У перелік диктаторів світу кривавими буквами вписано нове ім’я – Віктор Янукович. Тиран із двома судимостями (язик не повертається назвати його президентом України) загубив життя десятків мирних українців, єдиною «провиною» яких було те, що хотіли жити у вільній, справедливій державі. Це їхнє бажання антиукраїнська влада зупинила снайперськими кулями. У четвер, 20 лютого, у Міжнародний день справедливості, каральні загони Януковича і його прислужника-мента Захарченка втопили Київ у крові. На момент підписання цього номера «ВЗ» до друку було відомо про 67 убієнних майданівців, не всіх їх ідентифіковано. У столиці не вистачало місця у моргах для понівечених тіл з Майдану. Серед розстріляних є чимало галичан.

«Андрій був найкращим воротарем серед футбольних ветеранів…»

Мала батьківщина 41-річного Андрій Дигдаловича – передмістя Львова Сокільники. Його тут знали усі. Спокійний, урівноважений. Через свій добродушний характер цей майже двометровий велетень-козак був сільським улюбленцем. Працював будівельником. Виховував двох доньок, одна з них ще вчиться у школі.

Односелець Петро Салагай згадує:

— Андрій буквально жив Євромайданом (як у 2004-му – Майданом). Був на ньому від першого дня. Працював в охороні Майдану, у штабі його коменданта Андрія Парубія. Спав по дві години на добу. Знаходив нічліг для нас, коли приїжджали на підтримку Майдану.

Тиждень тому його під око поранила гумова мова «беркутівця», дивом залишився живим. «Беркут» бив його по ногах, витягував з повстанських лав гаком, бушлат порвав на ньому. За весь час революції лише двічі навідувався додому. Казав мені: «Я з Майдану приїду або з перемогою, або там загину…».

У Сокільниках Андрія знали і як вправного футболіста. У ветеранській команді «Кар’єр» стояв на воротах. Минулого року його визнали кращим голкіпером Пустомитівського району.

Напередодні загибелі Андрія, у середу, мені вдалося хвилин десять поспілкуватися з ним. Казав мені: «Кияни у всьому нам допомагають, підносять їжу, одяг. Просять: тільки не відступайте! Ще день-два ми протримаємося. Але що можемо зробити? Вся наша зброя — палиці і бруківка…».

Після звістки про смерть Андрія все наше село у глибокій печалі. Цього року хочемо провести футбольний турнір його пам’яті…

«Богові дякую, що ти був у моєму житті. Вибач, що так пізно кажу тобі про це…»

20 лютого у містечко Рудки на Самбірщині Львівської області надійшло печальне повідомлення з Києва – загинув 27-річний Володимир Жеребний, працівник Вишнянського аграрного коледжу. Близький приятель Володимира Іван Лозинський розповів нам, що Володимир з початку революції був на столичних барикадах. Лише на кілька днів повернувся додому і знову подався у столицю.

Активісти Рудок уже винайняли карету «швидкої допомоги», щоб разом з батьками поїхати у Київ за тілом, обіцяють придбати домовину і допомогти родичам матеріально. Ще один рудківчанин, Зеновій Гіль, який у ту трагічну хвилю був поруч, Богу дякувати, вижив…

Ми зателефонували до Зеновія на Майдан. Розповідати, як це сталося, не хотів. Мовляв, що тут казати — були на Інститутській, у Володю поцілив снайпер… Начебто й місце було безпечним, але куля наздогнала.

Міський голова Рудок Тарас Курило заявив, що з Рудок відправляють у Київ машину з двома домовинами, щоб відразу взяти на Львівщину і тіло хлопця із Сокільників – аби його родичі мали менше важкого клопоту.

Класний керівник Володимира Жеребного Леся Турчин з Рудківської середньої школи, як дізналася про страшну новину, вивела каліграфічним учительським почерком:

«Мій дорогий Володю, мені важко писати ці рядки, знаючи, що тебе уже немає, що якийсь зайда поцілив у тебе, у твоє серце. Як міг цей невдаха-заробітчанин украсти тебе в однокласників, у нас, вчителів, які тебе пам’ятають, у батьків і друзів?

Володя Жеребний закінчив дев’ять класів нашої школи. Був рухливим, самостійним, розумним. А головне – був Людиною і Українцем… Шкода, що таких людей не потрібно нашому президенту. Я Богові дякую, що ти був у моєму житті і залишишся в ньому назавжди – моїм добрим і щирим Володею. Вибач, що так пізно кажу тобі про це…».

Школу назвуть іменем Богдана Сольчаника

Снайперська куля на Майдані у Києві обірвала життя 29-річного науковця, викладача Українського Католицькоого Університету, уродженця Старосамбірщини Богдана Сольчаника (на фото).

— Богдан з відзнакою закінчив нашу школу № 1, — розповідає директор школи Галина Нискогуз. — Був сумлінним і дуже розумним хлопцем, любив учитися. Переможець багатьох олімпіад та конкурсів. В 11 класі отримав право самостійно обрати виш, в якому бажає навчатися. Вибрав історичний факультет Франкового вузу…

Останні роки Богдан займався викладацькою і науковою діяльністю в Українському Католицькому Університеті, отримав ступінь магістра соціології. Одночасно працював над дисертацією, захист якої мав відбутися у Варшаві. Був незмінним учасником міжнародних наукових конференцій із соціології. Починаючи із 2006 року — багаторазовий стипендіат Міністерства національної освіти Польщі та фундації Academia Artes Liberales (Warsaw), виграв грант на навчання від Higher Education Support Programm (HESP).

Богдан був відмінним спортсменом, активним громадським діячем. Був активістом Помаранчевої революції. На Євромайдан теж поїхав за покликом серця.

Того трагічного дня зранку Богдан зателефонував до рідних, сказав, що стоїть на передовій. Це були останні слова, які почули від сина, брата, коханого і вірного товариша найрідніші йому люди. За декілька годин до них знову зателефонували. Чужий голос сповістив: Богдана більше немає…

Педагоги та учні Старосамбірської школи № 1 вирішили звернутися до місцевого управління освіти з проханням присвоїти їхній школі ім’я Героя Майдану Богдана Сольчаника.

«Робив людям євроремонти. Свою хату завершити не встиг…»

У четвер у містечку Ходорові відбувалося віче-реквієм і панахида за убієнними на Майдані. Під час тієї сумної події прийшла ще одна страшна звістка: у Києві від кулі «Беркута» загинув житель цього міста 41-річний Роман Точин. Люди були у шоку…

Роман був підприємцем, займався будівельними євроремонтами. Дружина Ліля працює продавцем у магазині побутової хімії «Ромуля», виховували двоє дівчаток, одна – дев’ятикласниця, інша – студентка Тернопільського економічного університету. Побудував хату, але закінчити її не встиг.

— Серце обливається кров’ю, — каже голова ходорівської громадської організації «Моє місто» Зоряна Книш. – Роман довго був на революції у Києві, лише раз на місяць приїжджав додому. Роман був сиротою: батько у ранньому віці помер, мати Леся, медсестра, виховувала їх з братом сама. Роман був життєрадісним, добрим, а ще — завжди усміхненим. Кожного підтримав. Весь Ходорів за ним плаче…

Зараз усі наші жителі на заклик міського голови Олега Коцовського збирають кошти, щоб допомогти родині Романа з похороном. Здають хто скільки може, дехто жертвує і по 500 грн.

Маємо ще одну тривожну звістку з Майдану: поранено нашого краянина Романа Тітика, його везуть у лікарню до Львова…

На Майдан приїхав з Піренеїв…

Один із загиблих на Майдані у Києві – 32-літній дрогобичанин Олег Ушневич (на фото). Народився у Дрогобичі, у сім’ї працівників нафто-переробного заводу (теперішнє ВАТ НПК «Галичина») пана Михайла та уже покійної пані Євгенії…

Олег навчався у ЗОШ № 14, декілька років мешкав і працював на Піренейському півострові. Повернувся на батьківщину заради революції. Так казав про свою присутність на Євромайдані: «Не за Європу, не проти чи за когось конкретного ми тут стоїмо. Ми боремося за їхнє майбутнє…».

На момент, коли писали ці рядки, убитий горем батько загиблого готувався до поїздки на Київ. Допомагав йому голова профкому ВАТ «НПК «Галичина» Богдан Івахів, підприємство виділило машину, щоб привезти тіло загиблого майданівця.

Багатьом працівникам нафтопереробного заводу Олег запам’ятався під час похорону матері у 1985 році: Євгенія Ушневич померла під час пологів, народивши Олегу молодшого брата. Тоді трирічний Олег, не усвідомлюючи, що сталося, ніжно та беззахисно тулився до своєї бабусі.

На Майдані в Києві Олег Ушневич був з першого дня. Його добре знають на Сколівщині, де після закінчення вузу вчителював. В останні роки виїжджав на заробітки за кордон.

За інформацією Богдана Пукала, помічника народного депутата Романа Ілика, обраного до Верховної Ради від Дрогобиччини, після Олега Ушневича загинули ще двоє представників цього краю: Богдан Вайда, 1965 р.н., житель с.Летні, і дрогобицький пенсіонер Йосиф Шилінг, 1952 р.н.

На географічному факультеті був одним із найкращих…

Загинув 22-річний студент 5-го курсу географічного факультету університету ім.І.Франка Ігор Костенко. Двома пострілами з вогнепальної зброї – у голову та легені його застрелив снайпер. Викладачі та студенти зібралися у дворі географічного факультету, аби вшанувати пам’ять героя.

Біля символічного пам’ятника наплічнику – фото Ігоря та квіти. Горять лампадки… Сліз не стримують ні хлопці, ні дівчата.

Декан географічного факультету Франкового університету Володимир Біланюк каже, Ігор був одним з кращих студентів-географів. Університет готовий забезпечити його транспортування зі столиці додому. Ігор родом з Бучача (Тернопільської області). У селі Зубрець живуть його баба і дідо, до яких він часто приїжджав. Батьки хлопця на заробітках у Росії. Мер Львова Андрій Садовий повідомив, міська рада візьме на себе усі питання із доставкою тіла загиблого додому, а також допоможе рідним в організації похорону.

Сльози навертаються на очі викладачів… Разом з Ігорем у Києві був його колега – випускник географічного факультету, він і упізнав тіло. Друзі і одногрупники розповідають, Ігор був розумним, веселим, цілеспрямованим. Захоплювався історією, яку знав бездоганно. Любив футбол (був футбольним фанатом ФК «Карпати» Львів). Працював журналістом видання «Спортаналітика». До Києва на Майдан їздив з початку усіх подій. Два дні тому поїхав знову…

Студенти вшанували пам’ять героя хвилиною мовчання. Звучить: «Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!» «Сьогодні не стало нашого друга. – Цього ми їм ніколи не пробачимо!». Співають Гімн України.

Сотник студентської сотні (одягнений у камуфляжну куртку, з каскою) каже, також їде до Києва. Звісно, страх є, але потрібно діяти. «Ці знахабнілі вбивці сидять у Києві при владі. Якщо їх не скинути – нас далі убиватимуть!».

«Ігор писав статті для Вікіпедії. Зокрема, про військові літаки. Був молодим науковцем. Ігор казав, що стоятиме на Майдані до кінця…», – каже Вікторія.

У п’ятницю об 11.00 студенти зберуться біля головного корпусу Франкового університету на громадське віче, з вимогою до української армії та влади не допустити подальшого кровопролиття.