|
Полiтичнi партiї України у взаємодiї зi структурами влади
М. Білецький, М. Погребинський
["Становлення владних структур в Україні 1991-1996", ЗАТ "Українська прес-група", Київ, 1997]
Наслiдучи японцям, якi дiлять свою iсторiю на "ери", що вiдповiдають правлiнням iмператорiв, розглянемо окремо ери двох президентiв незалежної України.
Хоча Леонiда Кравчука було обрано Президентом України одночасно з референдумом про незалежнiсть - 1 грудня 1991, за початок його ери варто вважати 24 серпня, коли Верховна Рада України реагує на поразку ГКЧП прийняттям Акту проголошення незалежностi, внаслiдок чого сам її голова стає першою особою в новоутворенiй державi.
Саме на початку цього перiоду було закладено головнi тенденцiї подальшого полiтичного життя України, в тому числi у взаєминах партiй та влади, тому зупинимося на ньому детальнiше.
Правi
Проголошення незалежностi, поклавши початок принципово новому перiоду в iсторiї України, разом з тим стало символiчним ще в одному вiдношеннi. Воно продемонструвало часткове спiвпадiння iнтересiв двох груп, що до того майже в усьому протистояли: старої номенклатури й нацiонально-демократичної опозицiї. Звичайно, загальнi iнтереси, з яких виходила кожна з цих груп, були зовсiм рiзними. Для нацiонал-демократiв несподiвано вiдкрилася можливiсть реалiзувати заповiтну мрiю, яку бiльшiсть з них бачила лише у далекiй iсторичнiй перспективi, - побудову незалежної Української Держави. Для номенклатури це був єдиний спосiб владу зберегти; iснування в єдиному просторi з Росiєю, що перемогла ГКЧП i чиї перспективи вбачалися в той момент пов'язаними з максимальною демократизацiєю, загрожувало не тiльки втратою влади, але й можливою вiдповiдальнiстю за її використання в минулому. Тож не дивно, що в критичний момент, усвiдомивши цю дилему, представники номенклатури в Верховнiй Радi не тiльки перетворилися на прихильникiв незалежностi, але й визнали за доцiльне вiдмовитися вiд скомпрометувавших себе власних партiйних структур, прийнявши (29.08.91 - знову ж таки вслiд за Верховною Радою Росiї) рiшення про заборону компартiї.
Але така одностайнiсть при проголошеннi незалежностi з одного боку породила ейфорiю, пов'язану з iлюзiєю нацiонального єднання, з другого - вiдкрила можливостi для подальшого порозумiння номенклатури з правою частиною полiтичного спектру. Точнiше було б сказати про швидке порозумiння головної й найбiльш впливової частини старої номенклатури зi значною, а може й бiльшою частиною лiдерiв та iдеологiв правих. Останнi таким чином переходять вiд опозицiї до влади до спiврпацi з нею. Закладаються пiдвалини союзу цих двох груп, правила гри та розподiл ролей, який в загальних рисах зберігаються й сьогодні.
Основнi принципи цього розподiлу такi. За номенклатурою залишаються команднi пости й реальнi управлiнськi функцiї, перш за все у сферi економiки. Правi партiї й полiтики домiнують у iдеологiчнiй сферi, а також значною мiрою впливають на зовнiшню полiтику. Такий розподiл в основному вiдповiдав iнтересам обох груп.
Виграш для номенклатури вiд такого союзу є очевидним. Будучи достатньо байдужою до питань iдеологiї i розглядаючи останню як знаряддя для своїх прагматичних цiлей, вона охоче змiнює стару iдеологiю, що себе скомпроментувала, на нову, що надає їй нову легiтимнiсть. Одночасно вона позбавляється небезпечних опонентiв.
Що ж до тих правих, що пiшли на спiвпрацю з владою, то такий союз, опрiч чисто кар'єрних вигiд - iнкорпорацiї у владнi структури, також мав під собою й інші розрахунки. Перш за все, вiн досить природньо випливав з їхньої iдеологiї: головною цiннiстю є збереження й розбудова держави, i яка б не була влада, союз з нею сприяє посиленню держави, а конфронтацiя - послабленню. По-друге, бiльшiсь правих надає прiорiтетне значення iдеологiчним питанням при відсутності підготовки й практики для керування економiкою. Тому для них дуже важливими стали широкi можливостi нав'язувати суспiльству свої iдеологеми, вибiр нацiонально-державницьких прiоритетiв як головних i своє розумiння цих прiоритетiв. Їхній вплив значною мiрою відчувається у державних ЗМI - частiше через представникiв тiєї ж старої номенклатурi, здатних швидко пристосовуватися до "духу часу". У зовнiшньополiтичнiй сферi вони також проявляли себе досить активно й наполегливо. Завдяки цiй наполегливостi саме їхнiй пiдхiд нерiдко домiнував у визначеннi головних напрямкiв зовнiшньої полiтики - перш за все у стосунках з Росiєю та СНД. Звичайно, частiше за все прiоритети правих втiлювалися у державну полiтику не повнiстю. Але все ж загальна зовнiшньополiтична лiнiя держави була значно ближчою до пiдходiв їх, нiж їхнiх опонентiв.
Слiд вiдзначити не тiльки здобутки, але й втрати правих вiд такого союзу з номенклатурою. Головна - втрата довiри мас населення, яке ототожнило нацiонал-демократiв з партiєю влади.
Але далеко не всi частини правого табору пiшли на такий союз з владою. Вибiр, про який говорилося вище, на початку перiоду, що розглядається, (десь до середини 1992) зробила тiльки одна частина цього табору - перш за все УРП та ДемПУ.
Iнший вибiр зробив НРУ, керiвництво яким потроху перебрав на себе В. Чорновiл. Цей вибiр диктувався iншою логiкою. На той час НРУ був найбiльш впливовою силою з числа правих органiзацiй; те ж саме можна сказати про самого Чорновола. Досить сказати, що на президентських виборах 1991 року Чорновiл був на другому мiсцi, набравши майже чверть голосiв (Кравчук - 61,6%, Чорновiл - 23,3%, на третьому мiсцi з великим вiдривом Лук'яненко - 4,5%). Це ще довгий час давало пiдстави НРУ, на вiдмiну вiд iнших правих партiй, сподiватися на можливiсть реваншу i приходу до влади - але при обов'язковiй умовi пiдтримки iншими правими партiями. В цей перiод НРУ всiляко готував себе до ролi майбутньої правлячої партiї; можна згадати хоча б прийняту на його IV зборах (грудень 1992) Концепцiю державотворення, яку Чорновiл не без пiдстав охарактеризував як значно бiльш цiлiсну та детально розроблену, нiж будь-якi, поданi державними структурами. Представникам цього напрямку здавалося, що iснуюча влада (комунiстично-номенклатурний характер якої вони всiляко пiдкреслювали) протримається недовго; бiльш критичними очима дивилися вона на результати її дiяльностi - перш за все у економiчнiй сферi, що вела до зубожiння населення. Все це привело НРУ в опозицiю до влади. Трохи пiзнiше, втративши значну частину самовпевненостi, вiн переформулював її як "конструктивну опозицiю", тобто опозицiйнiсть доповнювалася частковою готовнiстю спiвпрацювати у конкретних питаннях.
Вiдносно всього, що було сказано, слiд зробити кiлька застережень. По-перше, як уособлення влади серед її гiлок виглядає виконавча, передусiм - президент України. Саме президент Кравчук став тим символом, на пiдтримку або проти якого виступали тi чи iншi полiтичнi сили. До влади законодавчої - Верховної Ради - всi вони перебували в опозицiї. Таке ставлення пояснюється складом Верховної Ради: в основному це була та частина старої номенклатури, що залишилася на лiвих позицiях. Правi час вiд часу єдналися, висуваючи вимоги її переобрання - їм видавалося, що такий склад не вiдповiдає настроям виборцiв i пiсля переобрання новий парламент бiльш вiдповiдатиме їхнiм бажанням. По-друге, навiть прихильники президента Кравчука серед правих пiдтримували його тiльки "в цiлому". Нерiдко й вони вiдмовляли йому у своїй пiдтримцi - частiше за все у вiдповiдь на його окремі зовнiшньополiтичнi кроки, зумовлені реальною ситуацією, наприклад в зв'язку з пiдписанням Масандрiвських угод з Чорноморського флоту (3.09.93).
Такий розкол у правому таборi залишався практично до самого кiнця президентства Кравчука. НРУ залишався силою, опозицiйною до влади, - так би мовити, "правою опозицiєю". Iншi правi партiї все бiльше переходили до "табору президента". Одна з найбiльш палких прихильниць президента у правому таборi Лариса Скорик вийшла з НРУ й на противагу йому створила (у груднi 1992) пропрезидентський Всенародний рух України - досить слабку органiзацiю, про яку сьогоднi мало хто згадує. Ще бiльший розголос мала спроба створення (у серпнi 1992) широкої коалiцiї правих партiй - Конгресу нацiонально-демократичних сил - звичайно, лояльного президенту. Певний час Конгрес так чи iнакше виконував цю функцiю.
Iснування цих двох лiнiй супроводжувалося їхнiм протистоянням та взаємними звинуваченнями, хоч iнодi й повторювалися спроби консолiдацiї. Звичайно, таке протистояння ослаблювало правий табiр в цiлому.
Правi партiї вiдзначалися активнiстю у Верховнiй Радi, їхні представники нерiдко займали провiднi пости. Серед депутатiв були зокрема: В'ячеслав Чорновiл (один з лiдерiв, з березня 1992 - голова НРУ) - заступник голови комiсiї ВР з питань гласностi та ЗМI; Володимир Яворiвський (один з засновникiв Руху, голова ДемПУ) - голова пiдкомiсiї у зв'язках iз спiввiтчизниками; Дмитро Павличко (ДемПУ) - голова комiсiї ВР у закордонних справах; Лесь Танюк (член керiвництва НРУ) - голова комiсiї ВР з питань культури та духовного вiдродження; Iван Драч (голова, потiм до березня 1992 - спiвголова НРУ); Левко Лук'яненко (голова УРП). Фракцiя ДемПУ була найбiльшою партiйною фракцiєю у ВР (25 чоловiк).
Крiм того, ряд партiйних лiдерiв займав посади у виконавчих та представницьких структурах: I. Драч - радник президента України; Л. Лук'яненко - посол України в Канадi (з травня 1992 по листопад 1993); В. Чорновiл - голова Львiвської обласної ради.
Ультраправi
Хоча в перiод, що розглядається, в Українi (особливо на Заходi) iснувало чимало ультраправих партiй та рухiв, скiльки-небудь серйозної ролi вони не грали. Власне, не маючи (на вiдмiну вiд нацiонал-демократiв) достатньої бази серед населення України, вони могли використовувати цей перiод головним чином для самореклами та мобiлiзацiї своїх прихильникiв.
Досить скоро провiдне мiсце серед партiй цього гатунку стала грати УНА (створена у 1990 р. як об'єднання нацiонал-радикальних партiй - спочатку пiд назвою Українська мiжпартiйна асамблея). Ця партiя з не так нацiоналiстичною, як загально-тоталiтарною iдеологiєю (культ насильства, створення мiцної iмперiї з центром у Києвi) вiдрiзнялася високим ступенем прагматизма, використанням ідеологем, близьких різним соціальним верствам. Так, через кiлька рокiв свого iснування вона почала вмiло використовувати гасла соцiального захисту, завдяки чому знайшла прихильникiв навiть у шахтарському Донбасi. Особливу роль УНА надавала iдеологiчному та вiйськовому вишколенню молодi у своїй вiйськовiй структурi УНСО - не в останню чергу пiд час участi її загонiв у вiйськових конфлiктах в рядi країн СНД.
На вiдмiну вiд цього, iншi ультраправi партiї (ДСУ, ОУНвУ тi iн.) зациклилися на примiтивно-шовiнiстичних гаслах та внутрiшньопартiйних розборках, завдяки чому й на сьогоднi залишаються маргiнальними групками, невiдомими широкому загалу.
Iдеологiя УНА цього перiоду носить абсолютно революцiйний характер: саме революцiя й збройна боротьба проголошувалися як єдиний спосiб вирiшення соцiальних i нацiональних питань. Вiдповiдно революційним було й вiдношення до влади: нiякої довiри, нiякої спiвпрацi. В той час УНА не входила до жодних владних структур.
Ставлення ж влади до УНА в цей час було досить поблажливе. Вона начебто не помiчала нi закликiв до насильницького повалення iснуючого устрою, нi нагнiтання нацiональної й соцiальної ворожнечi, нi створення й дiяльностi мiлiтаризованих формувань. Бiльш того: в керiвництвi силових структур знаходилися вiдвертi симпатики УНСО, вiйськове командування різних рівнів допомагало їй в обладнаннi тренувальнiх таборiв.
Таке ж саме поблажливе ставлення демонструвалося й до iнших ультраправих партiй. Воно проявилося зокрема в легкостi, з якою було зареєстровано ДСУ та ОУНвУ, не зважаючи на вiдверто насильницький та шовiнiстичний характер їхнiх статутних положень. Подiбне ставлення влади свідчило про наявність та впливовість на різних її рівнях сил, готових до використання будь-якої тоталітарної ідеології та союзу з її носіями.
Лiвi
Ще помiтнiший розкол, нiж у правому таборi, вiдбувся у лавах колишньої партiйно-радянської номенклатури. Досi ми говорили про ту її частину, яка налагодилася керувати державою, змiнивши iдеологiчнi орiєнтири й союзникiв, i тим самим краще пристосувалася до нових умов.
Але не меншою була й частина, яка не схотiла чи не встигла змiнити орiєнтири й тому лишилася за бортом. Тепер вона могла пов'язувати свої надiї тiльки з тим чи iншим ступенем повернення до старої системи - планової економiки, державної власностi на засоби виробництва, "оновленого" Союзу тощо. В пiслянацистськiй Нiмеччинi таких людей називали "вiчно вчорашнiми".
З цих установок логiчно витiкала така полiтична позицiя. Опозицiя до президента та його структур (це вже "лiва опозицiя"). В основному пiдтримка "iдейно близької" бiльшостi Верховної Ради. I нарештi - якомога ширша агiтацiя в масах, які з пониженням рiвня життя були вже достатньо сприйнятливi до неї.
Створення вiдповiдних партiй розпочалося невдовзi пiсля проголошення незалежностi. Вже у жовтнi 1991 ряд колишнiх активiстiв забороненої КПУ на чолi з Олександром Морозом заснував Соцiалiстичну партiю України. Засновникiв i тогочасних активiстiв СПУ по вiдношенню до колишньої КПУ можна назвати "середняками": 1) за мiсцем у партiйнiй iєрархiї - в основному це були керiвники середньої ланки; вищi керiвникi як такi, що досить скомпрометували себе, були небажанi; 2) за iдеологiєю - серед них не було нi реформаторiв горбачовського призову, нi твердокам'яних, що "не бажали поступитися принципами".
Для бiльш принципових прихильникiв комунiстичної iдеї створення СПУ було неприйнятним компромiсом, i вони продовжували чекати свого часу. Цей час настав, коли влеглися пристрастi серпня 1991 i вже важко було пояснити, чому проголошений плюралiзм нашого суспiльства не має поширюватися на прихильникiв комунiстичної iдеологiї. В червнi 1993 на установчому з'їздi в Донецьку було проголошено створення КПУ, вже не в складi КПРС, а як нової й самостiйної партiї.
З того часу в Українi iснують двi досить сильнi партiї соцiалiстично-комунiстичної орiєнтацiї з близькими iдеологiями. Як не дивно, але цi двi партiї, що складаються з вчорашнiх комунiстiв начебто не зовсiм одного гатунку, попри iснуючi мiж ними (хай і незначнi) програмнi та тактичнi розбiжностi, а також необхiднiсть змагатися за один i той же електорат, виступали бiльш як союзники, нiж як конкуренти. (У цьому відношенні вони являли рiзкий контраст з правими партiями.) Незважаючи на окремі тактичнi розбiжностi (СПУ, приміром, бiльш прагматична), характер гасел i пропаганди двох партiй був досить близьким - рiзке засудження майже всiх дiй президента й виконавчої влади, що ототожнювалися з "нацiоналiстами-рухiвцями". При цьому критицi пiддавалися як внутрiшня полiтика (капiталiзацiя, корупцiя, "прихватизацiя"), так i зовнiшня (розрив зв'язкiв з Росiєю та СНД).
"Мовчазним союзником" цих двох партiй виступає СелПУ, яка також виросла з КПРС. Засвоєну нову "демократичну" лексику вона використовує для захисту тієї соцiальної верстви, що стала її підгрунтям, - колгоспно-радгоспних керiвникiв, найбiльш консервативної частини нинiшньої партiї влади.
Лiвий центр
Ця частина полiтичного спектру, попри проголошуванi претензiї на репрезентацiю людей працi "вiд робiтника до директора", не відшукала серйозної соцiальної бази, яка відгукнулася б на її ідеї. Крім того, вона була досить рiзнорiдною.
Найбiльш помiтною й полiтично активною серед них була вже згадувана ПДВУ, iнтелiгентська партiя з чималим числом яскравих особистостей, що значною мiрою подiляла нацiонально-демократичнi цiнностi. Вона була добре репрезентована у ВР - 21 депутат. Серед них такi вiдомi полiтики як заступник голови Народної ради Володимир Фiленко (лiдер партiї); Олександр Ємець, на той час державний радник з питань правової полiтики.
Другу пiдгрупу складали партiї, що були створенi самими промисловцями або промислово-пiдприємницькими структурами, але використовували гасла соцiального захисту та соцiального партнерства. Цi партiї були близькими до окремих гiлок партiї влади i, звичайно, досить фiнансово забезпеченими. Їхнє ставлення до влади в цiлому можна охарактеризувати як помiрковану критику примiрно однаковою мiрою всiх гiлок за соцiальну полiтику, точнiше за її вiдсутнiсть.
Так наприкiнцi перiоду, що розглядається, з'явився ТКУ, очолюваний членом президiї ВР Анатолiєм Матвiєнком. В його створеннi брали участь впливовi пiдприємницькi структури, зокрема Спiлка орендарiв та промисловцiв України (вiце-президент - Сергій Правденко). Серед лiдерiв ТКУ, задiяних у владних структурах: той же С. Правденко, н. д., головний редактор парламентської газети "Голос України"; секретар комiсiї ВР у справах молодi Анатолiй Толстоухов (заступник голови партiї).
Друга подiбна партiя - "директорська" ПП, створена Мiжрегiональною асоцiацiєю промисловцiв i очолювана головою асоцiацiї В. Ландиком, пiзнiше вiце-прем'єром з питань зовнiшньоекономiчної дiяльностi.
Третя пiдгрупа партiй - власне соцiал-демократична - користувалася найменшим впливом. Вона включала СДПУ та ОСДПУ, двi партiї без досить помiтних лiдерiв та фiнансової пiдтримки, послабленi взаємними мiжпартiйними та внутрiшньопартiйними чварами. Найбiльш вiдомий серед їхнiх лiдерiв голова СДПУ Юрiй Збiтнєв, н. д., радник прем'єр-мiнiстра. СДПУ знаходилася у активнiй опозицiї до президента Кравчука та очолюваної ним влади.
Лiберальний центр
Першою спробою створення загальноукраїнського центристськго руху стало заснування об'єднання "Нова Україна" у сiчнi 1992. За задумами його органiзаторiв, йшлося про об'єднання всiх центристських сил: як лiберального, так i соцiального напрямку; як нацiонально, так i космополiтично орiєнтованих; як полiтичних партiй, так i пiдприємницьких структур. Вплив вiдомих полiтичних дiячiв у керiвництвi об'єднання мав поєднуватися з фiнансовими можливостями пiдприємцiв. Серед перших: заступник голови ВР Володимир Гриньов (голова об'єднання), вiце-прем'єр з економiчної реформи Володимир Лановий. Колективними членами "Нової України" стали також впливовi пiдприємницькi органiзацiї, керiвники яких увiйшли до керiвництва об'єднання: Українська спiлка промисловцiв та пiдприємцiв (В. Євтухов), Українська лiга пiдприємств з iноземним капiталом (С. Погорєлов), Спiлка кооператорiв (А. Романенко) та iн. Завдяки їм бiльш мiцним в об'єднаннi стало лiберальне крило, репрезентоване також i малими партiями кабiнетного типу (ЛДПУ, КДП). Соцiал-демократичне крило репрезентувало кiлька партiй, що перераховано вище (ПДВУ, СДПУ, ОСДПУ).
Але такий широкий спектр учасникiв став не силою, а слабкiстю "Нової України". Завдяки ньому, вона була приречена не нескiнченi пошуки компромiсiв та неможливiсть прийняття скiльки-небудь змiстовних i конкретних рiшень. Бачачи недiєздатність об'єднання, до нього втратили iнтерес пiдприємницькi структури. Регiональнi вiддiлення об'єднання, створенi майже у всiх областях, втратили пiдтримку й мiсцевих політичних та громадських рухiв, якi спочатку бачили в них союзникiв. Наприкiнцi перiоду, що розглядається, остаточно перемогло лiберальне крило, i його лiдера В. Гриньова було обрано головою об'єднання (14.03.93).
Значна частина лiдерiв об'єднання входили до загальнодержавних владних структур. Згадаємо тут В. Гриньова, О. Ємця, мiнiстра охорони навколишнього середовища (пiзнiше посла в Iзраїлi) Ю. Щербака, голови Держкомiтету з питань науки i технологiй С. Рябченка. Багато iнших були пов'язанi з партiєю влади на нижчому рiвнi (директори пiдприємств, промисловцi). Однак, з причин, про якi йшлося вище, "Нова Україна" так i не спромоглася закрiпитися у полiтичному просторi України як впливова сила.
Бiльш консолідованою була ЛПУ. Недекларована мета цiєї партiї, створеної донецьким пiдприємцем I. Маркуловим, полягала у захистi iнтересiв нових, так би мовити, "капiталiстичних" пiдприємцiв, перш за все Донецького регiону. Базова лiберальна iдеологiя допомагала притягти до цього вiдносно широкий прошарок мiсцевої iнтелiгенцiї. Спочатку ЛПУ виступала як чисто регiональна партiя, але завдяки вмiлiй органiзацiйнiй роботi та серйозним фiнансовим вкладенням досить швидко органiзувала свої структури у рiзних областях i в червнi 1993, провiвши I установчий з'їзд у Києвi, вийшла на загальноукраїнську арену. Придбаний iмiдж Маркулова як лiдера ЛПУ допомiг йому зайняти посаду радника прем'єр-міністра й голови Комітету з альтернативної економіки при Кабінеті міністрів.
Спроби iнституалiзацiї партiї влади
Правляча елiта нижчого рiвня, що складається в пострадянськiй Українi, є досить неоднорiдною. Вона включає в себе директорiв промислових пiдприємств, колгоспно-радгоспних керiвникiв, нових пiдприємцiв i т. iн. Значно розходяться мiж собою iнтереси не тiльки названих груп, але й окремих частин кожної групи (наприклад, керiвникiв нерентабельних вугiльних шахт та керiвникiв рентабельнiх металургiйних пiдприємств). Крiм того, директорiв державних пiдприємств бiльш за все влаштовує нинiшня вiдсутнiсть сильної державної влади. В зв'язку з усiм цим створення загальної "партiї елiти" чи хоч би "директорської партiї" уявляється неможливим. Створення ж партiй та громадських органiзацiй для пiдтримки тiєї чи iншої частини правлячої елiти або спроби її впливу на вже iснуючi спостерiгалося досить часто.
Частiше за все iнiцiаторами створення таких партiй виступали спецiальнi структури, що об'єднували промисловцiв та пiдприємцiв. На той час в Українi iснувало чимало подiбних структур: Українська спiлка пiдприємцiв та промисловцiв (УСПП), Всеукраїнське об'єднання пiдприємцiв, Всеукраїнська нацiональна асамблея промисловцiв, Конфедерацiя пiдприємцiв України, Українська лiга пiдприємств з iноземним капiталом та iн. Про їхню участь у створеннi "Нової України", ТКУ та ПП говорилося вище. Що ж до ступеню їхнього загального впливу на полiтичнi процеси в Українi, то достатньо одного прикладу: Леонiда Кучму було висунуто кандидатом у президенти України в той час, коли вiн перебував президентом УСПП.
Партiї, створенi для пiдтримки правлячої елiти, можуть використовувати рiзну iдеологiю: близьку до соцiалiстичної, як СелПУ, або помiрковано соцiал-демократичну, як ТКУ та ПП. Чи не більша частина їх тяжіє до лiберальної iдеологiї, один з головних прiорiтетiв якої є майже необмежений розвиток приватної iнiцiативи.
На вiдмiну вiд бiльшостi лiвих та правих партiй цi партiї та органiзацiї не орiєнтованi на апеляцiю до широких мас. Вони задумуються саме як партiї елiти, що впливають на владу через безпосереднi контакти та входження у владнi структури. У своїх стосунках зi владою вони, як правило, обмежуються обережною критикою з питань економiчної полiтики, iнодi ще й деякими зауваженнями щодо конституцiйного процесу. Вони залишалися осторонь найбiльш бурхливих дискусiй з iдеологiчних та зовнiшньополiтичних питань, що знаходяться в центрi уваги лiвих i правих.
Як правило, цi партiї не схильнi до "публiчної полiтики", тому про рiвень їхнього впливу на владу можна тiльки здогадуватися. Виходячи з персонального складу вищих владних структур, рiшень законодавчої та виконавчої влади з економiчних питань, можна зробити висновок, що в цiлому цей вплив досить вагомий.
|
