Новий кордон між Німеччиною (генерал-губернаторство) та СССР (Українська і Білоруська РСР) відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа та угоди між агресорами від 28 вересня 1939 р. проходив приблизно по т. зв. “лінії Керзона”*. Майже всі землі Західної України опинилися під російсько-більшовицькою окупацією, за винятком Белзчини, Лемківщини, західного Перемишля, Підляшшя, Томашівщини, Холмщини, Чесанівщини, Ярославщини – т. зв. Закерзоння. Північно-західні окраїни українських земель (Берестейщина, Пинщина) волею Й. Сталіна були передані Білорусі[i].

Радянські ідеологи у властивому їм псевдонауковому стилі трактували польську державу та окупацію частини її земель, що відображено у “Політичному словнику”, виданому Державним видавництвом політичної літератури при РНК УРСР у 1940 році:

“Польща – держава, яка утворилась після світової імперіалістичної війни 1914–1918 рр. з частин колишньої Австро-Угорщини (Галичина і частина Тешинської Сілезії), Росії (царство Польське, Волинь і литовсько-білоруські губернії) і Німеччини (Познань, Помор’я, Верхня Сілезія). Територія Польщі налічувала 388 634 кв. км. Населення її налічувало 34,2 млн. чоловік. В економічному відношенні Польща була відсталою державою […] Польські пани довели країну до злиднів і розорення. Підготовляючи війну проти СРСР, вони посилювали озброєння, витрачаючи на них понад 40 процентів усіх державних видатків. Трудящі маси Польщі жили в жахливих злиднях, голоді, в умовах безправ’я і жорстокого панського терору. Польща була багатонаціональною державою. Поляки становили коло 60 процентів усього населення, а національні меншості – здебільшого українці і білоруси – понад 40 процентів. Національні меншості зазнавали неймовірного гніту. Особливо жорстоким був гніт щодо українського і білоруського населення. Тому національні меншості не були і не могли бути опорою польської держави. Англійські і французькі імперіалісти створили польську буферну державу з тим, щоб використати її як знаряддя для нападу на Радянський Союз. Цьому завданню і була підпорядкована вся зовнішня політика панівних класів Польщі – аґентів англо-французького імперіалізму. В період 1918 – 1920 рр. панська Польща вела ряд загарбницьких воєн. В 1919 р. вона вела збройну боротьбу проти Литовсько-Білоруської Радянської Республіки. В 1920 р., заохочувана і підтримувана Англією і Францією, Польща намагалась загарбати Радянську Україну і Радянську Білорусію. Весною 1920 р. польські війська вторгнулись в Радянську країну. В результаті рішучого контрудару доблесної Червоної Армії білополяки були вигнані за межі нашої батьківщини. Але і в дальшому польський імперіалізм не покинув надій на здійснення своїх загарбницьких замірів. В жовтні 1920 р. Польща загарбала Віленщину з містом Вільно […] Війна Польщі з Німеччиною, що почалася 1 вересня 1939 р., привела на протязі десяти днів до воєнного розгрому польської держави. Повністю збанкротований уряд Польщі втік за її межі. Крім поміщицько-буржуазної верхівки в панській Польщі не знайшлось ні одної суспільної сили, яка бажала б зберегти існування клаптевої, штучно створеної держави, основаної на безправ’ї і гнобленні всіх народів, що населяли її, не виключаючи і польського народу. Розвал польської держави відкрив шлях для всяких випадковостей і несподіванок, які могли створити загрозу для СРСР. Радянський народ простягнув руку братської допомоги єдинокровним народам Західної України і Західної Білорусії, кинутим незадачливими польськими правителями напризволяще. Виконуючи рішення Радянського Уряду, Червона Армія 17 вересня 1939 р. перейшла кордон і визволила Західну Україну і Західну Білорусію. Тепер в Східній Європі відновлено мир і порядок. Визначено кордон між обопільними державними інтересами СРСР і Німеччини на території колишньої польської держави. Західна Україна і Західна Білорусія, возз’єднані з Українською і Білоруською Радянськими соціалістичними республіками, входять до складу СРСР.”

Натомість ось як поставилася до цього ОУН:

“…Поширення московської окупації на західноукраїнські землі не стало для нас катастрофою саме завдяки тій широко розбудованій політичній, державницькій і революційній свідомості, яку створила в цій займанщині Організація в революційній боротьбі з польською окупацією. Треба радіти, що західно українські землі увійшли в склад держави народу, який і так мав під своїм пануванням основний масив української землі, та що український нарід злучивсь під одною окупацією і скріплений в своєму питомому тягарі має можливість спрямувати всі свої сили в боротьбі з Москвою. Єдино-правильною політичною плятформою цієї боротьби, що не втратила в площині ініціятивності і розгорнення революційної боротьби в нових умовинах своєї актуальности[,] є революційна ідеологія ОУН і творена нею в нових умовинах нова плятформа революційної боротьби “маніфест”* і достосована до нової української і світово-політичної дійсности революційно-визвольна програма боротьби за повну суверенність українського народу в світі. Єдиною силовою базою для продовжування цієї боротьби і поширення її на всю Україну і цілий простір московської імперії є революційні кадри Організації і той елемент, на який вона здобула вплив своєю боротьбою з польською окупацією”[ii].

Розпад Польщі мав ще один аспект – із тюрем вийшли українські політв’язні, більшість серед яких становили члени ОУН (за деякими відомостями, близько 15 тис.[iii]). У зв’язку з приходом більшовиків Крайова Екзекутива поширила наказ про перехід усіх зафіксованих у документах польської поліції членів ОУН за кордон або в підпілля, щоб не втратити внаслідок енкаведистських арештів значної кількості революційного активу.

Натомість, за твердженнями П. Мірчука, ПУН певний час дотримувався позиції взагалі розпустити організацію в Краю[iv]. За словами Я. Гайваса, полковник. Р. Сушко восени 1939 р. рекомендував максимально звузити підпільну роботу і затримати її розбудову, при цьому перевести найдосвіченіших і військово вишколених членів ОУН на окуповані німцями території. Найближчий співробітник Володимира Тимчія і член Крайової Екзекутиви Микита Опришко так тлумачив ці вказівки: “Всі старі завжди більше налягають на обережність, але хто має рацію – покаже майбутнє”[v].

У третій декаді вересня члени КЕ ОУН В. Гринів, І. Собашек та З. Левицька із Бібреччини, де вони вели партизанські дії, перейшли на територію, окуповану Німеччиною, і у Сяноку зустрілися з В. Тимчієм та В. Гасиним[vi]. За рішенням “Лопатинського” І. Собашек та В. Гасин повернулися до Львова, а сам він відбув до Кракова[vii]. На початку жовтня 1939 р. із Борислава на окуповану німцями територію перейшли Роман Лаврів, Степан Ніклевич та Богдан Гошовський – спочатку у Радимно, а потім у Перемишль. Звідси С. Ніклевич-“Вірко”, Р. Лаврів-“Камінський” та М. Опришко-“Медвідь” повернулися в Західну Україну – до Львова[viii].

Близько 15 жовтня 1939 р. С. Ніклевич через М. Опришка сконтактувався з заступником Крайового Провідника В. Гасиним, який призначив його керівником Юнацтва і підпорядкував йому керівника жіночого Юнацтва у м. Львові Любу Шевчик та заступника Василя Тхора-“Рога”[ix]. Попередній провідник Юнацтва І. Собашек очолив референтуру розвідки КЕ ОУН.

Собашек Ілярій, син Йосипа (псевд. “Байда”, “Скет”, “Тур”; 1917, с. Яблунівка Буського р-ну Львівської обл. – 06. 1941) . Член ОУН від 1931, її активний організатор у Буському р-ні. У 1937-1939 – інструктор Юнацтва у м. Львові, від 03. 1939 – керівник Юнацтва у м. Львові, від 10. 1939 – референт розвідки КЕ ОУН. Заарештований при переході кордону разом із В. Гасиним 12. 02. 1940 Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу, страчений, імовірно, при тотальному знищенні українських політв’язнів.

В кінці вересня – на початку жовтня прибув до Львова Степан Бандера, який 13 вересня 1939 р. звільнився з польської в’язниці у Бересті. За два тижні він встановив контакти із КЕ ОУН та провідними громадськими та церковними діячами. Колишній член КЕ ОУН Роман Малащук згадував, що С. Бандера тоді мешкав у забудовах собору св. Юра, де і зустрічався з провідними членами ОУН[x]. Цей час майбутній Голова Революційного Проводу згодом описав так:

“Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибільшовицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ”.[xi]

Згодом С. Бандера із братом Василем перейшов в генерал-губернаторство, де зустрівся із В. Тимчієм і разом з ним прибув до Кракова у жовтні 1939 р. Про перебування В. Тимчія у Кракові згадується у книзі Миколи Климишина “В поході до волі”:

“… У другій половині жовтня чи першій половині листопада 1939 року в Кракові появився Бандера. […] Бандера ждав на мене в товаристві Лопатинського – Тимчія і його подруги Зенки. Тим я дуже втішився, бо про Лопатинського читав я багато у звітах про протипольську партизанку в Стрийщині. Він між іншим, бувши тоді Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ, зарядив був мобілізацію членства ОУН на два дні перед проголошенням мобілізації в Польщі. Це йому уможливило врятувати багато молоді від військової служби в польській армії в час війни, а зате зміцнити свої лави партизанів, які називалися “Самооборона”. Лопатинський був високий, гарно збудований блондин, веселий і товариський. Від того часу я з ним зустрічався дуже часто, аж доки він не вернувся до Краю”[xii].

Разом із В. Тимчієм в Кракові були також військовики В. Гринів-“Кремінський” та Я. Горбовий-“Буй”.

Від початку листопада В. Тимчій-“Лопатинський” керував підпілллям в Західній Україні безпосередньо, перебуваючи у Львові після повернення з-за кордону. Користувався в той час теж псевдонімами “Володимир Зборівський”, “Євгеній”, “Окулярний”, “Сніг”. А ще Петро Башук називав його “Папцьо”. Осип Грицак, який в цей період багато спілкувався з “Лопатинським”, так характеризував Крайового Провідника: “Тимчій був людиною широкої вдачі, енергійний, ініціятивний, повний розмаху, жадний слави, людина амбітна о великих аспіраціях на майбутнє. Позатим був великий оптиміст…”[xiii]

У Крайовій Екзекутиві тоді працювали: Володимир Гасин-“Зелений”-“Тріска”, Осип Грицак-“Галайда”-“Непоборний”-“Роман”-“Гриць”, Микита Опришко-“Медвідь” (заступники провідника), а також Богдан Івашків-“Топір” (організаційний референт), Ілярій Собашек-“Тур”-“Байда”-“Скет” (референт розвідки), Володимир Гошко (референт військової розвідки), Орест Гринів-“Орський” (військовий інструктор), о. Ярослав Чемеринський (фінансовий референт), Галина Левицька-“Куна” (керівник зв’язку і жіночої мережі), Степан Ніклевич-“Вірко” (провідник Юнацтва)[xiv].

Керівництво в Краю підтримувало постійний зв’язок з членами ОУН за кордоном, активно працювали пункти нелегальних переходів між оку­пованими СРСР та Німеччиною землями. На початку грудня 1939 р. зно­ву пі­­шов у Краків найближчий співробітник Крайового Провідника М. Оп­ришко-“Медвідь”, а наприкінці того ж місяця – і сам В. Тимчій. У грудні 1939 р. він передав усі справи керівництва ОУН на Західній Україні своїм за­­ступникам – Володимирові Гасину-“Трісці” та Осипові Грицаку-“Галайді”.

Гасин Володимир, син Василя і Марії (псевд. “Тріска”, “Зелений”; 16. 08. 1916, с. Конюхів Стрийського р-ну – кінець 06. 1941). Стриєчний брат Олекси Гасина. Залучений в ОУН В. Тимчієм, провідник у Стрийській ґімназії, яку закінчив у червні 1936, окружний провідник ОУН Стрийщини (1938-1939). Студент юридичного факультету Львівського університету від 11. 1938. Заступник Крайового Провідника ОУН В. Тимчія-“Лопатинського” (осінь 1939 – лютий 1940). Заарештований при переході кордону разом із І. Собашеком 12. 02. 1940. Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу, страчений, імовірно, під час тотального знищення політичних в’язнів[xv].

Пам’ятаючи, що після переговорів з керівництвом ПУНу загадково пропав безвісти Мирослав Тураш, В. Тимчій перед відходом сказав, що за місяць повернеться, якщо ж ні, то повідомить про це О. Грицака та В. Гасина. В іншому випадку розпорядився, щоб хтось із КЕ ОУН виїхав за кордон довідатись про причини його відсутності[xvi]. Приблизно 23 грудня Крайовий Провідник у товаристві Павла Ґаби-“Крука”-“Невідомого” пішов через кордон у генерал-губернаторство, звідки П. Ґаба повернувся близько 11 січня 1940 р.[xvii]. У січні 1940 р. у Кракові В. Тимчій доручив В. Гриніву заступати його в організаційних справах перед членами ОУН, що прибували з Краю[xviii].

На початку 1940 р. КЕ ОУН підпорядковувалися три обласних проводи в Галичині, а також один на Волині на чолі з Іваном Скоп’юком-“Сатаною” (згодом переформований у Крайову Екзекутиву Північно-Західних Українських Земель).

До кожної області входило кілька округ:

Львівська область (провідник “Микола”) включала округи: 1) Львів (Василь Шевчук-“Муха”, 460 членів) – пов. Винники, Глиняни, Городок, Ко­марно, Куликів, Яворів; 2) Сокаль (Петриченко) – пов. Кам’янка Струми­ло­ва, Радехів, Сокаль; 3) Рава-Руська – пов. Жовква, Любачів, Рава-Руська[xix].

Станиславівська область (в стадії організації) – округи: 1) Станисла­вів (250 членів) – пов. Богородчани, Галич, Надвірна, Станиславів; 2) Коломия (Богдан Тичинський-“Джот”, 110 членів) – пов. Коломия, Снятин, Косів, Городенка; 3) Стрийська (Кость Цмоць-“Стрілець”) – пов. Стрий, Сколе, Долина, Жидачів, Дрогобич, Самбір; 4) Перемишль (Ярослав Яремчук) – пов. Перемишль, Добромиль[xx].

Тернопільська область (в процесі організації) – округи: 1) Чортків (Клявдія Чайковська-“Лискавка”, 501 член) – пов. Бучач, Заліщики, Копичинці, Чортків; 2) Бережани (Іван Гірняк-“Мороз”, 960 членів) – пов. Бережани, Перемишляни, Підгайці, Рогатин, Ходорів; 3) Золочів (Осип Ґалиш, 298 членів) – пов. Броди, Зборів, Золочів; 4) Тернопіль (Степан Ковальчук-“Сидір”, 300 членів) – пов. Збараж, Скалат, Теребовля, Тернопіль[xxi].

Ґалиш Осип (31. 03. 1909, м. Золочів Львівської обл. – 1968, Вунсакет, США). Член Пласту у Золочеві. Учень Золочівської ґімназії, закінчив Богословську академію у Львові (1936). Священик у с. Безбруди (тепер Буського р-ну Львівської обл.). Політв’язень польських тюрем (1930). Окружний провідник ОУН Золочівщини у 1939-1940, організатор повстання у вересні 1939 на Золочівщині. За часів німецької окупації – священик на Зборівщині. Згодом виконував душпастирські обов’язки у таборах для біженців у Баварії, від 1949 – у США, де помер і похований[xxii].

На обліку організаційного референта тільки у семи округах (Бережани, Золочів, Коломия, Львів, Станиславів, Тернопіль, Чортків) стояли 3879 членів ОУН[xxiii], що дає можливість оцінювати загальну чисельність мережі в Західній Україні (18 округ) біля 9-10 тис. членів. У липні 1941 р. Крайовий Провідник Іван Климів-“Леґенда” звітував, що на той час організація нараховувала 20 тис. членів у 3300 станицях, при чому у 1939-1941 рр. до рук більшовиків потрапило близько 5 тис. і загинуло майже 700[xxiv].

Округи, що межували із колишнім польсько-російським кордоном, отримали завдання поширювати свою роботу на територію, відповідно, Житомирської і Кам’янець-Подільської (тепер Хмельницької) областей[xxv]. Насамперед це стосувалося розвідки та розбудови мережі. Також було розгорнуто роботу серед прибулих в Галичину і Волинь українців – працівників радянської влади, насамперед інтеліґенції і студентів. Згодом Д. Мирон та К.-А. Березовський сформували спеціальну групу, діяльність якої була спрямована на роботу із “східняками”. До неї увійшли Юрій Стефаник, Омелян Пріцак та ін. Результатом роботи цієї групи було залучення до лав ОУН осіб, які згодом зайняли провідне місце в Організації (наприклад, Йосип Позичанюк і Пантелеймон Сак). У липні 1941 р. Крайовий Провідник І. Климів-“Леґенда” підсумовував роботу ОУН на осередніх та східних українських землях за час від вересня 1939 р.: організовано до 20 станиць у Кам’янець-Подільській області, до 100 станиць у Вінницькій області, кілька робітничих груп у Дніпропетровській області, до 200 осіб у Харківській області, у Києві – група письменників (20 осіб), а також інтеліґенції і робітників (80 осіб) та ін.[xxvi]

Осип Грицак повідомляє, що на одній із зустрічей у листопаді 1939 р. В. Тимчій окреслив завдання на найближчий період: “…Створити повну Краєву Екзекутиву, яка могла би діяти і в скорому темпі (докладно протягом 3-4 місяців) приготовитись під кожним оглядом до зриву:

а) Створити військовий штаб, який мав би приготовити подрібний план праці й керувати нею. До штабу мають увійти люди фахово військові і провідник Краєвої Екзекутиви ОУН.

б) Поробити старання і підшукати джерела набування зброї.

в) Переводити військові вишколи в ціли створення фахово-військових інструкторів.

г) Створення курсів санітарних для вишколу санітарного членів.

ґ) Будування радіонадавчих апаратів і в тій ціли підшукати фахових людей.

Ці інструкції й накази мали бути виконані до означеного часу то є 4 місяців. Тимчій сам вибирався закордон, щоби порозумітися з Проводом в тій саме ціли і на випадок інших чи розбіжних думок переважити у рішенню. Між іншим Тимчій мав поладнати за кордоном справу грошевої підмоги і висилку потрібних матеріялів та військових спеців”[xxvii].

18 грудня 1939 р. вибухло збройне повстання проти російсько-більшовицької окупації на Збаражчині, яке очолив повітовий провідник Збаражчини Михайло Данилевич[xxviii].

Данилевич Михайло, син Василя (псевд. “Рубинський Василь Петрович”; 1910, с. Залужжя Збаразького р-ну Тернопільської обл. – ?). Член ОУН, повітовий провідник Збаражчини (1939), політичний в’язень польських тюрем (10. 1937). Організатор і керівник збройного повстання на Збаражчині 18. 12. 1939, після чого перейшов у підпілля. Близько співпрацював із майбутнім командиром УПА Дмитром Клячківським. Заарештований НКВД (1940). На “Процесі 59-х” 15-18. 01. 1941 засуджений до розстрілу. Загинув, імовірно, при тотальному знищенні політв’язнів влітку 1941.

Також була спроба повстання на Чортківщині, але внаслідок репресивних контрзаходів НКВД його було зірвано, а 128 причетних до цієї події осіб заарештовано[xxix]. Організатори повстань у Збаражчині, Чортківщині та ін. планували поширити їх на другі округи. НКВД запобігло збройним виступам у Бережанському, Кременецькому, Стрийському та Жидачівському повітах[xxx]. Зрозуміло, що такі напівстихійні виступи не могли мати успіху, проте члени ОУН часом фактично змушені були брати зброю в руки, захищаючись від арешту і не бажаючи загинути без опору.

Щоб не повторити гіркий досвід протибільшовицької боротьби на Наддніпрянщині у 1920-1930-х роках, було вирішено не зволікати із початком повстання. Як планувала КЕ ОУН та її провідник В. Тимчій, воно мало початися весною 1940 року. Осип Грицак згодом зізнавав, що на зустрічі у Львові в листопаді 1939 р. Володимир Тимчій досить оптимістично викладав можливі перспективи збройної боротьби і створення незалежної Української Держави[xxxi], хоча “розумів, що доведеться зіткнутися із дуже сильними силами ЧА, для підготовки до цього треба буде немало матеріальних засобів, зброї і надійні кадри. До створення потужної, боєздатної організації і зводилися завдання, які поклав на мене Тимчій”[xxxii].

За наказом В. Тимчія усі члени ОУН, яких виявила польська влада, повинні були обов’язково йти за кордон, щоб не дати можливості НКВД потрапити на слід ОУН; а ті, хто залишився, мусили працювати нелеґально і під іншим прізвищем[xxxiii]. Підробкою документів займався Володимир Прийма, який з цією метою влаштувався працювати в один із райвідділів міліції м. Львова[xxxiv]. Налагоджено роботу в цьому напрямку було також в округах. Зокрема, у жовтні 1939 р. Федір Ґоляш-“Виговський” з Бережанщини, а у січні 1940 р. окружний провідник Коломийщини Б. Тичинський-“Джот” передали для використання КЕ ОУН чисті бланки особистих документів з печатками[xxxv].

Тичинський Богдан, син Михайла (псевд. “Джот”, “Панас”; 1915, м. Золочів Львівської обл. – кінець червня 1941, Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська). Здобув середню освіту, працював кресляром технічної канцелярії. Коломийський районний провідник ОУН за часів польської окупації. Восени 1939 відновив підпільну мережу на Коломийщині, очолив окружний та одночасно повітовий проводи. Заарештований 4. 04. 1940, засуджений до розстрілу 22. 03. 1941, замордований під час масового винищення українських в’язнів на початку німецько-радянської війни[xxxvi].

Разом з тим, члени ОУН отримали вказівки при можливості ставати до праці в усіх владних установах – адміністрації, міліції, пошті та ін[xxxvii].

За часів польської окупації фінансовим референтом КЕ ОУН був священик церкви Петра і Павла у Львові о. Ярослав Чемеринський[xxxviii]. Організаційні гроші знаходилися у “Промбанку” та банку “Народна торгівля”, і в час російсько-більшовицької окупації зняти їх було неможливо[xxxix]. Після вилучення з обігу на окупованій території польських злотих КЕ ОУН мала їх у своєму розпорядженні ще близько 15 тисяч. Ці кошти переправили у генерал-губернаторство, закупили на них годинники і привезли до Львова на продаж[xl]. Перед відходом за кордон В. Гасин передав О. Грицакові 2 тис. радянських рублів з членських внесків[xli]. Проте в умовах тотального стеження та заборон під час більшовицької окупації гроші відігравали незначну роль, бо необхідні для підпілля речі купити було дуже важко.

Посилення конспірації, розбудова організаційної мережі, набування зброї, проведення вишколів – все було спрямоване на підготовку до збройного повстання. Цей період діяльності ОУН частково опрацьований у сучасній історіографії[xlii], проте ще вимагає докладного дослідження.

Як вже згадувалося, під час бойових дій у вересні 1939 р. члени ОУН захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 23 важких кулемети, 80 легких кулеметів, 3000-3757 ґвинтівок, 3445 пістолетів, 1485 ґранат та велику кількість набоїв. За словами В. Тимчія, станом на листопад 1939 р. на обліку КЕ ОУН була така кількість замагазинованої зброї: 45-50 кулеметів, до 5000 ґвинтівок, 4 розібраних літаки[xliii]. Щоправда, на той час ще не всю зброю було обліковано.

Орест Гринів-“Орський” розгорнув військово-вишкільну роботу, контролюючи своїх підлеглих в округах та інструктуючи керівний актив[xliv]. 10-16 січня 1940 р. на конспіративній квартирі на вул. Глибокій, 21 військовий інструктор КЕ ОУН О. Гринів-“Орський” провів вишкіл для підпільників з Волині і Полісся[xlv].

Гринів Орест, син Івана та Марії (псевд. “Орський”; 1912, Куликів, тепер Жовківського р-ну – червень 1941). Один із організаторів повстання у вересні 1939. Військовий інструктор КЕ ОУН від осені 1939, організатор військових вишколів у Львові. Заарештований у Львові в кінці березня 1939. Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу; страчений, імовірно, під час тотального знищення українських політичних в’язнів.

Максимально використовуючи усі можливості, Організація скеровувала своїх людей для вишколу до чужинецьких армій, в той час німецької і радянської. У листопаді – грудні 1939 р. з Кракова до Львова прибув кур’єр “Орленко”, який передав вказівки для КЕ ОУН, зокрема, щоб члени ОУН вступали в ЧА для отримання військового вишколу[xlvi].

Для пропаґандистського забезпечення на вул. Канівській 11/1 було обладнано підпільну друкарню (склограф, шопірограф, множильний апарат системи “Герстнер 26” і друкарська машинка системи “Адлер”), де від осені 1939 – до березня 1940 рр. надруковано 500 примірників “Постанови Конґресу Українських Націоналістів” з 1929 р., також по 500 примірників “Декалогу”, “12 правил життя українського націоналіста” і азбуки Морзе. Крім цього, видавалося радіокомюніке про огляд подій у світі[xlvii]. В лютому дано вказівку читати реферат “Український націоналіст є витривалим” на всіх українських землях, охоплених діяльністю ОУН.

Для належного ведення бойових дій почалася розбудова розвідувальної мережі. КЕ ОУН видала наказ, щоб у кожній Екзекутиві працював референт розвідки[xlviii]. Проте у цій роботі організація не мала наміру виконувати чужі замовлення. За свідченнями О. Грицака, у січні 1940 р. членам ОУН в Краю було заборонено: “1) анґажуватись до шпигунської роботи; 2) не […] помагати приходячим людям утворювати якої-небудь сітки або вказувати їм яких-небудь людей; 3) не […] давати таким людям приміщень і сховків; 4) відсепаруватись зовсім від тих людей, хоча би це були свояки або кревні”[xlix].

Крім ОУН, на окупованій більшовиками території Західної України діяли, хоч і у значно вужчих масштабах, інші українські, а також польські організації.

Так, у підпіллі діяла підпорядкована безпосередньо А. Мельникові (перед тим Є. Коновальцеві) окрема мережа ОУН, до якої входили ветерани Січових Стрільців та УГА. Частково діяльність цієї структури висвітлено у відомих зізнаннях полковника Михайла Кураха, проте її діяльність ще вимагає серйозного дослідження. Імовірно, ця мережа тісно була повязана також із ветеранською організацією УГА “Молода Громада” на чолі з Андрієм Палієм. Крайовим Провідником цієї мережі був Юліян Шепарович, який представляв її на ІІ Великому Зборі Українських Націоналістів у Римі.

На допиті НКВД у 1944 р. М. Курах стверджував, що у зв’язку з окупацією Західної України СССР, ОУН [невідомо, чи вся організація, чи тільки підлегла Ю. Шепаровичеві – авт.] реорганізована у бойові групи, “які згодом мали стати базою з формування Української Повстанської Армії (УПА)”[l]. Наказ та інструкції про формування УПА , за словами І. Кураха, надійшли від А. Мельника до Крайової Екзекутиви Ю. Шепаровича у першій половині вересня 1939 р. і стали основою для перебудови вищезгаданої  окремої мережі ОУН.

Вже у жовтні 1939 р. окружний провідник Бережанщини в мережі Ю. Шепаровича Володимир Бемко (старшина УСС, в минулому член Начальної Команди УВО та УНДО, адвокат на полі­тичних процесах) нав’язав контакт із членом окружного проводу ОУН Бережанщини Б. Івашківим і повідомив його про існування коло м. Рожнятова Повстанського центру під керівництвом інжене­ра-лісівника Павла Білевича, якому в роботі допомагали священик з околиць м. Долини Руданський та колишній повітовий провідник ОУН Щиреччини Однорог. За словами В. Бемка, нова організація готувала збройне повстання і мала бути дієвішою, ніж ОУН[li].

Білевич Павло, син Івана і Марії (10. 11. 1907, Сидинівка Бродівського р-ну Львівської обл. – ?). Закінчив лісову інженерію Львівської політехніки. Повітовий провідник УВО, потім ОУН Брідщини. Керівник Повстанського центру (1939-1940). Доля невідома.

Наприкінці листопада про діяльність Повстанського центру П. Білевича доповідав окружний провідник ОУН Стрийщини Кость Цмоць-“Стрілець”[lii]. Зокрема, що на Сколівщині формуванням нової організації за дорученням члена ПУН Я. Барановського-“Стефка” займався його представник Іван Бутковський, який на місці підпорядковувався П. Білевичу та Руданському. Весною 1940 р. у Львові одним із представників П. Білевича був його давній співробітник з ОУН на Брідщині, працівник бібліотеки політехнічного інституту Микола Туркевич[liii].

Цмоць Костянтин, син Григорія і Марії Клепуц (псевд. “Вовченко”, “Град”, “Модест”, “Стрілець”, “Юра”; 10. 02. 1914, с. Верхнє Синьовидне Сколівського р-ну Львівської обл. – 21 (22). 12. 1944, с. Юшківці, тепер Жидачівського р-ну Львівської обл.). Член Пласту – 57 курінь ім. І. Мазепи (Верхнє Синьовидне), учень Стрийської ґімназії – два класи молодший від В. Тимчія. Політв’язень польських тюрем. Одружений з Марією Білас – сестрою страченого поляками у 1932 Василя Біласа. Окружний (обласний) провідник ОУН Стрийщини (1939-1941), двічі потрапляв до рук НКВД і двічі зумів втекти. Співробітник референтури СБ Крайового Проводу ОУН Західних Українських Земель. У 1943 р. відзначився при визволенні із німецької тюрми Олекси Гасина (Дрогобич), Дмитра Грицая і Ярослава Старуха (Львів). Керівник охорони підпільної радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”) біля с. Ямельниці Сколівського р-ну Львівської обл. Загинув у бою, похований у с. Юшківцях. 

Цмоць Дмитро, син Григорія і Марії Клепуц (псевд. “Улас”; 20. 03. 1921 – 22. 04. 1947) теж виховувався у Пласті, Юнацтві ОУН, заарештований у 1940, звільнився 1941. У лютому 1945 при розбитті школи пропаґандистів у с. Лукавиці Долішній Стрийського р-ну був важко поранений. Дмитра врятувала молода дівчина Євдокія Гошовська [мати Василя Шпіцера – авт.]. Згодом був заступником районного провідника ОУН Стрийщини. Загинув у бою[liv].

Наприкінці 1939 – у першій половині 1940 рр. між КЕ ОУН та Повстанським центром П. Білевича тривали переговори щодо узгодження діяльності та об’єднання, проте практичних результатів вони, імовірно, не дали. Контакти із ним підтримували спочатку В. Гасин, а відтак Д. Мирон. Так само мало відомо про практичну діяльність центру П. Білевича, хоча є дані, що згідно з одним із варіантів повстання передбачалось розпочати в ніч з 17 на 18 квітня 1940 р.[lv]

Мирон Дмитро, син Данила і Марії (псевд. “Андрій”, “Максим”, “Орлик”, “Піп”, “Роберт”, “Свєнціцький”; 5. 11. 1911, с. Рай Бережанського р-ну – 24 (25). 07. 1942, м. Київ). До 1928 навчався у Бережанській ґімназії, де належав до Пласту. У 1930 закінчив Малу семінарію у Львові, після чого розпочав навчання на юридичному факультеті Львівського університету, активний у студентському житті. Провідник Юнацтва при КЕ ОУН (1932-1933), в’язень польських тюрем (10. 1933-08. 1938), політичний референт КЕ ОУН (кінець 1938-1939), учасник ІІ Великого Збору Українських Націоналістів у Римі 27. 08. 1939. Один із провідних ідеологів українського націоналізму, автор 44 правил життя українського націоналіста, а також основоположної ідеологічної праці “Ідея і чин України” (1940). Один з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад 9-10. 02. 1940 у Кракові, автор її постанов. Член Революційного Проводу ОУН, Крайовий Провідник ОУН Західних окраїн українських земель (ЗОУЗ, Закерзоння, 02. 1940), референт пропаґанди (03. 1940), організаційний референт КЕ ОУН (04. 1940), Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ (04. 1940-12. 1940), один з організаторів і активних учасників ІІ Великого Збору ОУН (у Кракові) 1-4. 04. 1941, член Проводу ОУН (1941-1942), Крайовий Провідник Північно-Східних Українських Земель (1941-1942). Загинув на вулиці у перестрілці з німецькою поліцією[lvi].

З часів польської окупації у підпіллі перебував Пласт – молодіжна виховницька організація, яка не припинила існування і під більшовицькою окупацією, хоча, імовірно, активної діяльності не проводила. Організація називалась “Вогні” – за назвою однойменного журналу, навколо якого гуртувалися учасники підпільного Пласту 1930-х років.

На початку 1940 р. із представниками підпільного Пластового центру провів переговори обласний провідник Львівщини “Микола”[lvii]. З’ясувалося, що “Вогні” теж готують збройне повстання. Навесні Д. Мирон досяг домовленості про об’єдання “Вогнів” з ОУН[lviii]. Можна припускати, що частина “вогнивоїв” (як називали членів підпільного Пласту) включилася в активну роботу ОУН, проте пластова організація існування не припинила. Про це свідчать арешти НКВД активістів “Вогнів у червні 1941 р.”[lix].

КЕ ОУН володіла інформацією і про польське підпілля, проте на контакт та співпрацю з ним не виходила з двох причин: через претензії Польщі на Галичину і Волинь та побоювання провокацій, спрямованих проти ОУН: навіть перед загрозою втрати державності поляки не відмовилися від колоніально-шовіністичного мислення стосовно українців (як, до речі, і в час німецької та другої російської окупації Західної України). Така позиція КЕ ОУН була цілком виправданою. Як тепер відомо, НКВД завербувало одного із керівників тодішнього польського підпілля у Львові майора Е. Мацєлінського (“Рей”, “Корнель”), який схилив до співпраці з НКВД частину своїх підлеглих[lx]. Зрештою, як твердить дослідник І. Ільюшин, масові арешти близько 2000 учасників польського підпілля навесні-влітку 1940 р. “фактично поклали край організованій антирадянській діяльності [поляків]”[lxi].

Та все ж основною підпільною структурою на українських землях була Організація Українських Націоналістів, якою керувала Крайова Екзекутива на чолі із Володимиром Тимчієм. Вже у той час ОУН усвідомлювала, що в умовах більшовицької окупації тільки вона може взяти на себе відповідальність за долю українського народу. Реалізовуючи накреслені нарадами 10 лютого напрямні, весною-влітку 1940 р. Д. Мирон та К.-А. Березовський виробили програму формування Національного фронту, до якого б увійшли представники усіх українських політичних сил (ФНЄ, УНДО, УСРП, УСДП та ін.), що не заплямували себе співпрацею з окупантськими режимами[lxii]. На цій платформі в майбутньому сформувалися Українське Державне Правління під керівництвом Ярослава Стецька (1941 р.) та Українська Головна Визвольна Рада (1944 р.).

Березовський Кость-Арпад, син Амвросія та Марії (псевд. “Арпад”, “Карпо”, “Кречет”, “Карий”; 16. 02. 1914, м. Львів – кінець червня 1941, Львів). Активіст Пласту – 51 курінь ім. Святослава Завойовника (Львів). Член ОУН від початку 1930-х. Студент факультету права Львівського університету (1934-1935) та історичного факультету (1939-1940). Інструктор ОУН серед ремісників м. Львова, один з представників ОУН в Українському Спортовому Союзі, член редакції його друкованого органу – газети “Готові” (1934-1935). Редактор журналу “Студентський шлях” (1934), автор ряду ідеологічних статей в зазначених виданнях. В’язень польських тюрем (кінець 1932 - поч. 1933, кінець 1935 - 09. 1939) та концентраційного табору у Березі Картузькій (осінь 1935). 7-19 червня 1937 за керівні дії в мережі ОУН засуджений до 8 років ув’язнення. Від 04. 1940 референт пропаґанди КЕ ОУН. Організатор пропаґандистської роботи серед інтеліґенції Києва, Одеси та Харкова: з метою поширення діяльності ОУН по всій Україні було створено спеціальну групу пропагандистів, до складу якої входили Микола Вовк, Юрій Стефаник, Омелян Пріцак та інші. Заарештований НКВД 25. 07. 1940. Засуджений до смертної кари 15-18. 01. 1941 на відомому т. зв. “Процесі 59-ох”. Своєю поведінкою морально підтримував в’язнів, став на суді їх духовним провідником. Розстріляний у в’язниці на початку війни між Німеччиною та СРСР[lxiii].

КЕ ОУН під керівництвом Д. Мирона, а опісля І. Климіва, провела практичну роботу із створення т. зв. сеньйоратів, до яких увійшли авторитетні політичні, громадські, культурні та кооперативні діячі. Влітку 1941 р. сеньйорати відіграли важливу роль у формуванні української державної адміністрації.

Тоді ж було напрацьовано концепцію створення “фронту поневолених народів” на чолі з українцями для боротьби проти російського імперіалізму[lxiv].

Як вже згадувалося, до реалізації власних інтересів ОУН намагалася залучати допомогу держав, чиї інтереси не перетиналися з українськими, зокрема Італії, Англії чи іншої країни. В. Гасин на зустрічі з Б. Івашківим 18 жовтня 1939 р. казав, що треба бути готовими підняти повстання на випадок війниміж Німеччиною та СССР. Якщо не буде налагоджено співпраці з Німеччиною, то ОУН укладе угоду з Англією або третьою стороною, з якою є контакт[lxv].

Під час перебування В. Тимчія у Римі Я. Стецько влаштував зустріч із представником італійського уряду, в якій з українського боку взяли участь С. Бандера, Я. Стецько та В. Тимчій. О. Грицак у своїх зізнаннях писав: “Ішло здається про те, щоби італійський уряд дав свою згоду на утворення військової школи чи властиво, щоби дав дозвіл школити у своїх військових школах українців, яких вкаже їм провід ОУН. Італійський уряд через свойого делегата мав дати свою згоду – після слів “Креміня” або “Максима” – на школення в італійських військових школах молодих українців. До 500 осіб мав би – після слів “Креміня” або “Максима” – вишколити військово у своїх школах уряд італійський, з одним застереженням: що всі ті люди мали би самі приїхати на вишкіл. Уряд італійський не зобов’язує себе нічим і не буде помагати у переходах границь. Здається мені, що була мова й про те, що уряд італійський не відмовився інтервеніювати в Угорщині, щоби ця дозволила переходити через свою територію молодим українцям, прибуваючим з України до Італії на військовий вишкіл” [lxvi].

У серпні 1940 р. один із чільних представників ОУН Михайло Турчманович за дорученням Степана Бандери зустрівся із його батьком о. Андрієм у с. Тростянці Долинського р-ну, де той був парохом. М. Турчманович розповів йому про поїздку С. Бандери до Рима та зустріч з міністром закордонним справ Італії Галеаццо Чіано[lxvii]. Імовірно, мова йде про події січня 1940 р., в яких брав участь В. Тимчій. Отець Андрій Бандера на допиті НКВД про це розповідав так:

“Запитання: Вас інформував Турчманович про мету поїздки Степана в Рим і зміст розмови з Чіано?

Відповідь: Турчманович сказав, що Степан їздив у Рим від імені закордонного проводу ОУН, щоб домовитися з італійським урядом про військову і збройну допомогу українській армії на випадок війни проти СРСР. На допомогу Німеччини хоч і розраховує провід ОУН, але остаточно не надіється. Німці постараються мати користь від цього лише для себе. Тому провід вирішив заручитися допомогою італійського уряду. Крім того, Степан мав завдання домовитися з італійським урядом про притулок для української армії на терені Італії в разі її поразки у війні проти СРСР.

Запитання: Які результати переговорів між вашим сином Степаном та італійським урядом, зокрема з міністром Чіано?

Відповідь: Про це мені Турчманович не говорив, але, говорячи про становище українських націоналістів тепер, сказав, що ждати допомоги від італійців досить ризиковано, бо і ті, й інші дбають лише про свою вигоду, а не про долю України. На будь-чию допомогу розраховувати досить трудно…”[lxviii]

Незважаючи на спроби знайти союзників (Німеччина, Італія, Англія), плановане збройне повстання, відповідно до стратегічних завдань ОУН, не було безпосередньо прив’язане до можливої німецько-радянської війни. Про це, зокрема, зазначало НКВД у звинувачувальному висновку “Процесу 59-х”: “Слідством встановлено, що питання про збройне повстання проти Радянської влади українськими націоналістами ставилося не тільки в момент сприятливої політичної ситуації, якою вважається початок війни СССР з Німеччиною, Балканськими країнами або Туреччиною, а також і за відсутності цих умов”[lxix].

10 березня 1940 р. у Кракові при Революційному Проводі ОУН було створено повстанський штаб, до якого увійшли: Дмитро Грицай-“Сірко” – начальник штабу; Олекса Гасин – заступник начальника штабу з оперативних справ; Володимир Гринів-“Суп” – заступник начальника штабу з організаційних справ; Лев Харкевич-“Цабай” – заступник В. Гриніва з оперативних справ; Микола Лебедь-“Чорт”-“Вільний”-“Ігор” – начальник військової розвідки; Осип Карачевський-“Свобода” – керівник військового навчання; Роман Шухевич-“Щука” – керівник відділу зв’язку; Гошовський [Юліян або Микола. – авт.] – інженер, працівник відділу зв’язку; Лев Зацний-“Вік” – помічник Р. Шухевича; Павло Клим – керівник відділу постачання; Василь Кук-“Медвідь” – керівник відділу військового постачання; Врецьона [імовірно, Володимир. – авт.] – керівник санітарного відділу; Ярослав Горбовий – помічник В. Гриніва в організаційних справах і помічник О. Карачевського з військового вишколу.[lxx] Незабаром до Львова для організації крайового повстанського штабу було скеровано В. Гриніва, Л. Харкевича, Л. Зацного та Я. Горбового.

Загалом для посилення підпілля в Україні у перші місяці 1940 р. з території краківського генерал-губернаторства вислали ряд груп, що складалися з досвічених членів ОУН.

У січні 1940 р., невдовзі після Різдва, в районі с. Бендюга неподалік м. Кристинополя (тепер Червоноград) переходила кордон т. зв. “Перша пробоєва група” під керівництвом Степана Пшеничного, скерована на Північно-західні українські землі (ПЗУЗ). До неї входили 12 бойовиків. На радянському боці С. Пшеничний та його заступник Михайло Запісоцький загинули, Іван Кублій та Михайло Рудий були важко поранені, інші підпільники потрапили до рук прикордонників-енкаведистів. С. Пшеничний та М. Запісоцький за часів німецької окупації перепоховані у с. Волсвині (рідному селі М. Запісоцького)[lxxi].

Пшеничний Степан, син Андрія і Варвари (1913, с. Мокре Дубнівського р-ну Рівненської обл. – 01. 1940, біля с. Бендюга Сокальського р-ну Львівської обл.). Член Пласту – 76 курінь ім. Тимоша Хмельницького. Закінчив українську ґімназію у Кременці (1931), почав навчання у Львівському університеті. Член ОУН від 1930, зв’язковий між повітовою Екзекутивою Кременеччини і КЕ ОУН у Львові, повітовий провідник ОУН Дубенщини (1931-1932), референт пропаґанди КЕ ОУН ПЗУЗ (1936-1937). Політичний в’язень польських тюрем (06. 1932 - 1936, кінець 1937 - 09.1939). Призначений членом КЕ ОУН ПЗУЗ, на чолі бойової групи націоналістів здійснював перехід через кордон з СССР, під час якого загинув.

М. Климишин-“Непоборний” скерував з Кракова на Волинь і Полісся групу з 25 підпільників на чолі з Богуном, Пшеничним і Олексієм Штулем. Планувалося також перекинути ще одну чисельністю 15 осіб [lxxii].

Наприкінці лютого з Кракова до Львова вирушила перша група підпільників на чолі з В. Тимчієм, до якої входили З. Левицька-“Зена”, М. Опришко-“Медвідь” і Теодор Оленьчак-“Васильків”. У районі с. Устиянова прикордонники натрапили на слід підпільників і почали погоню за ними. У нерівному бою всі члени групи загинули (докладніше про це йтиме мова далі).

На початку березня до Львова з Кракова дістався Остап Мацілинський-“Мацько”, в місто мали прибути також Степан Подоляк, Борисенко і Омельків[lxxiii]. 16 березня в районі м. Радимно В. Гринів-“Кремінський”, Д. Мирон-“Максим” та Я. Горбовий-“Буй” перейшли кордон та за кілька днів були вже у Львові[lxxiv].

Група, до якої входили Василь Зелений-“Шпак-“Зенко”, Лев Зацний-“Вік”, Теодор Федечко-“Ярема”, Лев Харкевич-“Орест”, Олександр Луцький-“Богдан” та  Василь Чижевський-“Артим” відбула з Кракова 15 березня. Перед від’їздом вони прослухали інструктаж, який проводили: сотник армії УНР, доктор Н. (тема лекції “Історія повстанської боротьби С. Петлюри з більшовиками”), В. Гринів-“Кремінський” (“Недоліки минулого повстанського руху”), В. Кук-“Медвідь” (“Вибухові речовини”) та поручник О. Карачевський-“Свобода”. Кордон переходили в районі м. Коростенка в ніч з 24 на 25 березня, і за кілька днів прибули до Львова. О. Луцький та В. Чижевський у Сяноку відокремилися і добиралися окремо[lxxv].

І. Климів-“Мармаш”, В. Війтюк-“Чорний” та ще двоє підпільників теж перейшли кордон і у другій половині березня прибули до Львова, щоб налагодити зв’язок між КЕ ОУН у Львові та підлеглою їй КЕ ОУН ПЗУЗ[lxxvi]. У березні 1940 р. на Волинь перейшло ще 17 підпільників[lxxvii].

Климів Іван, син Степана і Марії (псевд. ”Мармаш”, ”Леґенда”; 29. 10. 1909, с. Сілець Сокальського р-ну Львівської обл. – 4. 12. 1942, м. Львів). Навчався у Сокальській ґімназії (1921-1929), де належав до Пласту – 9 курінь ім. Петра Дорошенка, опісля навчався на юридичному факультеті Львівського унверситету. Один із творців ОУН на Сокальщині, окружний провідник, член КЕ ОУН ПЗУЗ, політв’язень польських тюрем (05. 1932 – кінець 1932, 02.-03. 1937, літо 1937-09. 1939) та табору у Березі Картузькій (1934-1935). На поч. 1940 призначений Крайовим Провідником ПЗУЗ, а у грудні 1940 перебрав від Д. Мирона керівництво КЕ ОУН у Львові, т. зв. матірних українських земель – тих, що перебували під російсько-більшовицькою окупацією (в СССР). Організатор повстанського руху та української адміністрації влітку 1941, міністр політичної координації в уряді Українського Державного правління Ярослава Стецька. Член Проводу ОУН, керівник організаційного відділу військової референтури. За його найактивнішої участі велася підготовка до протинімецького повстання. 4. 12. 1942 заарештований ґестапо, замордований у в’язниці. Головне Командування УПА відзначало І. Климіва (посмертно) як першого організатора і політвиховника відділів Української Повстанської Армії, підвищивши його до ступеня генерала-політвиховника.

Революційний Провід та Крайова Екзекутива підтримували у 1940 р. якнайтісніший зв’язок, що засвідчувало єдиний погляд на стратегічні і тактичні завдання ОУН, а також форми і методи їх практичного втілення.

Із від’їздом за кордон В. Гасина та І. Собашека обов’язки Крайового Провідника почав виконувати Осип Грицак-“Бездомний”.

Грицак Осип, син Теодора і Анни (псевд. “Галайда”, “Роман”, “Гриць”, “Бездомний”; 10. 01. 1905, м. Стрий – 10. 02. 1941, м. Львів). Навчався у Стрийській ґімназії, іспит зрілості склав у Лодзі у 1927. Член 2-го куреня старших пластунів “Червона Калина”, кошовий у Стрию (1923-1924). Керівник бойової ватаги опору у Стрию (1919). Залучений в ОУН Степаном Охримовичем. Розвідник повітової Екзекутиви Стрийщини (1932), заступник референта розвідки Крайової Екзекутиви Олександра Пашкевича-“Тома” (1934). У 2 полов. 1934 – референт розвідки КЕ ОУН, успішно працює з Крайовим Провідником Олексою Гасиним-“Суком” та організаційним референтом Миколою Косом над відновленням організаційної мережі, що постраждала внаслідок масових арештів влітку 1934 після вбивства Б. Пєрацького. На поч. 1935 заарештований, відсидів у слідчому ув’язненні сім місяців. Після звільнення відійшов від активної роботи в ОУН через непорозуміння із тодішнім Крайовим Провідником Левом Ребетом-“Колом”, як і частина інших провідних націоналістів (О. Гасин, Д. Грицай, О. Пашкевич, Я. Стецько, р. Шухевич та ін.). Політв’язень польських тюрем (1932, поч.- 2 полов. 1935, 07. 1937 – 01. 1939, 03. 1939 – 09. 1939). Від 11.1939 – заступник Крайового Провідника ОУН В. Тимчія-“Лопатинського”, у березні 1940 – квітні 1940 – Крайовий Провідник ОУН. Заарештований НКВД у Львові 17. 04. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

О. Грицак призначив своїм заступником Степана Новицького-“Степа”, а референтом розвідки – Романа Лавріва-“Камінського”[lxxviii].

Лаврів Роман (псевд. “Камінський”; 25. 12. 1912 – ?). Член Пласту – 18 курінь ім. Івана Франка в Дрогобичі. Співробітник референтури розвідки КЕ ОУН (1939-1940). Доля невідома.

На початку березня в КЕ ОУН відбулися ще деякі зміни. Замість заарештованого Б. Івашківа організаційним референтом призначено Степана Ніклевича-“Вірка”, а його місце Крайового Провідника Юнацтва зайняв Іван Максимів-“Вечірній”.

Ніклевич Степан, син Теодора і Параскевії (псевд. “Вірко”, “Вірчин Степан”; 3. 10. 1912, м. Борислав Львівської обл. – 06. 1941). Закінчив ґімназію, член Пласту – 58 курінь ім. Т. Шевченка у Бориславі. Член ОУН з початку 1930-х, референт Юнацтва повітового проводу Дрогобиччини. Активний у громадському житті, зокрема, керував “Соколом” у Бориславі. Член редакцій робітничих газет “Гомін басейну” та “Гомін краю”, один з керівників Товариства українських робітників “Сила”. Від 1936 – керівник Юнацтва у м. Львові, з 1937 – студент гуманістичного факультету Львівського університету. Політв’язень польських тюрем: 1934, літо 1938 (при ліквідації Товариства “Сила”), 03. 1939 – 09. 1939 (за участь у Конґресі СУСОП як голова Союзу студентів філософії). Від 10. 1940 – референт Юнацтва КЕ ОУН. На поч. 03. 1940 призначений організаційним референтом КЕ ОУН. Заарештований НКВД у Львові 30. 03. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, замордований енкаведиствами при тотальному знищенні українських в’язнів[lxxix].

24 березня 1940 р. на вул. Бема, 20 об 11 год. відбулося засідання провідного активу, в якому взяли участь: Осип Грицак, Ярослав Горбовий, Володимир Гринів, Онуфрій Максимів, Остап Мацілинський, Дмитро Мирон, Степан Ніклевич та Степан Новицький[lxxx]. Символічно, що це сталося в день т. зв. “виборів” до верховних рад УРСР і СССР. За місце проведення наради та охорону відповідав І. Максимів.

Максимів Іван-Богдан, син Андрія (псевд. “Богдан Бард”, “Вечірній”, “Ромб”; 14. 05. 1913, с. Дрогомишль Яворівського р-ну – 1941). Учень Яворівської ґімназії у 1927-1933, де належав до Пласту – 17 курінь ім. М. Драгоманова. Середню освіту здобув у Львові у 1936, закінчивши Малу семінарію. Студент Студіюм суспільної праці (1937-1939). Член ОУН з 1935, керівник Юнацтва ОУН у Малій семінарії (1936-1937), у чоловічих ґімназіях м. Львова (1937-1939). Політв’язень польських тюрем (06. 1933 - 02. 1934, 06 - 10. 1934, 03 - 09. 1939). Після розвалу Польщі до січня 1940 перебував за кордоном, після повернення до Львова – інструктор, від березня 1940 – референт Юнацтва КЕ ОУН. У серпні 1940 перебрав від Л. Зацного обов’язки організаційного референта КЕ ОУН, став заступником Крайового Провідника Д. Мирона. Заарештований НКВД у Львові 3. 09. 1940 з частиною організаційних документів; під час слідства не витримав тортур і виявив значну частину організаційних таємниць, засуджений 15-18. 01. 1941 на відомому “Процесі 59-х” до смертної кари, розстріляний, імовірно, 14. 04. 1941.

Крайовий Провідник О. Грицак призначив новий склад КЕ ОУН ЗУЗ, до якого увійшли: заступник провідника С. Новицький-“Вій”, організаційний референт – С. Ніклевич-“Вірко”, референт пропаґанди і Юнацтва – Д. Мирон-“Максим”, господарчий референт – О. Максимів-“Кривоніс”, референт розвідки і безпеки – О. Мацілинський-“Мацько”. Провідником Юнацтва, який підпорядковувався Д. Мирону, залишився І. Максимів-“Вечірний”. За зв’язки КЕ ОУН відповідала Галина Левицька-“Куна”. Організовано також крайовий повстанський штаб, деякі пости в якому суміщалися за напрямками із аналогічними в КЕ ОУН: керівник штабу С. Новицький-“Вій”, заступник начальника штабу – В. Гринів-“Кремінський”, керівник відділу розвідки – О. Мацілинський-“Мацько”, керівник вишкільного відділу – Я. Горбовий-“Буй”, керівник організаційного відділу – С. Ніклевич-“Вірко”, керівник відділу пропаґанди – Д. Мирон-“Максим”, керівник відділу постачання – Онуфрій Максимів-“Кривоніс”[lxxxi]. Керівником відділу зв’язку штабу планували призначити Василя Зеленого-”Шпака”-“Василя”-“Зенка”[lxxxii]. Відповідно до інструкцій, які привезли В. Гринів та Д. Мирон, КЕ ОУН підпорядковувалася Проводу в Кракові, на чолі якого стояв Степан Бандера. Праця мала вестися в напрямку підготовки збройного повстання. Розбіжності між КЕ і штабом мав вирішувати Голова Проводу, а до вирішення першість мало слово Крайового Провідника[lxxxiii].

Новицький Степан, син Михайла і Марії (псевд. “Вадим”, “Вій”, “В’юн”, “Спец”, “Степ”; 12. 12. 1905, м. Тернопіль – 15. 10. 1944, Равщина). Член Пласту – 2 курінь УУСП “Червона Калина”. Навчався у Стрийській та Яворівській ґімназіях, студент Львівської політехніки. Член УВО, політв’язень польських тюрем (1930-1932). Військовий референт та заступник провідника КЕ ОУН ЗУЗ (1940), військовий референт КЕ ОУН в Кракові (1940-1941), військовий референт Крайового Проводу ОУН ЗУЗ та заступник командира УНС (1943), військовий інспектор КВШ УПА-Захід (1944), сотник УПА (посмертно)[lxxxiv].

Було також сплановано план дій на найближчий період. Організаційний референт С. Ніклевич отримав завдання з допомогою В. Гриніва якнайшвидше сконтактуватися із керівниками обласних, окружних і повітових організацій ОУН та з’ясувати, якою кількістю зброї вони володіють. Повстанський штаб до 15 квітня мав скласти конкретний план з озброєння членів Організації, проведення військової підготовки і вивчення санітарної справи. О. Мацілинський повинен був налагодити розвідку і контррозвідку. Наступне розширене засідання КЕ ОУН, на якому мало обговорюватися питання про конкретний час початку повстання, було намічено на 15 квітня[lxxxv].

Одним із результатів роботи штабів ОУН було напрацювання генерального плану повстання, що базувався на досвіді та розробках, здобутих ОУН в Західній Україні під керівництвом В. Тимчія. Основними завданнями у плані були: зміцнення і поширення організації, яка б готувала народні маси до повстання; підготовка старшин і підстаршин, які б очолили збройне повстання; вивчення терену і ворога; вироблення плану дій; розкладення ворога; здобуття засобів боротьби (зброї та ін.); залучення до боротьби всіх можливих зовнішніх і внутрішніх союзних сил. Належно підготоване повстання мало стати силою, подібною до революції Б. Хмельницького 1648-1657 рр., коли було відновлено українську державність[lxxxvi].

27 серпня 1940 р. до рук НКВД потрапив документ під назвою “Завдання ОУН”, частина якого була присвячена військовій роботі. У вступі зазначено, що вже на весну 1940 р. найважливішим напрямком діяльності ОУН став військовий[lxxxvii]: “Головні наші завдання: 1. створення, а там де вже є, перебудова і розширення української націоналістичної сітки; 2. підготовка військових кадрів (підстаршин і старшин) української національної армії; 3. забезпечення якомога більшої кількості зброї та інших засобів боротьби; 4. ознайомлення з районом боротьби та роботи (терен, ворожі позиції, наші сили); 5. намічення планів революційної акції на терені, планів підготовки революційної діяльності, планів технічного перевороту, планів організації сил в момент зриву (початку дій); 6. вирощування юних кадрів революціонерів, які будуть продовжувати боротьбу”[lxxxviii]. У кожному селі передбачалося створити “військову секцію” із завданнями: “а) військовий вишкіл всіх друзів в селі; б) забезпечення всіма доступними способами якомога більшої кількості зброї та військового спорядження”[lxxxix]. В кожному селі повинно бути 12-15 ґвинтівок, 13-16 багнетів, військові намети, саперні лопатки, газові маски, набої, ґранати (2 наступальні і 2 оборонні на кожну людину), ножі. Передбачалося, також, що у кожному селі вдасться організувати загін мінімум з 12 осіб, 3-5 таких відділів підпорядковувалися підрайоновому комендантові, у розпорядженні якого було б тоді не менше 40-70 осіб озброєних стрілецькою зброєю та одним важким кулеметом[xc]. Ці невеликі рухливі бойові групи мали стати головною опорою всенародного повстання, своїми диверсійними акціями та саботажем викликати паніку у противника й, скориставшись зручним моментом, знищити політруків і старшин[xci].

Над підготовкою збройного повстання в Західній Україні Організація працювала під керівництвом В. Тимчія та його наступників В. Гасина, О. Грицака, а відтак Д. Мирона[xcii]. Незважаючи на присутність в Західній Україні військових з’єднань чисельністю 700-750 тис. осіб[xciii], більшовики реально побоювалися розгортання масштабної повстанської акції. Тому у березні 1940 р. НКВД провело випереджуючу акцію, внаслідок чого було значно знешкоджено Крайову Екзекутиву і штаб, що майже на півроку відклало можливість реалізації збройного повстання. У вересні того ж року НКВД знову провело упереджуючі арешти і повстання перенесли на 20 квітня 1941 р.[xciv]. Упродовж літа – осені 1940 р. у Бережанській, Бучацькій, Коломийській, Стрийській і Тернопільській округах НКВД вилучило 43 кулемети, 2070 ґвинтівок, 600 револьверів, 80000 набоїв та ін[xcv], а за першу половину 1941 р. – 3 станкових кулемети, 14 кулеметів, 304 ґвинтівки, 296 револьверів, 114 ґранат, 46452 набої[xcvi].