Пам'ятник, якому не судилося бути

Проект Антоніо Шіортіно 1913 року було визнано найкращим

Фото: з книжки А. Німенка "Пам'ятники Т. Шевченкові"

Про те, як це відбувалося, на початку минулого століття у своєму знаменитому "Щоденнику" занотував відомий український громадський діяч, черкаський землевласник Євген Чикаленко.

1904 року з ініціативи Золотоніського земського зібрання на Полтавщині почали збирати кошти для спорудження в Києві пам'ятника Тарасові Григоровичу. А наприкінці 1906 року, зі згоди центральної російської влади, було створено "Комітет по збудуванню пам'ятника Т.Г. Шевченкові у Києві", який згодом реорганізувався в Об'єднаний Комітет. Євген Чикаленко як відомий меценат увійшов до його складу.

Міжнародний конкурс на створення проекту пам'ятника було призначено на 1 травня 1910 року. Місцем для нього, на пропозиції Комітету, губернатор затвердив садок навпроти Реальної школи біля Михайлівського монастиря. Запити про умови конкурсу незабаром почали надходити з різних країн. Журі під головуванням Леоніда Позена розглянуло понад 60 проектів, але всі було відкинуто через невідповідність образу Т. Шевченка. Євген Чикаленко пише про це в запису від 24 травня 1910 року.

Оскільки було відхилено всі проекти, то на засіданні 31 травня Об'єднаний Комітет погодився з постановою журі й ухвалив на 1 лютого 1911 року призначити другий міжнародний конкурс. Цього разу журі під головуванням Опанаса Сластіона розглянуло 45 проектів і постановило першої премії не призначати нікому. Другу – видати Федору Балавенському, третю – Михайлові Гаврилкові. Крім того, було вирішено видати 5 заохочувальних премій по 100 рублів за проекти, що належали Кавалерідзе, Виноградовій, Селезньову, Рашевському та Єзіоранському. Зважаючи на те, що і другий тур не дав бажаного результату, Об'єднаний Комітет запропонував Балавенському переробити свій проект згідно із зробленими вказівками. Утім, згодом і цей проект було визнано невдалим.

На черговий, третій тур конкурсу було прислано 37 проектів, і журі під головуванням Андрія Лизогуба, не дійшовши згоди, висловилося за оголошення іменного конкурсу. Євген Чикаленко критикував колег за те, що, визначивши новий конкурс, вони не поставили умови, щоб Шевченко був обов'язково в національному вбранні: "Не хотять люди зрозуміти, що Шевченко, як народній поет, повинен звертати увагу прохожого народу перше всього народнім убранням, шапкою і кожухом, в якім Шевченко сам любив фотографуватись і в яких уже звик бачити його народ".

20 травня 1913 року було оголошено четвертий тур конкурсу. Комітет постановив замовити проект скульпторам Леоніду Шервуду, Сергію Волнухіну, Миколі Андреєву, Михайлові Гаврилкові, Антоніо Шіортіно за платню 1000 рублів кожному з умовою, щоб проекти було прислано до міської управи 1 лютого 1914 року.

Розглянувши проекти названих скульпторів, журі під головуванням Андрія Лизогуба постановило після деяких змін ухвалити проект Леоніда Шервуда. Але Комітет, не погодившись із журі, визнав найбільш відповідним проект італійського скульптора Антоніо Шіортіно.

Сам Євген Чикаленко висловлював у Комітеті думки, що доки немає хорошого проекту, ліпше не поспішати зі спорудженням пам'ятника. Але більшість членів Комітету аргументували своє рішення тим, що варто пришвидшити цю справу, оскільки її можуть заборонити. Ці побоювання були не безпідставними: київський "Клуб російських націоналістів" виступив з пропозицією поставити на Михайлівському майдані, який було зарезервовано для Т.Г. Шевченка, пам'ятник Св. Ользі. Врешті, місце під пам'ятник Т.Г. Шевченкові було відведено на Караваївському майдані. Це викликало хвилю нерозуміння, оскільки цей майдан розміщувався в єврейському кварталі.

Євген Чикаленко та редакція його газети "Рада" наполягали на тому, що найкраще місце для пам'ятника – кінець Петровської алеї над Дніпром, оскільки поет завжди марив ним. Але на засіданні 22 грудня 1912 року Комітет визнав це місце непридатним, ос-кільки воно не міцне, може посунутися. Врешті, Комітет десятьма голосами проти двох ухвалив вважати за місце для пам'ятника відведений Думою Караваївський сквер. На знак своєї незгоди з таким рішенням Євген Чикаленко, написавши емоційну заяву, вийшов з Комітету.

Дебати з приводу місця для пам'ятника тривали на сторінках періодичних видань, на з'їздах і творчих вечорах ще кілька років. Кожен вихваляв своє місце, не бажаючи слухати аргументи іншого. На що Євген Чикаленко сміючись, радив "зробити пам'ятник Тарасові на колесах і перевозити його на всі пропоновані місця, таким робом всі будуть задоволені".

Березневі дні 1914 року мали ознаменуватися відкриттям пам'ятника Т.Г. Шевченкові у Києві, а відзначилися київською вуличною демонстрацією, основними діючими особами якої стали, як не дивно, грузини. Про допити арештованих на демонстрації кавказців ходили правдиві анекдоти, один з яких занотував Чикаленко: "...грузини наче змовилися називати себе українцями". На обурення поліцейських приставів відповідали: "Пиши українець. Ти "Кавказ" Шевченка читав? Його написав українець, і я теж хочу бути українцем".

На жаль, Перша світова війна, зміна політичного ладу перервала починання зі спорудження пам'ятника Шевченкові. Об'єднаний Комітет, проіснувавши до 1919 року, так і не зміг довести справу до кінця.

Сумна доля спіткала кошти, зібрані на пам'ятник Т.Г. Шевченкові у Києві, які було конфісковано і витрачено на зовсім інші справи.

Довідка "Прес-Центру"

Видатний громадський діяч, меценат української культури, агроном, землевласник Євген Чикаленко (1861 -1929) походив з роду херсонських козаків. Ефективний землевласник, господарство якого в Кононівці на Драбівщині вважалося зразковим. Гостюючи в цьому маєткові, Михайло Коцюбинський працював над своєю новелою "Intermezzo". Саме Чикаленко видавав (за деякої матеріальної підтримки Василя Симиренка і Леоніда Жебуньова) першу на Наддніпрянщині щоденну україномовну газету "Рада" (перша назва – "Громадська думка"), яка виходила у Києві в 1906-1914 роках. У революції Євген Харламович через консервативні погляди участі не брав. З 1919 року Чикаленко в еміграції, працював в Українській господарській академії в Подєбрадах. Чикаленко – автор "Спогадів" та "Щоденника", які дають багатий матеріал до історії українського руху кінця XIX – початку XX ст.