Розмір тексту: Zz

Хроніки Львова

Mankurt  для ZAXID.NET

МИ ПАМ'ЯТАЄМО. Граф Станіслав Скарбек

08:33, 16.04.2010

Розповідають, що під час будови театру Скарбек особисто допомагав робітникам, хоча це більше схоже на легенду. На урочисте відкриття 1842 року театр презентував львів’янам німецьку драму "Ілюзія життя", на другий день - польську виставу "Шлюби паненськє" Ол.Фредро. Станіслав Скарбек керував театром близько семи років, аж до смерті.

Текст про графа Станіслава  Скарбка віддавна був у наших планах. Знав я про нього мінімум: він збудував театр М.Заньковецької і психіатричну лікарню в Закладі. Поштовхом став одержаний у березні лист від знавця Львова і автора книги "100 видатних львів’ян" шановного Ігоря Чорновола, в якому він, зокрема, писав: «Щойно повернувся з Миколаєва, де у лісі мені показали поховання графа Станіслава Скарбка. Точніше, ту жалюгідну руїну, яка залишилася від розкішної поховальної каплиці графів Скарбків та цвинтаря римо-католицької громади. Признаюся Вам, що такого вандалізму (схоже, вандали там розкопують могили досі!) я ще не бачив… 

Нагадаю, що почесний громадянин Львова і перший чоловік княгині Софії Яблоновської (бабці митрополита А.Шептицького) граф Станіслав Скарбек (1780-1848) – щедрий меценат нашого міста, а також Миколаєва».

В додатку були чотири фотографії. Які, відверто кажучи, вразили мене. Оце дві з них:

 

ArticleImage_1_43667.jpg

 

ArticleImage_2_43667.jpg

 

Негайно розмістив листа і фото на своїй персональній сторінці, але  цього було явно замало. Враховуючи рівень власної обізнаності, звернувся з проханням про допомогу з матеріалами про Скарбка і відразу ж зрозумів, що мало знаю тільки я - друзі почали давати лінки на Інтернетні сторінки, нести  грубезні томи про архітектуру українського театру і тоненькі книжки про львівський театр, вирізки з газет і скопійовані статті про графа Скарбка, за кілька днів на моєму столі опинилася рідкісна книга "Gmach skarbkowski na tle architektury lwowskej" Міхала Літинського, видана у Львові 1921 року, на додаток старий френд з Польщі прислав відсканований "Рочнік огніска дроговижакув" 1938 року, а вчора вже львівський приятель люб’язно притягнув 64 фотографії облупленого зі всіх боків і страшного, як три Табачники, театру Заньковецької. Цього було більш ніж достатньо, але на додаток у мої руки ще потрапив диск з фільмом нашого телебачення, в якому любимий народом Богдан Козак захоплюється графом. Тут тільки маленький уривок з нього.

 

 

 Все гаразд. Можу читати лекції про графа Скарбка. Щоб уникнути звинувачень у недостатній академічності текстів, даю кілька уривків з цієї дуже цікавої польської книжки 1921 року у вільному перекладі: 

Станіслав гр. Скарбек народився в Обертині 20 листопада 1780 р. Він походить з давнього шляхетського роду  Абданк. Хроніки вже у XI ст. згадують про члена цієї родини Міхала Скарбка, який помер у Кракові в 1101 р. Дід гр. Скарбка був двічі одружений. Зі своєю першою дружиною отримав у посаг 100 сіл. За другою - Янівський ключ, яким була величезна ділянка землі – понад 60.000 моргів. Але батько
Станіслава Скарбка, граф Ян, який був одружений на Терезі з Бєльських, більшу частину майна марно розтратив і помер на початку 1784 року, залишивши тільки чотирирічного Станіслава. Оскільки мама Тереза померла через тиждень після пологів, Станіслав,
як повний сирота разом зі своїм старшим братом Ігнацієм, був відданий під опіку тітки Юліани, що вийшла заміж за Міхала Францишка Жевуського. Співопікуном був чоловік іншої його тітки Брігіди, Тадеуш Скшетуський. Здається, в молоді роки Станіслав вчився в колегіумі у Золочеві, але потім виховувався в Бурштині в домі Жевуської, і вона віддала його до школи у Львові, яку він закінчив 1800 року. Вже у 21-річному віці, ставши повнолітнім, він одержав від діда велику спадщину. Наприкінці 1802 тітка Жевуська померла, і Станіслав отримав після неї Бжоздовець. Жевуська була людиною високого розуму і великої енергії, своїм обширним маєтком керувала сама, і там від неї граф Станіслав перейняв основні принципи практичного земного життя. Це пояснює виняткові адміністративні здібності, точність у виборі людей і ресурсів для виконання планів і цілеспрямовану ефективність та твердість, характерні для його діяльності на кожному кроці роботи.

Також з дому тітки виніс Станіслав любов до країни і бажання служити суспільству. Але патріотизм графа Скарбка не нагадував сучасне розуміння цього слова (Боже, як приємно! - Манкурт). Він не поспішив разом з іншими молодими людьми за  орлами Наполеона, але почав себе приміряти на роль поміщика. Однак, коли 1809 року сформувався національний уряд Галичини, Скарбек був одним з перших, хто кинувся його підтримувати. Призначений Генералом Рожнецьким керувати соляними шахтами і національного майном, гр. Скарбек їде до Самбора, звідки виступив зі зверненням до співгромадян. Після розпаду національного руху присвятився граф Скарбек сільському господарства та бізнесу (interesom) так вдало, що в короткий час сильно покращив свій матеріальний стан. У період з 1810 по 1820 послідовно придбав безліч добрих посідлостей - Жидачів, Жаб’є і весь Миколаївський ключ з Дороговижем.

Тоді ж одружився Скарбек зі Зоф’єю Яблоновською, але у зв'язку з несхожістю характерів за кілька років після весілля вона отримала розлучення. У 1828 Зоф’я знову вийшла заміж за відомого польського драматурга Олександра гр. Фредро. Це був переломний період у житті графа Станіслава. Нещасливе життя зі своєю дружиною, витрати на розлучення, азартне придбання без потрібних коштів і, нарешті, слабкість, через яку протягом певного часу він виїхав за кордон, підірвали майнові відносини Скарбека до такої міри, що він був змушений продати деякі активи. Але після повернення додому і одужання, граф зумів віднайти в собі колишню енергію та спритність. Поштовхом для цього стала серйозна образа і відмова в допомозі, по яку він звернувся до старшого брата Ігнація, який жив дуже заможно в Бурштині. Лист брата був коротким і рішучим: "Я не хочу нічого знати про банкрутів".

Зачіплений за живе  Станіслав розірвав всі відносини зі своїм братом і з подвоєною силою жадібно взявся до роботи. На додаток до сільського господарства і бортництва долучив створення винокурні і пивоварні та запровадив масштабну відгодівлю худоби, на торги їздив до Оломоуца та Відня, де вдало торгував. Цей чудовий підйом польського шляхтича в галузі промисловості й торгівлі викликав острах у єврейських конкурентів, що призвело навіть до страйку віденських м'ясників. Тоді повністю виявився енергійний потенціал Скарбка. В один день він подав заявку на ліцензію на володіння бійнею і почав продавати м'ясо за найнижчою ціною на ярмарку. Це викликало негайний ефект. Граф Скарбек зробив великий інтерес на тваринництві і навчив своїх супротивників поважати себе. Багатство Скарбека множиться і він зумів не тільки розрахуватися з боргами і повернути собі Бжоздовець, але придбав і низку інших активів, які досі належать до Скарбківської Фундації (Нагадую: текст 1921 року, - Манкурт).

У суспільному житті Скарбек вже не брав активної участі, але при віденському дворі з ним рахувалися, а також він посідав різні титульні гідності. Після 1818 року став Командором Ордена таємного радника Святого Стефана. Хоча у революції 1830-го не брав участі і навіть відкрито засуджував її, бо були поставлені на карту всі конституційні завоювання Царства Польського, але 1848-го відмовився від участі в губернській раді, створеній для реакції. Природно, що у широкої громадськості персона гр. Скарбека не була популярною, але Скарбка це не хвилювало. З презирством  і гордістю він несе всі витрати, вже віддавна приховуючи в душі великий задум, який стане метою всього життя. Нарешті, подолавши всі перешкоди, 1834 року він розпочав створення знаменитої Дороговизької фундації, спрямованої на надання притулку для бідних людей похилого віку, вдів і сиріт, а також на забезпечення існування львівської сцени.

Не підлягає жодним сумнівам, що навіть під час перебування за кордоном Скарбек носився з  думкою, щоб побудувати велику театральну споруду у Львові і з цією метою терміново вивчав архітектуру, поступаючись у своїх уподобаннях панівним всюди, а особливо в Німеччині і у Відні художнім образам.

У другій половині вісімнадцятого сторіччя у Німеччині безроздільно панував вплив іноземного духу. Релігійна та політична розірваність нації, відсутність економічної і духовної спрямованості, відсутність художників, що були б в змозі забезпечити художнє лідерство нації, були причинами неможливості монолітного саморозвитку і духовного мистецтва (Цю фразу бажано перечитувати двічі і поволі, - Манкурт). Сильна французька течія протидії стилю рококо у Німеччині також в середині вісімнадцятого століття знайшла затятих послідовників. Вже Вінкельманн у своїх творах наголошував на потребі реформування будівельної галузі. Його активно підтримав яскравий і впливовий Лессінг, особливо у своєму "Лаoкooні". Пізніше Шіллер і Гьоте вступили до лав любителів класичної старовини. Література і поступово весь спосіб мислення були просякнуті античністю, і тому стало неминучим, що будівництво у формах мистецтва стародавнього світу виросло в думках до високого ідеалу.

Безсумнівно видну роль відіграли розкопки Помпеї, які вже були зроблені в середині вісімнадцятого століття. Вже до  1825 року були розкопані будівлі біля форуму і театрів, багато приватних будинків, знайдено схеми міста. Не дивно, що краса давньої архітектури з новою силою нагадала про себе людству, яке відтоді  з великим ентузіазмом приглядалося до Італії і особливо до Риму, шукаючи натхнення для прекрасних творінь мистецтва.

Стародавній  Рим і його пам'ятники розбудили знову цікавість до класичних форм. Хоча сам Рим породив не дуже багато видатних майстрів, але він був все-таки протягом століть найголовнішим спалахом мистецтва, джерелом, до якого тягнулися легіони найвидатніших художників всіх країн світу, адептів західної культури. І, дивна річ, найпрекрасніші храми і палаци, твори живопису і скульптури, всі безцінні скарби Вічного міста – все це справа сторонніх, це данина іноземного духу, що віддавав честь духовній столиці християнського світу.

 

ArticleImage_3_43667.jpg

Перший лист Станіслава Скарбка про свій намір побудувати театр у Львові на ім'я губернатора Галичини ерцгерцога Фердинанда датований 28 жовтня 1833 року.
Спочатку  Скарбек зауважує, що ще чотирнадцять років тому подавав таку пропозицію уряду, але внаслідок перешкод йому довелося відмовитися від цього плану. ArticleImage_4_43667.jpgВажливим є такий пункт: "Після цього я заявляю про готовність побудувати на місці будинок, відповідно до плану, який запропоную Вашій Королівській Величності, головними частинами якого будуть театр в італійському стилі із залом та ярусами і комфортабельний гостьовий будинок (готель). Зобов’язуюся збудувати цей будинок за власні кошти протягом 4-6 років в залежності від сприяння погодних умов і діяти як театральний підприємець для підтримки німецької опери і німецької драми або, замість цього, пантомімічних балетних спектаклів, але водночас обумовлюю и  прошу  дозволу на польський театр…             

Таким чином, гр.  Скарбек мав намір заснувати постійну польську сцену у місті Львові і сьогодні, після розгляду цих актів, немає найменших сумнівів, що це була найголовніша мета в думках і в серці великого фундатора, і цілком зрозуміло, що він тоді повинен був приховувати в деякій мірі власні наміри.

Кінець цитування. Вся книга про театр Скарбка. Він був збудований архітекторами Л. Піхлем і Й. Зальцманом. Розповідають, що під час будови театру Скарбек особисто допомагав робітникам, хоча це більше схоже на легенду. На урочисте відкриття у 1842 році театр представив львів’янам німецьку драму "Ілюзія життя", на другий день  - польську виставу "Шлюби паненськє" Ол.Фредро. Станіслав Скарбек керував театром близько семи років, аж до смерті. 

ArticleImage_5_43667.jpg

Вирішивши призначити своє величезне багатство на благодійність, Скарбек не зупинявся. Майбутній театр Заньковецької ще будували, а вже 1840 року почали обговорювати задум створення "Інституту убогих та сиріт". Метою фундації було забезпечення сиріт і старих житлом і харчуванням, а також навчання дітей у ремісничий  школі. Спочатку Скарбек хотів звести будівлю у Львові, але оскільки переговори з міськими владами не дали результату,  зупинилися на варіанті у Дроговижі. Проект потребував величезних грошей, фундація стала "пожиттєвим" власником всього майна графа Скарбка. У заповіті він доручив керівництво фундацією зятю свого старшого брата Ігнація Каролю Яблоновському. Станіслав Скарбек помер 1848 року, але тільки у 1875-му Заклад прийняв перших  345 сиріт та 51 старця. 

ArticleImage_1_63879.jpg

Окрім двох величних будівель театру та закладу для сиріт і убогих, граф ще збудував чимало, але тут ми на цьому зупинятися не будемо. Фундація існувала до появи радянської влади на галицьких землях, а театр стільки ж років носив ім’я Скарбка. Хіба що театр так і залишився театром, а притулок для сиріт перетворився на психіатричну лікарню. Не таку, як знаменитий Кульпарків, але на 540 ліжок. Додайте не меншу кількість персоналу, і ви уявите собі нинішні масштаби.

Отже, ми пам’ятаємо Станіслава Скарбка? Безумовно і однозначно. Залишилося з’ясувати, як саме ми його пам’ятаємо. Оскільки не зміг пригадати, коли востаннє був в театрі Заньковецької і всі мої знання про нинішній театр базуються на класних статтях Тараса Федорчака, почав опитувати знайомих. Розумієте, які знайомі можуть бути в Манкурта? Вони всі відводили вбік очі і пояснювали:

- Старий, я в Заньковецької сто років не був! А про Скарбека там нічого нема.

- Є, є, - заперечував озброєний свіжими знаннями Манкурт. - Там барельєфчик є, такий кругленький, його колись за ініциативою Мирона Киприяна Дмитро Петрович Крвавич зліпили.

- Може і є, -  погоджувалися співрозмовники.  - Слухай, та туди страшно ходити – а якщо на голову впаде?

- Барельєф?

- Та ні, - сміявся знайомий прихильник Мельпомени, - театр впаде!

Я вирішив не ризикувати, не дай Бог, біда станеться, що будете читати по п’ятницях? Сів на маршрутку та поїхав у Заклад, знайомство з психіатрами у моєму віці більш актуальне і може бути корисним.

Головний лікар Психіатричної лікарні пан С.Гейшев прийняв мене люб’язно і негайно повів показувати лікарняний "Історико-краєзнавчий музей "Заклад", а в ньому цілу експозицію, присвячену Станіславу Скарбку. Розповідав він дуже цікаво і багато, часами зриваючись на проблеми фінансування і суми, які держава виділяє на харчування одного хворого. Не хочу тут називати цю суму, але слухав його і думав про себе - це ж не звичайна лікарня, у якій родичі якось тебе прогодують два тижні чи скільки там, це дурка, де люди десятками років лежать. А чому з голоду не помирають – не знаю. 

ArticleImage_2_63879.jpg

Пан Сергій наполягав, щоби я обов’язково оглянув Арт-галерею у 5-му відділенні і далі розповідав  про  Скарбка, композитора Дениса Січинського, який так само мав певне відношення до Закладу, лікарняний самодіяльний театр і відреставровану статую Богородиці на території, потім пішли подивитися на олійний портрет Скарбка в кабінеті Головного і Манкурт розтанув. Розумієте, в Універі ніхто не знає про Лємкіна і Сона, в Оперному про Родзінського і Сембріх, в Інституті патології крові не чули про Рудольфа Вайгля і тільки в міжрайонній психлікарні в Закладі Миколаївського району про Станіслава Скарбка знають все і вже кілька років існує його музей. Впізнаю батьківщину.

 

А коли подивився на ту саму Арт-галерею "У Скарбека" - пропав первинний настрій фіксувати на фото ще гіршу, ніж на театрі штукатурку, що відпадає великими шматками та стіни, які просто гниють. Розумію, що таке бюджетні організації, тим більше в країні, чий парламент у квітні вирішує – вже приймати цей клятий бюджет на нинішній рік, чи ну його нафіг. Інтелігентно висловлюючись.

Розпрощалися з паном Гейшевим і його лікарнею. Попрямував до каплиці. Вона від лікарні далеко, тобто за кілька кілометрів, у лісі. Дійшов. Ви знаєте – страшно. Навіть у невіруючих людей виникає нестримне бажання перехреститися. Бо не можна по кістках людських ходити. Я їх не бачив, але могили на лісовому цвинтарі пограбовані, трун вже нема, а що ж ми з кістками поробили?

Зайшов всередину не без проблем - захекався. Зрештою, подивіться самі.

 Страшно не те, що ми пам’ятаємо. Страшно, що наші діти нас пам’ятатимуть.

 

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
  
OpenID
Код*
     
Коментарі до статті
Anonymous

t для mjl26-04-2010 13:50

5 балів!!!

Anonymous

mjl22-04-2010 13:28

Таке ж відношення і щодо закинутого кладовища у закладському ліску. Лікарня не в змозі упорядкувати це місце. Інші не хочуть (або їх це не хвилює). Хоч коштів район і місто мають чимало, та й не так вже й багато потрібно для наведення елементарного порядку.

Нема ініціатора, нема й роботи.

Зруйнована капличка та могили після війни і під час квартирування у замку радянських військових. Ще пам’ятають старожили надписи «Бога нет сказал скелет». Не знали солдатики, що бідних акторів не хоронили із золотом та дорогоцінностями. А радянській владі не дозволялось дбати про такі поховання, виходячи із класового принципу (похоронені «пани»!)

Сьогодні ситуація нічим не краща, бо місцева влада далека від усього, про що йдеться в статті і в обговореннях. Потрібні рішення у Львові, але s там не до цього…

Anonymous

mjl22-04-2010 13:26

На жаль, це не єдиний об’єкт у Миколаєві, який піддається руйнуванню. Поляки за свої гроші відремонтували фарний костел, навіть годинник проспонсорував колишній гендиректор цементного Єжи Собала. Заростає хащами унікальний єврейський цвинтар, зникають в результаті господарської діяльності фантастичні споруди Миколаївської фортеці часів Першої світової (важко знайти їм аналог у світі), навіть у роки ювілею Миколи Устияновича та Уляни Кравченко не виділяються кошти на хоча б збереження поки що наявних місць та споруд, пов’язаних із цими особистостями. Віддали приватникам і зруйнували казарми січових стрільців, пов’язані із багатьма славними українськими іменами. Випадкові люди в керівництві міста та району думають про інші справи. Можливо, потрібен і пам’ятник жертвам голодоморів, та, видається, більш доцільнішим було б встановлення такого землячці Юлії Шнайдер (Уляні Кравченко) у рік 150-літнього ювілею.

Anonymous

t22-04-2010 11:25

Polak przyjaciela, musisz nauczyć się języka ukraińskiego! Dla ciebie jest powiedziane, że hrobivets nie jest zniszczone Ukraincami a Moskaliami po przybyciu w 1945 roku. Czy trzeba powtarzać?

Anonymous

Blackmore20-04-2010 20:01

Будем вважати, що Польський інститут уже відгукнувся:)

тексти

Загрузка...
Останні новини Zaxid.net