Місто Єлисаветград виникло завдяки проекту австрійського полковника сербського походження Івана Самійловича Хорвата, який 13 липня 1751 року перейшов на російську службу з метою утворення військово-землеробського поселення, що стало називатися Новою Сербією.
  Пропозиція І.Хорвата цілком відповідала бажанню російського уряду з найменшими витратами заселити прикордонну з Туреччиною та Польщею територію.
  У жовтні 1751 року залишивши у Києві першу партію сербських переселенців, І.Хорват прибув до Петербургу з докладним планом організації переселення. Крім багатьох зобов'язань щодо формування поселенських полків і відбування ними військової служби, він обговорив декілька умов, однією з яких було будівництво силами російських підданих надійної фортеці для захисту поселенської території у випадку значних бойових дій. 
  Іменним указом (№ 9919) від 24 грудня 1751 року Сенатові було наказано разом із Військовою колегією розглянути пропозиції І.Хорвата. Сенат і Військова колегія розглянули цей проект на сумісних засіданнях 25 і 27 грудня 1751 року, внаслідок чого з'явився сенатський указ (№ 9921) від 29 грудня 1751 року, в якому проект І.Хорвата в більшості своїх пунктів було затверджено для виконання.
  Правлячим Сенатом разом із Воєнною Колегією була підготовлена доповідь, у якій зокрема визначено: "…и в пристойном месте, по разсмотрению Генерал-Маиора Глебова, с общаго с Генерал-Маиором Хорватом и Инженер-Офицеров согласия велеть, сделать земляную крепость, которую именовать крепость Святыя Елисаветы…". На доповіді імператриця Єлизавета Петрівна 4 січня 1752 року власноруч поставила резолюцію: "Быть по сему".
  Усе це було закріплено у жалуваній грамоті генерал-майору І.Хорвату, виданої 11 січня 1752 року (№ 9924). У документі територія, призначена для оселення сербів та інших православних іноземців, вже офіційно названа Новою Сербією, а майбутнє укріплення - фортецею Святої Єлисавети ("… сделать въ нынешнемъ году земляную крепость, которую именовать Святыя Елисаветы…"). 
  Деталі організації Нової Сербії та будівництва фортеці були регламентовані в Інструкції головному командирові Нової Сербії, виданої 3 лютого 1752 року (№ 9935). Головним командиром Нової Сербії було призначено висококваліфікованого інженера і артилериста генерал-майора Івана Федоровича Глєбова. І.С.Хорват же командував власне особовим складом поселенських полків, які склали Новосербський корпус. 
  Проект фортеці, направлений генерал-майором І.Ф.Глєбовим до Воєнної Колегії, 2 вересня 1752 року був переданий Правлячому Сенату для сумісного з Колегією розгляду. Місце для будівництва було розглянуте Сенатом разом із Колегіями Іноземних справ і Воєнною на засіданнях 31 березня та 1 квітня 1753 року й затверджено Сенатом 8 квітня 1753 року. Воно було вибране на правому березі річки Великого Інгулу, між гирлом річок Тури (Грузької) і Кам'янистої Сугаклеї, за 4 кілометри від південного кордону Нової Сербії, у степу. Стратегічна доцільність такого вибору була обумовлена приблизно рівною відстанню до вже існуючих фортець - Архангельська (тепер - Новоархангельськ) і Мішурина Рогу. Проміжки між ним заповнювались новосербськими шанцями та козацькими форпостами, що утворювало одну оборонну лінію між Синюхою та Дніпром. 
  Будівництво фортеці регламентувалося Сенатським указом від 31 березня 1754 року (№ 10203), закладання відбулося 18 червня 1754 року. 
  Цю дату (з урахуванням старого календарного стилю) і треба вважати днем заснування міста Єлисаветграда, але в літературі трапляються й інші датування - 1752 і 1753 роки. 
  Наприклад, в матеріалах перших переписів і ревізій так званих Задніпрських місць у ХVІІІ столітті роком заснування поселення фортеці Святої Єлисавети зазначений 1752 рік. Але він визначався за принципом дати декларативного документу, а не самого розпорядження про початок будівництва. 
  1753 рік іноді називається роком заснування тому, що саме тоді остаточно було затверджене місце розташування фортеці. 
  Сам генерал-майор І.Ф.Глєбов знаходився тут з початку 1752 року і жив, імовірно, у Новому Миргороді. Перший комендант фортеці був призначений 1753 року, а перебував до її будівництва в Архангельську (тепер - Новоархангельськ).
  Перший ярмарок, який зібрався біля фортеці 29 червня 1754 року, тобто майже одночасно з початком її будівництва, був потрібен не тільки для задоволення потреб військовиків і будівельників, а й для приваблювання сюди цивільного населення. 30 вересня 1754 року був виданий сенатський указ (№ 1033) про дозвіл приїжджати на ярмарки навіть підданим Турецької імперії.
  Будівництво фортеці здійснювалося силами цивільних робітників і майстрів (понад 5,5 тисяч), а також солдат регулярних полків і козаків Миргородського та Полтавського полків, охорону спочатку забезпечували 200 запорозьких козаків, потім - Пермський карабінерний полк.
  Головним будівничим фортеці Св. Єлисавети був інженер-майор, згодом підполковник і полковник Людвиг Йоган Менцеліус. Очолювана ним інженерна команда складалася з чотирьох інженерів і дев'яти кондукторів. Серед інженерів були два сини І.Ф.Глєбова - підпоручики Федір і Сергій Глєбови. Першим комендантом фортеці був Олексій Іванович Глєбов, родинні зв'язки якого з І.Ф.Глєбовим не з'ясовано, але достовірно що він не був його сином. Не був сином І.Ф.Глєбова і комендант фортеці Св. Єлисавети у 1765-1768 роках полковник Микола Іванович Глєбов. Ще два сини І.Ф.Глєбова, Іван і Павло, мабуть теж служили поряд з батьком, бо разом з ним 1763 року були прийняті почесними товаришами Війська Запорозького.
  Роль родини Глєбових у будівництві фортеці, заснуванні міста та інших населених пунктів краю (інженерна команда фортеці займалася також зведенням новосербських і слобідських укріплень, не обійшлося без них і цивільне будівництво) доволі вагома, але достатньо не вивчена.
  Фортецю Св. Єлисавети треба було побудувати за 120 днів, але людей і грошей було виділено майже вполовину менше розрахованого і тому будівництво затягнулося. З політичних обставин (початок Семилітньої війни 1756 року) добудова її була призупинена, а після 1763 року різні роботи тривали ще кілька років.
  1754 року фортеця стала адміністративним центром Слобідського козацького поселення, створеного за указом від 18 серпня 1753 року і указом від 14 травня 1754 року організованого у Слобідський козацький полк, що 1764 року став Єлисаветградським пікінерним, а пізніше - славним Єлисаветградським гусарським полком. 
  4 вересня 1755 року був виданий Маніфест (№ 10454) "О Всемилостивейшем прощении живущих в Польше и Литве Русских подданных", за яким російським розкольникам надавалися пільги і дозвіл селитися біля фортеці Святої Єлисавети. Розкольники заснувала кілька потужних слобод на терені Слобідського козацького полку, а згодом стали кістяком знаменитого єлисаветградського купецтва. 
  У довідникових виданнях роком набуття Єлисаветградом статусу міста зазначається 1775 рік. Але, вже 1755 року Єлисаветградський форштадт мав свій магістрат, який управляв міщанською слободою. У тому ж році за дорученням Сенату в Герольдмейстерській конторі був складений герб для канцелярських потреб фортеці Св. Єлисавети, який разом з описом і тлумаченням був представлений на затвердження у Сенат. Цим гербом у вигляді печатки користувалися для затвердження ділових паперів.
  Отже був магістрат, герб, високий адміністративний статус - спочатку центр Слобідського козацького полку, який складався з 28 сотень, поселених у 38 селах, потім (з 1764 року) - центр Єлисаветградської провінції, яка складалась з 70 округів, а з 1776 року - з трьох повітів. Крім того, фортеця Св. Єлисавети цілий рік, з 22 березня 1764 року до 26 березня 1765 року, була губернським центром новоствореної Новоросійської губернії. Що ще треба, щоб називатися містом? Мабуть, не вистачало відповідної назви. Передмістя, або форштадт, називалося Биковим (від капітана Бикова, який займався розміщенням Слобідського козацького полку), або Приградською слободою. Воно включало Грецьку та Артилерійську (інакше - Пулківську) слобідки. Друге передмістя називалося Пермським від назви карабінерного полку, табір якого там стояв. Між Пермським і фортецею знаходилася Солдатська слобода. На лівому березі Інгулу розкинулась міщанська слобода, яка за ландшафтною прикметою називалася Подолом. Отакою була первинна топоніміка території, яка згодом стала утворюючою основою міста Єлисаветграда. Ніякого Ново-Казачьїна, що курйозно потрапив в одне-однісіньке географічно-популярне видання, яке тільки вийшло й одразу отримало серйозну наукову критику, в реальності не існувало. 
  Після затвердження 22 березня 1764 року (№ 12099) Новоросійської губернії, коли була утворена Єлисаветградська провінція, почала вживатися назва Єлисаветград. Вона виникла безпосередньо від назви фортеці, а не на честь померлої вже тоді імператриці Єлизавети Петрівни, як часто потім проголошували спочатку вірнопіддані монархісти, а пізніше їх антагоністи - більшовики. У XVIII столітті слова град і кріпость (фортеця) були синонімами, тому й назва склалася природно і немала у свій час ніякого політичного підопліччя. Цей смисл їй надали пізніші тлумачі. Вже у географічному словнику 1773 року зафіксоване місто Єлисаветград, тобто ще до того, як воно, на підставі закону від 7 листопада 1775 року (№ 14392) "Учрежденія для управленія Губерній Всероссійскія Имперіи" стало повітовим центром.
  Історична назва нічого не важила для більшовиків, які закріпилися у місті зі січня 1920 року. 1924 року вони перейменували Єлисаветград на честь одного зі своїх лідерів - Григорія Євсейовича Радомисльського, партійним псевдонімом якого було прізвище Зінов'єв. То був період, коли після смерті В.І.Леніна певна група партійців ілюзорно вбачала Г.Є.Зінов'єва його наступником. Постанова про перейменування була затверджена Президією ВУЦВК 8 липня 1924 року.
  Григорій Євсейович Зінов'єв "не виправдав довір'я" розпропагованих земляків (він народився в Єлисаветграді 1883 року) і через 10 років місто знову прийшлося перейменовувати. Цього разу випадок обрав ім'я Сергія Мироновича Кострікова, відомого під партійним псевдонімом Кірова, якого було нагло вбито 1 грудня року. Вже 2 грудня ВУЦВК ухвалив політично інспіроване клопотання партійних радянських, профспілкових організацій і трудящих міста перейменувати Зінов'євськ на Кірове. 
  27 грудня 1934 року в пам'ять загиблого 1-го секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) обов'язковою постановою № 36 Президії міської кради Зінов'євськ був перейменований на Кірове, про що у січні 1935 року ВУЦВК і ВЦВК прийняли відповідні постанови.
  Усі установи, підприємства та організації міста у 5-денний термін під загрозою покарання зобов'язувалися змінити свої печатки, штампи, бланки та вивіски. Назва Зінов'євськ була силоміць забута, і навіть у найсерйозніших радянських енциклопедіях її не існує, місто перескочило з Єлисаветграда прямо у Кірове. 
  На відміну від Радомисльського Костріков взагалі ніякого відношення до Єлисавевтграда не мав, але його псевдо прижилося надовго. Тільки коли місто стало обласним центром (згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня1939 року була створена Кіровоградська область) назву змінили на більш солідну - Кіровоград, та й дві Кіровські області (друга у РРФР з обласним центром у місті Кіров) на території однієї держави (СРСР) не могло бути. Відтоді Єлисавеветград існує під псевдонімом псевдоніма і ніяк не може скинути цю машкару.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. - К.: Наукова думка, 1994.
2. Географическій Лексиконъ Россійскаго государства, или Словарь, описующій по азбучному порядку реки, озера, моря, горы, города, крепости, знатные монастыри, остроги, ясашныя зимовія, рудные заводы, и прочія достопамятныя места обширной Россійской Имперіи, съ объявленіемъ и техъ местъ, которыя въ прежнюю и нынешнюю Турецкую войну, - а некоторыя преже того и отъ Персіи, Россійскою храбростію овладаемы были, изъ достопамятныхъ известій собранный Коллежскимъ Ассессоромъ и города Вереи Воеводою Федоромъ Полунинымъ, а съ поправленіями и пополненіями для пользы общества въ печать изданный, трудами и съ предисловіемъ Государственной Иностранныхъ Делъ Коллегіи при Московскомъ Архиве Коллежскаго Советника, Императорской Академіи наукъ настоящаго, а разныхъ иностранныхъ Академій и ученыхъ собраній въ Англіи, Швеціи, Голландіи, Германіи почетнаго Члена, и Парижской Академіи наукъ Корреспондента Герарда Фридерика Миллера. - Напечатанъ въ Москве 1773 года При Императорскомъ Московскомъ Университете, на иждивеніи Христиана Лудвига Вебера. - С. 90. 
3. Землеописаніе Россійской Имперіи для всехъ состояній, Санктпетербургскаго Педагогическаго Института Ординарнаго Профессора Евдокима Зябловскаго. - Часть V. - Въ Санктпетербурге: Печатано въ Типографіи Ф. Дрехслера, 1810 году. - С. 255.
4. Исторический очерк г. Елисаветграда (печатается по изданию 1897 г.). - Кировоград: Кировоградское областное отделение Всеукраинского музыкального союза, 1992.
5. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в ХVІІІ - первой половине ХІХ в. - М.: Наука, 1976.
6. Новый и полный географическій Словарь Россійскаго государства, или Лексиконъ, описующій азбучнымъ порядкомъ географически, топографически, идрографически, физически, исторически, политически, хронологически, генеалогически и геральдически, Наместничества, Области и уезды; города, крепости, редуты, форпосты, остроги, ясашныя зимовья, станицы, местечки, села, погосты, ямы и слободы; Соборы, церкви и монастыри, рудные и другие заводы и фабрики, реки, озера и моря, острова и горы; прежния и новыя иностранныя поселенія; обитателей какъ природныхъ Россійскихъ, такъ и другихъ народовъ, и прочія достопамятныя места обширной Имперіи Россійской въ нынешнемъ ея состояніи, въ царствованіе Императрицы Екатерины Великія новоустроенномъ, съ объясненіемъ и техъ местъ, которыя въ прежніе войны и прошедшую Турецкую; а некоторыя прежде того и отъ Персіи, храбростію Россійскою или обладаемы были, или и ныне находятся еще во владеніи; также и техъ, которыя въ преславное настоящее Царствованіе съ Белоруссіею и съ Полуостровомъ Крымомъ къ Россіи присоединены; изъ достопамятныхъ и достоверныхъ источниковъ собранный. - Часть І. - А - Ж. - Москва, Въ Университетской Типографіи, у Н. Новикова, 1788. - С. 279. 
7. Живописная Россія. Отечество наше въ его земельномъ, историческомъ, племенномъ, экономическомъ и бытовомъ значеніи. - Подъ общей редакціей П.П.Семенова, Вице-Председателя Императорскаго Русскаго Географическаго Общества. - Томъ пятый. - Малороссія и Новороссія. - Часть вторая. - Бессарабская, Херсонская, Екатеринославская и Таврическая губернии. - Съ 241 рисунком въ тексте, 11 отдельными политипажами и 3 картами. - С.-Петербургъ - Москва: Изданіе Товарищества М.О.Вольфъ, 1898. - С.171. 
8. Полное Собраніе Законовъ Россійской Имперіи, съ 1649 года. - Томъ ХІІІ. - 1749-1753. - СПб.: Печатано въ Типографіи ІІ Отделенія Собственной ЕИВ Канцеляріи, 1830. - С. 552-558, 570-577, 581-585, 598-605.
9. Полное Собраніе Законовъ Россійской Имперіи. - Томъ ХІV. - Съ 1754 по1757. - Отъ № 10.169 до 10.787. - СПб.: Печатано въ Типографіи ІІ Отделенія Собственной ЕИВ Канцеляріи, 1830. - С. 233, 414-415.
10. Полное Собраніе Законовъ Россійской Имперіи, съ 1649 года. - Томъ ХХ. - 1775-1780. - СПб.: Печатано въ Типографіи ІІ Отделенія Собственной ЕИВ Канцеляріи, 1830. - С. 229-304.
11. Полное Собраніе Законовъ Россійской Имперіи. - Томъ ХLІІІ. - Часть первая. - Книга штатовъ. - Отделеніе первое. - СПб.: Печатано въ Типографіи ІІ Отделенія Собственной ЕИВ Канцеляріи, 1830. - С. 286-295.
12. Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в половині ХVІІІ ст. // Вежа. - №№ 1-7 (1995-1997).
13. РБС. - М.: Аспект Пресс, 1995.
14. Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине ХVІІІ в. - К.: Наукова думка, 1984.
15. Указы Всепресветлейшія Державнейшія Великія Государыни Императрицы Екатерины Алексеевны, Самодержицы Всероссийскія, состоявшіеся въ 1765 году. Напечатаны по Высочайшему Ея Императорскаго Величества Повеленію. - Москва: Въ Сенатской Типографіи. - С. 41-45.