Анатолій Дубчак своєю смертю врятував 13 військових. Боєць пішов добровольцем, щоб купити матері хату
Фото 2. У Запоріжжі побудували блокпости (УНІАН)
17 квітня поховали 23-річного кулеметника Анатолія Дубчака. Боєць першої окремої танкової бригади підірвався на гранаті біля Волновахи. Це сталось на Великдень…
…Село Вапнярки – у Томашпільському районі. Хата, де живе сім'я добровольця, тут, напевно, найбідніша. Невеличка, низька, із рясно потрісканими стінами та земляною підлогою… А скільки їй років — і вгадати важко. В двох маленьких кімнатках її тулиться троє: матір Анатолія та дві сестри. В одній із кімнат – буханець хліба, свічка та дві сумки із військовими речами, які привезли з Волновахи. Все, що нагадує про бійця.
Мама – це найболючіше, що є на війні. Вона досі не може говорити про сина у минулому. Ми разом гортаємо старий фотоальбом, де на кожній світлині усміхається темноволосий хлопчик. Худенький такий, у джинсовій брудній куртці та зі смішним чубчиком.
– Я коли ходила вагітною, відчувала, що буде хлопчик. Навіть назвала його на честь коханого чоловіка – Толиком, — розповідає Галина Дубчак. — Знаєте, він завжди був дуже лагідним й добрим, знав багато гуморесок. Із шести років пішов пасти худобу. Пригадую, холодна осінь, а Толя у легкому светрику, мокрий від дощу, у обшарпаній шапці, але ні разу не скаржився, що важко. Розумів, що прожити на мою зарплату доярки та чоловікові підзаробітки вкрай важко. А ще ж підростали дві старші сестри. Толя був школярем, коли батько поїхав до Києва у пошуках кращої роботи. Згодом я дізналась, що чоловік має іншу жінку. Відтоді він додому не приїжджав… У це важко повірити, але годувальником родини став Толя, у нас не було ні копійки. Дев'ятикласник працював на кількох роботах одночасно – у колгоспі та заготовляв ліс… Ще й вдома допомагав по господарству і, як справжній чоловік, шпаклював стіни й латав дірки у стелі, що давно протікала… Коли Толі було шістнадцять, батько захворів на рак. Син отримав атестат й поїхав до столиці працювати. З ранку й до пізньої ночі він вантажив курей, щоб заробити грошей на ліки онкохворому тату. На жаль, було вже пізно.
У жовтні минулого року Анатолій Дубчак пішов добровольцем у зону АТО. Рідні розповідають, що він завжди мріяв служити.
– У нього тітка й дядько все життя віддали військовій справі. А Толю до армії не взяли, бо закінчив лише дев'ять класів – й відразу працювати. Скільки місяців він оббивав пороги військкоматів, щоб йти воювати, і який був щасливий, що з ним підписали контракт. Казав: «Мамочко, я спочатку зберу кошти на спальники й берци, а тоді вже й на хату нам. Бо так хочеться, щоб ти була щасливою». За три тижні до загибелі Толя приїжджав у відпустку. Про війну ні слова. Домовився із трактористами, щоб виорали город, й знову рушив у АТО. А на прощання мовив: «Я повернусь додому на Великдень». Й свого слова дотримав, але повернувся на рідну подільську землю вже у труні…
Військовий побратим Анатолія Юрій Мацедонський розповів, що трагедія сталась на місці дислокації військової частини неподалік Волновахи.
– Наш табір знаходиться за десятки кілометрів від населеного пункту, й світло йде від генератора. Толя пішов пересвідчитись, чи все добре. Й ми почули вибух. Що сталось – нікому не відомо. За сім метрів у брезентовому наметі знаходилось 13 військовослужбовців. Усі вони могли б загинути, але своєю смертю Анатолій врятував їх. Офіційно причиною смерті бійця є необережне поводження зі зброєю. Ми зібрали усі необхідні документи, аби рідні могли отримати компенсацію. Досі важко повірити, що нашого кулеметника із позивним «Толя-Толя» вже нема. Ми познайомились, коли разом проходили учебку в 25-й повітряно-десантній бригаді. Перед Новим роком нас перевели до танкістів, й Толя ще переживав, що високий на зріст й не влізе у танк. Завжди веселий й мужній. Мабуть, з дитинства життя у злиднях його навчило бути не по роках дорослим та самостійним…
У день його похорону прийшло все село, навіть бабусі на двох паличках. Всі разом плакали разом із квітневим дощем за Толею… Й загрібали вогкий чорнозем чорними руками, наче в тому єдиному русі був порятунок від болю. Брудну, мокру, свою рідну землю, яка виростила, яка й поховала…
Рідні та близькі дякують усім землякам за допомогу та підтримку. А також бойовим товаришам загиблого – Миколі Вальчевському, Михайлу Білинському, Вадиму Кулику та Юрію Мацедонському.
Віталіна Володимирова
