НОВИНИ
 
ПРО НАС
 
ІСТОРІЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО РУХУ
 
ПУБЛІКАЦІЇ
 
НАШІ ЗАХОДИ
 
НАШІ ДРУЗІ
 
 
 
 
ІСТОРІЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО РУХУ
 
В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ
 
ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ
 
ДІЯЧІ ГЕТЬМАНСЬКОГО РУХУ
 
     
 

Передрук статті Омеляна Пріцака зі збірника «За велич нації», Львів, 1938. Зберігається стиль і правопис першодруку. Римські числа в дужках вказують генерації. Подано за виданням СГД:
Гетьманський альманах / Відп. ред. Ю.І.Терещенко. – Ч.1. – К.: ВЦ КНЛУ, 2002. – 124с.


Рід Скоропадських. Історично-генеалогічна студія


В галєрії старих українських родів одно з перших місць займає рід Скоропадських, якого члени продовж трьох століть вписували свої імення в золоту книгу минулого України.


ХВЕДІР СКОРОПАДСЬКИЙ (І)


Увіходить рід Скоропадських в українську історію в половині XVII віку, а то в особі Хведора Скоропадського, що вийшовши з західніх земель (деякі дослідники приймають, що з Підляшшя), оселився в Уманщині та покозачився.


Коли вибухло повстання Великого Гетьмана Богдана Хмельницького, то — як подає родинна традиція — Хведір Скоропадський являється одним з перших, що зголосилися на службу Батьківщині, та гине в кривавому бою над Жовтими Водами (1648).


ІЛЛЯ СКОРОПАДСЬКИЙ (ІІ)


Син Хведора, Ілля Скоропадський, теж либонь бере участь у бою над Жовтими Водами. Родинна традиція подає ще, що він займав уряд “генеральнаго референдарія надъ тогобочною Украйною”. Але мабуть та відомість дещо поплутана; такого уряду в Гетьманській Україні не було, а в джерелах Ілля — на жаль — не виступає.


З жінки Хведора, княжни Чорторійської, народилося йому трьох синів: Іван (ІІІ), Василь (ІІІ), Павло (ІІІ). З них два перші брали визначну участь в українському державному будівництві.


З ними починається вже документальна історія роду Скоропадських.


Найстарший, Іван Скоропадський (III), став потому Гетьманом України. Щоби змалювати його діяльність, треба б спеціяльної монографії. На тому місці подамо тільки характеристику його, сперту на джерелах, та висновках найновіших дослідників.


Народився він біля 1646 року, в Умані. “Є підстава — каже проф. Д.Дорошенко, — думати, що обидва брати (цебто Іван та Василь; можливо, що ще й третій, Павло. — О.П.) здобули освіту в Київській Могилянській Академії”.


Політично-військову карієру розпочав він у Гетьмана Петра Дорошенка (1665—1676), а потому перейшов до Гетьмана Михайла Ханенка (1669-1674), колись уманського полковника. Коли турки в р. 1674 знищили Умань і Правобережжя, вступає Іван Скоропадський на службу до Гетьмана Івана Самійловича (1672—1687), де зібралися бувші дорошенківці та ханенківці з Іваном Мазепою у проводі.


Скоро робиться близьким співробітником Мазепи — і коли Мазепа стає Гетьманом, виповняє важніші дипльоматичні місії (в р. 1692 до царя, в p. I703 до запорожців), та займає різні генеральні уряди (генерального бунчужного в pp. 1698—1699, другого генерального осавула в pp. 1701—1706). врешті дістає пост стародубського полковника, дуже важний з огляду на сусідство з Москвою (1706—1708). На тім становищі застає його розрив Мазепи з Москвою та війна українсько-московська. Через різні стратегічні помилки шведського командування, опинився Іван Скоропадський у московському таборі і прийняв від царя Петра І уряд Гетьмана України, з метою рятувати те, що ще не страчене (6/ХІ 1708).


“Хоч цей новий уряд Скоропадського вкладає на нього тягар репрезентувати усе те українське козацтво, що ставилося ворожо до змагань Мазепи, то всетаки в близьких до Мазепи кругах уважали глухівського гетьмана за свого”, — стверджує дослідник відносин Скоропадського до Мазепи.


І справді, хоч офіційно ставився він ворожо до змагань Мазепи, оставав з ним , а потому з його наслідником Гетьманом Пилипом Орликом (1710—1742), надалі в близьких зносинах. Орлик був навіть рішений зректися на його користь булави. Брав Скоропадський навіть участь — через своїх відпоручників — у творенні знаменитої Орликової конституції (з 5/IV 1710 р.).


Становище Скоропадського, як Гетьмана України — було нелегке. Йому доводилося — на старі літа — здержувати розгін переможця Петра І, в його реформаторських змаганнях, що мали на меті знищити автономію України. Зі завдання свого вивязався совісно. Давніші історики (головно В. Антонович) закидували йому консерватизм, гейби щось злого. Але ж, — як виказує великий історіософ Вячеслав Липинський, — ”життя одначе показало, що та консервативна політика, яку репрезентував Іван Скоропадський, була єдине доцільною. Вибраний по його смерти реформатор і поступовець Полуботок потрапив тільки згинути в московській тюрмі. Хоч це і дало ореол самому Полуботкові, персонально чесній і гарній людині, але реально державність українська на цьому стратила, бо була по смерти Гетьмана Скоропадського зведена майже нінащо”.


При тім всім не забув Гетьман Іван Скоропадський і за своїх давніх товаришів-мазепинців, що каралися тепер на еміграції. Як міг, старався їх притулити в Україні, не зважаючи на доноси своїх таки землячків (Забіла, протопіп Лисовський, чернець Дамаскин).


Важко доводилося старому Гетьманові зносити удари, що їх завдавав Україні Петро І, коли установляв свого резидента при Гетьмані (Ізмайлова, 29/VІІ 1709 p.), висилав раз-по-раз нових козаків на каналові роботи, та вкінці коли покликав до життя “Малороссійску Колегію” (29/ІV. 1722 p.). Того останнього не міг він таки знести: помер з журби 3 липня 1722 р. в Глухові, коли всі його протести в царя нінащо не здалися. Поховали його 5 липня в поблизькому Гамаліївському манастирі, в церкві святого Харлампія.


Женився Гетьман Іван Скоропадський два рази. Першою жінкою була (від 1675 p.) Пелагія Каленикович, (Калениченко), дочка Никифора, чернигів. полк. осавула, а другою (від б. 1700 p.) Анастазія Маркович, дочка Марка Марковича, а вдова по генер. бунч. Константинові Голубові, що як „Гетьманиха Настя”, відіграла чималу ролю в історії України (бл. 1671 — 19/ХІІ 1729).


Від тих жінок мав Гетьман по одній дочці. Перша Ірина (IV) (бл. 1679 p. пo 1744), стала жінкою бунчукового товариша Семена Лизогуба, а друга Уляна (IV). (9/ІІІ. 1703 — 13/ІІІ. 1733) була замужня (12.Х.1718 p.) за Петром Петровичем Толстим, ніжинським — з волі царя — полковником, першим москалем на українському полковницькому уряді.


ВАСИЛЬ СКОРОПАДСЬКИЙ (ІІІ)


Другим сином Іллі був Василь Скоропадський, безпосередній предок Гетьмана Павла (IX). В p. I674 перейшов він разом із братом Іваном на Лівобережжя до Гетьмана Івана Самійловича (1672—1687), та почав по тодішньому звичаю, свою карієру в Генеральній Військовій Канцелярії, що як каже проф. Дмитро Дорошенко —„була свого роду дипломатичною і державно-юридичного школою для тодішньої заможнішої старшинської молоді”.


В р. 1676 дістав уряд канцеляриста й на тому уряді проявляв чималі дипльоматичні здібності. Гетьман Іван Самійлович радо доручав йому, не зважаючи на молодий вік, дуже делікатні нераз дипльоматичні місії, що вимагали неабиякого розуму та бистроти ума. І так у жовтні 1676 року їде він разом із братом Іваном і Семеном Кульженком у Москву з письмом Гетьмана, у грудні того ж року посилає його вже Гетьман до Москви самого. Виповнює теж доручення Гетьмана і в 1682 p., а саме разом із козаками березинської сотні витає нових володарів Москви, Івана V та Петра І Олексієвичів.


За гетьманування Івана Мазепи займає пост сотника в Березні, чернигівського полку (1697—1709) та бере участь у воєнних походах Великого Гетьмана, приміром в поході на Старий Константинів в 1705 р.


За гетьманування свого брата Івана стає чернигівським полковим обозним — начальником полкової артилерії (1713—172І), опісля (1726р,), генеральним бунчужним цебто генерал-адютантом Гетьмана.


Помер у 1727 році. Василь Скоропадський женився два рази: з невідомою з імени дочкою Павла Голубовича, ґенер. осавула (пом. до листопаду 1695 p.), та з Ксенею Томівною (в р. 1705). Від другої жінки мав двох синів: Михайла (диви нижче: Михайло Скоропадський (IV)), та ґенер. осавула Івана (IV) (до 1746 р.) і двох дочок: Анастасію (IV) (1/І. 1723), жінку бунч. тов. Хведіра Кочубея (1729) і Параскеву (IV), жінку хорунжого Ген. Військ. Канц. Івана Забіли.


Третім сином Іллі був Павло Скоропадський (III). Коли турки напали та знищили Умань (1674 p.), попав він у їхню неволю й перебув там понад 30 років, поки старанням брата-Гетьмана Івана не відбив його батуринський козак Павло Козловський. Про його діяльність не маємо майже ніяких відомостей. Знаємо тільки, що був бунчуковим товаришем. Помер у 1739 році. З жінкою, яку мабуть привіз з Туреччини, мав сина, бунчук. товар. Тимотея (IV) (пом. 1764) і дочку Тетяну (IV), що вийшла заміж (1729 р.) за бунчук. товариша Хведора Посудевського (до 1764). Лінія та вимерла на внучці Тимотея Анні (VI), що жила біля 1790 р.


МИХАЙЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (IV)


Син Василя, Михайло Скоропадський (нар. 1697 р.), діставши високу освіту, скоро вславився як непересічний промовець та вважався одним із найвидатніших діячів половини XVIII віку. Займав він від 1715 р. посаду бунчукового товариша, в 1733 р. став найпершим із поміж бунчукових товаришів, а 21/ХП 1735 р. дістав універсал Генеральної Військової Канцелярії на звання бунчукового товариша. Брав участь у дагестанському поході проти Авдігірея Шахмала (в Кавказі, 1729 р.) та був „въ польскомъ й хотинскомъ походахъ” (1739p.). В році 1741 стає генеральним підскарбієм, цебто міністром фінансів. Як такий перевів Михайло Скоропадський реформу в дотеперішній українській скарбовости та був основником першої упорядкованої скарбової системи Гетьманської України. Щойно в р. 1753, завдяки інтризі Теплова, доходить між ним тя Гетьманом Розумовським до непорозумінь, внаслідок яких Михайло Скоропадський покидає свій пост, по дванадцятьох роках праці. Як це видно з багатьох місць в “Дневних Записках” відомого мемуариста тих часів, Якова Марковича (1690-1770), проявляв він чимале зацікавлення літературою, передплачував і закордонні часописи і книжки та мав чималу бібліотеку. Вважається теж поруч гр. Андрія Полетики (1692—1773) найбільшим українським бесідником тих часів.


Йому приписують прекрасну “Речъ о поправленіи состоянія Малороссіи”, з перших років гетьманування Кирила Розумовського (1750—1764).


,,Кому-ж — каже він у тій „Речі”, — треба їх (нещастя України — О.П.) приписати? Чи не нашим внутрішнім непорядкам і міжусобицям, не властолюбію приватних людей? Чи не залишенню загального добра, а шуканню свого власного? Чи ж не злому вживанню законів? Не згадуючи і про другі безчисленні непорядки — візьміть тільки під увагу і здоровим розумом розгляньте історію предків наших та прирівняйте їхнє становище з теперішнім. Де ж нині ті славні мужі, що своїм розумом і пером захищали вольності Батьківщини нашої і благоумно нею правили? Де нині ті славні воїни, перед якими тремтіли многі європейські та азійські народи, перед якими дрижала Таврика та Константинополь, і які вкінці розірвали Польщу, велику тоді й сильну в світі державу? Сміло скажу, що їх немного у нас осталося і що гірше — перевелися вони в останніх роках, майже на очах батьків наших і наших. Але мені і слів не вистане, якщо захочу широко вияснювати упадок Батьківщини нашої та вичисляти всі наші нещастя. І так, краще мені звернути моє слово до вас, шановні збори, і просити вас, ради любови Батьківщини, ради власної вашої і потомків ваших чести і хісна, зберіть усі сили ума вашого, підкріпіть їх патріотичним запалом і, відкинувши всі пристрасті та партикулярні користі, подумайте про відновлення давніх вашої Батьківщини порядків і благосостоянія. А якщо ви і мені дозволите мати між вами вільний голос, якщо прикажете виявити вам мій погляд, то я предложу все покоротці і так, як велить мені моя честь, совість і користь Батьківщини, яку люблю більше мойого життя”.


Наведений уступ вистарчає за найкращу характеристику та виразно стверджує, що його автор палав великою любовю до Батьківщини та щиро приймав собі до серця її долю, і що всі його стремління були спрямовані в тому напрямку, щоби знайти вихід із невідрадного положення.


Помер він 2 січня 1758 p. в Глухові, де й похований у церкві св. Миколи.


Михайло Скоропадський був тричі жонатий, а саме з Уляною кн. Четвертинською (б. 1717 р.), від 7/ІV 1725 з Параскевією Апостол (пом. 1/ХІ 1731), вдовою по бунчуковому тов. Михайлові Дунін-Борковському, та з Мартою Ширай (пом. 29.ХІІ. 1764), вдовою по військовому канц. Іванові Чарнишові. Народжені з другої жінки, дочки Гетьмана Апостола, два сини: Іван (V) та Яків (V), відіграли велику ролю в останніх роках Гетьманщини.


Іван Скоропадський (V) народився 9/VIII 1727 р. в Сорочинцях. Скінчивши курс у Київській Академії та відбувши подорож заграницю „въ нђмецкія края”, брав живу участь у козацькому житті і 26/ІІІ 1752 р. став бунчуковим товаришем, а в 1762 році останнім генеральним осавулом. Посаду цю займав аж до 1781 p.. коли було його відпущено з ранґою бригадієра.


В три роки по знесенні Гетьманства покликала Катерина II в Москву „коммисію для составленія нового уложенія” (1767), цебто для установлення нового ладу. До тієї комісії вибрано від глухівського повіту Івана Скоропадського, як доброго знавця державного права.


Іван Скоропадський тішився великою популярністю, серед українського народу й козацтва. Коли він виїхав у Москву, нарід із нетерпеливістю вичікував „пріезда господина Скоропадскаго, которий пріедеть Гетманомъ”.


Москалі, хоч цінили його як людину не могли вибачити Іванові його любови до України. Ґубернатор гр.Румянцев пише у своїх листах до Катерини II, що він „при всехъ наукахъ… остался казакомъ”, а в листі з 27/ІІ 1768 p., що „Скоропадскій всехъ прочихъ руководитель, ибо возмечталъ быть выбранннмъ в гетманы”. У відповідь гр. Румянцеву Катерина II пише, що „Скоропадскій ведет себя (в Москві — О.П.), какъ волкъ, и ни съ кимъ изъ наших знаться не хочетъ”. Помер він у 1782 році. Жінкою його була (від 23/V. 1759 p.) Уляна Кочубей.


ЯКІВ СКОРОПАДСЬКИЙ (V)


Другий син Михайла, Яків Скоропадський, разом із братом Іваном скінчив Київську Академію та відбув подорож у краї Західньої Европи.


Повернувшися до України, займав різні уряди, а вкінці став генеральним бунчужним, останнім, що займав ту посаду. В 1764 p. став ще майором л.-ґв. кірасирського полка. Помер 1785 p. Від 1761 року жінкою його була Ефрозина Закревська (19/ХІІ 1799), дочка генер. обозного Осина.


МИХАЙЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (VI)


Син Якова, Михайло Скоропадський, (нар. 19/IV 1764 p.) присвятився військовій службі, вже російській. Скінчивши Імперат. Сухопутній шляхетський кадетський корпус, став кадетом того ж корпуса (1785), а в лютім 1785 вийшов із нього з чином поручника. Вневдовзі стає поручником глухівського карабінерного полка (1789), потому ротмістром кінно-єгерського полка (1791), а врешті, як секунд-майор виходить із війська та проживає у своєму маєтку, де біля 1810 p. вмирає.


По році 1797 оженився він з Пульхерією Маркович (нар бл. 1775), та мав з нею дітей: Єлисавету (VIІ) (1800-1823), Віру (VII) (27/ІІІ. 1801 — 12/ІІ. 1828); жінку ген.-ад’ют. графа Павла Граббе, Наталію (VII) (1802—1818), Миколу (VII) (б. 1803—1820) й Івана (VII).


ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ (VII).


Син Михайла, Іван Скоропадський, був визначним громадянським та культурно-освітнім діячем. Народився він 30 січня 1805 року в Дунайській Слобідці глухівського повіту. Скоро віддався громадянській праці та виповняв різні горожанські уряди. Два рази ( 21/ІХ 1844 і 17/ІХ 1849 p.) був він прилуцьким повітовим маршалом і губерніяльним маршалом Полтавщини (12/ХІ 1847 і 6/ІІ 1851).


Був теж предсідником пирятинської рекрутської комісії, а в кінці (від 8/IV 1851 p.), став надвірним радником. Брав визначну участь при визволенні кріпаків та дбав про освіту свого народу. Ціла низка шкіл та гімназій в Україні завдячує йому своє існування. Вмер 8 лютого 1887 p. в селі Тростянці прилуцького повіту й тут його поховали.


В році 1849 оженився з Єлисаветою з роду Тарнавських, звісного фундацією Українського Національного Музею в Чернігові.


Діти його Петро (VIII) і Єлисавета (VIII), записалися золотими буквами як громадянські та культурно-освітні діячі.


ПЕТРО СКОРОПАДСЬКИЙ (VIII)


Петро Скоропадський народився 6/ІІІ. 1834 p. в селі Григорівці, конотопського повіту. Батько призначив синові військову карієру та віддав його до школи гвардійських підпрапорщиків. В р. 1851 (7/XII), виходить він із неї та стає корнетом л.-ґв. кавалергардського полку (першого кінного полку ґвардії). У кавалергардському полку відзначився великою відвагою і неабиякими воєнними здібностями та скоро авансував: 1/VI 1853 р. стає поручником, 4/IV 1859 р. штабс-капітаном, a 1/VII 1859 р. ротмістром. У роках 1854, 1863 і 1864 бере участь у походах на Кавказ, де за воєнні заслуги дістає в 29 році життя ступінь полковника (19/V 1863 р.) та стає кавалєром цілої низки орденів. І так 29/VII 1864 р. дістав орден св. Станислава, II кляси з мечами, а 25/ХІІ того ж року дістає „золоту зброю” (з написом „за хоробрість”), орден, що його дуже поважали в російській армії.


Та не зважаючи на свою блискучу військову карієру та на велику майбутність, що перед ним стелилася, повернувши з кавказької війни, покинув військову службу й відався всеціло громадянській праці. Ще як був в війську, захопився він новими ідеями, що панували тоді серед світліших умів громадянства.


Були це 60-ті роки XIX віку, себто часи, коли Олександр II переводив великі реформи, що мали на меті знести кріпацтво.


Петро Скоропадський був ревним апостолом тих ідей, і брав чинну участь у їх реалізуванні. Коли повстав у Полтаві „комітет для облекшення долі поміщицьким кріпакам”, два рази вибирано Петра в його члени (11/VI 1858 p. і 4/IV 1859 p.).


За свої заслуги, покладені в акції знесення кріпацтва, дістав І7/IV 1861 p. медалю на Олександрівській ленті в память освободження кріпаків. Свою діяльність розвивав головно у своїй рідній Стародубщині, де до смерти обирали його повітовим маршалом. В р. 1869 (17/VI) іменовано його почесним мировим суддею стародубської округи, 30 вересня 1871 р. членом, а 10 вересня 1877 р. предсідником Стародубської Повітової Шкільної Ради і вкінці травня 1872 року почесним горожанином міста Стародуба. Працю Петра Скоропадського оцінювали й інші міста. Ось 17 травня 1878 р. став він почесним горожанином міста Погара. Чим був Петро Скоропадський для міста Стародуба — хай свідчить той факт, що 21 травня 1878 р. помістили його портрет „на вічні часи” в Палаті Стародубської Повітової Управи. За громадянську працю дістав 27 червня 1875 р. орден св. Анни II кляси, 8 вересня 1878 р. титул дійсного державного радника, а 22 вересня того ж року — орден св. Володимира IV кляси. Помер із перепрацювання дня 30 червня 1885 р. в Києві, маючи всього 51 років. Поховали його в Гамаліївському манастирі, що став „справжнім мавзолеєм лицарського роду наших Гетьманів”.


Жінкою його була від 9 листопада 1869 р. Марія зі старинного козацького роду Миклашевських (9/ІХ. 1841-29/ХІ. 1901).


Єлисавета Скоропадська зам. Милорадович (VІІІ), сестра Петра (VIII), а тітка гетьмана Павла (IX) народилась 1 січня 1832 р. в селі Качанівка борзненського повіту. Дитячі роки та ранню молодість провела в Тростянці (прилуцького повіту), в чудовому старинному козацькому дворищі свого батька.


Відзначалася великою красою і вчасно — бо в 17 році життя вийшла заміж (1849 р.) за Льва Григоровича Милорадовича зі заслуженого в нашій історії роду, багатого дідича, що мав свої добра на Чернігівщині, Полтавщині й Катеринославщині та приятелював з Гоголем.


8 лютого 1879 p. овдовіла і всеціло віддалася громадянській та освітній праці, якій віддавна присвячувала чималу увагу, завдяки м. ін. зустрічі з діячами Полтавської Громади.


Під кінець 50-их років XIX віку почалося дещо свобідніше життя в Україні. Повставали різні культурно-освітні товариства, що мали на меті просвітити народ й увільнити його з оков темноти. В Полтаві повстало таке товариство, „Українська Громада”, під проводом Дмитра Пильчикова, колишнього Кирило-Методіївця. В склад Громади входили крім нього ще: визначний письменник Олександер Кониський, брати Василь та Петро Трухови, Грицько Григоренко, Василь Кулик, Кузьма Шохин, Гр. Гавриленко (полтавський міщанин-столяр), Ковальський, Сильвестрович та інші.


Тоді саме, як завжди зимою, проживала Єлисавета в Полтаві і познакомившися з членами громади, захопилася їх ідеями й сама вступила в її члени.


Вплив членів того гуртка, як каже її біограф Ол.Кониський, „розвив у неї національний інстинкт природжений до ступня свідомости”. Від того часу її дім у Полтаві стає центром українства, а кожна українська акція знаходить у ній щедрого мецената й опікуна-покровителя.


Коштом Єлисавети видано в Полтаві Стронінову перебірку граматики Золотова, Українські Прописі Кониського. Відгукуючися на зазив Костомарова — Єлисавета взяла на себе кошт видання книжок для народу. Спеціяльну увагу звертала вона на освіту українського народу. Власним коштом удержувала такі школи: жіночу та мужеську в Полтаві, мішану на передмісті Полтави Павленках та в селі Рибцях, а всі інші — як полтавську дівочу гімназію — щедро підпомагала.


За її старанням набралося вневдовзі доволі шкіл у Полтаві (1861 p.): 5 недільних, 2 суботніх та одна щоденна. За ті всі заслуги вибрали Єлисавету представники шкіл у Полтаві своєю репрезентанткою та запросили в члени загальної (шкільної) Ради.


Старанням тієї Ради (крім Єлисавети входили тут: Ол. Кониський, Дм. Пильчиків, Лобода, Стронін, Шелкан, Томашівський. Засідання відбувалися в домі Єлисавети) основано в Полтаві — за матеріяльною допомогою Єлисавети — „Народню Бібліотеку” (читальню) та влаштовувано прилюдні науково-популярні відчити (1861 р.).


Не занедбувала Єлисавета й гуманітарної акції. Коли знесли кріпацтво, подарувала своїм кріпакам по одній десятині землі, а від 1878 року була президенткою Добродійного Товариства в Полтаві та придбала йому чималі добра.


Та найбільше вона заслужилася Україні як фундаторка пізнішого Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові.


Літом 1862 року настає в Україні реакція. Ґубернатор Волков і відомий автор сумної памяти указу з 1863 p. Валуєв, позакривали школи та „Народню Бібліотеку” і заборонили всякі збори. Почалися репресії, арешти й заслання.


Самій Єлисаветі доводилося зносити чимало неприємностей за свої українські симпатії та працю але — як каже сучасник — „не зважаючи на всі ті прикрості, які заповідав їй губернатор Волковъ і жандарм Беловъ, двері її господи ніколи не були замкнені задля українофілів”.


Серед таких обставин дальша праця в Україні була просто неможлива й тому серед членів Полтавської Громади зродилася, за ініціятивою Дмитра Пильчикова, думка оснувати в Галичині, де українцям краще жилося, товариство, яке б організувало та піклувалося українською наукою. Але на те треба було фондів, головно на закупне друкарні.


І ось, Єлисавета, дізнавшися про турботи своїх співтоваришів праці, жертвує (1873 p.) на ту ціль 9.000 гульденів (біля 20.000 австр. срібн. корон), чим дає почин до заснування „Товариства імени Шевченка”, що потому як „Наукове Т-во ім.Шевченка” стало осередком української науки і довго одинокою дійсною, хоч і неофіційною, Академією Наук.


“Таким чином, пише її біограф та діяч Наук. Т-ва, зросло товариство наше, а з ним друкарня, „Правда”, „Діло”, „Зоря”, нарешті „Записки”, чимало окремих книжок, і — головна річ — зявився той ґрунт, на якому росте і зростатиме далі наше питоме дерево науки і письменства”.


Наукове Т-во ім. Шевченка вшанувало память Єлисавети. ,,На спомин і подяку” своїй добродійці замовили великий її портрет, що поруч із портретами інших добродіїв Товариства, „прикрашує собою салю урочистих засідань Товариства в його власнім будинку”.


Померла та громадянка, так заслужена для української культури, 14 лютого 1890р. в Полтаві, де 17 того ж місяця відбувся її величавий похорон. Спочила біля чоловіка в монастирі Воздвиження Чесного Хреста.


Померла, але — як каже товариш її праць — „память Єлисавети Іванівни житиме до віку по Україні-Руси” — бо „хто ж з чесних Русинів по цілій Україні від Дону до Тиси не поклониться перед памяттю Милорадовички і не скаже укупі з нами: „Спасибі, мамо, спасибі на віки! Земля тобі пером”.


ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (IX)


Сином Петра Скоропадського (VІІІ) і Марії Миклашевської є Пан Гетьман Павло Скоропадський.


Члени роду Скоропадських дружилися з дочками та синами найвизначніших козацьких, старшинських та шляхетських родів. Бачимо серед них представників і представниць родів: Апостолів, Бутовичів, Гамаліїв, Дунін-Борковських, Забілів, Закревських, Кочубеїв, Кулябків, Лизогубів, Лисенків, Лобакевичів, Марковичів, Миклашевських, Милорадовичів, Новицьких, Полуботків, Посудевських, Розумовськнх, Сулимів, Тарновських, Туманських і Чарнишів. Можемо отже сміло сказати, що в жили представників Роду Скоропадських влилася кров чи не всіх визначніших козацьких родів із усієї України.


Та крім того Рід Скоропадських споріднений із пануючими династіями України і Европи.


Пригляньмося по-коротці тим спорідненням.


Мати Пана Гетьмана Павла Марія з Миклашевських (XXXI), була дочкою Даріі Олсуфєв (XXX) (1818—1848), якої прабабка Марія Салтиків (XXVII) (1728 — 14/ХІ 1792) — дочка Василя Салтикова (1675—1755) і Марії Ґоліцин (XXVI) (1/І. 1701 — 14/Х. 1752), яка в XVI поколінні походить в прямій лінії від Гедеміна (1341), протопляста литовсько-українських княжих династій.


Та сама Марія Голіцин — унучка боярина Бориса Голіцина (XXV) (1654 — 18/Х 1714) і Марії Хворостинін (XXIV) (24/ІІІ. 1651 — 13/X. 1723). Марія Хворостинін знову ж в XVI поколінні походить прямо від Великого Князя Київського Мстислава І Великого (VIII), сина Мономаха (VII), визначного українського монарха (1125 — 1132), а в XXIV поколінні від Рюрика, основника першої української династії.


Жінка Пана Гетьмана а мати Пана Гетьманича Данила (ХХХІІІ) Олександра, походить з визначного роду Дурново. Вона становить XX покоління того роду, як на це вказують матеріяли з архіву Скоропадських.


Про протопласта роду Дурново пише таке чернигівський літопис: „В році 6861 (= 1353) приїхав в Чернигів з Германії муж чесного роду Індрис, а по хрещенні названий Леонтієм, з двома синами. Константином і Хведором, і з ним дружина і люди їх три тисячі чоловіків”.


По дослідам графа Товстого-Милославського (працює у Франції), тим Індрисом був Анрі де Монс, граф Фландрії, що попавши в полон на остров Кипр утік звідтам зі своїми синами в Чернигівщину і приняв там православну віру.


Позатим Пані Гетьманова Олександра внучка Олександри кн. Волконської (XXIX), що в XXIII поколінні походить в простій лінії від Великого Князя Київського Святослава II Чернигівського (VI) (1073—1076), сина Ярослава І Мудрого (V) та має в галєрії своїх предків 5-ох репрезентантів династії Гедиміна.


Ті лінії українських династій споріднені з цілою низкою пануючих династій Европи.


Наведу кілька примірів: жінка Ярослава І Мудрого (V) була Інгігерд-Ірина дочка короля Швеції Оляфа (1022).


Бабкою Великого Князя Київського Мстислава І Великого (VIII), а жінкою Всеволода І теж Великого Князя Київського була невідома з імени дочка Константина X. Мономаха, цісаря Візантії (1054).


Сам Мстислав І Великий (VIII) — це син Володимира II. Мономаха (VII) (1125) і Гіди, дочки англійського короля Гаральда (1066).


Жінкою Всеволода III. Чермного (ІХ) з чернигівської лінії (1215) — була дочка Казимира II Справедливого (1194), Великого Князя Краківського.


Отже як бачимо, теперішні представники Роду Скоропадських, Пан Гетьман Павло і Пан Гетьманич Данило, це безпосередні нащадки — в жіночих лініях — наших старих великокняжих династій Рюриковичів і Гедиминовичів і через них визначних і довго пануючих династій Візантії, Англії, Швеції, Литви, Московії, Польщі та Фляндрії.

 
     
УКРАЇНА, м. Київ 01002, вул. Флоренції, 12-а, офіс 141
тел./факс +38 044 516 76 31
тел. моб. +38 096 397 00 76
E-mail:
sgd-uprava@ukr.net