Ольґа Токарчук: «Література – це важка праця, що відбувається в голові»

Ольга Токарчук

Ольга Токарчук

Ольґа Токарчук – знана в Польщі та поза її межами письменниця, авторка одинадцяти прозових книжок, кожна з яких – іще від найпершої («Мандрівка людей книги», 1993) – неодмінно опинялась у центрі уваги звичайних читачів і фахових критиків, здобуваючи любов та визнання і одних, і других, а також отримуючи ціле ґроно поважних літературних нагород. Найновіша ж із них «Бігуни» (2007) була вшанована 2008 року найвищою літературною нагородою в Польщі – премією «Ніке».

Про складні речі Токарчук уміє говорити просто, а речі щоденні й на позір малі та неважливі, наділяє увагою, кладе їх у підвалини своєї оповіді. Вона говорить про межові ситуації та людей, які в них живуть, у ситуаціях побутових уміє бачити таємницю і чудо. Найчастіше її персонажі – це люди, які зважуються жити так, як жити потребують, без огляду на те, виконання яких суспільних ролей від них могли би очікувати. Найчастіше авторка говорить про жінку й голосом жінки – тієї, яка оповідає про всі розмаїті досвіди, які тільки може прожити людина. Їй важливо так оповідати.

Сама Ольґа Токарчук – проста, відкрита й радісна. Під час її візиту до Києва нам добре з нею говорилося.

— Ольґо, ким Ти хотіла стати в дитинстві? Чи знала про те, що хочеш бути письменницею?
— Ну, не знаю, період дитинства – це широкий період. Може, від підліткового віку, від 12-13 років, коли я вже багато читала, може, відтоді я почала хотіти стати письменницею. Принаймні тоді я вже знала про це. А взагалі я завжди багато читала й завжди вважала себе більше читачкою, ніж письменницею, і література завжди була для мене чимось захопливим, таким, що заповнювало значну частину мого життя.

Ольга Токарчук. Гра на багатьох барабанчиках. — Львів: Літопис, 2004

Ольга Токарчук. Гра на багатьох барабанчиках. — Львів: Літопис, 2004

— А пам’ятаєш якісь книжки, які вплинули на те, що Ти почала писати? Чи вони існують?
— Безпосередньо — ні. Я завжди багато читала, й мені тяжко з того щось вибрати, або принаймні не пригадую, що була якась така книжка, яка виразно сформувала моє рішення писати. Але, наприклад, дитиною я дуже багато читала Жуля Верна, прочитала все, що було видано в Польщі, й він повів мене в фантастичному напрямку. Я завжди любила збірки фантастичних оповідань, скажімо, любила Е. Т. Гофмана, французьких письменників, які писали всілякі незвичайні речі, але, скажімо, теж дуже швидко відкрила для себе Лема, і він теж дуже мене захоплював і якось розвивав уяву. А пізніше, коли мені було років 15-16, а може, й раніше я почала власні літературні студії – взялась за читання класики. У батьків була добра бібліотека, і я читала в ній усе за алфавітним порядком, як один із героїв Еліаса Канетті: спочатку всі книжки на А, тоді на Б, на В і так далі…
А так — насправді — література – це будинок із шістьма куполами, сімнадцятьма вежами, вона величезна й розмаїта. І я люблю в ній такі різні речі, що звести все до якогось одного впливу, до якоїсь однієї версії неможливо. Я більше шукаю, більше намацую, і роблю це постійно. Думаю, що з моїх книжок видно, що вони теж дуже різні…

— Так, з них видно, що Ти мандруєш між різними формами літератури. А скажи, чому Тебе так захоплює мандрівка в минуле? Вона часто зустрічається в Твоїй прозі – ще від найпершої Твоєї книжки «Мандрівка людей книги».
— Негативна відповідь така, що, може, тому, що не вмію охопити тут-і-тепер, сучасності. Трохи заздрю молодим письменникам, які так рішуче беруться описувати тут-і-тепер, знають, що і як, і розуміють усе це. Я почуваюся розгубленою і не маю ні сміливості, ні впорядкованості думки і жодного чіткого бачення сьогодення. Я боялась би назвати в ньому все одразу. Мені також здається, що в мені говорить психолог, який дуже вірить, що дійсність тут-і-тепер є кульмінацією певного процесу, який уже був у минулому, що вже тоді сталися різні важливі речі, наслідок яких бачимо тепер, із плином часу. Може, й із цим це пов’язано.

Редактор «Газети виборчої» вручає нагороду «NIKE» Ользі Токарчук. Фото з сайту www.money.pl

Редактор «Газети виборчої» вручає нагороду «NIKE» Ользі Токарчук. Фото з сайту www.money.pl

— Коли пишеш, чи завжди пам’ятаєш про той період життя, коли Ти була психологом?
— Тепер так буває вже рідше. Мені здається, що в мені вже нічого не залишилося від психолога, і тепер я навіть рідше беруся за психологічні книжки. Раніше я частіше зверталась до психологічних книжок, не для того, щоби з них щось вводити в свій текст, а радше в пошуку натхнення. Тепер цього вже майже немає.

— Так часто звертаєшся до міфу або ж твориш власний міфологізований простір, власні міфологізовані світи. У «Правіку та інших часах» твориш світ міту, в «Анні Ін у могилах світу» переспівуєш шумерські міфи, зрештою, твориш міфологізовану дійсність і в інших книжках. Чому міф для Тебе такий важливий?
— Не знаю, як пояснити… Міф – це щось таке, що завжди мене приваблювало. Це так само, коли хтось вивчає архітектуру або є будівничим, то він мусить знати той стрижень, каркас, засади, на яких усе будується, щоб не творити умовних речей. Мені здається, що міф – це не просто оповідь, що витає в повітрі й не має під собою ґрунту, про якісь давні часи, але оповідь, що розповідає про певні властиві нам психічні структури… Без міфів багато чого не можна пояснити…

— А я, власне, в дитинстві зовсім їх не любила… Не любила їх читати, про них говорити, вони здавалися мені дуже чужими…
— А я читала грецькі міфи від самого малку, і коли мені було 9-10 років, то вже все про них знала. Могла би, певно, брати участь у конкурсах, які стосувались би міфів.

Ольга Токарчук

Ольга Токарчук

— Ти говориш, що сприймаєш писання як працю. Яка з Твоїх книжок найтяжче Тобі писалась?
— Напевно, «Бігуни». Вона дуже уважно скомпонована, що коштувало мені багато і часу, й інтелектуальних зусиль, і відваги, яка мені – енергетично – теж непросто далась. Складно її було писати.

— А чи є щось, про що боїшся писати? Що в якийсь спосіб оминаєш?
— Бачиш, це власне те, про що я вже почала говорити. Щойно собі подумала, що справді не писала би про те, що відбувається тепер, а особливо про речі, які виходять поза мій досвід. І скажімо, боялась би написати політичний роман про те, що діється нині, бо мені здається, що я навіть не те що не розумію цю дійсність, але що її неможливо охопити, її завжди бачитимеш у якийсь обмежений спосіб, лише якийсь малий її клаптик. Не розумію всіх поточних речей.

— Ти говориш, що Тобі тяжко писати про те, що відбувається тут-і-тепер, але все-таки пишеш про щоденність. Пишеш про речі малі й важливі, які відбуваються тут і вже. Багато пишеш і про смерть – також присутню тут-і-зараз. Чому так багато говориш про цей досвід?
— Може, це такий неспокій, страх і трепет людини, не вкоріненої в жодну традиційну релігійну систему, а тому мушу сама якось давати раду з остаточністю питань. Тим-то й питання смерті постійно повертається. Я є невротично-лякливо-делікатною особою, і постійно сама з цим змагаюся. Тому й пишу про те, що для мене важливе, що мене зачіпає, від чого я прокидаюся зранку о п’ятій, що не дає далі спати…

8021— Цілком логічно, що тепер усі розпитують Тебе про Твою найновішу книжку, про «Бігунів» — хто вони такі, ті бігуни? Запитаю і я про них, але ще додам: чому в Тебе з’явилась сама ідея говорити про них, чому вони стали Тобі важливі?
— Ця книжка постала зі знаку запитання, який уже давно для мене з’явився. Якось я сиділа в аеропорту й читала, а тоді почала думати про те, щó постійно підштовхує людей уперед і чому в нас живе такий неспокій. І почала думати про те, що мусить бути якась підставова річ, не пов’язана ні з туризмом, ні з бажанням пізнавати світ, але з внутрішньою потребою шукати щось, що є поза нашим світом і що надає йому сенсу, себто з підставовою релігійною потребою. Є така стара гравюра, напевно, ще середньовічна або ренесансна, така півкуля, на якій висять зірки, і мандрівник приходить і заглядає за ту півкулю і бачить за нею гармонію небесних сфер. Люди ще не знали, що є космос, і їм здавалося, що зірки переміщуються на якихось там ниточках. І це теж дуже важливий для мене образ, який я постійно тримаю в свідомості. Образ пілігрима, який виходить поза світ і намагається з тієї перспективи подивитися на нього, на все своє життя, десь себе в цьому світі помістити й надати йому сенсу. Так я почала думати й про бігунів, про весь цей неспокій руху, і про уявлення світу, яке показує світ як в’язницю. І коли думала про бігунів, – а це старовіри, котрі бачать своє завдання як добрих християн бути постійно в русі, бо статичним світом править сатана, – то відчула, що вони є тим символом, якого шукаю для своєї книжки.

— Чи є речі, про які Ти хотіла би написати, але вони не піддаються або здаються Тобі невиражальними?
— Знаєш, не знаю. Коли беруся щось писати, то воно все вже якось продумане і я вже знаю, як писати. Не знаю, чого би написати ще не могла.

Ольга Токарчук. Львів: Літопис, 2007

Ольга Токарчук. Львів: Літопис, 2007

— Наскільки знаю, Ти займалась прозовою майстернею і тепер ведеш заняття з творчого письма. Як думаєш, чи справді можна навчитися бути письменником?
— Думаю, що ні. Думаю, що можна навчитися різних технічних речей, пов’язаних із майстерністю, які полегшують життя письменника. Як створити персонажа, як повести оповідь, як написати добрий діалог тощо.

— Хто є Твоїм найбільшим критиком? Чи дослухаєшся загалом до закидів критиків?
— Ну, це трохи проблематично. Бо ті, хто мене любить, надто добрі до мене. Найчастіше стається так, що люди, яких я люблю і яким даю на початку читати свої книжки, думають подібно, як я, і ми маємо певні спільні досвіди. Вони подібно, як я, сприймають те, про що я написала. Тому вони часто не є добрими критиками в тому розумінні, що не можуть добре покритикувати написане. А ті, хто мене не любить, і хто має зовсім інші погляди, вони часто теж не є добрими критиками, бо найчастіше не розуміють того, про що мені йдеться.

— Часом у прозі Ти згадуєш про своє українське походження, скажімо, одна з героїнь «Останніх історій» теж походить із України. Що воно для Тебе значить?
— Найперше мені йдеться про зв’язок із культурою, із традицією. Я цілком усвідомлюю, що знаю їх небагато й поверхово. Мій батько походить із України, й коли він приїхав до Польщі, його батьки померли, тож він, залишившись сам, не мав від кого багатьох речей навчитися. Але він до своєї українськості дуже прив’язаний.

Теж скажу, що я не вірю ні в гени, ні в кров – такий підхід здається мені дуже расистським. Але знаєш, я дуже пишаюся тим, що багато творчих ідей у польській літературі чи культурі загалом у якийсь спосіб були пов’язані або закорінені на Сході, в Україні. Для себе особисто я трактую своє українське походження як якийсь такий другий вимір. Дуже пишаюся тим, що, будучи тут, в Україні, я дуже багато розумію українською, хоч, звісно, не вловлюю окремих слів. Але на загал навіть не потребую перекладу. Це справді як якийсь другий вимір.

Ольга Токарчук із чоловіком

Ольга Токарчук із чоловіком

— Ти щойно приїхала із літературного фестивалю у Львові, що відбувався в рамках книжкового форуму. Які маєш від нього враження?
— Я була у Львові на книжковому форумі п’ять років тому й тепер знову на нього приїхала. Хочу наголосити, що Львів дуже змінився – в неймовірно доброму напрямку. Це красиве й щасливе місто, і я з великою радістю на нього дивилась. Не чекала, що Львів буде таким, бо у Польщі в медіях постійно йдеться про те, що в Україні тяжка криза. Але у Львові – принаймні на перший погляд – цього не видно. І Львів справив на мене дуже добре враження. Місто, до якого хочеться повертатися, до якого постійно щось притягує.
А фестиваль, яким я його побачила, є цілком європейським. Є в ньому той фестивальний модус, який всюди однаковий: на цьому фестивалі багато молодих людей, всі вони повні енергії і весь фестиваль є дуже молодим. Це неакадемічний і просто гарний фестиваль, зроблений дуже професійно. Він справді виглядає таким, яким міг би бути фестиваль десь у Вроцлаві чи Берліні.

— І наостанок: якби можна знайти якусь метафору для того, чим для Тебе є література, що би Ти назвала?
— Література – це величезне зусилля, і зовсім не мистецтво. Це копітка праця багатьох людей, які постійно, безперестанку, з різних перспектив намагаються заново розповісти світ, на багато голосів…. Це важка праця, що відбувається в голові.

Розмовляла Богдана Матіяш

7 коментарів
  1. Liliana коментує:

    Понравилась статья. Обязательно буду ждать продолжения. Эта тема конечно же интересна всем.

  2. Гапка коментує:

    Може, не “Бігуни”? Напевне, все-таки, “Полюси”. Взагалі в українській мові слово “бігун” колись мало значення “полюс” (у тлумачному словнику є як застаріле). Але зараз бігун асоціюється з чимось геть-таки іншим…

    • prophet_in_blue коментує:

      тоді були б “bieguny”.

    • fishua коментує:

      судячи з опису книги на презентації то має бути слово “втікачі”

      • prophet_in_blue коментує:

        а про самих бігунів (секту) ніхто не почув і не прочитав, чи як?
        наскільки я зрозуміла, Ольга розмірковує про рух як такий, а втеча може бути тільки однією з інтерпретацій дій героїв.

  3. Androniy коментує:

    очень понравилось как все написано

  4. Людмила ТАРАН коментує:

    Дуже цікаве інтерв”ю – бо професійно й продумано поставлені запитання. Дякую, Богдано! ЛТ

Додайте свій відгук

Ви можете використовувати аватари GRAVATAR.com.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2015. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш