Історія

Київський муніципальний академічний театр ляльок (раніше Київський міський театр ляльок) було створено у 1983 році завдяки активній діяльності та при безпосередній участі народного артиста України Сергія Єфремова.

Але формування творчого колективу відбулося ще в 1981 році на основі філіалу Республіканського театру ляльок. В процесі роботи стало зрозуміло, що колектив філіалу може існувати як самостійний організм. Тому, враховуючи зростаючу потребу в забезпеченні дітей театрально-видовищними заходами, а також відсутність в лівоберіжній частині міста дитячих театрів, 31 серпня 1983 року  філію було реорганізовано в самостійний театр ляльок.

Втім, новоутворений філіал не став перебирати на себе старий репертуар. Колектив, під орудою Сергія Єфремова, розпочинає творчу діяльність із прем’єр, які швидко здобувають визнання. Уже в 1981 році, на Всесоюзному фестивалі румунської драматургії, вистава „Сонячний промінь” Атанаса Попеску одержує два дипломи. Нагороджено колектив театру і заслужену артистку України Елеонору Смирнову (за виконання ролі мишенятка Муфа). І, вже потім, коли театр набрає офіційного статусу, „Сонячний промінь” зігріває глядачів: „Здається, що ледь помітними тростинами актриса Е. Смирнова передає мишеняткові Муфу не тільки його зовнішню пластику, але й віддає йому своє серце”, - пише К. Мухін у газеті „Советская культура” від 1 листопада 1984 року.

Етапним в житті театру виявивляється 1983 рік: окрім того, що за творчим колективом закріпилюється назва Київський міський театр ляльок, санкціонована відповідними державними установами з питань культури, театр знову відзначається на фестивалях. Тепер – аж двома роботами.

На Першому Республіканському фестивалі театрів ляльок України за виставу „Казка про рибака і рибку” Олександра Пушкіна колектив театру одержує дипломом 1-го ступеня. „Вистава Київського міського театру ляльок справляє чудове враження тим, що актори вміло передати все за допомогою ляльки в найкращих наших традиціях з граничною психологічною переконливістю, наповнюючи нас пушкінським сміхом та пушкінською гіркотою”, - відзначає Ірина Жаровцева в журналі „Декоративное искусство” (№ 12, 1983 р.)

Того ж, 1983 року, на Всесоюзному фестивалі чехословацької драматургії вистава „Стрибаюча принцеса” Ладіслава Дворського приносить театрові цілий букет нагород. Дипломами відзначені: колектив театру; режисер постановник заслужений (на той час, а нині народний) артист України Сергій Єфремов; заслужена артистка України Елеонора Смирнова; артист Шарль Фоєрберг (нині заслужений артист України). Ця вистава побудована як гра у дитячій кімнаті: за допомогою зусилля уяви і браку відповідних іграшок. Іграшкова  кішка може стати Принцесою, ворон – Злим Чаклуном, клоун – Принцем, мавпа – Бабою Ягою... Головне, що може надати всім цим умовностям істинного життя – це акторський темперамент і віра у запропоновані обставини. У творчому дуеті Смирнова – Фоєрберг (постановка на двох акторів, які  перевтілюються у багатьох персонажів) ці якості виявляються повною мірою. До речі, на Другому республіканському фестивалі театрів ляльок України, що проходив 1986 року,  за виконання цієї вистави, Елеонору Смирнову та Шарля Фоєрберга було визнано кращими акторами фестивалю.

З 1981 по 1983 рік у постановці Сергія Єфремова було створено ряд ляльковиї історій, які й започаткували життя театру. Це, вже згаданий, „Сонячний промінь” А. Попеску (художник Ю. Ширман) – 1981р., „Жив-був Зайка” К. Мешкова (художник М. Яремчук) – 1981р., „Бука” М. Супоніна (художник – М. Яремчук) – 1982р.; „Добрий Хортон” Ю. Чеповецького (художник Н. Рудюк) – 1982р.; „День Кутясика і Кутілки” Й. Пегра (художник І. Дубровіна) – 1982р.; „На планеті хмарин” Х. Мянд (художник С. Білай) – 1983р.; „Новий рік та Білий Кіт” І. Та Я. Златопольських (художник Л. Гречановська) – 1983р.

Довгі роки Київський міський театр ляльок не має власного приміщення. З’явиляється воно лише в 1997 році – в стінах колишнього кінотеатру „Ровесник” (вул. Миропільська, 1, неподалік станції метро Чернігівська, де театр і знаходиться зараз).

Тому, склалася парадоксальна ситуація: театр добре знають по дитячих садках і школах, а також... на міжнародних фестивалях., але, на карті рідного Києва ( „Київський міський” все ж таки!) його не знайти.Успішно гастролюючи світом, Київський міський театр ляльок стає лауреатом міжнародних фестивалів у Польщі, Угорщині, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Словаччині, Югославії, Мексиці, Португалії, Франції.

Театр із легкістю долає мовні та етнічні кордони. У 1985 році заслужений артист України Шарль Фоєрберг стає першим серед українських лялькарів лауреатом Міжнародного фестивалю театрів ляльок. Його нагороджено за кращу мову есперанто на сцені. ( „Казка про рибака і рибку” Олександра Пушкіна). Звичайно, вистави „фестивальні” і „широкопрокатні” різняться за сприйняттям. 

По дитячих садочках з успіхом йде вистава „День Кутясика і Кутілки” чеського драматурга  Й. Пегра. (До речі, Сергій Єфремов сам упродовж багатьох років перекладає із чеської та польської мов п’єси, що зацікавлюють його як режисера). „День Кутясика і Кутілки” – звичайний день хлопчика і дівчинки – з умиванням, одяганням, малюванням тощо. Головна виховна мета вистави – призвичаїти дітей до спілкування, показати правила поведінки, навчити їх жити в мирі та дружбі. І, якщо у цій виставі є трохи дидактичності, то у казці „Квітка-семицвітка” за твором Валентина Катаєва фантастичний сюжет, всі дитячі захоплення таки підводять до великої ідеї: головне – допомогти іншому, тоді й сам будеш щасливий. Вистава ця з’явилася 1984 р. (художник В. Брахнова) і вже двадцять років тримається в репертуарі театру.

А от виставу „Маленький принц” за твором Антуана де Сент-Екзюпері спіткала інша доля. Автори книги „Театр ляльок України” (Сан-Франциско, 1998) Борис Голдовський і Світлана Смелянська у розділі „Театр С. Єфремова” дають цій постановці таку характеристику: „Вистава ця ненадовго затрималася в афіші. Вона потребувала приміщення, якого театр не мав. Проте, як це не рідко буває, вистава відіграла значну роль у біографії Київського міського театру ляльок”. Зазначимо, що рік виходу вистави – 1984. Ось враження від неї тих же авторів: „...На сцені кімната, облаштована меблями в стилі ретро. Зосереджена, заглиблена у себе Людина (Ш. Фоєрберг) і Телефон, який мовчить протягом усього дійства. Це не пустеля, в якій зустрівся Екзюпері із Принцом. Тут інша пустеля – пустеля душі самотньої людини. Важлива деталь: на стіні невеликий портрет симпатичного хлопчиська. Хто він? Наш герой у дитинстві чи, можливо, його син, з яким його роз’єднали? У будь-якім разі, це постановка про численні розлукчення і трагічні розриви між людьми, що любили одне одного. Інсценівка зроблена так, що і Короля, і Честолюбця, і П’яницю грає один і той самий актор – Шарль Фоєрберг. Один і той самий персонаж – Людина, яка протягом життя надягає на себе маски владолюбства, честолюбства, суєти. Художник А. Чечік враховував, що у кожної людини існує свій образ Маленького Принца. Тому він і створив його із декількох клаптиків золотої тканини – безформенна лялька з маленьким люстерком замість обличчя. На перший погляд – не надто оригінальна знахідка. Та коли веде цю ляльку заслужена артистка України Е. Смирнова, ми всі підпадаємо під вплив її чарівливості й починаємо раптом помічати, що від люстерка стрибають підлогою зайчики, а Маленький Принц розмовляє із ними. Глядач довго не звертає уваги на лисячу горжетку, що від самого початку вистави лежить на дивані. І раптом вона починає оживати. Перед нами – Лис. Сюжет робить новий поворіт – вирогідно, останній. Людина і Маленький Принц сидять на підвіконні і ловлять у долоні дощ. Коли Маленький Принц зникає, Людина знову залишається наодинці із собою. І раптово у кімнаті голосно дзеленчить телефон. Людина знімає слухавку і.... завіса закривається. У створених А. Чечіком виставах у Київському міському театрі ляльок живуть метафори, які постають із речей: м’які іграшки перетворюються на принців і принцес, стара горжетка – на Лиса, зелена краватка – на Змію, стільці – на замок Злого Чаклуна, а дощ за вікном – на сльози Маленького Принца... Метаморфози, які відбуваються із героями цих лялькових історій, народжені прагненням художника і режисера оголити сутність речей, у простому  - знайти складне, у повсякденному – поетичне...” 

Окремої розмови заслуговує співпраця театру з художницею Іриною Уваровою, завдяки якій у постановці Сергія Єфремова створено чудові, але абсолютно різні за світобаченням вистави: „Російська сіль” Ю.Сидорова (1987 р.), „Мати-Олениха” Л.Улицької за Ч. Айтматовим (1991 р.), „Все буде гаразд” І. Уварової та С. Єфремова за щоденниками Януша Корчака (1994 р.), „Ворон” Карло Гоцці (1998 р.) .

У 1989 році виставу „Російська сіль” визнано кращою виставою Третього Республіканського театру ляльок у м. Луцьку. Того ж року „Російську сіль” вітають на Всепольському фестивалі театрів ляльок у Бєлостоці, а наступного, 1990 року - на Першому міжнародному фестивалі театрів ляльок у Мінську,  де колектив театру отримує Дипломом за майстерне втілення традицій народних балаганних видовищ. Окрім того, того ж року, ця вистава демонструється на Другому міжнародному бієнале театрів ляльок у Європі, що проходить у Португалії, а наступного, 1991 року  -  на Першому міжнародному фестивалі театрів ляльок у Києві. Постановка пронизана гротескним гумором, в ній використовується  багато різнопланових ляльок – і велетенських, грубуватих, наче з матраців пошитих, і витончених, ніби зроблених з порцеляни. А Кошеня-Чортеня, взагалі, може  розтягуватися неначе гармошка... Все тут  є великим трюком, атракціоном, як конфетті, що вилітає із націленого на публіку, загрозливо піднятого відра... Одне слово - ярмаркова потіха. 

Вистава „Мати-Олениха” зі страшної філософської казки повісті Чингіза Айтматова „Білий пароплав” повертає людей до первісної, тотемної віри. Олениха у виконанні Тетяни Блащук має проходити крізь уособлені стихії Води (Любов Борисьонок) та Вогню (Євген Невинський), аби врятувати людських дітей, що стають їй рідними замість втрачених оленят, яких згубили ті ж люди... Жорсткий і жорстокий мотив невдячності до природи, яка нас породила, надає виставі трагічного, глибокого звучання. 

Висока трагедія – моновистава заслуженого артиста України Шарля Фоєрберга „Все буде гаразд” сторена за щоденниками великого педагога Януша Корчака. Людина, яка добровільно зайшла із дітьми до газової камери, відмовившись від порятунку, польський єврей, вихователь-казкар Януш Корчак у виконанні заслуженого артиста України Шарля Фоєрберга із дуже умовними (як класичні образцовські кулечки-голови) ляльками передає дбайливе, ніжне, трохи іронічне ставлення до дітей (бо не перестає їх виховувати і нести їм зерно казки навіть у годину смерті). Янгол, який злітає до них у камеру, швидше не янгол смерті, а різдвяний янгол (недаремно ж у виставі розкриваються мотиви Біблії, починаючи від жорстоких історичних книг Старого Заповіту). Але Біблія має нести світло попри смерть, тому й назва парадоксальна – „Все буде гаразд”. Хоч на небі, а буде, допоки дорослий відважується захищати дітей ціною свого життя. Моновистава „Все буде гаразд”  у 1995 році отримує театральну премію „Київська пектораль” , а також достойно представляє наш театр на Всесвітніх фестивалях: у м. Будапешті 1996 року, у м. Варшаві 1996 року, в 1997 році – в м. Шарлевілі-Мезьєрі, в 2000 році – у Магдебурзі. Постановку гаряче сприймають за кордоном. Так, у Німеччині вистава, присвячена Янушу Корчаку, була зіграна для католицької, методистської та євангелістської церков. Адже в ній йдеться про загальнолюдські цінності. З цього приводу газета „Мюнхенер Меркур” відгукнулася на лялькове дійство статтею „Захисник до самої смерті”: „Все одно про яку націю чи расу йде мова. Біль усіх матерів однаковий. І публіка дякує артистові у кінці вистави хвилиною мовчання”. А газета „Хайль-брюннер штімме” зазначала: „Завдяки чудовому артистові Ш. Фоєрбергу і хорошій режисурі С. Єфремова – цю виставу можна зарахувати до числа найкращих спектаклів, присвячених другій світовій війні. Публіка була глибоко вражена побаченим”. 

В основу сюжету вистави „Ворон” Карло Гоцці закладено магічне коло – покарання короля Фраттомбрози за табуйоване вбивство птаха. Дія злих сил падає на голову принца Дженаро, який заради старшого брата жертовно перетворюється на статую. До речі, статуя на тлі надзвичайно витончених ляльок виглядає непропорційною, тому навіть у найбільш драматичний момент у залі можливий сміх. Трагічна піднесеність і жертовність героїв легенди врівноважується „земним” гумором персонажів комедії дель-арте. Чарівний замок, море і навіть візерунчаста клітка-в’язниця виглядають  надзвичайно красивими, не кажучи вже про білосніжну красуню, наречену Короля принцесу Арміллу. А от Смеральдіна, Тарталья і Адмірал – шаржовані. У поєднанні із музичним оформленням Лева Етінгера, яке було відзначено як краще на „Київській пекторалі-1998”, життя маріонеток набуває особливого естетичного забарвлення. На тій же „Пекторалі-98” постановка Сергія Єфремова була відзначена як краща вистава для старшокласників, хоча взагалі-то адресувалася дорослому глядачеві. І особливо святково сприймається  фінал вистаи , коли спалахують кольорові ліхтарики і актори виводять на танець своїх ляльок (король Міллон і чарівник Норандо – Ігор Цеглинський, принц Дженаро – Олексій Синько, принцеса Армілла – заслужена артистка України Олександра Лозовська, Адмірал – Євген Невинський, Смеральдіна і міністр Тарталья – заслужена артистка України Елеонора Смирнова). 

Загалом, театр ляльок готовий працювати для дорослого глядача, головне - зацікавити. Сергій Єфремов здійснив постановку класичної п’єси „Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Вирішення вистави задумане у бурлескному ключі. Адресність – дорослим і старшокласникам.

А от виставу „Торбина з піснями” охоче відвідують і діти молодшого шкільного віку, і старшокласники. „Торбина з піснями” за п’єсою Всеволода Данилевича, у постановці Наталі Бучми і художньому оформленні Василя Безулі, одержала „Київську пектораль” 1996 року в номінації „Краща вистава для дітей”. Це була перша спроба об’єднати відомі українські народні пісні таким чином, щоб вони стали наочними і утворили своєрідний ланцюжок, який проходить через все життя людини. Петрусь і Марися – спершу маленькі, а потім – парубок і дівчина, далі - чоловік і дружина, батько й мати... Циклічність, заокругленість природи, будні й свята, особливо такі урочисті як Івана Купала  та Різдво, проходять через усе їхнє життя. У ньому, здається, немає ніяких надзвичайних подій, але саме ця традиційна основа і є для села визначальною. Оживають лялькові корівки, баранці й гарбузи, утворюючи веселе розмаїття, котре можна спостерігати щодня... Звичайно, в цьому творі немає заданого конфлікту. Зате він радує чимось наївним і вічним, подібно  петриківському розпису. Психологічної насиченості п’єсі надає постать дядька Омелька, який виступає як ведучий вистави. У нього безліч вигадок, всі односельці для нього – мов рідні, тільки ж своєї сім’ї – немає... Він сумує лише наодинці з собою, а так – жартівливий, його люблять і діти, і парубки та дівчата. Це справді бенефісна роль. У Київському міському театрі ляльок її незмінно виконує Петро Мисак. Зіграв він дядька Омелька і на своєму п’ятдесятиріччі...

Серед вистав за мотивами українських народних казок особливо цікавими видаються „Котик та Півник” Григорія Усача і Сергія Єфремова і „Лисичка-сестричка та Вовк-панібрат” Всеволода Нестайка. Зазначимо, що обидві п’єси віршовані. Виставу особливо тепло сприйняли у Польщі. Так, 1998 року в місті Ломжі ця постановка Сергія Єфремова, одержала найвищу нагороду фестивалю – „За найкращу реалізацію ідеї „театру у валізі” з творчим застосуванням традиційних „спеціальних ефектів”. „Театр у валізі” – це назва самого фестивалю театрів ляльок. Він підкреслено камерний, а у виставі „Котик та Півник” – всього троє виконавців. Вона дуже мобільна. На очах глядачів сонях перетворюється на сонечко, а з торби ведучий, дід у брилі (народний артист України Сергій Єфремов) почергово видобуває дійових осіб-ляльок. Роль Кота виконує він же, ролі Півника і Зайця – заслужена артистка України Олександра Лозовська, Лисиці – заслужена артистка України Елеонора Смирнова. Що ж стосується „традиційних спеціальних ефектів”, то якраз найпростіші з технічного боку прийоми викликають у глядачів найбільший захват. Наприклад, вмивається Котик – вода хлюпає, рубає Півник дрова – тріски розлітаються, пічку натопили – дим пішов... А є і витончені моменти: Кіт співає Лисиці серенаду... І, як і в будь-яких народних казках, особливо про тварин, виграшним для театру ляльок стає момент погоні... Справа в тім, що ляльки на Заході стали зумисно складними, втратили первісну безпосередність, а в Україні вона ще є.

„Лисичка-сестричка та Вовк-панібрат” Всеволода Нестайка моделює стосунки людей і тварин іншим чином. Справа у тім, що в „Котику та Півнику” ведучий вистави виступає як вихователь у дитячому садку – випускає тварин на свободу і спостерігає, як ті поводитимуться, а коли що – і зауваження може зробити, і вгамувати розбишак... А в „Лисичці-сестричці....” Вовк і Лисиця поводяться по відношенню до Діда і Баби як близькі сусіди і непрохані гості, що можуть завдати реальних збитків. Хоча ситуації вирішені з гумором, світ природи є для селян не гармонійним, а дещо ворожим. Вони самі включені в гру на тому ж рівні, що й Півник у попередній казці, хіба що можливості для захисту більші.

До речі, є іще одна спільна робота із Всеволодом Нестайком – постановка у театрі його п’єси „Рудий Жевжик”. Серед сучасних українських драматургів найбільш активно співпрацює з театром Григорій Усач. Окрім згаданих вище „Квітки-семицвітки” й „Котика та Півника”, також у співавторстві із Сергієм Єфремовим створена п’єса „Троє поросят”, яка користується великою прихильністю глядача. Григорій Усач є також автором двосерійної драматургічної версії пригод знаменитого Карлсона із повісті Астрід Ліндгрен. І це не повний перелік його творів для театру... Протягом довгого часу театральний кін не полишають п’єси відомого дитячого письменника Юхима Чеповецького: „Мишенятко Мицик” і „Добрий Хортон” (остання – за мотвами творів дотепного американського письменника доктора Сьюза, одна із історій про слона Хортона). На жаль, нещодавно театр прощався із Всеволодом Данилевичем, а декілька років тому пішов із життя Володимир Орлов... Але досі живуть на сцені „Торбина з піснями” Всеволода Данилевича і „Пригоди Каштанчика” Володимира Орлова..

У театральному репертуарі щироко представлені казки народів світу, вистави за творами всесвітньо відомих казкарів. Російська „Морозко”, грузинська „Півтори жмені” („Відважне ягня”), „Північна казка” за легендами ескімосів.(друга назва – „Дочка Місяця і Син Сонця”). Є в театрі „Снігова королева” (вона ж – „Казка про Герду і Кая”), „Дикі лебеді” й „Принцеса на горошині” Ганса-Христіана Андерсена, „Бременські музиканти” братів Грімм, „Мауглі” і „Слонятко” Редьярда Кіплінга, „Маленький Мук” Вільгельма Гауфа, „Вінні-Пух” Алана-Александера Мілна, „Ще раз про Червону Шапочку” , „Кіт у чоботях” і „Попелюшка” Шарля Перро, „Буратіно” за казкою О. М. Толстого (прем’єра 2006 р.)

У одній із останніх робіт театру, виставі „Кіт у чоботях”, Кіт найбільше схожий на Лиса – і зовні, і за характером, тому що гордий, як дика тварина, і незалежний. Проте він робить Хазяїнові добро, горнеться до Принцеси, і тому – він все-таки Кіт, істота, більш наближена до людей. Хитрий і добрий... „Кіт у чоботях” – вистава із яскравими, оригінальними ляльками, автором яких є художник із Дніпропетровська Віктор Нікітін. Він же оформляв для театру вистави „Мама для мамонтятка”, „Маленький Мук”, „Вінні-Пух”. 

Активно співпрацює з Київським міським театром ляльок заслужений художник України полтавчанин Василь Безуля. У його оформленні йдуть вистави „Котик та Півник”, „Торбина з піснями”, „Айболить проти Бармалея”, „Новорічні пригоди” із добрими, симпатичними персонажами, дещо гротескова „Попелюшка”, а також вистава із трагічним звучанням – „Різдвяна колискова”, де діють Біблійні постаті – Рахіль, Діва Марія, тесля Йосип, злий цар Ірод. Проте й тут наприкінці з’являється милий, чарівливий чортик, аби потягнути до пекла Ірода – справжнє втілення зла.

Налагоджує театр зв’язки і з художниками молодшого покоління. У виставі „Дикі лебеді” діють витончені статуарні Принци й Принцеса із чарівної казки. А у „Кициному домі” Самуїла Маршака постає справжнє розмаїття зооморфних персонажів. Це дві абсолютно різні за стилістикою вистави, автором ляльок до яких є художник Василь Виходцевський. Свій творчий почерк у Миколи Данька з Івано-Франківська. Дивосвіт казкових будиночків, у якому мешкають лялькові персонажі, простежується і в українській казці „Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат”, і у суто скандинавському містечку, де відбуваються пригоди Малюка і Карлсона.

Потрібно віддати належне бутафорському цехові, який створює „плоть” ляльок і готує їх до театрального життя. Це Наталя Щербова, Вікторія Ващенко, Ольга Фоменко. Що ж стосується музичного оформлення вистав, то багаторічна дружба пов’язує Київський міський театр ляльок із заслуженим діячем мистецтв України Вячеславом Полянським. Однією із найцікавіших його робіт є музика до вистави „Дикі лебеді”.

Безперечно, оригінального звучання і особливої цілісності надала виставі „Кицин дім” музика Анатолія Шуха, на яку покладено поетичний текст Самуїла Маршака. А у виставі „Кіт у чоботях” робота композитора, спів персонажів відтінюють ніжні, проникливі, а подекуди кумедні моменти їхніх доль.

Особливої розмови заслуговує музична вистава „Різдвяна колискова” за Біблійним сюжетом, композитором якої є народний артист України Михайло Чембержі. У статті „З надією на щастя і добро”, вміщеної у газеті „Урядовий кур’єр” від 6 січня 2004 р., кандидат мистецтвознавства Майя Ржевська пише: „Хоча твір розрахований на дитяче сприйняття, він має атрибути справжньої „дорослої” музичної драми, причому в її сучасному варіанті, з примхливим переплетенням різних жанрових рис і ознак. Багаторазово видозмінена в ХХ столітті модель камерної опери з лірико-драматичним забарвленням набуває тут нового життя. Маленькі слухачі поринають у добре знайомий їм інтонаційний світ, що розгортається у безперервному музичному розвитку досить складної форми і не помічають цієї складності. Це ще раз свідчить про високий рівень композиторської майстерності М. Чембержі, проявом якого є здатність органічно з’єднати у своїй мові ознаки національні й загальноєвропейські, засоби традиційні, випробувані і гостросучасні”. Слід зазначити, що „Різдвяна колискова” бере від традиційного вертепу тільки основний сюжет, причому його першу, релігійну частину. Виклад тексту – поетичний, сучасною українською мовою. Ця вистава, прем’єра якої відбулася наприкінці 2000 р., є діючою в репертуарі театру. Раніше існувала постановка „Український вертеп”, котру 1993 року схвально сприйняла німецька публіка, коли виставу показували в Мюнхені. Зарубіжний глядач знає Біблію з дитинства, однак такі персонажі як Козак чи актуальний тоді для України новоявлений Депутат-демократ виглядали доволі незвично. Треба наголосити, що у „Різдвяній колисковій” була свідома відмова від „світської”, гумористичної частини. Вистави зовсім різні за тональністю, за характером, хоча історичне джерело в них одне – Біблія, український вертеп. „Різдвяна колискова” оповідає дітям про народження Христа і змушує дорослих згадати основну заповідь: „Не убий”. Справедлива помста чекає на Ірода за вигублення немовлят, адже він чинить смертний гріх. А пісня Марії, власне „Різдвяна колискова”, виголошує ще одну велику заповідь: „Щоб у мирі і любові все народжене жило”.

Головне, що всі вистави Київського міського театру ляльок спрямовані на утвердження добра. І це не залишилося без уваги. Так, театральну премію  „Київьска пектораль” „За вагомий внесок у мистецтво” в 2003 році отримав заслужений артист України Шарль Фоєрберг, а 2005 року таку ж нагороду одержав народний артист України Сергій Єфремов, який очолює творчий колектив і нині від дня створення театру.

Деякі актори присвятили Київському муніципальному академічному театру ляльок більшу частину свого мистецького життя, зокрема заслужена артистка України Елеонора Смирнова, яка пропрацювала в театрі від дня його заснування і до виходу на заслужений відпочинок. По цей день в театрі працюють: заслужена артистка України Олександра Лозовська, Наталя Молочко, завідуючий електроцехом Євген Борисьонок.

З 1983 року працюють у театрі заслужений артист України Шарль Фоєрберг, артистки Любов Борисьонок, Тетяна Блащук. Добрим словом слід згадати людей, які довгий час пропрацювали в театрі, хоча зараз поза його штатом: це артистки Галина Фаріонова, Альбіна Пєтухова, режисер Наталя Бучма, керівник літературно-драматургічної частини Ігор Знаменський...

Що ж стосується сьогоднішнього складу театру, то з кінця вісімдесятих і до цього часу вірні театрові артисти Євген Невинський, Оксана Горбатенко, Вікторія Завгородня і Ніна Галена, протягом дев’яностих творчий колектив поповнили артисти Петро Мисак, Галина Бортновська, Дмитро Базай, начальник радіоцеху Юрій Медведєв,  головний адміністратор Наталія Братусь.

До театру протягом останнього часу прийшло багато нових акторів: Алла Андрушко, Оксана Трубецька, Олександр Мельник, Денис Лемайкін, Павло Борисьонок, Тетяна Казанцева. Органічно влились у творчий колектив театру головний художник Віра Задорожня і режисер-постановник Михайло Урицький. 

Звичайно, немає змоги перелічити всіх, причетних до роботи Київського муніципального академічного театру ляльок протягом його існування чи докладно висвітлити всі вистави. Безперечно, визначальним для театру є творчий почерк його незмінного головного режисера, а нині художнього керівника, народного артиста України Сергія Івановича Єфремова. На рік театр випускає декілька прем’єр, причому постановки здійснюються з урахуванням смаків і дітей, і дорослих, щоб кожен нюанс, який може зацікавити дитину, мав ще й глибший підтекст.

Видатною подією для колектива стало надання нашому театру статусу Академічного. Це відбулося 17 жовтня 2007 року.

І наостанок, хочеться просто запросити до театру всіх – дошкільнят і школяриків, студентів і всі родини. Адже за атмосферою це справді дуже теплий, сімейний театр.