Сергій Григорович.
З піонерів – у мільйонери

 

 

Іду по довгому коридору. На одній з дверей табличка: «Серверна. Introduction to quick sex.»  Гм-м-м...  «Прелюдія до швидкого сексу», значить...  На іншій – знак в стилі соцреалізму «Работать здесь».
За скляними переборками хлопці, на вигляд років  16 – 17,  безтурботно клацають на комп’ютерах.  За їхніми спинами пластикова дошка, розграфлена на колонки і з текстами, що схожі на якусь нісенітницю:
    Петя: Опускание моста. Черновой вариант.
    Фреш: Агропром. AI, каверы, смарты.
    Бес: Исправить каверы. Garbage.
Далі по коридору спостерігаю запеклу гру в пінг-понг. Навпроти – тренажерна зала… Із дверей із непоказною табличкою «Директор»
на  роликах вирулює симпатичний хлопець…
Ага… Ось і наш герой…  Прямо по курсу – Сергій Григорович.
29-річний український мультимільйонер. Власник української компанії GSC Game World. Автор світових бестселерів – комп’ютерних ігор «Козаки» та «Сталкер»...

 

Факти :
Сергій народився в 1978 році, в місті Києві на Оболоні. Батько – радіомеханік, мама – журналіст. У початкових класах малював гроші і «купував» за них жуйки. Коли мальованих грошей розповсюдилося багато, клас спіткала інфляція. У п’ятому класі поїхав за шкільним обміном до Франції і привіз звідти електронну іграшку «Ну, постривай». Здавав її в оренду однокласникам за 25 копійок на добу. Коли попит збільшився, підняв вартість оренди до 1 карбованця. В 13 років продавав музичні диски на радіоринку, де за день заробляв стільки, скільки його тато за місяць на заводі. Перший у житті комп’ютер – український «Пошук», потім – «Пошук-2».

 

На Вашу думку, бізнесменами народжуються чи стають?

 

Я гадаю, стають, бо в бізнесменів немає типажу. Типаж є у сталеварів, банкірів, музикантів. У політиків навіть є типажі. А бізнесмени всі різні. Серед бізнесменів є чахлі тінейджери, а є й солідні пузаті дядьки. Є холерики, а є спокійні й урівноважені. Тобто існує 2% абсолютно різних людей, які хочуть отримувати прибуток. І тільки це їх об’єднує.

 

Ви так рано почали працювати. У Вас що – дитинство було важким, бракувало чогось?

 

Ні, я сприймав світ як даність і абсолютно ні від чого не страждав. Їсти було що, жити було де... Батько їздив на «Запорожці» – ну і що? А працювати я почав уже дорослим – років у 12.

 

Оце так дорослий?! 12 років – це ж середній шкільний вік. Ну, не прийнято ж було в радянські часи, щоб діти працювали?!

 

Так це вже був переломний період, кінець перебудови. Вже стало зрозуміло, що треба щось робити, працювати, а схильність до заробляння грошей в мене була... Та й школа щось намагалася в цьому сенсі робити. Наші вчителі розуміли, що треба готувати дітей до нового життя. Я пам’ятаю, як у другому класі ми клеїли конверти на групі продовженого дня і нам за кожен конверт нараховували, здається, 1/10 копійки.

 

А Ви піонером хоч встигли побувати?

 

Так, звичайно, піонером був і дуже цим пишався. Тоді вже до піонерства було ставлення таке собі, з іронією. Хтось на лінійках дурня клеїв, сміявся над жовтенятськими зірочками, піонерськими краватками. А я ставився до цього, як до чогось доброго і світлого.

 

І в урочистих лінійках брали участь?

 

Звісно, і біля Леніна стояв.

 

Це Вас за якісь особливі заслуги в бізнесі ставили біля Леніна?

 

Ні, мене вибирали, бо я ходив завжди у краватці, не забував її вдома, як інші.

 

То ж лідером в класі майбутній мільйонер не був?

 

Я б сказав, що я був неформальним лідером, особливо серед піонерок. І коли у нас провели демократичні вибори старости у четвертому класі, то більшістю голосів обрали мене. Хоча в мене було багато трійок, паршива поведінка, я часто бився... одне слово, на старосту за вчительськими стандартами не тягнув ніяк...

 

Сергій Григорович. З піонерів – у мільйонериА за що бився піонер Григорович?

 

Та, за різне. У сьомому класі ледь на міліцейський облік мене не поставили...

 

Ну, хоч за справу?

 

Ну, то за дівчинку було... Але я вчасно зрозумів, що треба опановувати себе.

 

Вважається, що з трієчників у 90-і роки виходили гарні бізнесмени, а відмінники губилися в житті? Ваш випадок – не виняток?

 

Ні. Я не виняток. І я згоден із цим твердженням. Відмінники багато читали, в них світогляд ширший, їм це не дозволило в 90-і пристосуватися, зрозуміти, що йде боротьба за виживання, за ресурси, за місце в житті... Тобто двієчники – це теж погано, але й відмінники в 90-і
роки не змогли себе проявити... От для трієчників це був зоряний час...

 

Якось не віриться, що Ви були безнадійним трієчником?

 

У мене навіть два бали було якось у чверті – з географії. А взагалі-то мені математика й фізика подобались, а мови там чи біологія – ні.

 

Ви не закінчили жоден виш, хоча вступали до двох – Київського політехнічного і Міжнародного науково-технічного університету. Ви заперечуєте користь академічної освіти чи вважаєте, що життєвий досвід – найкращий з університетів?

 

Ні, я не заперечую освіти. Вважаю, що в нас гарна освіта. З іншого боку, багато з того, чому в нас вчать, у житті не потрібно. Коли я закінчив школу, то вже заробляв чималі гроші. І все ж послухав батьків – вступив до київського Політеху. Але встигати і працювати, і вчитися було нереально. А відмовитися від великих грошей неможливо. Тому мене вигнали після першої сесії. Щодо освіти в мене принцип такий – треба вчитися до того моменту, як знайшов себе в житті. Щойно знайшов свою дорогу – зіскакуй з навчання і рухайся далі...

 

А як же диплом на стіні, батьки щоб мали чим пишатися... Та й студентське життя пройшло повз Вас... Братство студентське, походи з наметами...

 

З одного боку, статус – важливий для мене... Що подумають про мене люди, чи отримаю я, приміром, спортивну нагороду... Але диплом університету на стіні – ні, це для мене не було важливо. Бо я мав альтернативу. А щодо студентського життя, так у нас в інститутах були постійні пиятики, гульки, а це мені було не цікаво...

 

Серед моїх знайомих комп’ютерщиків 90% людей вже давно перебралися в Силиконову долину. А Ви не думали в 90-і роки долучитися до них?

 

Щоб серйозно – так ні... Розумієте, для мене дуже важливим є життя в своєму середовищі і спілкування зі своїми людьми. Для мене є проблемою переїхати не тільки в іншу країну, а навіть в інше місто чи район. Я народився на Оболоні і живу там зараз. Це мій світ, я його з дитинства пізнавав. Мені навіть на околиці Києва вже не комфортно...

 

Гра як бізнес

 

ФАКТИ:
Сергій заснував свою компанію в 16 років. У податковій інспекції довго відмовляли в оформленні підприємства, вважаючи, що Сергій – підставна особа. Діяльність розпочав зі сканування і створення електронних версій енциклопедій. Потім створив нову версію гри WarCraft-2000 компанії Blizzard, чим роздратував Blizzard: їм не сподобалося, що їхню гру „зламали” і написали... кращий програмний код. Перший великий успіх прийшов з оригінальним продуктом – грою „Козаки”. Зараз відкрив власне видавництво, що тиражує комп’ютерні ігри і доводить їх до покупця. Мріє продюсувати власний художній фільм.

 

Ви заснували компанію в 95 році. У цей час українські бізнесмени вбиралися в малинові піджаки, більшість із них щось перепродавала. Комп’ютерні ігри – це було щось зі сфери фантастики, адже 90% українців у той час не бачили в очі комп’ютера взагалі. Що Вас спонукало зайнятися цим бізнесом?

 

Це був тверезий розрахунок. По-перше, я цим захоплювався. По-друге, цей бізнес не вимагав великих вкладень, яких в мене не було. По-третє, це було надзвичайно перспективно. Створення ігор – це мистецтво. А мистецтво – це найбільш ризикований, але, разом із тим, найменш затратний і, за умови успішності, високодохідний бізнес. Ця індустрія два роки тому перегнала за валовим доходом Голівуд.

 

Вважається, що в Україні неможливо досягнути великого фінансового бізнес-результату без початкового капіталу або політичних зв’язків. У Вас не було початкового капіталу. Може політичні зв’язки були?

 

Звісно, не було. Тато мій працював наладчиком радіоапаратури на заводі. Які зв’язки?!
Все це маячня. У всі часи з’являються люди, які досягають успіху з нуля, і є люди, які досягають успіху на батькових грошах або вкравши щось... А ті, хто так говорять, просто шукають виправдань, чому в них не виходить.

 

Ну, добре. А Ви самі в політику не плануєте піти?

 

Ні, ніколи. В політиці треба бути нечесним, це особливість професії. В політиці від людини залишається «нуль».

 

«Козаки» зробили вашу компанію успішною, а Вас знаменитим. Скажіть, як Ви пробивали шлях нашим слов’янським героям у ситу, переповнену всілякими ідеями Європу?

 

Сергій Григорович: «Ми привезли «Козаків» на міжнародну виставку Milia (в Канни) разом з іншими нашими продуктами і, чесно кажучи, не розраховували, що саме ця гра викличе такий інтерес.»Ми привезли «Козаків» на міжнародну виставку Milia (в Канни) разом з іншими нашими продуктами і, чесно кажучи, не розраховували, що саме ця гра викличе такий інтерес. Це був оригінальний продукт із національним колоритом, і ми не чекали, що наша тема буде цікавою на Заході. Але саме оригінальністю «Козаки» підкорили Європу. Хоча й з точки зору програмування це могло конкурувати з MicroSoft. Ми були першими, хто зробив реал-тайм ЗD і завоював цим популярність. Нас помітили. Але це не означає, що наступного дня ми прокинулись багатими й знаменитими. Перші контракти, які ми обговорювали, були просто смішні, тому що ми представляли нікому невідому українську компанію, із «совдепії». І ставлення до нас було відповідне. Дуже поступово воно змінювалось: « Ага, продукт добрий. З України? Ну, в них все ж таки освіта якісна, і художники є хороші, відомі. Може, якраз і вистрелить... Треба спробувати.» Навіть пізніше, коли наші «Козаки» вже били всі рекорди в чартах, багато видавців ще не усвідомлювало, хто ми є, і не поспішало укладати з нами серйозні контракти... Проте зараз, коли в головах у менеджерів «залягла» назва нашої компанії, коли ми маємо авторитет, навіть за продукти нижчої якості ми отримуємо вищі бонуси.

 

Скільки принесли Вам «Козаки» з європейських «прилавків» на тарілочці «с голубой каёмочкой»?

 

Загальні валові збори в усіх країнах складають 100 мільйонів доларів.

 

І продовжують приносити?

 

Так. Але вже не так багато.

 

Нещодавно вийшла нова гра «Сталкер», на яку Ви покладали великі надії. Вони виправдовуються?

 

Ми чекали більшого, але все одно «Сталкер» тримається на перших місцях у чартах в усіх країнах світу. За два квартали продажу продалося більше 500 000 копій гри. Це непоганий результат.

 

З точки зору бізнесу, звичайно, це точне попадання. Україну знають за Чорнобилем, у «жахи» грати люди люблять... Але чи морально це, на ваш погляд, грати в «Чорнобиль»? Чи всі засоби годяться для досягнення мети?

 

Я не думаю, що ми вийшли за межі моралі. Ми не показуємо в грі долі людей чи реальну трагедію. Ми взяли мотиви, а за ними зробили фантастичну гру. Гра тільки зовнішньо відображає ЧАЕС і територію навколо, а сюжет базується на книзі братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі». Ми відштовхнулися від нього, додали багато іншого, навіть конкурс проводили на написання текстів на цю тему.

 

Якою є головна ідея «Сталкера»?

 

Для нашої «пострадянської» людини – це ностальгія. Ностальгія за часами, коли не все продавалось і купувалось. А для західного ринку – це оригінальний продукт, подібного якому немає в світі, плюс цікавість і страх перед «Чорнобилем».

 

Це правда, що Ви плануєте отримати прибуток за «Сталкера» десь близько 200 мільйонів доларів?

 

Десь так.

 

Ваше передбачення на майбутнє – люди стануть частиною комп’ютерного світу чи на нас чекає запекла боротьба матеріального та віртуального світів?

 

Боротьби не буде. Віртуальний світ переможе. Переможе Інтернет. Матеріальний здасться без боротьби. І це природна еволюція – спочатку були жести, потім слова, потім текст, тепер Інтернет. Ми тільки на початку цього шляху – зовсім скоро комп’ютер буде тотально контролювати життя людини, повністю забезпечувати її життєдіяльність, з’являться нові розваги. Комп’ютер об’єднає людей усього світу. Я взагалі-то вважаю, що віртуальний світ набагато чесніший і правильніший, тому відривання людини від реального життя – процес позитивний...

 

А самі при цьому в комп’ютерні ігри не граєте...

 

Не граю активно тільки останні років півтора. Але слідкую за новинками...

 

А чи важливо для Вас, щоб у світі про Вас знали як про українця і українську компанію?

 

Важливо, щоб не знали! (Сміється). Я ж пояснював, як важко пробиватись на західному ринку компанії з «совдепії». Знаєте, багато росіян відкривають центральний офіс в Нью-Йорку, щоб їхню компанію вважали американською. Тоді бізнес грошей більше приносить. І в світі краще сприймають компанію.

 

І Ви так і зробили?

 

Ні, і не збираюсь. Розумієте, я з України. Це даність. І я не збираюсь нічого в цьому міняти. Та й тепер це вже ні на що не впливає – нас знають усі видавці, всі фахівці як професійну компанію.

 

Гра «Козаки» зроблена українською мовою, і тільки потім була перекладена на інші мови. Це ж мабуть фінансово невигідно?

 

Згоден, невигідно, але ж так приємно....

 

Чи важко бути багатим?!

 

ФАКТИ:
Сергій Григорович одружений. Має двох синів – семирічного Сашка та двохрічного Женю. Принципово не хоче жити за містом – каже, що він стовідсотково міський мешканець. У перші роки існування компанії днював і ночував на роботі. Останні кілька років активно захопився автомотоспортом. Бере участь у професійних змаганнях. Четверте місце на чемпіонаті України  вважає невдачею і суцільним невезінням. Останні прочитані книги – керівництво користувача Ferrari 430 та інструкція з водіння супербайка. Зараз більше часу приділяє родині і мріє, щоб робота в майбутньому забирала ще менше часу....

 

А що для Вас складніше – заробляти гроші чи витрачати їх?

 

Витрачати складніше. (Сміється). Я з дитинства вважав, що треба більше заробляти і менше витрачати. Наприклад, я ніколи не купую собі окуляри за 100 доларів. Якось для кайтингу купив 10 пар окулярів у Венесуелі по 3 долари за пару. Нормальні окуляри, не гірші, ніж ті, що за 100. Я їх все одно під час кайтингу гублю, то навіщо купувати дорогі?!

 

Ну, на автомобілях Ви точно не заощаджуєте. У Вас же їх із десяток. Навіщо Вам стільки і чи є серед них улюблениця, «Гюльчатай»?

 

У мене стільки авто, бо я їх ніколи не продавав. У цей десяток, насправді, входять і два мотоцикли. А з цікавих машин я маю «Порш-Каєн» – це моя мрія з дитинства. І «Феррарі – 430», вона, мабуть, улюблениця. Я ж спортсмен, розуміюсь на машинах, а це авто – витвір мистецтва. Досконала машина, вершина людської інженерної думки.

 

Сергій Григорович: «Я ж спортсмен, розуміюсь на машинах, а це авто – витвір мистецтва. Досконала машина, вершина людської інженерної думки.»

 

А з чого почалось ваше захоплення автомобільним спортом?

 

Років десь у 24 в мене почалась криза середнього віку...

 

Психологи вважають, що це – проблема 35 – 40-річних...

 

Ну, я ж не винен, що з 12 почав доросле життя, тому в мене криза почалася раніше. В 24 роки в мене вже все було – нічого вже не було потрібно і нічого не хотілося. Тому я вирішив серйозно зайнятися спортом, перемкнутися на інше. Почав щоденну підготовку до чемпіонату України, і ця виснажлива робота дійсно допомогла мені видужати...

 

«Перемкнулися», однак продовжили займатись спортом?

 

Так, я з Італії приїхав позавчора, з міжнародних змагань, а до того був у Польщі, а ще раніше – в Нюрнберзі.

 

Болісно було опинитись на четвертому місці чемпіонату України, Ви ж переможець за характером?

 

Я готувався взяти перше місце, я справді був до цього на 100% готовий... Але не пощастило... Останні три роки я весь час падав, ключицю не раз ламав, один раз сильно пошкодив хребет, їздив по офісу на інвалідному візку в корсеті на шиї...

 

У Вас все є і є що втрачати. На дідька Вам, вибачайте, такий нерозумний ризик?

 

Я люблю ризиковані речі. Кайт, наприклад, який може підняти тебе вгору на 15 метрів, а потім вдарити об берег і тягнути берегом... Розумієте: що більше ти займаєшся чимось, то більше маєш досвіду. Тоді ризик поступово зменшується. Щоправда, останнім часом я не намагаюсь отримати найкращі результати в змаганнях з автомотоспорту. Це надто ризиковано. Я намагаюсь їхати так, щоб не впасти і отримати від цього задоволення. Період професійного заняття спортом минув, зараз це для мене тільки хобі... Поїхати, покататися на європейських трасах...

 

Ви – людина моди?

 

Ні, мабуть, я не дуже залежу від моди. Сьогодні я піджак вдягнув, я його спеціально на весілля друга купив. Діловий одяг я взагалі не ношу.

 

Це яка марка?

 

(Уважно розглядає внутрішність піджака)... «Пабло Каваллі».

 

Це у Вас єдиний піджак?

 

Так, бо мені більше не треба.

 

Позитивне враження про Вас складається. Може б, Ви ну щось таке про себе розповіли... А раптом, Ви – тиран, деспот на роботі, людей звільняєте абощо?

 

Багато людей на мене ображається, бо я жадібний в усьому. Я людям плачу трішки більше, ніж вони того варті. А людина часто хоче значно більше, ніж вона варта. І ображається на мене. І на себе я ніколи не витрачаю більше, ніж 10% від свого прибутку. Жадібний я!

 

А дітей Ви розбещуєте?

 

Дітей... Ну, от старший дуже «Лего» любить збирати, я йому всі «Лего», які є в магазинах, купую. Але я не думаю, що це розбещення.

 

А чи будете наполягати, щоб ваші діти отримали вищу освіту?

 

Буду.

 

І це каже Григорович, який не закінчив два інститути.

 

Я був упевнений, що я роблю правильно. І час тоді був трохи інший.

 

Так завжди батьки кажуть.

 

Так. Це точно. Звичайно, якщо моя дитина теж буде абсолютно впевнена, що їй освіта не потрібна, знайде свій шлях, буде захоплена своєю справою, то вона мене просто пошле. Але якщо такої впевненості в неї не буде і при цьому вона не захоче вчитися – я йому у вухо дам і таки переконаю, що треба закінчувати інститут.
У житті ж головне – це щастя. А в щастя частіше виграють люди, які планомірно будують своє життя, сходинка за сходинкою, і освіта – одна зі сходинок...

 

А Ви в щастя виграли?

 

Так.


Спілкувалась Оксана Підсуха

ТА «Аквамарин»