«Нам прямо в окопі співав сам Василь Сліпак»

 Грудень 1, 2016

Розвідник Михайло Лупейко боронив україну в одному підрозділі з видатним українським оперним співаком

«Ангел» перехиляє через бруствер своє задерев’яніле тіло, майже падає на вологе від роси дно окопу. Хтось дбайливий підтикає під нього рядно та біжить у дальній бліндаж по гарячу каву. За добу в розвідника — важкий бій у сутінках, нічна зміна на позиції відбитого ним у «шахтарів» автоматичного гранатомета і три години нерухомості в секреті до світанку

Михайлу Лупейку із позивним «Ангел» несила повернути голову, тому він скошує запалені очі у бік побратима-снайпера з «оселедцем» на голеній голові і довго на нього дивиться. Побратим цього не витримує, промовляє: «Навіть не проси, Мишко. Сам щойно з нічного полювання повернувся». Проте «Ангел» мовчки вже благає його самим тільки поглядом, і побратим за хвилину здається: «Гаразд. Умовив».

До ворога зараз не більше восьмисот метрів. Снайпер, професійно знайомий із акустикою найкращих оперних залів Європи, озирається, прораховує такий напрямок плину звуку, щоб його позаду не почули «шахтарі». Потім тихо заспівує арію.

У виконавця унікальний академічний голос. Йому підвладні чоловічі, дитячі та жіночі партії. Ось зараз ллється а капела із «Дон Жуана» Моцарта, потім — із «Аїди» Верді… Співак змінює діапазон і тембр голосу з басу на баритон, з баритона — на тенор…

У окопі для «Ангела» і його товаришів, які невідомо як підтягуються з усіх потайних куточків роздовбаних мінами позицій, виконує музичні шедеври легендарний «Міф». Він же — всесвітньо відомий український оперний співак Василь Сліпак.

Бійцям цієї роти 54-ї мотопіхотної бригади в ці миті ще невідомо, що життя їхнього побратима Василя дуже скоро обірве ворожа куля. Вони зачаровано вслухаються у диво-голос, забуваючи про втому, про те, що навколо — війна.

…Півроку по тому, військовий шпиталь у Києві. Михайло Лупейко сидить на ліжку в палаті для важкопоранених. Він не ховає від сторонніх оголені кукси ампутованих вище колін ніг. Та щойно мова заходить про «Міфа», його карі очі несподівано світлішають, набувають кольору сизої криці. Спостерігаю таке не вперше й знаю, що це притаманне дуже сильним людям, які в цей час чітко контролюють власні потужні емоції.

— Мені кажуть, що я герой. А я кажу, що я один із десятків тисяч патріотів, які зробили на війні, що змогли, — каже Михайло. — Герой саме Сліпак, такі, як він. Ці особистості не тільки поміняли своє зіркове або дуже забезпечене життя на кривавицю і бруд окопів. Вони вплинули на хід української історії останніх років одним своїм прикладом!

Син кадрового військового, «Ангел» чесно відслужив строкову в 1-й аеромобільній дивізії. Залишився у війську, пройшов підготовку в підрозділі спеціального призначення, весь офіцерський склад якого мав бойовий досвід. Почав подумувати про офіцерську кар’єру, та доля розпорядилася по-своєму. Через сімейні обставини повернувся до цивільного життя, переїхав до Криму.

Він — активний учасник Помаранчевої революції та Революції гідності. З початком війни не відразу потрапив у Збройні Сили, бо особова справа «загубилась» у кримських військкоматах. Але радо пристав до одного з добробатів.

Слухаючи ці розповіді про бойові дії, дивуюся глибині його тактичних знань. Цікавлюся, звідки вони в нього, бо ж на посаді старшого стрільця їх не здобудеш.

— Це чи не найголовніша причина, чому я добився переведення до ЗСУ. Добробатівці воювали не стільки знаннями, вмінням, скільки силою духу. Наприклад, одного разу біля Світлодара шанований нами за хоробрість командир наказав нам у лоб атакувати добре укріплений блокпост шеренгою без попередньої розвідки, підтримки техніки і артилерії. Я вже тоді вивчив Бойовий статут щодо дій відділення і взводу, бо життя примусило. Кажу йому: схаменися, там пастка, поглянь як «сепари» вже грамотно воюють, у них відчувається російський вишкіл. Не переконав. Ми зазнали втрат.

У Збройних Силах Михайло потрапив у підрозділ відомого офіцера 93-ї бригади «Вітра», який за рік війни доріс від солдата-стрільця до командира механізованої роти. Між нескінченими боями й обстрілами на шахті «Бутовка» під донецьким аеропортом він із Бойовим статутом у кишені буквально переслідував офіцера, просячи допомогти опанувати за ним дії роти в теорії й на практиці. Герой, звичайно, в такому навчанні не відмовив, а практики було аж занадто.

Прошу «Ангела» ще розповісти про тих дивовижних людей, яких він зустрів на фронті.

— От була дівчина із позивним «Лєра», ми з нею півроку пліч-о-пліч провоювали. Вона — ідеальний солдат, зараз командує мінометною обслугою. Я їй своє життя сліпо довіряв. А чи знаєте, хто її мама? — Михайло називає мені прізвище, і я мало не рукою втримую на місці нижню щелепу. — Мама «Лєри» пропонує мені очолити фонд, який вона нині створює. Фонд буде напряму опікуватися пораненими та їхніми родинами, інвалідами та сім’ями загиблих понад те, що їм гарантовано державою. Як зіпнуся на протези, дам згоду. А ще — піду вчитись у виш, де є військова кафедра.

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: