Історична довідка

Ми не маємо точних відомостей про час появи гудка, проте достовірним є те, що гудок — це найстаріший давньоруський смичковий інструмент.

Посилаючись на фрески Софійського собору, де зображений музикант зі смичковим інструментом, ряд дослідників відносить інструмент як мінімум до XI ст.

Вважаємо доцільним коротко зупинитися на питанні про фрески Софійського собору як одному з першоджерел вивчення музичних інструментів Київської Русі. Справа в тім, що до останнього часу дослідники українських (і російських) музичних інструментів, посилаючись на фрески південної вежі собору, які мали умовну назву «Скоморохи», інтерпретували зображені там інструменти як скомороші, а отже, народні. Це ж стосується і фресок північної вежі з умовною назвою «Музикант». Дослідники музичних інструментів, зокрема Г. Хоткевич і А. Гуменюк, виявилися залежними від достовірності сучасного їм стану фресок та інтерпретації їх науковцями-реставраторами. Адже відомо, що в XII ст. собор згорів, у наступні віки неодноразово руйнувався, грабувався, зазнав різних перебудов і відновлень. Унаслідок чергового відновлення в XVIII—XIX ст. фрески були просто замальовані олійними фарбами, і вже через кілька років після останнього відновлення М. Закревський стурбовано писав: «Та вже кинувши перший погляд на це відновлення, здається, що Софійська церква новорозмальована й старожитність треба віднаходити» * (переклад наш. — Л. Ч.). У 1930 р. дехто з дослідників висловлював сумнів, чи взагалі під новими малюнками є давні.

Сьогодні після багатодесятилітньої науково-реставраційної і дослідницької роботи, здійсненої Софійським музеєм, маємо достовірні відомості про збережені унікальні фрески і пов’язані з ними науково обґрунтовані гіпотези. Зокрема, виявилося, що на фресках немає скоморохів, танцюристів, а є великий ансамбль, до якого входило 11 осіб, серед яких дев’ять музикантів; зображено вісім видів музичних інструментів: орган, флейту, тарілки, труби, лютню, щипкову ліру, дзвони та попарні барабанчики (типу накрів). Музиканти розташовані за групами інструментів відповідно до характеру звучання. У центрі — троє ударників. Орган має великі міхи для ніг, ліра — струни різної довжини, що ймовірно охоплюють діапазон від дискантів до басів. Словом, перед нами — типовий середньовічний ансамбль з досконалим, як на той час, музичним інструментарієм, а не мандрівні музики, як вважалося раніше [91, с. 45—53].

З цього приводу дослідник фресок С. Висоцький висунув гіпотезу, що у вежах Софійського собору зображено важливу для Київської Русі історичну подію середини X ст. — відвідини Константинополя київською княгинею Ольгою та її зустріч з візантійським імператором Костянтином Багрянородним. А на фресках — візантійські придворні музиканти.

На фресці «Музикант» зображено смичковий інструмент з грушоподібним корпусом, що плавно переходить у ручку. Головка відкинута назад, як у тогочасних лютнеподібних інструментах. Довжина інструмента становить 0,8 м. Смичок дугоподібний. Музикант грає сидячи і тримає інструмент горизонтально, оперши на груди, що було характерним для європейської, а не східної музики. Незважаючи на те, що виникає запитання, як можна грати на такому довгому інструменті, тримаючи його горизонтально, дослідники доходять висновку, що це був поширений у середньовічній Європі ребек.

Зображення гудкоподібного інструмента на фресках Софійського собору дає лише підстави стверджувати, що в XI ст. в Київській Русі вже був знаний смичковий інструмент. Археологами під час розкопок у Новгороді виявлено гудкоподібні інструменти, що належать до XII — XIII ст. (Київська Русь).

У Рязанській кормчій книзі за 1262 р. фігурує музичний інструмент «смычек». Смичок або смик могли бути синонімами гудка, бо походять від старослов’янського «смицати», тобто тягти, волочити. Ці назви могли закріпитися за гудком від способу видобування звука... Це збігається також у часі, необхідному для поширення в народі гудка з моменту появи зображення візантійського інструмента на фресках Софії Київської. У своєму дослідженні М. Привалов припускає, що гудок з’явився в XIV—XV ст., коли проникли до нас східні інструменти домра, сурна і смик.

Так чи інакше, гудок є одним із найдавніших інструментів східних слов’ян. На багатьох лубочних картинах, художніх мініатюрах гудок постає скоморошим інструментом.

Назву свою інструмент отримав від слова «гудіти». Це гудіння забезпечувалося завдяки лукоподібному смичкові, яким видобували звук. Звук цей істотно відрізнявся від звука, утворюваного на тогочасних струнних інструментах, своєю тривалістю і тембром. Він більше асоціювався зі звуком духового, ніж струнного інструмента, тому й одержав назву «гудок». Але є ще одне синонімічне дієслово, що означає ту саму дію — густи. Від слова «гудіти» пішов гудок, від «густи» — гуслі. Через цю синонімічність виникла деяка плутанина. У західних регіонах України гудок часто називають гуслями. Чеські і словацькі гуслі — то є теж інструмент типу нашого гудка.

При цьому не слід забувати й таку суттєву обставину, що на Русі з давніх-давен словами «гудьба», «гудение» і «гусли» називалася музика взагалі, процес гри на будь-яких інструментах. Тому далеко не завжди ці слова в письмових джерелах можуть стосуватися відповідного конкретного інструмента. Наприклад, Г. Хоткевич, наводячи слова Григорія Чорноризця (XIII ст): «Гудця и свирця не уведи в дом свой глума ради», робить лише обережний висновок, що про «гудців» йдеться як про музикантів на струнних інструментах, а про «свірців» — виконавців на духових.

Г. Хоткевич у своїй праці говорить, що Д. В. Розумовський, перераховуючи інструменти, які були у вжитку руського народу до XVIII ст., зазначає: «Гудок — музичний давньоруський інструмент, схожий до скрипки, без виємок по боках, з плоским дном і покришкою. На ньому грають так само, як і на скрипці — смичком. Він у великому вжитку в Південній Росії, в Малоросії і низових губерніях. Гра на ньому дуже проста: на найвищій (крайній) струні розігрується певна народна тема (мотив), а дві інші струни, настроєні квінтою вниз, служать ніби акомпанементом чи басом для супроводу мелодії» [102, с. 12]. Крім подібного гудка, описаного Д. В. Розумовським, з «плоским» дном у скоморохів був більше поширений інструмент з довбаним корпусом. Зразки такого інструмента є в колекції Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України.

Під час гри стоячи корпус гудка впирали до грудей, сидячи — ставили на коліна. Є відомості про те, що гудки були різних розмірів і називали їх відповідно «гудок», «гудило» і «гудище».

На гудку грали нескладну музику, супроводжуючи скомороший спів і танці. Найчастіше інструмент цей був примітивний, але його скрипучий звук лунав і в простій оселі, і в князівському палаці, на вулицях Києва і на банкетах воєвод.

Як скомороші інструменти гудки зазнавали постійних переслідувань. Зокрема, гра на них категорично заборонялася Указом царя Олексія Михайловича від 1649 року, внаслідок чого вони вийшли з ужитку і навіть зникли. Однак при дворі Петра І знову з’являються гудошники, що зафіксовано «Расходными записками» за 1721 р. про оплату гудошників при «Потішній палаті». Але в народі, зокрема в Україні, гудошники та їх інструменти зникли.

Окремі спроби відродити цей інструмент були в XIX ст., про що свідчать кілька музейних гудків. У 70—80-х рр. XX ст. здійснено спроби ввести цей інструмент до фольклорних ансамблів Черкащини, Київщини, Рівненщини, Тернопільщини. Мельниця-Подільська музична майстерня виготовляла чотириструнні гудки, що виконували функцію альта у фольклорних ансамблях. Але в основному місце гудка зайняла скрипка.

Опис і характеристика

Давній гудок мав довбаний корпус грушоподібної форми, що переходив у коротку шийку і закінчувався плоскою головкою. Він виготовлявся з монолітного шматка верби, груші, горіха, клена, липи. Спочатку колоду грубо обрубували сокирою, надаючи їй досить віддалених контурів майбутнього інструмента. Після цього рівно стісували ту площину, яку має закрити верхня дека. Потім на цій площині чітко окреслювали контур інструмента. І тільки тепер його опрацьовували фігурними шкребками, надаючи йому вигляду великої ложки. Резонуючу дошку (деку) робили з ялини або сосни. У центрі деки — два симетрично розташовані голосники у вигляді круглих отворів чи півовалів. Були гудки, підставка в яких ставилася на деку а були такі, в яких на деку ставилася лише одна ніжка підставки, а друга проходила крізь голосниковий отвір деки і впиралася в корпус (як у болгарській гадулці). Така конструкція давала можливість спричиняти більш інтенсивний резонанс корпусу внаслідок безпосередньої передачі йому вібрації струн через підставку. До того ж ця підставка лише спочатку була рівною, пізніше мала дещо овальну форму, як згодом у скрипки, завдяки чому можна було грати окремо не лише на першій, а й на другій струні. Стрій гудка — квінтовий.

Наведемо параметри гудка з довбаним корпусом (у міліметрах):

Були поширені також гудки, що мали плоскопаралельні деки, як це описував Д. Розумовський. Такі гудки побутували в Новгородщині і тому називаються новгородськими. За зразком новгородського гудка в 1980-х рр. виготовляв інструменти музичний майстер з Черкащини Ю. Збандут. Його гудок використовувався в Русько-Полянському фольклорному ансамблі. Цей інструмент має довгий гриф, що врізаний в корпус, хроматичні лади. Основні параметри (у міліметрах) гудка Ю. Збандута такі:

Смичок давніх гудків робили з дугоподібної гілляки, обидва кінці якої з’єднувалися пучком конячого волосу. Перед грою волос натирали живицею (сосновою смолою, каніфоллю). Довжина смичка становила 620—650 мм.

Гудок Мельниця-Подільської майстерні має дві випуклі деки, скрипкоподібний гриф, чотири струни, два дугоподібні резонатори по боках верхньої деки. Головка — у вигляді голови птаха. Стрій гудка квінтовий, відповідає строю альта.

Такий інструмент у 1980—90-х рр. використовувався у фольклорному ансамблі Рівненського інституту культури. Його основні параметри (у міліметрах) такі: