«Півтора міста» Анджея Хцюка

Натомість українська держава, що постала після розвалу Союзу, перших два десятиліття свого існування намагалася послуговуватися схемами, виробленими у тому-таки Союзі, коли йдеться про ставлення до культурної спадщини. Саме тому українське видання «дрогобицько-львівських» спогадів Анджея Хцюка, здійснене видавництвом «Критика», є ще одною спробою цю спадщину пригадати.

З Дрогобича до Мельбурна

Анджей Хцюк народився 13 січня 1920 року в Дрогобичі. Його батьки, Марія, з дому Сьпєвак (1890–1956), і Міхал Хцюк (1874–1953), одружилися 1909 року. Невдовзі по шлюбі подружжя замешкало в селі Губичі під Бориславом. У 1912 році Хцюки перебралися до Дрогобича і купили невелику «реальність», тобто дім, на вулиці Польній, 8 (тепер вулиця Броніслава Козловського). Там і народився Анджей Ян Хцюк – шоста дитина у сім’ї. Окрім трьох братів і сестри: Антонія Маріяна Казімєжа (народився 1913 року), Владислава Войцєха (1915), Тадеуша Томаша (1916) та Станіслави Міхаліни (1910), – у Хцюків 1912 року народилася ще одна донька, Яніна, проте вона померла, коли мала заледве кілька місяців.

На роки навчання в гімназії припадає літературний дебют Анджея Хцюка у шкільному часописі Młodzież, який було закладено 1932 року. Емблему часопису розробив Бруно Шульц.

1938 року Анджей Хцюк долучився до редаґування харцерського часопису Włóczęga (Волоцюга), що мав підзаголовок: «Виходить, коли хоче». Несподівано для молодих редакторів та авторів «Волоцюги» (ними були Хцюкові друзі-харцери) видання стало подією в Дрогобичі, оскільки безстрашно, дотепно і влучно порушувало важливі проблеми життя міста. Після успіху «Волоцюги», а саме навесні 1939 року, Хцюк отримав уже «комерційну» пропозицію редагувати курортну газету Truskawieckie Zdroje. Від липня, коли з’явився перший номер, до початку совєтсько-нацистської агресії у вересні 1939 року встигло вийти лише кілька чисел «Трускавецьких джерел», однак ці молодечі журналістські спроби карбували досвід майбутнього відомого еміграційного журналіста, публіциста і письменника, яким Анджей Хцюк згодом таки став.

Восени 1938 року Анджей розпочав навчання на правничому факультеті університету Яна Казимира у Львові, де вже навчався його старший брат, Тадеуш, котрий 1939 року закінчив студії з титулом магістра права (окрім того, Тадеуш іще встиг закінчити середній курс Музичної Консерваторії ім. Кароля Шимановського у Львові). Проте після першого року Анджей не склав одного іспиту, що розчарувало його в подальшому навчанні. Поза тим, невдовзі вибухнула війна. 24 вересня 1939 року до Дрогобича увійшла Червона армія. Анджей разом із Тадеушем і ще одним приятелем вирішив утікати через Угорщину на Захід. У кінці грудня, після кількох спроб втечі  вони на лижах нелегально перетнули кордон.

У листопаді 1941 року Анджей опинився в Тулузі, де, побіч польського консульства, розпочав діяльність польський осередок YMCA. Там він долучився до видавничо-просвітницької діяльності, скерованої передовсім на колишніх польських вояків, розсипаних по закутках Франції. Редакційна праця не заступала йому активної участі в Русі Опору: в липні 1943 року, зокрема, він брав участь у сутичці з німцями під Ґреноблем, а також виконував функції зв’язкового з французькими партизанами. Потому, разом із осередком YMCA, він перебрався до Ліона, а далі, вже після визволення французької столиці від нацистів, до Парижа.

У жовтні 1951 року, переважно через розходження з польською еміграцією в Парижі, що закидала йому підтримування контактів із французькими комуністами-антифашистами, яких він запізнав через участь у Русі Опору, співпрацю з посольством ПНР та публікації у прорежимних виданнях, як-от варшавська газета Przegląd Sportowy, де від початку жовтня 1947 року почали з’являтися Хцюкові статті про футбол, велосипедний спорт і бокс, Анджей Хцюк виїхав до Австралії.

В Австралії Анджей Хцюк спершу працював на підприємстві з утилізації сміття, заливанні асфальту, чищенні каналів, аж врешті «з нахабством, яке його самого дивувало, але яке благословляв», зголосився як шеф французької кухні до ресторану «Golden Age Hotel» у гірському містечку Омео. 1953 року він перебрався до приморського містечка Квінскліф, де також працював шефом-кухарем у ресторані. 1 квітня 1954 року Анджей Хцюк як кухар торгового вітрильника вирушив у подорож із Мельбурна до міста Сміттона на острові Тасманія. Досвід цієї подорожі через кілька років послужив йому при написанні оповідань «Рейс до Сміттона» і «Старий океан». У травні 1954 року Анджей Хцюк узяв участь в установчих зборах Польського Культурно-Мистецького Кола у Мельбурні. А 1966 року він почав викладати французьку мову й історію в одній із середніх шкіл Мельбурна, водночас записавшись на заочні студії в Мельбурнзькому університеті з французької мови й літератури.

Через рік перебування в Австралії Анджей Хцюк зав’язав контакти з польською пресою. Друкував свої твори в еміграційних часописах: Głos Polski, Tygodnik Katolicki, Wiadomości Polskie, Widnokręgi та ін.

Письменник також зацікавлено реагував на непересічні події в житті української еміграції, чим, безсумнівно, став вихід 1959 року в Бібліотеці паризької «Культури» антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження». Про це свідчить його відгук, вміщений спершу в часописі Wiadomości Polskie, а далі перекладений українською і надрукований в газеті «Українець в Австралії» (26 червня 1960 року).

До 25-ліття творчої діяльності Анджея Хцюка в Лондоні накладом Польської Культурної Фундації вийшла збірка його дрогобицьких спогадів «Атлантида». 6 червня 1970 року журі щорічної нагороди лондонських «Wiadomości» визнало її найвизначнішою книгою письменника польського походження, виданою на еміграції 1969 року. На думку видавця, Юліуша Саковського, «“Атлантида” є погідною і водночас ліричною розповіддю, мудрим і людяним, глибоким і зворушливим спомином про втрачену країну молодости з її слівництвом, фольклором і польсько-єврейсько-українським колоритом, якого, на жаль, уже немає». Схвальні відгуки «Атлантида» отримала й від Єжи Ґедройця та Казімєжа Вєжинського.

На час виходу «Атлантиди» Хцюк уже завершував «другу розповідь про Князівство Балаку», тобто «Місяцеву Землю», що також вийшла друком у Лондоні 1972 року. Як писав сам автор, «люди потребують таких книжок зі сумним усміхом, аби на їх сторінках, як у дзеркалі, впізнати себе, щоб побачити свої тамтешні Дрогобичі, може, трішки прикрашені тугою, але й із цілковитою щирістю збережені в серці. Цей людський погляд на все є в житті найпотрібніший, особливо коли треба впорядкувати якісь справи, рахунки із землею, повною сліз і крові, любові та кривди».

У липні 1971 року, по двадцяти роках, Хцюк розпочав подорож Європою. Насамперед відвідав Лондон, де познайомився зі своїм видавцем, Юліушем Саковським. Небувалим пережиттям для письменника стала зустріч із братом Тадеушем та його родиною в Мюнхені (востаннє вони бачилися 1951 року у Франції); Тадеуш працював у польській редакції радіо «Вільна Европа». Серпень 1971 року Анджей Хцюк із дружиною провів в Ізраїлі, результатом чого стала книжка Wizyta w Izraelu, 1972 року її видав Єжи Ґедройць у Парижі. Публікація теж здобула схвальні відгуки, але з доброзичливою заувагою: «Тільки що це книжка радше про Дрогобич, ніж про Ізраїль. Це ще одна розповідь про загублену Атлантиду, а не про новочасного Фенікса...».

Сам автор теж усвідомлював, що дивиться на Ізраїль крізь призму Дрогобича, і писав про це у вступі: «А коли тут забагато говориться про Дрогобич і дрогобичан, то Читач повинен пам’ятати, що найліпше писати про те, що добре знаєш, і що маємо тут справу з чистим перенесенням і претекстом. Бо якраз через моє місто, його мікрокосмос і пов’язання людських доль бачимо типовий фраґмент Історії часів окупації, війни і терору УБ, з усіма злочинами і жахом наших часів, із людським стражданням, геройством і красою Людини у моїх братів євреїв, українців і поляків, синів тієї землі, звідки всі ми походимо і любов до якої у більшости євреїв не згасла, попри численні терни і кривди, попри те, що їх уже підхопило нове майбутнє».

1975 року Польська Культурна Фундація в Лондоні видала наступний твір Анджея Хцюка – «Еміґрантську повість» («Emigrancka opowieść»). За неї автор отримав відзнаку Спілки польських письменників на чужині як за найкращу книгу року. Як писав Хцюк, «еміґрація – це жахливе всякання в інше життя, шизофренія, інший вимір і планета, це хвороба і піднесене служіння, протест і атрофія; у ній є все: і нудьга, і патос, і все заходить <...> нараз, у різних умовах і стилях, у різних моментах і тональностях».

У 1977 році письменник отримав пропозицію від польської фірми «Carinia Records», часописів Wiadomości Polskie і Tygodnik Polski здійснити австралійську подорож, щоб написати двотомну книгу про повоєнну польську еміграцію в Австралії та Новій Зеландії. Проте цей задум здійснити не вдалося через хворобу письменника.

15 травня 1978 року Анджей Хцюк помер. Його поховано у Мельбурні.

Князівство Балаку

Натомість «внутрішня» біографія письменника, тобто історія його пам’яті, розгортається на сторінках «дрогобицьких» книжок, «Атлантиди» і «Місяцевої Землі». Це розповідь про повернення до рідного дому, якого Хцюка назавжди було позбавлено, розповідь про втрачену вітчизну, про світ, який Історія прирекла на долю Атлантиди, і лише обов’язок пам’яті, вірна любов до тієї землі змушує його описувати її обриси, аби бодай якось затримати це «кляте людське забування».

«Повернення» до Дрогобича для Хцюка розпочалося з потреби розповісти про свого вчителя, чиї творчість і доля вже стали хрестоматійними – йдеться, звісно, про Бруна Шульца. В обох «дрогобицьких» книжках Шульців образ залишається наскрізним, бо є для письменника немовби знаком-символом того, що сталося з «його» Дрогобичем, його людьми і з ним самим. Письменник намагається немовби дати собі звіт зі спілкування з Вчителем, зрозуміти Шульців вплив на його власне формування і бачення мистецтва, а також відтворити обриси міста, в якому вони були учнем і вчителем.

Хцюків Дрогобич постає як мозаїка спогадів, що «спливають з пера: немає тут іншої композиції, ніж любов і зворушення, ніж правда спомину, який водночас болить і тішить, і керується своїм правом пам’яті, яка все трішки прикрашає, але й розуміє все щораз ліпше».

Вірність тому світові змушує автора розповідати про нього його мовою, тобто тією «внутрішньою» мовою, яку можна дозволити собі лише зі «своїми», кому не треба нічого пояснювати і «перекладати», бо і в польських, і в українських господарках тут користуються тими самими рискалями й джаґанами, а ліжка вдома накривають коцами і капами. «Всі люди звідти були подібні», – пише Хцюк, і це ключ до його споминів. Бо вітчизна й рідне місто пригадуються йому як такі, що «ніколи не були одномовні й одноплемінні». «Еміґрант повинен тужити за Польщею – але у її теперішніх кордонах», – автор не залишає жодних двозначностей. У кінці 1960-х років така «політкоректність» явно не була «в моді»...

І саме такий підхід дав підстави іншому відомому галичанину, польсько-єврейському сатирикові й драматургу Маріянові Гемару, висловитися про «дрогобицькі» спогади Анджея Хцюка так: «Героєм книжки є найдивніше у Польщі місто, місто немовби не всерйоз, найекзотичніше і найрідніше у Польщі, місто немовби з фарсу й оперетки, місто комік і об’єкт анекдотів, місто несподіваної фортуни і краху, місто контрабандист і спекулянт, півтора міста: напівпольське, напівєврейське, напівукраїнське – місто Дрогобич»...

Наостанок: українське видання цих спогадів здійснило київське видавництво «Критика».