Трагічні роки. (Уривок)
Новочасне найтяжче випробування нашого міста — випробування кривавою та спустошливою другою світовою війною — розпочалося вранці 22 червня 1941 року. На кілька літ Рівне опинилося в епіцентрі воєнних подій, зазнаючи в тому пеклі усіх мислимих жахів та людських трагедій,
Власники Iнтернет проект "Вiртуальне мiсто Рiвне" можуть не подiляти думок,
що викладенi авторами статей у даному роздiлi.
Наступного дня війни центральна частина міста перетворилася в страшну руїну. Зруйновані дощенту або частково будинки, пожарища на місці людських осель, вирви від бомб, повалені телеграфні стовпи, а подекуди і людські трупи — такими були наслідки бомбування міста німецькою авіацією. Зруйновано майже всю головну вулицю, забудову в районі ринку. Серед руїн та згарищ наростали тривога, страх, паніка. Метушня і поквапливість компартійної та радянської адміністрації не віщували нічого доброго, хоча представники влади намагалися заспокоювати населення. Але раптовість подій майже не залишала шансів для порятунку втечею.
Мабуть, за планами Берліна Рівне мало бути завойованим на другий день війни, Адже на рівненському напрямку агресори згрупували ударні сили: це був шлях на Київ, стратегічно важливий для вермахту. Проте на заваді цьому планові стала мужня і відчайдушна танкова оборона, організована радянськими військами по лінії Рівне — Дубно — Броди. Не змусило німців сповільнити темпи наступу і вести важкі бої з радянською бронетехнікою. Танкова битва в районі Рівне — Дубно стала чи не першою вдалою операцією при відступі радянських військ
В Україні, вона засвідчила вміння Червоної армії успішно протистояти стрімкому просуванню ворога. Затримка наступу німців була тим більше важливою, що на інших фронтах радянське військо було майже деморалізоване, розбите, оточене, а німці просувалися безперешкодно.
Танкові бої розгорнулися під нашим містом і навіть на його околицях. Запекла сутичка сталася 28 червня, коли радянські війська покидали місто. Маневром німців кілька радянських танків були відрізані, від основних сил у районі Грабника. Проте бійці не здалися, а продовжували опір до останнього снаряда. Танкісти П.Абрамов і О.Голіков, ведучи бої на вул. Островського, знищили 13 фашистів і самі загинули в нерівному бою. Тепер на місці їх загибелі — меморіальна стела.
Того ж дня місто сповнилося гулом автомобілів та мотоциклів. Це в'їжджали гітлерівці, хазяйновито оглядаючи руїни та вцілілі будинки. Мова влада на початку не виявляла особливої агресії щодо місцевого населення. Німці явно намагалися виправдати роль "визволителів", нав'язану гітлерівською пропагандою. Проте навіть у перших діях фашистів виразно проглядала людожерна сутність цієї окупації. Першим жахом міста стало влаштування тут концентраційних таборів. В обнесені колючим дротом та забезпечені посиленою охороною кошари па околицях міста зганяли колони зморених та обшарпаних людей у радянській уніформі. Унаслідок раптового наступу німців десятки тисяч бійців Червоної армії тоді опинилися в безвихідному оточенні. Саме вони у перші місяці війни стали в’язнями рівненських концтаборів.
Від початку окупації німецьке командування надавало Рівному особливий статус. Гітлерівці провели облік житлового фонду та мешканців міста, згодом планомірно винищили всіх євреїв, вистежили і стратили звинувачених у прихильності до радянської влади, поспішно розгорталася діяльність різноманітних служб - від військово-штабних та тилових до різноманітних цивільних фірм. Це був підготовчий етап щодо подальших подій. У серпні Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Насамперед він розчленував їх на кілька частин. Західна Україна, головно Галичина, відійшла до Генерального губернаторства Польщі. Південно-Західну Україну та Буковину Гітлер подарував Румунії. Найбільша ж частина України, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя, під назвою Райхскомісаріат Україна, була передана до рук Коха, який відмовився встановити свою столицю у традиційному центрі України Києві і натомість вибрав невелике провінційне місто Рівне.
Райхскомісаріат Україна, центром якого гітлерівське, командування призначило Рівне, складався з шести генеральних округів, якими керували генеральні комісари. Рівне стало одним із таких центрів (округ Волинь).
Чому гітлерівці обрали на "столицю" саме наше місто? Як гадають історики, вони виходили із таких міркувань. По-перше, Київ з мільйонним населенням був досить небезпечним для окупантів, вони побоювались у місті розгортання великих сил опору. Отже, вибирали тихе, малонаселене місто. По-друге, німецька розвідка справедливо вказувала на доцільність розмістити центр у Західній Україні: тут можна було сподіватися на підтримку антирадянських сил. По-третє, врахували вигідне географічне розташування міста на київській трасі, можливості залізничного та автомобільного зв'язку. Протягом серпня-вересня у Рівному облаштувалися різноманітні органи окупантів (розвідки, контррозвідки, служби постачання, зв’язку. адміністрації тощо).
Райхскомісаром України Гітлер призначив свого старого приятеля, гауляйтера Східної Прусії Еріха Коха, про якого здавна ходила недобра слава скаженого, деспотичного самодура. Зрештою, і сам він не заперечував таких оцінок. Ось як висловлювався Кох про свої наміри та політику в Україні "Про мене знають як про оскаженілого собаку. Саме завдяки цьому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо ніякої уваги на почуття українців чи на їхні права власності". Українці, як, власне, і інші народи окупованої території розцінювалися райхскомісаріатом лише як будівельний матеріал для їх великого рейху, і це мало підкреслюватися в жорстокому, брутальному поводженні з місцевим населенням.
Водночас німці намагалися використати міжнаціональну та політичну ворожнечу на окупованих землях на свою користь. Через те вони погоджуються на існування підпорядкованих їм українських органів. Так з являється у Рівному міська управа, яку очолив Полікарп Бульба. Створюється Український допомоговий комітет, на чолі якого став Степан Скрипник, згодом розвиваються служби Українського Червоного Хреста. Гітлерівці заохочували також вступ юнаків у підрозділи української поліції, яка мусила здійснювати їх заходи в селах та містах Це, звичайно, була далекоглядна гра фашистів. Вони загрібали жар чужими руками, заощаджуючи власні зусилля. В українському середовищі розрахунок клався насамперед на радикальну ОУН: націоналісти вважали, що доможуться при німцях самостійної України. Німецькі командувачі справді обіцяли визнання України, домагаючись добровільної співпраці, але це було звичайне політичне лицемірство. Далекоглядніші з українських діячів також розуміли умови подвійної гри, проте міркували на свою користь: цей шанс треба використати, аби пробудити сили опору в Україні, щоб у майбутньому побороти владу німців та більшовиків і проголосити державну незалежність України.
Початком великої трагедії міста став день 6 листопада 1941 року. Зранку німецька адміністрація наказала зібратися на майдані Грабника усім євреям Рівного. Близько сімнадцяти з половиною тисяч людей німецький каральний загін вивів до урочища Сосонки, що розташоване у 3 кілометрах від міста обіч київського шляху. "Підходячи до Сосонок, ми зрозуміли. — згадувала одна з учасниць тієї жахливої акції, — що ми прийшли на смерть. Моїм очам відкривалася кошмарна картина, від якої навіть тепер, коли загроза смерті давно минула, кров холоне в жилах. Рів довжиною метрів 100. Через рів перекинуто колоди. На колодах, вишикувавшись один за одним, стоїть осіб 10-20. Довга черга із автомата — і люди, як скошене колосся, падають у яму"'. Жах тієї картини був тим більшим, що фашисти розстрілювали усіх, у тому числі і дітей, з методичною жорстокістю. Вбивали на місці тих, хто пробував рятуватися втечею. Карателі явно поспішали, "роботи" у цей день їм випало надто багато. Дехто падав до ям пораненим та конав живцем серед трупів...
Лише на початку 1990-х років рівненські Сосонки були впорядковані як меморіальний комплекс. За радянського часу тут стояв дише скромний пам’ятний камінь, а могили жертв залишалися протягом 50 літ занедбаними. Сьогодні настав час говорити про трагедію Сосонок на повен голос. Адже про Бабин Яр у Києві знає майже весь світ (восени 1941 року в Бабиному Яру розстріляно 33 тисячі євреїв)...
Другий акт трагедії Рівного був пов'язаний із влаштованими тут концтаборами, які гітлерівці перетворили у табори смерті. Їх було організовано у місті аж три, у передмістях
Грабник та Воля. Найбільшим був концтабір у районі Кошари, на вулиці Білій. Табори щоразу поповнювалися великими групами військовополонених, яких переводили сюди із тимчасових таборів Київщини, Холмщини, Полтавщини та інших країв. Фашисти практикували із в'язнями нелюдськи-жорстоке поводження. "За дротами під голим небом німці тримали мільйони людей. Не давали їм ні харчів, ні води. Влітку полонені тисячами гинули від голоду та спраги. а зимою від сльоти, холоду та голоду. По цих таборах зимою 1941-1942 років лежали цілі купи замерзлих людських трупів, їх закопували тільки більшими партіями. Ці факти наставили буквально все населення проти німців як найгірших варварів", - писав у спогадах один із українських військових діячів того часу Тарас Бульба-Боровець. Таким був стан і в рівненських концтаборах. Восени та взимку радянські військовополонені почали масово гинути від голоду та холоду; допомога місцевого населення та Червоного Хреста була надто мізерною, аби врятувати усіх, до того ж фашисти далеко не завжди таку допомогу дозволяли.
Табір поблизу вулиці Білої став найбільшою „фабрикою” смерті у Рівному. Восени 1941 року тут почалися масові розстріли людей. Значну частину в’язнів становили представники цивільного населення — українці, росіяни, поляки, нерідко арештовували їх цілими сім'ями, без винятку дітей чи стариків. Щодня окупанти розстрілювали по кілька тисяч осіб. У 1942 році "урізноманітнили форми геноциду, стали застосовувати машини-душогубки із отруйним газом. Моторошно читати свідчення очевидців тієї трагедії. За кілька літ війни землю колишнього пустиря густо просочено людською кров’ю і начинено людськими кістками. В'язнів змушували копати широкі, в кількадесят метрів довжиною ями, які ставали могилами нещасним. Коли яма була начинена трупами до самого верху, наступна партія приречених засипала їх землею, а потім лягали в наступну яму. У концтаборі на вулиці Білій було страчено понад 81 тисячу людей. Тепер тут величний монумент скорботи і пам'яті, коло якого рівняни вшановують загиблих, що знайшли вічний спочинок у рівненській землі.
Події 1941 року в Рівному явно і переконливо засвідчували наміри окупантів на українських теренах. Кожен день переживався у тривозі і страху. Усвідомлюючи увесь трагізм становища, люди все ж прагнули живого діла, корисного заняття, яке б дало змогу хоч на якийсь час забути про жахи війни. Цим можна пояснити розгортання і навіть піднесення в перший період війни українського руху в Рівному. Перебуваючи тривалий час в облозі — то польській, то радянській, цей рух був готовий до подальшої боротьби за Україну. І використовував шанс легалізації для активної роботи в усіх можливих напрямках.
Діяльність українських громадсько-культурних органів допомагала не тільки зорганізувати українське життя в Рівному та повіті. Ці органи, як могли, відстоювали інтереси українського населення щодо освіти, праці. Безумовно, траплялися і звичайні запроданці, але організований український рух керувався патріотичними ідеями: це підтверджує той факт. що з другої половини 1942 року він перейшов у нелегальні форми і породив партизанську боротьбу, тобто однозначно увійшов у конфлікт із німцями, не бажаючи їм пособляти у здійсненні геноциду українців.
А на початку окупації українські організації Рівного шляхом переговорів із німецькою владою домагалися деяких пільг для українців. І це, зважаючи на умови війни, було немалою справою. Так, міська управа та її голова (бургомістр) П.Бульба з великими зусиллями відновили освіту и місті. На 26 жовтня працювали дві гімназії, чотири народні школи, ще чотири спеціальні школи з набуття фаху, жіноче училище. В освітній системі були зайняті 105 учителів, а до навчання стало 2541 дитина. Були введені українські назви вулиць замість польських, наприклад, С.Петлюри (Галлєра), Хмельницького (Понятовського), Петра Могили (Скорупки), Євгена Коновальця (Ягеллонська) та інші. Звичайно, за винятком тих головних вулиць, які фашисти назвали на свій манір. Завдяки допомозі міської управи у місті отримали право легальної діяльності багато діячів, які переїхали сюди і інших регіонів чи із-за кордону. Так само управа захищала інтереси українських організацій, товариств, зокрема товариства "Просвіта", яке стало повсюдно відроджуватися.
Певна річ, українські організацій які діяли в Рівному за німецько-фашистської окупації, публічно солідаризувались із діями окупантів, що не робило їм честі, але при цьому не відмовлялися від власних програмних цілей. Вони жили ілюзіями недалекого визволення України. Звідти і патріотичне піднесення початку війни, зокрема в рядах ОУН. Після червневого Акту проголошення самостійності України у Львові (який, до речі, одразу ж був знівельований німцями) діячі ОУН мріяли про реальну владу в найближчому майбутньому. У Рівному вони проводили збори та маніфестації, пожвавили діяльність і в цілій області.
Тривалий час (аж до початку 1990-х років) діяльність українських організацій у підокупаційному Рівному часу війни шельмувалася та замовчувалася компартійною пропагандою. Тільки тепер можемо спокійно, неупереджено оцінити цю замовчану сторінку історії міста, розставивши крапки над "і". По-перше, нерозумно усіх діячів цієї пори називати зрадниками радянської Вітчизни, як це традиційно робилося. У складі СРСР Рівненщина була протягом неповних двох років перед війною, до того ж ставлення до радянської влади у місті було неоднозначним, про що йшлося вище. Несерйозно, отже, було б застосовувати щодо тогочасних рівняй чи західних українців узагалі критерії радянського патріотизму. По-друге, слід визнати факт сильної, потужної національно-визвольної боротьби українського народу під час війни.
Серед таких назвемо насамперед організації допомоги та милосердя, їх гуманна діяльність у виняткових обставинах того часу просто вражаюча. У вересні 1941 року вже працював Український допомоговий комітет, що його очолив колишній посол Сейму рівняння Степан Скрипник. Незабаром при ньому утворився спеціальний комітет допомоги полоненим українцям, діяльність якого очолив заступник голови міської управи доктор Сав'юк. За цими скромними назвами крилися дії, які не подобалися окупаційній владі: організації опікувалися звільненням із концтаборів та тюрем. Протягом перших місяців війни активісти цих доброчинних товариств вирятували із довколишніх таборів (від Рівного аж до Житомира і Холма) сотні військовополонених, серед яких були не лише українці, але й росіяни, євреї. Це було нелегкою і ризикованою справою, не завжди знаходилася із фашистськими офіцерами спільна мова. Але невтомна, жертовна праця давала все-таки свої результати. Доводилося далеко діставатися звичайними селянськими підводами (скажімо до Холма), наражатися на численні пости, небезпеку. Зате врятовані люди у майбутньому примножили сили борців із ворогом. Особливо прихильно згадують очевидці тих подій Івана Сав'юка. добру, благородну людину, котра врятувала від вірної смерті сотні і сотні людей. На жаль, у 1944 році цей чоловік із тавром фашистського посібника був засуджений і страчений радянськими каральними органами без огляду на його благодійництво.
Найвизначнішою постаттю милосердя в тогочасному Рівному стала мужня жінка, полтавчанка Харитя Кононенко. Вона очолила комітет Українського Червоного Хреста, працювала і в допомоговому комітеті. Сучасники залишили про X.Кононенко найтепліші спогади. „Великою гуманісткою, невтомною діячкою на полі допомоги всім людям, які допомоги потребували" називав її Улас Самчук. Разом із товаришками із Союзу українок Харитя Кононенко десятки разів відвідала рівненські концентраційні табори, завозячи медикаменти та продукти їх в’язням, багатьох урятувала від голодної смерті, ран та повного виснаження. Вона працювала цілком самовіддано, ризикуючи своїм здоров'ям і життям, гасила спалахи епідемічних захворювань серед військовополонених. Нерідко при цьому мужня жінка ігнорувала заборони гітлерівців, пробивалася крізь мури жорстокості та байдужості окупантів, щоб урятувати кожне людське життя, подати, може, останню надію нещасним. Німці, які офіційно визнавали службу Червоного Хреста, насправді цинічно глумилися над усяким милосердям. Через те їх дратувала активність Хариті Кононенко та їй подібних. Восени 1943 року відважну лицарку милосердя гестапо заарештувало, а невдовзі її, як і ряд інших українських діячів, було розстріляно. Лишилася тільки добра пам’ять, яка легендою ходила поміж в'язнів рівненських таборів.
Про іншу, приховану сторону діяльності Хариті Кононенко, а саме її допомогу українським повстанцям у 1942-43 роках, пише у спогадах Тарас Бульба-Боровець. "Їй було доказано, що вона, маючи різні матеріали в міжнародних харитативнпх організаціях, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда... Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріалів. Це була палка патріотка народоправноі, вільної України, заслужена діячка УНР.
Восени та взимку 1941-42 років поступово налагоджується українське культурне життя краю. І це - на тлі винятково загрозливих обставин війни. Масово відроджується "Просвіта”, заборонена за Польщі, з'являються інші громадські організації, відновлюються сільські бібліотеки, хори та драмгуртки, поширюється українська преса і книга, відновлюється початкова школа рідною мовою... Хоча усі заходи були короткотривалими, — уже влітку-восени 1942 року німці круто змінили свою політику і грубо зліквідували паростки українського самоврядування та культурництва — усе ж вони мали певні наслідки.
Наймасовнною із легальних організацій стала відроджена ”Просвіта”. Відомо, що німці неохоче погоджувались на її заснування і всіляко цьому перешкоджали. Дозвіл фашистської влади було одержано аж у грудні 1941 року, а вже у січні наступного „Просвіта” активно запрацювала у Рівному. Вона об'єднала понад 60 членів - представників інтелігенції, духівництва, службовців та ін. Головою "Просвіти" обрали досвідченого громадського діяча Волині ще з польських часів Неофіта Кибалюка (раніше він керував цією організацією в Дубні). До просвітянського проводу увійшли Г.Грибок, Ф.Темнюк, М.Божок, О.Демчук, А.Ганке. До організації та участі у просвітянських заходах залучали кращі українські інтелектуально-мистецькі сили, як-от, письменника Уласа Самчука, викладачку гімназії Надію Іщук та інших.
"Просвіта" розгорнула енергійну працю по селах Рівненщини: створення бібліотек й читалень, драмгуртків, осередків дитячого виховання, збір коштів для громадських та благодійних потреб, проведення українських свят тощо. Зусиллями просвітян у Рівному влаштували курси вихователів дитсадків та організаторів культурного дозвілля, щоб забезпечити село необхідними кадрами. Організовувалися з'їзди та збори „Просвіти” з участю представників сільських осередків.
Про початки благодійницької діяльності на селі свідчить такий цікавий факт. Українські діячі закликали робити пожертвування на Червоний Хрест. Оскільки через убогість населення ця справа гальмувалася, вирішено було використовувати заколядовані під час Різдвяних свят гроші як добровільні, благодійні внески. У замітці газети "Волинь" від 15 січня 1942 року повідомлялося про колядування у селі Великий Житин поблизу Рівного, зокрема й таке: "Свідомі діти українського села Н.Турчинюк і Л.Кравчук заколядували на Український Червоний Хрест 40 крб..”. Минуло шістдесят літ — і згаданий газетою Леонід Кравчук став першим Президентом суверенної Української республіки, проголошеної серпневим Актом та грудневим референдумом 1991 року.
Від вересня 1941 року Рівне стає визначним центром української преси та книговидання того часу. Саме першого вересня вийшла у світ газета „Волинь”, що стала громадським голосом українського руху в окупованій німцями Україні. Газета вважалася легальною і ретельно контролювалася німецькими службами. Проте завдяки мудрому провідництву вона швидко набула авторитету в краї та й у інших регіонах України. Головним редактором "Волиш" став уже знаменитим па той час письменник Улас Самчук, який щойно повернувся з еміграції до рідного краю (він — уродженець села Дермань на Рівненщині). Самчук був досвідченим літератором. Допомогло йому й те, що в молоді роки деякий час жив і навчався в Німеччині та непогано знав німецьку мову. Засновником часопису став Степан Скрипник. Навколо редакції гуртувалися кращі інтелектуально-мистецькі кадри рівненського середовища, а нерідко також і з середовища гостей міста. У Рівному восени побували і співпрацювали із „Волинню” Олена Теліга та Олег Ольжич, відчайдушні молоді лицарі українського відродження, яким суджено було невдовзі героїчно загинути. Графіку газети забезпечив випускник Варшавської академії мистецтв, уже знаний художник Ніл Хасевич, родом із Дюксина на Костопільщині. Він же подавав цікаві статті на теми українського малярства. Змістовність мистецьких рубрик газети забезпечував також Анатоль Демо-Довгопільський, митець унікальної біографії, котрий перед війною працював у Парижі, а в 1940 році зорганізував український агіттеатр на Закарпатті.
Загалом газета вже від перших номерів набула професійного вигляду. Вона добре віддзеркалювала настрої та інтереси тогочасного українського руху. Проблеми війни відбивалися, головним чином, у офіційних повідомленнях із фронту. Головне ж місце в газеті посідали теми літературні, культурологічні, мистецькі, історичні та краєзнавчі, фахово представлені в ряді талановитих статей. Читач одразу ж відчув це, відчув, як крізь сувору німецьку цензуру до нього проривався живий, пристрасний голос авторів "Волині". Такого голосу дуже потребували у той час, і газета невдовзі стала досить популярною не лише на Волині.
"Ми мали в руках важливий, справді живий і справді учинний орган друку, безпосередній контакт з найширшими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, нещирої патетики. І раптом щось інше, безпосереднє, щире, колоритне”, — так згадував про ті часи "Волині' її перший головний редактор Улас Самчук. — Все, що ми писали, — писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував”. Такими передусім були нариси самого редактора. У них Самчук не розсипався в лестощах гітлерівцям (за винятком кількох чергових фраз, і то в "потрібних випадках), зате говорив про насущні потреби українського життя, закликав мужньо зносити воєнні умови і не впадати у відчай, відроджувати культуру і гартувати сили для майбутніх змагань за Україну. При цьому автор добре засвоїв правила езопової мови, говорячи про небезпечні речі у формі натяків, художніх образів чи цитат. Кращі статті Уласа Самчука являли собою справжню, гостру, злободенну публіцистику, недаремно ними зачитувались і їх активно обговорювали.
„Волинь” була першою популярною українською газетою на теренах Волині. Водночас це було найпопулярніше газетне українське видання в Україні. А мудре керівництво газети забезпечило майже незалежний (принаймні, на перших порах, до весни 1942 року) її курс та зміст. Престиж видання стрімко зростав, а кращі публікації „Волині” ставали предметом обговорення також і поза Україною, в середовищі українських діячів Праги та Варшави. Початковий тираж не задовольняв, газета стала виходити 40-тисячним накладом і поширюватись по всій Україні (Київ, Харків, Кривий Ріг та інші міста). Найкращим свідченням її потрібності в тих екстремальних умовах, коли, як багато хто вважав, не до газет людям, були численні листи читачів, десятки й сотні листів-відгуків на публікації "Волині". Проте все більше претензій до позиції газети пред'являли чиновники німецької служби безпеки та спеціальної пресової служби. Загострення становища на фронті та наростання опору їх політиці в Україні спонукало гітлерівців категорично підпорядкувати газету інтересам окупантів. А вихід у світ гострої статті Уласа Самчука "Так було — так буде", був уже за гранню їх терпіння. Адже автор, між іншим, закликав читачів "видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти", тобто майже відверто висловлювався за непокору окупантам та їх сваволі на нашій землі. А далі ще відвертіше напучував: ми не повинні бути "тими слабкими, яких історія зіпхнула під свої колеса і розтоптала". За таку пропаганду, яка зовсім не узгоджувалась із німецько-фашистськими планами, головний редактор був звільнений із посади і запроторений до рівненської тюрми. Пізніше йому заледве вдалося звідти вирватися.
Розгорнуло діяльність також українське видавництво "Волинь". У ньому співпрацювали ті ж діячі, які об'єдналися навколо газети. У Рівному стали виходити ще два періодичні видання. Це журнал "Український хлібороб та дитячий часопис "Орленя". Зусиллями видавництва з'явився новим тиражем роман У.Самчука "Марія" (Рівне, 1942). Видавалося також кілька серій популярних брошур для загалу. Одна з них, наприклад, містила репертуар для аматорських театрів, інша була пропагандивно-антикомуністичною. Окремими книгами на початку 1942 року вийшли "Новий український колядник", "Новий український вертеп", „Стінний календар на 1942 рік” (хотілося-б його побачити, прим. www.rivne.org) та деякі інші. Розвитку видавничої справи сприяло те, що в 1942 році її очолив знаний ще з 1930-х років галицький видавець української книги Іван Тиктор.
Яскравим і самобутнім мистецьким явищем був міський український театр Рівного. Театральна трупа складалася частково із акторів колишнього радянського театру, частково із приїжджих акторів та аматорів. Мистецький рівень театру був надзвичайно високим. Колектив очолив невтомний Анатоль Демо-Довгопільський, визнаний митець-віртуоз і патріот із багатолітнім стажем діяльності (активно виступав у політиці й мистецтві ще за Польщі). У вересні 1941 року театр здійснив першу виставу - "Мартина Борулі" І.Карпенка-Карого. Пізніше були чудово поставлені п'єси І.Котляревського. М.Кропивницького, Б.Грінченка, С.Васильченка, М.Куліша тощо. Театральні вистави, як згадують очевидці, сприймалися як щось неймовірне у тих умовах, гартували волю і свідомість глядача. Успіх театру змушені були визнати навіть німці, котрі також приходили до затишної зали Зафрана. Що-правда, трагічної долі не вдалося уникнути керівництву театру, зокрема його керманичу Демо-Довгопільському, заарештованому і страченому гітлерівцями.
Рівне того часу являло собою місто різких і жахливих контрастів. Тривога і невідомість щодня супроводжувала людину на вулицях міста. Ось як цю атмосферу передав письменник (У.Самчук, прим. www.rivne.org): "...Люди стали марксистами, фашистами, націонал-соціалістами. „Релігійно-фанатичними”. З переконанням, що тільки в такому вигляді можна виправдати себе, як „гомо сапієнс”. А разом вони мусили жити, ходити по землі, шукати їжу, мати якесь ложе, любитися. В такій атмосфері жили ми також в нашому Рівному. Біля нас було безліч драстичних суперечностей. По вулицях ходило багато ситих людей, а тут же побіч в таборах, на очах усіх вимирало тисячі з голоду. Ми могли бавитись, коли наші друзі вмирали. І навпаки. Нічого ніде не було певним. Кожен крок — небезпека”.
У таких умовах продовжували активно діяти українські патріоти. Більше того, весна та літо 1942 року стали періодом найгучніших заходів рівненської "Просвіти". Провід окружної організації в Рівному у квітні 1942 року констатував, що "в наших "Просвітах" уже закипіло життя, маючи на указі активну працю сільських філій. Лише в сусідніх із Рівним селах діяли просвітянські осередки в Городку, Глинках, Шубкові, Обарові, Великому Житні, при них існували аматорські хори та драмгуртки. Відмінний хор української пісні зорганізував у Рівному Юрій Цехміструк.
Розмах просвітянського руху та його силу засвідчили урочисті вечори та концерти цієї пори, що незмінно відбувалися при повних аншлагах. Березневою академією у кінотеатрі „Скаля” вшанували пам'ять Тараса Шевченка. Великий концерт влаштував 31 травня 1942 року хор під керуванням Ю.Цехміструка. Протягом трьох вечорів дарували унікальне мистецтво гри на бандурі рівнянам артисти Київської капели бандуристів імені Тараса Шевченка, і щоразу виступ завершувався великим фурором та зворушенням присутніх. А ще через кілька днів, 28 червня, відбулося вшанування 100-річчя від дня народження Миколи Лисенка. На пошану класика української музики звучали пісні у виконанні просвітянських хорів. Тоді ж, у червні, зусиллями „Просвіти” та Союзу українок було організовано велику виставку українського мистецтва. Відвідувачі мали змогу оглянути дивовижну колекцію із вишиванок, килимів, кераміки, різьбярських виробів різних регіонів України. Цілком відтворено навіть внутрішній вигляд селянської хати Волині.
Водночас німці в 1942 році все частіше проводять каральні акції серед українського населення. Конфлікт наростає з обох боків. Обурення українців, окрім репресій, викликають насильні вербування молоді на роботу до Німеччини, де остарбайтери були, по суті, каторжанами. Відтак український рух поступово перетікає в нелегальні форми діяльності.
Навесні 1942 року в поліських лісах Рівненщини з'являються перші збройні формування українців, які з часом виступлять як УПА. Їх учасниками ставали активісти українського руху, молодь, якій загрожував примусовий вивіз до Німеччини, навіть учорашні поліцаї, розчаровані гітлерівською репресивною політикою. 16 квітня 1942 року головне командування УПА видає наказ, згідно і яким починається збройна боротьба із гітлерівцями. Невдовзі пролунали перші вибухи та постріли цієї неоголошеної війни: знищувалися автомашини з фашистськими офіцерами та солдатами, невеликі військові залоги, відбиралися склади продовольства тощо. В селах Волині та Полісся стали розповсюджуватись листівки, в яких селян закликали підтримати антигітлерівську боротьбу та пояснювались її мотиви. Перші акції УПА всерйоз стривожили німців, які доти сподівалися на спокійний тил. „Ці сміливі та невловні операції партизанів УПА зігнали спокійний сон з очей всім гестапівцям, вахмістрам, ландвіртам, районовим шефам, гебітс-комісарам, генерал-комісарам та самому райхс-комісарові Кохові...” - згадував отаман повстанського війська «Поліська січ» Тарас Бульба-Боровець. — З усіх районів наших операцій попливли до Києва та Рівного звіти про несподіваний новий "бандитизм та що всюди "бандою керує якийсь "бандит Пульпа". Всіх німців огортає психоз жаху перед українським «лісом». Уміле ведення партизанської боротьби невеликими, добре підготовленими завчасно групами, невеликі, локального значення бої, підтримка місцевого населення, лісова місцевість, яка служила добрим сховком від переслідувань, — усе це сприяє розгортанню українського партизанського руху та залученню нових сил у його лави.
У той же час у конфлікт із гітлерівцями включаються ще дві політичні сили на теренах краю. По-перше, це сили радянської орієнтації. По-друге сили польського національного опору. Радянський опір забезпечувався кількома джерелами: а) розгортанням на Поліссі радянських партизанських загонів, десантованих чи передислокованих сюди зі Сходу; б) організацією військовополонених, яким вдалося втекти із концтаборів; в) діяльністю окремих партійних та радянських керівників, яким до тих пір вдавалося маскуватися від німецько-фашистських репресій.
Звертає на себе увагу той факт, що радянські сили опору починають діяти в нашому регіоні саме у другій половині 1942 року. Очевидно, до цього спонукала зміна тактики тилової боротьби, проголошена Москвою і вироблена протягом травня-червня 1942 року. Ця тактика зобов’язувала створювати підпільні групи навколо спеціально закинутих у тилові міста і села агентів та загонів переважно з кадровиків держбезпеки Радянського Союзу .
Інформація про діяльність у початковий період війни радянських підпільників у Рівному досить суперечлива. На жаль, досі не маємо об’єктивних свідчень. А праці «на замовлення» радянських дослідників явно грішать зловживаннями. Навряд чи можна погодитися з тим, що підпільні групи були цілеспрямовано залишені при відступі Червоної армії та евакуації компартійних органів. Адже той відступ був поспішним і хаотичним; зорганізувати підпільні групи для диверсійної роботи відповідні радянські служби змогли тільки на Лівобережній Україні. Швидше всього, діячам радянського опору довелося гуртуватися самотужки. Очевидно, головною, ударною силою підпільних груп, які діяли в місті, стали врятовані військовополонені із фашистських концтаборів. Це були мужні, відважні люди, які, перейшовши пекельні випробування таборів, не боялися смерті, але і мали величезну ненависть до ворога та прагнення мститися за страчених товаришів.
Одна з підпільних груп виникла серед робітників-рівнян. Очолив її відомий борець-комуніст Терентій Новак. Він ще за Польщі був переслідуваний за свої переконання, три роки провів у польській в’язниці. Після 1939 року Терентій Новак навчався в Рівненському вчительському інституті. А з початком війни залишився у Рівному. Згодом, працюючи на одній з дрібних фабрик міста, Новак згуртував навколо себе невелику організацію. Її учасники намагалися шкодити німцям дрібними диверсіями. У 1943 році робота групи активізувалася у зв'язку з налагодженням контактів із чекістським загоном Дмитра Медведєва, інструкції якого стала виконувати організація Новака, А восени більшість членів групи перейшла до партизанського лісу. Гестапо, проте, вистежило частину групи. 4 січня 1944 року гітлерівці влаштували на центральному майдані міста показову страту підпільників М.Жарської, І.Луця, М.Поцелуєва, М.Самойлова, Ф.Шкурка. Нині на цьому місці, на будинку поруч із центральним гастрономом (Театральна площа) є меморіальна дошка пам'яті загиблих радянських підпільників. Керівник групи Т.Новак залишився живий і пізніше був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Підпільна організація Павла Мирющенка, очевидно, більше зосереджувала увагу на пропагандистській та розвідувальній діяльності. Мирющенко був кадровим партійним працівником, до війни він обіймав посаду секретаря райкому комсомолу у Львові. Як свідчать офіційні радянські джерела, у липні 1941 року він був спеціально закинутий у тил ворога у складі опергрупи із завданням створити у Рівному підпільний райком комсомолу та групу опору. Мирющенкові справді вдалося зібрати групу спільників. Проте активної діяльності у Рівному, нашпигованому офіцерами німецької розвідки та контррозвідки він, звичайно, розвинути не міг. До заслуг організації належали окремі диверсії проти ворога, звільнення в’язнів концтаборів, поширення листівок з інформацією про перемоги Червоної армії тощо. Проте спроба перейти до більш активної тактики боротьби навесні 1943 року одразу ж привернула увагу гестапо, в результаті чого організацію викрили, а Павло Мирющенко був розстріляний гітлерівцями.
Трагічно склалася доля ще однієї підпільної групи, що склалася, головним чином, із визволених з полону військовополонених. Очолив цю групу професійний партпрацівник Микола Остафов. До війни він виконував обов'язки секретаря одного з райкомів партії Києва. На початку війни потрапив в оточення і німецький полон. Разом із іншими полоненими був переправлений до рівненського концтабору, звідти йому вдалося втекти. Спираючись на контакти з комуністами та комсомольцями В.Галузо, М.Геруменко, С.Родіоновим, М.Твердохлібовим та ін., Остафов збирав інформацію про дії фашистів та можливу організацію боротьби. Він влаштувався на працю у поштовому відділенні Рівного, де отримував цінну інформацію. У 1943 році розвідники із загону Медведєва вийшли на слід підпільної групи і встановили з нею контакт. Двоє підпільників із цієї організації — Василь Галузо та Микола Куликов — загинули під час нерівного бою на вулиці Хмільній (район Волі, біля залізниці). Інші були заарештовані гестапо наприкінці 1943 року і розстріляні у січні 1944-го.
Протягом 1943 року фашисти зліквідували у Рівному не тільки реальні, але навіть потенційні сили опору. Рівненська тюрма була постійно переповнена. Цього року гестапо винищило українських патріотичних діячів Рівненщини, які так активно займалися громадсько-культурною працею на початку окупації. Тепер такі люди ставали дедалі більше небезпечними, адже вони та їх вихованці серед селян поповнювали ряди партизанських груп. Багато українських діячів загинуло під час масових розстрілів в’язнів рівненської тюрми 9 березня (385 жертв) та 19 листопада, після одного із замахів М.І.Кузнєцова, про який розповімо далі (понад 300 жертв). Продовжувалося нищення людей у концтаборах, хоча меншими темпами. Адже протягом 1941-42 років гітлерівці вигубили близько дев’яноста тисяч осіб.
Ще раніше окупаційні власті заборонили та зліквідували культурницькі ініціативи українців. У 1942 році було припинено діяльність шкіл, стали переслідувати й обмежувати в діях „Просвіту” . В газеті „Волинь” зроблено кілька кадрових чисток, унаслідок чого її перетворено в пересічний рупор фашистської пропаганди.
Саме в цей час, 19 жовтня 1942 року, вперше з'являється у Рівному комунікабельний і багатий офіцер вермахту на ім'я Пауль Зіберт. Спочатку він зрідка і накоротко відвідував місто. Згодом призвичаюється до місцевих умов, знайомиться з іншими офіцерами, вчащає на приватні вечірки та до офіцерського казино, знаходить приятелів навіть серед оточення Коха. Німці, які з ним залюбки спілкувалися, і гадки не мали, що перед ними — професійний радянський розвідник, офіцер держбезпеки Микола Кузнєцов. Та навіть і бойові спільники Кузнєцова не знали його справжнього прізвища, котре належало до секретної інформації, знали його як бійця Грачова. А втім, легенда Кузнєцова-Грачова-Зіберта задумувалася і конструювалася у Москві.
У червні 1942 року в поліських лісах був висаджений десантом загін спецпризначення «Победители» («Переможці»), яким командував капітан НКВС Дмитро Медведєв. Коли загін трохи обжився, із Москви надійшло поповнення. Серед парашутистів цього поповнення, що приземлилися на нашій землі 25 серпня, був і червоноармієць Микола Грачов. Насправді Грачов мусив стати однією з основних фігур у діяльності загону «Переможці». Мав він на той час тридцять один рік, певний життєвий і професійно-розвідувальний досвід. Народився на Уралі, завдяки спілкуванню із німцями та великим здібностям ще в юності оволодів німецькою мовою. Відомо, що вже напередодні війни він був офіцером НКВС і використовувався як спецрозвідник-агент високого класу (операція у Чернівцях та ін.). Хоча офіційна версія радянських істориків засвідчувала, що Кузнєцов не був професіоналом-розвідником, а інженером на Уралі. У будь-якому разі у рівненських лісах (за іншою інформацією лісах поблизу Коростеня, прим. www.rivne.org) Грачов-Кузнєцов приземлився уже перевіреним, добре вишколеним і досвідченим розвідником.
Після ретельного вивчення ситуації та апробації легенди Зіберта, Кузнєцов став подовгу затримуватися у Рівному. На нього покладалися найвідповідальніші завдання загону «Переможці» (а цей загін мав спецпризначення збору розвідувальної інформації). Операції Зіберта старанно готувалися у лісовій ставці загону Медведєва. До збору розвідданих Медведєв залучив також перевірених людей із місцевих мешканців, як-от сім'ї Струтинських та Довгерів із Полісся. Микола Струтинський та Валентина Довгер у майбутньому стали близькими спільниками Кузнєцова у проведенні ряду операцій. Пошуки контактів із місцевим населенням вивели радянських партизанів також на слід польського підпілля. Спочатку дав згоду співпрацювати з ними поляк Ян Камінський, пізніше Мечислав Стефанський, Лідія Лісовська та інші; допомога поляків стала суттєвою підпорою в операціях Кузнєцова.
Умови діяльності у краї антифашистських сил були досить складними. По-перше, діяли підрозділи Української Повстанської Армії, які трактували себе повноправними партизанами на своїй землі і опиралися на підтримку місцевого населення. Щоправда, ослаблювала цей рух партійна ворожнеча груп Бандери, Мельника та Бульби. Однак українські партизани контролювали значну частину території краю, особливо поліські райони. По-друге, радянські партизани, кількість яких зростає в міру наближення фронту, мали серйозну підтримку Москви, але не могли переважно спертися на місцеве населення. Вони не могли безпечно почувати себе в лісі, бо часто наражалися на засідки українських повстанців. На деякий час представник радянських партизанів із повноваженнями Москви підполковник А.Лукін та отаман Т.Бульба уклали угоду нейтралітету, але загалом переговори про співпрацю перервалися. Восени і взимку 1942 року червоні партизани ще змушені були миритися з повстанською силою, пізніше вони відверто воювали проти УПА.
Своєрідна роль у цій боротьбі належала полякам. Провідна сила польського національного опору — Армія Крайова — у цей час виступає як самостійна, поборюючи інші партизанські формування. Однак із наближенням фронту керівництво Армії Крайової все відвертіше шукає підтримки у радянських вождів, і польське підпілля налагоджує співпрацю з червоними партизанами. "...Поляки пішли разом з большевиками проти українців. Наслідки цього були жахливі", — згадував І.Бульба-Боровець. Таким чином, роз'єднаність національних сил опору — польського та українського перед уже явною загрозою нової окупації краю мала трагічні наслідки. Підпільна війна на багато фронтів перетворювалася в хаос, а людина часто відчувала себе заручником випадкових обставин і в будь-який час могла безвинно стати жертвою цих обставин.
Тим часом у столиці райхскомісаріату Україна успішно діяв радянський розвідник Микола Кузнєцов. Йому вдалося зібрати важливу секретну інформацію про стратегію війни гітлерівців, дислокації військ тощо. Здобутих свідчень було б достатньо, щоб переконати Москву, що Грачов — розвідник високої кваліфікації і може виконувати найвідповідальніші завдання. Проте сталінське командування будь-що прагнуло розгорнути у Рівному терор проти найвищих посадових осіб гітлерівської адміністрації, передусім здійснити атентат на самого Коха. Виконанням таких терористичних актів мусив займатися Кузнєцов, незважаючи на великий ризик загибелі. Використання його у ролі грубого терориста виглядало надто легковажним навіть із огляду на ті особливі зусилля, яких «коштував» Москві цей розвідник. За свідченням Медведєва, деякі документи, зокрема обер-лейтенанта Зіберта, були виготовлені спеціалістами Центру... Зіберт мав у своєму розпорядженні документ особливої ваги, котрим мав право скористатися тільки у крайньому випадку, — металевий номерний жетон гестапо. У Кузнєцова-Зіберта було кілька комплектів обмундирування на всі сезони і випадки. Це — тільки незначна частина процесу підготовки розвідника.
Перший (і найважливіший, за завданням Москви) терористичний акт Миколі Кузнєцову не вдалося вчинити. Це мав бути замах на верховного гауляйтера Коха. Кузнєцов домігся, було, навіть аудієнції у райхскомісара, проте охорона Коха була настільки бездоганно продумана, що здійснити вбивство не вдалося б. Поразка операції була першим нервовим потрясінням Кузнецова. Він почував себе смертником. Адже у разі здійснення замаху він однозначно мусиш поплатитися за це життям. Після повернення у загін Медведєва з невдачею його також заарештували і мало не стратили...
Із вересня 1943 року Кузнєцов, виконуючи завдання Центру, виконав кілька атентатів на вулицях Рівного. Їх жертвами мусили стати високопоставлені фашистські діячі. Це замах на генерала Даргеля в листопаді, убивство у приміщенні верховного суду головного судді окупованої України генерала А.Функа. Викрадення командувача каральних військ генерала фон Ільгена також було справою рук групи на чолі з М.Кузнєцовим.
Однак існувала й інша, тіньова сторона терористичних актів Кузнєцова та його спільників. Не кажучи вже про прорахунки в організації, мусимо відзначити, що за кожен атентат фашисти мстилися, арештовуючи та страчуючи невинних людей. Більше того, такі розстріли провокувалися зумисне, за завданням Москви. Так, під час замаху на генерала Даргеля (який, до речі, не вдався) псевдо-Зіберт „ненароком” кинув на тротуар документи одного з діячів ОУН-УПА. Такий жест був спеціально передбачений керівником операції Д.Медведєвим. Звичайно, німці одразу ж зреагували на провокацію і заарештували у краї кількасот осіб із числа найсвідоміших українців (інтелігенції, духівництва). Через кілька тижнів в'язнів було розстріляно в урочищі (піщаному кар’єрі) Видумка на східній околиці міста. Отже, одна лише операція агента Кузнецова коштувала понад 300 людських життів... Проте Москва, очевидно, і в цьому випадку виконувала вказівку Сталіна, який вимагав довести народ під окупацією до повного відчаю, щоб потім домогтися від нього абсолютної покори. Принаймні найвразливішою стороною виглядали у цій ситуації не гітлерівці. Замість убитих вони негайно призначали інших офіцерів; фахівців у них не бракувало, та й до умов воєнного часу вони вже звикли. Зате кожне вбивство гітлерівці розцінювали як привід для нових репресій проти місцевого населення.
16 листопада 1943 року вбивством Альфреда Функа Кузнєцов завершив серію доручених йому атентатів. Ще кілька терористичних акцій провела спецгрупа під командуванням Михайла Шевчука. Скандальний розголос мали вибухи бомб у приміщенні офіцерського казино та офіцерському залі залізничного вокзалу. Ці успіхи, які додали переполоху у стані ворога, також були окуплені кров’ю багатьох жертв, зокрема й рівненських підпільників, про яких ішлося вище.
Боротьба у краї партизанського загону «Переможці» Дмитра Медведєва, діяльність у Рівному Миколи Кузнєцова та його спільників — ці сторінки історії докладно описані й розтиражовані в десятках видань. Уперше про все це розповідав сам Медведєв по Всесоюзному радіо в 1947 році. 1948 року його спогади вийшли невеликою книжкою «Це було під Рівним», згодом повніший варіант — «Сильні духом». З 1948 року в репертуарі театрів України була п'єса, написана Дмитром Медведєвим у співавторстві з А.Гребеньовим, — «Історія одного подвигу». Вона тривалий час ішла на сцені Рівненського театру. З'явилося чимало інших книг на цю тему. Перевидавалися «Сильні духом», перекладалися багатьма мовами. А ще образи Кузнєцова, Медведєва та інших із їх середовища неодноразово поставали в радянському кінематографі. Починаючи від художнього фільму «Подвиг розвідника», удостоєного ще у 1940-х роках Сталінської премії. Усе це протягом десятиліть працювало на витворення легенди про героїчних партнаанів-розвідників. Радянська пропаганда настільки захопилася втіленням цієї легенди, що навіть назву нашого міста збиралася замінити на честь Кузнєцова.
Як сьогодні оцінити діяльність Кузнєцова в нашому місті? Якщо радянські джерела відзначали тільки героїзм та мужність у ній, то нині виразно бачимо й зворотну, далеко не привабливу сторону роботи московського агента в окупованому Рівному. Сучасні дослідники більше схильні трактувати цю постать як жертву обставин і тоталітарного керівництва; інші різко негативно відгукуються про виконання ним наказів тих, хто керував із Москви і кого аж ніяк не цікавили у тій війні інтереси населення Рівненщини. Зрозуміло одне: потреба пізнання історичної правди вимагає перегляду радянської легенди про подвиги розвідника Миколи Кузнєцова. Залишимо тут читачеві право дати власну оцінку цій історичній постаті. Варто зауважити лише таке: об’єктивну оцінку цій історичній постаті навряд чи можна сьогодні скласти. Надто багато ми не знаємо, документальні матеріали про Кузнєцова досі засекречені. А те, що знаємо, далеко не завжди є вірогідною, правдивою інформацією.
Восени 1943 року, коли Микола Кузнєцов та його бойові товариші розгортали терор на вулицях Рівного, майже всім уже було зрозуміло, на чиєму боці перевага у ході війни, фронт стрімко наближався до Рівного. Численні фашистські служби пакували валізи для від'їзду у глибший тил. Командування переносилося з Рівного до Львова, де гітлерівці планували протриматися довше.
У січні наближення фронту стало очевидним і невідворотнім. Усе, що могли, — устаткування підприємств, локомотивно-вагонний парк залізниці, обладнання пошти й телеграфу, культурні цінності, ~~ фашисти вивозили на захід. Решту вони готувалися висадити в повітря або спалити при відступі, щоб перетворити місто в суцільну руїну. Спеціальні гітлерівські команди спішно влаштовували тут надійний оборонний вузол, сподіваючись на певний час затримати наступ радянських військ.
1 лютого 1944 року на підступах до Рівного зупинились передові частини Червоної армії. "З високого пагорба ясно були видні черепичні дахи будинків, куполи собору і гостроверхий шпиль костьолу», — згадував учасник тих подій І.Наумов. На виїздах із міста та перехрестях доріг німці створили міцні оборонні точки. Тому наступ радянських військ, який почався наступного дня, 2 лютого, виявився дуже нелегким. Що ближче просувалися радянські солдати, то завзятішим був опір фашистів. Доводилося брати боєм кожен метр землі. Лише у другій половині дня, коли остаточно було зламано рубіж оборони противника, стався вирішальний прорив. Проте бої не вщухали. Аж уранці наступного дня рівняни дізналися, що місто повністю звільнене від німців. У результаті боїв за Рівне фашисти втратили кілька тисяч особового складу свого війська, а також 30 великих складів із зброєю та військовою амуніцією.
5 лютого 1944 року на честь звільнення Рівного у вечірньому небі Москви спалахував артилерійський салют. Того ж дня було оприлюднено наказ Верховного Головнокомандувача про присвоєння кращим військовим частинам та з'єднанням звань Рівненських та Луцьких. Від цього дня Рівненськими стали іменуватися 13-а армія (генерал М.Пухов), 6-й гвардійський кавалерійський корпус (генерал С.Соколов). 24-й стрілецький корпус (генерал М.Кирюхін) та 7-й стрілецький корпус (генерал М.Глухов), деякі інші частини.
І хоч від цієї пори канонада у Рівному вщухла, кровопролиття не зупинилося. Повернення у край комуністичного режиму із його жахливим карально-репресивним апаратом цього разу не викликало великих ілюзій. Тим свавільніше поводилися представники радянської влади в умовах воєнного часу. Взялися до звичної "чистки" підрозділи енкаведистів, які мали завданням зламати опір українських повстанців, усіх вороже настроєних щодо комуністичного режиму сил. Почався трагічний період репресій 1944-50-х років у Рівному та на Рівненщині. Період, який означився тисячами і тисячами жертв, зламаних людських доль та великих страждань наших краян. Так продовжувалася трагічна братовбивча війна, в якій українці опинилися по різні сторони барикад. Одні продовжували підпільну боротьбу в УПА, переховуючись по лісах та хуторах від каральних загонів нової влади. Інші йшли на співпрацю з цією владою і служили їй, не бачачи можливості і смислу боротися із могутньою сталінською соцімперіею та її нещадним апаратом насильства. Треті щиро й наївно вірили комуністичній пропаганді. Втім, останніх було небагато. 1 тому нова влада так енергійно береться організовувати масову міграцію до Рівного кадрів (управлінців, службовців, робітників) із Росії та східноукраїнських земель. Такі кадри мали стати основною опорою радянської влади....
Додаткові матеріали
Визволення м. Рівне. (1944 рiк)
На початку лютого 1944 року Радянська Армія визволяла наше місто від німецько-фашистських загарбників. Унікальні кадри хроніки
(відео 36 сек., 3 Мб) люб'язно надані рівненським сайтом "Знахідка".
Також читайте "Місто бойової слави", "В сердцах ровенчан - навечно"
та "Нюрнбергский процесс."
Важливе застереження