| Автобіографія |
|
Низовий Іван Данилович. ***
Я не люблю мітингів, ненавиджу виступати з трибун. Сиджу в цілковитій самотності й розмовляю сам із собою. Так народжуються вірші. Я у них чесний і щирий цілком – самому собі не збрешеш. Сьогодні поетам тяжко, як ніколи. Вони не потрібні державі, про них не піклується уряд, над ними сміються багаті та ситі. Але поети, я переконаний, потрібні народу й Україні – їхнє слово є духовною енергією змученого суспільства, суспільства, що прагне відродження, справедливості, справжньої свободи. Поетів сьогодні майже не друкують і зовсім не видають. Є папір на брехливі прокламації, політичні доноси, на безсовісну рекламу – немає паперу на поетичні збірочки-метелики, на шкільні букварики, на Шевченків «Кобзар»... Але знаходяться добрі та щедрі люди, які останню копійку віддають на святу справу. І на видання книжок. 1994 р.
***
За походженням – селянин, славних прадідів великих правнук... який не є. В юності був «літуном», що й відображено в трудовій біографії. Етапи шляху: жовтеня, піонер, комсомолець. Далі: бепе, не був, не маю, не знаю, не хочу, не буду... Пишу, закреслюю, рву, палю, не п'ю... Написав багато – як путнього, так і соціалістичної мури-фігні. Хоча й живу на межі бідності, але про соціалістично розвинене минуле не мрію, а за капіталістичним майбутнім не плачу. Легкої смерті не боюся. Шукаю спонсорів на посмертне видання вибраного: віршів, прози, іншої писанини. Обіцяю подарувати майбутній томище кожному першому зустрічному. 1995 р.
***
Сучасне життя – лабіринт, багато хто в ньому геть заблудився і, хтозна, чи знайде коли вихід. Ті поети, які обслуговували "будівничих комунізму", розгубилися: що тепер оспівувати? Ті, хто почав був славити "самостійництво", сподіваючись на манну небесну, розчарувалися: виявляється, самостійництво не забезпечує ні поетичних лаврів (вийми та поклади!), ні ситого й безтурботного життя – "сам стій!". І занепали духом, і почали шукати розради в пляшці, у чварах, у підсиджуванні одне одного, у чорній заздрісності – які вже там вірші, яка поезія?! А я – збоку, хоч насправді – у самісінькому епіцентрі. Раніше доводилося служити (вірив у світлі ідеї справедливості, здійснення мрій про вселюдську рівність), а нині, сьогодні... не служу, не вислужуюсь ні перед "лівими", ні перед "правими", ні перед "центристами". Я – не егоїст (клянуся!), не егоцентрист (що воно таке?), я – "епіцентрик", себто той, кого побивають камінням з усіх боків; я зціплюю від болю зуби, огризаюся і "сам стою", як можу; я збираю каміння, кинуте в мене, і будую з нього свій дім. Свій храм... Двері мого дому відчинені для всіх (і для заздрісників також), дорога до мого храму… шукайте й знаходьте її самі. 1998 р.
***
Мені п’ятдесят шість років – глибока осінь життя. Обклали хвороби, обсіли думки: і ті, й другі – наслідок війни, круглого сирітства, голоду, більшовицьких «експериментів» над моїми тілом і душею. Хвороб позбутися я вже не зможу, і вони, зрештою, зведуть мене зі світу, а думки… думки знаходять вихід у віршах, часто-густо сумних, гнівних, з гіркотою перестиглої сльози. Я не соромлюся своїх почуттів, свого мінору, своїх, іноді, може, й помилкових суджень. Усе це – я сам, такий, як є, природній, нелицемірний. Іншим бути не можу, та вже і не хочу. Отож, дорогий читачу, сприймай мене або не суди – це твоє право. 1998 р.
***
Одного квітневого дня, рівно сорок років тому, на шпальтах скромної «райони» з’явилася перша моя публікація – вірш «Еду в Донбасс». Отже, писати я починав російською мовою, «поскоку так легчее». Однак уже через місяць я надрукувався в тій же районній газеті рідною мені мовою, і відтоді ніколи їй не зраджував. Перші мої поетичні спроби були сприйняті по-різному: односельці дивувалися і хвалили, районний поет і критик (нині відомий одеський журналіст) Віктор Василець однозначно прорік, що толку з мене не буде, а от сумський поет Микола Данько (нині широко визнаний, та, на превеликий жаль, уже покійний) щиро підтримав і благословив. Творча доля моя, по великому рахунку, була щасливою. За сорок минулих літ я мав сотні й сотні газетних та журнальних публікацій як у рідній країні, так і за кордоном; мої збірки (а їх три десятки) виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську. Критики мене лаяли рідко, а більше – хвалили; завжди й повсюди зустрічалися люди, яким подобались мої вірші, але траплялися й такі, хто не сприймав моїх "ліричних сплесків", обзиваючи мене всіляко, оскільки це не заборонено, до того ж поет, як ніхто, істота беззахисна й безпорадна. Нині мене, наприклад, обзивають "занадто плодовитим", вкладаючи в це обзивання негативний зміст. Та я, відверто кажучи, щиро начхав на це! Великим себе не вважаю, посередністю – теж: я просто Іван Низовий, щирий, відвертий і всілякий... В чому й підписуюсь. 2000 р.
***
Ірпінь – невелике затишне місто на однойменній річці неподалік української столиці – важить для мене так багато! Вперше я почув про нього у степу під казахстанською Карагандою з чарівних вуст красуні Галі, яка через свою вроджену українську довірливість і беззахисність за таємничих обставин трагічно загинула наприкінці дня нашого знайомства. Це сталося сорок три роки тому. А через десять років по тому я вперше приїхав і до Ірпеня (до Будинку творчості письменників) на семінар молодих поетів України. Я пройшовся тією вулицею, про яку говорила Галя, зупинявся перед будиночком, де вона народилася і дожила до повного розвою своєї небезпечної вроди... А потім ще і ще бував тут, жив тижнями й місяцями, писав ночами вірші, закохувався знічев'я і смертельно переживав розлуки, зради, підступи і відступництва. Але ж тут, у затінку старезних сосон і вільх, на березі Ірпеня-річки я мав превелике щастя вести задушевні розмови з такими світлими людьми, як Платон Воронько і Дмитро Павличко, Віктор Близнець і Володимир Затуливітер, Ярослав Стельмах і Петро Федотюк... Довгий цей письменницький список, кінця йому не видно! А в ньому, на початках – блискуче ім'я найкращого в Україні критика і філософа Володимира Іванишина... Ось що для мене значить Ірпінь. 2001 р.
Правда і «легенда» про самого себе
Мені здається, що жоден у світі поет не спромігся написати своєї дуже правдивої, доконечно відвертої і щирої біографії. Легенда завжди поборювала реальність, вона більше відповідала образу ліричного героя, аніж сухі й часто нецікаві анкетні дані. Легенда влаштовує читача, і він охоче приймає її як життєву правду. Ніхто не хоче знати, що, приміром, Олександр Олесь служив ветлікарем у київській різниці, а Дмитро Фальківський був чекістом, і, не виключено, виконував смертні вироки... Я особисто кілька разів брався за написання своєї художньої біографії. Виходило або ж геть нецікаво, дуже приземлено й буденно, або... казково-захоплююче, але не зовсім чесно. А де ж та «серединка», яка і має стати власне живою правдою життя? Це правда, що я народився в темному й зимному льоху – хата наша згоріла ще восени сорок першого... Правда, що народився я напівмертвим, з великою головою і крихітним тільцем. Материнське молоко перегоріло – бабуся нажувала хліба й запхала до мого ротика марлеву «цицьку». Я мав би загинути, але не загинув. Натомість, мабуть, загинули мій батько (точніше, пропав безвісти) і мати. Круглим сиротою я став, маючи всього лиш півтора року. Усе моє дитинство було однією, без найменшого просвітку, суцільною голодівкою. Справжнього хліба я не бачив, може, до дванадцятирічного віку. Були маторженики, млинці з висівок, деревної кори, дубових жолудів, затрухлої картоплі... Про цукерки й різні марципани я навіть і не чув. Пам'ятаю, щовесни, як зазеленіє лісочок, бабуся вела мене і мою старшу сестричку Люду в гості до мами. Ми перекочували через могилку крашанки, а перегодя з'їдали їх під почорнілим хрестом. Ні могили матері, ні цвинтаря в лісочку немає вже більш як півстоліття. І маминої фотографії нема. А батькову я спалив ще одразу по війні, бо він був комуніст, мій тато Данило, люди в Комуні його недолюблювали і боялися, до того ж він кинув маму Настю на сьомому місяці вагітності и подався на війну, хоча його і не брали – був дуже короткозорий. Тепер жалію, що спалив. Чотири класи я закінчив на відмінно у хутірській школі, дарма, що через постійні хвороби і пошесті пропускав половину занять. Багато читав, любив малювати. А вже до п'ятого класу довелося бігати за три кілометри, у Марківку. Вставав ще затемна й повертався додому в цілковитій темряві. Почастішали «трійки», з'явилися й «двійки». До того ж я зовсім розбестився, пропускав уроки, грубив учителям. Випускаючи шкільну стінгазету, присвячену смерті Сталіна, обвів портрет вождя веселою червоно-гарячою фарбою. Вірш Бажана про "батька всіх народів" на уроці української літератури дотепно перековеркав, перетворивши його (несвідомо) на пародію. Побився з лікаревим синком, задавакою. Розторохкав шибки в директора школи. І пішло-поїхало! З шостого класу мене відрахували як невиправного хулігана і двієчника. Отож я пішов пасти худобу – колгоспну і людську. А вчителі мої, здибаючись зі мною в сільському клубі чи бібліотеці, охоче і всерйоз сперечалися зі мною про світову літературу, історію, географію. Я часто виходив переможцем, бо прочитав геть увесь бібліотечний фонд у селі, та ще й районну бібліотеку "проревізував". Це – правда, я присягнутися можу. Правда, що я доточив собі цілих чотири роки, аби поїхати за комсомольскою путівкою на будівництво шахт у Донбасі. Будував "Сумську-комсомольську" поблизу станції Фащівка, нині Перевальського району Луганщини. А далі – сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу казахстанської Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклїі. Звідти й на військову службу пішов. Пішов разом зі своїми ровесниками, оскільки на той час «відновив» свій справжній вік. Може, й даремно: відслужив би раніше на цілих чотири роки та й на пенсію пішов би раніше. Правда, що в юності мені щастило. На хороших людей. На любов дівчат. На друк у газетах. На військову службу. Ще б пак: мав аж три відпустки за три роки, а перша тривала цілих сорок днів! Сам генерал оголосив – за написання тексту військового маршу. До речі, на музику його поклав сам маестро А. Кос-Анатольський. Щодо хороших – і цікавих – людей... В Ужгороді я зазнайомився і подружив з письменниками Петром Скунцем (мій ровесник), Феліксом Кривіним, Володимиром Ладижцем, Федором Жупаном, Василем Поліщуком. В Ужгороді вийшла у світ моя перша збірочка, відредагована П. Скунцем. Було мені тоді трохи за двадцять і був я гвардії рядовим, який почувався щонайменше старшиною. У Львові, де я служив при штабі залізничної бригади, я зазнайомився з онукою Івана Франка Вірою Петрівною, з письменниками Ростиславом Братунем, Володимиром Лучуком, Андрієм Волощаком, Антоном Шмигельським; з молодими тоді Романом Кудликом, Анатолієм Тараном, Романом Качурівським, Антоном Михайлевським, Ігорем Калинцем, Сергієм Панізником заприязнився на сходинах різних літстудій і літвечорів. У моїй молодості багато правди. Я відслужив і став працювати директором Буського будинку піонерів. Разом з дітьми об'їздив усі Карпати. Екстерном склав іспити за одинадцятий клас вечірньої школи. Успішно вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. У мене народився син Ігор. Я розлучився з першою дружиною, яку, служачи в Кам'янець-Подільському, здибав у парку. Я перейшов на роботу в редакцію Кам'янсько-Бузької райгазети. Я міг би зробити неабияку кар'єру, але я... виїхав у Донбас. І досі шкодую, що вчинив так легковажно. Правда, що я живу в Луганську ось уже тридцять п'ять років – і не люблю це місто. Мені досі сниться Львів, я сумую за Ужгородом, згадую Суми... Я не патріот Луганська, хоча мав тут багато щирих друзів. Але майже всі вони або роз'їхалися по світах, або померли. Віднедавна мене з Луганськом ніщо не зв'язує. Але куди вже мені їхати – немолодий, хворий, нужденний. Куди б я не поїхав – скрізь пропаду. Пропаду і в Луганську, але тут – спогади, могили, зрештою, дім і сім'я. Правда, що я вчився у Москві, на Вищих літературних курсах. Але не люблю про це згадувати: з усіх московських прикмет і видовищ пам'ятаю лише могилу Єсеніна, Столєшників провулок, видатного поета Юрія Кузнєцова і кастеляншу гуртожитську Еру Кузьмівну. Та ще поїздки в Суздаль, Владимир, Ростов-Великий. Та ще гамірні пиятики з поетами всіх мов і наріч. Правда й те, що я не вмію жити. Вмію – писати вірші, варити борщ, приручати собак, заводити собі недругів під старість. А жити – не вмію. І вже не навчуся. Все, що було, – правда: про що написав і про що змовчав. А де ж легенда? Легенда – поза уявою. І поза часом і простором. Біографії своєї я ніколи не зумію написати. Та вона, гадаю, і не потрібна. Адже у віршах моїх досить гіркої життєвої правди. 2001 р.
Дай-то Бог!
Ця книжка – своєрідне вибране з творчого доробку останніх років (жоден з віршів ніде не публікувався) на стику двох століть і двох тисячоліть. Нинішній, дві тисячі другий рік, ювілейний для мене (на подив самому собі я прожив шістдесят літ), отож мені й захотілося вийти до нечисленного свого читача з новенькою збіркою, аби люди знали, що я ще живий (заледве живий), що іще не втратив здоровий глузд і ясний розум, не спився нанівець, не втратив і життєвих орієнтирів. Щиро зізнаюся: мій колишній оптимізм значно пригас, а в почуттях моїх і словах мінор переважає мажор. Та то нічого, можливо, проминеться і переміниться на краще. Дай-то Бог! 2002
ПОСТПОСТСКРИПТУМ
Я прожив на цьому, більше гарному, ніж поганому, світі шістдесят два роки, і, порівняно з багатьма поетами, яких Господь покликав до себе занадто рано, вважаю себе довгожителем. Я встиг написати багато всіляких і різних речей, зумів видати шість десятків маленьких і більших книжок (як правило, мізерними тиражами), але не вважаю себе ні значним, ні відомим, ні тим паче заслуженим – я звичайний провінційний віршувальник, чиє ім'я, що колись було трохи, як мовиться, на слуху, поступово забувається, а з часом, я переконаний, і геть щезне з пам'яті людської. І це – закономірно, бо все, що цвіте, з часом одцвітає, а відплодоносивши, вмирає, аби поступитися місцем новому, дай Боже, кращому, досконалішому. Я прожив справді хороше, наповнене життя. Сказати про себе щось подібне зважиться далеко не кожен. Звісно, мене супроводжували невдачі та поразки, я зазнав немало розчарувань, пройшов через любов і ненависть. Не обходили мене й величезні трагедії: я зовсім не знаю свого батька, бо він пропав десь безвісті ще до мого народження, не пам'ятаю матері, бо на час її наглої смерті мав лише півтора року. Найобидніше те, що я не маю ні їхніх фотографій, ні їхніх могил! А ще я не маю на карті несправедливого (частіше він буває такий) світу ні тієї хати, де я народився, ні того хутірця, де пройшло моє дитинство. Натомість маю лише багату уяву та чіпку пам'ять. Але чи цього достатньо для людини, аби вона могла упевнено сказати: все, що не є, те – від Бога?! У мене були друзі – справді хороші, істинно вірні. Але вони повмирали, а їхнє місце в моєму серці лишилося порожнім. У мене були й недруги, вони ніде не поділися, однак це мені цілковито байдуже: я вже майже не реагую на їхню ворожість. Вони не варті уваги, бо самі по собі нічого не значать. Навіть ті з них, що були більш-менш обдаровані, що вирізнялися з-поміж інших, нині доконечно знеособились і знікчемились. І не рятує їх ні неправедно добуте багатство, ні куплені відзнаки, ні присвоєні звання. Є серед них так звані кавалери якихось «високих» орденів, доктори всіляких можливо-неможливих наук, професори без професійних знань і псевдоакадеміки. Не кажу вже про лауреатів і дипломантів усіх рівнів і мастей... Людину ж прикрашає скромність. Про це чомусь нині забувають, втрачаючи сором, а разом із ним – честь і гідність. Невже і справді час такий – без моралі і совісті? Не хочу вірити. І ніколи не повірю. Кожному з нас давно визначена справжня ціна. І кожному воздасться по його заслугах. А нам лишається одне: жити. Просто жити, як жили задовго до нас, і вірити в те, що й після нас світитиме сонце, цвістимуть черешні, сохнутимуть губи від спраги поцілунку, народжуватимуться діти... І прості люди, як і справік, оратимуть землю, захищатимуть свою свободу, вмиратимуть за любов, писатимуть вірші... Оце, мабуть, те, про що я хотів сказати у своїх віршах. Сказати переконливо, в міру свого обдарування. 2003
***
За часів Сталіна, круглий воєнний сирота, я був голий, босий і голодний, тож ніколи не говорив «Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство!». За часів Хрущова я, малолітній, тяжко працював за шматок хліба. В «епоху Брежнєва» я був і одягнений, і взутий, і ситий, але – за рахунок мовчазної згоди з усім, що відбувається в країні різноманітних таборів і колоній. Нині (а це вже триває понад десять років) я доношую старий одяг і взуття, харчуюся тим, що Бог пошле, але говорю і пишу так, як думаю і відчуваю. Зібрав чималу колекцію невиліковних хвороб. Якби не це, то я вважав би себе людиною, життя якої – вдалося. 2003 р.
*** Мені шістдесят два роки – аж не віриться! Ніби й не жив… Але ж було це зі мною воєнне і повоєнне голодне сирітство, принизлива праця в колгоспі, поневіряння по «великих союзних будовах», служба в армії… І – постійне навчання і самоосвіта, робота у періодичній пресі та на телебаченні, безкінечні роз’їзди і знайомства, цікаві творчі зустрічі з різними людьми. І публікації, і нові книжки, і поразки, й маленькі перемоги. Все це було зі мною – в різний час і в різних місцях. А тепер я просто рядовий пенсіонер, який за сорок п’ять літ літературної (і не тільки літературної) праці не заробив собі на більш-менш пристойне «доживання». Маю в своєму творчому активі понад шість десятків книжок, а палю найдешевші сигарети і харчуюся бозна-чим, і не маю змоги як-небудь лікувати свої численні недуги. Та вже скоро – фініш. А там уже й нічого не потрібно: ні хліба, ні вина, ні любові… Звісно, хотілося б відійти в інший світ умиротвореним і спокійним: твої син і донька не будуть упосліджені та гнані в рідній Україні, як був упосліджений і гнаний все своє життя їхній немудрий батько. Мені було би затишніше спочивати вічним сном, знаючи, що вся моя родина, всі її гілочки (і сумські та харківські, і луганські та львівські) надійно захищені безхмарним небом, що всі мої онуки і правнуки матимуть і волю, і долю, і хліб свій насущний. 2004 р.
Народ мудріший від вас…
Як громадянин держави Україна, ветеран праці, член республіканської партії «Собор», я відверто й принципово заявляю: моя «категорично антилірична» книжка «Серпентарій» є моєю адекватною відповіддю на явні прояви ворожості або й лютої зненависті окремих політиків до моєї незалежної, суверенної, гордої та славної Української держави, до її історії, до традицій і звичаїв мого народу, до нашої чудової мови, культури, літератури. Лицемірні політики своєю діяльністю роздерли українське суспільство, поставили його на грань громадянської війни. Протягом багатьох років, а особливо ж в останній час, вони постійно та щоденно-повсякчасно принижували мою людську гідність, обпльовували все, що для мене є святим одвіку і довіку, ганьбили державні атрибути і народні святині. Своєї величезної провини перед Україною і мною особисто не визнають, вибачатись не збираються і надалі працюють на розвал держави, на розбрат народу. Це – їхнє покликання, головна мета їхнього життя. То що ж маю робити я? Мовчки слухати словесну маячню лідерів і риторів антиукраїнських партій, партійок і «рухів»? «Доволі! – волає моя сторозтерзана душа. – Не патріоти всі ті, хто ганьбить мою Україну, принижує честь і гідність мого народу!». Я ніколи не прощу вам, сепаратисти, того болю, який я відчув у дні вашої найгучнішої антиукраїнської діяльності! Я дивився на карту України і мимоволі хапався за серце. Ви не тільки вбивали мою мрію про велику й неділиму Україну – ви забирали в мене право спілкування з моїми друзями, рідними та близькими, які живуть за межами вашої так званої «піссуарної республіки»! На моїй рідній Сумщині зосталися двоюрідні і троюрідні брати і сестри зі своїми численними родинами… У Харкові – єдина рідна сестра зі своїми дітьми та онуками… У Львові – мій рідний син і рідний онук… У Рівному, Кам’янці-Подільському – сестри і племінники моєї дружини… А ще ж десятки моїх щирих друзів у всіх куточках України… Невже вони мені, «жителю-піссуаристу», чужі, більше того, ворожі мені й моєму луганському оточенню?! Книжечка «Серпентарій» – плоди моїх роздумів, результат ваших, панове піссуарники, ораторських закликів. Як гукнулось – так і відізвалося! Отож, не волайте, що я ображаю вас, не тягніть мене до суду, не кричіть, що я «перегнув палицю», характеризуючи вас і ваші діяння. Ви – політичні банкрути, бездарні актори-лицедії великого театру абсурду! Адже геть забули або й свідомо викинули зі своєї пам’яті багатовікову історію борінь українського народу за свою свободу і незалежність. Знайте ж, що народ мудріший від вас і долю свою визначить сам – на користь українства і України. А вас прокляне та й забуде. Ось так! 2005 р.
З любові до земляків
Саме так: з любові до рідного верхосульського краю, до своїх дорогих земляків, друзів дитинства і юності, до близьких і далеких родичів я "народив" цю чесну та щиросповідальну книжку. Рідне моє село Марківка – епіцентр моєї любові, а вже від нього в усі напрямки, мов кола по воді, розходяться-поширюються мої симпатії, подивування і захоплення. Вони сягають сіл і містечок не лишень Білопільського, заповіданого мені батьками, району, але й сусідніх – Сумського, Лебединського, Недригайлівського, Роменського... В останній мій приїзд, у Спасодень, коли моє село відзначало 340-ві роковини свого офіційно зафіксованого заснування, я об'їздив досить багато. Побував у Печищі, де малим "партизанив" у піонерському таборі; в Тернах, де народився славетний співак України Анатолій Мокренко; в Жовтневому (Миколаївці-Вирівській), де в молоді роки майбутній поет світової слави Олександр Олесь врядував у панський "економії" крупного капіталіста і мецената Харитоненка; в рідному селі нашого чинного Президента Віктора Андрійовича Ющенка – Хоружівці (до речі, тут народилися ще й відомі поети Олекса Ющенко та Михайло Осадчий); з'їздив у підроменську Пустовійтівку – до свого друга дитячих літ, вчителя-ветерана Івана Васильовича Івануни... Останній показав мені стару дерев'яну церкву, збудовану, ой, як давно, коштом останнього кошового Війська Запорізького Низового Петра Калнишевського. Звісно ж, побував я і на хуторі Рудка в околицях Марківки – тут я народився в землянці біля спаленої хати взимку сорок другого. Заїхав до своєї двоюрідної сестри Галі – Галини Іванівни Великород, а по заміжжю – Фесенко. Як добре вона мене приймала після кількох літ розлуки, як щедро пригощала та пильно придивлялася: постарів, мовляв, споганів, і все ж лишився рідним і жаданим гостем... Навідався і в Комуну (колишню, стерту з лиця землі часом) – тут я з півторарічного віку прожив до одинадцяти років, тут похована моя мама Настя Гнатівна Великород-Низова, але цвинтаря вже півстоліття нема, і місце маминої могили не визначиш, бо все поросло здичавілим лісопарком, бугилою та полином забуття і безбожжя. Всього я набачився в ріднім краю! Сумного і радісного. Тверезого й захмелілого, мовчазного і співучого. Шаную і вас, земляки: Валентино Дмитрівно Деркач (голова сільради й близька родичка поета Олександра Олеся), Гришо і Любо Деркачі (перший – чоловік Валентини Дмитрівни, директор Будинку культури, друга – його сестра, завідувачка сільською бібліотекою), Валю Вікторівно Коржова, донько мого дорого вчителя Віктора Григоровича й сестро мого друга Петька... Люблю вас, друзі дитинства і юності: Іване Загинайку, Григорію Харченку, Надіє Гуйво, Валентино Діденко, Олександре Тронько, Петре Зарубо, Василю і Марфо Сіренки, Олексію Самійленку (це ж мій родич!), Надіє Пахненко-Пигуль, вдово мого найкращого друга Івана Григоровича Пигуля... І всіх інших, кого не зміг назвати, щиро шаную – люблю, і дарую всім вам цю "скороспілу", написану майже експромтом, книжку. А ще я дякую моїм сватівським друзям Володі Просіну і Серьожі Зятєву, які разом зі мною гостили в рідній мені Марківці, разом не пили – співали, не плакали – балакали й душі розкривали. 2005
Автограф
Ця збірочка – скромний дарунок самому собі. Відриваю від себе останню копійку, щоб видати цю ювілейну, не вельми святкову за змістом книженцію – пізній метелик, приречений на вимерзання в реліктовім регіоні… Можливо, її прочитають колишні сармати і скити, ще й половці Дикого Поля – останні мої українці, і вип’ють за мене по чарці на скромнім банкеті прощальнім в розгулі чуми шовінізму, і скажуть: «Оце – патріот!..» 2006
Автобіографія в соціальному розрізі
По материнській лінії я – куркульський недобиток, жалюгідний і вже останній, бо ще до моєї з'яви на білий світ у сорок другому році мого діда Гната Великорода і п'ятьох його малих синочків, а моїх дядьків, прибрав голодомор-геноцид, не полишивши навіть могил; а останнього дядька, Івана Гнатовича, і мою маму, Настю Великород-Низову, добила війна у сорок третьому. Батько ж мій, комуніст із присланих, Данило Трохимович Низовий, який відбув трирічний табірний строк у сибірах напередодні війни, втік разом з відступаючими арміями на схід і пропав безвісти десь у великій звивині Дону. Наскільки мені відомо, два його брати по війні жили в лебединській Голубівці неподалік Межиріча, один був головою колгоспу, а другий знаним комбайнером-стахановцем; дві ж сестри-комсомолки ще в сорок четвертому були направлені в Західну Україну – зміцнювати відновлену радянську владу. Про їхню подальшу долю я нічого не знаю. Чув, що Низові живуть нині в Дрогобичі і Львові, у Кам'янці-Подільському та в Дунаєвецькому районі Хмельниччини, але чи родичі вони мені, чи просто однофамільці – про те невідомо. Є Низові й у Донбасі, чимало їх у Сумах, Харкові, а в Голубівці, Граминому і Семиному – повно-повнісінько. Харківський професор Микола Андрійович Низовий (родич у далеких) не без гордості розказував мені, що серед наших однофамільців багато військових: старший брат його, Віктор – полковник, живе у Сумах, ще один полковник мешкає у Петербурзі, в Охтирці живе майор Низовий. А ще ж є художники, літератори, вчені, лікарі, педагоги, підприємці, багато фермерів. А що тут дивного, відповідаю я Миколі, не тупі ж були колишні білоцерківські й фастівські козаки, які три з половиною століття тому обживали здичавілі простори Слобожанщини в міжріччі Сейму, Сули, Псела та Ворскли! Словом, Низових по світу багато, але не родичаються вони зі мною, куркульським недобитком, та і я до них не тягнувся ніколи. А от кровних Великородів, на превеликий мій жаль, я вже не знаходжу у рідному селі Марківці разом з вимираючою Рудкою. Двоюрідні сестри повиходили заміж за Чугаїв і Фесенків, брати в других і третіх десь розпорошилися по світах, і чи живі ще, чи розмножили свій рід, я не знаю... Є ще Пигулі та Гупали – рідня по бабусі моїй Уляні Пигуль-Великород, яка упокоїлась на цвинтарі села Штормового між Новоайдаром і Старобільськом. Єдина могилка, де я можу ще пожуритися над трагічною історією свого колись і справді великого роду. Мамина ж могила загубилася в густих бур'янах колишньої Комуни поблизу Рудки на Сумщині. Дядькови Йванови кісточки перетліли в землі Михайлівської цілини під сумською Штепівкою. Тож немає ніякої змоги перезахоронити найдорожчі для мене останки ув одному святому місці – на батьківщині, на марківському цвинтарному горбі, чи на тій же тополиній Рудці. Та і сам я ляжу в чужу мені луганську землю, яка сорок літ була мені мачухою, а за всі мої спроби поріднитися і порозумітися нагородила мене званням (до речі, не заслуженим мною) «бандерівця-націоналіста» та ще й облила брудом зненависті. Власне, не сама земля Луганщини виявила немилість до мене, а ті маргінали проросійсько-прорадянські, які осквернили колись слобідсько-український козацький край своїм московсько-ординським яничарством, руйнівники всього усталеного й узвичаєного, воістину божого та людяного. Мої зненависники, і без того дрібні та невиразні, з часом змаліли до повної нікчемності, а віднедавна гуртечком перебігли у стан суспільних покидьків – «регіоналів»-антиукраїнців. Отам їхнє місце, бо далі вже – тільки смітник та гноєвище. А друзі у мене є і тут, і часом вони ставляться до мене набагато краще, аніж родичі-однофамільці. Коли вони оточують мене у складні часи, в години біди, то я почуваюся ніби в родинному колі Великородів. Ми говоримо спільною для всіх нас мовою – українською. Нам усім одночасно болить одне – доля рідної держави, майбутнє нашого роду-народу. І я радію, і я пишаюся тим, що серед моїх друзів-родичів-однодумців є такі славні українці, як Володимир Просін та Іван Русавський, Анатолій Назаренко та Олексій Неживий, Валерій Вискуб та Віктор Дробицький, Іван Шербул та Володимир Мартинов, Віра Тимошенко і Галина Пліско, Олена Дурова і Тетяна Зінченко, Ірина Вакула і Дора Тимошевська... З ними мені затишно і втішно. З ними я ділюся всім найзадушевнішим і найдорожчим. Узагалі мені щастило на добрих людей, на хороших друзів. Ще в юнацькі роки у харківській Балаклії в мене був хороший друг і порадник Адольф Павлович Романенко – поет і журналіст. Наша дружба тривала аж до його смерті в середині дев'яностих років минулого століття. Залишилися вірші й добрі спогади, а це вже немало. Я служив (так і хочеться підмінити це слово на слово «жив») у Закарпатті та Львові, і там мене оточували такі світлі та щирі люди, як Петро Скунць і Василь Вовчок, Ростислав Братунь та Володимир Лучук, Михайло Риндик та Олег Булигін. Навіть в огидженій і непривітній Москві, де я вчився у 1979 – 1981 роках, біля мене були чудові друзі: Володя Балачан і Володя Башунов, Абдулла Шеров і Вадим Неподоба, Микола Петровський і Григорій Чубай... До мене приїздили в гості Сашко Черевченко й Анатолій Пчолкін з Магадана, Борис Демків з Тернополя, Анатолій Безугольний з Алчевська, Володя Куков'якін з Ялти, любі дівчата й жінки з Білорусії, України, Казані, Липецька, Ставрополя... Я, може, останній з Великородів, скрізь мав символічну велику родину! Художником, як мені пророкували з дитячих літ, я не став, а от пастушком у чужих людей, хліборобом і будівельником встиг побути ще до призову на військову службу. Крім поденної дармової праці в колгоспі, звідав гіркого заробітчанського хліба на комсомольських будовах Донбасу та Караганди, Харківщини й російської Півночі. Нелегкою у фізичному сенсі й не дуже ситою була і моя солдатська служба-повинність. Та після неї я вже заробляв (хоч і небагато) своїми природніми розумовими здібностями. Двадцяти двох років був директором Будинку піонерів, з перших днів шістдесят шостого року став літпрацівником райгазети на Львівщині, затим – на Луганщині; спробував свої журналістські здібності в штаті обласних молодіжної і партійної газет, співробітничав на обласному й республіканському радіо, був старшим редактором на Луганській телевізії. А в коротких вимушених проміжках між цією діяльністю встиг побути й художником-оформлювачем на заводі, і лаборантом у вузі, й методистом в Палаці культури та літконсультантом при письменницькій організації. Шість років поспіль очолював обласну організацію Національної спілки письменників України, протягом майже цілого року перед виходом на пенсію обіймав посаду редактора обласної наукової бібліотеки ім. Горького в Луганську. Маю трудового стажу понад сорок п'ять років, та і нині він продовжує збільшуватись, оскільки я не полишаю трудитися за письмовим столом. Дня не проходить без рядка... Тож маю в творчому доробку кілька десятків виданих книжок – найбільше поетичних, але є і публіцистика, і переклади, і твори для дітей. Не все з написаного мною в різних жанрах рівноцінне, проте деякими своїми творами я пишаюся, і, думаю, цілком справедливо: вони щирі та чесні, вони відтворюють дійсність такою, яка вона є насправді. Про мою творчість у різний час схвально відгукувались відомі письменники й критики В. Ладижець, Й. Жупан, В. Лучук, М. Ільницький, А. Кацнельсон, М. Нагнибіда, М. Ігнатенко, Л. Сахно, Р. Третяков, В. Боровий, М. Чернявський, М. Данько, Б. Олійник, В. Іванишин, Г. Донець, Іван Савич, Леся Клименко, Елеонора Соловей, Г. Кривда, М. Малахута, О. Неживий, Л. Талалай, Д. Шупта та ін. Мені це вельми приємно. А нині я відзначаю свій шістдесятип'ятирічний ювілей – кількома новими книжками відразу. Це – моя своєрідна, хоч, може, й запізніла сповідь про своє власне життя перед вигубленим родом Великородів. 22.12.2006
Авторське одкровення
Як на духу, кажу: доживши до сивомудрої, хоча по-своєму наївної, старості, я усвідомив, що не треба мені ані слави розголосної, ані грошей завеликих, – було б лише яке-не-яке здоров'я в тілі та душа не пересихала від невтолимої спраги. Книжок я написав за трьох плодовитих авторів, любив достатньо багато жінок і дітей, собак і котів. Мав щирих друзів і не позбувся досі ще недругів. Пишаюся своїм незнищенним українським духом, вірою в осіянне майбутнє свого народу. Радію, що не був егоїстом і ділився всім з усіма. Не без моєї маленької, але щирої допомоги в різний час розправили поетичні крила такі талановиті та різні поети, як Любов Горбенко й Олена Бондаренко. У моїх літературних студіях щось доброго надбали Ганна Гайворонська, Антоніна Листопад, Раїса Лук'янчук, Іван Доніч, Інна Бердецька, Олександр Радченко, Сергій Гарбуз, Олександр Білик, Людмила Лисицька, Олена Дурова. Я охоче зголошувався відредагувати для видання рукописи молодих літераторів. З мого благословення побачили світ понад двадцять книг нині вже покійного Івана Попова, більше десятка поетичних збірок Надії Кошель, по декілька книг Миколи Твердохліба, Івана Дробицького, Валерія Вискуби, Лідії Голик, Олександра Чайковського, Анатолія Мостепаненка та інших. А ще я нікому не перейшов ані життєвої, ані творчої дороги, не жив за чужий рахунок і ні в кого не просив ніякої подачки. Все життя і до сьогодні їм свій, чесно зароблений хліб. Дружу з небагатьма, але з достойними та порядними людьми, які охоче допомагають мені в скрутні часи. Найбільше ж я завдячую своїм відносним благополуччям депутату ВР від БЮТу, поетесі Олені Бондаренко, громадському й політичному діячеві Володимиру Просіну, поетесі-землячці Надії Кошель та поетові Миколі Твердохлібу, ветерану ВВВ, пасічнику і літератору Івану Васильовичу Дробицькому. Нехай вони довго живуть і здрастують! 2008
Моя Білолебедія
На Сумщині, рівно напівдорозі між Білопіллям і Лебедином, в самісінькому верхів'ї літописної Сули привільно лежить під блакитним покровом українського неба моє білохате великородньо-низове село Марківка, яке я люблю найбільше в світі, хоч ось уже піввіку живу далеко від нього – то у Львові, то в Москві, то в Луганську. Люблю і приїжджаю сюди якомога частіше, аби дати рівновагу серцю і творчий неспокій думкам. У результаті цих гостьових відвідин малої батьківщини народилося багато ліричних та філософських віршів, з яких склалися цілі книжки: «Білопілля – Верхосулля», «Село моє, Сула моя», «Біополе Білопілля»... Поступово визрів образ Білолебедії – сфокусований в часі і просторі образ великої Батьківщини, ім’я якої вічно святе для кожного істинного патріота – Україна. А затим виникла і нова збірка віршів – «Білолебедія». Її я і дарую оце своїм землякам-сум'янам, землякам-львів'янам, землякам-луганцям... 2008
Від автора
Цю збірочку я написав за кілька днів та ночей – просто вихлюпнув на папір те, що боліло днями й роками. Я ніби став машиною-роботом (назвіть це графоманією), та оскільки лишався людиною небайдужою і вразливою, то кожне слово, кожен образ пропускав через живе серце (назвіть це натхненням чи розумовим вибухом-осянням – мені байдуже). Голодомори були (дай, Бог, аби їх більше не ставалося на урожайній українській землі!), люди вимирали цілими селами, районами, округами... Я особисто голодував усе своє сирітське дитинство, недоїдав у юності, не жирував протягом цілого свого життя. Бо наш роботящий народ оббирали то заслані москалі-заготівельники, то свої ж доморощені собаки-комуняки! І нині ще обдирають нас генерали-регіонали, гноблять всілякі наші «ненашоукраїнці», наші аферисти-«єдиноцентристи», наші чинодрали-канібали… Вставай, Україно, оберігай своїх Грицьків та Ваньків, Оленок і Галинок! Вони – твої кровні діточки, твої найніжніші Лапушки... Борись, Україно, за своє духовне й самобутнє українство! 2009
3.26 Copyright (C) 2008 Compojoom.com / Copyright (C) 2007 Alain Georgette / Copyright (C) 2006 Frantisek Hliva. All rights reserved." |
