У власних назвах – історія України

Українознавство як світогляд ґрунтується на використанні результатів конкретних галузей лінгвістичної науки, зокрема етимологічних, історичних досліджень. Світоглядне значення має, на нашу думку, пояснення походження назви Україна.
Ще донедавна в науковій літературі, а звідси – і в масовій свідомості, утверджувався стереотип: назва Україна походить від російського окраина. Таке трактування прищеплювало комплекс меншовартісності: центр – десь, а Україна – це окраина. В сучасних публіцистичних виданнях таку етимологію ще й досі використовують як аргумент територіальної і державної неподільності «єдиного слов’янського народу». Тим часом історичні пам’ятки й етимологічні розвідки дослідників свідчать про інше, але радянська наука не популяризувала інших поглядів.
Одна з останніх розвідок, присвячених походженню назви Україна – дослідження академіка НАН України В. Г. Скляренка [1]. Автор статті зауважує, що переважна більшість дослідників виводить згадану назву від слова край у значенні «кінець». Етимологічний словник констатує, що назва Україна походить від прийменникової конструкції у края. Первинне значення цієї конструкції погранична (порубіжна) територія, погранична (межова) земля. Такої думки дотримувались О.Потебня, М.Фасмер, М.Грушевський, Б.Барвінський, Я.Рудницький, О.Стрижак. До нібито прозорої етимології у края схиляється О.Б.Ткаченко, який цитує слова Шевченка: «Розбрелись конфедерати по Польщі, Волині, По Литві, по Молдаванах і по Україні», – де Україна є тільки часткою сучасної української території. Це степова частина сучасної України, розташована у края «біля краю», на межі з землями тоді ще належними до Туреччини з її васалом, Кримським ханством»[2, 126].
Ще давніше, в кінці ХVІІІ ст., польський історик С.Грондський писав, що земля, де жили козаки, була на краю Польщі, а тому й називалася Україною. До цих думок приєднався і О.М.Трубачов, наводячи додатковий аргумент: етимологічно етнічна назва східних слов’ян анти пов’язана з давньоіндійським anta – кінець, край. Оскільки анти справді займали південно-східний край території слов’янства, то його згодом було названо Україною. Наведені етимології й сформували поширену думку про зв'язок назви Україна з російським словом окраина.
Проте існує й інший погляд на походження назви Україна: В.Січинський, В.Русанівський виводять цю назву від слова край, що первинно означало рідний край, країна, земля. С.Шелухін вважає, що назва Україна утворена від дієслова украяти, тобто відрізати. Академік В.Г.Скляренко запропонував своє бачення названої етимології. Загалом підтримуючи погляд на етимологічний зв’язок назви Україна зі словами край у значенні «країна», «земля», дослідник розглядає первинне значення цього слова у праслов’янській мові й реконструює іменник украй, що означав відділена частина території племені, окрема земля. До іменника украй приєднався суфікс -іна, який маємо у словах долина, низина тощо.
Одна з найдавніших фіксацій назви Украина – Іпатіївський літопис від 1187 р. Аналізуючи вживання цього слова в згаданому літописі, а також в інших (давніших і пізніших) писемних пам’ятках, В. Скляренко наголошує, що в усіх текстах слово украина означало окреме князівство (окрема волость). У пам’ятках засвідчено також назву вкраїниця поряд з вкраїна. Якщо назва вкраїна означала територія окремого князівства, то вкраїниця – це захоплена ворогом частина території князівства. У Новгородському літописі від 1481 р. згадується украина за Окою. Дослідник зауважує, що і в цьому, і в інших літописах вживання слова украина в значенні володіння, вотчина на територіях сучасних України, Росії та Білорусі нічим суттєвим не відрізнялося. Коли пишуть про українських людей, українських козаків, українські міста, то йдеться не про окраїнних людей, окраїнні міста, а про людей, міста конкретної україни (землі, князівства, волості, вотчини). В.Скляренко підтримує висновок С.Шелухіна: слово україна мало значення «окрема територія». При цьому дослідник здійснює аналіз 28 випадків уживання слова украина в тексті Пересопницького Євангелія (в грецькому оригіналі і в перекладі І.Огієнка). У жодному із зафіксованих випадків слово украина не вживається в значенні «окраїна, пограниччя», а називає поняття «окрема земля».
У 2-й половині ХІV ст. більшість князівств Київської Русі, населених українським етносом, підпала під владу Литви й Польщі, вони дістали назви литовська україна, подільська україна, брацлавська, київська україна. Йдеться, звичайно, про воєводства, волості. У ХVІ ст. відомі козацькі україни, як про це співається в народній пісні: «Ой по горах, по долинах, /По козацьких Українах/ Сив голубенько літає, /Собі пароньки шукає».
Під час національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648–1654) Україною називалися наддніпрянські, а згодом – східноукраїнські землі. Західноукраїнські землі зберігали назву Русь.
Починаючи з ХVІ ст., з часів Богдана Хмельницького, назва Україна в значенні козацька вільна земля поступово набувала конкретного географічного значення. Численні карти та атласи ХVІІ – ХVІІІ ст. фіксують географічну назву Україна, або Земля козаків.
Широко вживається слово Україна в народних піснях та думах. Ним позначають Наддніпрянські землі з козацтвом і Запорізькою Січчю, а також окрему землю, (чужий) край, (далеку) україну, причому часто ці вислови вживаються у множині, пор.: «Побратався сокіл з сизокрилим орлом. – Ой брате, мій брате, сизокрилий орле! Даю тобі, брате, всі області мої, всі мої пожитки й маленькії дітки, а сам я полину в чужу україну, в чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку»; «Прибудь, прибудь, мій миленький, з україн далеких!». Дослідники С.Шелухін, Я.Рудницький, В.Щепотьєв широко використовували фольклорні матеріали. На підставі записів народних пісень уведено слово україна в значенні «країна, край» у «Словар української мови» за ред. Б.Грінченка. Отже, первинне значення окрема земля (своя або чужа) побутує в народних піснях і зрідка вживається на початку ХVІІІ ст., зокрема в козацькому літописі Величка (1720 р.).
Для Богдана Хмельницького живим було значення слова україна як відрізана, відокремлена земля. У 1649 р., як подає М.Грушевський в «Історії України-Руси», Б.Хмельницький висловив сумнів, що козаки задовольняться «удільним, одрізаним своїм панством», тобто назва Україна сприймалася в ХVІІ ст. буквально як відрізана, відокремлена земля. Напевно, Б.Хмельницький хотів бачити відрізані, відокремлені землі – україни – в єдиній державі.
Викладаючи історію розвитку значення географічної назви Україна із загальновживаного в праслов’янській, староукраїнській мові слова украй, пов’язаного з іменником край і з дієсловом украяти (відрізати), В.Скляренко залучив тексти писемних пам’яток і фольклорних текстів і переконливо довів, що слово Україна означало край, країна, окрема земля, відрізана територія і ніякого зв’язку з окраїною не мало. Поширення іншої думки – про зв'язок назви Україна з поняттям окраина – характерне для переважної більшості російських та польських дослідників, які використовували мовно-історичні факти для підтвердження панівної ідеології. За цією ідеологією, Україна – це окраина або однієї, або другої держави. Настав час зруйнувати згаданий стереотип, спираючись на переконливі етимології й утверджуючи українознавчий підхід до концептуальних наукових понять.
Окрему цікаву сторінку для українознавців становить пояснення етимології гідроніма Дніпро.
Відомий український мовознавець Ю.О.Карпенко, глибоко вивчаючи власні назви, наголошуючи на їхньому зв’язку з історією мови, історією народу, пропонує етимологію назви річки Дніпро. У цій власній назві дослідник бачить поєднання двох слів: частина -іпр, що розшифровується на фракійському матеріалі широкий, була, ймовірно, давньоєвропейською назвою цієї ріки. У VІІІ ст. до н.е. скіфи, що з’явилися на цій території, додали до назви іпр свою назву дон, дана, дн – ріка, тобто утворилася назва ріка Широка.    
Слов’яни по-своєму називали Дніпро – Словутич або Славута. Такі назви зафіксовані в «Слові о полку Ігоревім», в українських народних думах. Словутич, Славута походять від давньоіндоєвропейської лексеми – Слова, що означало «текуча». Слов’янська назва Дніпра вийшла з ужитку, хоч маємо в басейні Дніпра малу річку Славута. Так само залишилося від колишньої власної назви річки похідне слово – слов’яни. На річці Буг живуть бужани, на Волзі – волжани, а ті, що селилися вздовж річки Слова, називалися слов’яни. Якщо буквально перекласти цю власну назву, матимемо – дніпровці, дніпряни. Це слова, утворені за законами словотвірної системи української мови. Отже, у процеси українського словотворення втягуються і слова з давніми індоєвропейськими коренями, і питомі українські назви, і нові запозичення. У цьому виявляється живучість мови, її невпинний розвиток. Кожне слово може розповідати якусь сторінку історії, але особливий інтерес у нас викликає походження знакових слів. Бо в нашій мовно-національній свідомості невіддільно існують Дніпро і Україна, про що так поетично сказав М.Вінграновський:

Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Література

1. Скляренко В. Г. Походження назви України // Мовознавство. – 2006.– № 5. – С. 15 –33.
2. Ткаченко О.Б. Рец. Карпенко О.Ю. Асоціативне визначення семантичного наповнення онімічних концептів // Записки з ономастики. – Вип. 9: Зб. наукових праць / Відп. ред. Ю.О.Карпенко. – Одеса, 2005. – С. 126.