Від «ворогів народу» до «ворогів-народів»: національні операції Великого терору 1937–1938 років

80 років тому – у розпал Великого терору 1937–1938 років – радянське керівництво дійшло висновку що є не лише «вороги народу», а й цілі потенційно неблагонадійні «ворожі народи». Відтак другий етап кампанії Великого терору відзначився так званими національними операціями. Детальніше про це Радіо Свобода говорило із істориком, співробітником Інституту історії України Національної академії наук, заступником головного редактора профільного видання «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» Олегом Бажаном. ​

Історична Свобода | «Вороги народу»: національні операції Великого терору 1937-1938 років

Embed code

Copy and paste the embed code below.

The code has been copied to your clipboard.

https://www.radiosvoboda.org/a/28783596.html

0:24:00

▶

0:00:00 /0:24:00

▶

ЗАВАНТАЖИТИ

• 32 kbps | MP3
• 128 kbps | MP3

Pop-out player

– В чому полягала логіка терору за національною ознакою?

– Якщо загалом подивитися на політичні репресії в Радянському Союзі, а вони були невід’ємною складовою становлення й функціонування командно-адміністративної системи, то політичні репресії до так званих нелояльних або ворожих націй ми спостерігаємо й раніше. Так, ще до початку Великого терору – в 1936-му – відбулися депортації німців та поляків з прикордонної зони УРСР. А якщо говорити про 1937 рік, то саме крізь призму національних операцій ми можемо зрозуміти бачення Сталіна підготовки СРСР до війни, якою запахло на той час у Європі. Національні операції відбувалися саме по лінії тих держав, які були ворожими щодо Радянського Союзу. І саме знищення потенційної п’ятої колони розглядалася як ефективний метод підготовки до Другої світової війни.

– Тодішній нарком внутрішніх справ і головний реалізатор Великого терору Микола Єжов називав це «ліквідацією національної бази розвідувальних служб і п’ятої колони». То вважалось, що цілі національні групи – це потенційні шпигуни?

– Так, і серед найбільш небезпечних у розумінні Сталіна були саме поляки. Зараз історики дискутують стосовно того, чому таке зло було застосовано сталінським режимом саме до поляків. Багато хто – ця думка є навіть у польській історіографії – вважає, що це Сталін мстився за програш у радянсько-польській війні. Він не зміг пробачити те, що тоді не відбулося того експорту революції...

– А Сталін тоді був членом Реввійськради Південно-Західного фронту, війська якого наступали на Львів, але так і не змогли здобути міста.

– Знову ж таки, Польща свого часу була таким собі майданчиком для еміграційних кіл – там зосереджувалось дуже багато еміграційних організацій – як українських, так і російських. Тому саме «польська операція» чи то «антипольська чекістська операція», яка розгортається в серпні 1937 року, була найкровопролитнішою та наймасштабнішою. І якщо ми проаналізуємо певні шифротелеграми, директиви, які стосуються надалі інших національних операцій – скажімо, тих же самих німців, чи харбінців...

– А харбінці – це хто?

– «Харбінська операція» була у вересні 1937 року. Так називали тих, хто свого часу працював на Китайській східній залізниці, власне, реемігранти із Маньчжурії. Вважалося, що вони були завербовані японцями. А Японія на той час була серед ворожих держав.

– Все-таки головною мішенню національних операцій були громади, титульні нації яких на той момент мешкали поза межами Радянського Союзу.

– Звичайно, саме на них скерували вістря репресій. Якщо ми повернемося до «польської операції», то вона була модульною – тобто, ті розпорядження й циркуляри, які були прописані для неї, потім лекалом лягли на «німецьку операцію» та інші. Саме «польська операція» була настільки бездоганно виписаною чекістами в документах, що стала прикладом для подальших репресій.

– Показовою була «латиська операція». Латиші були такою собі більшовицькою гвардією під час російської громадянської війни. Тоді латиські стрілки були найнадійнішими більшовицькими частинами. І дуже багато латишів після цього обіймали керівні посади...

– Навіть у Наркоматі внутрішніх справ.

– Але колишні заслуги не врятували їх.

– Не врятували їх, до речі, як, власне, й багатьох українців та росіян, які навіть були заповзятими членами комуністичної партії і встановлювали радянську владу в тих чи інших регіонах – все одно вони потрапили під репресії. В цьому сенсі не було тих, хто міг би цього уникнути.

– Тобто навіть заслуги видатних революціонерів, а латиші мали таке реноме, не бралися до уваги.

– Не бралися, вони теж підлягали репресіям. Причому, в «латиській операції» було розписано, що латиських шпигунів треба шукати у лавах Червоної армії і в тому ж самому Наркоматі внутрішніх справ, а також на на заводах та підприємствах, які працювали на військово-промисловий комплекс.

– Микола Єжов – головний реалізатор Великого терору – на межі 1937–1938 років приїздив до Києва і наголосив, що в Україні пріоритетними є саме національні операції. А чому саме для України він визначив такий пріоритет?

– Знову ж таки, ми повертаємось до «польської операції». Саме в Україні компактно проживала велика польська національна меншина. «Польська операція» набула чинності по всім регіонам Радянського Союзу, але у відсотковому співвідношенні це знову ж таки була Україна. Не забуваймо, що Україна була прикордонною республікою СРСР, яка межувала із ворожими Румунією й Польщею. Тому, звичайно, до України було прикуто найбільше уваги.

Якщо ми візьмемо «польську операцію», то під репресії потрапило близько 140 тисяч осіб, з яких до 77% застосували «вищу міру соціального захисту» – так називався розстріл.

– Хто ще потрапив під удар?

– Також була «німецька операція», потім була «румунська операція», яка розпочалася 17 вересня 1937 року, від якої надзвичайно постраждала територія Одеської області. Тоді ж, у вересні 1937-го, сталася «харбінська операція».

– А чи «харбінська операція» зачепила Україну? Бо це ж Далекий Схід. Чи була рознарядка знайти «харбінців» у всіх республіках?

– Там була проблема. Якщо подивитися по документах, які зберігаються в державному архіві Служби безпеки України, то перед чекістами було дуже складне завдання – треба було виконати ті чи інші показники, треба було відзвітувати про пошук «харбінців», які працюють на японську розвідку. А таких людей було дуже важко знайти. Тому інколи до цієї «харбінської операції» залучали навіть тих, хто спілкувався з людьми, які свого часу були в Маньчжурії. Бо якщо спускалася рознарядка на області, то треба було ці операції реалізовувати.

На відміну від «куркульської операції», з якої розпочався Великий терор, де ми чітко можемо по документах простежити розписані ліміти (по «першій категорії» – це розстріл, по «другій категорії» – це кримінальні справи й арешт) – національні операції не мали чітких лімітів. В цьому випадку все залежало від «творчості» того ж наркома внутрішніх справ УРСР: Ізраїля Леплевського – на 1937 рік, а з січня 1938 року – його наступника Олександра Успенського. Більше того, коли розроблялася «Польська операція», в рекомендаціях зазначалося п’ять категорій населення, які підпадали під репресії: колишні члени Польської організації військової, польські емігранти… А, скажімо, виконувач обов’язків начальника НКВС у Харківській області Лев Рейхман проявив ініціативу й розширив пункти, по яких треба репресувати поляків у зазначеному регіоні – із 5 до 14. Він включив у список, що репресіям підлягають, скажімо, поляки, які свого часу працювали в цукровій галузі, а також ті, хто має родичів у Польщі. Також співробітники НКВС слідкували за консульствами на території України – на олівець бралися всі ті, хто відвідував те чи інше консульство. І потім їх так само заарештовували у зв’язку з тим, що нібито вони ходили отримати інструкції.

– Національні операції стосувались здебільшого національних меншин. А представники титульної національності, як от українці, в цей час моли перепочити?

– Не могли. Як такої, української лінії не було – вони проходили як махновці, як петлюрівці, як повстанці. До речі, не було єврейської лінії, але євреїв так само заарештовували. В документах це проходило, як боротьба із сіоністами чи сіоністськими організаціями, із членами єврейських партій. А що їм закидали? Те, що вони працювали на англійську розвідку, що вони виконували вказівки англійських спецслужб, а тому їх і варто було заарештовувати. Доходило до абсурду, коли починали проводити «зачистку» такої ворожої нації, як японців. Бо треба ж було віднайти їх в Україні.

– І як в Україні це питання вирішували?

– Приміром, у Харкові було заарештовано китайця, який працював в одній із харківських пралень. Йому закинули, що він був резидентом японської розвідки в Харкові. Він забезпечував роботу пральні, а його поставили на чолі японської агентури!

Або в масштабах Радянського Союзу була репресивна акція щодо корейців. А як вирішували питання з корейцями тут, аби відзвітувати й отримати державні нагороди? У відповідних інструкціях, які спускалися в місцеві осередки, йшлося, що японська розвідка спеціально створює відповідну розвідувальну ворожу мережу у вигляді корейських рисових радгоспів, які існували біля промислових зон – заводів та фабрик Донбасу й Дніпропетровська, які працюють на військово-промисловий комплекс. Виходить, що корейці, які вирощували рис, це потенційні японські шпигуни.

– Ми зараз бачимо абсурдність таких звинувачень. А тоді в самому репресивному апараті хтось казав, що це якась нісенітниця? Чи так уже було все відпрацьовано, що питань не виникало?

– Виникало. Хтось, наприклад, не хотів застосовувати засоби фізичного впливу. Але – якщо ти не хочеш розколоти ворога – значить, ти його посіпака. Значить, якщо не ти, то тебе. Звичайно, що люди, які потрапили в цю замкнуту систему наркомату внутрішніх справ, просто вибивали свідчення й інколи займались шахрайством – фальсифікували статистику.

– А як її сфальсифікувати?

– Треба було довести, що в тому чи іншому регіоні борються із «ворогами народу» і треба було знайти певну кількість харбінців, японців, латишів, то знову ж таки, по національності записували туди зовсім інших. Скажімо, не тільки латишів і не тільки німців.

Наприклад, у січні 1938 року почалася «іранська операція». Знову ж таки, де знайти іранців в Україні? Заарештовували українців або росіян, але, приміром, робітникові Давидову інкримінували, що він був завербований ассирійцем – у Харкові тоді була відносно велика відносно велика ассирійська громада – і працював на іранську розвідку, а тому пройшов по іранській лінії.

Там мала бути певна логіка: якщо, приміром, ідеться про Одесу, то вістря репресій там направили проти моряків – нібито вони в порту з кимось познайомились і там їх завербували. У Києві, коли треба було забезпечити кількість, то могли за телефонною книжкою обрати польське прізвище, а потім, звичайно, «вибивали». Для того, щоб показати масштаби й отримати премії та винагороди, чекісти схилялися до фальсифікацій.

– Національні операції тривали до кінця Великого терору?

– Національні операції припали на другу половину 1937 року й стали головними в репресивній політиці в січні-лютому 1938 року. Були ще «афганська операція», «болгарська» й «македонська». Щоправда, в архівах я не знаходив документів про розгортання саме «македонської операції» на теренах України. Натомість дуже масштабною була «грецька операція».

Так тривало до листопада 1938 року, коли репресії вщухають, коли світ побачила спільна постанова ВКП(б) і Ради народних комісарів «Про арешти, про прокурорський нагляд». Тоді це і вщухло.