Микола Кучеренко

Відгомін минулого-дерев'яне різьблення старого Боярського Хрещатика

Ми не звикли бачити минуле навколо себе. А тим більше – берегти його. Упродовж кількох поколінь у пошані головно були пам'ятники, пов'язані з подіями ХХ століття, та й там не завжди можна було зрозуміти їхню справжню історію за пізнішими кон'юнктурно-ідеологічними нашаруваннями. Це особливо стосується Боярки – невеликого міста-супутника на південно-західних околицях Києва. До недавнього часу її офіційна історична пам'ять чомусь не йшла далі Павки Корчагіна – ідеологізованого літературного героя радянського письменника Миколи Островського[1]. Справжня ж історія була нікому не потрібна і, м'яко кажучи, не заохочувалась. Логічний наслідок – історичне безпам'ятство, яке породжує відчуження від минулих поколінь співвітчизників, байдужість, невігластво і цинічно-споживацьке ставлення до їхньої самобутньої культурної спадщини, до малої (а заодно й до великої) Батьківщини.

Відвідання Боярки може породити багато запитань. Уважний погляд не омине решток городища з піднесеними до неба церковними куполами над мальовничою долиною з швидкоплинним струмком і занедбаними ставами, не ковзне байдуже по різьблених дерев¢яних будинках-теремах поміж вікових дубів і сосон. Проте зустрічний перехожий навряд чи задовольнить цікавість приїжджого гостя. У найкращому разі він пригадає, що струмок зветься Притвіркою або Притваркою, старе поселення над ним ще не так давно було Будаївкою, а Бояркою здавна звалось зовсім інше, хоч і сусіднє, поселення – теперішнє село Тарасівка.

                                           Перетвір'я над річкою Перетвіркою

Люди тут жили споконвіку. Це засвідчують як археологічні дослідження, так і майже стерті часом сліди перебування наших далеких предків, зокрема, якісь давні кургани, що їх у ХІХ ст. ще застав Л.Похилевич на північно-східній околиці колишньої Будаївки[2]. До нашого часу простежується вал, що був частиною 25-кілометрової Вітянсько-Бобрицької лінії Змійових валів[3]. Та найважливіше те, що там “збереглися залишки невеликого (65х70 м) частково забудованого давньоруського городища”[4], яке входило колись до системи Змійових валів. Маємо всі підстави вести відлік існування теперішнього міста Боярки від того городища. У 1975 р. археологічну розвідку там провела експедиція М.Кучери.

Вгорі:Найкраще збережений фрагмент Змійового валу (с.Іванковичі Васильківського району) Внизу: річка Притвірка, 2006 рік

Досі чомусь традиційно вважалось, що те поселення споконвіку звалось Будаївкою, проте вивчення старожитніх документів змушує вважати, що Будаївка (інші, призабуті, варіанти − Бодаївка, Болдаївка) − значно пізніший топонім. Первісна ж назва поселення – Перетвір’я («Пѣретворье»[5]) споріднена з гідронімом «Притвірка» (у документах ХVІІІ ст. – «Пѣретворка», «Перетворка»[6], «Притворка»[7] – від останнього згодом пішла зросійщена форма «Притварка»). Найімовірніше, в основі назви як городища, так і річки, лежить давньоруське слово «воръ», яке, на думку мовознавців, означало «межа», «загорожа», «частокіл», «обгороджене місце»[8]. Тепер уже важко з’ясувати, що саме стало першопричиною такої назви: укріплена багатокілометровим Змійовим валом річка «Пѣретворка», яка протікала «предъ воромъ», тобто перед укріпленням-валом, чи зміцнене частоколом або й заборолами поселення «Пѣретворье» над нею. Власне, їх неможливо розділити: і річка з валом, і городище жили одним життям, були важливим рубежем на південно-західних околицях Києва, щитом, який надійно прикривав столицю. Першим відомим документом з цими назвами стала загадкова “Ставропігійна грамота Андрія Боголюбського”, яка подає перелік “добр Васильківських” Києво-Печерської лаври, у тому числі “і з палацом на городищі – Перетвір’ям над річкою Перетворкою – з сільцем та з церквою, і [всім], що там є”[9]. Щоправда, це важливе свідчення ускладнюється підозрою дослідників у тому, що “Ставропігійна грамота” в тому вигляді, в якому вона збереглась до нашого часу, є не точним відповідником тексту ХІІ ст. або й навіть підробкою ХV−ХVІ ст. Лаврські архімандрити, на думку дослідників, звертались до давньоруських часів, щоб, фальсифікуючи тогочасні документи, “зберегти традиційні нерухомі володіння монастиря й утвердити за ними ряд привілеїв”[10]. Та все ж не варто надто применшувати значення цієї унікальної письмової пам’ятки, з огляду на те, що “фальсифікатори не могли включити до документу не прикріплених до Печерської обителі маєтностей, оскільки протидія законних власників втягнула б монастир у судові чвари й поставила під сумнів усі його докази. То ж більшість населених пунктів, вказаних у фальсифікатах, були реальною власністю Києво-Печерського монастиря”[11].

Другою документальною згадкою про Перетвір'я став замовлений Лаврою опис 1780 р., де васильківський чернець-анонім засвідчив постфактум, що поселення Будаївка “прежде примечателно было городомъ и называлося городище Перетворье: по имеющемуся ныне все ж пустому маленкому окружностию до ста саженей земляному городку и текущей мимо его речки Перетворке”[12].

То ж напрошується висновок, що городище існувало під назвою Перетвір'я, щонайменше, з часів Київської Русі і продовжувало своє існування після монгольської навали (адже поселення, що загинуло у ХІІІ ст., через п’ять століть уже ніхто б не пам'ятав). Чому ж тоді сьогодні топонім Перетвір’я не знайти на карті? На думку приходять різноманітні причини, де чільне місце займають спустошливі татарські набіги. Можливо, колись дослідники дадуть чітку відповідь на це питання. А поки що мусимо повторити за щойно цитованим анонімним автором 1780 р.: “По какой причине и когда подупало и переймяновано Болдаевкою – неизвестно”[13]. Варто також погодитися, що поселення тільки “подупало и переймяновано”, а не зникло безслідно, бо інакше чия б пам'ять зберегла нам назву річки Перетвірки (Притвірки)?

Мабуть, не так уже й складно відтворити зоровий образ давньоруського Перетвір'я. Уява малює невеликий дитинець на узліссі над річкою Притвіркою. Як і сусідні Білгород та Василів, він був оточений валами з дерев'яними укріпленнями – частоколом чи заборолами. Про ті укріплення збереглись невеликі пізні згадки. Так, Л.Похилевич зазначав, що “в самой деревне находится земляное укрепление, свидетельствующее о древности поселения”[14] і називав те місце “замковищем”. Дещо пізніше І.Малишевський[15], розповідаючи про початок будівництва там у 1854 р. першої Михайлівської церкви, вважав, що вона будувалась «на возвышении, представляющем, надо полагать, остаток древнего будаевского вала, упоминаемого в ХVІ в. Можно верить преданию, что здесь было древнее замковище или городище. Оно огражлено было дубовыми сваями, истлевшие остатки которых, по рассказам будаевцев, находимы были при выравнивании местности для постройки церкви”[16]. Навіть у другій половині ХХ ст. місцевий краєзнавець засвідчував: “Ще й досі старі боярчани отой пагорб у центрі села, де нині екзотично стримить церква, називають замком”[17]. Мабуть, бл. ХV – поч. ХVІІ ст. давні укріплення ремонтувались і, відповідно до нових вимог, набули рис замку, пам’ять про який виявилась на диво живучою.

Схоже, що назва поселення Перетвір’я виходить з ужитку десь близько ХV ст. Наступні відомі нам документи вже називають нашу малу Батьківщину не Перетвір’ям, а Будаївкою, Бодаївкою, Болдаївкою, Булдеївщиною.

                                                              Городище Будаївка

Охоронний знак на Городищі, 2006 рік

Припускаємо, що на ХVІ − ХVІІ ст. припадає певне відродження поселення . Про це маємо говорити дуже обережно, оскільки карта Боплана не показує населених пунктів на місці сучасної Боярки. Втім, відродження давнього поселення і під новою назвою виявилося нетривалим. Ми не маємо документальних подробиць, які б розповіли про місцеві події часів Хмельниччини. Розуміємо лише, що вони були жорстокими і кривавими. Бачимо це по страшних наслідках. За дослідженням історика С.Шамрая, «року 1686 згадано його [поселення Будаївку] як пусте селище. Очевидно, що пустим селищем Будаївка лишається досить довго, бо ще 1723 року в ревізії Київського полку є лише згадка про хутір манастирський з одної хати на цьому селищі»[18]. Тривале воєнне лихоліття упродовж майже всієї 2-ї пол. ХVІІ ст. забрало безліч життів, дуже підірвало господарство, призвело до ослаблення та спустошення українських міст і сіл. Смерть та руїна найбільше охопили Київщину. У полум'ї пожеж гинули архіви та бібліотеки, наслідком чого ставало безпам'ятство нащадків. У цьому зв'язку постають роздуми письменника Валерія Шевчука про страшні наслідки української «Руїни» у сприйнятті козацького літописця Самійла Величка: “Він бачив на власні очі наслідки великої руїни, бачив зарослі землеюрумовища, численні безлюдні міста і замки, порожні вали, колись насипані працею людською, як гори й горби. “Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів”. Фортеці були зруйновані, “зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур'яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться”. Поля й долини покриті мохом, очеретом і бур’яном, занедбано ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й … озера”. Що сталося з цією землею? Він бачив неприкриті людські кістки, що їх покривало саме тільки небо. Хто винний? Адже ця земля – його земля, і була вона колись справжнім раєм, що кипів медом і молоком. Йому боліло все. А найбільше боліло, що посельці цієї землі, славні предки наші, впали у безвідь”[19].

                                                              Під владою Лаври

На думку С.Шамрая, “таке спустошення було дуже вигідне для колишніх власників – манастирів, а також почасти й шляхти. Вони знову захоплюють свої ґрунти, які колись великою мірою одійшли до людности, що покозачилася, й заселяють їх виходцями з Правобережжя, а почасти і з Лівобережжя, посполитими. Правда, володіння шляхта мала тут недовго; ті нечисленні шляхтичі, що мали ще в 1670-х роках свої маєтки, один по одному віддають їх, або продають манастирям, чи кидають їх напризволяще. З цього знову таки користуються манастирі; вони захоплюють силою села, випрошують їх собі в надання у гетьмана й царя, і взагалі всіма силами намагаються об'єднати у своїх руках усю земельну власність Київської сотні; це їм великою мірою і вдається”[20].

Документи 1-ї половини і середини ХVІІІ ст. показують, що всі навколишні села належать київським монастирям. На сьогодні важко з'ясувати, з якого саме року й за яких обставин Будаївка потрапила (або повернулась) до складу володінь Києво-Печерського монастиря. Мабуть, вагомим аргументом Лаври щодо прав на це поселення була вже відома нам “Ставропігійна грамота Андрія Боголюбського”. Регіональним центром лаврських маєтностей було місто Васильків, до “васильківських добр” на чолі з ієромонахом, крім Будаївки, ще належало розташоване на відстані бл. 15 км. від неї с. Кожухівка.

Як видно з документів, Васильків, Будаївка і Кожухівка, як і десятки розташованих на Лівобережній Україні інших лаврських маєтностей, належали відгалуженню Лаври – Больницькому монастиреві[21], що був при лаврській Троїцькій Надбрамній церкві. За словами автора ХVІІІ ст., “сей монастырь, имеет особливыя свои села и деревни и на оныя особливыя грамоты”[22]. Починаючи з ХІІІ ст., Больницький монастир, як і весь наш край, пройшов через численні спустошення, та все ж “разновременно от неприятелей разоренный [він був] ныне возобновлен”[23].

У першій половині ХVІІІ ст. відроджувалась і Будаївка, зростала чисельність її населення – головно за рахунок поселенців як з Лівобережної, так і Правобережної України. Свідченням того відродження стала поява церкви на давньому пагорбі-дитинці над Притвіркою.

Історія всіх будаївських храмів складалася драматично, а на перших порах – ще й загадково. Так, документ 1745 р. вже повідомляє про намір створити церкву в честь Воскресіння Господнього, а “покамест у Бодаевце церковь устроена будет”[24], Лавра запропонувала священика – “вышедшего из-за границы”[25] Йоана Киселевського. “Посылал я его, иерея, в помянутые деревне [Будаївку й Кожухівку] для показания, то, от нас иерей возвратясь, объявил мне, что в деревне Будаевки по благословению Вашего Преподобия желает жить”[26], – доповідав 2 січня 1745 р. намісникові Києво-Печерської Лаври васильківський єромонах Іван Поборський. Схоже, що Йоан Киселевський все ж над Притвіркою не закріпився, бо ще близько десятиліття документи характеризували Будаївку як “дєрєвню”, чим підкреслювали відсутність у ній церкви і попа. Мабуть, переломним став 1756 р., коли було проведено “видение вещей разных, имеющихся в новой церкве Воскресения Господня болдаевской в наличии”[27]. То була своєрідна інвентаризація нового храму, що подавала перелік наявного культового начиння. У довгому переліку знаходимо з десятки півтора богослужбових книг (головно з Печерської друкарні), срібний і мідний посуд, кілька ліхтарів та “священная одежда”, в т. ч. “подрясник золотом и шолком зеленым шитый”[28]. Іконостас, певно, спочатку був полотняним, а пізніше його замінили на звичний для нас дерев¢яний[29].

Про священика документ не згадує, певно, його не було. Лише наступного 1757 р. з'явився Федір Каленівський (Калѣновскій) – 24-річний киянин, син Каленика Григоровича з Подолу. Архівна справа дозволяє яскраво уявити, як усе відбувалось. З 14-річного віку юнак перебував у Києво-Печерській Лаврі, а потім був “с решения Лавры добровольно отпущен и зобучался в Академии Киевомогилянской во учении латинский по риторику”[30]. У 1756 р. Федір “в селе Болдаевце одружился на дочери тамошнего обывателя Герасима Фиялковского”, а 1757 звернувся до васильківського ієромонаха Рафаїла з проханням надати йому священичу посаду, “понеже […] в оном селе Болдаевки новоустроенная церковь Воскресения Господня имеется, до которой настоящего священника еще не находится”[31]. Окремим листом юнака підтримали священики усіх трьох васильківських храмів, наголосивши, що він “з малых лет и поныне честного и безпорочного состояния находится, в чтении и пении изобучен доволно”[32]. Справа містить і прохання будаївських парафіян про призначення до них Федора Каленівського та їхню обіцянку про те, що “для препитания его дому с нас, обывателей, в год с тяглого по 20 к[оп.], а с пешего по 10 к[оп.]; такоже […] от бракусочетания 10 к[оп.], от великого похорону 10 к[оп.], от малого – 5 к[оп.] платити долженствуем”[33]. За себе та за своїх 15 неписьменних товаришів “болдаевский обыватель Василь Волковецкий руку приложил”[34].

Про зовнішній вигляд Воскресенської церкви, на жаль, ніяких відомостей не виявлено. Хоч деяке уявлення про неї ми можемо отримати, ознайомившися з дивом уцілілими до нашого часу храмами козацької дерев’яної архітектури, зокрема, з найближчими – в Лип'янському Скитку та Підгірцях – селах відповідно Васильківського й Обухівського районів. Церква мала три дзвони – на 2 пуди 25 фунтів, 34 фунти і 17 фунтів[35].

Здавалось, нову Воскресенську церкву чекало довге життя, проте через десять років церква в Будаївці вже чомусь носила ім¢я Св. Жінок-Мироносиць[36]. Невідомо, чи то була зовсім інша будівля, а чи та ж сама, але чомусь виступала під іншою назвою. Як покаже час, і Мироносицька церква виявилась недовговічною.

Документи подають цінні відомості про Будаївку другої половини ХVІІІ ст. “Село окружностию с городами, начиная от лаврской мелницы, в круг […] будет треаршинных саженей семъ сотъ пятьдесятъ [1600 м. – М. К.]”[37], – засвідчував опис 1780 р. і додавав: “Жилья деревяные покритые соломою, построен[ы]е непорядочно. Поповской двор 1, посполитых 13, да при заводе и шинок лаврский же один”[38]. Опис 1781 р. повідомляв, що разом у селі було 22 хати: 20 хат посполитих, 1 хата попівська й одна – дяківська[39]. Присутність Києво-Печерської лаври уособлював дещо загадковий «лаврський двір» з келіями і дерев'яною церквою, що домінувала над поселенням. Документи побіжно згадують про нього, хоч детального опису «двору» поки що не виявлено. Мешканців – “посполитых лаврских” – в Будаївці нараховувалось всього 131 – “мужеска полу 86, а женска 45 душъ”[40]. Ще менше нарахував опис 1787 р.: 104 душі “казенних людей”[41].

Зрештою, чисельним населення Будаївки бути і не могло, оскільки “земля около села пещаная, к плодородию не способная, почему и хлебопашества на ней нет”[42]. Хоч городництво мало існувати. Крім власного господарства, люди працювали також на млині та місцевій гуральні, про що детально розповідав опис: “выще села [речка] загачена лаврскою греблею. […] На речки Перетворки в самом конце села при лаврском дворе мелница о едном мучном коле[43] да завод винокуренный о восми ординарных котлах. Лаврские в мелницы мелют весною и осенею бывает мливо для винокурни. Завод выделывает в год простой горелки ведер до 3000. Оная отпускается продажею в лаврских василковских шинках. При заводе надсмотрщик, вынокуры и другие работники с подданых лаврских на всем лаврском содержании”[44]. Принагідно зауважимо, що і через століття по тому будаївські старожили переказували розповіді своїх батьків та дідів “о том, как они работали барщину чернцам, которая, по их словам, была легче барщины панской”[45].

Уцілілий свідок дерев'яної козацької архітектури - Онуфріївська церква, 1705 року в с. Лип'янський Скиток Васильківського району

Лаврська присутність виявилась і в намаганнях остаточно викорінити давні народні звичаї, що йшли з поганських часів. Зокрема, 11 січня 1753 р. була прийнята резолюція “написать во все ведомства лавры Киево-Печерской ордеры”[46], які б вказували на те, що в народній гущі “суеверие делается, игралища бесовские в идолов, яко то Коляды, Лады, Купала тако ж коля[д]ски[е] обливания водою”[47], а також “древнейших идолослужителей [слово нерозб.] богов Леля и Полеля почитаху”[48]. І хоч головним “винуватцем” переляку ченців була не Будаївка, а лівобережне село Дударків[49], знаємо напевно, що релігійна ситуація скрізь по тогочасній Київщині та Наддніпрянщині вцілому була приблизно однаковою. Саме тому архімандрит розпорядився “велеть ведомства своего приходским священникам, дабы они о вышепрописанном прихожан своих в церкви поучали и сие наше предложение в воскресные и праздничные дни в церкви всенародно читали. Атаманы же, войты и прочие того [слово нерозб.] накрепко запрещали [и] не допущали. По получении же сего что происходить будет [слово нерозб.] нам репортовать предлагается”[50]. Викорінюючи прадавні народні звичаї, ченці натомість споювали підвладний люд – про лаврську винокурню в Будаївці, що “выделывает в год простой горелки ведер до 3000”, вже щойно йшлося. Винокурня стояла на Притвірці, і її робота прямо залежала від стану річки, а тому невідомий автор докладно розповів про неї: “Мимо самое село с восточной стороны течет маленкая речка Перетворка, впадает малым ручаем ниже села верст в четыры в урочище Хлипин[51] в речку Бобрицу […] Вода чиста, бела, пред греблею местами глубока саженей треаршинных до трех, в гору к вершине заросла очеретом, берега имеет песковатые. Вершина ей повыше села с версту с криниц [джерел. – М. К.]. Не пересыхае[т] и не перемерзает” […] В речки Перетворки рыбу ловят: летомъ бредюсками маленкие плотици, караси и лины[52]. Цю ж річку “Опис Київського намісництва” 1785 р. називає Будаївкою і додає, що вона та інші невеличкі навколишні річки “вершину имеют в бору, а шириною оныя по одному сажню[53], глубиною – по полуаршину[54]”[55]

Власністю Києво-Печерського монастиря була не тільки Будаївка, але й ліс, що її оточував: “Со всех сторон села состоит лаврский бор, окружностию в 8-м верст. В нем дерево сосновое, толко к неболшому строению годное, а между оным – местами неболшое березовое, изредка дубовое. […] По бору хотя и родятся дикие цветы, но какова названия и отъ чего полезные – жители не знают, и ни к чему не употребляют”[56].

                                     “…не хотіли залишатись без своєї церкви”

Села Будаївка (тепер Боярка) та Боярка (тепер Тарасівка) на малюнках Де ля Фліза, 1840-ві роки

Лаврське панування для Будаївки виявилось нетривалим. Після проведеної за Катерини ІІ секуляризації на Лівобережній Україні з Києвом (і прилягаючим “київським трикутником” з Будаївкою включно) змінювався статус місцевих селян: у 1786 р. монастирські й церковні землі з посполитими та всією власністю були передані до державної скарбниці. Тож село з лаврського перетворилась на казенне (державне), а будаївці – на “казенних людей”. Давні перекази розповідають, що ченці, покидаючи Будаївку, розібрали й вивезли свої келії, які стояли поруч з церквою. При цьому одна з келій мала спільну з церквою стіну; вона також була вивезена, як і церковне начиння. Тому богослужіння припинилось. Церква занепала, а потім і зовсім перестала існувати: за одними даними її будівля була перенесена до села Гатного[57], а за іншими – стояла руїною до 1820 р., а потім згоріла[58]. То ж наприкінці ХVІІІ ст. згадки про Будаївську церкву зникли з клірових документів, навіть її назва невдовзі стерлася з людської пам'яті. Колишня церква продовжувала залишатись у спогадах як “чернеча” церква. Село (в російськомовних документах воно вже класифікувалось як “деревня”, тобто поселення без церкви) десь на початку ХІХ ст. було віднесене до Успенської парафії сусідньої Боярки (тепер зветься Тарасівкою).У такому статусі й застав Будаївку десь у середині ХІХ ст. лікар державних маєтностей Київщини Де ля Фліз, залишивши нам її перший малюнок. На ньому бачимо невелике підвищення над видовженим ставом з десятком біленьких хаток.

 Безперечно, малюнок охопив далеко не все село: з карти 1857 р.[59] відомо, що Будаївка була незрівнянно більшою, хоч, мабуть, і не дуже компактною: за спогадом дещо пізнішого автора – “десятка три крестьянских изб, разбросанных в […] густом смешанном лесу”[60]. Той ліс постає й на малюнку Де ля Фліза, підступаючи суцільною стіною до села з-за обрію. Дещо загадково сприймається незаселений напівзарослий пагорб на правій частині малюнка. Схоже що то і є давнє “замчище”. Воно відповідає описаному 1780 р. “пустому маленкому окружностию до ста саженей земляному городку”[61]. У деяких місцях пагорба проступає щось дуже схоже на рештки давніх валів. Той пагорб беріг багатовікову історичну пам'ять поселення, нагадував про давні багаті традиції його мешканців...

Стара Михайлівська церква. Фото 1930-1940-х років. Храм знесено в середині ХХ ст.

Будаївці не бажали миритися з втратою храму та занепадом рідного села, заявляючи: “Батьки наші не хотіли залишатись без своєї церкви, не покидали думки про неї”[62]. Проте село було бідним, та й чоловіка, котрий би взяв на себе таку важливу справу, довго не знаходилось. Ним став Марко Гирявець. Виходець з сусідньої Глевахи, він у 1830-х рр. одружився з донькою будаївського селянина Савки Лахтадиря – Тетяною – і пристав у прийми до тестя. Місцева громада швидко помітила тямущу, жваву, вмілу й хазяйновиту вдачу нового поселенця. Він розширив свою ниву, розкорчувавши й зоравши прилягаючі поруби будаївського лісу, збільшив поголів'я домашньої худоби, а також придбав вісім волів для роботи в господарстві. У мальовничій долині Притвірки на півдорозі до сусіднього села Забір'я Марко завів пасіку на 600 вуликів, а поруч, перегородивши річку греблею, поставив водяний млин. Щоб підняти велике господарство, він наймав місцеву молодь, до якої, за пізніми спогадами старожилів, ставився як до своїх дітей – рідних дітей подружжя не мало.

Наближаючись до смерті, Марко й Тетяна Гирявці задумали збудувати в Будаївці церкву. Це було дуже складно, оскільки село було невелике, і місцевий благочинний вважав, що цілком достатньо розташованої за три версти боярської Успенської церкви. Проте Марко знайшов підтримку в особі ключаря Києво-Софійського собору і члена Консисторії Тимофія Сухобрусова, з котрим його зв¢язували давні дружні відносини. Нарешті 1853 р. після чергової поїздки до Києва Марко Гирявець скликав будаївських господарів й оголосив: “Буде в нас церква, мої турботи та гроші, а ви допоможіть роботою!”[63] Щоправда, щоб скоріше одержати дозвіл, громада змушена була погодитись не на звичайну повноцінну церкву, а на кладовищенську. Майданчик для неї обрали неподалік від колишнього місцерозташування “чернечої” церкви – на краю пагорба, де на той час ще залишався давній вал. За спогадами, все село з лопатами, ношами, корзинами вийшло розрівнювати пагорб – тоді і зникли рештки “замковища”. На 1855 р. вже було завезено деревину, знайдено підрядчика – Якима Кулакова з Києва, коли несподівано захворів і невдовзі помер Марко Гирявець. Справу чоловіка завершила Тетяна Савівна, і 1856 р. будівництво храму закінчили. Іконостас придбали в селі Желянах[64], де замість старої церкви св. Дмитрія, збудованої ще 1715 р.[65], місцева громада збиралася ставити новий храм.

Освячено нову церкву було 1855 р. в день св. Михайла, ім’я якого вона стала носити (Л.Похилевич помилково вважав, що новий храм отримав назву старої (“чернечої”) церкви, чомусь вважаючи, що та була Михайлівською[66]). Спочатку нова будаївська церква залишалась приписною до боярської парафії і службу відправляв там боярський священик. Оскільки через малу чисельність населення Будаївки штатного причту з казенною платнею не передбачалось, будаївці 1860 р. самі знайшли собі постійного священика – Ясона Павловського. Утримання панотця з родиною та витрати на спорудження священичого будинку (він став власністю громади) взяла на себе Тетяна Гирявець. Наступного року з¢явилась церковно-парафіяльна школа, де селянських дітей навчали священик з дяком на жаль, школа надовго припинила своє існування в 1865 р., коли о. Павловського змінив інший священик).

Нова Михайлівська церква з фрагментом цвинтаря, 2006 рік

Поступово будаївці надавали храмові досконалості, зокрема, 1880 р. було проведено ремонт[67] і позолочено “царські врата”, у зв'язку з чим священик записав у відомості, що Михайлівська церква “утварью средственна, но – благолепна”[68], а сучасники зазначали, що вона “достатком храмовых принадлежностей и благолепием убранства превосходит приходскую боярскую”[69]. І все ж ще упродовж кількох десятиліть боярський священик не бажав відпустити відроджену будаївську парафію, наголошуючи на її формально “приписному” статусі, хоч і визнавав, що там є “особый” (окремий) священик і самостійно ведеться (з 1861 р.) вся необхідна документація[70] Гість з Києва при відвіданні храму звертав увагу на те, що будаївська громада, попри тривалу відсутність власної церкви, зберегла ряд старовинних звичаїв. Гостей дивувала велика кількість корогов (ті корогви були не куплені церквою, а подаровані окремими парафіянами чи групами – “братствами молодиків”), особливий порядок розміщення людей (попереду стоять діти, за ними чоловіки, а останніми – жінки, або діти стоять між чоловіками та жінками), а також те, що під час читання Євангелія й великого виходу двоє чи четверо парафіян стоять проти “царських врат” з запаленими великими – “братськими” – свічками. То був залишок давніх церковно-братських звичаїв, вже забутих у великих містах України[71]. Втім, і маленька Будаївка вже вступала в часи докорінних змін. Їх принесла поява залізничної станції.

                                                              Станція Боярка 

У середині ХІХ ст. в Російській імперії швидко почав набирати обертів промисловий переворот, у містах зростали промисловість, будівництво, чисельність населення. Не став винятком і Київ, де також невблаганно відступали чисте повітря і спокійне, розмірене життя в невеликих особняках з тінистими садами. Мешканці стародавнього міста не були готовими до таких різких змін свого буття. Вони хотіли якось компенсувати втрачене. Саме тоді навколо Києва й почали утворюватись дачні селища, які часто ставали безпосереднім його продовженням. Надійною запорукою швидкої дачної розбудови стала поява залізниць.

То ж наприкінці 1860-х рр. залізничні колії, дійшовши до Києва, потягнулись далі на південний захід, через поля та ліси Київщини. На той час проектувальники мало зважали на села обабіч залізниці і станцій там, здебільшого, не проектували. Тому особливо дивним мало здаватись створення першої від Києва станції на початку великого лісового масиву поруч з Будаївкою. Чим же приваблювала ця місцевість? То був найближчий по залізниці від Києва бір, а отже в недалекій перспективі – чудова зона відпочинку. Чарівна природа і лісове хвойне повітря небезпідставно вважались цілющими для здоров'я, особливо при легеневих захворюваннях. Наявність залізниці і безпосередня близькість від Києва гарантували майбутньому дачному поселенню успішний розвиток.

Тепер уже важко однозначно пояснити, чому новозаснована станція одержала назву не розташованої зовсім поруч Будаївки, а значно віддаленішого села Боярка. Чи то назва “Боярка” звучала для царських чиновників благозвучніше і більш “по-благородному”, аніж “Будаївка” (якщо перша зберігала пам’ять про бояр, добре знайомих і з російської історії[72], то в останній вчувалася зневажена ними “Малоросія”), а може й тому, що не було одностайності щодо назви села, оскільки, як ми вже знаємо, до середини ХІХ ст. Будаївку часто називали ще й Болдаївкою. Очевидно, відіграв деяку роль і той факт, що на той час Будаївка ще формально була частиною парафії сусідньої Боярки. Так чи інакше, але залізнична станція стала зватися Бояркою. Ця назва поширилася на запроектований дачний масив, а поступово і на всю Будаївку.

                                              “…в дачнім містечку Боярці”

Дачна платформа ("Площадка") проти с. Будаївка. Тепер у районі сучасної лісодослідної станції	Десь у 1870-х рр. на прилягаючому до станції краю лісового масиву було розплановано селище на 93 садиби: 78 на вулиці Хрещатик і 15 – на Липках – більш віддаленій місцевості праворуч від Хрещатика. Запозичені з київської топоніміки назви дають підстави вважати, що їхні автори вважали це дачне селище суто київським утворенням, своєрідним протуберанцем великого міста. Майже всі, за невеликим винятком, садиби мали площу 800 кв. саж. Перші дачі на Хрещатику споруджували багаті кияни (Петерсон, Хитрово та ін.) виключно для свого користування. На початку 1880-х рр. почали будувати київські підприємці й місцеві будаївські заможні селяни, щоб здавати дачні будинки в оренду заможним буржуа. А наприкінці 1880-х рр. боярські дачі почали приваблювати і людей середнього достатку, головно, залізничних службовців[73]. Так почалось швидке зростання й успішний розвиток дачного селища і всієї Будаївки.
Фрагмент залізничного полотна між переїздом і станцією Боярка	Ті разючі зміни відзначив Лаврентій Похилевич: “Будаевка, недавно еще незначительная деревня, принадлежавшая к Боярскому приходу, потом самостоятельный приход; а ныне по открытии Киево-Одесской, или Брестской железной дороги, устроившей здесь первую от Киева станцию с названием Боярской и учредившей летом экстраординарные и учащенные на первую станцию поезды, и при отводе лесным ведомством госуд[арственных] имуществ в 1881 г. свыше 100 участков при станции, для продажи частным лицам всякого состояния, Будаевка не иначе должна быть трактуема, как пригородом Киева; потому что не только содержит разнородное и разноверное население, число которого в данный момент определяется лишь приблизительно, не только служит резиденциею административных властей начиная от полицейского пристава; но пригород этот обзавелся уже лавками, складами, трактирами, питейными и увеселительными заведениями,
Дачна платформа ("Площадка") проти с. Будаївка. Тепер у районі сучасної лісодослідної станції	шикарными постройками с садами и цветниками, даже летним театром. Только деревянная церковь, построенная крестьянкою [Тетяною Гирявець. − М. К.], православный священник скромного образования и нравов, и недостаток местных средств для приобретения – того и другого высших качеств, напоминают в Будаевке деревню, с ее прелестями: чистым воздухом, зеленым лесом, золотистыми полями. Деревенский облик Будаевка получает лишь позднею осенью и зимою; напротив того, весною, особенно летом превращается в многолюдный и шумный по вечерам пригород”[74]. На той час у ряді країн Європи для дачних і курортних місцевостей розроблявся особливий архітектурний стиль, який базувався здебільшого на місцевих національних традиціях. Яскравим прикладом того можна вважати “закопанський” стиль, творцем якого вважається Станіслав
Вид з боку переїзду на станцію Боярка	Віткевич (1851-1915) – відомий польський критик і теоретик мистецтва, художник і письменник. На противагу пануючим “швейцарському” та “норвезькому” стилям він звернувся до традицій польського народного, зокрема гуральського будівництва, чим дав початок новому стилю в курортному будівництві. У 1892 – 1913 рр. в Закопаному за проектами С.Віткевича було збудувано ряд дерев’яних особняків, що поєднували загальні форми західноєвропейської вілли з гуральськими дахами й стилізованою гуральською різьбою. Виразним зразком закопанського стилю стала курортна архітектура Трускавця[75].

За тим же принципом здійснювалось дачне будівництво в передмістях Києва. Тут зразком для наслідування стали традиції центральних і північних російських губерній, оскільки саме звідти походили замовники особняків. На архітектурному обличчі Боярки, Бучі, Дарниці, Святошина чи Ірпеня не могло не позначитись і тотальне панування російської великодержавної ідеології, яке творило своєрідний імперський національно російський вплив. Мальовничі ескізи таких багато прикрашених різьбленням дерев'яних вілл можна було знайти в тогочасних російських виданнях. З російських міст приїздили цілі артілі теслярів. Артіль знаходила замовника, за погодженням з яким архітектор робив проект, і за літній сезон будинок зводили повністю. Невдовзі цю техніку освоїли і місцеві майстри[76].

Від різьблених будинків відрізнялись декілька двоповерхових простих дерев'яних зрубів на Хрещатику, головно біля станції. Останні з них зникли вже в 1970-х – почорнілі від часу, не пофарбовані й не прикрашені різьбленням. Такими вони й лишилися в пам¢яті кількох поколінь боярчан. Останньою і якісно іншою пам'яткою дореволюційної дерев¢яної архітектури став кінотеатр Володимира Добржанського – підприємця, який мав свою фірму в Києві на Хрещатику № 38[77], а в травні-червні 1918 р. відкрив нову споруду “для кинематографического театра в дачном местечке Боярка Киевского уезда”[78]. З архівної справи бачимо, що до відкриття кінотеатру безпосереднє відношення мав відомий архітектор Валеріан Риков, хоч і не відомо, чи був він автором будівлі. Не виключено, що кінотеатр зводився за типовим проектом. З плану бачимо, що то була дерев¢яна споруда у близьких до конструктивізму формах, яка з трьох боків була прямокутною, а з четвертого боку сім прямокутних приміщень створювали виступ складної конфігурації. Крім кінозалу на 100 місць, апаратної, каси, та фойє тут ще були буфет, крамниця і перукарня. По закінченні сеансу глядачі через криту галерею виходили на Хрещатик[79]. Певну роль у впорядкуванні селища відіграло Товариство сприяння дачної місцевості при станції Боярка, яке було створене в 1899-1900 рр. з дозволу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора для “преведения дачной местности при станции Боярка Юго-Западных железных дорого в возможно лучшее состояние по благоустройству и удобствам”[80]. Діяльністю Товариства охоплювалась “дачная местность по обеим сторонам полотна железных дорог, в окрестностях упомянутой станции”[81]. Товариство взяло на себе турботу: “а) о лучшем содержании улиц и пешеходных дорожек; б) о мерах к улучшению местности в санитарном и противопожарном отношении; в) об украшении местности устройством бульваров и скверов и г) об освещении улиц”[82]. З появою Товариства співпало в часі будівництво нової Михайлівської церкви поруч зі старою її будівлею з причини її “маловместимости”. Нова церква була “зданием деревянная на каменном фундаменте совместно с такой же колокольней и обложена кирпичем”[83]. Хоч клірова відомість і писала, що храм будувався “тщанием крестьян и при пособии от казны”[84], та все ж припускаємо, що до цієї справи долучились і заможні “нові поселяни”. Надто вже виділяється він з-поміж більшості сільських церков. Автором проекту був архітектор Микола Горденін[85]. Він витримав силует храму переважно в російських архітектурних традиціях: характерний півциркульний купол основної будівлі, до якої примикає дзвіниця з шатровим завершенням. Освятив нову церкву 25 жовтня 1901 р. єпископ Уманський Сергій[86]. Так разом обидві Михайлівські церкви – стара і нова – зустріли революційні події 1917 р.[87]

Стара хроніка розповідає, що одночасно з новим храмом єпископ відвідав місцеву двокласну школу та шкільні приміщення: кухню з їдальнею, лазню помешкання завідуючого та вчителів[88]. Цей шкільний комплекс на розі вулиць Вокзальної та Самійленка частково зберігся до нашого часу і був чинним до поч. 1960-х рр. під назвою “Сільська школа”.

З часу появи залізниці розпочалося і створення каскаду ставів на Притвірці. Старі карти показують, що досі їх було два: один біля Михайлівської церкви, а інший – ближче до верхів¢я річки. Потужний залізничний насип, що перетнув річкову долину, спричинив появу нової, найбільшої водойми. Згодом на ній з'явився прокат човнів (існував до кінця 1950-х рр.), і тому новий став отримав від дачників назву “Лодочний”. Трохи нижче за течією Притвірки з'явились ще два, значно менші ставки (тепер дехто називає їх “Лісгоспівським” і “Шкільним”), далі – ще один, що існував недовго (про нього нагадують лише рештки греблі). А ще через пару верст, перед початком Клипені – давніх пасовищ і сіножатей будаївців – розлився серед лісової пущі наймальовничіший ставок – “Йосипський” (“Осипов пруд”). Від старожилів можна почути неясний спогад про якогось багатія Йосипа чи Осипа, який створив той став і організував там чудову зону відпочинку з човнами і купальнями. Зважимось припустити, що та водойма є дітищем Осипова Хоми Йосиповича (бл. 1847–1913) чи когось із його родини. Він мешкав на Хрещатику в садибах №№ 28 і 30 (тепер нова територія Київської обласної дитячої лікарні). Вишуканий надгробок Хоми Йосиповича зберігся на рештках цвинтаря біля Михайлівської церкви.

Озирнімось на століття назад, спробуймо уявити собі боярські дачі дорадянського часу. Вийшовши з дачного поїзда, приїжджий потрапляв на вулицю Хрещатик, що, перетинаючи площу, тягнулась одним напрямом углиб лісу, а іншим – уздовж залізниці, спускалася до мальовничої долини Притвірки. Перетнувши Хрещатик, гості потрапляли до Залізничного парку, де лісовий пейзаж доповнювали різноманітні розваги, музика оркестру чи виступи артистів, або йшли далі – углиб вікового бору. Багато прикрашені різьбленням одно- і двоповерхові дерев¢яні будинки Хрещатика часто нагадували казкові лісові тереми. До революції це була найбільш фешенебельна і впорядкована частина Боярки-Будаївки.

Значно спокійнішим був житловий квартал Липок, що простягнувся на узліссі праворуч від Хрещатика, уздовж білогородського шляху. Там сосни й дуби дедалі більше поступались великим фруктовим садам. В останні передреволюційні роки забудова почала виростати й уздовж залізниці (теперішня вулиця Садова).

На поч. ХХ ст. у дачному селищі поруч з дерев¢яними спорудами почали з'являлись і цегляні будівлі, серед яких найбільша і найоригінальніша належала дитячому притулку. Судячи з усього, притулок належав “Обществу призрения сирот служащих на Юго-Западных железных дорогах”, яке самоліквідувалось у квітні 1918 р.[89] Уже за радянської влади ту будівлю перетворили на школу (то була Залізнична школа № 16, з кінця 1920-х рр. – Залізнична школа № 18, а з 1960 р. – теперішня середня школа № 2)[90]. На 1914 р. дачне селище Боярка нараховувало 111 садиб: 79 на Хрещатику, 16 на Липках, 5 на білогородському шляху, 10 біля залізниці й 1 – на площі (дехто пригадує, що то був великий двоповерховий дерев'яний будинок, який пізніше згорів).

Перетнувши залізницю по ажурному металевому мосту (про дату його спрудження можна судити з рельєфного тексту на опорах: «М.О.Х.1904», а демонтований був за пам’яті нинішнього покоління − 1989 р.) та, охопивши поглядом двоповерхову цегляну будівлю вокзалу з просторим різьбленим навісом уздовж перону, дачник бачив з іншого боку колій подібні зразки одноповерхової дерев'яної архітектури, що ховалися в глибині тінистих садів. Тільки поодинокі дуби залишались від густого мішаного лісу, що зовсім недавно шумів тут. Пройшовши по ходу київського потяга вулицею уздовж залізниці (мабуть, ще відтоді вона зветься Вокзальною), приїжджий гість спускався до мальовничого «Лодочного» ставу, що розлився після появи залізничного насипу, бачив численних відпочивальників на човнах, милувався обрисами нової Михайлівської церкви, яка разом зі старим храмом поетично відбивалась у водах Притвірки. Якщо він не звертав до храмів, а продовжував свій шлях уздовж залізниці, то знову бачив ліворуч від неї дачні будівлі, що ховались у тіні сосон і дубів. Заради зручності дачників там було зроблено невелику платформу (“площадку”) для зупинки дачних поїздів. Будинки уздовж залізниці (більшість їх збереглася, хоч і в перебудованому вигляді) вказують на явну подібність Вокзальної вулиці до Хрещатика. Проте цю частину селища вже називали Будаївкою, хоч справжнє село з вузькими хаотичними вулицями лежало далі. Правда, й там поміж звичайних білених хат під соломою чи залізом вже немало було дерев'яних будинків з різьбленим “підзором” стріх – дачна архітектура та індустрія відпочинку дісталися й сюди. У старій Будаївці, за словами автора дореволюційного путівника, “дачи разбросаны редко на большом пространстве, частью выходят то в поле, то в лес, то прямо расположены среди крестьянских дворов. […] Большинство дач – постройки летнего типа с верандами, но много и простых крестьянских хат, приспособленных для жилья дачников”. На 1918 р. Будаївка (включно з дачним селищем) нараховувала 1313 мешканців[91]

Незважаючи на наявність двох назв − Боярка і Будаївка − житлові квартали обабіч залізниці утворювали єдиний, хоч і дуже неоднорідний, населений пункт, що офіційно звався Будаївкою (винятком можуть бути перші радянські роки, коли документи говорили «[о] с. Будаевке непосредственно граничащем с дачным поселком Бояркой»[92], тобто наголошували на самостійне існування як села Будаївки, так і дачного селища Боярки). Хоч уже «в листопаді 1926 року до території будаївської сільради включили дачне селище Боярку»[93], та топонім «Будаївка» вже був приречений. Присутність залізничної станції Боярка, яка дала старовинному поселенню нове життя, була настільки вагомою, що назва станції дедалі більше витісняла споконвічну назву, поширювалась на всю територію Боярки-Будаївки, щоб у 1938 р. перемогти офіційно[94].

Сучасна школа №2. 2006 рік .

                                                     Лісова оздоровниця

Нагадаємо, що вирішальним фактором, який приваблював дачників до Боярки-Будаївки, був чудовий сосновий (місцями мішаний) ліс. Тогочасні лікарі добре розуміли його значення для здоров'я людей, а отже поява тут медичних закладів була неминучою.

Важливим рубежем у розвитку оздоровчої спеціалізації селища стало заснування в 1882-1883 рр. з ініціативи таємного радника професора медицини Ф.Меринга, дійсного статського радника доктора медицини С.Алфер'єва, колезького радника лікаря О.Лєскова (Сергій Алфер’єв доводився дядьком, а Олексій Лєсков – братом російському письменникові Миколі Лєскову)[95] і лікаря Садовського за ухвалою Медичного департаменту Міністерства внутрішніх справ Російської імперії Кліматичного лікувального закладу. Зі статуту закладу дізнаємось, що він був заснований на станції Боярка “в сосновом лесу в нескольких отдельных постройках для лечения минеральными водами, ваннами – простыми, солевыми, грязевыми, паровыми и т. п., кумысом, водою, сжатым воздухом, электричеством и прочими медицинскими пособиями, смотря по роду болезни”[96].

Статут передбачав будівництво не лише лікувального, але й житлового комплексів, оскільки “больные могут быть как приходящие, так и живущие в самом заведении, причем для последних имеются: а) отдельные небольшие семейные квартиры от 3-х до 4-х комнат с кухнею, б) нумера для одиноких больных”[97]. Досить скромним, як на тепер, здається дозвілля курортників: кеглі і павільйон для музики, а ще обережно зазначалось, що “иногда устраиваются танцевальные вечера в курзале”[98] − “с соблюдением общественных правил”[99] (очевидно таке нагадування було актуальним в усі часи).

Можна приблизно уявити, як виглядав Боярський кліматичний лікувальний заклад. Очевидно, це був комплекс дерев¢яних будиночків з різьбленням. “Курзал” міг бути схожим на велику засклену терасу. Мало там бути також щось на зразок відкритої літньої естради. Про адресу закладу можемо лише гадати, та все ж така уявна реконструкція в реальному житті дуже нагадує комплекс старої районної поліклініки на вулиці К.Маркса (тепер вулиця Хрещатик, 50), з десяток невеличких дерев’яних корпусів якої проіснували до 1970-х рр.

Так само важко з'ясувати місце розташування “санатории общества подания помощи бедным чахоточным евреям г. Киева”, оскільки визначення “в усадьбе Г.Науменко в сосновом лесу”[100] вже нічого не говорить. Головою товариства була А.Бродська, товаришами голови – барон В.Гінзбург і лікар Є.Скловський. У 10 азбестових бараках санаторію розмістилось 110 ліжок. Одним з найвірогідніших місць розташування санаторію може бути територія теперішнього Київського обласного протитуберкульозного диспансеру на лісовій околиці (вул. Комсомольська, 23). За розповіддю старожила, там була й синагога (за радянської влади переобладнана на хірургічне відділення, а ще пізніше – зруйнована).

Водночас довідник називає, хоч і приблизно, місце розташування дитячого єврейського санаторію: на лісовій околиці Будаївки, “на Пісках”[101]. Схоже, що то його спадкоємцем був нещодавно ліквідований дитячий санаторій «Лісовий».

Упродовж тривалого часу Боярка, фактично, залишалась єдиним дачним селищем для киян. Хоч з появою нових дач біля Києва – Святошина, Дарниці, Пущі-Водиці та ін., потік відпочиваючих до Боярки дещо скоротився, та вона все ж залишалась головним місцем відпочинку. “Несмотря на довольно существенные недостатки этой дачной местности, как отсутствие хорошего купания, обилие дачников, число которых в сезон доходит до 10 тыс. чел., невыносимую пыль главной ее улицы “Крещатик” и т. д., туда ежегодно устремлялась почти вся масса киевлян, искавшая летнего отдыха “на лоне природы”, – писав довідник 1910 р. [102] До їхніх послуг були вже згадуваний праліс і його окультурене відгалуження – Залізничний парк, каскад ставів з пляжами, купальнями і рятувальною службою[103], поштово-телеграфна станція (відкрита 1894 р.[104]), аптека, кумисно-кефірний заклад (його утримував татарин Ягудов[105]), пожежна дружина, ряд крамниць і, зрештою, великий базар.

То було справжнє містечко дозвілля, відпочинку та оздоровлення. Цьому сприяли не лише зручність і відносна дешевизна сполучення (48 копійок за проїзд дачним потягом в обидва конці), але й добре організоване для них дозвілля, зокрема, безплатні концерти, які щотижня по неділях і четвергах давали залізничні оркестр і хор[106].

Південно-Західна залізниця відіграла особливо важливу роль в організації дозвілля дачників. Певно, причини тому були різні, зокрема й такі, як приваблення пасажирів на дачні маршрути й організація відпочинку та культурного рівня самих залізничників. Тому начальник залізниці О.Бородін “остановился на мысли об устройстве на ст[анции] Боярка в течении летнего сезона 1895 г. по праздничнім и воскресным дням вокально-музыкальных вечеров”[107]. Того року Міністерство шляхів сполучення виділило кредит в 5 тис. крб. на створення парку (це й був згадуваний у пізніших довідниках Залізничний парк, а фактично – впорядкована і навіть електрифікована частина лісу неподалік від вокзалу), будівництво естради, придбання костюмів та музичних інструментів. Так, газета “Киевлянин” писала 13 червня 1895 р.: “Концерт в Боярке привлек внимание киевлян. Все отходившие в тот день из Киева поезда были переполнены – пассажиры стояли толпой в проходах, внутри вагонов и на площадках; на некоторые поезда прекращалась продажа билетов за четверть часа до отхода. Концерт состоялся в лесу, на только что оконченной постройкой эстраде, которую железнодорожный хор и оркестр занимали по очереди. Перед эстрадой, на обнесенной барьером площадке, расставлены скамьи и устроен буфет; от площадки или правильнее парка, проведена широкая аллея к выходу из леса, аллея и площадка освещены фонарями”[108]. Та естрада, як бачимо, з дореволюційного довідника була схожою на аналогічну в київському Купецькому саду[109]. Зусилля, докладені для благоустрою дачного селища, виявились немарними: в наступні роки інтерес киян до відпочинку в Боярці зростав, про що свідчить запровадження нових рейсів дачних поїздів.

На сьогодні мало відомо про дерев¢яну будівлю літнього театру, яку згадував Л.Похилевич ще в 1880-х рр. [110]. У вересні 1907 р. він згорів[111] і, схоже, потім ще не раз відбудовувався. Старожили вважають, що літній театр розташовувався в Залізничному парку і його спадкоємцем був пам¢ятний для старших поколінь “Літній кінотеатр”, що являв собою обшитий шальовкою каркас з дореволюційних залізничних рейок.

Місцем розваг був не лише Залізничний парк, але й найбільші приватні садиби неподалік від залізничної станції. Яскравим наочним свідченням тому є афіша з фондів Музею історії Києва, яка запрошує на вечір відпочинку, організований Боярсько-Будаївським громадським зібранням у суботу 4 червня 1911 р. “в доме г[оспо]жи Александрович, против вокзала”[112]. Програма передбачала дитяче гуляння при оркестрі музики, постановку комедії в 3-х діях “Жена с того света”, концерт оркестру східної кавказької музики “Сазандарі” і, нарешті, танцювальний вечір з духовим оркестром. З афіші також дізнаємось, що “сад и залы будут декорированы и иллюминированы”, а ще мають бути “киоски с летучей почтой, живыми цветами, конфетти, серпантином”. Виручені кошти призначались на посилення Будаївського вільно-пожежного товариства. У довіднику знаходимо прізвище Александрович Ю. Д. І афіша, і довідник приблизно однаково вказують адресу: відповідно “против вокзала” і “за вокзалом”. Мабуть, йдеться про великий одноповерховий дерев'яний будинок з великим порослим старими дубами подвір'ям (вул. Вокзальна, 33, де тепер міститься дитяча музична школа).

Збереглися подробиці про минуле вишуканої садиби, яку упродовж недавніх десятиліть займав санаторій “Зірочка” (тепер Хрещатик, 20). Той різьблений двоповерховий терем будували, схоже, ще наприкінці ХІХ ст., і його власники кілька разів змінювались. Ще в 1960-1970-х рр. були записані згадки навколишніх старожилів про збудований там грот у східному стилі, фонтан з литого скла, декоративні джерела й кущі, прикрашені статуями алеї, оранжерею і фруктовий сад. Певно, тоді з¢явилась і декоративна гірка з вкрапленнями різноманітних геологічних мінералів, яку увінчувала спрощена імітація казкового палацу. На гірці і перед нею застигли розфарбовані статуї персонажів російських казок. Та гірка вражала уяву дітей і дорослих, але протягом кількох десятиліть були втрачені її найцінніші складові, і наприкінці 1980-х рр. вона, фактично, перестала існувати. Тепер загроза знищення нависла над самим теремом, безлюдна територія якого заростає бур’яном. Невже ж боярська громада допустить втрату перлини дачної архітектури рідного міста?

Варто зауважити, що серед поважних мешканців дач вистачало людей, котрі турбувались не тільки про своє дозвілля. У першу чергу хочеться згадати добрим словом Василевського Флавіана Дмитровича (1847–1901), який мешкав на Хрещатику, 37. Про його родину відомостей нема, ймовірно, він доживав віку самотнім, а після його смерті, згідно з заповітом, садибу зайняв сирітський притулок. Біля Михайлівської церкви збереглась могила Флавіана Дмитровича. Напис на надгробку засвідчує, що покійний – “основатель санатории в Киеве и детского приюта в Боярке, учредитель стипендий: в Императорском Университете Св. Владимира, в Политехническом Институте Императора Александра ІІ, в Киевской Духовной Семинарии, в Киево-Подольском и Киево-Софийском духовных училищах”. Поруч стоїть надгробок Кругликова-Гречаного Петра Михайловича, який помер 11.12.1903 на 80-му(?) році життя. Чи здогадуються сучасні києвознавці, що могила одного з дослідників Києва зберігається у приміській Боярці?

Єврейський туберкульозний санаторій

Зауважимо принагідно, що той цвинтар біля Михайлівської церкви, безсумнівно, є залишком найстарішого в Боярці некрополя, який існував упродовж століть. На сьогодні від нього залишилось тільки дев’ять дореволюційних кам’яних надгробків. Проте, за спогадами старожилки Поліни Бадрук, в часи її дитинства вишуканих надгробків там було значно більше: “Пам'ятників багато було в дворі церкви, а кого там ховали, чи багатирів, чи кого – не знаю. Кладовище було більшим, огорож багато. Красивий пам'ятник стояв – Мати Божа – кахляний білий. Кожен вечір там лампадочка горіла, засклено було. Були підписані чавунні плити, хтось відсовував і ми заглядали: що ж там є? Стінки залізні, але нічого не було. Порозтягували. Це найстаріше кладовище”[113].

                                         “Ми живемо літо родиною у Боярці”

Втім, ми не намагатимемось розповісти про багатих мешканців дореволюційної Боярки-Будаївки. Ця дачна місцевість вабила й людей незаможних, тут черпала натхнення київська інтелігенція, люди, які закладали основи прийдешнього буття нації. Спробуймо простежити сліди декого з них, з’ясувати, чи лишилося щось у сучасній Боярці від їхнього перебування тут близько століття тому.

Поміж боярських дачників чи не найбільше згадують композитора та громадського діяча Миколу Лисенка. “Ми живемо літо родиною у Боярці, перша станція від Києва. Адреса моя: ст[анція] Боярка (Київ[ська] губ[ернія]), дача священика Лінчевського”[114], – писав він 6 червня 1885 р. до Івана Франка. Як видно з адресних книг, протоієрей Михайло Лінчевський мешкав в самому кінці Хрещатика в №№ 76, 77, 78, де вулиця заходила в густий ліс. На жаль, там уже давно нема дореволюційних будівель. Проте схоже, що композитор, який упродовж багатьох років відпочивав у Боярці, не знімав щороку одну й ту ж дачу. Усна традиція пов’язувала з Миколою Віталійовичем старий двоповерховий різьблений будинок у парку на старій території дитячого санаторію «Барвінок» по вулиці Хрещатик. Втім, він також уже втрачений – за обставин цілком ганебних. Незважаючи на протести Товариства охорони пам’яток, «будинок Лисенка» разом ще з кількома старовинними будівлями був зруйнований 1979 р., як тільки територія перейшла у розпорядження міської влади.

Про відпочинок композитора на боярських дачах розповідала Михайлові та Марії Грушевським їхня родичка Ольга Грушевська (про неї ще йтиметься далі): «Коло нас жили тут Лисенки. Коли Микола Віталєвич їхав на дачу, ми припадково його встріли. Але на жаль, бачитись не довелося, бо він швидко захорував і мусів переїхати до Київа.[…] Родина Лисенків, щоб не лишати батька самого в Київі, рішила перебратись 10-го» [115]. На жаль, з листа не відомо, де саме того року мешкали Грушевські. Знаємо лише, що 1908 р. вони зупинилися на вул. Зеленій на лісовій околиці Будаївки.

В один із заїздів сусідом Лисенків був важко хворий на туберкульоз поет Семен Надсон. Його оселею став «чепурний будиночок з балконом, затіненим густою завісою дикого винограду. Майже до самого балкона тягнулись своїми огнистими голівками жоржини, ближче до землі полум¢яніли ніжні трояди, біліли айстри»[116]. Поета надихала незаймана природа лісу. Відпочиваючи в Боярці, С.Надсон полюбив мальовниче лісове урочище з чистим струмком і любив там відпочивати. Тепер те урочище за містом зветься Долиною Надсона[117]. У старовинній Будаївці він «на кожному кроці відкривав для себе щось нове. Новим для Надсона було життя-буття сільського вчителя, хлібороба, попа, урядника чи станового пристава”[118].

Життя на дачі в Боярці лишилось у дитячих спогадах письменника Іллі Еренбурга, який 1900 р. відпочивав там з рідними[119]. Того ж року у будаївській метричній книзі з’явився запис про те, що у професора Київської Духовної Академії Афанасія Івановича Булгакова та його дружини Варвари Михайлівни 26 червня 1900 р. народився, а 23 липня в Михайлівській церкві був хрещений Іван – брат письменника Михайла Булгакова[120]. Досі ніхто не здогадувався, що Боярка була місцем відпочинку і для цієї родини (пізніше Булгакови збудували власну дачу в Бучі). На жаль, назвати боярські адреси Еренбургів і Булгакових сьогодні поки що неможливо.

До подібного невтішного висновку приводять і пошуки дачі Шолом-Алейхема (Рабиновича С. Н.; 1859-1916). Достеменно відома лише його адреса на 1902 р.: «дача 16 (28)»[121], тобто Хрещатик № 16 (тепер вул. Хрещатик, 69-75), але та будівля не збереглася. Втім, науковці Боярського краєзнавчого музею схильні пов’язувати з єврейським класиком на сучасному боярському Хрещатику будинок № 64, який зберігся і вимагає охоронного статусу ще й як цікава пам’ятка дореволюційної дерев’яної архітектури.

Годі вже шукати дачу Кониських на Хрещатику, 50. Наприкінці ХІХ ст. її купила дружина – Марія Олександрівна на частину коштів, виручених чоловіком − Олександром Кониським від продажу свого великого будинку на Бібіковському бульварі в Києві[122]. Тепер там парк боярської філії Київського військового ліцею ім. І.Богуна (вул. Хрещатик, 72).

Можна лише гадати, де була власна дача Златоверховникових. Голова родини, Михайло Данилович, був одружений з тіткою Михайла Грушевського Павлиною Захарівною (уродж. Оппокова). У 1908−1919 рр. він був протоієреєм київського Софійського собору. Молодий Михайло Сергійович часто бував у Боярці, зокрема, відвідував своїх родичів Златоверховникових. “Заходил я во вторник к Златоверх[овниковым], […] сейчас после Тройцы они собираются выехать в Боярку”[123], – писав він додому батькам 22 травня бл. 1890 р., а в іншому, недатованому, листі додавав: “На Успенье я собрался в Боярку; там уже разъезд, публики мало”[124]. “Если будешь в Боярке, кланяйся от нас [Златоверховниковим. – М. К.]”, − писала Михайлові мати Глафіра Захарівна (1.08.1891)[125]. На жаль, тепер уже важко навіть приблизно сказати, де саме була дача Златоверховникових, оскільки в листах про це прямо не пишеться, а на боярських сторінках київських адресних книг (вони почали виходити з кін. 1890-х рр.) їхнього прізвища вже не знаходимо. Пояснення цьому просте: дача загинула значно раніше – 1892 р. Відголосок цієї події знаходимо в листі Глафіри Захарівни до Михайла Грушевського: “Ты пишешь, что дача Злат[оверховниковых] сгорела. Жаль, очень жаль, должно быть, от поджога, так хорошо была устроена” (4.11.1892)[126]. Після цієї сумної події Златоверховникови дачу в Боярці вже не відбудовували, їхні уподобання змінились на користь Фастова, але до Боярки їздили на літо інші родичі Ковалевські[127].

Грушевські й надалі не забували Боярку, зокрема, там любили відпочивати Олександр і Ганна – брат і сестра Михайла Сергійовича. Обоє мешкали на лісовій околиці Будаївки – там було спокійно, та й житло було значно дешевше. «Мріємо про ліс та дачу, Але їдемо ще не скоро»[128], − писала 30 травня 1912 р. Ганна Сергіївна Грушевським до Львова. Про гостювання у Грушевських на дачі бл. 1911 р. яскраво розповідають дитячі спогади їхньої родички Тамари Марківни − доньки о. Марка Грушевського[129] з містечка Таганчі. Приїхавши з дружиною та дітьми до Києва в гості до Михайла, Ганни та Олександра Грушевських, Марко Федорович довідався, що вони на дачі, тож «батьки вирішили поїхати на дачу. […] Коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції. Теклюня[130] вела до хати, [йти] було недалеко лісом. Там було багато гостей […] Гості всі були дорослі. А знайомі діти були: Катруся[131], Олюся[132] і Сергій[133]. Катруся повела в ліс, що починався зразу і ми шукали земляніку. Її було не багато. Потім позвали до столу. Він був пишно вбраний. […] Це було святково. Мабуть чиїсь іменини. По застоллю пішли в ліс, який починався з веранди. Дехто сів на веранді, а ми, діти − гулять в різні ігри: квача, довгої лози, запалили вогнище, плигали через нього, і з нами бігав в кота і миші, і в усякі ігри Михайло Сергійович, батько і ще два чоловіки. Один, з якого я потім любувалась в Києві, бо часто зустрічала у Грушевських. Це був Мар’яненко, артист. Було якось дуже весело. Втішно. Багато співали. У матері[134] був чудовий голос, і вони з Мар’яненком співали дуети. Але співали і всі. […] Приїхавши додому, я все гралась з ляльками в дачу Боярка і дачу Мотовилівка»[135]. Безперечно, то було в Боярці, на будаївському боці, ліворуч від залізниці. Це підтверджують також архівні матеріали, що дозволяють точніше локалізувати улюблене місце їхнього відпочинку. Один з листів Михайла Грушевського до Олександра за серпень 1908 р. дає майже точну адресу дачі: “Ст. Боярка Ю.З.Ж.Д. Будаевка, ул. Зеленая, дача Купріяна. Грушевскому Александру Сергеевичу”[136]. Інший тогочасний лист був адресований на дачу Купріяна, але вже на ім’я сестри − Ганни Грушевської (в заміжжі Шамраєвій)[137]. Вулиця Зелена є й тепер, на ній збереглося кілька дореволюційних садиб, і все ж точно вказати адресу Грушевських складно, оскільки ім’я «Купріян» місцевим мешканцям уже нічого не говорить…

Родина Грушевських у Боярці

У ході багаторічної роботи над збором і вивченням матеріалів Михайла Грушевського та членів його родини час від часу з’являються відомості про їхнє неодноразове перебування у Боярці. Такі згадки спершу не вписувалися в усталені ідеологічні стереотипи радянського часу з властивою йому підміною реальної минувшини пропагандистським міфом навколо літературного твору письменника Миколи Островського. Проте наступні знахідки приносили нові підтвердження і тверду впевненість у тому, що видатний український вчений і громадський діяч Михайло Грушевський добре знав і любив нашу Боярку.

Нічого дивного в тому не було: ця чудова дачна місцевість після побудови 1868 р. залізниці щоліта приваблювала дедалі більше відпочивальників, головно киян. Тут знаходили житло як люди заможні, так і особи середнього достатку. Для багатших призначалися прикрашені химерним різьбленням будинки на місцевих вулицях Хрещатик і Липки або подібні до них – за залізницею, по витягнутій уздовж колій Вокзальній вулиці. Решта приїжджих знаходила значно дешевше житло у старій частині поселення, що здавна звалося Будаївкою. Ті помешкання часто мали вигляд менш вишуканий, а то й просто були звичайними селянськими хатами. Втім, для всіх приїжджих, незалежно від достатку, було однаково доступне найголовніше багатство Боярки – її цілюща лісова природа з мальовничою долиною річечки Притвірки та каскадом штучних водойм.

Тож відпочинок у Боярці був надзвичайно популярним і доступним для більшості киян. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. літніми місяцями чисельність її населення різко зростала. Серед приїжджих траплялись і люди, чиєю присутністю наше місто має пишатись. Як показали дослідження, поміж тих імен на чільному місці можна поставити ім’я видатного історика і громадського діяча, Голови Української Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського (1866 – 1934), який тепер входить у свідомість мільйонів українців як Перший Президент.

Схоже, що знайомство з Бояркою для Михайла Грушевського, на той час ще студента київського Університету Св. Володимира, відбулося через Павлину Захарівну Златоверховникову (уродж. Оппокову; 1852 – 1939) –   молодшу сестру його матері Грушевської Глафири Захарівни (1847 – 1918). Чоловік Павлини, Михайло Данилович Златоверховников (1842 – 1929), був у 1878 – 1908 рр. священиком гімназичної Миколаївської церкви у 1-й Київській гімназії (тепер це “жовтий корпус” Київського національного університету ім. Т.Шевченка). Відомо, що на період праці в гімназії Михайло Данилович мав там квартиру для своєї родини, і в ній протягом двох останніх років навчання в університеті (1888 – 1890 рр.) мешкав також Михайло Грушевський. Як і багато інших киян, Златоверховникови виїжджали влітку на відпочинок до Боярки, де мали власний будинок. Цей момент неодноразово простежується в родинному листуванні Грушевських. “Как же твое существование насчет квартиры. Они [Златоверховникови. – М. К.], должно быть, скоро в Боярку переедут”, – стурбовано запитувала Михайла Глафира Грушевська (лист недатований, але був написаний, очевидно, навесні 1890 р.). Змінивши квартиру, він продовжував зберігати з цією родиною добрі відносини і надалі відвідував її. “Заходил я во вторник к Златоверховниковым, […] сейчас после Тройцы они собираются выехать в Боярку”, – писав він 22 травня бл. 1890 р.

На жаль, тепер уже важко навіть приблизно сказати, де саме в Боярці була дача Златоверховникових, оскільки в листах про це не пишеться, а на боярських сторінках київських адресних книг (вони почали виходити з кін. 1890-х рр.) їхнього прізвища вже не знаходимо. Пояснення цьому просте: дача загинула значно раніше – 1892 р. Відголосок тієї події знаходимо в листі, написаному 4 листопада 1892 р. Глафирою Захарівною до Михайла Грушевського: “Ты пишешь, что дача Златоверховниковых сгорела. Жаль, очень жаль, должно быть, от поджога, так хорошо была устроена”. Після того Златоверховникови дачу в Боярці вже не відбудовували, їхні уподобання змінились на користь Фастова, але до Боярки їздила з дітьми на літо інша родичка – Марія Федорівна Ковалевська (уродж. Грушевська; 1842 – 1909), яка була сестрою Михайлового батька – Сергія Федоровича. “А в Киеве погода теперь хорошая, каштаны и сирень цветет и так тепло и хорошо. Люди думают уже на дачу выезжать, и Златоверховниковы думают ехать в Фастов, а Ковалевская думает поехать к дочке Зине, а Леля [інша дочка. – М. К.] со старшей поедут на дачу в Боярку”, – писала 13 травня 1902 р. синові Михайлові Глафира Грушевська, а 24 травня того ж року вона додавала: “А вчера были на именинах у Ковалевской. […] Они собираются на дачу ехать в Боярку – две дочки Леля и Саша с маленькой девочкой, а Мария Федоровна [Ковалевська] поедет к дочке Зине, которая ее приглашала”. Листування Грушевських зайвий раз нагадує, що до революції виїзд на літні дачі вважався поміж більш-менш забезпечених киян річчю мало не обов’язковою.

Поза сумнівом, Михайло Сергійович у ті роки й сам бував у Боярці, зокрема відвідував відпочиваючих родичів. “А ты был в Боярке или тоже все сбираешься?” – запитувала 5 серпня 1891 р. його сестра Ганна. Ніби відповідаючи їй, юнак у недатованому листі написав: “На Успенье я собрался в Боярку; там уже разъезд, публики мало”. “Если будешь в Боярке, кланяйся от нас”, − писала Михайлові Глафира Захарівна 1 серпня 1891 р.

Пізніше Грушевські були частими гостями у родині покійного генерал-майора Олександра Романовича Парфененка (1845 – 1902), який також знімав дачу десь у Боярці. Особливо любив у них бувати молодший брат Михайла – Олександр Сергійович (1877 – 1943; у 1908 р. він одружиться з дочкою Парфененків – Ольгою Олександрівною). Так, 10 травня 1905 р. Олександр Грушевський повідомляв Михайлові: “Парфененки уже в Боярке и я уже был у них [нерозб.]: устроились довольно уютно и недорого”. Не виключено навіть, що якийсь період ця родина мешкала в Боярці цілорічно, бо київський нотаріус, завіряючи в 1906 р. свідоцтво Ольги Олександрівни для подання в навчальні заклади, назвав її “живущею в Боярке Киевского уезда”.

Переїхавши 1905 р. з Кавказу на постійне проживання до Києва, намагалась виїхати з дітьми на дачу і Ганна Грушевська (в заміжжі Шамраєва, Шамрай). Вона прагнула зробити це якомога раніше, про що розповідає її недатований лист до брата – Михайла Сергійовича: “В неділю приїжджав господар тієї дачі, що ми наняли в Будаєвці, недалеко від Боярки, то говорив, ще сніг лежить в лісі і що вони тільки починають орати. Лікар радив їхати якнайскорше на дачу, і я уложила собі їхати зараз після Великодня, а тепер очевидно сього не можна буде робити, бо що ж його робити на дачі, як так зимно?! Треба почекати тепла, а доти сидіти в гóроді”. Можна щиро поспівчувати Ганні Сергіївні, якій після розлучення з чоловіком довелось не лише виховувати двох дітей, але й вирішувати багато юридичних і майнових проблем, а тому з дачі, за її словами, “приходилося їздити в Київ щодня майже в справі дому. Ці поїздки в Київ забирали багато часу, вертались ми змученими”.

“Ми” – це також мати Глафира Захарівна, і брат Олександр Сергійович. З листів бачимо, що вони обрали собі лісову околицю Будаївки: там було спокійно, та й житло було значно дешевше. “Милая, дорогая Галичка! Итак мы с Вами скоро увидимся. […] Конец лета проведете в Боярке, в лесу и я надеюсь, что эту зиму не будете больше болеть. Поезд из Киева утром выходит в 10 ч. 50 м. утра, так что Вы можете успеть приехать утром”, – запрошувала листом Ольга Олександрівна Ганну Сергіївну до Боярки в червні 1908 р., а потім додавала подробиці дачних розваг: “Самая новая забава – вырезывать из коры сосен лодочки, а сегодня бабушка купила колоду карт и мы дулись в кончинку”. “Погода у нас тоже плохая и холодная. Усердно питаемся земляникою, берем по 4-5 фунтов и едим с молоком и сметаною», – додавала в іншому листі. Схоже, що боярський відпочинок сподобався і Ганні Грушевській, яка в наступні роки також намагалась на літо оселятися тут. На такий висновок наводить її лист від 30 травня 1912 р.: “Мріємо про ліс та дачу”.

Чи бував тоді разом з ними у Боярці-Будаївці і сам Михайло Грушевський? Так, бував. Схоже також, що й фотографував. Принаймні в його виданому у Петрограді 1916 р. двотомнику “Украинский народ в его прошлом и настоящем“ є фотознімок з видом перемички між “Церковним” і “Лодочним” ставами та прилягаючої будаївської місцевості. Яскраву розповідь про один день життя вченого в Будаївці десь близько 1910 р. знаходимо у дитячих спогадах їхньої родички Тамари Марківни Грушевської (1905 – 1992) – доньки священника (згодом єпископа), етнографа і краєзнавця Марка Грушевського (1865 – 1938). Приїхавши з дружиною та дітьми до Києва на Паньківську № 9 в гості до Михайла, Ганни та Олександра Грушевських, Марко Федорович довідався, що вони перебувають на дачі, тож “батьки вирішили поїхати на дачу. […] Коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції. Теклюня вела до хати, йти було недалеко лісом. Там було багато гостей […] Гості всі були дорослі. А знайомі діти були: Катруся, Олюся і Сергій. Катруся повела в ліс, що починався зразу і ми шукали земляніку. Її було не багато. Потім позвали до столу. Він був пишно вбраний. […] Це було святково. Мабуть, чиїсь іменини. По застоллю пішли в ліс, який починався з веранди. Дехто сів на веранді, а ми, діти − гулять в різні ігри: квача, довгої лози, запалили вогнище, плигали через нього, і з нами бігав в кота і миші, і в усякі ігри Михайло Сергійович, батько і ще два чоловіки. Один, з якого я потім любувалась в Києві, бо часто зустрічала у Грушевських. Це був Мар’яненко, артист. Було якось дуже весело. Втішно. Багато співали. У матері був чудовий голос, і вони з Мар’яненком співали дуети. Але співали і всі. […] Приїхавши додому, я все гралась з ляльками в дачу Боярка”.

Для читачів пояснимо, що згадана у спогадах Катруся – це донька Михайла Грушевського. Пізніше Катерина Михайлівна Грушевська (1900-1943(?) − стане істориком, фольклористом, етнографом. Олюся і Сергій – діти Михайлової сестри Ганни Сергіївни: Ольга Вікторівна Шамраєва (1898-1955; в заміжжі Петрицька, Василенко) і Сергій Вікторович Шамраєв (Шамрай; 1900-1939), у майбутньому – історик, дослідник Київщини. Їхні долі не будуть щасливими, зокрема, Катерина Грушевська і Сергій Шамрай загинуть у сталінських концтаборах. Теклюня – це Текля Андріївна Чик (в заміжжі Вільковська; 1894 – 1987) − економка Грушевських, добрий хранитель їхнього дому.

А ще звернімо увагу: Тамара Марківна згадувала, що вони, «коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції», а потім “до хати йти було недалеко лісом”. Йдеться не про ту станцію Боярка, яку ми всі добре знаємо, а про про невелику платформу в лісі біля теперішніх Лісодослідної станції та інституту “Кадри-ліс“. Старі дореволюційні довідники називали ту платформу просто “майданчиком” – через її невеликі розміри. Якщо станція Боярка призначалась переважно для мешканців Хрещатика, Липок і прилягаючих кварталів за залізницею, то “майданчик” був близьким для будаївців, що мешкали на вулицях, які ми знаємо під назвами вулиць Піщаної, Самійленка, Франка, Шевченка, Васильківської, Зеленої та ін. Схоже, що той «майданчик» перестав існувати задовго до Другої світової війни. Натомість ще довго залишався там викладений шпалами перехід через залізничне полотно, який досі пам’ятає найстарше покоління теперішніх боярчан. Від того переходу до вищеназваних будаївських вулиць стежка, дійсно, йшла через ліс. Лишається тільки по-доброму подивуватись пам’яті Тамари Марківни Грушевської, яка розповіла про свої дитячі відвідини Будаївки наприкінці свого довгого життя.

До речі, наша Боярка була ще більше знайомою для її батька – Марка Федоровича Грушевського. Хоч про інші його відвідини дореволюційної Боярки ми відомостей не маємо (це зовсім не означає, що він тут не бував, наприклад, з Михайлом Грушевським), проте збереглося свідчення значно пізніше. Це датований 1927 роком архівний документ – прохання “до Київської округової церковної Ради від Будаївської української общини […] відрядити до нас для відправи служб Божіх всю-ношної 20/ХІ та літургії 21/ХІ цього [1927] р. в день нашого Храмового свята Архистратига Михаїла Всечесного Епіскопа отця Марка Грушевського” (зберігаємо тогочасний правопис). Необхідно пояснити, що у 1920-х рр. у Боярці-Будаївці склалося дві православні релігійні громади: “слов’янська” (Московського патріархату) та “українська” (Української автокефальної православної церкви). Вони й поділили між собою два існуючі на той час храми: прихильники московського православ’я спершу утримували нову Михайлівську церкву (вона була споруджена 1901 р. і збереглась до нашого часу), а своїм українським опонентам залишили невеличку стару храмову будівлю (стара Михайлівська церква була споруджена 1855 р., а зруйнована в середині ХХ ст.). Проте десь близько 1926 р. українська громада виявилась сильнішою і перебрала собі нову церкву, а стару передала “слов’янам“. Здобувши перемогу в тривалій боротьбі за храм, українська автокефальна православна громада Будаївки просила з Києва “набільшої підтримки з боку своїх духовних керівників і керівничих органів”, і приїзди автокефальних владик неабияк посилювали її авторитет. Так Марко Грушевський знову, і тепер уже, мабуть, востаннє, побував у Боярці-Будаївці.

Але повернімось у дореволюційний час. Варто наголосити, що на нашій малій Батьківщині Грушевські не почувались самотніми. Поміж усіх київських дачних передмість саме Боярка найбільше вабила українську інтелігенцію Києва, яка створила тут один зі своїх найбільших осередків. Його душею стало подружжя відомих громадських діячів − Федір та Віра Матушевські. Віра Павлівна була лікаркою місцевої земської лікарні, а пізніше − її головним лікарем. Судячи з усього, Матушевські мали службове помешкання на території лікарні. За спогадами публіциста Максима Гехтера, “у неділю та в свята […] там збиралось чимало українців, переважно літературних кругів. Широка гостинність Віри Олександрівни та “янгольська” доброта Федора Павловича Матушевського були тим цементом, що об’єднував досить пестре товариство, яке в них збиралось”.

Десь неподалік від Грушевських упродовж 1908 – 1913 рр. оселявся з родиною історик і громадський діяч Дмитро Дорошенко. “На літо виїздили на час літніх феєрій до с. Будаївки під Київом (22 кілометрів їзди залізницею до станції Боярки). Наймали у селян хату й жили у ній червень, липень і до кінця серпня. Коло Будаївки був прекрасний сосновий ліс, що тягнувся аж до м. Василькова. Місцевість була дуже здорова, особливо коли хто був хворий на легені. Ми наймали хату під самим лісом. До Будаївки виїздило на дачу (літниско) багато киян, особливо таких, що були зв¢язані службою й мусіли щодня їздити до міста. І я собі взяв добровільно “службу”: умовився з редактором “Ради” М.Павловським, що буду його заступати протягом місяця, коли він виїздив для відпочинку на село. Це не було для мене тяжко, буваючи в Києві, я довідувався близче про всі новини українського життя, бачився з київськими громадянами і з заїзжими людьми. […] Я звичайно виїздив з дому вранці, а десь між 5-6 годиною вечора вертався”, – розповідав Дмитро Дорошенко, а потім продовжував: “У Будаївці мали ми дуже приємне сусідство: [...] коло нас мешкав улітку з родиною П.Понятенко, адміністратор “Ради”, а далі – А.Вязлов, член І-ї Державної Думи, який стративши через це державну посаду судді, служив у банку; мешкав близько і А.Макаренко, в майбутньому член Директорії, а тоді скромний дрібний урядовець на залізниці. Літом 1909 року перебував у Будаївці хворий на сухоти Б.Грінченко”.

“В Боярці поблизу Києва”, а отже десь зовсім поруч мешкав і визначний лісознавець Борис Іваницький (1878 − 1953), який невдовзі буде одним з організаторів Лісового департаменту УНР, а з кінця 1918 р. − його директором. Відомий громадським діяч, він стане близьким співробітником Симона Петлюри, ректором Української господарської академії (1925 – 1926 і 1928 – 1935) та директором Українського технічно-господарського інституту (1932 – 1936) в Подєбрадах (Чехія) та головою Української Національної Ради, дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. У Боярці народився його син Борис Борисович Іваницький (1907 − 2000) − діяч української діаспори.

Упродовж багатьох років тут відпочивав з родиною видатний композитор і громадський діяч Микола Лисенко. “Коло нас жили тут Лисенки. Коли Микола Віталєвич їхав на дачу, ми припадково його встріли. Але на жаль, бачитись не довелося, бо він швидко захорував і мусів переїхати до Київа. […] Родина Лисенків, щоб не лишати батька самого в Київі, рішила перебратись 10-го”, – розповідала в листі Михайлові та Марії Грушевським їхня родичка Ольга Олександрівна. На жаль, лист не називає ні дати, ні адреси, за якою тоді мешкали в Боярці Грушевські та Лисенки.

На боярському Хрещатику № 50 (будинок не зберігся, тепер там парк боярської філії Київського військового ліцею ім. І.Богуна) наприкінці ХІХ ст. оселилась родина Олександра Кониського – відомого наставника на громадській ниві для української молоді Києва, зокрема, для студента Михайла Грушевського. Після смерті чоловіка дачею володіла вдова – Марія Олександрівна.

Через кілька садиб від неї в невеликому прикрашеному різьбленням будиночку поміж сосон жила влітку Олександра Іванівна – вдова вченого-криміналіста та історика права, професора Університету Св. Володимира Олександра Федоровича Кістяківського (1833 – 1885). Біля неї бували вже дорослі діти, зокрема, Федір (Богдан) (1868 – 1920) – соціолог, історик, економіст і громадський діяч та Ігор (1876 – 1941) – майбутній міністр внутрішніх справ в уряді П.Скоропадського.

Тепер, через ціле століття, вже здавалось неможливим з’ясувати хоча б одну з боярських адрес Грушевських, незважаючи на те, що в листі за 1908 р. ми знаходимо її майже повністю: “Ст. Боярка Ю.З.Ж.Д. Будаевка, ул. Зеленая, дача Купріяна. Грушевскому Александру Сергеевичу”. Інший тогочасний лист був адресований також на дачу Купріяна, але вже на ім’я Ганни Грушевської. Отже всі Грушевські того року відпочивали на одній дачі. Де ж була дача Купріяна? Чи збереглась вона до нашого часу? Мабуть, він був єдиним Купріяном на тій вулиці або й по всій Будаївці, інакше б адреса обов’язково вказувала і прізвище. І все ж на сучасній Зеленій вулиці вже ніхто з зустрічних людей ніякого Купріяна не пригадав. Здавалося, подальший науковий пошук зайшов у безвихідь…

Його продовження виявилось зовсім несподівано. Багатьом у Боярці знайомий занедбаний пустир за міським клубом біля початку вулиці Зеленої. Людська пам’ять, а ще більше – кілька вцілілих поховань засвідчують, що “пустир” колись був кладовищем. Ще на початку цього року при більш детальному ознайомленні з ним увагу автора привернув старий металевий хрест з епітафією на табличці: “Лупич Іван Купріянович”. Відразу подумалось: Купріянович… Чи не його батько здавав Грушевським дачу? Запит на телефонну довідку виявився успішним, і з довгенького переліку сучасних боярських абонентів на прізвище Лупич (рід Лупичів один з найстаріших і найчисленніших у місті) пощастило вийти на прямого нащадка Івана Купріяновича – його онука Юрія Григоровича. Через нього від його матері Галини Прохорівни та дядька – 86-річного Михайла Івановича Лупича (помер влітку 2007 р.) пощастило довідатись, що Купріян (Купрій) Лупич до революції 1917 р. мав десь на початку Зеленої вулиці з боку лісу два дерев’яних дачних будинки (один з них був двоповерховим), які щоліта здавав відпочиваючим. Судячи з традицій дачного будівництва, то мали бути обшиті дерев’яною вагонкою і прикрашені різьбленим декором будівлі. Сам Купріян Лупич з родиною мешкав неподалік, на теперішній вулиці Шевченка. З дружиною Мотрею мав численну сім’ю: дев’ятьох синів і двох дочок. То були завзяті, роботящі люди, серед синів переважали теслі та будівельники. Старий Купріян помер бл. 1932 р. у віці 97 років і нащадкам запам’ятався, як “невеликий щуплий дідок”.

Десь у ті ж роки в ході колективізації були зруйновані обидві Купріянові дачі, а матеріал з них пішов на побудову корівників для щойно заснованого колгоспу “Інтенсивник”. Не лишилося сліду і від Купрієвої могили, яка була на вже згаданому кладовищі-пустирі. Колись там спочили всі будаївські Лупичі. Тепер уже важко повірити, що кладовище було обгороджене, мало двоє воріт і вишукані кам’яні надгробки з кутими огорожами. У повоєнний час з чиєїсь сатанинської волі кладовище перетворили на піщаний кар’єр. Надгробки обв’язували тросом і стягували трактором. Певно, вони, як і пісок з могил, йшли на будівельні потреби (так тривало, аж поки не лопнув трос, завдавши важких травм робітникові). Десь поміж тих пам’ятників зник назавжди і надробок старого Купріяна Лупича…

Тож тепер на питання про адреси Грушевських у Боярці можемо відповісти, що досить точно з’ясована одна – на лісовій околиці міста при початку вулиці Зеленої, хоч будинок той не вцілів, оскільки був розібраний близько 80 років тому.

І все ж втрати виявились не суцільними. Як з’ясувалося, зберігся будинок, де мешкав з родиною сам Купріян Лупич. Він розташований на сусідній вулиці Шевченка, якраз проти автобусної зупинки “Вулиця Зелена”. Це типова для старожитніх українських сіл білена хата з глиняною призьбою і зеленими дерев’яними віконницями – таких у старій частині Боярки лишилось уже небагато. Та хата береже пам’ять про Боярку-Будаївку, яку любили Грушевські і, напевно, не раз бували під її дахом. Тепер вона залишилась єдиною ланкою, що єднає сучасну Боярку з Великим Українцем Михайлом Грушевським. Зауважимо при цьому, що сьогодні немає жодних гарантій її збереження.

***

Час усе розставляє на свої місця, і давно вже слід подумати над питанням про увічнення в нашому місті пам’яті про Михайла Грушевського (до речі, аналогічний документ за підписом Президента України Віктора Ющенка торік надходив до всіх районних державних адміністрацій). У той час, як багато наших вулиць носять імена людей, що не мали жодного відношення до Боярки і навіть не підозрювали про її існування, ми досі не маємо вулиці цього великого діяча, який мешкав у нашій Боярці-Будаївці і черпав тут сили і натхнення для своєї подвижницької праці. Думається, що найбільше підходить для перейменування вулиця Жовтнева. Тим більше, що на ній розташований Боярський краєзнавчий музей – хранитель історичної пам’яті рідного міста. Ця вулиця пам’ятає великого історика і державотворця Михайла Грушевського. Час уже згадати про нього і всім нам.

Десь неподалік від Грушевських неодноразово проводила літо в Боярці і родина Парфененків, з якої походила Ольга Олександрівна – майбутня дружина Олександра Сергійовича. Так, 10 травня 1905 р. він повідомляв братові Михайлові: “Парфененки уже в Боярке и я уже был у них [нерозб.]: устроились довольно уютно и недорого”[138]. Не виключено, що ця родина мешкала в Боярці цілорічно, бо київський нотаріус, завіряючи в 1906 р. свідоцтво Ольги Олександрівни для подання в навчальні заклади, назвав її “живущею в Боярке Киевского уезда”[139].

Очевидно, через дешевизну житла і близькість до українського трудового люду саме сільська Будаївка (на відміну від аристократичного дачного селища) стала одним з найважливих осередків українського громадянства Києва. Його душею стало подружжя відомих громадських діячів − Федір та Віра Матушевські. Віра Павлівна (уродж. Попова) Матушевська була лікаркою місцевої земської лікарні[140], а пізніше − її головним лікарем[141]. Судячи з усього, Матушевські мали службове помешкання на території лікарні. За спогадами, «у неділю та в свята […] там збиралось чимало українців, переважно літературних кругів. Широка гостинність Віри Олександрівни та «янгольська» доброта Федора Павловича Матушевського були тим цементом, що об’єднував досить пестре товариство, яке в них збиралось»[142]. 1907 р. в них у Будаївці народився син Борис – майбутній активіст СУМу[143]. Зі старих довідників дізнаємось, що відомий український громадський діяч і публіцист Федір Матушевський був також повіреним присяжним помічником Боярсько-Будаївського громадського зібрання[144].

Упродовж 1908–1913 рр. оселявся в Будаївці на літо Дмитро Дорошенко з родиною. “На літо виїздили на час літніх феєрій до с. Будаївки під Київом (22 кілометрів їзди залізницею до ст[анції] Боярки), – писав він у спогадах і продовжував: “Наймали у селян хату й жили у ній червень, липень і до кінця серпня. Коло Будаївки був прекрасний сосновий ліс, що тягнувся аж до м. Василькова. Місцевість була дуже здорова, особливо коли хто був хворий на легені. Ми наймали хату під самим лісом. До Будаївки виїздило на дачу (літниско) багато киян, особливо таких, що були зв¢язані службою й мусіли щодня їздити до міста. І я собі взяв добровільно “службу”: умовився з редактором “Ради” М.Павловським, що буду його заступати протягом місяця, коли він виїздив для відпочинку на село. Це не було для мене тяжко, буваючи в Києві, я довідувався близче про всі новини українського життя, бачився з київськими громадянами і з заїзжими людьми. До Києва раз-у-раз приїздив хтось улітку, особливо з Галичини. Я звичайно виїздив з дому вранці, а десь між 5-6 годиною вечора вертався”[145].

Часто бували гості і в будаївському помешканні Дорошенків, вирішуючи спільно важливі проблеми українського громадянства. Втім, однодумці були й зовсім поруч. “У Будаївці, – розповідав далі Дорошенко, – мали ми дуже приємне сусідство: [...] коло нас мешкав улітку з родиною П.Понятенко, адміністратор “Ради”, а далі – А.Вязлов, член І-ї Державної Думи, який стративши через це державну посаду судді, служив у банку; мешкав близько і А.Макаренко, в майбутньому член Директорії, а тоді скромний дрібний урядовець на залізниці. Літом 1909 року перебував у Будаївці хворий на сухоти Б.Грінченко. В осени він виїхав до Італії, де й помер весною 1910 року”[146].

«В Боярці поблизу Києва»[147], а отже десь зовсім поруч мешкав і визначний лісознавець Борис Іваницький (1878−1953), який був одним з організаторів Лісового департаменту УНР, а з кінця 1918 р. − його директором[148]. Відомий громадським діяч, він був близьким співробітником Симона Петлюри, ректором Українського університету в Подебрадах (Чехія), ректором УТГІ та головою Української Національної Ради, дійсним членом НТШ. У Боярці народився його син Борис Борисович Іваницький (1907−2000) − діяч української діаспори[149].

Поки що неможливо назвати адреси, де мешкали більшість вищеназваних діячів. Люди небагаті, вони переважно винаймали помешкання. А тому їхніх прізвищ годі шукати у списках будаївських домовласників.

Розшукати ж власний будинок родини Кістяківських пощастило саме через наявність його адреси в дореволюційних довідниках. За свідченням пізнішого користувача тієї садиби − відомого історика Наталії Полонської-Василенко, “цей будинок був збудований професором О. Ф. Кістяківським, син якого, Богдан, професор Київського університету та академік, був другом мого чоловіка та Вернадського. В кімнаті, де жили ми, народився старший син Богдана Олексійовича – Горя, який є нині видатним вченим в Америці”[150]. Йдеться про Олександра Федоровича Кістяківського (1833-1885) – вченого-криміналіста та історика права, професора Університету Св. Володимира. Побудовану ним дачу на боярському Хрещатику № 74 довідники згадають набагато пізніше – вже як власність його вдови Олександри Іванівни[151] (з дому Міхель; 1868-1920)[152]. Дача пам’ятає дітей, зокрема, Ігоря (1876-1941; майбутній міністр внутрішніх справ в уряді П.Скоропадського та Федора (Богдана) Олександровича Кістяківського (1868-1920) – соціолога, історика, економіста і громадського діяча. Там народився онук – уже згаданий Горя, відомий світові як Kistiakowsky George Bogdan (1900-1982) – вчений зі світовим іменем. І хоч усі енциклопедії світу запевняють, що Георгій Богданович народився в Києві, це твердження все ж потребує певного уточнення: не в Києві, а в приміському селі Будаївка. Незадовго перед тим Федір Олександрович з дружиною Марією Вільямівною приїхали з Петербурга, де майбутню матір було ув¢язнено до Шліссельбурга за зберігання забороненої літератури й “противоправительственную” агітацію серед робітників Шліссельбурга. Кістяківському вдалося виклопотати дозвіл на звільнення дружини на час слідства, і молода родина виїхала до Боярки, де й з¢явився на світ первісток – син Георгій[153]. Будаївська Михайлівська церква засвідчує, що Георгій народився 18 листопада, а охрищений був 30 грудня 1900 р. Його батьками були “дворянин Феодор Александрович Кистяковский и его законная жена Мария Вильямовна; оба православные”[154], а хрещеною матір¢ю – вже відома нам “вдова статского советника Александра Ивановна Кистяковская”[155], тобто рідна бабуся Георгія. У Боярці молода родина жила до весни 1901 р.[156], хоч, думається, потім багато разів вони повертались сюди на літній відпочинок, оскільки дача ще продовжувала належати матері − Олександрі Іванівні[157]. Проте десь після 1909 р. власник тієї нерухомості неодноразово змінювався, зокрема, на 1914 р. то був якийсь “Пономаренко С. Н.”[158], а на 1915 р. − якийсь “Каковский”[159].

З 1920-х рр. у тому будинку вже мешкали академік Микола Василенко та його дружина – вчений-історик Наталя Полонська-Василенко. Від Наталі Дмитрівни довідуємося про подробиці перебування там академіка Володимира Вернадського: “Він гостював у нас двічі: в 1928 році – під час перевиборів в Академії Наук, про що буде мова далі, та в 1930, або 1931 році. Тоді він приїхав влітку, коли ми з чоловіком жили на дачі, в Боярці, недалеко від Києва. […] Час від часу приїздив він до нас до Боярки, на цілий день. Ми ходили до чудового соснового лісу, що оточував нашу дачу. Вернадський захоплювався красою лісу, спостерігав, як вивірки стрибали з гілки на гілку, йому подобався наш песик, молоденький таксик, який з несамовитим гавканням біг під дерево, дивлячись як вивірки легко перестрибували з дерева на дерево. Вернадському подобалася наша дача (власно одна кімната з великою верандою) [...] Вернадському подобалася тиша Боярського притулку й він відпочивав душею після шуму столиць”[160].

Дореволюційний план дачного селища з позначеною садибою Кістяківських давав шанс знайти якщо не сам їхній будинок (надії на це було небагато), то принаймні місце, де він колись був. Наше завдання неабияк спростило те, що, за планом, пряма вулиця Хрещатик, не дійшовши якусь сотню метрів до будинку Кістяківських, заламується ліворуч. Дана будівля мала бути другою після повороту вулиці. То ж ідемо туди, стаємо на повороті, дивимось − і не віримо своїй удачі: і перший, і другий після згину вулиці будинки збереглись до нашого часу! Обидва дерев’яні, з різьбленим “підзором” стріх і фронтонів, пофарбовані у блакитний колір. Перший будиночок (на старому плані − № 72; належав якійсь родині Іваненків) своїм заглибленим фронтоном дуже схожий на ті, що їх багато можна побачити в Росії, наприклад, у Владимирській області. Другий (колись № 74), значно менший, витриманий в європейській манері, з великою верандою на два виходи, стоїть саме на тім місці, де, за планом, колись мешкали Кістяківські. Опис Н.Полонської-Василенко − “власно одна кімната з великою верандою” − цілком йому підходить. Ще й тепер тут ростуть сосни, якими захоплювався академік Вернадський. Обидва будинки-ветерани, яких пощадили, на відміну від більшості інших, лихоліття Громадянської війни і невігластво пізніших господарів, стоять серед значно пізнішої (або згодом зміненої до невпізнання) забудови. Мимоволі приходить думка, що, мабуть, Провидіння зберігало їх до часів, коли громадяни зможуть усвідомити їхню історичну цінність. Проте чи виправдає наше покоління такі сподівання? Будинок Кістяківських переданий у приватну власність, і нема жодної гарантії, що його мешканці збережуть його історичний вигляд, а будинок Іваненків, нікому не потрібний, обростає густими бур’янами. Мабуть, невдовзі там з’явиться багатий господар, щоб на його місці спорудити черговий «замок».

В усі часи це мальовниче приміське селище вабило київське громадянство, давало йому натхнення, а то й порятунок. Тут, зокрема, у 1918 р. переховувався від більшовиків і писав спогади С.Єфремов[161], про життя тут у роки Громадянської війни О.Богомазова з родиною розповідала автору донька художника – Ярослава Олександрівна. У роки повоєнної розрухи Боярка стане останнім притулком для Володимира Самійленка (його могила зберігається поруч з Михайлівською церквою). У важкому 1918 р. українська інтелігенція Києва намагалалась оселити дітей на літо саме там, на боярських дачах. Тоді «уряд Скоропадського вирішив для дітей громадських діячів, вчителів, лікарів під час літніх вакацій 1918 року організувати неподалік Києва, у Боярці, своєрідну колонію-санаторій чи, як пізніше називали, табір відпочинку. У Боярській лікарні головним лікарем працювала Віра Олександрівна Матушевська. За її порадою, дитячу колонію-санаторій організували в будинках, покинутих їхніми власниками. Нас усіх чотирьох батьки влаштували туди на ціле літо, – пригадувала Тетяна Цимбал, сестра широко відомого на Заході (а віднедавна і в нас) митця Віктора Цимбала, і продовжувала: “Хазяйнувала у колонії вчителька Ганна Іванівна Ярошинська. Її дочка Галя була найстарша з нас усіх. А завідувачкою була лікарка Радзімовська Валентина Миколаївна, що мала двох дітей, − дочку Люсю і сина Женю… Склад дітей був гарний. Все діти української свідомої інтелігенції, гарно виховані… Пам’ятаю, що в колонії були Ніна Веселовська, Всеволод Шмиговський, Зіна Власенко, Лена, Муся і Дьомік (Володимир) Леонтовичі, Настя Стеценко, Буся (Боря) і Василь Матушевські, Юрко Юркевич, Віра Кудрицька, Олекса Барбар, Катя Говорун, Атя Симашкевич (батько − Центральна рада, відділ середніх шкіл), Гліб Країнський, ну і, звичайно ж, Вітя, Саня, Оля, Таня Цимбали”[162]. Цей перелік прізвищ, що включав світочів українського громадянського і культурного життя, завершував Пилип Омелянович Козицький − відомий композитор. У боярській дитячій колонії він був вихователем, а тому «в колонії він організував хор, ставили вистави, практикувались вечори художньої самодіяльності. Діти вивчали і декламували патріотичні вірші»[163].

На жаль, спомини не розповідають, в яких саме садибах були розселені діти. Найімовірніше, це було десь на Хрещатику. І все ж спогади надзвичайно важливі ще й тим, що застали дачне селище на самому початку жахливих суспільних потрясінь. Очевидно, ще не було руйнувань (пригадаймо, що в травні-червні 1918 р. поруч зі станцією було відкрито кінотеатр Володимира Добржанського), та вже були покинуті влітку дачі.

                                        “… за время революции разрушились”

Ми вже знаємо, що дореволюційна Боярка-Будаївка розвивалася досить успішно, міцно утримуючи статус широко доступного приміського курорту з багатою та цілющою лісовою природою і добре поставленим дозвіллям. То чому ж теперішня Боярка так мало нагадує щойно відтворену нами? Коли розгубила вона свою чаруючу неповторність?

Найтрагічніші зміни відбулися праворуч від залізниці − в дачному селищі Боярка. Вони тривали упродовж кількох років, починаючи з 1918-1919 рр. В умовах Громадянської війни та породженої нею розрухи було вирубано Залізничний парк разом з прилеглою кількакілометровою ділянкою лісу[164]. Мабуть, ніколи не вдасться виявити документальних свідчень про обставини цієї втрати. Натомість архів дає досить наочне уявлення про масове нищення дачного масиву, принаймні, на його завершальній стадії.

Вид на станцію Боярка та залізничний міст

Як видно з протоколів засідань Будаївського волвиконкому від 27 березня 1923 р., залишалось “на дачном поселке Боярка […] всех строений – 93, из них национализированных – 34. Все дачные постройки находятся в полуразрушенном состоянии (до 80%)”[165]. Намагаючись якось поліпшити трагічну ситуацію з покинутими дачами, волосна влада почала здавати націоналізовані будинки в оренду “на условиях производства ремонта арендаторами”[166]. Зауважимо, що за тих умов потенційні орендарі не поспішали укладати угоди з новою владою, і волвиконком визнав, що “ремонт делается только в одной усадьбе. Есть много пустопорожних усадебных участков, дома в которых проданы на снос […], как бесхозяйственное имущество. Расхищение по частям домостроений местными обитателями приняло угрожающий характер”[167]. Руйнівниками були як місцеві мешканці (головно з Будаївки), так прийшлий (переважно з Києва) люмпенізований і криміналізований внаслідок війни та розрухи люд, який знайшов собі притулок на колишніх дачах (вже згадані документи повідомляли, що “в Боярке ютится масса темного элемента”[168].

Щоб зберегти дачний масив від остаточного руйнування, волвиконком постановив “поручить милицейскому надзирателю периодически производить облавы ночные в дачном поселке Боярка с целью задержания лиц, занимающихся разрушением и расхищением дачных строений, составлять протоколы и направлять в суд для привлечения виновных к ответственности. […] Ввиду развивающегося бандитизма просить губисполком усилить милицейский состав Будаевской волости конными и пешими милиционерами до 18 человек. Надзирателю обратить внимание на охрану домостроений в дачном поселке Боярка”[169].

А невдовзі звіт про економічний стан Київської округи за 1924-1925 рр. повідомив, що “большинство дач в поселке Боярка за время революции разрушились и до 30 домостроений совершенно исчезли, большинство же дач требуют капитального ремонта”[170]. Та й будинків у дачному селищі залишилось тільки 71[171] (нагадаємо, що 1923 р. їх нараховувалось 93, а 1914 р. – 111). Найпривабливіші з них переводились «в распоряжение Райисполкома для использования их по усмотрению и главным образом для размещения местных учреждений”[172], головно, медичних та відпочинкових закладів.

Залізничний міст. 1989 рік

Докорінно змінилась і топоніміка дачного селища: обидві його вулиці зникли з карти Боярки. Липки – у прямому значенні, ставши не пізніше початку 1930-х рр. центральною алеєю Дитячого санаторію Південно-західної залізниці (згодом мав назву «Барвінок»), а Хрещатик змінив назву. Це сталося 4 листопада 1922 р. Згідно з протоколом “чрезвычайного заседания президиума волисполкома Будаевской волости Киевского уезда совместно с совкомячейкой”, слухалось “предложение председателя волисполкома т. Вислобокова о сооружении памятника Карлу Марксу в дачном поселке Боярка на Крещатике вблизи вокзала и о переименовании улицы Крещатика в улицу Карла Маркса, при чем закладку памятника приурочить к Октябрьским торжествам”[173]. Постанову засідання передбачити вже було не важко: “Приветствовать идею тов. Вислобокова и предложение принять целиком. Необходимые средства собрать с населения по подписке и путем добровольных пожертвований с организаций […] Произведение бюста Карла Маркса поручить скульптору Юрчанову Н. Я.”[174] Так 4 листопада 1922 р. одним розчерком пера товариша Вислобокова боярський Хрещатик перестав офіційно існувати. Натомість з'явилась вулиця Карла Маркса[175]. Стосовно пам'ятника, то про факт його відкриття документи не згадували. Мабуть, в умовах розгортання НЕПу влада вже ставила нові завдання, і пам'ятник вождеві світового пролетаріату став менш актуальним.

***

Пройшло майже століття, і в сьогоднішній Боярці важко простежити її багату й самобутню, здавалось, навіки забуту історію. Неймовірно, але при ознайомленні з нею чомусь несподівано напрошується порівняння з Атлантидою − забутою, таємничою країною. Мовчазним свідком прадавніх часів височіє над Притвіркою пагорб колишнього дитинця-городища, зберігаючи у земляній товщі невивчені рештки минулого, генетичний код поселення. На сьогодні єдиною, порівняно пізньою, архітектурною пам’яткою там є будаївська друга Михайлівська церква, що дивом уникла нищення у немилосердних 1930-х. Втім, ті роки завдали удару по історичній пам’яті з зовсім іншого боку, забравши в будаївців їхнє ім’я внаслідок офіційного закріплення за селищем назви «Боярка» (чи не на часі поміркувати про можливість повернення до свого давнього – «Будаївка»?).

Зазнавши кількох напливів нових поселенців у повоєнні десятиріччя, Боярка зросла чисельно і територіально. Водночас ця обставина сприяла подальшому послабленню її історичної пам’яті − нові люди нічого не знали про унікальні сторінки минулого своєї нової малої Батьківщини. Незважаючи на майже п’ятдесятирічне буття у статусі міста[176], Боярка тепер здається звичайним київським передмістям, знівельованим упродовж радянських десятиліть до рівня робітничого селища. Не шукайте вже там чистих лісів і водоймищ, промовчимо делікатно і про стан її вулиць. Нічого не лишилось від колишніх боярських Липок. Важко впізнати і боярський Хрещатик, де більшість з того, що вціліло, згодом було спотворене пізнішими змінами. Тільки різьблене мереживо стріх чи крила старих віконниць ще можуть нагадувати про довге життя приватних житлових будівель, які вже навряд чи можна вважати фоновою історичною забудовою. Їх розбирають, перебудовують, змінюють фасади і, взагалі, роблять, що кому заманеться. Законодавство в Україні ще не переймається долею таких пам’яток – вони цілком залежать від примхи своїх власників.

Незважаючи на прикрі втрати, значно краще збереглися зразки дерев’яної архітектури, що були в державній власності. Ними ставали найбільші, найвишуканіші споруди. Та й ті дивом уцілілі будинки − з колонами ґанків і чудернацьким різьбленням − пам¢ятками офіційно не вважаються, адже Боярку чиновники віднесли до “неісторичних” населених пунктів. Їхню історію ніхто не вивчав, і тепер, як правило, ніхто вже не може відповісти, хто й коли їх споруджував, кого вони приймали під свій дах. На сьогодні таких пам’яток уже лишилося небагато, і стан їх різний: якісь зовні ще виглядають доглянутими, а деякі − спорожнілі, оточені бур’янами − приречено чекають на багатих забудовників, котрі зведуть там свої «замки». Їх ще не пізно взяти під державну охорону, дослідити, відремонтувати, встановити меморіальні дошки, а то й музеєфікувати, водити до них екскурсії − у Боярці є про що розповісти, є чим пишатися, є на чому розвивати прибуткову туристичну галузь. Поки що ж пам’яткоохоронні ініціативи, зокрема, молодого Боярського краєзнавчого музею (він був створений на базі Літературно-меморіального музею М.Островського) тонуть у бюрократичних відписках, а будинки, наче люди, тихо доживають віку і непомітно зникають. Разом з кожним із них іде в небуття часточка нашої пам'яті…

Боярка, 2004 − 2005 рр.

P. S.

За останні рік-другий помітних змін на краще у справі збереження історико-культурної та природної спадщини міста, на жаль, не сталось. Зрозуміло, що поставлена вище проблема не лише надзвичайно важлива, але й досить складна. Та відступати вже нікуди: йдеться про останні пам’ятки історичної забудови Боярки. Тим важливішими стають вони для цього пристоличного населеного пункту, адже саме вони бережуть неповторність прадавнього поселення над Притвіркою, допомагають відповісти однозначно: Перетвір’я-Будаївка-Боярка є історичним містом. Втім, це має сказати його громада. Слово за нею.

З невеликими змінами опубліковано:

Кучеренко М. Чи є Боярка історичним містом //

Пам’ятки України: історія та культура. Науковий часопис. – 2006. – Число 4. – С. 2-33.