Автор: Ганна Дуда (Гарасимович), 1927 р.н.

народжена в Старому Селі на Любачівщині

Вісник Любачівщини №6, Львів – 2002. –112 стор.

 

Минуло багато років як нас насильно виселили із рідних земель, все тужливо згадуємо про свої села та містечка, де малими ходили босими ногами та вивчали перші букви в школі. Наше село було велике, десь до 250 хат (номерів). Через село плила маленька річка, недалеко від села був ліс, а під лісом велике пасовисько. У лісі ми збирали всякі ягоди, найчастіше чорниці, збирали гриби, ходили по дрова та ін. Посередині села стояла ґміна, якою керував наш сусід Процайло Михайло (1892 р. н.). Був добрий і порядний чоловік, нікому зла не робив. Перші совіти у 1939 р. його арештували та завезли в Любачівську тюрму. Мій тато з його дружиною Антоніною декілька разів їздили до Любачева, щоб вияснити, де подівся Михайло. Але так нічого не дізналися. 

Неподалік гміни у селі була шестирічна школа, директором якої був Іван Періжок (1890 р. н.). Його дружина Марія також у нас вчителювала. Ми, малі учні, дуже їх любили та поважали. У 1939 році директора школи так само, як і старосту гміни «перші совєти» запхали в тюрму. Через якийсь час він захворів і помер. Із своєю дворічною дочкою похований на цвинтарі в Старому Селі. В Івана та Марії Періжків було два сини: Юрко та Степан. Юрко сьогодні проживає на Івано-Франківщині, а Степан, відомий художник, активно співпрацює з Львівським товариством «Любачівщина», співає в його хорі. 

Біля школи була хата-читальня, де проводилися різні культурно-мистецькі заходи, а також греко-католицька церква, яка носила ім’я св. Косми та Дем'яна, споруджена у 1640 році та зруйнована поляками у 1980 році. Кількість парафіян УГКЦ налічувала 1954 осіб. Поляків і євреїв було небагато, приблизно 10% від усього населення села. Священиком у нашій церкві був отець Михайло Пащак (1897 р. н.), дякував Михайло Напора (1887 р. н.). Був церковний хор, який, крім церковних завдань, брав активну участь у суспільно-політичних і культурних заходах нашого села.

 

На фотографії показано церковний хор Старого Села 1936 року, на якій на першому плані сидять шестирічна Юля Бирова (Гарасимович), дворічний Іван Гарасамович і восьмирічна авторка цих рядків. 

Фотографію зберегла Соня Петрашко (Куплевська), сьогодні активістка хору «Любачівщина». На цій фотографії першим справа стоїть її батько Василь Петрашко (1905 р. н.). На Різдвяні свята хор ходив колядувати по хатах усього села. Популярною у Старому Селі була колядка «Потіштеся, не бійтеся», яку моя мама завжди виконувала на Святий вечір: 

Потіштеся, не бійтеся,

Не смерть несемо вам,

А лиш завіт святий з небес,

Життя даруєм вам.

 

Сльози журби хай минуться,

Настане лучший час,

Бо ворогу зітне главу

Христос Різдвом своїм.

 

Неподалік церкви був цвинтар. За 55 років без догляду цвинтар перетворився у справжній ліс. В останні роки завдяки старанням жителя Жапалова Іллі Лихача (1922 р. н.) та членів товариства «Любачівщина» цвинтар впорядковано (див. «Вісник Любачівщини», № 5, стор. 79-80). Неподалік Старого Села були присілки Томси та Липина. У Липині була тільки початкова школа, 4 класи, Директор школи – Глова Марія (1894 р. н.), яку червоні «визволителі» разом із дочкою Стефанією (1928 р. н.) вивезли на Сибір. За селом Липина було невеличке село Ялина, звідки походив мій батько Василь Гарасимович. Мама Марія з родини Лихачів, які мешкали в Старому Селі. Її батьки повмирали дуже швидко, залишивши сиротами чотирьох дрібних дівчаток: маму, цьоцю Пазю, цьоцю Євку і цьоцю Юлю. Мама була найстаршою і ними опікувалась. Перед війною цьоця Євка виїхала на роботу до Франції, а під час війни цьоцю Юлю німці забрали на роботу в Німеччину. Після війни повернулась і помагала цьоці Пазі в с. Постолівка на Тернопільщині виховувати семеро дрібних діточок. 

Під лісом Старого Села були ще два присілки – Терешки та Лихачі, де українські повстанці мали змогу отримувати інформацію про політичну ситуацію на теренах, а також харчування. Під час німецької окупації 1942-1944 рр. я, мій старший брат Ярослав і двоюрідна сестра Юля Гарасимович (Вирова) були зв’язковими в УПА, збирали харчі та одяг для повстанців. Коли прийшли більшовики, нас усіх трьох було заарештовано. Пам’ятаю, ми з мамою неподалік від хати брали льон, прийшли двоє «красних» зі зброєю, і мене забрали. Нас завезли до Любачева в тюрму. Тюрма була забита такими ж, як і ми. Було чути страшні зойки, крики, а в коридорі грала гармошка, щоб заглушити ці крики. Ми з сестрою нічого не призналися, і нас, як неповнолітніх, випустили, а брата засудили на 25 років і відправили у Воркуту. Після цього ми з сестрою пішли на підпільну роботу з повстанцями, стали зв'язківцями, доглядали за пораненими. Цілу зиму перебували в лісній криївці разом із повстанцями. Там були також наші родичі – стрийки, вуйки та ін. Інколи, щоб не залишати слідів, виходили до зв'язкових на дерев'яних щиглах. Навесні ми сестрою пішли по селах, переодягалися на старих бабусь і переходили таємно, щоб уникнути польської облави. Працювали під псевдами: сестра –  «Ластівка», я – «Зірка». У 1944 р. совіти віддали тимчасово владу полякам, щоб ті розправлялися з українськими повстанцями. У березні 1945 року польська поліція нападала на наше Старе Село. Люди тікали до лісу, а хто не встиг  – стріляли. Мій тато Василь Гарасимович, втікаючи зі свого подвір'я до лісу, кричав сусідові Юрку Лихачу (Яцкову), який стояв біля криниці зі своїм дев'ятирічним сином: «Тікай зі мною!» А сусід відповів: «Я тут не був, прийшов щойно з полону, нічого не знаю, і мені нічого тікати». А коли прийшла польська поліція, то ніхто не питав, що він «знав, а що не знає», а взяли і тут же розстріляли разом із сином. Поляки почали бігти та стріляти за батьком у полі, але вийшли повстанці з лісу та відбили поляків, і так батько врятувався. Батько завжди підтримував добрі стосунки з повстанцями та всіляко їм допомагав, потім після переселення проживав у Львові і на 88-му році життя помер. Його молодший брат Федір Гарасимович, який мав усього 27 років, був сотником у самообронному кущі, в 1945 р. загинув і поховали його на цвинтарі в селі Суха Воля. 

Навпроти нашої хати через дорогу жили мішані українці Петрихи: мужчини були українці, а жінки – польки. У цей кривавий березневий день 1945 р., коли на село напала польська поліція, мама переховалася у Петриховій пивниці, а брат Михайло, який сьогодні є головою товариства «Любачівщина», переховався в пивниці родини Бирів. Коли поляк відкрив пивницю та побачив у ній повно дітей, а при вході в неї старенька Бириха впала на коліна та почала хреститися, поляк відійшов і не стріляв. Так само було біля пивниці, де була мама. Сусідка Кася, що була полькою, почала кричати польською мовою «що хочете?», «ту юш нікого нєма». І поліціянти відійшли. 

Цього жахливого березневого дня 1945 року польські шовіністи вбили в нашому селі понад 17 українців, перважна більшість яких політикою зовсім не займалися. Запам’яталися мені лише такі односільчани: Лихач Юрко (1905 р. н.), Лихач Ярослав (1936 р. н.) (Яцкові), Челій Василь (1902 р. н.), Челій Катерина (1908 р. н.) (Варцаби), Соснова Ксеня (1872 р. н.), Дубик Василь (1900 р. н.), Козак Іван (1914 р. н.), Черепака Степан (1905 р. н.), Тучак Василь (1889 р. н.), Мех Теодор (1870 р. н.), Пронь Марія (1866 р. н.). 

Хочу також нагадати нашим краянам про загибель односільчан у збройних формуваннях УПА, які досі не згадуються в літературних джерелах: це брати Дубик Іван (1926 р. н.), Дубик Василь (1922 р. н.) і Табака Василь (1925 р. н.).