національних інтересів усіх громадян можливо успішно рухатися шляхом прогресу в економічній, соціальній, екологічній, духовній та в інших сферах життя та діяльності суспільства.
* * *
Оновлення соціально-економічного, суспільно-політичного й культурного життя в Україні відбувається із великими труднощами, наражається на консерватизм у мисленні та діях. Бажаних результатів поки що не досягнуто. Господарство перебуває в кризовому стані. Однак новою, більш здоровою стала політична та морально-психологічна об- становка. Почалося національне відродження українського народу. Зріс. інтерес громадян до історичного минулого країни, підвищується їхня відповідальність за сьогодення
та майбутнє України. Деяка ірраціональність, надмірна схвильованість, екзальтація, властиві суспільству до серпневого путчу, поступаються місцем професіоналізмові, компетентності, розумінню принципово нових реалій.
Україна вступила на важкий шлях творення кращого майбутнього свого народу, відродження нації. Сьогодні її народ мріє створити вільну,- незалежну, демократичну й заможну державу, яка забезпечувала б рівні можливості в усіх сферах життя для всіх громадян незалежно від національності й віросповідання.
Рекомендована література
Иного не дано. М., 1988.
Лук'яненко Л. За Україну, за її волю. К., 1991.
Слюсаречко А. Г„ Томенко М. В. Нові політичні партії України. К., 1990.
Страници исторни советского общества: Факти, проблеми, люди. М., 1989.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.
Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. Кч 1991.
Зтот трудньїй, трудний путь: зкономическая реформа. М., 19У9.



1