Стрийська філія Українського музичного інституту імені Миколи Лисенка.

Театр імені Михайла Старицького в Стрию.

Мистецьке минуле Стрийщини відзначається багатою історією та визначними постаттями, які подвижницькою працею піднімали культурно-освітній рівень своїх земляків. В даній статті є згадка про відомі і маловідомі постаті нашого краю, які своєю діяльністю прославили мистецтво України на рідній землі і далеко за її межами. Стрияни внесли значний доробок у галузь вокальної музики і музичної етнографії.

Музичним центром Стрийщини стала філія Українського музичного інституту імені Миколи Лисенка. Він розмістився у Стрию по вулиці Трибунальській у будинку, що належав Євгенові Олесницькому і в ньому розміщувалась з 1891 р. і на той час «Задаткова каса» (теперішня вулиця Є. Олесницького, приміщення краєзнавчого музею «Верховина» і Будинку працівників освіти) Перший Український інститут ім. М. Лисенка був заснований у Львові Анатолієм Вахнянином у 1903 р., засновниками філій у Галичині були В. Барвінський, С. Людкевич.

Першим директором Стрийської філії був Євген Форостина, пізніше – Зіновій Лисько. Викладачами були Ольга Окуневська, Володимир Конашевич, вокал викладала Анна Крушельницька (сестра Соломії Крушельницької), фортепіано – Галина Левицька, Ростислава Темницька, Ярослава Куницька-Радюк, Роман Савицький, викладання скрипки проводив Іван Ковалів, теорію музики М. Кокольський, курси диригентів – Микола Колесса.

Вступні іспити проходили в Народному домі за участю викладачів зі Львова: В. Барвінського, С. Людкевича, ін. Музичний інститут влаштовував збірні концерти відомих виконавців. У Стрию виступали: Модест Менцінський, Михайло Голинський, Галина Левицька, Соломія Крушельницька, Василь Тисяк, Михайло Дуда, Роман Савицький. Добре була розвинута хорова діяльність, чудовим виконанням радували : жіночий хор з Нижньої Стинави, хор села Конюхова поставив самодіяльну оперу «Запорожець за Дунаєм». Час від часу організовувались конкурси на кращий хор, переможцями ставали хори сіл Добряни, Конюхів, Гірне. Доктор С. Людкевич, що був членом оцінювальної комісії, висловлювався: «таких добрих сільських хорів я ще не чув!». Найкращими диригентами були визнані Євген Пасіка, О. Каратницький, Я. Голуб.

У 1864 р. був заснований Український театр в Галичині і ця подія мала велике значення для культурно-мистецького життя Галичини. В романтично-патріотичному захопленні писали драми на історичну тематику Корнило Устиянович, Омелян Огоновський. Анатоль Вахнянин і Олександр Колеса написали оперу «Ярополк», слова з якої «Шалійте, шалійте, скажені кати» згодом стали революційним гімном. Священник Олекса Бобикевич написав хорошу комедію «Настоящі» з життя галицьких москвофілів, патріарх стрийських письменників о. Степан Петрушевич з Добрян написав декілька водевілів, переробку «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Професор Стрийської гімназії Є Форостина створив народну оперету в трьох діях «Ганжа Андибер» на слова І. Губенка. З життям галицької сцени пов’язяна творчість стриян: співаків Зенона Дольницького, Василя Тисяка, балерини Дарки Кравців, диригента Львівської опери Антона Вощака.

Мистецьке життя Стрийщини тісно пов’язане з діяльністю Володимира Котовича – народного вчителя «Рідної школи», одного із засновників філії Українського Музичного Інституту ім. М. Лисенка в Стрию та засновника краєзнавчого музею «Верховина». В. Котович після закінчення Краківського університету, почав учителювати в Стрию, відбув інспекторську практику під проводом Юліана Новаківського. Вже з перших років своєї вчительської праці він стає активним членом співочого товариства «Боян», диригентом якого був о. О. Нижанківський. Під час створення філії Українського Музичного Інституту ім. М. Лисенка в Стрию В. Котович разом з С. Людкевичем і В. Барвінським бере участь у його заснуванні і стає одним із перших його керівників.

Багато праці доклав до організації цього навчального закладу. Викупив у Є. Олесницького будинок, для того щоб Інститут мав власне приміщення. Після цього організував придбання музичних інструментів, запросив до співпраці кваліфікованих педагогів: М. Байлову, Я. Куницьку, Р. Темниць ку, І. Повалячека, ін. Пізніше Котович купив у Відні для Музичного Інституту концертне фортепіано, на якому в Народному домі студенти двічі на рік здавали іспити. В. Котович був обдарованою лбдиною, гарно грав на скрипці та фортепіано. Його учень, композитор М. Танський так згадує про нього: «Це був мій улюблений учитель музики, співу, гри на скрипці. Я дуже вдячний В. Котовичу за його вклад у знання музики для мене. І по сьогоднішній день я займаюся грою на скрипці, що дало мені честь бути активним членом УМТ в Нью-Йорку та УМФ у Нью-Джерсі».

Ще один із засновників філії Музичного Інституту в Стрию Микола Пристай приїхав у Стрий на роботу на посаду начальника станції і організував оркестр, яким керував Іван Повалячек. Як член дирекції Інституту, багато праці вложив у його розвиток. Він був також членом управи «Українська захоронка», «Руська бурса», «Рідна школа», директором книгарні «Український базар». Остап Улицький, що народився в Стрию у 1911 р. був знаним хоровим диригентом, працював диригентом великого хору при церкві св. Норберта у Кракові, викладач у школах Пенсільванії і Брукліна. Викладач фортепіано Музичного Інституту в Стрию М. Байлова – людина-митець, для якої музичне виховання української молоді було основним завданням її життя. Для того щоб українську культуру популяризувати присвячувала свою працю М. Байлова і в Україні і, перебуваючи на посаді президента Українського Музичного Інституту Америки.

Трибун Стрийщини, д-р Євген Олесницький, був великим прихильником мистецтва, особливо літератури і театру. Ще в час навчання в гімназії театр справив на нього могутнє враження, коли під час прегляду вистави «Назар Стодоля», він побачив живого українського класика Марка Кропивницького. Захопившись театром в юні роки, Олесницький не пререставав для нього працювати до кінця свого життя. У 1887 – 1891 р.р. працював театральним референтом у рубриці «Руської бесіди». Він збагачував убогий український театральний репертуар перекладами драматичних творів. Краєвий Відділ Галицького Сейму в 1901 р.організовав конкурс українських сценічних творів, і у склад комісії запросив Є. Олесницького, як знавця мистецтва і театру. Тоді потрапив він у конфлікт з Іваном Франком, через що довелось йому витерпіти багато докорів з боку українського громадянства.

Композитор та диригент, великий галицький подвижник, парох сіл Голобутова, Нежухова та Завадова о. Остап Нижанківський був за своєю суттю не лише духовником, але й економістом, композитором, був душею національного та культурного відродження Стрийщини. Він допомагав промощувати шлях для заснування Музичного інституту ім. М. Лисенка, а також для того, щоб переманити українську робітничу молодь із чужих товариств, організував найкращий в Галичині сокільський оркестр.

Видатний стриянин, композитор Богдан Веселовський, навчався у Стрийській гімназії, закінчив Музичний інститут ім. М. Лисенка по класу фортепіано, а також Віденський університет із дипломом магістра права, був доктором екномічних наук. Одними із перших творців української естрадної пісні були Богдан Веселовський і його друг Анатолій Кос-Анатольський. Богдан Веселовський писав свою легку танцювальну музику, яка звучала в ресторанчиках і кав’ярнях. Виконував її оркестр Леоніда Яблонського (у широкому вжитку — «оркестр Ябця»). Там грав і Кос-Анатольський. У складчину з Веселовським вони купили акордеон.

Це була цікава епоха — після розвалу імперій пригнічені нації відроджувались — насамперед інтелектуально. У 1949 р. Богдан Веселовський з сім’єю преїжджає до Канади, де довгий час працював на канадському радіо в українській секції. Одного разу за канадсько-радянським обміном йому дозволили приїхати в Україну — тоді він побував у Львові, зустрівся зі своїм родичем Остапом Охрімовичем, у Каневі відвідав могилу Тараса Шевченка. Повернувшись до Канади, невдовзі помер (1971). Заповів, щоб його прах спалили, а урну поховали у Стрию, в родинній гробниці Веселовських — дружина виконала його волю.

Виконавець пісень Б. Веселовського Остап Зорич, цінуючи створене композитором, приїхав у Стрий, запропонував місцевій владі увічнити пам’ять їхнього земляка – назвати одну з вулиць ім’ям Веселовського, спорудити меморіальну дошку на будинку, де він жив. Сподівається, що до його пропозицій прислухаються.

Очевидно, це сталося б швидше, якби пісні Веселовського стали надбанням широких верств. Фільм про Веселовського за сценарієм Зорича планує знімати на «Укртелефільмі» Олег Бійма. Потрібно здійснити зйомки у Стрию. Тут Остап Зорич провів уже два концерти. Частину документів про композитора передав до Стрийського краєзнавчого музею. На веб-сторінці http://www.dt.ua/3000/3680/35710/ є стаття Лариси Брюховецької «Пісні перехожого, який заблукав» і в ній Богдана Веселовського називають українським Френком Синатрою.

Найцінніше, що дала Стрийщина українському театру – це пара заслужених акторів, брат і сестра Михайло Коралевич та Іванна Біберович. У 1874 р. до театру «Руської бесіді», який вела тоді Теофілія Романович, вступила молода красива дівчина Іванна Коралевич. Народилася 30 грудня у с. Фалиш Стрийського повіту, де її батько Антін, маляр і різьбяр, мав велике господарство. Після смерті батьків Іванною опікувався старший брат Михайло, який пізніше працював суддею у Чернівцях. А в той час працював секретарем і актором театру львівської «Руської бесіди» і виступав на сцені під псевдонімом Душинський.

Згодом Іванною стала опікуватись директор театру Теофілія Романович, яка належала до найвизначніших сил українського театру в Галичині. Іванна, буваючи на всіх театральних пробах і виставах, знала всі ролі на пам’ть. У 1876 році 15-річна Іванна зіграла першу свою роль Наталки Полтавки під псевдонімом Уляновська і цей виступ вирішив її долю. Публіка сприйняла її гру із захопленням. У 1879 р. Іванна Коралевич вийшла заміж за Івана Біберовича, який був керівником театру тоді і пізніше протягом 20 років. Він не тільки керував театром і грав у ньому, але і збагатив його репертуар, перекладаючи і роблячи постановки популярних зарубіжних авторів.

Крім Іванни Біберович, грали тоді на сцені Стечинська, Підвисоцька, Клішевська, Керницька. Під керівництвом Біберовича і Гриневського театр досяг високого мистецького рівня. Євген Олесницький називав ті часи золотим віком українського театру в Галичині.

Іванні Біберович особливу славу принесли ролі у п’єсах Островького “Буря» і Огоновського «Гальшка Острозька», Стороженка «Гаркуша». Свій вроджений талант, Іванна Біберович удосконалювала, навчаючись у драматичній школі Дерінга. Тодішні часописи порівнювали її з славетною польською артисткою Геленою Моджаєвською. Польському чиновнику, який був вражений майстерністю актриси і запропонував їй виступати в Парижі при умові, що повернувшись бути грати в польському театрі, Іванна Біберович відповіла відмовою, аргументуючи, що краще працювати на своїй землі у злиднях, ніж продавати свій талант для чужої культури.

Коли у березні 1937 року громада міста Коломиї святкувала 75-річчя актриси, де вона на той час жила, її запитали: як вона пережила важкі часи свого життя в театрі? Іванна Біберович, усміхнувшись, щиро відповіла: «Важких часів не було. У нас було настільки багато віри і впевненості, що своєю працею ми збагачуємо народну скарбницю, що справді не можна говорити про важкі часи!»

Її рідний брат Михайло Коралевич віддано працював для української сцени. У 1875 р. Марко Кропивницький мав гостинний виступ у театрі «Руської бесіди» і при цьому з повагою і пошаною відгукувався про Михайла Королевича. На початку 80-х років Коралевич переїхав у Чернівці з дружиною Теофілією Романович і став організовувати там театральні виступи на благодійні цілі. Переїхала до них і сестра Теофілії Марія, і згодом театральна родина Королевичів стала осередком аматорських сил Чернівців.

Чим був театр «Руської бесіди» для українського громадянства, особливо молоді, пише Богдан Лепкий у «Казці мого життя»: «Усіх я бачу, мов зараз, чую їх голос і згадую їх гру. Був тоді я молодий, а молодість враженнями живе і багатіє. Як закрию очі, то як тоді бачу безталанну «Настю Чагрівну», що її грала наша незрівнянна Іванна Біберович. Хоч драма слаба, але як сильно вона її грає! Скільки гарних хвилин завдячую я акторам, скільки разів ішов я до тих театральних залів, де вони виступали , засмученим, зажуреним, а виходив з оновленою душею! Скільки разів плакав з ними. Скільки разів співчував бідним і приниженим, яких вони грали на сцені. Який жаль, що ви своє високе мистецтво забрали у другий світ з собою…» і в другому місці книги читаємо: «Бачив я пізніше Елеонору Дузе, Сару Бернар, Гелену Моджаєвську й інших, але і вони не затерли в моїй пам’яті тих вражень, які дав мені колись наш театр».

Історія українського театру в Стрию – це не тільки вклад в музично-драматичне мистецтво, але і громадська служба українській правді. Пантелеймон Куліш так охарактеризував громадянську місію цього театру:

О, музо Мельпомено, правди мати!

Дай нам тобі достойно послужити:

Народний дух з занепаду підняти,

Гасителів його посоромити!

Український театр був завжди дорогий нашим людям. Український народ любив і плекав театр не тільки як улюблену ділянку мистецтва, але і як міцну зброю, якою боровся за своє існування, і як свою твердиню, за мурами якої переживав часи лихоліття.

Д-р Іван Шиян, Богдан Солтис, Конашевич, Коссаки, Іван Міцкевич (урядовець скарбового уряду), Степан Марморович (слюсар), Осип Красінський (столяр) – ці діячі славно трудилися для української сцени в Стрию в міру своїх сил та здібностей невтомно працювали над розбудовою театрального життя в нашому місті.

Професор Адам Вергановський – здібний актор і совісний режисер – багато сил і праці вкладав для сцени стрийської «Міщанської бесіди», вмів згуртувати аматорів для важкої, безоплатної праці та виховати ряд акторів. Як режисер аматорського гуртка, знаходив у гімназії серед молоді сценічні таланти.

Разом з Богданом Солтисом вони плекали в молоді любов до сцени і живого слова. Професор Солтис увесь свій сценічний талант віддавав стрийській сцені. Не було в Стрию, починаючи з 1924 р. жодної театральної витави, в якій він не брав би участі як актор чи режисер. У театрі можна було завжди його зустріти.

Альфред Будзиновський частину свого життя, особливо старші роки присвятив розвитку українського театру. Одержимий якоюсь небуденною любов’ю до театрального мистецтва, він ще у часи першої світової війни організував театральну трупу і їздив з виступами по Галичині. Цей театр залишався до кінця життя духовним дітищем Будзиновського, для якого він не жалів ні сил, ні грошей.Коли каса мандрівного театру була порожня, він утримував акторів з своєї платні колишнього радника австрійського уряду.

Мирон Іван Шиян (народився у Стрию у 1919 р.) – скрипаль-віртуоз, великий патріот, засновник хору, випускник Музичного Інституту ім. М. Лисенка і Клівлендського музичного інституту, здобув визнання американських мистецьких кіл як спеціаліст музичного аранжування та інструментування.

Зенон Володимир Петеш – видатний скрипковий майстер, який свій мистецький шлях розпочав, навчаючись у Стрийській гімназії, співав у гімназійному хорі, пізніше був його диригентом. Особливу любов мав до скрипки. В юнацькі роки потайки розібрав татову скрипку, поскільки дуже його цікавила будова інструменту. Відтак сам почав пробувати майструвати щось подібне. Після семирічного навчання у Варшаві під керівництвом Дмитра Дітченка-Задунайського, у Міттенвальді, у Нюрнберзі відтворив копію скрипки Страдиварі.

Крім виготовлення нових інструментів, Володимир Петеш багато часу присвятив реставрації старих інструментів. Працював на верстатах інструментів славнозвісних Вільяма Люкса, Кена Воррена, чиї власники довіряли йому без огляду, а також довір’я численних скрипалів, міжнародна репутація завершилися признанням і дипломом Світової Федерації майстрів-артистів будови смичкових інструментів.

Стрияни пишаються тим, що наш земляк Зенон Володимир Петеш є одним із висококваліфікованих майстрів будови скрипки на американському континенті і своїми досягненнями прославив українську націю.

Іван Боднарук пише: «Поки д-р Є. Олесницький не прийшов до Стрия, всі наші імпрези, в тому числі театральні вистави, відбувалися в жидівському готелі «Під чорним орлом» на Ринку. Завдяки Євгену Олесницькому при Стрийській філії «Просвіти» було засновано аматорський гурток, завданням якого було плекати культуру рідної мови у сценічних постановках. Сам Олесницький був режисером того гуртка. Поширюючи свою працю в цьому напрямку, він безупинно зохочував стрийських інтелігентів засновувати аматорські гуртки при сільських читальнях Стрийщини».

Значно пожвавилось театральне життя Стрия, коли при «Міщанській бесіді» за головування Якова Бойкевича було організовано аматорський гурток під керівництвом о. Олекси Бобикевича. У постановках цього гуртка були п’єси Цеглинського “Тато на заручинах» і «Знімчений Юрко». Допомагали гуртку хор і оркестр, організовані Іваном Кардашем. Члени гуртка працювали самовіддано і грали не тільки в Стрию, але і в селах і містечках повіту. Роки 1919 – 1922 – це золота доба в розвитку драматичного гуртка стрийської «Міщанської бесіди». З 1923 р. «Міщанська бесіда» розміщувалась у трьох залах на другому поверсі Народного дому.

Згодом стрийський аматорський гурток здобув фахового режисера – Василя Коссака – славного тенора і знаменитого актора. У приватному житті то був дуже милий і скромний чоловік. Виступав як оперний співак з 18 років на професійній сцені. Разом з дружиною Іриною зумів пожвавити театральне життя в Стрию, надихнув акторів (які працювали безоплатно) любов’ю до сценічної гри, прищепив стрийському громадянству розуміння ролі театру для суспільства. Завдяки В. Коссаку Стрий став «театральним містом», перейменувавши свій драматичний гурток на «Театр ім. Михайла Старицького в Стрию».

Безупинні поїздки по селах і містах Стрийщини, підірвали й так слабке здоров’я артиста і він захворів на туберкульоз. Актори-аматори з ентузіазмом працювали, продовжуючи не отримувати платню. Уже добровільно. Увесь дохід ішов на утримування хворого В. Коссака, його родини і купівлю гардеробу. Тоді вже стрийський театр гастролював У Дрогобиччині, Сколівщині, Миколаївщині. До останньої хвилини свого життя Василь Коссак був відданий Стрийському театру. Він виховав у Стрию таких здібних акторів як Зенон Сташків, Степан Сеник, Володимир Конашевич, Вербицький, Наталя Гойсак, Роман та Надя Петріни, Верхолівна, Осип Садовський, Стефа Гарун, Анна Гаврилів, Марушка Пристай, Анна Солтис, Омелян Грубський, Богдан Яцкевич, Ольга Вергановська, Меланія Марморович-Дубицька, Посацька, ін.

Скільки ж треба було артистам потовктися драбинястими возами по вибоях Богом і людьми забутих сіл, а то й пішки чимчикувати! А скільки разів треба було голодувати , мерзнути, недосипати і зносити усякі інші незгоди…

З приходом більшовицької влади у 1939 р. стрийський театр став державною установою і підпорядковувався безпосередньо Народній освіті, а посередньо Відділу Пропаганди.Став він називатися «Міський театр у Стрию».

Коли у 1941 р. Стрий зайняли німці, для театру створилися несприятливі умови: відсутність відповідної сцени (сцена в Народному домі була зайнята більшовиками бід клуб для червоноармійців), часті виступи професійних театрів із східних областей України, один із яких згодом повністю зайняв Народний дім під кінець фашистської окупації.

Політична ситуація і загальна апатія уже не давали змоги широко розгорнути свою діяльність стрийському театру і він після кількох вистав замовк…

Стаття написана за матеріалами:

• Український архів.Видання «Стрийщина. Історично-мемуарний збірник» у трьох томах. Наукове товариство ім. Т. Шевченка.
• Микола Бідочко «Пізнай своє минуле» Стрий «Щедрик» 2002
• Стрийщина крізь призму століть. Праця науково-дослідної лабораторії археології Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка

Дуже дякуємо п. Олені Оленській за надану статтю! Незабаром чекайте ще.