ВОЛОДИМИР МОНОМАХ, Володимир-Василій Всеволодич Мономах

(1053–19.05.1125) – князь черніг., переяслав. і київ. Син Всеволода Ярославича і дочки візант. імп. Константина IX Мономаха Марії (її походження досі залишається спірним). Шлюб Всеволода з візант. принцесою скріпив рус.-візант. угоду поч. 1050-х рр., що поклала край війні 1043 між двома д-вами. Перший раз в.М. був одружений бл. 1070 з Гідою, дочкою останнього англо-саксонського короля Гарольда II, друга дружина (п. 7 трав. 1107) невідома, третя (після 1107) – дочка половецького хана Аєпи. Дитинство в.М. провів у м. Переяслав-Руський (нині Переяслав-Хмельницький), де з 1054 княжив його батько згідно із заповітом Ярослава Мудрого. У віці 12–13 років розпочав військ. й політ. діяльність, допомагаючи батькові. Протягом життя здійснив понад 80 походів. Після смерті старших братів Ізяслава Ярославича і Святослава Ярославича Всеволод у жовт. 1078 став київ. князем, перевів в.М. з Переяслава-Руського до Чернігова. Було утворено родинний дуумвірат батька й сина: Всеволод – Володимир, що правив на Русі протягом 15 років. в.М. від імені батька переміщував князів з одного міста до ін., приборкував непокірних пд.-рус. володарів, провадив заг.-рус. зовн. політику. Протягом тих 15 років він бл. ста разів їздив з Чернігова до Києва, щоб радитись із батьком у політ. справах.

Після смерті 1093 Всеволода Ярославича в.М., всупереч сподіванням правлячої верхівки, поступився київ. престолом кн. турівському Святополку Ізяславичу, синові старшого Ярославича Ізяслава. Він вчинив так, мабуть, додержуючись порядку заміщення княжих столів за родовим старійшинством, коли перевага віддавалася старшому в роді. А старшим серед онуків Ярослава був Святополк. в.М. залишився княжити в Чернігові. 1094 він віддав Черніг. князівство братові в перших Олегу Святославичу, батько якого був старшим братом Всеволода, батька в.М. Вчинив він так ще й під тиском половецької орди, яку привів до Чернігова Олег. в.М. поїхав княжити до батьківського Переяслава-Руського. Симпатизуючи в.М., складач «Повісті временних літ» пояснював віддання Києва й Чернігова братам у перших небажанням в.М. розпочинати усобиці на Русі.

З 1094 в.М. розпочинає багатолітню боротьбу з половецькими ханами, які майже щорічно вдиралися на пд. землі Русі. Найбільш страждало від них висунуте в степ Переяслав. князівство. в.М. швидко досяг успіхів у війні з кочовиками, тому київ. кн. Святополк 1094 запропонував йому об’єднати сили, а також разом правити на Русі. Так виник дуумвірат Святополк – в.М., що управляв Давньорус. д-вою бл. 20 років. Київ. монархія на чолі з дуумвірами виявилася життєздатною і забезпечила політ. рівновагу й мир на Русі, добрі відносини із зх. сусідами, особливо після проведених в.М. і Святополком переможних походів до Половецької землі 1103, 1107, 1109 і 1111. Завдяки широкомасштабним заходам дуумвірів, половецькі орди були відкинуті далеко від рубежів Русі, за Дон, а внаслідок походу 1111 40-тис. половецька орда під проводом хана Атрака, сина Шарукана, емігрувала до Грузії.

16 квіт. 1113 у Києві помер Святополк Ізяславич. Невдоволені екон. політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало в.М. на престол. в.М. відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів – Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому в.М. нарешті прийняв друге запрошення стати київ. князем. Йому виповнилося тоді 60 років.

В.М. був мудрим і розважливим, політично далекоглядним государем. Відновив централізовану монархію на Русі. Подібно до Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, самовладно правив на Русі. 1117–18 в.М. вигнав з Волині Ярослава Святополчича і зосередив у своїх руках владу над усіма рус. землями. Проводив активну зовн. політику: 1116 посадив на короткий час своїх посадників у залежних від Візантії дунайських містах, але потім відновив дружні стосунки з Візантією; був у напружених відносинах з Малопольщею Болеслава III Кривоустого й Угорщиною Іштвана II.

В.М. був видатним мислителем свого часу. Його перу належить «Повчання дітям» (див. « Повчання» Володимира Мономаха), ств. бл. 1118. Він бажав передати свій величезний досвід нащадкам, прагнучи, щоб вони не повторювали його помилок. У складі «Повісті временних літ» до нас дійшов і один з приватних листів в.М., написаний Олегу Святославичу після вбивства ним сина в.М.

В.М. помер у м. Київ у розквіті могутності й слави. До історії він увійшов як славетний «страдалец» за Рус. землю, звитяжний переможець хижих половецьких ханів.

«Шапкою Мономаха», що дісталася в.М. начебто в спадок від візант. родичів, коронували на царство рус. царів від Івана ІV Грозного до Миколи ІІ (насправді та шапка є витвором самаркандських золотарів кін. 13 чи поч. 14 ст.).