Початки вивчення загальної/всесвітньої історії у Львівському університеті сягають 1784 р., коли на філософський факультет було запрошено проф. Людвіґа Едварда Ценмарка. За свідченням сучасників, проф. Л. Ценмарк сприймав історію як своєрідне мистецтво, завдання якої – слугувати опорою релігії і підставою моральності. З листопада 1811 р. свої виклади на філософському факультеті розпочав проф. загальної, а згодом і проф. австрійської історії (з 1814) Йозеф Маус, котрий після смерті Л. Ценмарка упродовж майже сорока років очолював кафедру загальної історії. Характерно, що “епоха Мауса” співпала з поширенням ідей романтизму, наслідком чого стало зростання уваги до історії назагал. Зокрема, відбувся поворот до вивчення історії Австрії та народів, що її населяли. Загальна історія була обов’язковим предметом лише для звільнених від оплати студентів і стипендіатів. Австрійську ж історію мали слухати ті, хто готувався до докторантури. Після революційних подій “весни народів” кафедру загальної історії очолювали Антон Вахгольц (1849–1859), Ґотфрід Муйс (1859–1865), Генріх Цайссберґ (1865–1872).
В умовах зростання уваги до історії Австрії та земель, що входили до складу монархії Габсбурґів, 1869 р. створено окрему кафедру австрійської історії, яку очолив запрошений з Відня проф. Едвард Роберт Рьослер (1869–1871). За час його керівництва окреслено головні напрямки діяльності кафедри: вивчення історії австрійських земель у період Середньовіччя, історія династії Габсбурґів, розвиток реґіонів, що входили до Австро-Угорської держави (з особливим наголосом на минуле Галичини). Деякий час після від’їзду Е. Рьослера до Інсбрука у другій половині 1871 р. посада завідувача кафедри залишалась вакантною і її тимчасово обіймав Францішек Ксаверій Ліске. Він прибув до Львова наприкінці 1868 р. й обійняв посаду доцента, а з грудня 1872 р. очолив кафедру загальної історії. Ф. Ліске був ініціатором створення Польського історичного товариства, підготував плеяду відомих істориків (Ф. Буяк, Л. Фінкель та інші). Фактично, з того часу на кафедрі загальної історії розпочалося домінування поляків, котрі перейшли на польську мову викладання. Після смерті Ф. Ліске його на посаді завідувача змінив Броніслав Равич-Дембінський (1892–1918).
У 1873 р. кафедру австрійської історії очолив українець проф. Ісидор Шараневич. Викладачі кафедри читали курси: “Історія Австро-Угорської монархії” (І. Шараневич), “Історія Австрії” (Т. Войцеховський). У 1871/72 навчальному році кафедра мала 6 слухачів на І курсі і 14 – на ІІ курсі, у 1881/82 – 13 і 16 відповідно, а в 1891/92 – 13 і 11. Серед осіб, що відвідували семінари з австрійської історії були відомі у майбутньому дослідники: Б. Дембіцький, І. Заруцький, А. Каліна, М. Кордуба, К. Ніттман, А. Скорський, Б. Червенський та інші. У 1892 р. керівником кафедри, замість І. Шараневича, став учень Ф. Ліске – проф. Людвік Фінкель. Будучи прихильником позитивізму, він посилив роботу із залучення архівних документів до наукової роботи. Частково було зміщено акцент у сфері наукових зацікавлень кафедри: загальні курси з історії Австрії посилились спеціальними курсами з вивчення міжнародних відносин. Так, Б. Дембіцький став автором праць, присвячених австро-прусським відносинам у XVIII ст. та контрреформації. В роки Першої світової війни діяльність кафедри австрійської історії була призупинена, а її існування після розпаду Австро-Угорської держави стало не актуальним.
У 1920 р. завідувачем кафедри загальної історії нового часу став проф. Адам Шельонґовський, що обіймав цю посаду аж до початку Другої світової війни. На кафедрі з’явилися нові викладачі, зокрема 1922 р. посаду асистента посів Міхал Кузьмінський, дещо пізніше асистентом стала Ядвіґа Лєхіцька – у майбутньому відома польська дослідниця.
Після встановлення радянської влади у 1939 р. Львівський університет і його структурні одиниці було кардинально реформовано. У рамках створеного 1940 р. історичного факультету запрацювала кафедра історії нового часу, яку очолив Андрій Данилович Скаба. Її викладачами значились Стефан Густавович Руднянський та Андрій Іванович Шеверда. Під час Другої світової війни кафедра історії нового часу не функціонувала і була відновлена лише восени 1944 р. Підбір кадрів значною мірою визначався політичною доцільністю, а повоєнне обличчя кафедри було сформоване переважно завдяки прибулим історикам з Одеси та Ленінграда. Для прикладу, у 1947–1948 навчальному році випускники Одеського університету Олександр Самойлович Бейліс (в.о. завідувача), Євген Георгійович Семенов та Ігор Михайлович Нєфьодов працювали на кафедрі нової історії, а Іван Іванович Бєлякевич (завідувач) та Микола Лаврентійович Шаригін на кафедрі нової історії країн Сходу. Окрім двох останніх на цій кафедрі тоді ж викладав випускник аспірантури Ленінградського університету Роман Михайлович Бродський. Одразу по війні почалось виховання власних кадрів. Так, у 1946–1948 рр. при кафедрі в аспірантурі навчався Володимир Олександрович Борис. Протягом 1948–1956 рр. він працював викладачем, старшим викладачем, доцентом кафедри, а згодом перейшов на кафедру історії південних і західних слов’ян.
Згідно рішення Міністерства вищої освіти СРСР від 23 березня 1948 р. до кафедри нової історії було приєднано кафедру історії західних і південних слов’ян (в.о. завідувача доц. О. С. Бейліс). Однак реорганізація на тому не завершилась. Вже 1 липня 1949 р. ректорським наказом кафедру історії нового часу об’єднали з кафедрою історії країн Сходу. Новоутворена кафедра отримала назву історії нового часу і країн Сходу (завідувач І. І. Бєлякевич). У 1950–1951 навчальному році при кафедрі існувало три спеціалізації: історія нового та новітнього часу Заходу, історія країн Сходу, історія південних та західних слов’ян. 1 серпня 1953 р., після попередніх клопотань з боку очільників університету, видано міністерський наказ про поділ кафедри нової історії на дві кафедри: власне кафедру нової історії та кафедру історії південних і західних слов’ян.
Упродовж др. пол. 1940 – середини 1950-х рр. майже всі викладачі кафедри захистили кандидатські дисертації: О. С. Бейліс (1947), Р. М. Бродський (1947), М. О. Кисельова (1949), Б. І. Распутніс (1950), А. П. Коваленко (1954), М. О. Ратич (1956), Т. Г. Солтановська (1956). У 1959 р. докторську дисертацію у Москві захистив Мартин Фаркашевич Лебович і з 1961 р. обійняв посаду завідувача кафедри нової історії (І. І. Бєлякевич залишався на посаді доцента до 1978 р.) За редакцією М.Ф. Лебовича у 1962 р. було видано один з перших в УРСР підручник з новітньої історії (автори О. С. Бейліс, Б. І. Распутніс, Т. Г. Солтановська). Сфери наукових інтересів викладачів кафедри були найрізноманітніші: О. С. Бейліс (російсько-болгарські відносини ост. третини ХІХ ст.; історіографія), І. І. Бєлякевич (історія Сходу; полоністика), Р. М. Бродський (історія країн Сходу ХІХ – поч. ХХ ст.), М. О. Кисельова (історія Сходу), А. П. Коваленко (революційні події 1848–1849 рр.), М. Ф. Лебович (історія Угорщини), М. О. Ратич (робітничий рух), Т. Г. Солтановська (Французька революція 1789 р.). Представники кафедри забезпечували читання нормативних та спеціальних курсів з нової та новітньої історії країн Америки, Європи, Азії та Африки, читали історію окремих країн (Англія, Німеччина, Франція) на факультеті іноземних мов. Лаборантами у перші повоєнні десятиріччя працювали М. О. Ратич (1945–1946), Ф. М. Глауберман, Л. А. Закаляк (1956–1963).
Упродовж майже двох десятиліть викладацький склад кафедри не зазнавав суттєвих змін, однак вже на початку 1970-х рр. питання про оновлення штату видалось нагальним. У 1971 р. через недугу серця керівництво кафедрою залишив М. Ф. Лебович. Обов’язки завідувача протягом двох років виконував І. І. Бєлякевич. Однак уже в 1973 р. новим завідувачем було обрано Геннадія Миколайовича Кипаренка, котрий до того працював на кафедрі історії КПРС. До викладацького складу кафедри також влились Василь Якович Гордієнко, Степан Петрович Мовчан (перейшов з кафедри історії південних і західних слов’ян), Микола Євгенович Рожик. У 1974 р. старшим лаборантом стала випускниця історичного факультету Олеся Федорівна Буденко (перебувала на цій посаді до 2008 р.). Чергові зміни відбулися на зламі 1970–1980-х рр., коли кафедру поповнили Валерій Антонович Жулкевський (1978) та Юрій Васильович Бураков (1980).
У 1972 р. з ініціативи І. І. Бєлякевича “кафедру нової історії” перейменовано на “кафедру нової та новітньої історії”. Нова назва відповідала аналогам, які вже існували в інших провідних університетах Радянського Союзу і зберігалась до 2010 р., відтоді стала називатись “кафедрою нової та новітньої історії зарубіжних країн”.
У 1983 р. завідувачем кафедри було обрано проф. Володимира Петровича Чугайова, котрий у 1981–1990 рр. одночасно був ректором Львівського університету. Завдяки старанням нового керівника кафедра отримала нове просторе приміщення, у якому перебуває донині. Тоді ж значно поповнилась кафедральна бібліотека. У 1988 р. доцентом кафедри стала Лариса Вікторівна Ярош, котра до цього часу працювала в Інституті суспільних наук АН УРСР. Протягом 1989–1994 рр. посаду завідувача кафедри обіймав доц. Г. М. Кипаренко, 1994–1996 – в.о. завідувача був М. Є. Рожик. Переоцінка минулого, що настала наприкінці 1980 – на початку 1990-х років зумовила поступовий перегляд підходів до вивчення і висвітлення історії країн Заходу. Було опрацьовано нові програми курсів, впроваджено актуальні спецкурси. У 1992 р. асистентом стала Наталія Вікторівна Кошелєва, а 1995 р. Василь Васильович Расевич (до 1999).
У 1996 р. завідувачем кафедри став д.і.н., проф. Михайло Миколайович Швагуляк, що до того часу був провідним науковим співробітником Інституту українознавства НАН України (у свій час вихованець кафедри нової та новітньої історії). Саме з другої половини 1990-х започатковано процес омолодження колективу кафедри. Її працівниками стали: доц. Андрій Михайлович Козицький (з 1997), доц. Зоя Анатоліївна Баран (з 1999), котра одночасно є заступником декана з навчально-виховної роботи. У 2002 р. асистентами кафедри стали Наталія Володимирівна Турмис, Ігор Богданович Мрака (до 2006) та Богдан Петрович Чума (до 2014), у 2003 р. Уляна Романівна Уська (до 2004 р.), у 2005 р. Руслан Богданович Сіромський (з 2009 р. – доцент). Упродовж 2007–2008 навчального року на посаді асистента працювала к.і.н. Оксана Миронівна Годованська, а з 2011 р. асистентом став Назар Андрійович Васьків. У 2014 р. асистентами кафедри стали Богдана Володимирівна Сипко і Марта Володимирівна Яремко.
При кафедрі діє аспірантура зі спеціальності “всесвітня історія”. За весь час захищено бл. 30 кандидатських дисертацій. Починаючи з 1990-х років низка вихованців кафедри захистили кандидатські дисертації: В. В. Ададуров, А. В. Боляновський, В. В. Кушнір, Б. П. Чума, І. Б. Мрака, Р. Б. Сіромський, М. І. Гавришко, Н. А. Васьків, Б. В. Сипко.
З 1 липня 2008 р. новим завідувачем кафедри, після добровільної відмови проф. Михайла Миколайовича Швагуляка від керівництва, обрано д.і.н., проф. Степана Петровича Качарабу, дослідника історії української еміграції. Того ж року лаборантом стала випускниця історичного факультету, а згодом аспірантка кафедри Леся Ярославівна Купин (2008–2009). Після її переходу на роботу в редакцію “Енциклопедії Університету” лаборантом працювала Гладун Мар’яна Юріївна (2009–2010), з 2010 р. Кішовар Наталія Іванівна, а з 2014 р. – Полещук Олена Анатоліївна.
У різний час кафедра готувала фахівців зі спеціалізацій “історія нового та новітнього часу Заходу”, “історія країн Сходу”, “нова та новітня історія країн Європи й Америки”, “історія міжнародних взаємин”. Протягом др. пол. 1990-х рр. на кафедрі велися наукові семінари з двох спеціалізацій: “Нової та новітньої історії” й “Історії міжнародних відносин”. Проте з 2000/01 навчального року при кафедрі діє одна спеціалізація – “Історія нового та новітнього часу”, в межах якої ведуться семінари на 2–5 курсах історичного факультету. Кафедра забезпечує читання таких нормативних курсів на історичному факультеті: “Історія Західної Європи і Північної Америки кінця XV – початку ХІХ ст.”, “Вища освіта України і Болонський процес”, “Глобальні трансформації та українські пріоритети: історичний аспект” (доц. З. А. Баран); “Історія Західної Європи та Північної Америки ХІХ – початку ХХ ст.”, “Європейські суспільства і держави у світовій історії” (к.і.н. Б. В. Сипко); “Історія Західної Європи та Америки першої половини ХХ ст.”, “Суспільно-політичні течії та рухи в Європі ХІХ – ХХ ст.” (доц. Р. Б. Сіромський); “Історія Західної Європи і Північної Америки другої половини ХХ – початку ХХІ ст.”, “Українці в світі” (проф. С. П. Качараба ); “Історія країн Сходу XVI – початку ХХ ст.” (доц. М. Є. Рожик); “Актуальні проблеми історії зарубіжних країн”, (доц. С. П. Мовчан); “Історія Сходу в новітній час”, “Історія міжнародних відносин” (доц. А. М. Козицький). На інших факультетах викладачі кафедри читають: на філософському факультеті (політологи) “Всесвітня історія новітнього часу” (доц. Р. Б. Сіромський); на факультеті іноземних мов: “Історія Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії” (доц. З. А. Баран), “Історія, культура та географія Франції” (доц. С. П. Мовчан), “Історія, культура та географія Німеччини” (к.і.н. Н. А. Васьків); на філософському (культурологія) і хімічному факультетах: “Культурний та національний феномен Львова” (доц. А. М. Козицький).
Спецкурси: “Українська еміграція в країни Європи та Америки наприкінці ХІХ – першій третині ХХ ст.” (проф. С. П. Качараба); “Джерелознавство нової та новітньої історії”; “Системи європейських держав у XVІІ – ХХІ ст.” (доц. М. Є. Рожик); “Виникнення і розвиток міждержавних організацій (1919–2012 рр.)”, “Національно-визвольні рухи в Латинській Америці” (доц. С. П. Мовчан); “Національні меншини Канади в політиці федеральних урядів (1945–2012)”, “Історія сепаратистських рухів в країнах Заходу другої половини ХХ – початку ХХІ ст.” (доц. Р. Б. Сіромський); “Мусульманська спільнота у громадсько-політичному житті П’ятої Республіки”, “Французько-алжирські взаємини у 1830–2012 рр.” (к.і.н. Б. В. Сипко); “Політика югославського еміграційного уряду під час Другої світової війни (1941–1945 рр)” (к.і.н. М. В. Яремко).
Головні напрями наукових досліджень: еміграція із західноукраїнських земель кін. ХІХ – першої третини ХХ ст. (С. Качараба), соціальна історія США в американській науковій періодиці (М. Рожик); українська історіографія проблем нової історії країн Заходу (С. Мовчан); галицька орієнталістика у міжвоєнний період (А. Козицький); політичне життя поляків у Галичині в 20–30-х рр. ХХ ст. (З. Баран); фінансова політика австрійського уряду в Галичині (1867–1914) (Н. Турмис); “українське” питання у суспільно-політичній думці Канади (1945–1991) (Р. Сіромський); “єврейське питання” в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Н. Васьків), мусульманська спільнота П’ятої Республіки (Б. Сипко), політика королівського уряд Югославії в роки Другої світової війни (М. Яремко).
Здобутком кафедри за останні роки стала публікація викладачами низки навчальних підручників та посібників з історії країн Західної Європи, Америки, Сходу. Зокрема, це: Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки. 1918–1945 рр. (З. Баран, Г. Кипаренко, С. Мовчан, М. Швагуляк (відп. ред.). Львів, 2005); Новітня історія Азії та Африки (А. Козицький. Львів, 2005); Практикум з курсу “Історія країн Західної Європи та Північної Америки нового часу”. Для студентів історичних факультетів. Ч. 1. (З. Баран. Львів, 2006), Історія Західної Європи та Америки другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Практикум для студентів історичного факультету. (Р. Сіромський. Львів, 2008); Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки (1945 – початок ХХІ ст.) (З. Баран, Г. Кипаренко, А. Козицький, С. Мовчан, Р. Сіромський, М. Швагуляк (відп. ред.). Львів, 2011).