…Через п»ять років після перших, відверто фашистських проявів на Софіївській площі Києва зник Георгій Гонгадзе, знайдене було його обезголовлене тіло...

ОСТАННЄ СЛОВО ПРЕЗИДЕНТУ, Як я відмовився від наданих мені послуг Президента України Леоніда Кучми

Тоді вже другий рік був абсолютно вільною людиною - без постійного шматка хліба  після звільнення за власним бажанням з Міністерства культури України. Манєрно-тішайший Міністр-академік Іван Дзюба та ляльководи, що його п і д с т а в и л и - а не поставили! - на відповідальну перед Україною посаду, певно, що зітхнули з полегшенням, бо позбулися «більма на державному оці». Фактично, жив на утриманні у дружини, вона  працювала тоді в редакції щотижневика. За надруковані у двох-трьох київських газетах матеріали одержував «копійчаний» гонорар.

19 серпня 95-го року з диктофоном у руках опинився в гущі подій на Софіївській площі. Всупереч волі генерала-патріарха КГБ-РПЦ  Рідігера (Алєксія-ІІ) відбувалося поховання Патріарха Української православної церкви Володмира. Пролилося багато крові. Маючи досвід спілкування з працівниками правоохоронних органів – на Софіївській площі це були оскаженілі пси, зпущені з повідку етнічніми чужинцями з числа «рускава міра», що прижилися в «южнам крає расіі», також холуями влади, народженими від батьків українців (Кабмін був переповнений «україномовними» рабами, від секретарок до міністрів) – отже, маючи психологічний досвід не підставлятися  мішенню для кованих черевиків осатанілих омонівців, опинився біля входу до дзвіниці Софіївського собору, у центрі подій. Лише через одиннадцять років, 16 жовтня 2006р. зумів викласти свої враження на сайті „Обозреватель”, у статті «Фашизм не во сне, а наяву». (http://www.bursov.net/zurnalist/24).

У тому матеріалі, що й досі розповсюджується Інтернетом на кількох десятках, передусім, російських сайтах, йшлося про Першу Чеченську війну. Принагідно  мені пригадалися події з Софіївської площі у Києві. Зокрема, були такі рядки про 19 серпня 1995 року:

«…Начало «кучмы» в Украине. Площадь Богдана Хмельницкого перед Софиевским собором в Киеве. Рыцари киевского ОМОНа резиновыми дубинками избивают молящихся стариков и старух, священников. Ногами ломают ребра, коваными ботинками с размаху бьют по лицу упавших юношей с повязками Украинской национальной самообороны. Руками, не ведающими, что такое рукоятка токарного станка или держак лопаты, но знающими приклад автомата, рукоять кинжала и казенные ложку с вилкой, омоновцы трощили древко знамени, разрывали сине-желтый стяг. С национальным прапором киевляне пришли провожать в последний путь Патриарха Украинской православной церкви Владимира (Романюка).    

Гроб с Патриархом успели опустить в вырытую у колокольни могилу. Разгоряченные, прерывисто дышащие, словно услышали запах крови охотничьи псы во время гона, выстроились омоновцы в две шеренги, закрывая подходы к не засыпанной могиле. По рации спрашивают: «Что делать с ящиком, доставать из ямы или оставить, как есть?»

Спрятав диктофон, - омоновцы считали его «вражеским оружием» и могли «адекватно» ответить дубинкой, - я пошел вдоль шеренги, вглядываясь в разрумяненные от «работы» лица здоровенных мужиков с пеленой злости в глазах. Возникло предположение: отправляясь на избиение старух и молодых парней унсовцев, омоновцы предварительно были наколоты. Но все было значительно хуже этого предположения. «Наркотик зверя» всегда был в собачьих сердцах омоновцев начала 90-х, и только ожидал случая (приказа) проявить себя. Обратился по-украински (тогда подрабатывал в украиноязычной газете). В ответ - брызги слюны, шипящая матерщина, «сканирование» с ног до головы осоловевшими от ненависти глазами: «свой-чужой?».

Выделялся неподвижно застывший омоновец из молодых без сержантских нашивок. Не контрактник. Прикусил нижнюю губу, привлек мое внимание еле заметной маской страдания на лице. Подошел, говорю вполголоса, чтобы другие омоновцы не услыхали. Возможно, этот что-то скажет.    

- Що ж це таке? На що це схоже, сини знущаються над своїми матерями, до крові б»ють священиків, до чого ж  ми вже докотилися?..

Омоновец, не поворачивая головы, еле слышно отвечает:      

- Це тому, що серед нас кацапів багато…    

Напечатать в газете, выходящей во времена холуйствующего перед Россией "укрАинца" Кучмы «разжигающие межнациональную вражду» искренние слова того молодого бойца ОМОНА не удалось.

Когда «Беркут» сменил ОМОН, прояснилось, в постоянный состав киевских омоновцев набирались - за редким исключением - прошедшие воинскую службу выходцы из восточных областей Украины. По отношению к любым украинским патриотическим проявлениям (к «нацикам») омоновцы начала 90-х были сродни белым головорезам-наемникам в колониальной черной Африке.

Мордовороты в броне и камуфляже, ломавшие ребра старикам, нанесшие тяжкие телесные повреждения унсовцам (один парень скончался), порвавшие национальное знамя Украины, не были наказаны. Полковник Куликов, возглавлявший избиение на похоронах Патриарха, не проговорился, от кого свыше получил приказ. Был отмечен: получил звание генерала и даже баллотировался в Верховную Раду.  Локальная картина зверского избиения граждан на похоронах украинского Патриарха подтверждает, что фашистские проявления в силовых структурах, включая армию, носили ярко выраженный антинациональный характер: антигрузинский в Тбилиси, антилитовский в Вильнюсе, антиукраинский в Киеве».

І все ж таки свою реакцію на пролиту кров під час поховання Патріарха Володимира мені вдалося опублікувати через добу у газеті «Вечірній Київ». Появі крамоли на першій сторінці тоді ще улюбленої киянами газети з нещодавно рекордним у Європі 600-тисячним тиражем посприяв щасливий випадок. На Софіївській площі перед початком кровопролиття крутився редактор «Вечірки» Віталій Карпенко, що гарячково й натужно грав «українського патріота» після багаторічного вірного слугування компартії. «Карп» був не одинокий. Майже весь патріотичний істеблішмент у столиці складався з учорашніх комсомольців і капе-е с е с і в ц і в.

- Юрку, виручай! В дружини день народження, маю іти. Зателефонуй мені, що тут далі відбуватиметься. Згода?

- При одній умові, що надрукуєте й мій матеріал.

Карпенко трохи засмутився, та, що йому було робити? Іншого варіанту не мав головний редактор «Вечірнього Києва» опублікувати «власний репортаж» з побоїща.

- Згода! Тільки ти там, не дуже... І рядків щоб небагато було...

Повернувся я додому пізньої ночі. Як обіцяв, подзвонив Карпенку. Той чатував на телефоні. Якби я одразу ліг спати, і другого дня, відпочивши, вгамувавши власні пристрасті писав репортаж, однозначно, мій «лист Президенту» не мав би тих свіжих відчуттів очевидця, що тільки-но вийшов з полю бою. Достатньо порівняти мій матеріал з «власними спогадами» багаторічної номенклатурної риби «Карпа», щоб побачити «дві різниці». Оригинал газети «Вечірній Київ» загубився. Усі роки, що минули, шкодував, бо, здавалося мені, то був один з найкращих моїх журналістських – скоріше, людських! – витворів.

Днями до мене звернулася пенсіонерка-вчителька, якій у 95-му році дав почитати машинописну копію свого «листа Президенту».

- Оце переставляла книжки у шафі, бачу - медичні рецепти обгорнуті вашими аркушами...

Редактор Віталій Карпенко у своїй газеті таки трохи «підправив» мій текст. Вирізав абзац, де йшлося про генерала КГБ Євгена Марчука. Та, все ж, велика подяка вірному синові-зраднику КПСС, громадянину УРСР і незалежної України, що хоч у такому вигляді, з невеликим скороченням опублікував зойк моєї душі. І мої вибачення за струмки холодного поту безсонними ночами в профі-номенклатурника, бо підкилимна, неафішована реакція влади на «ПОСЛЕДНЕЕ СЛОВО ПРЕЗИДЕНТУ» маловідомого журналіста таки була. Мій домашній телефон прослуховувася півтора місяця. Про це свідчили дивні звуки у слухавці, яких до того не було. Охоронка робила свою професійну справу, під її нагляд потрапив «вирогідний терорист, що готує замах на президента України Леоніда Кучму». Така вже в них – дресованих службових песиків - серйозна робота. З»ясовували, чи не має журналіст гвинтівки з оптичним прицілом, як і хімікатів для виготовлення смертоносного для Кучми саморобного вибухового пристрою. Гвинтівки я не мав. Сьогодні, здається мені, не один я в Україні шкодував про це.

 

                        

 

«ПОСЛЕДНЕЕ  СЛОВО  ПРЕЗИДЕНТУ

         Господин президент, обращаюсь к вам на языке наиболее вам понятном. На нем вы разговариваете со своей командой, с известными мудрецами. На нем с вами беседуют те, кто субсидировал вашу избирательную кампанию, те, кто иногда допускает вас к своему трону. Обращаюсь по-русски, но, увы, без ненормативных слов.

            Вам, Леонид Данилович, сподобилось называться по-новому? То вам надоело именоваться коммунистом. Теперь надоело именоваться демократом? Неужели, в названии «фашист» есть что-то привлекательное?

            Зачем вам, господин президент, ползучий военный переворот? Генерал Пиночет жизнью рисковал... Генералу Марчуку вручаете власть тихо, бескровно? Зачем вам министр внутренних дел Кравченко, которого не слушаются подчиненные?  В «кучмовую» ночь на Софиевской площади этот министр вынужденно, под давлением журналистов отдает приказ пропустить сквозь заслон «Беркута» врачей скорой помощи, а когда убыл с места побоища, оказалось, никто не собирался пропускать врачей к раненным. Если молодой генерал говорит одно, думает другое, а делает третье – то зачем вам такой министр? Или вам, господин президент, именно такой и нужен? Зачем вам полковники и подполковники не имеющие власти над беснующимся «Беркутом»? Когда депутаты парламента, с которыми у вас соглашение, обратились к высшим офицерам прекратить избиение женщин, священников, епископов, духовных лиц, прибывших из-за рубежа на похороны Патриарха Украины, самих депутатов – полковники были парализованы. Чьим приказом парализованы? Или они также извращенно понимают свое служение народу, как и министр МВД? Зачем они вам, господин президент?

            Для чего вам две сотни молодых украинских хлопцев в касках, бронежилетах, с осоловевшими не от наркотиков, как показалось многим, а от ненависти к землякам глазами? Не с вашим ли уже именем у меня на глазах десяток зомбированных бойцов «Беркута» ботинками отбивали почки и половые органы своему сверстнику в форме УНСО? За то, что унсовцы отдавали свои жизни за свободу других народов, а, значит, Украины? Или потому, что в это время «Беркуту» промывали мозги ваши теперешние советники, вчерашние коллеги по «уму, чести и совести». Осталось выдать автоматные рожки, значительно эффективнее, чем баллоны с газом, не так ли, господин президент?

            Зачем вам народные депутаты, избитые, в синяках, с кровавыми гематомами на голове? Неужели нельзя без драки усадить их в еще памятный воронок... Зачем такая грязная работа?

            Зачем вам, господин президент, национальная гвардия, броневой стеной защищающая от высоконравственных, честных, еще вчера верящих вам, господин президент, граждан – место захоронения Патриарха Владимира? Неужели, кому-то там наверху, возле вас (не говорю, что вам) завидно стало, что не его хоронят у храма. До Кремлевской стены далеко, а свою «кремлевку» еще не заложили. Когда за свободу Украины отец Владимир долгие годы сидел на тюремной баланде, вы в это время с нынешней своей челядью хлебали компартийные щи, и на жизнь не жаловались. Что ж вы задумали: положить Патриарха, совесть народа невдалеке от спекулянтов на Байковом кладбище? Отличаются ли мышлением безбородый  мэр Косаковский от бородатого главы вашей администрации Табачника? Зиновие-куликовские информационные службы захоронение Владимира возле Святой Софии называют «надругательством над телом патриарха». Весело ли вам, Леонид Данилович, в государственной комнате кривых зеркал?

            Что это – глупость? – Тогда зачем мне глупый президент? Наивность? – Вы, господин президент, далеко не девица. Скажете – провокация... Чья, ответьте тогда? Почему так облегченно с вами, вашей командой, вашими новоиспеченными министрами может дурачиться какой-нибудь полковник, что возглавляет украинское направление в спецслужбе милой соседской державы?

            Мне все равно, господин президент, сознательно ли вы организовали побоище возле святых стен над прахом мученика. Без разницы, считают или не считают вас, простите, за недостаточно образованного. И даже, если, это ваша первая серьезная президентская промашка – отминусуйте меня, Георгия Бурсова, от избравшего вас народа, со дня полицейско-фашистской акции, кровавого избиения моих родных киевлян, дорогих моих граждан моей пока еще Украины. С этой, вашего имени ночи, я живу без вас, без президента, без Леонида Кучмы. Может, вам полегче станет заботиться о 52-миллионом народе, все же на одного гражданина меньше у вас, господин президент. У вас! Но не у моей Украины».

…Через п»ять років після перших, відверто фашистських проявів на Софіївській площі Києва зник Георгій Гонгадзе, знайдене було його обезголовлене тіло... У 2011 році з президента Леоніда Кучми не безкоштовно - за мільйони, зароблені потом і кров»ю  найчеснішого з зятів Віктора Пінчука – холуйствуючі піарники ліплять «голуба миру», «філософа», «письменника».., з іміджевого  набору «мислителів-державників». Якби Нобелівська Премія Миру продавалася, рятуючи тестя від буцегарні не пожалів би бабла вдячний родич, що став міль»ярдером у роки кучмової чуми.

Проте, своїми характерними уродзьонно плебейськими фізіономіями та хапальними інстинктами кучмо-табачники з роками стають усе виразніше подібними до прямоходячих, безхвостих, з сімейства всеядних приматів ukrainofobikus.