– Чому довелося планувати спецоперацію у ДАП?
– У січні ситуація була більш-менш стабільною – перемир’я. Але на той момент утримувати аеропорт було важко, він був повністю розбитий.
15 січня російські підрозділи і найманці порушили цей режим і почали штурмувати новий термінал, де знаходилися наші військові.
Щоб його втримати, необхідно було або створити відповідні умови – вийти на флангах, розблокувати і взяти під контроль весь ДАП і ділянки, які до нього прилягають. Або виводити захисників з того, що лишилося від терміналу.
– Чи був план "Б", або інші пропозиції ведення операції?
– Розглядався варіант: вийти на лінію залізниці за аеропортом вбік Донецька.
Тоді ми були б приречені вести бойові дії в умовах міської забудови – і при веденні активних наступальних дій, щоб вийти на відповідний рубіж, і при утриманні рубежу.
Для ведення бойових дій в місті, захоплення і утримання такої ділянки у нас не було достатньо сил і засобів, тому від такого варіанту ми відмовилися.
– Хто саме керував операцією в період з 17 по 25 січня?
– Я приїхав на командний пункт 81-ої бригади в Водяне 17 січня. Збирався залишитись там пару днів, а все затягнулося на 10 діб. На мені було питання загальної координації і загального управління.
Вже зранку 18 січня ми почали активні дії.
Безпосередньо управління підрозділами ВДВ здійснював полковник, а зараз генерал-майор Михайло Забродський, угрупованням сектора "Б" керував генерал Ігор Довгань.
До угруповання входили 93-а бригада на чолі з полковником, а нині генерал-майором Олегом Мікацем, частина вже переданої 30-ої бригади на чолі з підполковником Сергієм Собком.
Командири напрацювали основні елементи замислу операції.
Ми їх заслухали і прийняли рішення вийти на рубіж, взяти під контроль Веселе, Жаб’яче, Спартак і таким чином здійснювати контроль всієї території навколо аеропорту.
Вдень 18 січня спроба була невдала, тому було прийнято рішення вивести захисників із залишків терміналу.
Ми планували також застосування армійської штурмової авіації, але, на жаль, погодні умови з 18 по 27 січня не давали такої можливості.
– Чому ви не врахували фактор туману? Є ж прогнози синоптиків.
– Ніхто операцію не планував за три-чотири тижні до цього.
Діяв режим припинення вогню. Але бойовики раптово почали штурмувати ДАП – ми прийняли рішення адекватно відреагувати і розпочати також активні дії.
Діяли по факту, в тих умовах і за тієї погоди, яка була. Приймали відповідні рішення.
У нас не було часу чекати, коли за 10 днів стане сонячно – у будівлі аеропорту була складна ситуація: проблеми з ротацією, з посиленням сил в терміналі, з їхнім забезпеченням..
Для орієнтування в тумані були необхідні карта, компас – найпростіший пристрій і GPS. Вони були, звісно, не в кожного. Чи можливо було ними скористатися у скоротечному бою?
– Але вийшло так, що більшість спланованих операцій виконати не вдалося.
– Трохи не так. Ми нанесли серйозні втрати противнику і зупинили його просування. Але ряд завдань не змогли виконати.
На це було кілька причин.
Перша – це відсутність необхідної кількості сил і засобів. В тому числі не вистачало бойових машин розмінування – їх було лише дві. Одна з них була підірвана.
Інша хоч і працювала, але її екіпаж, переживши 8 підривів, вже не був спроможний адекватно реагувати на зміну обстановки у зв’язку з отриманою контузією.
Зараз ми вирішили, що на кожну БМР нам необхідно мати як мінімум три підготовлених екіпажі. Машина ще може витримувати, а люди – ні.
– Що сталося під Спартаком, чому не вдалося його взяти?
– Танки виконали завдання – пройшли через весь цей населений пункт до Путилівського мосту, фактично увійшли в Донецьк. Знищили там два танки бойовиків і склад боєприпасів.
Але вони прорвалися на великій швидкості. Десантників бойовики відрізали вогнем, і ті зупинилися перед Спартаком. Не побачивши за собою піхоти, танки повернулись у вихідне положення. І от тоді в Спартаку ми втратили два танки.
Люди практично всі залишилися живі.
– А зв’язок з десантом, який лишився позаду, був?
– Був зв’язок, тільки не було вже можливості…
– Що в цей час відбувалося в будівлі нового терміналу?
– Дві групи виконували різні завдання. Підрозділ 90-го батальйону мав зайти через злітно-посадкову смугу до будівлі аеропорту. Через щільний туман – видимість 50-100 метрів – частина разом з комбатом підполковником Олегом Кузьміних проскочила будівлю аеропорту. Вони опинились з іншого боку терміналу, потрапили під сильний вогонь. Їх оточили і взяли в полон.
Інша частина сил і засобів відійшла назад. Зараз важко пояснити, як все відбувалося. Але з того, що ми чули в радіоефірі, ситуація була дуже складною.
Ще одна група – 79-ї бригади – заходила через метеовежу. Її теж зупинив вогонь противника. Важко було орієнтуватися через туман, і вони теж відійшли на попередні позиції.
– Після цього ви ще намагались штурмувати позиції бойовиків, чи вже планували вихід?
– Ми планували кілька заходів, в тому числі вихід до монастиря, щоб трохи розширити підконтрольну нам територію.
Іноді ми стикалися з тим, що бійці відмовлялися йти.
Був випадок, коли комбриг 81-ої полковник Євген Мойсюк вийшов і сказав: "Я йду, хто зі мною?". Тоді близько 30-40 чоловік погодились. Але, на жаль, ця спроба не вдалася.
21-22 січня бойовики двічі підірвали термінал.
Повністю обвалився другий поверх, тоді багато хлопців завалило камінням, частина наших бійців була захоплена в полон. Ми спробували вивести захисників з терміналу.
Група "Рахмана" (витягнув з-під завалів не менше 20 бійців – УП) – начальника розвідки 81-ої бригади – на трьох МТЛБ намагалась вивести людей і вивезти поранених.
Фото Сергія Лойка
(Машина самого "Рахмана" тоді перекинулася. Бойовики почали її обстрілювати, механік-водій загинув, а сама машина загорілася. "Рахману" ледь вдалося вилізти – УП)
Після цього вночі ми направили групу з чотирьох військових з 81-ої бригади, які мали визначити, чи лишився в терміналі хтось живий.
– Як ці бійці дісталися до терміналу?
– Вони повзли по-пластунськи до терміналу через смугу з боку Опитного. За доповіддю полковника Мойсюка, вони просвітили ліхтариками територію будівлі, гукали – ніхто з наших бійців не відповів. Нікого живого вони там не знайшли.
Можливо хлопці там були, але боялися, бо не розуміли, хто зайшов – ми чи противник… Тоді, на жаль, наша група вийшла і нікого не вивела.
– Кажуть, що деякі бійці, щоб не здатися в полон, підривали себе в терміналі. Це правда?
– Був такий факт. Після невдалої спроби вивести людей з терміналу, частину з них взяли в полон, а інші не здалися. Четверо хлопців, один з них – офіцер. Надійшла від них смс до одного з наших бійців, що "ми знаходимося в терміналі і живими не здамося".
А потім була інформація щодо перехоплення переговорів бойовиків, що чотири захисники терміналу підірвали себе гранатами.
На жаль, прізвищ ми досі не знаємо.
Можливо, вони серед безвісти зниклих. Наш обов’язок встановити їхні імена. Це справді герої.
– Бійці розповідають, що після Водяного ви перебували на опорному пункті "Катер", який знаходився зовсім поряд із Спартаком і навіть з'явилися повідомлення, що вас там вбили. Це правда?
– "Катер", або "Зеніт" – це позиція колишньої радіолокаційної роти. Там були бетонні підземні укриття, тому там більш-менш безпечно. Хоча станція AN/TPQ (рухома система для визначення кількості артилерійських і ракетних обстрілів – ред.), яка була у нас на "Катері", щодня фіксувала по 600-700 вибухів снарядів. Всі, хто знаходився на тому опорному пункті, були трошки приглушені.
В один з днів, здається 25 січня, була атака на "Катер".Тоді ми зафіксували понад 1 тисячу розривів, а далі станція, що їх визначала, відмовилась рахувати.
Бойовики пішли в наступ – спробували прорватися в район Авдіївки між "Катером" і Опитним. Усе це теж в умовах поганої видимості. Втратили орієнтування, проскочили повз "Катер", зав’язався сильний бій. Вони зазнали великих втрат.
Виходиш на вкрите снігом біле поле, а на ньому самі чорні плями – тіла бойовиків та сліди від розривів.
Між "Катером" і Опитним знайшли близько 30 чоловік і з боку шахти Дутівка теж близько 20-25 загиблих.
– А що то за історія, коли сайти бойовиків розповіли, що вас вбили під Авдіївкою?
– Я дізнався про це за кілька днів. А ще дивувався, чому люди на мене дивно поглядають.
Думав, може не поголився, але там всі такі були. А потім вже в Києві, мені показали роздруківку з інтернету, що Муженко вбитий під Авдіївкою.
Я був на опорному пункті на "Катері" з ночі 18 і по 26 включно. Ця інформація, мабуть, з’явилась після того, як вдарив "Град" по наших позиціях.
Був вечір. Я вийшов на вулицю біля нашого командного пункту. Почув залп, а потім побачив, як на мене рухалася стіна вогню. В такі моменти спрацьовує інстинкт самозбереження. Тільки краєм ока побачив – а вже летиш в укриття.
Фото Сергія Лойка
– Після бою знаходили російські паспорти?
– Були захоплені трофеї: танк, БМП, БТР, МТ-12 (протитанкова гармата – УП). Були полонені. Були загиблі: українці, які діяли на стороні бойовиків. Але було і багато росіян, в тому числі – кадрові військові. Тоді ми знайшли в них документи, які і свідчили про присутність росіян на Донбасі.
– Чи поніс хтось відповідальність за те, що відмовлявся йти на завдання, або занадто пізно приїжджали? Чи передбачена за це відповідальність?
– Я б не сказав, що хтось категорично казав: "Ні, я відмовляюсь, я не піду". Я таких фактів не знаю.
Взагалі за невиконання бойових наказів передбачена кримінальна відповідальність. Якщо наказ виконується, але мета не досягається, є обґрунтування. Тоді лишається чисто моральна відповідальність людини.
Я думаю, що це найважче – моральна відповідальність за товариша – готовність захистити, допомогти своїм, витягнути їх.
Для того, щоб виконати завдання, набирались добровольці. Ми розуміли, що "під козирьок", тобто наказом, туди людей не відправиш. А якщо відправиш, то з якою мотивацією вони це завдання будуть виконувати.
Тоді були добровольці.
– Утримання аеропорту такими силами було політичною чи тактичною задачею?
– Політичним питанням було взагалі утримання лінії оборони. А сам аеропорт мав стратегічне значення, тому ми його тримали з квітня 2014 по січень 2015 року.
Він був певним плацдармом для подальших активних дій, щоб можна було зайти в Донецьк.
Якби його не відстояли ще в травні, наша лінія оборони знаходилася б західніше, була б можливість відправляти вантажі в Донецьк літаками і забезпечувати бандугруповання на всій території Донецької і Луганської областей.
– Чому тоді аеропорт, зроблений з гіпсокартону, не укріплювали? Не завозили залізобетонні блоки, не робили з нього фортецю?