Культура

Як Іван Франко підкорив Відень

Зі столицею Австрії — Віднем — пов’язана і доля знаного українського поета Івана Франка. Про цей період у його житті і творчості розмовляємо з професором-славістом Віденського університету, доктором Штефаном Сімонеком (на знімку), який досліджує творчість нашого геніального земляка.

— Франко приїхав до Відня восени 1892 року, щоб у нашому інституті (Інститут славістики Віденського університету. — Авт.) завершити роботу над своєю дисертацією. Тут він вивчав славістику, германістику. Зверну увагу на таке: він починав працювати над нею у Львові, але тричі був заарештований за критику австрійської влади. Тому він не зміг закінчити свою студію в Галичині і повинен був приїхати до Відня. Це, на мою думку, протиріччя: чому в Галичині захистити дисертацію було неможливо, а в самому центрі Австрійської монархії він не тільки закінчив навчання, а й отримав ступінь доктора у червні наступного року. І затим дуже швидко повернувся до Львова.

Після захисту дисертації він повернувся до Галичини, оскільки не мав досить коштів, щоб і надалі мешкати у Відні. Щоправда, під час навчання Іван Франко отримував стипендію від австрійської влади. Бо він був дуже добрий студент. Професор Ладислав Ягич, відомий славіст світового масштабу, дуже високо цінував здібності Франка, високо цінував Франка як фахівця-славіста. Ягич і Франко листувалися і в подальшому, після того, як Франко повернувся до Львова.

Франко дуже добре володів німецькою мовою — він міг говорити, писати німецькою. І коли він був у Відні, плідно писав до різних віденських газет і журналів. Не тільки для тих журналів, які виходили спеціально для українців, а й для загальноавстрійських газет, таких, наприклад, як «Аrbeіterzeіtung». Це була робітнича газета. Вона виходила у Відні. Її редагував Віктор Адлер. Це був перший голова австрійської соціал-демократії. Іван Франко особисто знав Адлера. Він високо цінував Адлера як політика. Він регулярно друкував свої речі — статті, свої літеральні твори у власному перекладі в «Arbeіterzeіtung».

Цебто Іван Франко у Відні був не тільки українським письменником, а й був присутній і в австрійській культурі початку двадцятого століття. Був співпрацівником у дуже важливому журналі «Dіe Zeіt». Це тижневик, редактором якого був Герман Бар, відомий віденський модерніст. Іван Франко у цьому тижневику «Dіe Zeіt» надрукував понад двадцять пять статей. А в 1897 році надрукував у журналі знамениту статтю «Поет зради». У ній він розкритикував Адама Міцкевича. Це була дуже гостра критика Міцкевича. Франко звернув увагу на те, що Міцкевич дуже добре описував функцію зради у своїх літературних творах, як, наприклад, «Конрад Валенрод». Мені здається, що Франко міг дорікнути оцю зраду Міцкевичу тільки німецькою мовою. Мені здається, що критикувати Міцкевича українською мовою на початку століття для Франка було неможливо. Бо Міцкевич був польський національний поет. А у Відні німецькою мовою Франко міг писати, розмовляти про те, що не міг опублікувати, писати у Львові, в Галичині.

Німецька мова, на мою думку, відкрила Франкові інші можливості, інші перспективи. Франко підтримував контакт з Германом Баром до початку двадцятого століття. Він повернувся до Галичини, але став легальним працівником віденської періодики.

Ми маємо зібрання майже усіх німецькомовних праць Франка. Це дуже товста книга на 700 сторінок. Це, погодьтеся, дуже важливий момент у біографії Франка-письменника. Мені здається, Франко був рівночасно український, німецький і польський письменник. На це вказує досвід його життя у Відні.

— Зараз хто-небудь займається вивченням робіт Франка, дослідженням Франка серед ваших студентів?

— Ми у Відні маємо в нашому інституті свою україністику. Нею займаються від 20 до 30 студентів. І, звичайно, твори Франка — на центральному місці в україністиці.

— Є якісь наукові праці?

— Мій колега, професор Алоїс Волдан, полоніст і водночас україніст, дуже інтенсивно займається контактами між польською літературою і українською і публікував роботи про літературні контакти Галичини і Відня.

Професора Мозерлі, мовознавця, Франко цікавить більше як філолог, видавець пам’ятників староукраїнської літератури.

Я написав дисертацію про Франка і про поросль «Молодої музи». Хотів показати, що Франко насправді був не тільки реалістом, а й прихованим модерністом у своїх творах. Таких, як, наприклад, збірка віршів «Зів’яле листя». Тут він проявився як прихований декадент. Свої декадентські погляди він висловив у передмові до збірки «Зів’яле листя». Він писав: я покажу вам, що це — декадентство, це — негативний приклад. Так не потрібно писати.

— А коли вперше з’явився курс українознавства у Відні?

— Коли я був студентом першого семестру у 1984 році, професор Віченц читав лекції про українську романтику. І після нього ніхто протягом десяти років не читав лекцій про українську літературу і українську мову. І коли я сам дістав  — не професію, — аспірантуру, моя перша лекція — це було у 1993 році — була про Франка. Цебто між лекціями професора Віченца і моїми пройшло десять років.

— А чим вас привабила творчість Франка? Чому саме ви займаєтеся Франком?

— Я почав займатися Франком у дев’яності роки минулого століття. Франко в українському літературознавстві, цебто післярадянському літературознавстві, подавався як Великий Каменяр, великий соціаліст, реаліст. Але, коли читаєш збірку «Зів’яле листя», стає зрозуміло, що він теж був модерністом. Ця суперечність між офіційним підходом до Франка і справжнім Франком стала для мене відкриттям, змусила переглянути своє розуміння його творчості.

В Україні в дев’яності роки також подивувалися новим поглядам на творчість Франка. Наприклад, Дмитро Павличко. Ми почали прочитувати Франка в інший спосіб, аніж у вісімдесяті роки.

Окрім того, україністика тоді була майже як щось екзотичне. Бо ніхто не читав лекції, з одного боку, а з другого, — я довідався, що Франко був пов’язаний з Віднем, з нашим інститутом. Це теж стимулювало мою зацікавленість. Франко був дуже далеко, але рівночасно дуже близько. Як колега. Я закінчив славістику у Відні. І Франко — теж.

— А ці двадцять студентів, про яких ви говорили, вони вивчають лише творчість Франка чи взагалі україністикою займаються? І, на ваш погляд, чим викликаний такий інтерес? Ці студенти за походженням австрійці чи вихідці з України, які тут живуть чи тільки приїхали?

— Наші студенти — це і австрійці, і ті, хто приїжджає до Відня за програмою студентського обміну. Коли я читав лекції про українську літературу, дуже старався презентувати всю українську літературу і створив список творів, обов’язкових для читання. У ньому є Іван Франко не тільки як прозаїк, а і як драматург — «Украдене щастя». До списку включені письменники і письменниці старшого покоління, які залишаються актуальними й донині, — Леся Українка, Ольга Кобилянська, український авангард двадцятих років — Тичина, Семенко. Звичайно, Іван Франко — у центрі цього списку, але ми намагаємося ознайомити студентів з широкою палітрою української літератури.

— У тому числі з творами сучасної української літератури? 

— Узагалі у нас є дуже багато доволі актуальних перекладів з української на німецьку мову, зокрема, актуальних українських письменників, таких як Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко. Це, звичайно, відкриває студентам, які ще не можуть читати українською, нові можливості. Ми можемо читати німецькою і відшукати там цікавий зміст, і тільки потім переходити до Франка, від Франка до Вишенського, українського бароко.

На жаль, ми маємо небагато перекладів творів Франка. І кращі майстри поезії, такі як Плужник, зокрема, розстріляна генерація, неокласики Зеров, Драй-Хмара, Філіпович, українські авангардисти, як Поліщук, Семенко, Плужник, Куліш, — все ще, на жаль, не перекладені німецькою. Шкода. Але, наприклад, можливо від Андруховича прокинеться цікавість до творчості Богдана-Ігоря Антонича. Антонич — центральний герой роману Андруховича «Дванадцять обручів». А оскільки роман перекладається німецькою, то будуть перекладені і вірші Антонича. Фактично Андрухович відкриває твори Антонича для німецькомовного читача.

— Скажіть, будь ласка, ви займаєтесь виключно творчістю Франка чи і його громадською діяльністю тут у Відні? Він же був не лише поетом, публіцистом, а й займався політичною діяльністю. Ви ж, мабуть, знаєте про це?

— Не можу нічого сказати про це. Я думаю, що Франко у Відні дуже інтенсивно працював над своєю дисертацією. І мав досить мало часу для чогось іншого. Коли читаємо листи Франка з Відня, то він пише, що сидить не тільки в університеті, а й дома і пише дисертацію. Так, ми знаємо, що він мав контакти з австрійською соціал-демократією, цебто з Адлером. Але я не знаю, чи Франко активно працював у Товаристві «Січ», яке створили українські студенти у Відні. Мені здається, що він був трохи далекий від цього. Я — літературознавець, і це визначає мій підхід до вивчення життя і творчості Івана Франка.

— На вашу думку, чого бракує нинішнім українським літераторам для того, щоб вийти на австрійський ринок, стати цікавим для австрійців, щоб вони відкривали їх для себе?

— Перекладів.

— А має бути контакт між автором і перекладачем?

— Почасти — так. Наприклад, першу збірку есеїв Андруховича перекладено німецькою мовою. Ця книжка була опублікована у дуже відомому і престижному видавництві. І мені здається, що ця збірка есеїв для німецьких читачів стала відкриттям досить невідомої території. Культури і території взагалі, а не тільки відкриття самого Андруховича, у ширшому контексті — відкриття української культури.

— Кого ще, окрім Андруховича, перекладали німецькою із сучасних українських письменників?

— Оксану Забужко. Її «Польові дослідження...» були опубліковані у маленькому, але теж відомому видавництві.

Але перекладів тільки для австрійських читачів не може бути. Бо австрійський книжковий ринок доволі обмежений. Це має бути загальний німецькомовний ринок.

Фото автора.

Київ—Відень—Київ.

Висловлюємо щиру подяку працівникам Посольства України в Австрії за допомогу в організації збору матеріалів.

Володимир КОРОЛЮК.