«Босоногий Ґен» це манґа на тему війни та атомного бомбардування. Ця книга стала популярною не лише в Японії – в інших країнах світу її також можна відшукати на полицях книгарень та бібліотек. Її читають і дорослі й діти, тим самим долучаючись не лише до мистецтва «манґа», але й пізнаючи усі жахіття війни, як такої, через очі її автора, через очі малюка Ґена...

Що таке «Проект Ґен»?
«Проект Ґен» було засновано 1976 року групою молодих людей, як японців, так і іноземців, що проживали в Токіо. Їх об’єднувало бажання перекласти твір Кейдзі Наказави різними мовами світу для того, щоб люди й за межами Японії могли почути звернення Ґена не нищити життя війною, берегти мир на планеті Земля, бути на стороні миру проти загрози використання ядерної зброї.

Завдяки «Проекту Ґен» книгу-манґу «Босоногий Ґен» було перекладено мовами народів Європи, Азії, Америки, а також есперанто. У 2009 р. японський хлопчик Ґен починає розповідь про найтрагічніші в світі події – 6 серпня 1945 року – українською мовою. Це стало можливо завдяки допомозі «Товариства японсько-українських культурних зв’язків» та його голови пана Оно Мотохіро, а також самовідданої праці над перекладом українки Ніни Василенко.

Як народилася манґа «Босоногий Ґен»?
6 серпня 1945 р. о 8:15 ранку на висоті 600 м над Хіросімою вибухнула атомна бомба. Нестримний жар і вибухова хвиля жахливої сили впали на мене, коли я підходив до народної школи Кандзакі в кварталі Фунаїрінака-тьо, в 1,2 км від епіцентру вибуху. Я отримав величезну дозу радіації. Мені тоді було 6 років, я вчився в першому класі.

Живий я лишився завдяки бетонному паркану, що оточував школу. Якби я не був за ним, на мене чекала би миттєва смерть – я би обвуглився чи навіть розплавився від температури понад 5000 градусів Цельсія. Бетонний паркан дивом мене врятував. Всі наступні події, як картини жахливого пекла, проходили перед моїми очами і назавжди відбилися в пам’яті.

Моя мати, Кіміе, що була на останньому місяці вагітності, в той момент саме закінчила розвішувати білизну на балконі другого поверху, і збираючись увійти до будинку, занесла ногу над порогом. У цю мить пролунав вибух. Балкон зірвало і віднесло далеко за дім, де він упав цілий на землю. Мати ж не отримала ні подряпини.

Від вибухової хвилі наш будинок було повністю зруйновано. Батько (Харумі), старша сестра (Ейко) і молодший брат (Сусуму), які знаходилися в ньому опинилися під завалами. Вони з усіх сил кликали на допомогу. Братик на момент вибуху грався іграшковим кораблем, сидячи на сходинках в передпокої, і його голова опинилася під балкою, що впала на нього. Він смикав ногами й гукав: «Мама! Боляче! Боляче!». З глибини будинку чувся голос батька: «Допоможіть вибратися!». Сестру розчавило балкою, й вона вмерла миттєво. Мати, намагаючись врятувати їх, напружила всі свої сили. Вона відідрала черепицю й спробувала підняти перекладину, що йшла вздовж карниза. Одначе її жіночої сили було замало – перекладина навіть не ворухнулась.

Мати кинулася прохати людей, що проходили повз, вона благала їх на колінах про допомогу, але ніхто не допоміг. В тому пеклі, після вибуху атомної бомби, ніхто не думав про інших, всі були зайняті тільки своїм порятунком.

Щоби визволити батька та брата, мати спробувала усе, але все було даремно. Вичерпавши всі можливості, вона, напівзбожеволіла, сіла на уламки, обійняла тіло волаючого брата і стала бити по балці, що защемила його голову, при цьому страшно репетуючи.

Пожежа перекинулася на наш будинок. Брат закричав: «Матусю! Гаряче! Гаряче!». Батько кричав: «Невже нічого не можна зробити?»

Вогонь повністю огорнув наш будинок. Мати, не тямлячи себе, кричала: «І я з вами помру! І я з вами!». На щастя, сусіда, що жив поряд, помітив її. «Пані Накадзаво! Вже нічого не можна зробити!» - він силоміць потягнув її за собою.

Голос мого брата, що звав мати з вогню: «Матусю! Гаряче! Гаряче!», і голос батька: «Кіміе, невже нічого не можна зробити?» – залишилися звучати у вухах матері все її життя.

Від шоку в неї почалися пологи, і вона прямо на землі народила дівчинку. Ми назвали її Томоко, але через 4 місяці чи то від нестачі харчування, чи то від великої лози опромінення вона померла.

Я з усіх сил проривався крізь пекло атомного вибуху і, зустрівшись із матір’ю, продовжував жити в пеклі.

Мій батько був художником, малював картини і в японському стилі, і по лаку. Брав він участь і в театральних постановках. Трупа, куди входив батько, ставлячи вистави такі, як «Перед світанком» Доусона чи «На дні» Горького, підкреслювала свою приналежність до антивоєнного руху. Але Положенням «Про охорону громадського спокою» такі дії тлумачилися як протизаконні, тому членів батькової трупи було заарештовано і кинуто у в’язницю – в будинок управління префектурою в Хіросімі. Батько відсидів близько 1,5 року, потім його звільнили. Керівник же трупи, як відповідальна особа, просидів у хіросімській в’язниці аж до капітуляції Японії. В дитинстві я часто чув від батька, що вести війну в Японії безглуздо.

Можливо, через те, що мій батько був художником, я сам дуже любив малювати. Після війни, прочитавши комікс «Новий острів скарбів» Тедзуки Осами, я був абсолютно вражений. Забувши про все на світі, я перемальовував картинки з цієї книжки, і трохи не з’їхав з глузду від них. Не дивлячись на те, що Хіросіма перетворилася в суцільне радіоактивне згарище, не дивлячись на постійний голод та щоденні поневіряння, я почувався щасливим, коли малював ці картинки.

І я поклявся, що стану художником манґи – книги в картинках.

1961 року я приїхав до Токіо, а вже через рік мої історії в картинках почав друкувати журнал «Сьонен ґахо» (ілюстрований журнал для підлітків).

У 1966 р. в спеціалізованій лікарні по лікуванню променевої хвороби померла моя мати – останні 7 років вона тяжко хворіла. Я приїхав на кремацію її тіла, і був вражений: від матері майже не лишилося кісток! Усього кілька маленьких шматочків. Радіоактивний цезій проник в кістки матері, перетворив їх на порох та забрав її життя. Яка ненависть тоді піднялася в мені! Я ненавидів і японський уряд, що розв’язав безглузду війну та допустив атомне бомбардування, і американців, що холоднокровно кинули атомну бомбу.

На спомин про трагічну смерть матері я помістив у молодіжному журналі шість своїх творів «Чорної» серії, першим з яких був «Чорний дощ», в нього я вклав всю свою ненависть. Потім я перейшов до юнацького щомісячника «Сьонен дзямпу» та надрукував там серію творів про війну і атомне бомбардування. В неї увійшли «Одного ранку», «Щось станеться!», «Набат миру». В них я заявив про безглуздість війни і атомного бомбардування.

Щомісячник «Сьонен дзямпу» вирішив розпочати серію «Автобіографії художників манґа» і запропонував мені написати свою біографію на 45 сторінках під назвою «Своїми очима». Але головний редактор Нагано Тадасу вирішив, що на 45 сторінках неможливо розповісти про все, і порадив мені написати великий автобіографічний твір та надрукувати його в журналі частинами. Головний редактор завжди з великим розумінням ставився до моїх робіт, тому я з вдячністю погодився.

Свій твір я вирішив назвати «Босоногий Ґен». Ім’я головного героя пишеться ієрогліфом, який означає «основа», «витоки». Цей ієрогліф присутній в слові «елемент», також він входить до складу слова «здоров’я». Я назвав його так, сподіваючись, що він стане «основою» кожної людини. Слово «босоногий» вставив, щоби показати, що він босими ногами стоїть на зараженій радіацією землі, але стоїть міцно й ніколи нічого не забуде і не дасть повторитися ані війні, ані вибуху атомної бомби. Ось який сенс я вкладав в назву «Босоногий Ґен». Головний герой Ґен – моє друге «я», а родина Ґена – це моя родина. Загалом всі епізоди в манзі – це те, що я бачив сам в Хіросімі, або чув інших.

Якщо після прочитання цієї книги, читачу стане зрозумілою цінність миру, якщо в душі повстане сила мужньо переносити всі труднощі, пам’ятаючи про пшеницю (одну з тем книги: вона дає паростки холодною зимою і дає багатий колос) – якщо це передасться читачеві, то я, автор, буду щасливий.



«Нелегко малювати картинки до книги, тема якої – атомне бомбардування, проте діти зомжуть зрозуміти, як же то було насправді. Тому я малював без напруги, вільно, намагаючись, щоб усі читачі цієї книги змогли увійти в неї і уявити себе поруч їз її героями. Я дуже хочу, щоб, побачивши те, що відбулося тоді в Хіросімі, читачі зрозуміли, що таке війна і атомне бомбардування.»








Замість епілогу?
Наразі в Україні видано лише два томи з десяти – доволі небагато, зважаючи на те, що проект розпочався ще в 2009 році. Хоча це й не дивно, якось вже тенденційно склалось так, що манґа-проекти доволі кепсько приживаються на українських теренах, маємо журбинний досвід видавництва «Перо». За проект «Босоногий Ґен» взялось видавництво «Зелений пес» (Київ) та ТОВ «Гамазин». Хочеться сказати спасибі братам Капрановим за таку важливу місію, як викриття жахів атомного бомбардування через формат манґи, однак на цьому позитиви практично завершуються. Україномовне видання манґи «Босоногий Ґен» шкутильгає на обидві ноги. По-перше якість перекладу ганебна – достобіса росіянізмів та банально коректорських недоопрацювань. По-друге – тайпсет просто жахливий, наразі рівень тайпсетерів-аматорів на декілька порядків вищий за ту недолугість у шрифтах та макетуванні. Радує лише те, що принаймі одну хибу видавці врахували при створенні другого тому – повернули манзі класичний правосторонній формат та застосували належний шрифт та макетування.

Залишається сподіватись, що останній – 10-й том «Босоногого Ґена» таки вийде у цьому столітті й нинішнім україномовним поціновувачам хорошої олдскульної манґи вистачить для цього життя.

Використані джерела:
1. Накадзава Кейдзі. Босоногий Ґен : Роман : у 10 т. Т. 1 / Накадзава К. – К.: Гамазин, 2009. – 240 с., іл.
2. Накадзава Кейдзі. Босоногий Ґен : Роман : у 10 т. Т. 2 / Накадзава К. – К.: Гамазин, 2011. – 256 с., іл.