"Ми піднімаємо очі на російського генерала і при всіх запитуємо його: "Ви ж поїдете з нами? Не залишите дівчат?" - евакуація мирних жителів з Дебальцевого. Частина 1

"СИДЯТЬ ДЯДЬКИ, П’ЮТЬ ПИВО І ДИВЛЯТЬСЯ ТО НА РОЖЕВОГО ПОНІ, ТО НА ОЛЕЧКУ"

Діана Макарова: З Наталією Воронковою ми знали одна одну ще до війни по роботі з пораненими майданівцями. А з Ендрю (Андрієм Галущенком, українським військовим, волонтером, пізніше - керівником зведеної групи з протидії контрабанді, вбитим невідомими на Луганщині 2 вересня 2015 року, - ред.) я познайомилася, коли він формував розвідгрупу у батальйоні ім. Кульчицького. Туди входили найкращі бійці - і ми вирішили, що наш фонд буде їм допомагати. Купили їм тепловізор, машину...

Наталія Воронкова: Я з Ендрю познайомилася ще у часи Майдану на зборах сотників в Українському домі, однак близько ми почали спілкуватися вже під час війни. Під час підготовки до першої моєї поїздки на фронт Діана його запросила як фахівця, і ми почали співпрацювати.

 Андрій Галущенко, Ендрю

Д.М.:Першою нашою серйозною роботою разом був 32 блокпост - ми здіймали хвилю в інтернеті, посилали туди нашого перевізника коли скрізь вже все було заміновано, коли представники МО безсоромно брехали і звітували Президенту, що хлопці в оточенні забезпечені їжею та водою...

Н.В.: А вони у цей час воду кришечками ділили.

Д.М.: Зрештою, ми поїхали на сусідній 31 блокпост. Ми були там, коли хлопцям з 32 дали можливість вивезти останки побратимів, яких вони ж самі і викопували - голодні, зневоднені, роздягнені, бо їхній одяг згорів... Треба було бачити як, вирвавшись ненадовго, вони пили воду, як чорними пальцями ламали хліб... Вони могли відійти - але відмовилися робити це без наказу. Ми сказали їм, що будемо на їхньому боці у будь-якому випадку, яке рішення вони не прийняли б... Хлопці повернулися на 32 блокпост. А потім, вже вночі, подзвонили і сказали, що виходять. Яке це було щастя!

Незабаром Ендрю зі своєю групою перейшли з батальйону ім. Кульчицького до батальйону "Золоті ворота", разом з яким і вийшли на фронт. Сталося це з різних причин, зокрема тому, що у "Золотих воротах" була можливість тренуватися - і Ендрю зміг дати своїм хлопцям такі знання і вміння, які далеко не всі добровольці на той час мали можливість отримати. Він вишукував учителів, вишукував найкращих інструкторів, і ми бачили, як його група росте... Але 9 січня 2015 року бійці батальйону ім. Кульчицького потрапили у засідку в районі Станиці Луганської. Наплювавши на накази, наплювавши на все, група Ендрю, яка була на той час у Щасті, мчала їм на підмогу. На допомогу їм поспішали, насправді, усі, хто поруч стояв! Але Ендрю - так випадково збіглося - якраз був у Станиці. І він просто увірвався в той бій, він бився пліч-о-пліч зі своїми побратимами-"кульчиками". У тому бою загинули двоє. Але інших хлопців з оточення вдалося витягнути. І, пам’ятаю, коли ми приїхали - у Ендрю очі горіли. Це для нього було таке щастя: "Я був у бою, я був зі своїми..." Мабуть, саме тоді і було прийнято рішення всією групою повертатися назад до батальйону ім. Кульчицького.

Взимку 2014-2015 ми з Наталею почали їздити на фронт разом, вибудовуючи спільні маршрути, тому що формувати колони з допомогою з машин нашого фонду та її волонтерської сотні було і легше, і краще, і швидше.

Діана Макарова, фото з Facebook

Під час цих поїздок не оминали ми і Водяне, що біля Донецького аеропорту. У селищі тоді залишалося до двох сотень людей, у тому числі і близько 20 дітей. Однією з них була дівчинка років п’яти...

Н.В.: Дівчинка з величезними блакитними очима. Оля. 28 грудня 2014 року я розмовляла з нею у напівтемному підвалі їхнього будинку. Я запитую дитину: "Олечко, а чого тобі хочеться на Новий рік?" А вона відповідає мені: "Чарівну паличку". Вона махнула б нею, пояснювала Оля - і тоді би більше б не стріляли. Запрацював би телевізор, і Оля змогла б подивитися мультики.

Наталія Воронкова, фото з Facebook

Нприкінці грудня ми говорили з мамою Олі, попереджали її:"Чому ви не їдете? Подивіться на Піски!" Але жінка відповідала, що коли буде таке, як у Пісках - тоді вони і поїдуть. Це була класика жанру...

Аж раптом, 19 або 20 січня, у останні дні оборони ДАП, у мене задзвонив телефон. На тому кінці ридала жінка: "Заберіть нас! По нас криють! Будь ласка, заберіть..." Зв’язок переривався. Дзвонила Олина мама.

Д.М.: Ми, звичайно, зрозуміли, що маємо їхати. Ендрю, підрозділ якого у той день якраз переходив назад у батальйон Кульчицького, також прийняв рішення їхати з нами, бо не хотів відпускати нас самих у таку дупу.

Він стрибнув у машину і помчав до нас - і, зрештою, це вартувало йому військової служби. Бо на службу він вже більше фактично не повертався. Його група почала працювати сама. Це, звісно, вже були дорослі хлопчики... Але я іноді замислююсь про інше - що б сталося, якби тоді Ендрю з нами не поїхав? Можливо, все не скінчилося би так? Але потім я розумію, що це ж війна... Як ми можемо знати, що б відбулося...

Н.В.: День нас у Водяне не пропускали. Потім ми пробилися, але дорогою туди злетіли у кювет. Нас витягували. Військові кричали нам, що їхати не можна, що там стріляють. Ми психували з Макаровою: "З вами або без вас, але ми поїдемо"...

Зрештою, ми заїхали на вулицю Ювілейну. Сіміки (Цивільно-військове співробітництво ЗСУ, - Ред.) стали по периметру, а Ендрю і дядя Серьожа почали діставати з буса їжу - молоко, крупи і так далі. Поруч стояли дві тітки, які просто заклякли. "Це все нам?" - здивувалися вони. Так! "А від кого?!" Ну, від українців... Вся Україна для вас збирала, що встигли - те і привезли...

Д.М.: Наташа більше контактувала з родиною Олі, але так вийшло, що я першою забігла до їхнього будинку. Оля побачила знайоме обличчя, згадала, що ось вони - ті тьоті, які раніше приїжджали, ті тьоті, які нас відвезуть. Адже нас чекали вже... І Оля, яку якраз одягали, застрибнула на мене та обійняла мене і руками, і ногами. Її віддирали від мене. Я її, зрештою, так босу і несла до машини...

Оля. Фото з Facebook Наталії Воронкової

Н.В. Потім ми з Макаровою почали бігати по інших будинках і шукати там дітей, шукати людей. Почали мовляти їх - адже проблемою було просто вмовити місцевих виїхати.

Був обстріл, і вже крили сусідні вулиці.

Мені дуже запам’яталася жінка на ім’я Надя. У неї текли сльози, її трусило. Я її питаю: "Надю, чому ти не їдеш? Надю, ти розумієш, що ти загинеш?!" А вона відповідає: "Я не можу поїхати". У її сараї стирчить нерозірваний "Град". Я кажу: "Надю, ти розумієш, що ніхто його витягувати сюди не приїде?!" А вона все повторює: "Не можу, не можу..." У неї істерика. Я її трушу, щоб привести до тями. А вона пояснює: "У мене корова отелилася..."

Я розвертаюся до Борі, сіміка: "Борю! Йди сюди! Розстріляй нахєр цю корову!"

Надя падає на коліна, обіймає мене за ноги: "Ні!.."

Д.М.: Я роблю страшні очі Воронковій - міська дитина, що з неї візьмеш... Я-то дитина сільська. І я кажу Наді: "Ні-ні-ні! Ніхто корів стріляти не буде, боронь Боже!"

… Адже корова - це мать. Я свою корову за безцінок продала, аби лише не на м’ясо. Вона мені потім снилася декілька років, і вона говорила голосом моєї покійної мами...

Жінок з коровами та свинями у Водяному було дві. Вони не захотіли залишати тварин, не захотіли евакуюватися з нами через те, що у них була худоба. Вони були проукраїнські, були у розстрільних списках і не розуміли, чиїм завтра буде Водяне... Але вони вирішили залишатися - тому що у них корови.

Н.В.: Забігаючи наперед, я скажу, що наступного дня нам подзвонила ця Надя. І каже: "Ми можемо виїжджати! Ми знайшли фермера, віддали йому своїх корів. І за те, що він узяв наших корів, ми йому віддали ще й свиню". Це у моїй голові досі не вклалося. І тим не менш - вони виїхали.

Д.М. Коли ми вивезли перших людей з Водяного - тоді їх було 8 - ми зупинилися поблизу кафе "Папуга", що біля автовокзалу у Покровську. Оля та її мама, як і інші мешканці села, тоді не те щоб вмирали з голоду... Вони жили на своїй консервації та на тому, чим допомагали їм військові. Але через нерви майже не їли, та й приготувати вдома нічого не могли, тому що не було електроенергії. І поки Воронкова вирішувала, де їм жити далі, куди ми прилаштуємо групу вивезених людей, я бігом почала замовляти їм борщі і все таке інше. У тому кафе був телевізор.

Н.В. Ми посадили людей за крайній кутовий стіл, довгий такий. І люди сидять, їдять. А за сусіднім столиком у тій привокзальній пивній сидять дорослі дядьки, п’ють пиво і дивляться по телевізору футбол.

Д.М.: ...Я пам’ятаю мрію Олі, пам’ятаю, що вона вже пів року не дивилася мультики. І я підходжу до барної стійки, і запитую там - дівчата, а можна нам переключити на мультики? Дівчата відповідають - йдіть, домовляйтеся з мужиками. І не просто з мужиками - адже там сидів і власник кафе.

Я підходжу до тих чоловіків і кажу: "Хлопці, у нас дівчинка пів року не бачила телевізор. Вона мріяла подивитися мультики. Можна?" Мужики на нас дивляться, і я бачу по їхніх обличчях, що вони чудово розуміють звідки ми виїхали. Вони мовчки починають клацати, і знаходять мультик.

Н.В.: Це мультик про рожевого поні. Сидять дядьки, п’ють пиво, і дивляться то на рожевого поні, то на Олечку. То на поні, то на Олечку...

Д.М. А Оля дві години, не відриваючись, дивиться мультики. Їй лише ложку до рота підносять.

І я тоді сказала - ви знаєте, вона ж цього ніколи не забуде. Її витягнули з пекла, і ось здійснилася її мрія. Минуть роки, вона стане дорослою, і все одно цього ніколи не забуде, нехай навіть цей день залишиться якимсь туманним спогадом. І заради цього варто жити і варто працювати.

… Оля з мамою зараз живуть у Слов’янську. Вона золоте дитя. Вчиться в українській школі.

"ЧОМУ ВОЛОНТЕРИ ЛІЗУТЬ НЕ У СВОЮ СПРАВУ?"

Д.М. Після Водяного ми зрозуміли, що людей-то комусь потрібно вивозити... Тим більше, що якраз рвонуло Дебальцеве. Ми вирішили їхати до Кіхтенка, який на той момент був губернатором Донецької області - щоб вимагати автобуси, щоб вимагати приймати десь у області евакуйованих людей...

Н.В. До Кіхтенка ми з Ендрю та Макаровою приперлися у день, коли обстріляли Маріуполь, тобто 24 січня 2015 року. Ми розповіли йому, що ми робимо. Він нібито і готовий був піти нам назустріч і подякував нам за те, чим ми займаємося... Але сказав, що усі сили зараз кинуті на Маріуполь.

Потім до нього прийшли два еменесники - Сергій Бочковський, якого пізніше заарештували на засіданні Кабміну, та нинішній очільник МНС Микола Чечоткін. На початку розмови із ними я ще поводилася як білявка. Підходила до сіх: "Ой, запишіть свій телефончик мені". А вони ж бачать - якісь баришні сидять у Кіхтенка, значить, правильні. І записують усі свої телефони - ось чому у мене досі є телефон Чечоткіна.

Д.М. Сутністю тієї розмови було те, що ми намагалися змусити працювати державні структури, намагалися змусити працювати ОДА. Кіхтенко був такий - все і нашим, і вашим. А інші присутні були проти наших пропозицій. Вони казали - як туди їхати під обстрілами?! Як туди відправляти людей?

Закінчилося це тим, що Воронкова просто послала всіх і пішла.

Н.В.: Бо ми вже збиралися виходити, аж раптом цей головний генерал чує фразу про те, що "волонтери вивозять..." І зненацька вибухає: "Я взагалі не розумію, чому волонтери лізуть не у свою справу?!" І тут у мене падає планка. Я кажу: "Бл#дь, реально, розкажіть мені, чому я - мати двох дітей, чому ось ця бабуся трьох онуків, якого хєра саме ми свої дупи несемо під обстріл і вивозимо людей?" "Ви цим не маєте займатися", "Слухайте, та пішли ви нах#й. Ми поїхали у Дебальцеве".

Д.М. А я сказала їм, що вони труси.

Все це не завадило місцевій адміністрації згодом - коли ми вже зробили безкінечну кількість рейсів у Дебальцеве, Світлодарськ, Водяне, Червоний Пахар і так далі своїм транспортом, коли ми вже організували рейси великих автобусів, і коли домоглися зеленого коридору, відрапортувати, що це їхня заслуга.

Н.В.: Знаєш, хто зрештою допоміг із транспортом? Ігор Володимирович Ніконов, будівельний олігарх, на той момент він був заступником Кличка. До Кличка я потрапити не змогла, і пішла до Ніконова - мені сказали, що він вирішує. Розмова між нами була дуже дивною. Бо я напросилася до нього, зайшла, і кажу: "Я Воронкова, ми з Макаровою займаємося вивезенням..." А він мене перебиває: "Ти що думаєш, я не знаю, що ви робите?" Я здивувалася, але добре. Потрібні, кажу, автобуси для вивезення людей. Він запитує: "А заправка?". Вирішимо, відповідаю, через МО - це було порушенням, по суті, але Мехед Петро Миколайович нам тоді тихо допомагав. І "Київпастранс" дав нам жовті "Богдани". Ми їхали на їхньому паливі до Краматорська, у Краматорську заливались по повній у місцевому аеропорту, де тоді був штаб, і вирушали далі.

… Від Кіхтенка ми також вимагали, щоб вони розконсервували пансіонати - і, зрештою, це зробити вдалося, пансіонати у Святогірську відкрилися, і люди змогли там жити.

"Діти підземелля. Є і немовлята". Фото з Facebook Наталії Воронкової. Дебальцеве, 1 лютого 2015

Д.М. Це були шалені дні. У мене запитують - скільки у вас тоді було рейсів? Щоб ми пам’ятали! Ми інколи приїжджали, видихали. Я влізала у ванну, а сидячи у ній та засинаючи, чула дзвінок. Це була Воронкова: "Так, за дві години ми виїжджаємо". І я, як зомбі, знову їхала.

Н.В. У нас був жарт, як у "Бароні Мюнхгаузені": "16:00 - подвиг".

Д.М. Але Ендрю бісився страшенно. Він терпіти не міг, коли ми говорили про "подвиги". Подвиги, казав він, здійснюють лише ідіоти. Як він пояснював свою теорію? Що таке подвиг - це непродуманість дій, недотримання плану або ж ситуація, коли все вже вичерпано, і ти маєш кинутися на людину та накрити її собою. От, власне, і всі причини для подвигу. Ендрю казав: "Бережи вас Боже від третьої причини, а від перших двох можна підстрахуватися".

Н.В. Один з перших виводів з Дебальцевого був ще коли ми приїхали на своєму маленькому вантажному мікроавтобусі. Супроводжували нас сіміки. Макарова тоді вмовила поїхати з міста одну родину, яка їхати не хотіла. "Ну кому ми там потрібні?" - запитували люди. Тоді Макарова просто дістає з кишені гроші, і протягує їм: "Ось, я, чужа жінка, вам даю гроші. Ми вас не покинемо". І вони у це повірили...

Мікроавтобус виїхав з Дебальцевого повний людей, дітей, котів... Сіміки задля безпеки сказали, щоб я пересіла до них, а одного зі своїх озброєних хлопців пересадили у наш мікроавтобус. Ендрю був за кермом, Макарова була там, Мажор - а я з іншими у бусі. У Луганському є підйом поміж двох озер, який прострілювався. Наша машина йшла першою, вона почала там кашляти, ламатися... Військові починають кричати на водія. А я розумію - як у сповільненому кіно - що на нас просто намальована мішень. І що ми тримаємо за собою мікроавтобус з людьми. І посеред цього підйома починаю кричати на Сокола, командира сіміків: "Командуй обгін! Командуй обгін, я сказала!" Він віддає цю команду у рацію, нас швидко обганяють, і я бачу божевільні очі Ендрю - бо він розуміє, що буде з людьми, якщо нас зараз почнуть обстрілювати, розумію, що від страху їм не буде куди подітися у цьому закритому бусі, і що Ендрю не врятує їх, як би він не хотів... Але Ендрю обганяє нас і вже ховається за лісопосадкою. Наш бус "викашлює", ми вже у безпеці, зупиняємося і всі виходять покурити. Сокол повертається до мене і запитує: "Я не зрозумів, що це був за матріархат?" Я кажу: "Це була швидка реакція, а не матріархат!" Смішно, але у ті моменти смішно не було зовсім...

Один з перших рейсів евакуації з міста. Перша ліворуч - Діана Макарова, п’ята ліворуч - Наталія Воронкова. Фото з Facebook Наталії Воронкової

"Я РОЗУМІЛА, ЩО У ЦИХ ЛЮДЕЙ НЕМАЄ ШАНСІВ, ЯКЩО МИ ЇХ НЕ ВИВЕЗЕМО"

Д.М.: ...Мало хто з людей знає, що у цій війні був не один зелений коридор. Їх було два, і другий зелений коридор вдався.

Н.В...Було 31 січня. До цього часу ми постійно вивозили людей - спочатку своїми якимись бусами, а потім - жовтими "Богданами" "Київпастрансу". І 31 січня я, надивившись на все це, написала пост вночі. Там я висловила, мабуть, все, що я бачила у Дебальцевому. Я написала про бомбосховища із клітушками 2 на 2 метри, у яких ховаються цілі родини. Про дітей, які гралися у підвалах. Про бабусь, які лежали просто на підлозі. Про стареньку, яка спала у коробці від холодильника і, коли я виходила з бомбосховища, зловила мене за руку: "Дитинко, привези мені щось від серця, бо у мене ноги не ходять"... Я розуміла, що у цих людей немає шансів, якщо ми їх не вивеземо. І я написала звернення до міжнародних організацій про те, що ми просимо дати зелений коридор для того, щоб вивезти мирних мешканців. Більше нічого. Тільки це... Юра Бутусов, якому я кинула цей пост, тоді мені допоміг - відкоригував верхню частину посту, тобто звернення. Все інше не правив - сказав залишати так, як є.

Вранці ми прокинулися і поїхали далі працювати, як завжди - адже ніхто не очікував на негайну відповідь. І саме тоді, 1 лютого, нас вперше прицільно обстріляли.

Для швидкого пересування ми з Ендрю їздили на БМВ 3. Спочатку треба було приїхати, оббігти усі точки, зібрати людей - і лише потім приїжджав жовтий автобус, адже він дуже помітний і довго стояти не міг. Потрібно було, щоб люди вже зібралися до часу його прибуття.. Ми тоді приїхали до школи на Східному. Завантажили автобус, який вже поїхав. Тоді під’їхав наш мікроавтобус, за кермом якого був Дід Мороз. І тут добігають ще люди - зокрема дівчинка років 7 та хлопчик поменше. Починаються прильоти поруч. Ендрю кричить: "У сховище!" Я хапаю дівчинку на руки, ми несемося до школи і перечікуємо обстріл. Дівчинка плаче і повторює: "А якщо по нас влучать? Якщо влучать?" Я відповідаю їй: "Не переживай, ми фартові, все буде добре". Я обіцяю це дитині... Потім ми вантажимо дітей у автобус, знову застрибуємо у наше БМВ та мчимося на точку, де було центральне бомбосховище у адміністративній будівлі залізничного вокзалу. Адже у нас недозаповнений автобус.

Ми приїжджаємо туди. Паркується автобус, паркуємося ми, виходжу я, Ендрю і два наших водії. І тут позаду - перший приліт. 30 секунд, не більше. Чітко - тільки-но ми вийшли, нас обстріляли. У мене страшенно печуть руки, вони червоні, я дивлюся на руки - і не розумію, чому немає крові. Піднімаю голову - і одразу бачу, що один з водіїв поранений у ногу, він тримається за неї (насправді, поранені були обидва, але цього я на той момент не знала). У мене контузія, і я перекрикуючи себе починаю кричати: "У сховище! Бігом!" Ми всі несемося туди, люди вибігають з автобуса, і також несуться в укриття. Я ще кричу "Ендрю, забери Діану!" - бо вона залишилася у машині, і я не знала, поранено її чи ні.

Ми залітаємо всередину, і тут я розумію, що серед нас немає тих дітей - 7-річної дівчинки і молодшого хлопчика. У мене починається істерика: "Де діти?!" Уперше в житті в мене тоді трусилися руки. Ходуном просто ходили. Я була у лижній куртці, завжди нарозхрист. Я рвусь назад, хтось хапає мене за куртку - "Туди не можна!". Летить скло, усе сиплеться, повний Армагеддон... Я вириваюся, куртка залишається у руках чоловіка. Я долітаю до вхідних дверей, але туди якраз влітає наш Дід Мороз. Одну дитину від тримає за шкірку, а другу - під пахвою. Типу - "на!" Я хапаю цих дітей, запихаю їх у бомбосховище... Виявляється, що у момент обстрілу Дід Мороз кинув дітей на підлогу в автобусі і ліг, накривши їх собою. Автобус уламками посікло, але всі залишилися цілі.

Бомбосховище вже було переповнене. Люди вже залишалися на першому поверсі, і я ще розставляла бабусь там - біля дверей не стійте, біля вікна не стійте... Потім ми з Ендрю просто сповзли по стіні, і у нас почався істеричний сміх:

-Ну що, з’їздили?

-З’Їздили так з’їздили!

Коли ми вже приїхали у Бахмут - двох поранених водіїв прооперували...

Дебальцеве, лютий 2015. Фото з Facebook Наталії Воронкової

Д.М.: Один з наших екіпажів з "Київпастрансу", той, у якому був водій на прізвище Магдебург, завжди і всюди відставав від нашої колони. За це ми його прозвали Гюльчатай. Де Гюльчатай? Знову не туди заїхав! Уся колона їде - а їх знову немає... Або кого колесо спустило? У Магдебурга!

Але коли 1 лютого нас обстріляли саме цей Магдебург був абсолютно спокійний, спокійно витягував свого легко пораненого товариша, спокійно тягнув його. І тільки коли ми усі вже добігли до укриття і коли я вже перев’язала пораненого у ногу водія, Магдебург підійшов до мене і попросив: "Можете подивитися? У мене там осколок стирчить". Стирчав той осколок у дуже небезпечному місці, у стегні. І тільки потім він вже ліг та лежав, доки ми поранених не забрали...

Н.В.: Також тоді було поранено 13-річну дівчинку, її ми потім відвезли до дитячої лікарні у Харків - у Артемівську її побоялися оперувати.

А один з автобусів у нас перетворився на кабріолет... Тим не менш, у той самий день вечір нам довелося евакуювати дитячий інтернат з містечка Часів Яр у Святогірськ - бо була загроза наступу, і діти на нас вже чекали. Дякуємо поліції, що тоді нам дали супровід.

2 лютого ми тими ж автобусами - адже розтрощена БМВ назавжди залишилася у Дебальцевому - повернулися у Київ. А близько 5-6 вечора у мене вже задзвонив телефон:

-Добрий день, це ОБСЄ Донецьк! Ми готові дати вам зелений коридор.

"ПОХОРОНИТЕ МОЮ МАМУ И ЗАБЕРИТЕ ХОТЯ БЫ БАБУШКУ"

Н.В. Після цього дзвінка я набрала Ніконова:

-Дуже дякуємо, що ви дали нам автобуси! Ми повернули замість трьох два з половиною, тобто два та один кабріолет... Але ви не переживайте, водіїв прооперували, всі живі, вдалося врятувати багатьох людей...

 Автобус після обстрілу

-Так, Воронкова. Так, Воронкова", - тільки і відповідав він мені.

-Але, розумієте, я написала пост, відреагувало ОБСЄ, нам дають зелений коридор, треба знову туди їхати...

-Ні, Воронкова.

-Але, розумієте...

І я почала розповідати йому все.

Якщо спочатку ми самі об’їжджали точки, то згодом люди почали нам самі дзвонити та писати. Як нам потім розповідали - вони телефонували на гарячу державну лінію, просили їх вивезти, а їм у відповідь давали наші контакти: ось, є божевільні, вони вас вивезуть... І нам - мені на телефон, Діані на телефон, Хоттабичу на телефон - тоді вже приходили перші СМС. "Врятуйте нас", "вивезіть нас". Я просто почала зачитувати ці СМС Ніконову - і добила його.

Дебальцеве, прицільно обстріляне бомбосховище у мікрорайоні 8 березня. Фото з Facebook Наталії Воронкової

-Добре, Воронкова. Чекай на дзвінок, - відрізав він.

Потім мені передзвонили з "Київпастрансу" і запитали, які потрібні автобуси. Спочатку ми замовили великі, на 50 місць. Приїхали ці 4 автобуси, і у їхні багажні відділення ми завантажили всю гуманітарку, усі продукти для людей.

Ендрю поїхати з нами не міг, бо ще був військовим та мусив закінчити роботу з рапортами. Він ходив і дуже нервувався. Викликав свого друга зі служби зовнішньої розвідки, викликав свого сотника з Майдану, викликав ще одного друга з певної структури... І всі ці люди почали нас відмовляти, переконувати не їхати - казали, "ОБСЄ вас підставить" і так далі...

Лише півтора року потому, вже після загибелі Ендрю, я дізналася, що тоді за наші голови було призначено від 30 до 50 тис. доларів за кожну. Ми для них, для сєпарів, були тими, хто забирав у них заручників - адже по суті, мирні мешканці у Дебальцевому були для них заручниками. Нас мали просто здати.

А Ендрю в один з моментів придумав ще один хід. Він сказав: "Пам’ятаєш, там по дорозі розбитий міст? Ці автобуси не пройдуть". І ми почали чухати голови. О першій ночі я подзвонила у "Київпастранс" і кажу: "Ви знаєте, нам потрібно замінити автобуси". Пояснюю чому, і ми замінюємо 2 з 4 великих автобусів на два жовтих. Ми вирішили з Ді, що якщо автобуси дійсно не будуть проходити - ми великі автобуси підженемо під цей міст, а жовтими будемо підвозити людей, що зробимо декілька ходок... Ми думали, що нам дадуть зробити декілька ходок... Але вийшло все зовсім інакше.

Відбувалися тоді якісь незрозумілі речі. Біля "Київської Русі"з 1 на 2 лютого був серйозний бій, у якому загинув друг Ендрю Андрій Сабадаш. А декілька хлопців потрапили у полон, у тому числі Саша Марченко. І Саша тоді давав інтерв’ю - якраз у перших числах лютого - про те, що якщо буде зелений коридор, і будуть їхати люди, то він буде неодмінно обстріляний, і загинуть два відомих волонтери. Саші пальці ампутували поки він був у полоні, він зараз повернувся, він живий - але ми пізніше навіть не з’ясовували у нього подробиці.

Військові тоді також знали, що коридор можуть обстріляти. І вони до останнього, як вони потім нам казали, не вірили, що ми поїдемо. Але у нас і тіні сумніву не було...

Д.М.: Але в нас не було б і тіні сумніву навіть якби ми знали всі нюанси. Це стан, коли у тебе вже немає авторитетів, коли для тебе вже не існує нічого, крім цих СМС, якими завалений твій телефон. Страшних СМС. "Заберите мою мать. Она неподвижна. За ней ухаживала сиделка, сиделки уже три дня нет".

Н.В.: "Заберите мою маму и бабушку". За добу: "Похороните мою маму и заберите хотя бы бабушку".

Д.М. "Заберите слепого отца, которого завалило в доме". "Заберите людей из больницы".

Н.В. З Росії також дзвонили і просили: "Заберите наших родственников". Давали адреси.

Д.М. З-за кордону дзвонили... Враження складалося, що Дебальцеве було містом пенсіонерів, людей з інвалідністю. Але річ була не в тому. Просто залишилося багато саме таких людей.

Н.В. І людей з дітьми дуже багато.

"ВИ Ж НЕ ЗАЛИШИТЕ ДІВЧАТ? НАМ БЕЗ ВАС БУДЕ ТАК СТРАШНО"

Н.В. Ми приїхали в Артемівськ. Близько 16:00 я подзвонила і сказала ОБСЄ, що ми на місці і готові робити зелений коридор. "Ой, вибачте, нас самих обстріляли, коридору не буде", - відповіли мені. Тобто?! Ми що, дарма автобуси пригнали? "Вибачте, все, до побачення".

Тоді я набрала Петра Миколайовича Мехеда і кажу: ось, така ситуація, вони пообіцяли... Він відповідає: "Наташ, я нічого зробити не можу". Я запитую: а хто може? Знаєш, це такий натиск божевільний. Хто може?! Нам потрібно вивезти людей! Мехед припускає що, в принципі, допомогти може Олександр Петрович Розмазнін, генерал, голова СЦКК (Спільний центр контролю та координації, - Ред.) з українського боку. Я прошу - дайте, будь ласка, телефон. І Мехед надсилає мені номер.

Я дзвоню, вітаюся. "Мені ваш телефон дав Мехед", - це звісно, звучить як пароль, і Розмазнін вже сприймає мене трохи лояльніше. Я розповідаю йому, що ми займалися вивезенням людей, що хотіли б приїхати та поговорити. "Приїжджайте на вечерю", - пропонує генерал.

І ми їдемо. Нас супроводжуоджують два сіміка. "Дівчата, ви молодці, ви робите хорошу справу, але не все тут вирішую я", - каже Розмазнін. А хто ж тоді?..

І тут ми дізнаємося - клянуся, я тоді почула про це вперше - про те, що у СЦКК є також і російський бік. Будівля була триповерховою. На першому поверсі був штаб, на другому жили українці, а на третьому - росіяни.

Д.М. У ті дні там перебувало щонайменше чотири десятки російських офіцерів - від капітана та вище.

Н.В.: Розмазнін каже нам: "Тут ще є Вязніков Олександр Юрійович".

Д.М. Російський генерал.

Ми вмикаємо білявку та брюнетку. Ми щойно повечеряли з генералом, і тепер просимо його: "А запросіть Вязнікова чаю попити". Та він, каже Розмазнін, не прийде. "Ну скажіть йому, що білявка, брюнетка, приїхали волонтери, хочуть поговорити. Будь ласка, запросіть його". Розмазнін запрошує, а Вязніков погоджується прийти.

Ми зачитуємо йому усі СМС... Ми також робимо вигляд, що нам немає де жити - і нам дають кімнату на другому поверсі. І ми снідаємо, обідаємо та вечеряємо разом із тими генералами.

Д.М. Тому, що перемовини почалися. І тому, що кожен із тих військових був у чомусь зацікавлений.

Вязніков був ким завгодно, але не дурнем. Це був дуже хитрий, дуже розумний російський військовий. Хитрий - це ключове. І він також зацікавився цим зеленим коридором. Він побачив у ньому якісь свої преференції. Зрозуміло, що він все узгоджував із найвищим керівництвом.

 Генерал Вязніков

Щодня у СЦКК приїжджало ОБСЄ і проводилися перемовини, на яких нам не можна було бути присутніми - адже ми цивільні жінки. Але всі ці перемовини ми обговорювали за сніданком, обідом та вечерею з генералами, також коли їхало ОБСЄ та залишалися офіцери, нас запрошували до спільної роботи над мапами. Військові давали нам у Дебальцеве супровід, хоча бронетехніку їм заборонено було ставити у цю колону, а озброєним бійцям заборонено було брати з собою більше 4 магазинів та 2 гранат на одного.

Так минуло 3 дні. 2 лютого, у день народження Ендрю, ми виїхали з Києва - а 6 стався зелений коридор. Ми досі не знаємо, чиїм було це доленосне рішення. Безумовно, російської сторони...

Н.В. Ми не знаємо цього напевно, але ми бачили чітко документ, у якому перша віза стояла Росії, а далі вже - "ДНР" та "ЛНР". Ключовим, мабуть, стало те, що 4 або 5 лютого ми сказали Вязнікову, що нам байдуже, куди поїдуть з Дебальцевого люди.

Ми пропонували їм, що у першій половині дня будемо працювати ми, а о другій - вони, або навпаки. Але вони вирішили зробити це одночасно.

Д.М. Ми просто сказали - нехай заходить та колона з Донецька, нехай, пофіг, аби лише вивозили людей. Нехай на тій колоні буде написано великими літерами "Донецьк", а на наших автобусах - "Слов’янськ". Адже там давно вже відстрілялися. Ми самі малювали ці літери на аркушах А4.

Н.В.: Ночами ми з Ді повзали по великій розстеленій на підлозі мапі, зачитували СМС зі своїх телефонів. І по районах всі СМС вбивали - щоб на місці легше було організувати логістику.

Д.М. А потім нам сказали, що дають добро. Все. Завтра - зелений коридор. Це прозвучало за великим офіцерським столом. І ми піднімаємо очі на російського генерала, і при всіх - при росіянах, при українцях, запитуємо його: "А ви ж поїдете з нами?"

Н.В.: "Олександре Юрійовичу, ви ж не залишите дівчат? Нам без вас буде так страшно".

Д.М. : Вязніков зблід. Але його офіцери дивляться на нього. І наші дивляться...

Н.В.: Це було запорукою нашої безпеки. І він сказав нам, що поїде - хоча спочатку росіяни взагалі їхати не мали...

Продовження розповіді про зелений коридор з Дебальцевого читайте незабаром на Цензор.НЕТ.

 Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3174040