СВЕВЛАД                     www.svevlad.org.rs                     СВЕВЛАД                     www.svevlad.org.rs
 

Део из књиге ''Пробуђена Енеја'', Харков 2006.г.

 

Галина Лозко

ПРОБУДЖЕНА ЕНЕЯ
Европейський етнорелігійний ренесанс

 

 

Рідна Віра в Сербії

 

 

Археологічні свідчення автохтонного язичництва в Сербії відображають релігійну культуру, починаючи з середньої кам'яної доби. Сербські вірування можемо виділити лише із землеробсько-скотарських релігійних культів дунайських слов'ян. На Подунав'ї знайдено святилища та інші культові пам'ятки понад 6-тисячолітньої давності, представлені найдавнішою культурою Лепенського Вира: кам'яні скульптури "риболикої" Богині, опікунки рибальства та родючості [550], що належали давньому індоєвропейському населенню. Тут також знайдені вироби з відомими "чертами і різами". На березі Дунаю, поблизу Белграда відкрито археологічну культуру "Вінча", яка належить до 5500-4000 років до н. ч. та охоплює великі простори Центральної Європи.
Ці землі, де нині живуть серби, уже в VII ст. до н. ч. належали слов'янським племенам (венетам, вендам). Однак, етногенез та міграції сербів досі маловивчені. Знаємо їх як південну гілку Лужицьких сорбів, яких германці і фіни досі називають "вене" [463. 120], частина яких, перейшовши Дунай, Карпати й Альпи, розселилися на Бал¬канах, а в VII ст. серби увійшли до складу Королівства Само [514. 119]. Прабатьківщиною сербів прийнято вважати так звану Білу Сербію, яку П.Шафарик вважав великим простором від Лаби до Дніпра. Деякі дослідники Білою Сербією вважають Білорусь і південно-західну частину сучасної України [200. 223].

На думку В. Шлезингера, серби, ще перебуваючи у міжиріччі Лаби та Заале, утворили плем'яне об'єднання, куди входили племена: долемінці, молодичі, сіусли, житичі, худичі, нелетучі, нуджичі та ін. [406. 470]. Під 806 р.

у джерелах згадується князь Мілидух, що об'єднав під своєю вла¬дою усі сербські племена. Історики майже одностайні в тому, що етнонім серби (сорби) — індоарійського чи іранського походження, прийнятий слов'янським племенем від слов'янізованих сарматів [406. 493]. Ареалом формування сербського етносу вважають басейн Південного Буга та Північне Причорномор'я [460. 118-121].

Перші окремі випадки християнізації сербів, відомі з IX ст., не мали успіху. Хто, як і коли охристив сербів, конкретно ніде не описано. Навіть найновіші праці з історії слов'ян виявились неспроможними з'ясувати певні історичні віхи цієї "епохальної" для сербів події: "Початковий етап християнізації сербів налеясить до вкрай слабо висвітлених моментів сербської історії. Найімовірніше нову релігію сербам проповідували учні Мефодія та священика Сплітського архієпископства, які розмовляли латиною, її прийняли восновному представники панівної верхівки, переважна більшість населення тривалий час зберігала вірність язичництву" [200. 223-224]. Остаточно знищив язичництво великий жупан Стефан Неманя (1159-1195), лише через триста років після охрищення окремих князів [136. 122].

Оскільки християнізація сербів тривала досить довго і трагіч¬но, супроводжуючись сильним опором населення, можна було б очікувати кращого збереження, в порівнянні з іншими слов'янами, їхньої міфології та язичницького звичаю, принаймні у формах двовір'я. Однак, як повідомляє дослідник сербської міфології Веселин Чайканович, навіть славісти Крек і Нідерле нічого не писали про сербське язичництво, за винятком окремих згадок про Бадняка як "примітивного ідола, що його вважали за демона вегетації" [500]. Чи справді це так, судити самим сербам. Проте, їхня багата фольклорна спадщина, досі малознана у східнослов'янських країнах, багато в чому доповнює і роз'яснює наші знання про слов'янський Пантеон. Зокрема, збережене у Сербії свято "красна Слава" (22—23 квітня) свідчить про існування Богині Слави, що підтверджує і образ Матері Слави з Велесової Книги, і саме походження етноніма слов'яни [232. 329-356].

Саме в Сербії відомі архаїчні обряди "купання" Богів, що виявлялось в омиванні статуї Божества на Купайла (залишок цього звичаю дійшов у вигляді купання в річці чи в джерелі ікони святого Івана). Аналоги цього культу існували в грецькому, римському і германському світі. Сербські дослідники називають цей обряд "праньє ідола". Народ вважає, що купання ідола має принести йому задоволення і відпочинок від щоденної роботи. Відомі ритуали купання Богів (напр., статую Артеміди мила в морі Іфігенія Тавридська). Висловлювались також припущення, що таке миття релігійних реліквій було простою люстрацією — Щось подібне до сучасних інвентаризацій (коли перевіряють за списком наявність майна на підприємствах).

Найдовше християнство поборювало сербські язичницькі звичаї поховання, що існували у східній Сербії аж до XIX ст. [300]. Великої шкоди сербському язичницькому світогляду та звичаєвості завдали масові міграції, спричинені війнами та турецькими завоюваннями XV—XVII ст., а також наступною ісламізацією населення.

Дослідженням Вінчанської культури, зокрема писемності "вінча", у Сербії довгий час займався доктор філології Міланського університету, професор Радівой Пєшич, відомий також своїми перекладами Велесової Книги, яка вийшла навіть рані¬ше, ніж аналогічні праці у східних слов'ян (1990 р.) окремою книгою. Крім того, доктор Р. Пєшич заснував Центр вивчення Велесової Книги в Аахені. Його смерть у 1993 р. перервала дослідження цієї пам"ятки. Видала книгу дочка Радився Пєшича Весна Пєшич, засновниця приватного видавництва "Пєшич і синове" з передмовою доктора Радміла Петровича. На жаль, ні українцям, ні росіянам до недавнього часу нічого не було відомо про сербський переклад Велесової Книги.

Мені вдалося познайомитися з цією книгою, люб'язно наданою для моєї праці академіком В. Чудіновим, який вважає, що будь-який новий напрямок у дослідженні вносить зміни в існуючу картину світу.

Р. Пєшич мав у своєму розпорядженні копії лише 45 дощечок з 76 відо¬мих нині [255], тому його видання складене як перший том. Він був зна¬йомий з дослідженням С. Лєсного 1969 р. і книгами Юрія Миролюбова "СказьІ Захарихи", "Русская мифология" та ін. Переклад зроблений з оригіналів, зібраних і опублікованих М. Скрипником. Хоча нумерація дощечок у Пєшича ще нестала (наприклад, дошкам 1-а, 2-а, 2-6 відповідають номери 35-а, 36-а, Зб-б та ін.). Оригінальні тексти кожної дошки в художніх прорисах подані поряд з перекладами. У додатках є систематизація алфавіту Велесової Книги за прорисами Скрипника і Миролюбова. Р. Пєшич у порівняльній таблиці показав вірогідний шлях еволюції писемності в такому порядку: Етруське письмо — Вінчаниця — Велесовиця — Руниця — Старослов'янське письмо — Сербська Кирилиця [87. 27].

Досліджену частину текстів він систематизував за типом правопису на дві групи: 1) найбільш архаїчну з двома підгрупами (у якій сполучник І передається буквою А, а також з дієслівними формами -сме-смехом', -ста-стахом')', 2) відсутність архаїзмів (сполучник і, а також форми "це бо", "і це бо>"). Ці особливості свідчіть» принаймні, про трьох авторів дослідженої частини Велесової Книги. Нам поки що не відомо, чи встиг учений укласти другий том своєї праці.

Радивой Пєшич був прихильником автентичності Велесової Книги. Він навів безліч аргументів на підтвердження існування писемності у ранніх слов'ян. Наприклад, маловідомі у нас: -вчені люди IV століття Етик, Улфіла, Ієронім писали про слов'ян різними слов'янськими мовами"; "У Житії Іоанна Златоуста 389 р. записано: "Скіфи, яких, судячи з багатьох доказів, можемо вважати Слов'янами, Трачани, Сармати, Індійці і всі, хто живе на краю світу, перекладають Слово Боже на свої мови" [87. 27]. Цікаве спостереження Пєшича і про те, що у греків і римлян "не було ніяких календ — це слово на латинь не пе¬рекладається і нічого не означає, в той час, як слов'янською воно розумно тлумачиться. Бог Коленда (або без носового — Коляда) означає "коло" — завершення річного циклу" [87. 34]. Праця Радився Пєшича зробила значний внесок у дослідження язичницької культури давніх слов'ян. Вона широко відома серед рідновірів Сербії.

Вагомим внеском у вивчення сербської (і загалом слов'янської) міфології стала і праця Сретена Петровича "Сербська Міфологія", у якій автор зібрав повний пантеон Богів і Духів, описав культи і звичаї язичників, серед яких: культ Води і Вогню, Дерева і Каменя, Вовка і Змії, Коня і Кози та ін. Докладно розглянуті Віли, Нави, Диви, Куга, Чума, Мора, Биби-Це та ін. Особлива увага зосереджена на спільнослов'янських і західнослов'янських верховних Богах, серед яких - Світовид, Триглав, Сварог, Сварожич, Коледо, Дайбог, Перун, Купало, Волос, Бєлбог, Радигост, Ярило, Руєвит, Хоре, Правда — Прова, Чорнобог, Позвізд, Мокоша, Суджениця — Рожаниця, Лада, Леля, Полель, Діва, Баба, Русалка, Прпруша, Додола та ін.

Нині молоде покоління сербських дослідників звертає увагу на етнічну духовну культуру своїх предків як на іманентну сутність народного єства. Як пише Александра Маринкович-Обровська: "Національна ідея передбачає консерватизм в найчистішому вигляді, переданий у перспективу майбутнього нації" [292. 91]. Саме національне свідомі серби нині відроджують і світогляд своїх предків. Вони створюють язичницький інформаційний простір, залучаючи на свої сайти класичні праці видатних славістів, які були незаслужено забуті, не перевидавалися і не перекладалися на інші слов'янські мови — П. Шафарика, Я. Колара, а також сучасних дослідників, таких як Сретен Петрович та ін. [www.svevlad.org.yu]. І хоча поки що сербські рідновіри не створили релігійних груп чи організацій, проте вони вже стали на міцний науково-дослідницький ґрунт. А вивчати тут є що.

Александра згадує сербську народну пісню "Белі Віде", в якій райський птах Белі Віде приносить три сумних звістки:

Сва Индзия поарана,
А Русія пороблена.
Пред Солунєм ватра гори,
А у ватре три Делі:
Едан гори до колена,
Други гори до рамена,
А трачем се капа пали.
Тай што гори до колена,
Тай є веру преверио,
Тай што гори до рамена,
Тай на майку измашіо,
Тай коєм си капа пали,
Тай є кумство погазио... [292. 92].

Таким чином, пісня навчає про три найцінніші чесноти: вірність релігії своїх предків, поважне ставлення до батьківства та кумівства, тобто до всього, що становить божественну сутність Рідної Віри. Сербські патріоти-націоналісти, як і українські рі'дновіри, користуються язичницьким літочисленням (2005 = 7513). Вони з гіркотою говорять про те, що на жаль, серби не зберегли народних назв місяців, прийнявши латинські назви. Проте чимало язичницьких назв місяців лишилося в фольклорі: коложег (січень); сухий, ожуйк, дерикаж (лютий); цвітень, сві¬чень (квітень); борзосок (травень); же твар (червень); трешняр (липень); коловіз, гутник; руїнь, гроз добер; листопад; студень, просниць, колодар (грудень).

Александра Маринкович-Обровська заслужено дорікає відомому сербському славісту Вуку Степановичу Караджичу за навмисне фальшування старих пісень, пояснюючи це "політичними обставинами": "Так, з пісень, які зібрав В. С. Караджич, було викинуто Сварога, Сварожича, Ладу та інших. Все, що є у тих піснях, дійсне лише у тій редакції, яку записав Мілоєвич і як їх сьогодні окремі старці пам'ятають. Караджич же передавав все не дослівно, а в деяких варіантах замінив християнським еквівалентом" [292. 93].

Дійсно, у сербських піснях напрочуд цілісно збереглися імена давніх Богів. Показовим щодо цього є пісні, зібрані Мілоєвичем та наведені у книзі Петровича, наприклад згадки про Бога Правду (Правид, Права, Прова, Праводар):
Оно чита књиге царославне,
Понајвише тога светог Праве,
И његова Јариала слуге.

Божество Правда у західних слов'ян займає високе становище — друге після Світовида. Статуя Прави, що мав два або три лики, стояла високо в горах. Біля її підніжжя був покладений кам'яний вівтар для жертвопринесень. Прове згадував Гельмольд у своїй хроніці, як Бога Альденбурзької землі та Старгорода, так само, як Сіва — Бог Полабських слов'ян, а Радогост — ободритів. Те, що в піснях Права виступає як суддя на вічах, свідчить, що він Бог Правосуддя: "Права баца цвече на Вече". В деяких сербських піснях він з'являється як Праводар, Праве, Прове:

До нашега господара,
Господара Триглав бора,
И његова мила сина,
Мила сина Световида,
И његове силне браће,
Јаровита, Поревита,
Рановита, Радигоста,
Праве, Прове. [www.svevlad.org.yu].

Таким чином, окремі рідновіри і прихильники язичницького світогляду в Серби, хоча і не створили рідновірських громад, але активно відроджують віру предків, вважаючи її необхідною складовою етнічної культури, без якої народ не мислить свого духовного життя. Молода язичниця Александра бачить майбутнє усіх слов'ян з єдиною Рідною Вірою, що можливе лише з ідеалами утвердження Традиціоналізму, наповненого рідновір'ям: "Збереженням найістотніших деталей Рідної Віри врятуємо ідентичність, що є першим кроком до пізнання рідної спільності... маємо згадати, що ми є онуки Дажбога!" [292. 95].

Povratak na Rodoved Srbija