Візель Елі

Візель Елі

«Тиша Біркенау – це інша тиша, не схожа на жодну. У ній крики, придушений шепіт молитви тисяч людських істот, приречених зникнути в темряві безіменності, це безкрайній попіл і прах. Мовчання людяності в хорі нелюдства. Мертва тиша в хорі смерті. Вічне мовчання під небесами, що згасають.»

Народжений у Румунії американський письменник відзначений Нобелівською премією в 1986 році. Основою його творів став власний досвід і спогади про масове знищення євреїв під час Другої cвітової війни. Під час вручення Нобелівської премії Візеля, який пройшов жахи Голокосту, назвали «посланцем до людства… Його послання було свідченням, повтореним і поглибленим творами великого автора». Центральною темою його літературних творів, есеїв та мемуарів завжди була боротьба проти зла, «людської негуманності щодо людини» та мовчазної бездіяльності.

«Як можна працювати на благо живих, не зрадивши при цьому тих, кого вже нема? Це питання залишається відкритим. Таємниця добра, звичайно, не менш загадкова, ніж таємниця зла. Але жодна з них не виключає іншу. Лише людина може об’єднати їх у своїй пам’яті».

Жебрак в Єрусалимі», 1968)

Елі Візель (Elie Wiesel) народився у Сігеті в Румунії. «Сігет був типовим штетлом, заповідним прихистком євреїв», – пише Візель. Це був також центр хасидського юдейського вчення. Візель провів у ньому щасливе дитинство. Він навчився їдишу від батьків і вивчав іврит у школі. У 1944 всіх євреїв містечка депортували до Аушвіца, де були знищені мати і молодша сестра Е.Візеля. Потім Візель потрапив до Бухенвальда, де незадовго до звільнення загинув його батько. Трьом дітям із цієї сім’ї вдалося вижити, однією із них був Візель. 

«Протилежність любові – не ненависть, а байдужість».

У квітні 1945 Візеля разом з іншими, хто дивом вижив, визволили війська Третьої армії Сполучених Штатів. Тоді йому було 16 років. Після війни Візель жив у Франції, де вивчав у Сорбонні літературу, психологію та філософію. Його віра у Бога похитнулася, але з плином років він знову повернувся до юдейської традиції. Починаючи із 1949 він пише статті для франко-єврейського часопису «L’Arche» («Ковчег»). У 1952 він став репортером тель-авівської газети «Yediot Ahronot». У 1956 він прибув до Нью-Йорка, щоб висвітлювати події, пов’язані з ООН, через сім років отримав американське громадянство. 1969 року Візель одружився з Маріон Естер Розою, яка теж пройшла концентраційні табори. Вона переклала книги Візеля англійською.

У Сполучених Штатах, де він жив, не забуваючи відвідувати Францію та Ізраїль, Візель читав тисячі лекцій у коледжах та університетах. Він викладав у Коледжі Нью-Йорка та Бостонському Університеті, де обіймав посаду професора гуманітаристики, а з 1988 – професора філософії. У 1992 році Візель був запрошений президентом Боснії Ізітбековичем та Сербії Мілошевичем оглянути міста, знищені війною. Серед відзнак Візеля: Медаль Конгресу Сполучених Штатів, яку він отримав від президента Рональда Рейгана 1984 року, звання почесного доктора багатьох університетів і звання кавалера ордена Почесного Легіону Франції.

Незважаючи на те, що після війни Візель хотів стати письменником, він не відважувався згадати те, що пережив у концтаборах. Він написав романтичний шпигунський роман під псевдонімом Еліша Кармелі й подорожував по Індії. У Франції відомий письменник Франсуа Моріак спонукав Візеля художньо відтворити те, що він пережив. Результатом цього стала публікація першої книги Візеля на 800 сторінок «А світ мовчав», написаної на їдиш. Французький скорочений варіант цієї книги вийшов двома роками по тому під назвою «Ніч». Книга стала міжнародним бестселером, незважаючи на те, що навіть видавець Моріака не вірив у можливість успіху. «Кого сьогодні цікавлять концтабори? Її не продати», – був його вердикт. Пізніше Візель говорив, що «не передати досвід означає зрадити його». У 1960 побачила світ книга «Світанок», історія жертви нацистського терору, що намагається вбити ворогів нещодавно утвореної країни Ізраїлю. «День» (1961) розповідає про іншу людину, яка пережила Голокост і не може позбутися почуття провини за те, що зосталася живою тоді, як уся сім’я загинула в Аушвіці. Ці книги складають трилогію.

У своїх книгах Візель спирається на свої знання з теології та хасидську традицію. Центральний конфлікт романів – сумнів і віра в Бога – вкорінений у загадковому образі Мoshe Madmen (Моісея Медмана). Мовчання Бога перед лицем страждань і зневіра та сподівання людяності – наскрізна тема творів Візеля. У другій частині своїх мемуарів «І морю немає меж» (1999) він писав: «Тиша Біркенау – це інша тиша, не схожа на жодну. В ній крики, придушений шепіт молитви тисяч людських істот, приречених зникнути в темряві безіменності, це безкрайній попіл і прах. Мовчання людяності в хорі нелюдства. Мертва тиша в хорі смерті. Вічне мовчання під небесами, що згасають».

Події більшості романів Візеля розгортаються довкола Голокосту. «Коли я бачу, як щось стало стерпним, я не говорю про це. Ось чому я написав про Голокост так мало». Візель пише, щоб підтвердити і виправдати те, що він вижив. «Місто вдачі» (1962) ставить проблему мовчання неєвреїв про Голокост. «Жебрак в Єрусалимі» (1968) описує Шестиденну Війну. У романі «Клятва у Колвілаг» (1973) йдеться про містечко в Карпатах, яке існує лише у спогадах Аріеля, його єдиного жителя, що вижив. Рефрен цієї книги – замовчувана історія про те, як зник християнський хлопчик і євреїв звинуватили в ритуальному вбивстві. Містик Моше (Мойсей) вирішує взяти вину на себе, і громада клянеться ніколи не розповідати про останні дні та ночі міста, якщо хтось зостанеться в живих. «Ключем усякого примирення як завершення конфлікту завжди є відповідальність. Хоч би хто сказав «Я», він завжди створює «ти». Це пастка совісті. «Я» позначає одразу і самотність, і заперечення самотності. Слова називають речі і замінюють їх. Той, хто каже: «завтра», знищує його. Завтра існує лише для того, хто не знає його. А вчора? Вчора – це Колвілаг, ім’я, що треба забути, забуте слово». «П’ятий Син» (1983) – спроба знайти межу добра і зла. Це історія, розказана від імені прийомного сина в’язня концтаборів Рувена. Оповідач полює на офіцера СС, винного в убивстві сина Рувена. «Присмерк» (1987) ставить питання, як могли виховані і культурні нацисти знищувати людей, а «Забуття» (1989) – це історія журналіста, який досліджує минуле своєї сім’ї. Центральні персонажі цього твору – Елфанон Розенбаум, нью-йоркський психотерапевт, жертва Голокосту, що помічає у себе симптоми хвороби Альцгеймера, і його син Малкіель, який їде до Румунії, де його батько був партизаном у роки війни.

«Як уявити те, що поза межами уявлення… Як розказати те, що поза межами мови?»

Серед інших робіт Візеля варто також назвати збірку хасидських легенд (1972), збірку біблійних історій (1975), антології есеїв, присвячені проблемі колективної та особистої провини, становищу у Німеччині після Другої світової війни, справі Клауса Барбі, расизму та юдаїзму. У 1985 вийшла збірка його есеїв у трьох томах «Проти Мовчання: голос і погляд Елі Візеля». «Євреї мовчання» (1966) і «Заповіт» – твори, присвячені дискримінації євреїв комуністичним режимом… У дев’яностих Візель приділяє основну увагу публікації власних мемуарів, організації та участі в престижних міжнародних конференціях і заходах. Перша частина його мемуарів «Всі ріки течуть до Моря» вийшла в 1995, а друга – «А море не наповнюється», у 1999 році.

“…я зрозумів, що у молодому ізраїльтянинові так приваблювало мене: цей погляд, ніби в Лазаря, що повстав з мертвих, усе ще в’язня похмурої темниці, де він блукає, спотикаючись об безсоромно оголені трупи. Для нього у словах Ніцше втілилася фізична реальність: Бог помер, Бог любові, доброти і співчуття, Бог Авраама, Ісака та Якова. Бог сховався назавжди від очей цього хлопчика, сховався у димі людського жертвопринесення, зчиненого в ім’я Раси, найненажерливішого з ідолів”  (Ф. Моріак).

Повний текст статті Ф. Моріака читайте під заголовком: Ф. Моріак  ”Про Елі Візеля та його книги”.

 

Лекція Елі Візеля (з 11 хв.)

Цитати з «Ночі» Елі Візеля

 

Інтерв’ю з Елі Візелем

«Ніч» Елі Візеля