"Лазарус" Світлани Тараторіної: Відродження української фантастики?

Image caption Світлана Тараторіна. Лазарус. - Київ: Видавнича група КМ-Букс, 2018.

Читацька рецензія на книгу Світлани Тараторіної "Лазарус", яка увійшла до довгого списку Книги року BBC.

Сьогодні багато письменників намагаються залатати прогалини в українській фантастиці. Питання, чи це якісні тексти. Насамперед, фантастика - це один із найпопулярніших жанрів, тому часто здається, що якщо письменник творить в цьому жанрі, він автоматично стає №1.

Проте важливо наповнювати цю нішу справді гарними текстами (а сьогоднішній читач дуже розбалуваний західними топ-письменниками).

Роман Світлани Тараторіної "Лазарус" вибухнув з великою силою. Спочатку конкурс КМ-Букс, потім премія Літакценту. А далі вже діло піару - про нову книгу-фентезі не знав хіба що лінивий. Та чи правда ця книга варта того, щоб її аж так підносили і чи є якісне українське фентезі? (а може це тільки мрія, бо ж досі багато-хто з упередженням ставиться до слів "українське фентезі")

Отже, роман оповідає про такого собі Тюрина Олександра Петровича. Він «чиновник з особливих доручень, підполковник, вид: homo sapiens». Іншими словами - детектив. Спеціалізується на злочинах, до яких причетна нечисть. Родзинка цього твору в тому, що люди і нечисть живуть пліч-о-пліч у Києві на початку XXст.

Здавалось, це просто збірник "справ" або пригод детектива, для якого майже всі «пригоди» закінчуються нещасливо (уже в першій частині його роздирає напарник-вовкулака, проте він виживає завдяки відживленню. Практично стає таким собі зомбаком із синьою шкірою (через що сильно комплексує).

"Останні півроку я болісно звикав ось до цього, - Олександр Петрович підняв сині руки. - Я досі іноді плутаюся, хто я: людиноподібний чи людина. Дивлюся у дзеркало - і не маю сумнівів, відвертаюся - і тішу себе ілюзіями".

Так його можна назвати своєрідним мостом. Цілий роман будується на стосунках нечисті і людей. Як завжди, люди позиціонуються як вищий клас. Хоча роман доводить стару істину - дивися всередину, а монстри ховаються у нас самих.

Взагалі всю ідею роману можна звести до цитати: "Ми самі вирішуємо, ким нам бути. Самі впускаємо всередину зло. А отже, маємо нести відповідальність за вибір. І немає ніяких виправдань".

Це читається навдивовижу дуже просто і чітко, тому питання: чи потрібно було писати цей роман задля донесення однієї фрази.

Всі «справи» пов'язані не лише героєм. Головний персонаж має свою історію, яка виступає лейтмотивом. Він прагне розшукати померлого батька, котрий дуже захопився віруванням нечисті та хотів відшукати Змія - такого собі «месію» нечистої сили. (Ох уж ці батьки - постійно залишають героям сумнівний спадок у вигляді загадки чи місії, тому навіть тут авторка не дуже то й оригінальна)

І от тільки в останньому розділі всі шматочки з попередніх частин встають в єдину картину. Тому сама побудова роману дуже майстерна. Тут все вмотивовано, все має сенс і все працює, як годинник, не тільки на рівні детективу, де потрібно вгадати хто вбивця, але й на рівні всієї оповіді.

Ще впадає в очі - це титанічна робота авторки. Впевнена, ця книга писалася довго. По перше, це робота над фольклором, адже по Києву бродять істоти давно знайомі із легенд, переказів, казок, міфів. Всі вони логічно вплетені в історичне тло. Тому багато історичних подій пояснюються саме через історію нечисті.

Це навіть видозмінена історія, коли Змія убиває Віщий Ольг, а всі епічні та важливі битви нечисті в романі переплітаються з історичними. Також тут є посилання і на інші відомі, а головне повністю різножанрові книги - від Києво-Печерського патерика до "Франкенштейна" Мері Шеллі.

Видно, що роман писала філологиня (привіт професору Перетцу, Шевченкові і людоподібному Франку). Можна навіть провести паралелі з відомими та популярними книгами Заходу. Взагалі - це скарб для дипломної роботи філолога.

Тому треба бути готовим, що вас одразу кинуть у вир подій - ніхто не буде пояснювати хто такі аквуси, уробороси чи демодокли. У такому швидкому темпі дуже легко загубити нитку оповіді. Навіть те, що спочатку подаються три сторінки з перерахуванням дійових осіб - збиває з пантелику.

Загалом такий список потрібен тільки для того, щоб відрізнити вид homo sapiens від homoidea aqua. А забути, хто такий Тумс Ярослав Вікторович дуже легко, аж поки він не вийде на сцену аж у третій справі.

Саме так скопом і наскоком розгортається фінал, коли всі пазли зібрані і пора пробудити Змія. Це все перетворюється на таке собі зборище ключових персонажів, які повинні діяти разом. Складність для героїв у тому, що Києвом бродять кощі (так-так, це той самий зомбі-апокаліпсис).

В таких романах дуже важливо виписати фінал і тут він, на жаль, трохи дав слабину. Мотивація персонажів стирається.

Все зводиться до одного «розумного» студента, який уявив себе героєм з легенд, до героя, який хоче врятувати даму серця і замість епічного повернення Змія - світло. Але детективу все-таки вдається жити без серця.

Насправді оповідь прекрасно тягне інтригу, зачіпає нерви на кульмінації, але напруга дуже швидко розбивається і відразу все заспокоюється. Тому це навіть не відкритий фінал - бо всі герої мають свою закінчену історію. Просто неясно, як вони досягли цього завершення. Неначе із книги випало декілька сторінок.

Отже, роман справді вартий уваги. (Можливо не до таких великих масштабів, до яких його роздули). І якісні українські фантастичні тексти справді існують. Світлана Тараторіна проробила велику детальну роботу, і книга справді інтригує. Але занадто плутаний сюжет часто-густо несе лише один сенс.

І маленьке зауваження видавництву - цей роман просто потребує сторінки з назвою "Зміст".

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

Новини на цю ж тему