ДВІ ДОЛІ, З ЯКИХ ПРОГЛЯДАЄ
НЕОСЯЖНА ГЛИБИНА УКРАЇНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Поет і хлібороб – чи може бути щось вище на землі, ніж ці дві іпостасі людські, пов'язані з найбільшими цінностями нашого буття – хлібом духовним і хлібом насущним. У долях наших земляків поета Михайла Пронченка та агронома Степана Повода є дуже багато спільного, адже вони були сучасниками, втягнутими у вир трагічних для України подій 30-х – 40-х років.
ПРОВІСНИК УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Михайло Пронченко
7 вересня 2009 року минуло 100-літгя від дня народження полум’яного поета-патріота Криворіжжя Михайла Пронченка – знакової особистості не лише для місцевої, а й усієї української довоєнної літератури. Адже важко віднайти в радянській підцензурній літературній спадщині цього періоду таке відкрите, палке й пристрасне бажання побачити Україну вільною, яке висловив у своїх поезіях він. «Моя поезія сумна! Моя зґвалтована Вкраїна!» – з гіркотою писав поет в одному зі своїх віршів, виданих в Кривому Розі вже в період німецької окупації окремою збіркою «Кобза».
Становлення Михайла Пронченка як своєрідного українського поета відбулося в 20-ті роки. Видавши в Кривому Розі свою першу збірку «Здобуваю надра» (1927), він відразу ж отримав схвальні відгуки від М. Хвильового та Д. Яворницького. В подальшому з академіком Дмитром Яворницьким у нього зав’язалися приязні стосунки. Був близько знайомий і з видатним українським поетом Володимиром Сосюрою, з яким тривалий час листувався. Входив до ВУСППу, філія якої в той час відкрилася і в Кривому Розі. Друкувався в газетах «Червоний гірник», «Зоря», часописах «Молодняк», «Кривбас».
З 1930 року почав працювати в редакції газети «Червоний гірник» літпрацівником. Однак в період згортання процесу так званої українізації національно свідомим людям з незалежницькими переконаннями в лабетах жорсткої тоталітарної більшовицької системи місця вже не було. Звинувачений у націоналізмі та антирадянській агітації, 1933 року Михайло Пронченко отримав 5 років заслання, опинившись у далекосхідному таборі в Тахтамигді. На думку деяких сучасників, однією з причин переслідування поета радянським режимом був написаний ним вірш про голодомор.
Повернувся до Кривого Рогу напередодні війни. В період німецької окупації став одним з провідників національного підпілля. Видавав і редагував започаткований ним округовий український часопис «Дзвін», кожен випуск якого, що виходив у світ за його редакцією, був присвячений висвітленню подій, пов’язаних з українським визвольним рухом 1917-1921 рр., діяльності УНР, ролі таких видатних діячів українського відродження як С.Петлюра, Є.Коновалець, А.Кащенко, М.Хвильовий, а також жорсткій критиці радянського режиму і палкій агітації за потвердження українського самостійницького життя.
У період окупації Михайло Пронченко видав невеличку збірку «Кобза», до якої ввійшли його пристрасні поезії, сповнені гіркотою смутку, відчаєм і болем за ті страждання, які випали на долю українського народу:
Не співала сім’я солов’їна,
Де печаль, де наруга і мла, –
У сльозах утопала Вкраїна
І втопитись ніяк не могла.
Михайло Пронченко є одним з небагатьох українських митців слова, що в той час насмілилився торкнутися і найболючішої теми у вітчизняній історії – голодомору 1932 – 1933 років. Написав що називається по гарячих слідах вірш «Забирали останню зернину», датований 1933 роком, в якому є такі вбивчо правдиві слова:
В хаті – дітки, а батька немає.
І нема повороту йому…
Комсомолець мішок підіймає
І несе, як життя, у пітьму.
Але разом з тим «Кобза» Пронченка просякнута і пафосом визвольної боротьби:
Ми устали з руїни і горя,
Із льохів ми устали – і йдем! –
Розливається хвилями моря
Наша правда, що сяє вогнем.
У своїх спогадах про діяльність поета в період німецької окупації його земляк, відомий журналіст і громадський діяч української діаспори Юрій Семенко писав: «…Його вірші, як і видавнича діяльність, знаходять палкий відгомін серед населення Криворіжжя і мають помітний вплив на розвіяння більшовицької гіпнози й страху заляканих комуністичним терором людей, що енергійно взялися за відбудову українського національного життя».
Однак поблажливе ставлення зайнятого проблемами фронту німецького військового командування до національно-державницьких устремлінь українців дуже швидко минулося. З прибуттям до Кривого Рогу цивільного начальства – гебітскомісарів і райхінспекторів, зодягнених у руду форму членів нацистської партії, ситуація дуже швидко змінилася. Щойно створений німецький відділ пропаганди починає втручатися в редакційну роботу Михайла Пронченка. Звичайно, позиція редактора і редакційна політика часопису «Дзвін» новому окупаційному режиму була не до вподоби. Невдовзі Пронченка усувають від редакторства, а на початку 1942 року його арештовують. Але й під арештом думки про долю України не залишають поета.
Не треба нам нічого від життя,
Ні почестей, ні грошей, ані слави.
Лише Держави треба вороття –
Святої Української Держави!
Ці рядки Михайло Пронченко написав незадовго до розстрілу. Пройшовши через голодомори і репресії більшовицького режиму, він загинув від німецької кулі, розстріляний нацистами у лютому 1942 року разом зі своїми криворізькими товаришами по національному підпіллю Сергієм Шерстюком, Іваном Потапенком і Ганкою Максимець. Так трагічно склалася доля поета, що опинився між жорнами двох найжорстокіших в історії режимів – російського більшовизму і німецького нацизму.
За своє коротке, але напрочуд насичене життя (33 роки – земний вік Христа) Михайло Пронченко звичайно багато не встиг зробити, та було в ньому найголовніше – велика любов до України та боротьба за омріяну багатьма поколіннями українців незалежність рідної землі. За що й віддав найдорожче – своє життя. Ще будучи на засланні в Тахтамигді поет писав:
Мені не страшно, що загину.
За думку страшно, за одну,
Що у ярмі і я покину
Мою печальну сторону!
На жаль, він пішов з життя, залишивши Україну в ярмі, але його палке бажання і тверде переконання, що рано чи пізно вона таки його скине і стане вільною, були недаремними.
Сьогодні незалежну Українську Державу ми таки маємо, але думати про те, щоб не залишити її знову в ярмі, ще ой як треба. Тож цінуймо те, що маємо, і не забуваймо про тих, хто поклав на це власне життя.
/ Подано за публікацією: Стецюк Володимир. Провісник української незалежності // Червоний гірник. – 2009. – 10 вересня /
ТЕМА ГОЛОДОМОРУ ТА РЕПРЕСІЙ
У ПОЕЗІЯХ МИХАЙЛА ПРОНЧЕНКА
ЗАБИРАЛИ ОСТАННЮ ЗЕРНИНУ
Забирали останню зернину.
Виганяли із хати вночі, –
Як сльозою, садок і хатину
Обливали журбою сичі.
І душа досі ниє і плаче, –
Бо була це і дійсність, і яв –
Наче демон і Каїн неначе
Більшовик серед двору стояв.
В хаті – дітки, а батька немає.
І нема повороту йому…
Комсомолець мішок підіймає
І несе, як життя, у пітьму.
І остання надія упала,
Як зернину останню взяли…
Під вікном дика осінь стояла,
Де троянди уже не цвіли.
Де мороз лютував, як у серці
Сум камінний, що все переміг…
Зарипіли одвірки і дверці,
Коли вийшли кати за поріг.
Тільки зойки дитячі невпинні.
Тільки сльози і «хлібця нема».
І на очі сумні удовині
Ліг одчай, як холодна зима.
І стояла убита й безсила,
Далі хворо вступила у тьму.
Комуністів благати ходила.
Й дали їй… Сибір і тюрму.
1933
УКРАЇНА В СЛЬОЗАХ УТОПАЛА
Україна в сльозах утопала,
Сиротою в тумані брела.
І журливо краса одцвітала,
Що найкраща у світі була.
Не співала сім’я солов’їна,
Де печаль, де наруга і мла, –
У сльозах утопала Вкраїна
І втопитись ніяк не могла.
Кат безкраю глумився над нами,
Захлинаючись в злобі брудній, –
Заростали сади бур’янами
І всихали у журбі страшній.
Висла хмара важка, невесела,
Мерли люди, як юрби рабів.
І не вили собаки на селах,
І по мертвому дзвін не гудів.
Сльози падали рясно, мов перли,
Вицвітало геть кожне лице,
Не тесали труни для померлих,
Бо і дощок не мали на це.
І кричали «ура» і «Великий»…
Коли лихо нас било мечем,
Сліз текли переповнені ріки,
А казали, це – щастя тече.
На толоках, на гонах і луках
Виростали могили страшні,
І купалася в горі і муках
Україна в ті роки і дні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
1941
***
Десь України синь наметом,
Та думать ніколи про це,
Бо підганя конвой багнетом,
І хуртовина б’є в лице.
На засланні
ЙОМУ СУДИЛОСЯ ПРОЙТИ ВСІ КОЛА ПЕКЛА
С.І. Повод, Кривий Ріг, Гданцівка, 1991 рік.
Фото Олени Склярської.
Майже одночасно з криворізьким поетом (1932-1933 рр.) потрапив у застінки більшовицького режиму і молодий агроном Степан Повод, який був засуджений до вищої міри покарання. Дивом уникнувши розстрілу і відбувши призначений йому навзамін термін ув'язнення, до війни Степан Повод працював у сільському господарстві. З наближенням фронту під час евакуації займався відправкою в тил семенних фондів, був залишений радянською владою на окупованій території для підпільної роботи в тилу ворога. Зрештою, як і його земляк – поет Михайло Пронченко, був заарештований німцями, опинившись у камері смертників нацистської тюрми SD. Однак замість розстрілу довелося пройти арештанту всі кола пекла – застінки чотирьох найжахливіших нацистських концтаборів (Дора, Бухенвальд, Майданек, Освенцим), а потім знову сталінську тюрму… Помер 1991 року, залишивши свої спогади нащадкам.
_____________________________
Сталінізм і фашизм – найжахливіші явища ХХ сторіччя. Скільки б не говорили й не писали про їхні витоки, родоначальників і натхненників, катів і жертв, цю тему навряд чи коли буде закрито – надто багато ще не сказано і достеменно не вивчено, а відтак не до кінця все осмислено та усвідомлено. І поки ще залишаються невідомими безневинні жертви і непокараними їхні кати, зберігається загроза нового беззаконня. І якщо сьогодні подекуди вже лунають голоси, які вимагають "твердої руки", закликаючи до встановлення нової диктатури, це нас не може не хвилювати.
Спогади людини трагічної долі, нашого земляка Степана Івановича Повода, які пропонуються до уваги читачів, – це гірка сповідь про пережите і живий документ історії, з кожної сторінки якого постає сувора правда про те, що з нами було і що вже ніколи не має повторитись.
СТЕПАН ПОВОД
ВСІ КОЛА ПЕКЛА
Зі спогадів про пережите
Як добре я б тепер своє життя провів, коли б воно до мене повернулось…
Згадувати справи минулих днів – помилки вільні й невільні, піднімати із небуття те, що було більше ніж піввіку тому, здавалося б, ні до чого. Хто старе згадає, тому око геть, – говориться у старій приказці. Але згадувати старе – це також боротьба. Боротьба з хибами та помилками не стільки минулого, скільки теперішнього і майбутнього. І погане згадувати потрібно перш за все тому, щоб воно вже більше ніколи не повторювалось. Сподіваюсь, ніхто мені за це не дорікне і не засудить.
Сталінська в'язниця (камера смертників № 73), фашистська тюрма SD, 4 концтабори смерті й знову сталінська в'язниця – волею долі мені довелось пройти всі ці кола пекла і дивом залишитись живим. А скільки ні в чому не винних людей, які потрапили під жорна сталінщини і фашизму, згинуло в жахливій м'ясорубці ХХ сторіччя! Вони вже ні про що не розкажуть і не напишуть.
Злочинам проти людства, в які б часи вони не скоювались, прощення бути не повинно, як не можна виправдовувати ті варварські "закони" і "звичаї" освіченого ХХ віку, ім'ям яких творились ці злочини, з якими навіть беззаконня похмурого середньовіччя навряд чи можуть зрівнятись у жорстокості й цинізмі. Забути про це і не засуджувати цього не можна, як не можна не виправдати мільйони людей, які стали жертвами цього нечуваного беззаконня 30-х, 40-х і наступних років.
1932 рік. Софіївський район. Девладове
Весна видалась дощова – без плаща і чобіт в поле не вийдеш. На носі посівна. Новопризначений агроном МТС, що тільки-но закінчив сільгоспінститут, мотаюсь із села в село, з колгоспу в колгосп. Потрібно перевірити готовність посівного насіння, реманенту, тягла. Трактори нові американські отримали.
Комплектуємо тракторні бригади, промислові завдання складаємо, намічаємо маршрути.
Тільки-но закінчилась нарада голів колгоспів, бригадирів і агрономів. Виступали керівники РК партії і райвиконкому, доводили завдання партії та уряду. Вперед, товариші, за справу – державі хліб потрібен!
Почали сіяти. Працювали вдень і вночі. Трактори колісні. В'язнуть в розкислій від дощів землі. Трактористи молоді, недосвідчені, запасних частин мало, а причіпного реманенту немає зовсім. Весь час доводиться щось вигадувати, пристосовуватись. Колгоспи неповороткі, сіють погано – потрібні трактори і трактори. За агротехніку відповідаю я, так що усім доводиться займатися самому. Сьогодні в одному колгоспі, завтра – в другому, третьому. Нічний засів взагалі нікому не довіриш – сам береш ліхтар і ходиш поперед трактора, освічуючи маркер.
З горем навпіл таки відсіялись.
Вродив добрий врожай. Треба хліб збирати. В господарстві лише 44 молотарки на повному приводі і мартедвигунах. Пального не вистачає, доводиться використовувати відпрацьоване тракторне масло. Колгоспні бригадири просять запасні частини до старих молотарок. А де їх узяти?
І тут почалось. Чутки про арешти районних керівників, окружних, обласних агрономів… Невдовзі ці чутки стали жорстокою реальністю. Прийшла черга і наших керівників та організаторів МТС.
Вороги народу – з цим страшним тавром один за одним ідуть від нас чесні й добросовісні люди.
Але ніхто не нарікає. Робота є робота. Потрібно хліб збирати, а партія в усьому розбереться, що б там не було, – так думав я, так вважали й мої товариші.
Зібрали й обмолотили хліб. Весь урожай здаємо державі. Мало. Вимагають ще. Переобмолочуємо скирти, збираємо буквально по зернинці. Вишкребли все чисто. Здали, а самі без хліба лишились. Почався голод.
Арешти продовжуються. Розпочався суд над групою колгоспників на чолі з бригадиром Олійником. До школи на виїзне засідання обласного суду буквально все село збіглось від старого до малого. Мені, як фахівцеві, довелось брати безпосередню участь у засіданні. Хоча я й не розумів, у чому, власне, вина моїх односельців, але на суді повинен був сказати однозначно, що бригадир – ворог народу, що він половину зерна пустив у солому. Але ж я добре знав, що ця людина робила все, аби з найменшими втратами зібрати й обмолотити зерно, що без кінця він просив у мене запчастини до молотарок, а їх у нас просто не було, й ми з механіком дозволили йому обмолочувати хліб без них.
Що я міг сказати проти цього чоловіка? У суді я пояснив, за якою методикою визначав кількість зерна, що пішло в полову, і що за моїми підрахунками втрати склали не більше 3-4 % і що це відповідає визначеним нормам. Як доказ, я пред'явив довідник агронома (єдине на той час моє майно).
"Что вы, товарищ агроном, дурака валяете! – підскакує суддя, – у товарища прокурора имеется другая цифра допущенных вами потерь – 30-40 % зерна!"
Суд вирішив остаточно й безповоротно: "Розстріл". Міліція – шашки наголо, і повели нещасних. Голосили жінки. Похмуро мовчали чоловіки. І ніхто не міг зрозуміти, де правда, а де кривда.
Дніпропетровськ
Обласна нарада агрономів. У мене повноваження з реорганізації й організації нової МТС.
Ледве почалася нарада, з президії раптом хтось викликає агронома Софіївського району. Підвожусь. Бачу – ідуть до мене двоє чоловіків у регланах, озброєні. Ведуть мене через усе місто до третього райвідділу міліції. Три доби сиджу, очікуючи допиту. Нарешті міліціонер похилого віку веде мене до потягу Дніпропетровськ-Долинська. Їдемо на місце роботи в МТС. Ще два тижні проходять у невизначеності. Міліціонер ходить по п'ятах, не знаючи, що зі мною робити. Лає порядки, за що, мовляв, знущаються над людьми. Я теж не знаю, що мені робити, за що мене взяли, також не знаю. Ні слідчого, ні слідства. Але вже нічому не дивуюсь. У такому становищі опинився не лише я, а все керівництво МТС – директор, заступник, старший механік (шахтар 25-тисячник, батько сімох дітей), секретар парторганізації. Передають нас до ГПУ, а там кажуть, що нам у них робити нічого, мовляв, наші хлопці. Але нагорі міркують по-іншому. Секретар обкому партії т. Затонський і секретар ЦК КП(б)У т. Косіор кажуть: "Ми до цих пір били директорів радгоспів, а тепер будемо бити директорів МТС".
Страшна хмара свавілля й беззаконня нависла над нами.
Сидимо. Чекаємо суду. Багато передумалось і згадалось за цей час. Як учився в сільськогосподарській профшколі, потім у інституті. Працював у бюро комсомольської організації. Поїздки з лекціями по селах, участь в організації Созів і впровадженні ленінського кооперативного плану – все це робилося з молодим комсомольським завзяттям, з палкою вірою в те, що ми будуємо наше світле майбутнє. І тепер за це нас вважають ворогами народу?
Різні думки крутилися в голові, але про що б не думалось, ні-ні та й згадається Галя – юна і лагідна дочка начальника залізничної станції, у якого ще в студентські роки я знайшов і стіл, і дах над головою під час свого наукового відрядження в комуну ім. Карла Лібкнехта. З тих пір і запала мені в душу ця скромна дівчина, ще майже підліток. Чи доведеться побачитися ще? Попереду невідомість.
Галя приїхала саме в той день, коли розпочався суд. У залі сидить мій батько, бригадир сусіднього колгоспу, брат – районний землемір. Людей небагато. Засідання проводить той самий суддя з області, що судив наших колгоспників. Засідач – голова одного з колгоспів, така собі Марусич.
Зачитують обвинувальний висновок: "…Не боролися з куркулями, шахраями, ледарями. Потурали куркульським гультіпакам і посіпакам. Лили воду на млин куркуля". Ось і все. Окрім усього – стид і страм. Мої "подільники" просяться, плачуть, визнають свою провину. Брат і батько кажуть мені: "І ти просися – бачиш, що робиться – керівники району в скиртах ночують, бояться вдома показатись". Але я не можу піти на таке приниження. Просити поблажливості – за що: за мій труд, за мої думки й переконання? Я заяву про вступ до партії подав, вірив у неї, в її світлі ідеали… І раптом таке звинувачення.
"Агроном, ви визнаєте себе винним?" – питає суддя. "Ні, – відповідаю. – Я не знаю, в чому я винен. План хлібозаготівлі ми виконали на 86 %, тоді як на півдні України здали всього по 40. День і ніч солому перемолочували. Здали все, що могли, а ви кажете – контрреволюція. Якщо ви так ставите питання, то поясніть мені, в чому вона полягає? Ось нам під час жнив до тракторів прислали бабіт Б-2 замість Б-1, бронзові вкладки на 2 мм розточені, негодні. В ящиках замість запчастин лабораторні штативи прислали – ось оце контрреволюція. А навіщо ж нас звинувачувати в нехлюйстві. Ніякої провини я за собою не визнаю".
Оголошують вирок: "Зробили тяжкий злочин, але визнали свою провину, подають надію на виправлення. Ув'язнити на 10 років у дальніх таборах з поразкою в правах на 5 років після відбуття покарання. Що стосується агронома Повода С.І. (25-ти років, освіта вища, неодружений), який не визнав своєї провини, вважати за невиправну людину, піддати вищій мірі покарання".
Я дивився на електричну лампочку, щоб не бачити палючих сліз батька. Бліде, налякане обличчя Галини… Судомою стиснула горло образа: "За що, за що така несправедливість?! Невже все так просто: винуватий – невинуватий – розстріл!" Не пам'ятаю, як вивели мене під вартою з зали. Отямився вже в підвалі, битком набитому такими ж, як я, без вини винними.
У підвалі мужиків-селян чоловік двісті. Серед них я один "смертник". Чому мене посадили разом з усіма, а не окремо, як того вимагає встановлений режим утримання? Видно, районне керівництво ще сподівалось якось врятувати мене від розстрілу, тому що факт моєї невинності був настільки очевидним, що навряд чи хто міг у це повірити, як не вірив, мабуть, і сам суддя, який з такою легкістю визначив мені вищу міру покарання.
Та, на жаль, віднині доля твоя не залежить від людей, а підлягає "закону", людьми придуманому. Тільки він один тепер вершитель долі твоєї. Про що тепер жалкувати, на що скаржитись, у кого шукати захисту? Як усвідомити й витримати цю страшну міру несправедливості, яка поставила тебе біля фатальної межі. Навіщо ж ти жив, і як можна жити, якщо це саме життя так недорого цінується? Питання, питання… І всі без відповіді. А час лине і лишились лічені дні.
Підвал. Тіснота. Жодного віконця – лише одна "собача" діра, біля якої пар клубочиться від поєднання потрапляючого звідкілясь із вулиці холодного повітря з в'язкою духотою підвалу, наповненого диханням сотень людей, потом спресованих тіл і їдким смородом нечистот.
І ось нас ведуть колоною на станцію – до тюрми везуть. Сніг глибокий, люди вимучені – 12 кілометрів пішки в супроводі конвою. Поруч зі мною два міліціонери – дивляться з острахом, чогось бояться…
…Зачинили вагон. Тривожно прокричав паровоз, шиплячи паром, і помчав нас, набираючи швидкість, у безрадісну путь. Стук та стук – журливо гуркочуть колеса.
Проїжджаємо станцію Божедарівка. Батьківщина моя. Тут я народився. Тут дитинство і юність мої пройшли. Десь там, за пагорбом, мій дім рідний. Ось видніється стежинка, що тягнеться з хутора, якою я до школи бігав. А ось і цвинтар, школа, млин, сільбудинок, де мене в комсомол приймали – все до болю знайоме й рідне. Тут у сьомому класі я вперше закохався в дівчину Ліду, та все ніяк побачення не міг призначити – пристойних штанів не було. Думав, от побудуємо комунізм, тоді у мене буде дві пари штанів, от тоді-то Ліда обов'язково прийде до мене на побачення…
Минуть роки. Ліда піде по життю дорогою своєї долі, я – своєї. На моєму шляху з'явиться Галя, з якою ми проживемо велике складне життя, розділивши на двох всі наші біди і радощі, виростимо дітей і внуків, і золоте весілля справимо. І матиму штанів цілу дюжину, а комунізму як не було, так і не буде.
Тут і дід мій Мороз, старий козак полтавський, гультіпака і п'яниця, все пісні співав козацькі. Зхудлого, голодного і босого, в штанях незмінних домотканих поведуть і його під вартою до перону рідної Божедарівки – за те, що десь у степу під копицею декілька колосків приховав. Відчувши, що востаннє іде пероном рідної станції, заспіває старий на прощання пісню козацьку: "Ой не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий козаче". У Дніпропетровській в'язниці помре дід Мороз. У дерев'яному ящику вивезе його біла конячина туди, звідки вже не повертаються.
Ось так обмірковував я коротке життя своє, проїжджаючи свою батьківщину в арестантському вагоні, в якому везли мене під вартою на виконання смертного вироку.
Ніч. Мороз. Безрадісно відстукують колеса, відмірюючи останні кілометри. Приміська смуга – Дійовка, Сукачівка, Горянінове. Місто. Скиглять гальма, сповіщаючи про мою кінцеву станцію. Ослаблих у дорозі, нас виводять на мороз. Колона повільно, як би знехотя, рухається до тюрми на відпочинок. Ось і вона рідненька. Хороша тюрма – міцна, кажуть, ще Катерина ІІ будувала, сам дідько їй був би радий.
Відчиняється брама. "Этап не принимаем, – кричить вартовий, – карантин, тиф у нас, "смертника" давайте". Ступив я за поріг, озирнувся на своїх попутчиків – страшно разлучатися з ними, але для мене вже зворотнього шляху немає.
Стройова канцелярія. Сиджу на лавці. Черговий міліціонер зайнятий своєю роботою. Я нікому не потрібен.
Корпусна канцелярія. Молода жінка веде мене вузьким довгим напівпідвальним коридором з безліччю чорних однотипних дверей. Заводить мене в одну з кімнат. Прощупала одяг. Видала білу картку з написом: "S4-14. Контрреволюційний саботаж". Пожаліла, мабуть, зробила послугу – відвела до кращої камери смертників № 73.
Чотири стіни. Вгорі вікно з подвійними ґратами. Намертво приковані до стіни ліжка. Стіл дубовий, важкий, з порізаними дошками. Параша чавунна, трипудова. Ось і вся обстановка.
Моя поява в камері не справила ніякого враження на її мешканців. У кутку з намальованими на стіні хрестами моляться селяни. Моляться і плачуть, плачуть і моляться: "Пом'яни мя, Господи, єгда пріідєши во царствіі соєм". Знервовано крокує по камері напівроздягнений чоловік у підштаниках, стискуючи в руках пачку папирос. Під прикутим до стіни ліжком напівлежить молодий хлопець, думаючи про щось своє.
Згодом я довідався, що бригадирів наших, яких переді мною судили, вчора вивели з цієї ж камери, а куди – ніхто не знає.
Тягнеться день за днем. Мама моя з четвертої години ночі десь стоїть біля тюрми в безкінечній черзі, що тягнеться від самої площі Пушкіна. Гріє під полою благенького кожушка горнятко з юшкою, щоб передати його мені й об одинадцятій годині отримати назад – на знак того, що ще живий її син.
Холодно на морозі. Відморозила ноги. В біді і горі згоріла, так і не дочекавшись сина.
У камері тиша. Ледь чути завмираюче дихання наляканої, приреченої людини. А за дверима лише гучні кроки охоронця. Порядок життя та смерті визначається сам собою – 22 дні і ночі. Людина звикається з неволею, мов тварина. Коло інтересів, відчуттів звужується неймовірно. Світ великий, страшний, складний і важкий, а думки зводяться до одного: від і до. Стан на грані зриву – ніхто до мене не підходь і не чіпай мене. Здається, більше не зможу, не витримаю цього очікування смерті. Це не та смерть, що на полі борні, яка настає зненацька, а інша – подивись їй в очі: здається, ось вона, підкрадається до тебе кроками охоронця.
З того часу не можу залишатися на самоті в темній кімнаті – здається, що вона мене задушить.
Приходить день, і на душі так ясно-ясно стає, тому що тебе цієї ночі не забрали, а вивели когось іншого. Ти знову отримав відстрочку до 23-ї години ночі.
Настає вечір. Напруження знову зростає. Все тривожніше й тривожніше на душі. Охоронець ходить все частіше й частіше – здається, чомусь також хвилюється. А твоє серце стугонить і стугонить – підходить твій роковий час.
Павук на вікні розвісив свої сіті, чекає муху, комаря – він живе, йому життя дане. Десь у тюремних коридорах цвіркуни перегукуються. Камери зачиняють – будуть смертників вести. Нижньодніпровський завод гуде – сповіщає, що смерть моя йде. 23-я година. "Чорний ворон" прийшов з Дзержинського, 29. Стоїть біля під'їзду. Мотор хрипло задихається.
Йдуть. Команда чоловік 12. Всі в кожушках. Тихо, без жодних звуків піднімаються запасними сходами. Стають по боках від дверей. Ось він початок кінця!
"Сьогодні мене заберуть, – говорить мені співкамерник тремтячим голосом. – У мене дружина, діти. Може, побачиш кого, скажеш… або ось записка… Ех, рідна ненько, дарма сльози ллєш! Що ж це, за що мені це, чим я согрішив? Чому не інший, а я?! Ні, нехай буду я, не інший. Значить, так треба. Видно, так світ влаштований – я народився, зі мною і смерть моя народилась. "…Благословен и день забот, благословен и тьмы приход".
Гримлять ключі. Вищать залізні двері. Заходять. Шульга з Петриківки. Чорна доха. Чорна будьонівка. Червона зірка. Червоний кант. Чоботи хромові. Губи здригаються – хвилюється. Він – людина, є в нього душа, жалість до людей, яких він, як комірник, на смерть видає. Мабуть, вдома чекають його дружина, діти: "Тату, що ти нам приніс? Мий руки, сідай, їсти будемо. Що ти такий невеселий? Стомився, роботи дуже багато? Тату, а розкажи мені казочку про козаків-розбійників. А мені – про без вини винуватих…".
Другий. Сіра шинель. Сіра будьонівка. Дві шпали. Зелена зірка. У лівій руці пачка карток. Обличчя бліде, спите. Хижий, пожадливий погляд. Він – кат. Губи не здригаються. Немає губ – є тільки тоненька риска. Немає в нього почуттів, немає жалю. Лише плоть людська йому дана, але іроди від нього народжуються. Можливо, і моя картка в нього в руках з номером 4-14.
Викликають приреченого. Прізвище на "П", і мене, мов струмом, б'є ця літера. Та прізвище не моє – мої 22 дні ще не минули. Називають ще кілька прізвищ. Той, хто вже змирився зі своєю долею, підготувався до цього, сам іде до виходу: "Прощавайте, браття!" Його грубо підштовхують у спину. Наступний – інший падає, мов підкошений. Третій – стан повної прострації. Волочать нещасних до виходу. Викидають слідом пожитки – якесь лахміття… А завтра "на передачі" скажуть: "Їх повезли до Харкова".
У душі якась незрозуміла радість. Ніколи в житті так не радів: мене не взяли! Але ж завтра буде те саме. Сокровенні слова: "Что день грядущий мне готовит?"
В якийсь день мене покликали до віконця моєї тюремної камери. Захисник, рудий єврей, дає якісь папери: "Розпишіться". Розписуюсь, мов сліпий, а він втішає мене: "Все повинно вирішитись на вашу користь, але ви ще посидіть". Та це мене не заспокоює. В камері кажуть, що на Дзержинку, 29 вже не тільки вночі, а й удень вже вивозять.
Так замість 22-х просидів я в камері смертників аж 29 днів. І ось об 11-й годині мене викликають на вихід. Який я?! Все бачу, як в тумані. Білизну нову одягнув, що сестра на смерть передала.
Слідчий коридор. Камера № 54. Порожня. Арештанти на прогулянці. Я один. Заглядають тюремні працівники, з цікавості. Співчувають. Минає якийсь час, і мене ведуть до канцелярії. Як виявилось, допомагати перебирати документацію, сортирувати за абеткою справи в'язнів.
Невдовзі мене переводять у корпусний медпункт санітаром. Допомагаю лікарю готувати шприці та голки, приводжу і відводжу людей у камери, відмічаю в журналі кількість прийнятих хворих.
Серед ув'язнених багато агрономів – окружних, обласних. Кращі агрономи України засуджені, вислані, знищені, особливо ті, хто за своїм походженням мав хоч якесь відношення до духовенства, військових чи службовців дореволюційного часу. Без суду і слідства. Суд – трійка або особлива нарада – визначає вищу міру, термін ув'язнення й місце висилки.
Люди голодні, виснажені, хворі. Серед ув'язнених велика смертність. Москва вимагає робочу силу – на Біломорканал, канал Москва-Волга, метрополітен. Ось туди-то й везуть ув'язнених.
Начальник тюрми т. Баранов жив неподалік від моєї сестри по вулиці Червоній і, безумовно, знав усі тонкощі моєї трагічної історії. Якось зустрічає мене і говорить: "Мы хоть завтра можем вас освободить, но поймите: нельзя после этого сразу на волю – слишком резко, компрометация, так сказать, правосудия. Мы вам дадим годика три по 99-й статье (халатность). Поедете в Херсон, в колонию им. Полякова. Месяца два-три поработаете там на овощах и потом по д.т. вас отпустят". Так воно й було.
1933 рік. Херсон. Всесоюзний ізолятор. Колонія ім. Полякова
Працюю агрономом. Напарником у мене колишній змінний інженер з Донецького хімічного заводу. В його зміні стався вибух, який приніс мільйонний збиток підприємству. Він також був засуджений до розстрілу. Спільна доля, спільна робота і взаємна симпатія зблизили нас і поріднили.
Все моє ув'язнення тривало вісім місяців. Мене звільнили без наслідків. Життя знову повернулося до мене, неначе якась невидима сила відвела мене від фатальної межі. Пригадую цю тривогу, образу, несправедливість, і душа болить ще й досі. Хто знає біду й горе, той знає, який світ чудовий і життя прекрасне. Крило сокола і крило ворона взаємно існують, як існують добро і зло, правда і кривда. І ти, людино, завжди між ними – в їхній споконвічній боротьбі. В цій боротьбі я нікого не зрадив і сам голови не схилив перед свавіллям, жорстокістю й невіглаством.
Ми взнали 1933 рік, як рік великої трагедії, загибелі мільйонів людей від голоду, свавілля й терору – культу особи Сталіна. Відніс час у минуле наші біди й страждання і нехай вони вже ніколи не повернуться.
Я іду ланами, луками, нивами і хлібами своєї Вітчизни. Який простір, яка благодать рідної землі і яке солодке повітря свободи! "Ниво-десятино, ти засійся добрим житом, ти полийся долею".
/Подано за публікацією: Повод С.И. Все круги ада // Криворожские ведомости. – 1991. – № 4. – квітень. / Друкується за виданням: Мельник О.О. Голод. Хроніки, документи та матеріали голоду 1921– 1923, 1932 – 1933 років на Криворіжжі. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2003. – С. 259 – 267. Переклад з російської /
P.S. Щойно газета "Криворожские ведомости" почала друкувати спогади С.І. Повода "Все круги ада", як цієї мужньої і мудрої людини не стало. Пройшовши великий складний шлях, колишній в'язень сталінських і нацистських концтаборів залишив нащадкам свою проникливу сповідь про пережите, крізь яку червоною ниткою проходять його слова: "Цінуйте життя і бороніть його від сваволі та беззаконння, які наробили стільки лиха у ХХ сторіччі".
/ Подано за виданням: Свіча пам’яті. – Кн. п’ята. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2010. – С. 101-111 /
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ ТА МАСОВИХ РЕПРЕСІЙ
Пам'ятний знак жертвам голодомору
та політичних репресій. м. Кривий Ріг.
Це Ви 27-го листопада зробили цю світлину ?
А мера нашого шановного (як і його синочка) не було на вшануванні пам*яті загиблих українців...
Чи то вони вважають, що масштаби трагедії мізерні, щоб бути присутніми власною персоною, чи
то вони не мають нічого спільного з українцями і це - не їх трагедія, чи то така генеральна лінія партії...
От, якщо дозволите, хочу у Вас спитати - на наступних виборах АКЛ також буде підтримувати ПРУ, як
на минулих президентських ?
НЕОСЯЖНА ГЛИБИНА УКРАЇНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Поет і хлібороб – чи може бути щось вище на землі, ніж ці дві іпостасі людські, пов'язані з найбільшими цінностями нашого буття – хлібом духовним і хлібом насущним. У долях наших земляків поета Михайла Пронченка та агронома Степана Повода є дуже багато спільного, адже вони були сучасниками, втягнутими у вир трагічних для України подій 30-х – 40-х років.
ПРОВІСНИК УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Михайло Пронченко
7 вересня 2009 року минуло 100-літгя від дня народження полум’яного поета-патріота Криворіжжя Михайла Пронченка – знакової особистості не лише для місцевої, а й усієї української довоєнної літератури. Адже важко віднайти в радянській підцензурній літературній спадщині цього періоду таке відкрите, палке й пристрасне бажання побачити Україну вільною, яке висловив у своїх поезіях він. «Моя поезія сумна! Моя зґвалтована Вкраїна!» – з гіркотою писав поет в одному зі своїх віршів, виданих в Кривому Розі вже в період німецької окупації окремою збіркою «Кобза».
Становлення Михайла Пронченка як своєрідного українського поета відбулося в 20-ті роки. Видавши в Кривому Розі свою першу збірку «Здобуваю надра» (1927), він відразу ж отримав схвальні відгуки від М. Хвильового та Д. Яворницького. В подальшому з академіком Дмитром Яворницьким у нього зав’язалися приязні стосунки. Був близько знайомий і з видатним українським поетом Володимиром Сосюрою, з яким тривалий час листувався. Входив до ВУСППу, філія якої в той час відкрилася і в Кривому Розі. Друкувався в газетах «Червоний гірник», «Зоря», часописах «Молодняк», «Кривбас».
З 1930 року почав працювати в редакції газети «Червоний гірник» літпрацівником. Однак в період згортання процесу так званої українізації національно свідомим людям з незалежницькими переконаннями в лабетах жорсткої тоталітарної більшовицької системи місця вже не було. Звинувачений у націоналізмі та антирадянській агітації, 1933 року Михайло Пронченко отримав 5 років заслання, опинившись у далекосхідному таборі в Тахтамигді. На думку деяких сучасників, однією з причин переслідування поета радянським режимом був написаний ним вірш про голодомор.
Повернувся до Кривого Рогу напередодні війни. В період німецької окупації став одним з провідників національного підпілля. Видавав і редагував започаткований ним округовий український часопис «Дзвін», кожен випуск якого, що виходив у світ за його редакцією, був присвячений висвітленню подій, пов’язаних з українським визвольним рухом 1917-1921 рр., діяльності УНР, ролі таких видатних діячів українського відродження як С.Петлюра, Є.Коновалець, А.Кащенко, М.Хвильовий, а також жорсткій критиці радянського режиму і палкій агітації за потвердження українського самостійницького життя.
У період окупації Михайло Пронченко видав невеличку збірку «Кобза», до якої ввійшли його пристрасні поезії, сповнені гіркотою смутку, відчаєм і болем за ті страждання, які випали на долю українського народу:
Не співала сім’я солов’їна,
Де печаль, де наруга і мла, –
У сльозах утопала Вкраїна
І втопитись ніяк не могла.
Михайло Пронченко є одним з небагатьох українських митців слова, що в той час насмілилився торкнутися і найболючішої теми у вітчизняній історії – голодомору 1932 – 1933 років. Написав що називається по гарячих слідах вірш «Забирали останню зернину», датований 1933 роком, в якому є такі вбивчо правдиві слова:
В хаті – дітки, а батька немає.
І нема повороту йому…
Комсомолець мішок підіймає
І несе, як життя, у пітьму.
Але разом з тим «Кобза» Пронченка просякнута і пафосом визвольної боротьби:
Ми устали з руїни і горя,
Із льохів ми устали – і йдем! –
Розливається хвилями моря
Наша правда, що сяє вогнем.
У своїх спогадах про діяльність поета в період німецької окупації його земляк, відомий журналіст і громадський діяч української діаспори Юрій Семенко писав: «…Його вірші, як і видавнича діяльність, знаходять палкий відгомін серед населення Криворіжжя і мають помітний вплив на розвіяння більшовицької гіпнози й страху заляканих комуністичним терором людей, що енергійно взялися за відбудову українського національного життя».
Однак поблажливе ставлення зайнятого проблемами фронту німецького військового командування до національно-державницьких устремлінь українців дуже швидко минулося. З прибуттям до Кривого Рогу цивільного начальства – гебітскомісарів і райхінспекторів, зодягнених у руду форму членів нацистської партії, ситуація дуже швидко змінилася. Щойно створений німецький відділ пропаганди починає втручатися в редакційну роботу Михайла Пронченка. Звичайно, позиція редактора і редакційна політика часопису «Дзвін» новому окупаційному режиму була не до вподоби. Невдовзі Пронченка усувають від редакторства, а на початку 1942 року його арештовують. Але й під арештом думки про долю України не залишають поета.
Не треба нам нічого від життя,
Ні почестей, ні грошей, ані слави.
Лише Держави треба вороття –
Святої Української Держави!
Ці рядки Михайло Пронченко написав незадовго до розстрілу. Пройшовши через голодомори і репресії більшовицького режиму, він загинув від німецької кулі, розстріляний нацистами у лютому 1942 року разом зі своїми криворізькими товаришами по національному підпіллю Сергієм Шерстюком, Іваном Потапенком і Ганкою Максимець. Так трагічно склалася доля поета, що опинився між жорнами двох найжорстокіших в історії режимів – російського більшовизму і німецького нацизму.
За своє коротке, але напрочуд насичене життя (33 роки – земний вік Христа) Михайло Пронченко звичайно багато не встиг зробити, та було в ньому найголовніше – велика любов до України та боротьба за омріяну багатьма поколіннями українців незалежність рідної землі. За що й віддав найдорожче – своє життя. Ще будучи на засланні в Тахтамигді поет писав:
Мені не страшно, що загину.
За думку страшно, за одну,
Що у ярмі і я покину
Мою печальну сторону!
На жаль, він пішов з життя, залишивши Україну в ярмі, але його палке бажання і тверде переконання, що рано чи пізно вона таки його скине і стане вільною, були недаремними.
Сьогодні незалежну Українську Державу ми таки маємо, але думати про те, щоб не залишити її знову в ярмі, ще ой як треба. Тож цінуймо те, що маємо, і не забуваймо про тих, хто поклав на це власне життя.
/ Подано за публікацією: Стецюк Володимир. Провісник української незалежності // Червоний гірник. – 2009. – 10 вересня /
ТЕМА ГОЛОДОМОРУ ТА РЕПРЕСІЙ
У ПОЕЗІЯХ МИХАЙЛА ПРОНЧЕНКА
ЗАБИРАЛИ ОСТАННЮ ЗЕРНИНУ
Забирали останню зернину.
Виганяли із хати вночі, –
Як сльозою, садок і хатину
Обливали журбою сичі.
І душа досі ниє і плаче, –
Бо була це і дійсність, і яв –
Наче демон і Каїн неначе
Більшовик серед двору стояв.
В хаті – дітки, а батька немає.
І нема повороту йому…
Комсомолець мішок підіймає
І несе, як життя, у пітьму.
І остання надія упала,
Як зернину останню взяли…
Під вікном дика осінь стояла,
Де троянди уже не цвіли.
Де мороз лютував, як у серці
Сум камінний, що все переміг…
Зарипіли одвірки і дверці,
Коли вийшли кати за поріг.
Тільки зойки дитячі невпинні.
Тільки сльози і «хлібця нема».
І на очі сумні удовині
Ліг одчай, як холодна зима.
І стояла убита й безсила,
Далі хворо вступила у тьму.
Комуністів благати ходила.
Й дали їй… Сибір і тюрму.
1933
УКРАЇНА В СЛЬОЗАХ УТОПАЛА
Україна в сльозах утопала,
Сиротою в тумані брела.
І журливо краса одцвітала,
Що найкраща у світі була.
Не співала сім’я солов’їна,
Де печаль, де наруга і мла, –
У сльозах утопала Вкраїна
І втопитись ніяк не могла.
Кат безкраю глумився над нами,
Захлинаючись в злобі брудній, –
Заростали сади бур’янами
І всихали у журбі страшній.
Висла хмара важка, невесела,
Мерли люди, як юрби рабів.
І не вили собаки на селах,
І по мертвому дзвін не гудів.
Сльози падали рясно, мов перли,
Вицвітало геть кожне лице,
Не тесали труни для померлих,
Бо і дощок не мали на це.
І кричали «ура» і «Великий»…
Коли лихо нас било мечем,
Сліз текли переповнені ріки,
А казали, це – щастя тече.
На толоках, на гонах і луках
Виростали могили страшні,
І купалася в горі і муках
Україна в ті роки і дні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
1941
***
Десь України синь наметом,
Та думать ніколи про це,
Бо підганя конвой багнетом,
І хуртовина б’є в лице.
На засланні
ЙОМУ СУДИЛОСЯ ПРОЙТИ ВСІ КОЛА ПЕКЛА
С.І. Повод, Кривий Ріг, Гданцівка, 1991 рік.
Фото Олени Склярської.
Майже одночасно з криворізьким поетом (1932-1933 рр.) потрапив у застінки більшовицького режиму і молодий агроном Степан Повод, який був засуджений до вищої міри покарання. Дивом уникнувши розстрілу і відбувши призначений йому навзамін термін ув'язнення, до війни Степан Повод працював у сільському господарстві. З наближенням фронту під час евакуації займався відправкою в тил семенних фондів, був залишений радянською владою на окупованій території для підпільної роботи в тилу ворога. Зрештою, як і його земляк – поет Михайло Пронченко, був заарештований німцями, опинившись у камері смертників нацистської тюрми SD. Однак замість розстрілу довелося пройти арештанту всі кола пекла – застінки чотирьох найжахливіших нацистських концтаборів (Дора, Бухенвальд, Майданек, Освенцим), а потім знову сталінську тюрму… Помер 1991 року, залишивши свої спогади нащадкам.
_____________________________
Сталінізм і фашизм – найжахливіші явища ХХ сторіччя. Скільки б не говорили й не писали про їхні витоки, родоначальників і натхненників, катів і жертв, цю тему навряд чи коли буде закрито – надто багато ще не сказано і достеменно не вивчено, а відтак не до кінця все осмислено та усвідомлено. І поки ще залишаються невідомими безневинні жертви і непокараними їхні кати, зберігається загроза нового беззаконня. І якщо сьогодні подекуди вже лунають голоси, які вимагають "твердої руки", закликаючи до встановлення нової диктатури, це нас не може не хвилювати.
Спогади людини трагічної долі, нашого земляка Степана Івановича Повода, які пропонуються до уваги читачів, – це гірка сповідь про пережите і живий документ історії, з кожної сторінки якого постає сувора правда про те, що з нами було і що вже ніколи не має повторитись.
СТЕПАН ПОВОД
ВСІ КОЛА ПЕКЛА
Зі спогадів про пережите
Як добре я б тепер своє життя провів, коли б воно до мене повернулось…
Згадувати справи минулих днів – помилки вільні й невільні, піднімати із небуття те, що було більше ніж піввіку тому, здавалося б, ні до чого. Хто старе згадає, тому око геть, – говориться у старій приказці. Але згадувати старе – це також боротьба. Боротьба з хибами та помилками не стільки минулого, скільки теперішнього і майбутнього. І погане згадувати потрібно перш за все тому, щоб воно вже більше ніколи не повторювалось. Сподіваюсь, ніхто мені за це не дорікне і не засудить.
Сталінська в'язниця (камера смертників № 73), фашистська тюрма SD, 4 концтабори смерті й знову сталінська в'язниця – волею долі мені довелось пройти всі ці кола пекла і дивом залишитись живим. А скільки ні в чому не винних людей, які потрапили під жорна сталінщини і фашизму, згинуло в жахливій м'ясорубці ХХ сторіччя! Вони вже ні про що не розкажуть і не напишуть.
Злочинам проти людства, в які б часи вони не скоювались, прощення бути не повинно, як не можна виправдовувати ті варварські "закони" і "звичаї" освіченого ХХ віку, ім'ям яких творились ці злочини, з якими навіть беззаконня похмурого середньовіччя навряд чи можуть зрівнятись у жорстокості й цинізмі. Забути про це і не засуджувати цього не можна, як не можна не виправдати мільйони людей, які стали жертвами цього нечуваного беззаконня 30-х, 40-х і наступних років.
1932 рік. Софіївський район. Девладове
Весна видалась дощова – без плаща і чобіт в поле не вийдеш. На носі посівна. Новопризначений агроном МТС, що тільки-но закінчив сільгоспінститут, мотаюсь із села в село, з колгоспу в колгосп. Потрібно перевірити готовність посівного насіння, реманенту, тягла. Трактори нові американські отримали.
Комплектуємо тракторні бригади, промислові завдання складаємо, намічаємо маршрути.
Тільки-но закінчилась нарада голів колгоспів, бригадирів і агрономів. Виступали керівники РК партії і райвиконкому, доводили завдання партії та уряду. Вперед, товариші, за справу – державі хліб потрібен!
Почали сіяти. Працювали вдень і вночі. Трактори колісні. В'язнуть в розкислій від дощів землі. Трактористи молоді, недосвідчені, запасних частин мало, а причіпного реманенту немає зовсім. Весь час доводиться щось вигадувати, пристосовуватись. Колгоспи неповороткі, сіють погано – потрібні трактори і трактори. За агротехніку відповідаю я, так що усім доводиться займатися самому. Сьогодні в одному колгоспі, завтра – в другому, третьому. Нічний засів взагалі нікому не довіриш – сам береш ліхтар і ходиш поперед трактора, освічуючи маркер.
З горем навпіл таки відсіялись.
Вродив добрий врожай. Треба хліб збирати. В господарстві лише 44 молотарки на повному приводі і мартедвигунах. Пального не вистачає, доводиться використовувати відпрацьоване тракторне масло. Колгоспні бригадири просять запасні частини до старих молотарок. А де їх узяти?
І тут почалось. Чутки про арешти районних керівників, окружних, обласних агрономів… Невдовзі ці чутки стали жорстокою реальністю. Прийшла черга і наших керівників та організаторів МТС.
Вороги народу – з цим страшним тавром один за одним ідуть від нас чесні й добросовісні люди.
Але ніхто не нарікає. Робота є робота. Потрібно хліб збирати, а партія в усьому розбереться, що б там не було, – так думав я, так вважали й мої товариші.
Зібрали й обмолотили хліб. Весь урожай здаємо державі. Мало. Вимагають ще. Переобмолочуємо скирти, збираємо буквально по зернинці. Вишкребли все чисто. Здали, а самі без хліба лишились. Почався голод.
Арешти продовжуються. Розпочався суд над групою колгоспників на чолі з бригадиром Олійником. До школи на виїзне засідання обласного суду буквально все село збіглось від старого до малого. Мені, як фахівцеві, довелось брати безпосередню участь у засіданні. Хоча я й не розумів, у чому, власне, вина моїх односельців, але на суді повинен був сказати однозначно, що бригадир – ворог народу, що він половину зерна пустив у солому. Але ж я добре знав, що ця людина робила все, аби з найменшими втратами зібрати й обмолотити зерно, що без кінця він просив у мене запчастини до молотарок, а їх у нас просто не було, й ми з механіком дозволили йому обмолочувати хліб без них.
Що я міг сказати проти цього чоловіка? У суді я пояснив, за якою методикою визначав кількість зерна, що пішло в полову, і що за моїми підрахунками втрати склали не більше 3-4 % і що це відповідає визначеним нормам. Як доказ, я пред'явив довідник агронома (єдине на той час моє майно).
"Что вы, товарищ агроном, дурака валяете! – підскакує суддя, – у товарища прокурора имеется другая цифра допущенных вами потерь – 30-40 % зерна!"
Суд вирішив остаточно й безповоротно: "Розстріл". Міліція – шашки наголо, і повели нещасних. Голосили жінки. Похмуро мовчали чоловіки. І ніхто не міг зрозуміти, де правда, а де кривда.
Дніпропетровськ
Обласна нарада агрономів. У мене повноваження з реорганізації й організації нової МТС.
Ледве почалася нарада, з президії раптом хтось викликає агронома Софіївського району. Підвожусь. Бачу – ідуть до мене двоє чоловіків у регланах, озброєні. Ведуть мене через усе місто до третього райвідділу міліції. Три доби сиджу, очікуючи допиту. Нарешті міліціонер похилого віку веде мене до потягу Дніпропетровськ-Долинська. Їдемо на місце роботи в МТС. Ще два тижні проходять у невизначеності. Міліціонер ходить по п'ятах, не знаючи, що зі мною робити. Лає порядки, за що, мовляв, знущаються над людьми. Я теж не знаю, що мені робити, за що мене взяли, також не знаю. Ні слідчого, ні слідства. Але вже нічому не дивуюсь. У такому становищі опинився не лише я, а все керівництво МТС – директор, заступник, старший механік (шахтар 25-тисячник, батько сімох дітей), секретар парторганізації. Передають нас до ГПУ, а там кажуть, що нам у них робити нічого, мовляв, наші хлопці. Але нагорі міркують по-іншому. Секретар обкому партії т. Затонський і секретар ЦК КП(б)У т. Косіор кажуть: "Ми до цих пір били директорів радгоспів, а тепер будемо бити директорів МТС".
Страшна хмара свавілля й беззаконня нависла над нами.
Сидимо. Чекаємо суду. Багато передумалось і згадалось за цей час. Як учився в сільськогосподарській профшколі, потім у інституті. Працював у бюро комсомольської організації. Поїздки з лекціями по селах, участь в організації Созів і впровадженні ленінського кооперативного плану – все це робилося з молодим комсомольським завзяттям, з палкою вірою в те, що ми будуємо наше світле майбутнє. І тепер за це нас вважають ворогами народу?
Різні думки крутилися в голові, але про що б не думалось, ні-ні та й згадається Галя – юна і лагідна дочка начальника залізничної станції, у якого ще в студентські роки я знайшов і стіл, і дах над головою під час свого наукового відрядження в комуну ім. Карла Лібкнехта. З тих пір і запала мені в душу ця скромна дівчина, ще майже підліток. Чи доведеться побачитися ще? Попереду невідомість.
Галя приїхала саме в той день, коли розпочався суд. У залі сидить мій батько, бригадир сусіднього колгоспу, брат – районний землемір. Людей небагато. Засідання проводить той самий суддя з області, що судив наших колгоспників. Засідач – голова одного з колгоспів, така собі Марусич.
Зачитують обвинувальний висновок: "…Не боролися з куркулями, шахраями, ледарями. Потурали куркульським гультіпакам і посіпакам. Лили воду на млин куркуля". Ось і все. Окрім усього – стид і страм. Мої "подільники" просяться, плачуть, визнають свою провину. Брат і батько кажуть мені: "І ти просися – бачиш, що робиться – керівники району в скиртах ночують, бояться вдома показатись". Але я не можу піти на таке приниження. Просити поблажливості – за що: за мій труд, за мої думки й переконання? Я заяву про вступ до партії подав, вірив у неї, в її світлі ідеали… І раптом таке звинувачення.
"Агроном, ви визнаєте себе винним?" – питає суддя. "Ні, – відповідаю. – Я не знаю, в чому я винен. План хлібозаготівлі ми виконали на 86 %, тоді як на півдні України здали всього по 40. День і ніч солому перемолочували. Здали все, що могли, а ви кажете – контрреволюція. Якщо ви так ставите питання, то поясніть мені, в чому вона полягає? Ось нам під час жнив до тракторів прислали бабіт Б-2 замість Б-1, бронзові вкладки на 2 мм розточені, негодні. В ящиках замість запчастин лабораторні штативи прислали – ось оце контрреволюція. А навіщо ж нас звинувачувати в нехлюйстві. Ніякої провини я за собою не визнаю".
Оголошують вирок: "Зробили тяжкий злочин, але визнали свою провину, подають надію на виправлення. Ув'язнити на 10 років у дальніх таборах з поразкою в правах на 5 років після відбуття покарання. Що стосується агронома Повода С.І. (25-ти років, освіта вища, неодружений), який не визнав своєї провини, вважати за невиправну людину, піддати вищій мірі покарання".
Я дивився на електричну лампочку, щоб не бачити палючих сліз батька. Бліде, налякане обличчя Галини… Судомою стиснула горло образа: "За що, за що така несправедливість?! Невже все так просто: винуватий – невинуватий – розстріл!" Не пам'ятаю, як вивели мене під вартою з зали. Отямився вже в підвалі, битком набитому такими ж, як я, без вини винними.
У підвалі мужиків-селян чоловік двісті. Серед них я один "смертник". Чому мене посадили разом з усіма, а не окремо, як того вимагає встановлений режим утримання? Видно, районне керівництво ще сподівалось якось врятувати мене від розстрілу, тому що факт моєї невинності був настільки очевидним, що навряд чи хто міг у це повірити, як не вірив, мабуть, і сам суддя, який з такою легкістю визначив мені вищу міру покарання.
Та, на жаль, віднині доля твоя не залежить від людей, а підлягає "закону", людьми придуманому. Тільки він один тепер вершитель долі твоєї. Про що тепер жалкувати, на що скаржитись, у кого шукати захисту? Як усвідомити й витримати цю страшну міру несправедливості, яка поставила тебе біля фатальної межі. Навіщо ж ти жив, і як можна жити, якщо це саме життя так недорого цінується? Питання, питання… І всі без відповіді. А час лине і лишились лічені дні.
Підвал. Тіснота. Жодного віконця – лише одна "собача" діра, біля якої пар клубочиться від поєднання потрапляючого звідкілясь із вулиці холодного повітря з в'язкою духотою підвалу, наповненого диханням сотень людей, потом спресованих тіл і їдким смородом нечистот.
І ось нас ведуть колоною на станцію – до тюрми везуть. Сніг глибокий, люди вимучені – 12 кілометрів пішки в супроводі конвою. Поруч зі мною два міліціонери – дивляться з острахом, чогось бояться…
…Зачинили вагон. Тривожно прокричав паровоз, шиплячи паром, і помчав нас, набираючи швидкість, у безрадісну путь. Стук та стук – журливо гуркочуть колеса.
Проїжджаємо станцію Божедарівка. Батьківщина моя. Тут я народився. Тут дитинство і юність мої пройшли. Десь там, за пагорбом, мій дім рідний. Ось видніється стежинка, що тягнеться з хутора, якою я до школи бігав. А ось і цвинтар, школа, млин, сільбудинок, де мене в комсомол приймали – все до болю знайоме й рідне. Тут у сьомому класі я вперше закохався в дівчину Ліду, та все ніяк побачення не міг призначити – пристойних штанів не було. Думав, от побудуємо комунізм, тоді у мене буде дві пари штанів, от тоді-то Ліда обов'язково прийде до мене на побачення…
Минуть роки. Ліда піде по життю дорогою своєї долі, я – своєї. На моєму шляху з'явиться Галя, з якою ми проживемо велике складне життя, розділивши на двох всі наші біди і радощі, виростимо дітей і внуків, і золоте весілля справимо. І матиму штанів цілу дюжину, а комунізму як не було, так і не буде.
Тут і дід мій Мороз, старий козак полтавський, гультіпака і п'яниця, все пісні співав козацькі. Зхудлого, голодного і босого, в штанях незмінних домотканих поведуть і його під вартою до перону рідної Божедарівки – за те, що десь у степу під копицею декілька колосків приховав. Відчувши, що востаннє іде пероном рідної станції, заспіває старий на прощання пісню козацьку: "Ой не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий козаче". У Дніпропетровській в'язниці помре дід Мороз. У дерев'яному ящику вивезе його біла конячина туди, звідки вже не повертаються.
Ось так обмірковував я коротке життя своє, проїжджаючи свою батьківщину в арестантському вагоні, в якому везли мене під вартою на виконання смертного вироку.
Ніч. Мороз. Безрадісно відстукують колеса, відмірюючи останні кілометри. Приміська смуга – Дійовка, Сукачівка, Горянінове. Місто. Скиглять гальма, сповіщаючи про мою кінцеву станцію. Ослаблих у дорозі, нас виводять на мороз. Колона повільно, як би знехотя, рухається до тюрми на відпочинок. Ось і вона рідненька. Хороша тюрма – міцна, кажуть, ще Катерина ІІ будувала, сам дідько їй був би радий.
Відчиняється брама. "Этап не принимаем, – кричить вартовий, – карантин, тиф у нас, "смертника" давайте". Ступив я за поріг, озирнувся на своїх попутчиків – страшно разлучатися з ними, але для мене вже зворотнього шляху немає.
Стройова канцелярія. Сиджу на лавці. Черговий міліціонер зайнятий своєю роботою. Я нікому не потрібен.
Корпусна канцелярія. Молода жінка веде мене вузьким довгим напівпідвальним коридором з безліччю чорних однотипних дверей. Заводить мене в одну з кімнат. Прощупала одяг. Видала білу картку з написом: "S4-14. Контрреволюційний саботаж". Пожаліла, мабуть, зробила послугу – відвела до кращої камери смертників № 73.
Чотири стіни. Вгорі вікно з подвійними ґратами. Намертво приковані до стіни ліжка. Стіл дубовий, важкий, з порізаними дошками. Параша чавунна, трипудова. Ось і вся обстановка.
Моя поява в камері не справила ніякого враження на її мешканців. У кутку з намальованими на стіні хрестами моляться селяни. Моляться і плачуть, плачуть і моляться: "Пом'яни мя, Господи, єгда пріідєши во царствіі соєм". Знервовано крокує по камері напівроздягнений чоловік у підштаниках, стискуючи в руках пачку папирос. Під прикутим до стіни ліжком напівлежить молодий хлопець, думаючи про щось своє.
Згодом я довідався, що бригадирів наших, яких переді мною судили, вчора вивели з цієї ж камери, а куди – ніхто не знає.
Тягнеться день за днем. Мама моя з четвертої години ночі десь стоїть біля тюрми в безкінечній черзі, що тягнеться від самої площі Пушкіна. Гріє під полою благенького кожушка горнятко з юшкою, щоб передати його мені й об одинадцятій годині отримати назад – на знак того, що ще живий її син.
Холодно на морозі. Відморозила ноги. В біді і горі згоріла, так і не дочекавшись сина.
У камері тиша. Ледь чути завмираюче дихання наляканої, приреченої людини. А за дверима лише гучні кроки охоронця. Порядок життя та смерті визначається сам собою – 22 дні і ночі. Людина звикається з неволею, мов тварина. Коло інтересів, відчуттів звужується неймовірно. Світ великий, страшний, складний і важкий, а думки зводяться до одного: від і до. Стан на грані зриву – ніхто до мене не підходь і не чіпай мене. Здається, більше не зможу, не витримаю цього очікування смерті. Це не та смерть, що на полі борні, яка настає зненацька, а інша – подивись їй в очі: здається, ось вона, підкрадається до тебе кроками охоронця.
З того часу не можу залишатися на самоті в темній кімнаті – здається, що вона мене задушить.
Приходить день, і на душі так ясно-ясно стає, тому що тебе цієї ночі не забрали, а вивели когось іншого. Ти знову отримав відстрочку до 23-ї години ночі.
Настає вечір. Напруження знову зростає. Все тривожніше й тривожніше на душі. Охоронець ходить все частіше й частіше – здається, чомусь також хвилюється. А твоє серце стугонить і стугонить – підходить твій роковий час.
Павук на вікні розвісив свої сіті, чекає муху, комаря – він живе, йому життя дане. Десь у тюремних коридорах цвіркуни перегукуються. Камери зачиняють – будуть смертників вести. Нижньодніпровський завод гуде – сповіщає, що смерть моя йде. 23-я година. "Чорний ворон" прийшов з Дзержинського, 29. Стоїть біля під'їзду. Мотор хрипло задихається.
Йдуть. Команда чоловік 12. Всі в кожушках. Тихо, без жодних звуків піднімаються запасними сходами. Стають по боках від дверей. Ось він початок кінця!
"Сьогодні мене заберуть, – говорить мені співкамерник тремтячим голосом. – У мене дружина, діти. Може, побачиш кого, скажеш… або ось записка… Ех, рідна ненько, дарма сльози ллєш! Що ж це, за що мені це, чим я согрішив? Чому не інший, а я?! Ні, нехай буду я, не інший. Значить, так треба. Видно, так світ влаштований – я народився, зі мною і смерть моя народилась. "…Благословен и день забот, благословен и тьмы приход".
Гримлять ключі. Вищать залізні двері. Заходять. Шульга з Петриківки. Чорна доха. Чорна будьонівка. Червона зірка. Червоний кант. Чоботи хромові. Губи здригаються – хвилюється. Він – людина, є в нього душа, жалість до людей, яких він, як комірник, на смерть видає. Мабуть, вдома чекають його дружина, діти: "Тату, що ти нам приніс? Мий руки, сідай, їсти будемо. Що ти такий невеселий? Стомився, роботи дуже багато? Тату, а розкажи мені казочку про козаків-розбійників. А мені – про без вини винуватих…".
Другий. Сіра шинель. Сіра будьонівка. Дві шпали. Зелена зірка. У лівій руці пачка карток. Обличчя бліде, спите. Хижий, пожадливий погляд. Він – кат. Губи не здригаються. Немає губ – є тільки тоненька риска. Немає в нього почуттів, немає жалю. Лише плоть людська йому дана, але іроди від нього народжуються. Можливо, і моя картка в нього в руках з номером 4-14.
Викликають приреченого. Прізвище на "П", і мене, мов струмом, б'є ця літера. Та прізвище не моє – мої 22 дні ще не минули. Називають ще кілька прізвищ. Той, хто вже змирився зі своєю долею, підготувався до цього, сам іде до виходу: "Прощавайте, браття!" Його грубо підштовхують у спину. Наступний – інший падає, мов підкошений. Третій – стан повної прострації. Волочать нещасних до виходу. Викидають слідом пожитки – якесь лахміття… А завтра "на передачі" скажуть: "Їх повезли до Харкова".
У душі якась незрозуміла радість. Ніколи в житті так не радів: мене не взяли! Але ж завтра буде те саме. Сокровенні слова: "Что день грядущий мне готовит?"
В якийсь день мене покликали до віконця моєї тюремної камери. Захисник, рудий єврей, дає якісь папери: "Розпишіться". Розписуюсь, мов сліпий, а він втішає мене: "Все повинно вирішитись на вашу користь, але ви ще посидіть". Та це мене не заспокоює. В камері кажуть, що на Дзержинку, 29 вже не тільки вночі, а й удень вже вивозять.
Так замість 22-х просидів я в камері смертників аж 29 днів. І ось об 11-й годині мене викликають на вихід. Який я?! Все бачу, як в тумані. Білизну нову одягнув, що сестра на смерть передала.
Слідчий коридор. Камера № 54. Порожня. Арештанти на прогулянці. Я один. Заглядають тюремні працівники, з цікавості. Співчувають. Минає якийсь час, і мене ведуть до канцелярії. Як виявилось, допомагати перебирати документацію, сортирувати за абеткою справи в'язнів.
Невдовзі мене переводять у корпусний медпункт санітаром. Допомагаю лікарю готувати шприці та голки, приводжу і відводжу людей у камери, відмічаю в журналі кількість прийнятих хворих.
Серед ув'язнених багато агрономів – окружних, обласних. Кращі агрономи України засуджені, вислані, знищені, особливо ті, хто за своїм походженням мав хоч якесь відношення до духовенства, військових чи службовців дореволюційного часу. Без суду і слідства. Суд – трійка або особлива нарада – визначає вищу міру, термін ув'язнення й місце висилки.
Люди голодні, виснажені, хворі. Серед ув'язнених велика смертність. Москва вимагає робочу силу – на Біломорканал, канал Москва-Волга, метрополітен. Ось туди-то й везуть ув'язнених.
Начальник тюрми т. Баранов жив неподалік від моєї сестри по вулиці Червоній і, безумовно, знав усі тонкощі моєї трагічної історії. Якось зустрічає мене і говорить: "Мы хоть завтра можем вас освободить, но поймите: нельзя после этого сразу на волю – слишком резко, компрометация, так сказать, правосудия. Мы вам дадим годика три по 99-й статье (халатность). Поедете в Херсон, в колонию им. Полякова. Месяца два-три поработаете там на овощах и потом по д.т. вас отпустят". Так воно й було.
1933 рік. Херсон. Всесоюзний ізолятор. Колонія ім. Полякова
Працюю агрономом. Напарником у мене колишній змінний інженер з Донецького хімічного заводу. В його зміні стався вибух, який приніс мільйонний збиток підприємству. Він також був засуджений до розстрілу. Спільна доля, спільна робота і взаємна симпатія зблизили нас і поріднили.
Все моє ув'язнення тривало вісім місяців. Мене звільнили без наслідків. Життя знову повернулося до мене, неначе якась невидима сила відвела мене від фатальної межі. Пригадую цю тривогу, образу, несправедливість, і душа болить ще й досі. Хто знає біду й горе, той знає, який світ чудовий і життя прекрасне. Крило сокола і крило ворона взаємно існують, як існують добро і зло, правда і кривда. І ти, людино, завжди між ними – в їхній споконвічній боротьбі. В цій боротьбі я нікого не зрадив і сам голови не схилив перед свавіллям, жорстокістю й невіглаством.
Ми взнали 1933 рік, як рік великої трагедії, загибелі мільйонів людей від голоду, свавілля й терору – культу особи Сталіна. Відніс час у минуле наші біди й страждання і нехай вони вже ніколи не повернуться.
Я іду ланами, луками, нивами і хлібами своєї Вітчизни. Який простір, яка благодать рідної землі і яке солодке повітря свободи! "Ниво-десятино, ти засійся добрим житом, ти полийся долею".
/Подано за публікацією: Повод С.И. Все круги ада // Криворожские ведомости. – 1991. – № 4. – квітень. / Друкується за виданням: Мельник О.О. Голод. Хроніки, документи та матеріали голоду 1921– 1923, 1932 – 1933 років на Криворіжжі. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2003. – С. 259 – 267. Переклад з російської /
P.S. Щойно газета "Криворожские ведомости" почала друкувати спогади С.І. Повода "Все круги ада", як цієї мужньої і мудрої людини не стало. Пройшовши великий складний шлях, колишній в'язень сталінських і нацистських концтаборів залишив нащадкам свою проникливу сповідь про пережите, крізь яку червоною ниткою проходять його слова: "Цінуйте життя і бороніть його від сваволі та беззаконння, які наробили стільки лиха у ХХ сторіччі".
/ Подано за виданням: Свіча пам’яті. – Кн. п’ята. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2010. – С. 101-111 /
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ ТА МАСОВИХ РЕПРЕСІЙ
Пам'ятний знак жертвам голодомору
та політичних репресій. м. Кривий Ріг.
ЗАПАЛИ СВОЮ СВІЧУ ПАМ’ЯТІ!