 Цими днями в нашому місті стало на одну пам’ятку державного значення більше. Нею став меморіальний сквер, колишній міський цвинтар, званий Станіславівським некрополем. За останні десятиліття певною мірою відбулося відродження первинного призначення цього місця. Сквер став меморіальною святинею, берегинею пам’яті видатних мешканців міста та скорботи за загиблими героями націоналістичної боротьби. Разом з тим, сквер є улюбленим місцем відпочинку багатьох городян, адже мало що зрівняється з умиротворюючою прогулянкою мощеними стежинами попід густими кронами багатолітніх дерев і між надмогильниками людей, які заповіли свою пам’ять і душу старому доброму Станіславову.
Книга буття міста
Цей парк, який правомірно називають музеєм під відкритим небом, був колись міським цвинтарем. Найдавніші поховання відносяться до 1782 року. Станіславівський некрополь був одним із найдавніших і найкращих кладовищ не лише України, а й з-поміж кладовищ Польщі та навіть Європи. При ньому існувала спеціальна творча майстерня, де справжні майстри, вкладаючи душу у свою працю, робили унікальні і не подібні між собою надгробні скульптури та гробівці.
Станіславівський цвинтар засновано у 1782 році при австрійській владі, за рішенням якої його закладено поза мурами міста при вулиці Тисменицькій (пізніше — Сапіжинській). Цвинтар постав доволі далеко від фортечних укріплень на густо залісненій місцевості. Насправді ж потребу заснування цвинтаря мешканці міста розуміли ще задовго до відповідного рішення австрійської влади. До речі, до кінця XVIII століття кладовища традиційно розташовувалися біля церков чи костьолів. Та внаслідок розростання міста і кількості населення місця для нових поховань на прицерковних цвинтарях уже не вистачало. Декрет цісаря Йосифа ІІ від 1784 року наказував негайно перенести всі цвинтарі з-під церков і костьолів на околиці міста. Після розібрання фортечних мурів Станіславів став поступово розбудовуватися, і незабаром некрополь опинився... в центрі міста.
Вхід до Станіславівського некрополя знаходився між сучасними театром та готелем. Ліворуч від входу, на місці театру, стояла німецька євангельська кірха (зведена у 1883 р.), яка у післявоєнні роки перетворилась спершу на спортзал, а потім була знищена. Праворуч знаходилася уже згадана скульптурна майстерня. Завдяки роботі станіславівських, львівських, віденських та інших майстрів різьбярства старий цвинтар був неначе мистецькою галереєю під відкритим небом. На жаль, пізніше фігури Яна Бембновича, Маріана Антоняка, Юліана Марковського, А. Шімзера були знищені і безповоротно втрачені.
Мешканці міста завжди шанували цвинтар, усвідомлюючи, що він є старшим за Личаківський (1786 р.), Київський (1834 р.) та багато інших.
Сучасність приносить забуття?
Як хотілося б, щоб Станіславівський некрополь до сьогодні зберігся недоторканим, але... так не сталося. На початку 80-х років минулого століття ця безцінна книга, яка описувала двохсотлітній період життя міста, майже повністю була зруйнована бандою вандалів, які потрощили склепи-гробівці, понищили домовини, порозкидали кістки померлих. За осквернення могил так і не було нікого покарано. Можливо, підґрунтям вандалізму стали політико-історичні мотиви, адже на цвинтарі було захоронено близько півтори сотні січових стрільців, що могло бути «неугодним» тодішнім «батькам міста». Після цього було прийнято рішення про закриття цвинтаря і його перетворення на сквер. Крім того, в цей же час поблизу почалося будівництво нового театру.
У 1982 році івано-франківська філія інституту «Укркомуншляхпроект» розробила проект меморіального скверу, який передбачав реставрацію уцілілих могил, встановлення відповідних меморіальних дощок та інформаційних стендів. Кілька років тому, у 2002-му, меморіальний сквер пережив ще одну реконструкцію, під час якої на його території постала капличка.
Одне польське джерело[*]
подає дещо іншу версію знищення цвинтаря. 27 лютого 1980 року міська рада ухвалила рішення про ліквідацію кладовища. На його територію в’їхали бульдозери. Було знищено стару алею, яка вела на цвинтар, вирубано високі пірамідальні тополі, що росли по обидва боки алеї. По правий бік за кладовищною брамою була каплиця, в якій відбувалися жалобні церемонії. Її також було зрівняно з землею. Були зруйновані могили учасників повстання 1831 р. та Січневого повстання 1863-1864 рр., під гусеницями бульдозерів пропали могили Польських легіонерів.
Спочивають у мирі
Після описаних нещасть на території цвинтаря, земля якого прийняла у себе тіла понад 10 тисяч людей, вціліли лише нечисленні гробівці, серед них Е.Зеліґовського, І.Мандічевського, І.Яхна, З.Бурачинського, Й.Дзвонковської... Щоб написати докладно про кожну поховану у сквері людину, знадобиться окремий матеріал, але не згадати бодай прізвища похованих було б несправедливо. У гробниці Бучинських поховано українського фольклориста і громадсько-культурного діяча Мелітона Бучинського; так сталося, що на могилі з одиночним похованням табличка вказує прізвище у множині. Неподалік знаходиться гробниця українського літературознавця М.Мочульського. Метафоричний пам’ятник-бандуру встановили у 1943 році на могилі відомого композитора, диригента, музикознавця Дениса Січинського; він помер у 1909 році та був урочисто похований на цвинтарі, але ще довгий час громада не могла встановити йому гідний пам’ятник, поки на його могилі в тяжкі часи фашистської окупації не постав пам’ятник роботи художника Михайла Зорія. Біля могили Січинського розташований гробівець польського поета і повстанця Маврикія Ґославського, представника «української школи» у польській літературі, автора поеми «Поділля»; він помер у тюрмі на теперішній вулиці Старозамковій, 2. Надгробний пам’ятник Ґославському виконав уже згаданий майстер Ян Бембнович. Напроти могили Січинського розташована гробниця Лева Бачинського, голови Української соціалістичної радикальної партії, віце-президента Національної Ради ЗОУНР, посла до австрійського парламенту та варшавського сейму. Дещо в глибині скверу, неподалік гробниці Бачинського, височить надгробник головного лікаря міського шпиталю Зиґмунда Мрочковського, виконаний у вигляді готичної каплиці; Мрочковський помер у 1888 році від тифу, невтомно допомагаючи жертвам цієї недуги. Згадаймо ще гробницю польського поета та учасника Паризької Комуни Кароля Снідзінського, гробницю професора і українського мовознавця Євгена Желехівського.
Могили Українських січових стрільців, яких на кладовищі було 143, в часи застою були по-варварськи знищені. Лише у 1990 році їх відновили, але символічно і в іншій частині скверу. Тепер це два ряди спільної могили, в одному з яких 60 хрестів, в іншому — 40. При вході у сквер із вулиці А.Мельника стоїть пірамідоподібний п’єдестал із високим металевим хрестом; пам’ятник цей присвячено жертвам комуністичних репресій 1939–1941 рр.
Тішить, що нині пам’ять і видатних людей, і безславно померлих вояків, і невинно закатованих жертв режиму поважається і належним чином бережеться. Як дала знати цими днями газета «Західний Кур’єр», меморіальний сквер міста Івано-Франківська офіційно набув статусу пам’ятки державного значення. Про це повідомив начальник відділу охорони культурної спадщини та музейної роботи Івано-Франківської облдержадміністрації Андрій Давидюк. Це означає, що меморіальний сквер відтепер буде під охороною держави, а всі роботи на його території треба буде погоджувати з Києвом.
А ще хочеться, щоб сквер-некрополь не перетворився остаточно на відпочинково-розважальну зону, адже хтозна, чи не повториться раптом колишній варварський шабаш на кістках раз уже потривожених померлих.
Використані джерела:
1. Майданами і вулицями Івано-Франківська — В. Полєк
— серія «Моє місто», №5, Лілея-НВ, 2007.
2. Stanisławów Kresy.
3. Газета «Західний кур’єр».
|
