(044) 486-71-56 - «гаряча» лінія щодо надання правової допомоги жителям Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей          (044) – 486 – 42 – 09 – «гаряча» лінія щодо роботи Мін’юсту, органів державної влади та місцевого самоврядування          (044) – 486 – 71 – 32 – «гаряча» лінія для тих, хто планує звернутись до Європейського суду з прав людини          0-800-213-103 – телефонний номер системи безоплатної правової допомоги для людей, які зазнали кримінального або адміністративного переслідування. Дзвінки зі стаціонарних телефонів в межах України безкоштовні.          Міністерство юстиції України відкрило пряму телефонну лінію для повідомлень про факти корупції в органах юстиції - (044) 279-82-55          «Гаряча» телефонна лінія для працівників органів юстиції Автономної Республіки Крим – (044) 486-71-56

Правова основа створення та реформування системи цивільного захисту в Україні

Право на життя, здоров’я і безпеку належить до тих прав людини, що зумовлені її природою та соціальною сутністю і не залежать від наявності певного статусу особи в державі. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Визначивши ці цінності як найвищі, Конституція України не лише приєдналася до європейського бачення цього питання, а й визначила зміст і спрямованість функціонування нашої держави, принцип усієї практичної діяльності всіх органів та посадових осіб.

Одним із напрямків реалізації зазначених положень Основного Закону є створення досконалої системи цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, створення якої розпочалося після отримання нашою країною незалежності.

Забезпечення безпеки і захисту населення, об’єктів економіки і в цілому національного надбання народу від негативних наслідків надзвичайних ситуацій розглядається в Україні як невід’ємна частина державної політики національної безпеки і державного будівництва, як найважливіша функція органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання і громадян.

Практична реалізація державної політики у цій сфері, пріоритетом якої є запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, базується на сукупності відповідних правових норм.

Процес становлення в нашій державі системи цивільного захисту населення, розпочатий з виданням Указу Президента України „Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи" від 28 жовтня 1996 року №1005, відповідно до якого створено уповноважений центральний орган виконавчої влади.

Першими силами реагування на надзвичайні ситуації після створення МНС стали військові частини та територіальні штаби цивільної оборони, які в подальшому були перетворені на обласні (міські) управління з надзвичайних ситуацій і захисту населення, що стали структурами подвійного підпорядкування – місцевій владі і МНС. Таким чином було віднайдено найбільш суттєву ланку впливу на впровадження державної політики в сфері забезпечення безпеки життєдіяльності на конкретній території. Проте реалізація функціональних повноважень МНС вимагала вузькопрофільних висококваліфікованих рятувальних формувань на ті види надзвичайних ситуацій, що не могли охопити сили цивільної оборони.

Відповідно до наказу МНС від 28 серпня 1997 року №209 створюється Центральний воєнізований аварійно-рятувальний загін – ЦВАРЗ, підрозділ укомплектований спеціалістами-рятувальниками, які виконували складні роботи по: розбору обрушень, в тому числі і на висоті (промисловий альпінізм); демеркуризації, рятуванні в складних умовах ДТП. Цей підрозділ має кінологічну службу і мобільний госпіталь.

В 1997 році відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 року №1493 „Про віднесення державного підприємства „Головна воєнізована протифонтанна частина України" до сфери управління Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи" з сфери управління Держкомгеології України до сфери управління МНС передано Полтавську воєнізовану протифонтанну частину – спеціалізоване аварійно-рятувальне формування, що обслуговувало об’єкти розвідки нафтогазового комплексу.

З метою створення МНС власних сил реагування на надзвичайні ситуації техногенного характеру на загальнодержавному, регіональному, місцевому і об’єктовому рівнях відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року №386 „Про передачу до сфери управління Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи воєнізованих гірничорятувальних формувань" та від 12 жовтня 1998 року №1620 „Про передачу до сфери управління Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи воєнізованих гірничорятувальних підрозділів Міністерства вугільної промисловості" у складі МНС, на базі гірничорятувальних служб Мінпромполітики, Укрметротунельбуду та двох загонів Мінвуглепрому було створено Державну воєнізовану гірничорятувальну службу.

Вдосконаленню системи забезпечення безпеки туристів на гірських, лісових маршрутах, спелеологічних районах та місцях масового відпочинку сприяло утворення у складі МНС, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 року Державної спеціалізованої аварійно-рятувальної служби пошуку і рятування туристів.

Виконуючи взяті Україною міжнародні зобов’язання щодо пошуку і рятування при авіакатастрофах, та на виконання Указу Президента України від 2 вересня 1997 р. N 937 „Про заходи щодо впровадження в Україні єдиної системи проведення авіаційних робіт з пошуку і рятування" було прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 року №41 „Про Головний центр координації авіаційних робіт з пошуку і рятування Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи" і у структурі МНС було створено Головний центр координації авіаційних робіт з пошуку і рятування. На базі зазначеного центру, ліквідованого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2004 року №1172, у складі МНС утворено Державну авіаційну пошуково-рятувальну службу як урядовий орган державного управління. Цю постанову було прийнято на виконання Указу Президента України від 4 березня 2004 р. N 269 „Про вдосконалення єдиної системи проведення авіаційних робіт з пошуку, рятування та організації захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій".

Відповідно до вимог міжнародного та національного морського законодавства, з метою поліпшення координації зусиль центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері запобігання надзвичайним ситуаціям на водних об’єктах, ефективного реагування на них та забезпечення збереження життя, здоров’я людей, а також матеріальних цінностей 3 червня 1999 року Президентом України було видано Указ „Про вдосконалення системи реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах", який передбачав утворення Державного координаційного центру реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах та підпорядковання йому регіональних центрів у містах Одесі, Керчі, Донецьку, Хмельницькому і Черкасах з віднесенням їх до сфери управління Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Проте Указом Президента України від 15 червня 2001 року №436 „Про систему реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах" було постановлено перетворення Державного координаційного центру реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах та підпорядкованих йому регіональних центрів у Державну пошуково-рятувальну службу на водних об’єктах Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, до складу якої входять головний рятувально-координаційний центр у місті Києві, морський рятувально-координаційний центр у місті Севастополі, річковий рятувально-координаційний центр у місті Черкасах, інші підрозділи і аварійно-рятувальні формування.

Таким чином у складі МНС було зосереджено усі наявні в державі аварійно-рятувальні служби. Правова основа надала можливість цьому центральному органу виконавчої влади здійснювати керування ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, залучати і координувати сили органів виконавчої влади усіх рівнів.

Разом з тим, з метою подальшого вдосконалення управління у цій сфер, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації Указом Президента України „Про вдосконалення управління у сфері запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру" від 21 листопада 2003 року №1328 постановлено утворення Державної спеціальної (воєнізованої) аварійно-рятувальної служби Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи на базі Державної воєнізованої гірничорятувальної (аварійно-рятувальної) служби, Державної спеціалізованої аварійно-рятувальної служби пошуку і рятування туристів, Державної пошуково-рятувальної служби на водних об’єктах, Державної спеціальної (воєнізованої) аварійно-рятувальної служби, Державного підприємства "Центральний спеціалізований (воєнізований) аварійно-рятувальний загін", що належали до сфери управління цього Міністерства і ліквідувалися.

Основними завданнями Державної спеціальної (воєнізованої) аварійно-рятувальної служби є: здійснення пошуку та рятування людей на уражених об’єктах і територіях, водних об’єктах, в гірських, лісових та спелеологічних районах і місцях відпочинку населення тощо; проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення надзвичайних ситуацій на об’єктах і територіях; ліквідація надзвичайних ситуацій та їх наслідків і захист від них населення і територій; локалізація зони впливу шкідливих і небезпечних факторів, що виникають під час аварій та катастроф, пошук та знешкодження боєприпасів і ємностей з отруйними речовинами; нагляд за станом техногенної безпеки на потенційно небезпечних об’єктах і територіях; участь у проведенні експертизи проектних рішень з протиаварійного захисту потенційно небезпечних об’єктів; проведення на договірній основі профілактичного обслуговування підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, а також територій, на яких існує небезпека виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; надання методичних рекомендацій аварійно-рятувальним службам і формуванням, утвореним відповідно до законодавства, та забезпечення їх виконання.

Однак реформування сил МНС було продовжено з виданням Указів Президента України „Про заходи щодо вдосконалення державного управління у сфері пожежної безпеки, захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій" від 27 січня 2003 року №47, відповідно до якого до МНС передано Державний департамент пожежної безпеки як урядовий орган державного управління, виведений складу Міністерства внутрішніх справ України, та підпорядковані Департаменту органи управління, заклади, установи і підрозділи та „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 листопада 2002 року „Про стан техногенної та природної безпеки в Україні від 4 лютого 2003 року №76.

Концептуальні засади реформування Державної пожежної охорони і військ цивільної оборони визначено Державною програмою перетворення військ Цивільної оборони України, органів і підрозділів державної пожежної охорони в Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту на період до 2005 року, затвердженою Указом Президента України від 19 грудня 2003 року №146.

Метою цієї Програми є підвищення рівня забезпечення захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, створення єдиної системи запобігання і реагування на такі ситуації в мирний час і в особливий період, адаптація її до європейських стандартів, більш ефективне використання бюджетних коштів на зазначені цілі, демілітаризація Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Для проведення аварійно-рятувальних робіт у системі МНС України на базі органів управління, сил оперативного реагування і сил забезпечення військ Цивільної оборони України та органів і підрозділів державної пожежної охорони утворюється Оперативно-рятувальна служба цивільного захисту.

Служба є спеціальним невійськовим органом, діє на принципах єдиноначальності, централізації управління, статутної дисципліни, особистої відповідальності, її особовий склад та працівники виконують обов’язки на професійній основі.

Разом з тим Верховною Радою України 24 червня 2004 року прийнято Закон України „Про правові засади цивільного захисту" яким визначено правові та організаційні засади у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших органів управління, порядок створення і застосування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу органів та підрозділів цивільного захисту.

Однак відсутність концепції розвитку державної системи захисту і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру, не внесені з метою приведення у відповідність до Закону "Про правові засади цивільного захисту" зміни до законодавчих актів, призводить до колізій у діючому законодавстві, не завжди зважених організаційних реформувань у системі МНС України, не сприяє якості підготовки проектів нормативно-правових актів.

Так поряд з Законом "Про правові засади цивільного захисту" діють спеціальні закони які також регулюють відносини у цій сфері, зокрема: „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру"; „Про аварійно-рятувальні служби"; „Про Цивільну оборону України"; „Про пожежну безпеку" „Про місцеві державні адміністрації, тощо. В деяких випадках норми Закону України "Про правові засади цивільного захисту", не тільки дублюють норми зазначених законів, а й суперечать їм.

Проте на даний час можна з впевненістю говорити про існування у нашій державі системи нормативно-правових актів, які в повній мірі регулюють відносини техногенно-природної безпеки та надзвичайних ситуацій, хоча ця система і потребує удосконалення.

Щороку втрати від надзвичайних ситуацій вимірюються тисячами людських життів, великими збитками та непоправною шкодою для природного середовища. Важкі наслідки від вибухів, пожеж, хімічного забруднення, катастрофічних повеней, ураганів, зсувів загострюють і без того високу соціально-політичну напругу.

Головну роль у вирішенні завдання реагування на надзвичайні ситуації повинен відігравати саме законодавчий механізм запобігання та ліквідації їх наслідків.